Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

СОЦІАЛЬНОЇ І СУДОВОЇ ПСИХІАТРІЇ ТА НАРКОЛОГІЇ

УДК 616.89-008.48+616.853

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук

Аутоагресивна поведінка хворих на епілепсію (клініка, генез, профілактика)

14.01.16 - психіатрія

Щеглова Ярослава Володимирівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України.

Науковий керівник доктор медичних наук Мельник Валентина Іванівна Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, заступник директора з наукової роботи та судової психіатрії.

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, професор Харченко Євген Миколайович, Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, відділ соціальної та екстремальної психіатрії, завідувач сектору проблем агресології;

доктор медичних наук Бачеріков Андрій Миколайович, Державна Установа Інститут неврології, психіатрії та наркології АМН України, відділ невідкладної психіатрії і наркології, завідувач відділу.

Захист відбудеться «27» лютого 2009 р. о 10-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.620.01 в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України за адресою: 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 103.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України за адресою: 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 103.

Автореферат розісланий «23» січня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор медичних наук Н.О. Дзеружинська.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. На протязі багатьох років феномен самогубства привертав увагу науковців та досліджувався як медична, соціальна та філософська проблема (J. E. D. Esquirol, 1813; E. Durkheim, 1897; В. П. Сербский, 1912; Н. А. Бердяев, 1931; N. L. Farberow, E. S. Schneidman, 1961; А. Г. Амбрумова, 1986; Г. Я. Пилягіна, 2004; Л. Н. Юрьева, 2006). На сьогоднішній день проблема суїциду є надзвичайно важливою для багатьох країн світу. Дані Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я свідчать, що в останні десятиріччя кількість самогубств постійно зростає і є однією з провідних причин смертності на планеті (WHO, 1999). Україна є державою з високим рівнем суїцидів (А. П. Чуприков та ін., 1999; А. П. Чуприков, Г. Я. Пилягіна, 2002; Л. Н. Юрьева, 2006). Тому особливе значення має удосконалення лікувальних та профілактичних заходів щодо аутоагресії (WHO, 1993; Е. Н. Харченко, 2001; Міжгалузева комплексна програма «Здоров'я нації», 2002; Н. А. Марута, Л. Н. Юрьева, 2008; N. A. Youssef, C. L. Rich, 2008; S. D. Molock et al., 2008).

Поширеність епілепсії в Україні становить 6-10 осіб на 1000 населення (Л. Е. Музичук та ін., 1999). На обліку у невропатологів і психіатрів в нашій країні зараз перебуває близько 93 тис. хворих на епілепсію, тоді як їх реальна кількість може досягати 450 тис. осіб (Б. К. Шапіро та ін., 2002). Психічним розладам при епілепсії присвячений ряд ґрунтовних наукових праць сучасних українських та зарубіжних психіатрів (Л. Е. Музичук, 1965; О. З. Голубков, А. А. Авдеенко, 1985; А. И. Болдырев, 1997; Б. В. Казаковцев, 1999; D. Blumer, 2000; В.І. Мельник, 2001, 2005). Проблема аутоагресивної поведінки (ААП) хворих на епілепсію відзначається високою актуальністю. Передчасна смертність серед хворих на епілепсію в 2-3 рази перевищує таку в загальній популяції (M. J. Brodie et al., 2005; N. Hitiris et al., 2007). Згідно з епідеміологічними даними, поширеність суїцидів серед хворих на епілепсію у 5-12 разів перевищує їх поширеність в загальній популяції (M. Manford, 2003; J. E. Jones et al., 2003). Доля суїцидів складає до 1/5 в структурі смертності хворих на епілепсію, вони займають 4 місце серед причин смерті даного контингенту хворих - після смертності від супутніх захворювань, смертності, пов'язаної з припадками і смертності внаслідок медикаментозного або хірургічного лікування епілепсії (L. Nilsson et al., 2002; European White Paper on Epilepsy, 2003). Показники поширеності суїцидів серед хворих на епілепсію часто є штучно заниженими через недосконалість процедури статистичного обліку таких випадків (M. Pompili et al., 2005).

Активна наукова розробка проблеми ААП хворих на епілепсію триває відносно недовго, перші ґрунтовні наукові дослідження, присвячені цій тематиці, появилися у 70-х та 80-х роках минулого століття в зарубіжній літературі і були побудовані переважно на епідеміологічних дослідженнях завершених суїцидів та їх місці в структурі смертності хворих на епілепсію (B. Henriksen et al., 1970; W. S. Mattews, G. Barabas, 1981; L. W. Diehl, 1986; B. M. Barraclough, 1987). Надалі почали активно вивчатися різні наукові аспекти проблеми ААП у хворих на епілепсію (K. Miller et al., 1998; J. Christensen et al., 2000; D. Blumer et al., 2002). В Україні та на пострадянському просторі такі дослідження є порівняно малочисельними (С. Н. Саржевський, 1999, 2005; Д. А. Полянский, 2003; V. V. Kalinin, D. A. Polyansky, 2005). Вивчаються зв'язки ААП хворих на епілепсію з клінічними особливостями хвороби, зокрема, типом та частотою нападів, психічними розладами (особливо депресивного спектру); електрофізіологічними та психологічними показниками, окремими соціальними чинниками. Важливими причинами виникнення ААП у хворих на епілепсію вважають зараз наслідки фармакологічного і нейрохірургічного лікування (E. Motta et al., 1998; L. Nilsson et al., 2002; J. E. Jones et al., 2003; G. A. Baker, 2006; Л. Н. Юрьева, 2006; M. Mula, J. W. Sander, 2007). Однак, питання профілактики ААП хворих на епілепсію розроблені недостатньо, а результати досліджень з виявлення її чинників ризику часто мають суперечливий або взаємовиключний характер. Не існує досліджень, присвячених практичним аспектам побудови програм лікування та спостереження хворих на епілепсію з ААП.

Враховуючи тенденцію до зростання кількості суїцидів як у популяції людства взагалі, так і серед хворих на епілепсію, збільшення питомої ваги аутоагресивних дій в структурі смертності цього контингенту хворих, розробка заходів удосконалення профілактики ААП у хворих на епілепсію передбачається актуальним і необхідним завданням.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана автором самостійно (№ держреєстрації 0107U006900), відповідно до наукових розробок, що проводяться Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України за темами: «Дослідити особливості формування аутоагресивної поведінки та розробити комплексні патогенетичні методи її корекції для профілактики з використанням біологічної терапії (психофармакотерапії, латеральної терапії), психотерапії» (№ держреєстрації 0199U000494), «Розробка моделі національної суїцидологічної служби (методологічні та організаційні принципи, діагностично-лікувальні, реабілітаційні і профілактичні заходи)» (№ держреєстрації 0106U005453), наукових розробок Міжгалузевої комплексної програми «Здоров'я нації - стратегія розвитку на ХХІ століття (2002-2011 рр.)», яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 14 від 14.01.2002 р.

Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційної роботи - розробити заходи удосконалення профілактики аутоагресивної поведінки хворих на епілепсію на основі виділення клінічних, особистісних та соціальних критеріїв ризику аутоагресивної поведінки даного контингенту хворих.

Задачі дослідження:

Проаналізувати теоретичний стан проблеми аутоагресивної поведінки хворих на епілепсію.

Дослідити клініко-динамічну структуру хвороби у хворих на епілепсію з аутоагресивною поведінкою та без аутоагресивної поведінки.

Вивчити особистісні та соціальні характеристики досліджених хворих.

Дослідити структуру та розкрити ґенез аутоагресивної поведінки хворих на епілепсію, встановити чинники, які приймали у ньому участь та виділити критерії ризику аутоагресивної поведінки цих хворих.

На підставі отриманих даних розробити заходи удосконалення профілактики аутоагресивної поведінки хворих на епілепсію.

Об'єкт дослідження: аутоагресивна поведінка хворих на епілепсію.

Предмет дослідження: клінічні, особистісні та соціальні чинники, які обумовлюють ААП у хворих на епілепсію.

Методи дослідження: анамнестичний з аналізом висновків невропатолога, нейрохірурга та нейрофізіолога (ЕЕГ), клініко-психопатологічний (застосовувався для вивчення клінічної структури епілепсії у досліджених хворих, її пароксизмальних та міжпароксизмальних проявів, визначення основних психопатологічних розладів та їх перебігу) з використанням клінічних шкал тривоги та депресії Гамільтона, соціально-демографічний (для аналізу вікового розподілу, умов виховання, рівня освіти, показників трудової та сімейної адаптації, умов проживання, відносин з членами родини, матеріального стану досліджених хворих), аналізу ґенезу ААП (метод судово-психіатричного аналізу ґенезу суспільно небезпечних діянь (В. І. Мельник, 2002), екстрапольований на аутоагресивні дії), експериментально-психологічний (опитувальник Басса-Даркі для оцінки рівнів агресивності та ворожості), катамнестичний, статистичний (для визначення статистичної достовірності різниці порівнюваних величин використовувався критерій кутового перетворення Фішера (обробка отриманих даних проводилася за допомогою електронних таблиць Microsoft Excel 2000 та програми SPSS for Windows 15.0, статистичні розбіжності вважалися достовірними при р<0,05).

Наукова новизна отриманих результатів. В роботі вперше детально визначені клініко-психопатологічні, особистісні та соціальні особливості хворих на епілепсію, у яких виникла ААП. Вперше на основі статистичного аналізу цього комплексу характеристик одержані критерії ризику ААП у даної нозологічної категорії хворих.

Вперше, з використанням методу аналізу ґенезу ААП встановлені клінічні, особистісні та соціальні чинники, які обумовлювали формування та реалізацію аутоагресивних дій, значення кожного з цих чинників в ґенезі ААП та їх взаємозв'язок.

Вперше запропоновано заходи удосконалення профілактики ААП хворих на епілепсію на основі одержаних критеріїв ризику ААП та встановлених чинників її ґенезу. Профілактична робота повинна мати комплексний характер, базуватися на виявленні та усуненні цих чинників, що підвищить ефективність запобіжних заходів щодо ААП у хворих на епілепсію.

Практичне значення отриманих результатів. Одержані результати надають більш глибокі уявлення про формування та ґенез ААП у хворих на епілепсію та дозволяють суттєво покращити якість заходів профілактики ААП у цього контингенту хворих. Застосування встановлених клінічних, соціальних та особистісних критеріїв ризику ААП у хворих на епілепсію в психіатричній практиці надає можливість вчасно вживати запобіжних заходів щодо первинних та повторних аутоагресивних дій у пацієнтів з епілепсією.

Запропоновані в роботі комплексні лікувально-профілактичні заходи, які побудовані з урахуванням чинників ґенезу ААП, спрямовані на усунення цих факторів і дозволяють підвищити ефективність профілактики ААП у хворих на епілепсію. Практична значимість розроблених заходів профілактики полягає у зниженні кількості первинних та повторних аутоагресивних дій, скоєних хворими на епілепсію, що матиме позитивний вплив на якість життя хворих і їх близьких. Отримані результати можуть бути застосовані у всіх ланках психіатричної та неврологічної допомоги хворим на епілепсію.

Результати дисертаційного дослідження впроваджені у практичну роботу лікувально-діагностичного наукового центру «Епілепсія» Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1, Валківської районної психіатричної лікарні, Київського міського психоневрологічного диспансеру № 1, Київського міського психоневрологічного диспансеру № 3, Київського міського психоневрологічного диспансеру № 4, Київського міського психоневрологічного диспансеру № 5.

Особистий внесок здобувача. Дисертантом особисто проаналізовано стан проблеми ААП хворих на епілепсію в Україні та за кордоном. Автором самостійно формувались основна (150 хворих) та порівняльна (80 хворих) групи. Самостійно проведено анамнестичне, клініко-психопатологічне з застосуванням клінічних шкал тривоги та депресії Гамільтона, експериментально-психологічне (за методикою Басса-Даркі), соціально-демографічне та катамнестичне дослідження основної та порівняльної груп хворих, аналіз ґенезу ААП 150 хворих основної групи. Автором проаналізовані результати експериментально-психологічних досліджень (MMPI, опитувальник Леонгарда) та нейрофізіологічних (ЕЕГ) досліджень.

Дисертантом особисто проаналізовані, інтерпретовані та статистично оброблені отримані фактичні дані, оформлені таблиці та рисунки. Автором визначені критерії ризику ААП хворих на епілепсію, розкрито її генез. Самостійно розроблені комплексні заходи удосконалення первинної та вторинної профілактики ААП хворих на епілепсію. Самостійно написаний вступ, всі розділи дисертації та висновки.

Особистий внесок здобувача до публікацій у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, що написані у співавторстві, полягав у наступному. У статті «Профілактика аутоагресивної поведінки хворих на епілепсію», написаній у співавторстві з В. І. Мельник, дисертантом самостійно проведено клініко-психопатологічне, експериментально-психологічне, катамнестичне обстеження хворих та аналіз ґенезу ААП, що у них виникла, здійснено аналіз та інтерпретацію отриманих результатів, розроблені та описані заходи профілактики ААП у хворих на епілепсію, зроблено висновки.

Апробація результатів дисертації. Основні результати роботи доповідалися і обговорювалися на: Пленумі та конференції науково-практичного товариства неврологів, психіатрів та наркологів України «Сучасні технології профілактики та лікування психічних, поведінкових та нервових розладів» (м. Луганськ, 2005); науково-практичній конференції «Актуальні питання сучасної психіатрії», присвяченій 30-річчю кафедри психіатрії, наркології та медичної психології Української медичної стоматологічної академії (м. Полтава, 2005); Українсько-польській конференції «Судова психіатрія в Україні і Польщі: сучасний стан та перспективи» (м. Київ, 2005); ХІ симпозіумі Української протиепілептичної Ліги (м. Київ, 2005); Х конференції Української протиепілептичної Ліги (м. Київ, 2006); ХІІ симпозіумі Української протиепілептичної Ліги (м. Харків, 2006); науково-практичній конференції «Актуальні проблеми соціальної, судової психіатрії та наркології» (м. Київ, 2006); науково-практичній конференції, присвяченій 200-річчю Київської міської психоневрологічної лікарні № 1 (м. Київ, 2006); 7-му Європейському конгресі з епілептології (Фінляндія, м. Хельсінкі, 2006); науково-практичній конференції з міжнародною участю «Возрастная нейропсихология и нейропсихиатрия» (м. Київ, 2007); ХІ конференції Української протиепілептичної Ліги (м. Київ, 2007); ІІІ Національному Конгресі (ХІ з'їзді) неврологів, психіатрів та наркологів України «Профілактика та реабілітація в неврології, психіатрії та наркології» (м. Харків, 2007); науково-практичній конференції психіатрів, наркологів, психотерапевтів, присвяченій 110-річчю з дня заснування Дніпропетровської обласної клінічної психіатричної лікарні «Сучасні аспекти міждисциплінарних відносин в психоневрології та наркології» (м. Дніпропетровськ, 2007); науково-практичній конференції, присвяченій сторіччю від дня народження проф. Й. А. Поліщука «Сучасні аспекти клініки, патофізіології, терапії психічних розладів та організація психіатричної допомоги» (м. Київ, 2007); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Медична наука - 2007» (м. Полтава, 2007); ХІІ конференції Української протиепілептичної Ліги (м. Київ, 2008); конференції-семінарі «Сучасні проблеми психіатрії та наркології - від науки до практики», присвяченого Дню науки (м. Київ, 2008); науково-практичній конференції «Психотерапія, медична психологія і гранична психіатрія в системі надання медичної допомоги (ХІ Платонівські читання)» (м. Харків, 2008); науково-практичній конференції з міжнародною участю «Актуальні проблеми соціальної і судової психіатрії та наркології» (м. Київ, 2008); 8-му Європейському конгресі з епілептології (Німеччина, м. Берлін, 2008).

Публікації. За результатами дисертації надруковано 20 публікацій (19 самостійних), з яких 6 статей у спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України (з них 5 самостійних), та 14 публікацій у інших фахових виданнях та збірниках наукових праць.

Структура та обсяг дисертації. Дисертацію викладена на 188 сторінках машинописного тексту (основний текст - 148 cторінок). Робота включає вступ, 6 розділів, аналіз і узагальнення результатів дослідження, висновки і список використаних джерел, який містить 261 джерело (із них 109 кирилицею, 152 латиницею). Дисертація проілюстрована 51 таблицею та 2 рисунками.

Основний зміст

Основою дисертаційної роботи є результати дослідження 230 хворих на епілепсію з психічними розладами, які перебували на стаціонарному та амбулаторному лікуванні в психіатричних установах. Основну групу дослідження склали 150 хворих на епілепсію (60 хворих чоловічої статі та 90 хворих жіночої статі) з внутрішніми і зовнішніми формами ААП, що було встановлено анамнестичним шляхом та зафіксовано в медичній документації. Групу порівняння склали 80 хворих на епілепсію (30 хворих чоловічої статі та 50 хворих жіночої статі), у яких за анамнезом та даними медичної документації ніколи не спостерігалося ААП. Набір хворих основної групи та групи порівняння був здійснений у Київській міській клінічній психоневрологічній лікарні № 1. Катамнестичне обстеження хворих основної групи проводилося у поліклінічному відділенні лікувально-діагностичного наукового центру «Епілепсія» Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1 (127 хворих) та у Київському міському психоневрологічному диспансері № 4 (23 хворих).

Зовнішні форми ААП, які спостерігалися у 115 досліджених хворих, відносилися до суїцідальних спроб та самопошкоджень. Серед внутрішніх форм ААП в дослідження включалися лише хворі, у яких спостерігалися аутоагресивні висловлювання та приготування (35 хворих).

Матеріалом дослідження були також історії хвороби стаціонарних хворих, карти амбулаторних хворих, міліцейські рапорти, що прикладалися до медичної документації при надходженні хворих у психіатричну лікарню, результати ЕЕГ-досліджень, записки хворих, які вони залишали перед скоєнням аутоагресивних дій.

Інструментом дослідження була спеціально розроблена карта обстеження, що складалася з 5 розділів, 45 пунктів, 254 підпунктів. Вона містила анамнестичні, демографічні, клінічні, соціальні, психологічно-особистісні дані про хворих, відомості про структуру, генез та особливості виникнення ААП (у хворих основної групи), дані щодо проведених лікувально-профілактичних заходів і катамнестичні відомості.

Для клінічної кваліфікації психічних розладів у досліджених хворих використовувались діагностичні критерії МКХ-10. Діагноз епілепсії дослідженим хворим формулювався згідно з МКХ-10 (розділи VI-VII), Міжнародною класифікацією епілепсій та епілептичних синдромів Міжнародної протиепілептичної Ліги (Нью-Делі, 1989) з урахуванням пропозицій Міжнародної протиепілептичної Ліги щодо покращення діагностичної схеми при епілепсії (2001). Типи епілептичних припадків визначалися за класифікацією, прийнятою Міжнародною протиепілептичною Лігою (Кіото, 1981). Для визначення типів перебігу та клінічних стадій епілепсії, хронічних (міжпароксизмальних) психічних розладів, клінічних варіантів дисфорій у досліджених хворих використовувалися класифікації, розроблені В. І. Мельник (1998, 1999, 2001, 2005).

При дослідженні клінічної структури хвороби у досліджених хворих основної та порівняльної груп було виявлено наступне. Серед хворих основної групи значно частіше спостерігалася спадкова обтяженість психічними хворобами (32,0 % у хворих основної групи, 20,0 % - у порівняльної, p<0,05) і зокрема алкоголізмом (14,0 % у хворих основної групи та 3,7 % у хворих порівняльної групи, p<0,01). Значно більший відсоток хворих основної групи мали тривалість хвороби до 5 років (14,7 % хворих основної групи та 7,5 % - порівняльної, p<0,05) і 11-15 років (30,7 % хворих основної групи і 17,5 % - порівняльної, p<0,05). Найбільш часто ААП виникала у хворих на стадії розгорнутих клінічних проявів - у 63,3 % хворих основної групи. аутоагресивний епілепсія хворий

Симптоматичні форми епілепсії спостерігалися у більшості хворих як в основній, так і в порівняльній групах, проте в основній групі їх питома вага була суттєво більшою, ніж в порівняльній - 60,7 % та 47,5 % хворих відповідно (р<0,05). Парціальні та вторинно генералізовані судомні припадки були у 90,7 % хворих основної групи та 80,0 % хворих порівняльної групи.

Помірно-прогредієнтний тип перебігу хвороби зустрічався у рівному відсотку у хворих основної та порівняльної груп, і складав біля половини досліджених випадків. Швидкопрогредієнтний тип перебігу спостерігався у 27,3 % хворих основної групи та 10,0 % хворих порівняльної групи (р<0,01). Зміни особистості за епілептичним типом переважали як в основній, так і в порівняльній групах (29,3 % хворих та 46,3 % хворих відповідно, р<0,01). В структурі хворих з деменцією в основної групі значно частіше спостерігався її афективний (експлозивний) тип (54,8 % хворих основної групи, проти 26,7 % хворих у групі порівняння, р <0,05). Хворим основної групи були більш притаманні у клініці хвороби такі пароксизмальні психічні розлади, як дисфорії, сутінкові стани, гострі психози (у 66,7 % хворих основної групи і лише у 17,5 % хворих порівняльної групи, р < 0,001).

У хворих основної групи за анамнезом частіше виявлялися випадки гетероагресивної поведінки (55,3 % хворих основної групи та 22,5 % - порівняльної).

Більш високі показники депресії та тривоги за відповідними шкалами Гамільтона спостерігалися у хворих основної групи. Помірний ступінь депресії спостерігався у 33,3 % хворих основної групи та 15,0 % хворих порівняльної (р<0,001), а виражений ступінь депресії - у 14,0 % хворих основної групи та 6,3 % хворих порівняльної (р<0,01). Легкий ступінь тривоги виявлено у 43,3 % хворих основної групи та 20,0 % - порівняльної, а виражений її ступінь - у 35,3 % хворих основної групи та 12,5 % - порівняльної.

Хворі основної групи частіше одержували підтримуюче протиепілептичне лікування в режимі політерапії (77,3 % хворих, проти 65,0 % хворих порівняльної групи, р<0,05), особливо одночасно трьома препаратами, та порушували режим лікування - нерегулярно приймали призначені медикаменти (36,7 % хворих основної групи та 12,5 % хворих порівняльної групи, р<0,001) або взагалі відмовлялися від нього (5,3 % хворих основної групи та 1,3 % - порівняльної, р<0,05).

Отже, у хворих основної групи виявлено ряд несприятливих клінічних характеристик хвороби та гірші показники якості лікування, ніж у хворих групи порівняння.

При дослідженні демографічних, соціальних та особистісних характеристик досліджених хворих основної та порівняльної груп, було виявлено, що більшість пацієнтів основної групи на час виникнення аутоагресивної поведінки знаходилася в найбільш працездатному віці - 20-49 років (70,7 % від загальної кількості хворих з ААП). Шляхом статистичного порівняння отриманих фактичних даних у основній та порівняльній групах були виявлені достовірні відмінності між хворими основної та порівняльної груп за наступними показниками. Неправильне виховання (найчастіше - за типом гіпопротекції, «культу хвороби», домінуючої гіперпротекції та жорстокого відношення) у дитинстві, незалежно від повного чи неповного складу сім'ї застосовувалося до 66,7 % хворих основної групи, тоді як в групі порівняння цей відсоток складав 48,7 % (р<0,01). Така ж тенденція зберігалася і при порівнянні чоловіків та жінок окремо - серед чоловіків основної групи неправильно виховувались 68,3 %, тоді як у групі порівняння - 50,0 % (р<0,05), а у жінок - 65,6 та 48,0 % відповідно (р<0,05).

Характерним для хворих основної групи був низький рівень сімейної адаптації - відсутність власної сім'ї (одруженими були 36,0 % хворих основної групи та 53,7 % хворих групи порівняння - р<0,01), для хворих жіночої статі - проживання на одній житлоплощі з колишнім чоловіком після розлучення (11,1 % проти 2,0 % жінок групи порівняння, р<0,05), конфліктні взаємовідносини з найближчим оточенням (50,7 % хворих основної групи та 26,3 % хворих групи порівняння, р<0,001).

У хворих основної групи виявилися також більш погані показники трудової адаптації: відсутність працевлаштування (84,7 % хворих основної групи проти 67,5 % хворих групі порівняння, p<0,001), значно менша кількість працюючих інвалідів в основній групі (3,3 %) ніж у групі порівняння (21,3 %), p<0,001); для хворих чоловічої статі - відсутність роботи та інвалідності (20,0 % хворих основної групи та 6,7 % хворих групи порівняння, р<0,05); тяжкі матеріальні умови проживання (52,0 % хворих основної групи та 38,7 % хворих групи порівняння, р<0,05).

Зловживали психоактивними речовинами 22,0 % хворих основної групи та 6,3 % хворих групи порівняння (p<0,001).

Преморбідні особистісні особливості хворих на епілепсію з ААП характеризувалися суттєво більшою питомою вагою збудливого (26,0 % хворих основної групи та 16,3 % - порівняльної, p<0,05), сенситивного (13,3 % хворих основної групи та 6,3 % - порівняльної, p<0,05) та циклоїдного типу особистості (13,3 % хворих основної групи та 5,0 % - порівняльної, p<0,05).

Високий індекс агресивності спостерігався у 52,0 % хворих основної групи та 26,3 % - порівняльної (p<0,001), а високий індекс ворожості - у 50,0 % хворих основної групи та 21,3 % хворих порівняльної групи (p<0,001).

Таким чином, хворі основної групи характеризувалися суттєво більш низькими показниками соціальної адаптації та більш високими індексами агресивності та ворожості, ніж хворі групи порівняння.

Аналіз форм ААП у дослідженого контингенту хворих показав наступне. Внутрішні форми ААП спостерігалися у 23,3 % хворих, а зовнішні форми - у 76,7 % хворих. Серед зовнішніх форм найбільшу питому вагу складали самоотруєння (35,3 %), поранення гострими предметами (19,3 %), та падіння з висоти (12,0 %). Меншу частку складали самоповішення та падіння під рухомий транспорт (по 2,0 %) та інші самоушкодження (6,0 %).

Структура ААП у досліджених хворих чоловічої та жіночої статі суттєво відрізнялася. Серед зовнішніх форм ААП найчастіше застосовувалося самоотруєння (35,3 % хворих), причому значно частіше до нього вдавалися жінки, ніж чоловіки (46,7 % проти 18,3 % хворих відповідно, р<0,001). Як правило, для цього використовувались лікарські препарати - медикаментозні отруєння спостерігалися у 92,5 % випадків від усіх хворих з отруєннями. В абсолютній більшості випадків для отруєння використовувались антиепілептичні препарати - самостійно, або в поєднанні з іншими медикаментами.

Нанесення поранень гострими предметами (колото-різані рани) як засіб аутоагресії використовувався у 1/3 (33,3 %) хворих чоловіків і лише у 10 % хворих жінок (р<0,001), що, найвірогідніше, пов'язано з його брутальністю. Тяжкість цих поранень була дуже варіативною - від незначних порізів в ділянці вен передпліч, до важких і смертельно небезпечних - поранень ділянки шиї ріжучими електроінструментами, проникаючих поранень грудної клітини.

Падіння з висоти як засіб аутоагресії спостерігалося у 12,0 % хворих (питома вага чоловіків та жінок була приблизно однаковою). Частина хворих отримала важкі політравми в результаті падіння, інші були своєчасно врятовані від падіння родичами або працівниками міліції. Всі випадки падінь з висоти відбувалися з вікон або балконів квартир, де мешкали хворі.

Такі важкі та небезпечні аутоагресивні вчинки як спроби самоповішення та падіння під рухомий транспорт, зустрічалися у одиничних випадках - по 3,3 % серед чоловіків та по 1,1 % серед жінок.

Інші самоушкодження спостерігалися у 9 (6,0 %) хворих. Це були такі, як: роздряпування обличчя чи рук, покуси рук, нанесення собі травм сторонніми предметами, умисне нанесення собі опіків, самокастрація, виривання собі зубів.

У 10,0 % хворих - у 27,7 % чоловіків та у 7,8 % жінок ААП виникла в стані алкогольного сп'яніння.

На час виникнення ААП найбільшу питому вагу серед провідних клінічних синдромів складали дисфорії (32,0 %), розлади адаптації (30,7 %) та депресивні розлади (12,0 %). Меншу питому вагу мали епілептичні психози (11,3 %), сутінковий розлад свідомості (6,7 %), тривожний розлад (6,7 %) та одиничний випадок складного парціального пароксизму з руховими автоматизмами (0,7 %). Суттєвої різниці за провідними синдромами на час виникнення ААП у чоловіків та жінок виявлено не було, проте в структурі адаптаційних розладів у жінок достовірно частіше зустрічалися істеричні стани, ніж у чоловіків (18,9 % та 8,3 % хворих відповідно, р<0,05), а у чоловіків - експлозивні (8,3 % проти 1,1 % у жінок, р<0,05).

Генез ААП у хворих на епілепсію має складний характер. Встановлені наступні чинники ґенезу ААП та їх комбінації: а) клінічний; б) клінічний (провідний), особистісний, соціальний; в) особистісний (провідний), соціальний, клінічний; г) соціальний (провідний), особистісний, клінічний.

Тільки клінічний чинник брав участь у ґенезі ААП у 18,7 % досліджених хворих і включав в себе випадки епілептичних психозів, сутінкових розладів свідомості та епілептичного нападу. Для цих хворих були характерні: переважання важких, життєво небезпечних засобів ААП, висока ймовірність повторності та погана передбачуваність ААП.

Клінічний (провідний), особистісний та соціальний чинники брали участь в ґенезі ААП у 44,0 % досліджених хворих. Це були хворі з дисфоріями та депресивним розладом у якості провідного синдрому. У них найчастіше зустрічався дистимо-експлозивний та дистимічний варіанти дисфорій. Для цих хворих характерні були достатньо важкі міжпароксизмальні психічні розлади (виражені зміни особистості, деменція тощо). Особистісний чинник полягав у високому рівні агресивності та ворожості, таких особливостях особистості, як образливість, злопам'ятність, дратівливість. Крім того, 18,8 % хворих з дисфоріями зловживали алкоголем і мали соціально негативні особистісні настанови, що також сприяло виникненню конфліктних ситуацій та нездатності хворого їх вирішити. Соціальний чинник у хворих з дисфоріями полягав найчастіше в особистісно-сімейних конфліктах, а також у психотравмуючих обставинах, пов'язаних з власним захворюванням, проблемах у професійній та учбовій сферах.

Серед хворих з провідним депресивним розладом у 14 (9,3 %) хворих відмічалися ознаки афективного розладу (за монополярним чи біполярним типом). Виявлялися досить чітко виражена фазність перебігу, сезонні загострення. В клініці також спостерігалися сомато-вегетативні симптоми, головний біль, астенія, депресивний афект часом набував відтінку дратівливості, дисфорічності. Відзначалися високі показники за шкалою депресії Гамільтона. У інших 4 (2,7 %) хворих було достовірно встановлено фармакогенну депресію, що виникла після призначення протиепілептичного препарату (фенобарбітал, топірамат). Міжпароксизмальні психічні розлади у хворих з провідним депресивним розладом були представлені в першу чергу вираженими змінами особистості за епілептичним, органічним та змішаним типами (66,7 % хворих). Роль міжпароксизмальних психічних розладів у ґенезі ААП заключалася в інертності психічних процесів, схильності хворих до застрягання на неприємних ситуаціях, зниженні критики та самоконтролю, що сприяло реалізації аутоагресивних дій. Особистісний чинник мав місце у всіх хворих з депресивним розладом в ґенезі ААП і полягав у таких преморбідних особистісних особливостях хворих, як схильність до інтрапунітивного типу реагування, сенситивні або циклоїдні преморбідні риси особистості. Крім того, 61,1 % хворих мали високий індекс ворожості, а 33,3 % хворих - високий рівень агресивності, хоча ніколи зовні агресії не проявляли. Натомість, 38,9 % хворих мали низький рівень агресивності. Всі хворі мали соціально позитивні особистісні настанови, алкоголем не зловживали. Соціальний чинник у 50,0 % випадків був пов'язаний з конфліктами у сім'ї, дуже часто - зі станом здоров'я пацієнта.

Для пацієнтів з дисфоріями характерне часте застосування важких, життєво небезпечних засобів при зовнішніх формах ААП, ймовірність повторних ААП. У хворих з депресіями також зустрічаються, хоча й у меншому відсотку, важкі засоби ААП, високий ризик завершеного суїциду.

У хворих з розладами адаптації в ґенезі ААП (46 хворих - 30,7 %) провідним був особистісний чинник (33,3 % хворих) та соціальний (4,0 % хворих), інші були другорядними. Особистісний фактор у хворих з розладами адаптації був представлений такими особистісними особливостями, як демонстративний тип преморбідної особистості - у 16 (34,8 %) хворих, застрягаючий - у 14 (30,4 %) хворих, сенситивний - у 10 (21,8 %) хворих, збудливий - у 6 (13,0 %) хворих; високий індекс ворожості (14 хворих - 30,4 %) та агресивності (19 хворих - 41,3 %) соціально-негативні особистісні настанови, асоціальний спосіб життя та потяг до кримінального оточення (4 хворих - 8,7 %), зловживання алкоголем (7 хворих - 15,2 %), наркотиками (2 хворих - 4,3 %).

Провідними клінічними синдромами були розлади адаптації - депресивні, істеричні та експлозивні реакції, а також тривожний розлад на фоні преморбідної акцентуації характеру. Серед міжпароксизмальних психічних розладів у цих хворих значну частину складали початкові та менш глибокі психічні порушення (психопатоподібні зміни особистості, легкі та помірні зміни особистості за епілептичним, органічним та змішаним типом). В якості соціального чинника найчастіше виступали конфлікти в особистісно-сімейній сфері та конфлікти, пов'язані з власною хворобою.

Соціальний (провідний), особистісний та клінічний чинники ґенезу ААП спостерігалися у 4,0 % досліджених хворих. Формування та реалізація ААП у цих хворих залежала в першу чергу від сили психотравмуючого фактору (раптова смерть подружжя, втрата житла, притягнення до кримінальної відповідальності, гострий конфлікт з медпрацівниками у ПНД) на фоні застрягаючого, сенситивного та демонстративного преморбідного характеру. Клінічний чинник являв собою депресивні стани та істеричні реакції.

Для хворих з провідними особистісним та соціальним чинником характерні різноманітні особистісні позиції в ситуації конфлікту, які, вкупі з психопатологічною симптоматикою, обумовлюють особливості ААП. Характерні менш важкі та брутальні засоби аутоагресії, низька ймовірність повторності.

За результатами аналізу чинників ґенезу ААП у досліджених хворих та з урахуванням виявлених при порівняльному аналізі хворих на епілепсію з ААП та без неї клінічних, особистісних та соціальних показників, які достовірно більш властиві хворим з аутоагресією, можна виділити наступні клінічні, особистісні та соціальні критерії ризику ААП у хворих на епілепсію.

Серед клінічних критеріїв ризику найбільш вагоме значення мають провідні клінічні синдроми: дисфорії (особливо дистимо-експлозивного типу); депресивні розлади, в структурі яких спостерігаються ідеї власної провини та дисфорічне забарвлення депресивного афекту; розлади адаптації, клініка яких характеризується істеричними, депресивними та експлозивними станами. Значну небезпеку щодо виникнення ААП являють епілептичні психози (як гострі, так і хронічні) з галюцинаторно-параноїдною симптоматикою персекуторного, загрожуючого характеру та продуктивні сутінкові потьмарення свідомості. Високу небезпеку становить тривожний та депресивний афективний компонент, на що вказують результати дослідження за шкалами Гамільтона. Важливими клінічними чинниками ризику є такі міжпароксизмальні психічні розлади, як психопатоподібний синдром та зміни особистості за епілептичним і органічним типом. Ці стани знижують критичні здібності хворих, сприяють емоційній та поведінковій неконтрольованості, і в такий спосіб полегшують реалізацію ААП. Додатковими клінічними чинниками ризику є ранній дебют захворювання, несприятливий перебіг хвороби (помірно-прогредієнтний та швидкопрогредієнтний), наявність у клініці хвороби пароксизмальних психічних розладів, епізодів гетероагресивної поведінки. Значним клінічним чинником ризику ААП є порушення схеми підтримуючого протиепілептичного лікування.

До особистісних критеріїв ризику ААП у хворих на епілепсію слід відносити: неправильне виховання у дитинстві (за типом гіпопротекції, культу хвороби, домінуючої гіперпротекції та жорстокого відношення); преморбідні особистісні особливості за збудливим, сенситивним та циклоїдним типом; такі риси характеру, як образливість, злопам'ятність, відчуженість, труднощі у спілкуванні; негативні соціально-особистісні орієнтації; високі індекси агресивності та ворожості.

Соціальними критеріями ризику ААП у хворих на епілепсію є: особистісно-сімейні та побутові конфлікти; переживання, пов'язані з власним здоров'ям; проблеми у професійній та учбовій сферах; конфлікти, пов'язані з асоціальною поведінкою хворих; низький рівень сімейної адаптації, відсутність власної сім'ї, конфліктні взаємовідносини з членами родини та найближчим оточенням, проживання на одній житловій площі з колишнім подружжям (для жінок); відсутність або втрата працевлаштування (особливо для чоловіків), тяжкі матеріальні умови життя, зловживання психоактивними речовинами; недостатня інформованість відносно свого захворювання, хибні уявлення щодо його прогнозу; явища стигматизації та самостигматизації.

Повторно ААП виникала достовірно частіше у чоловіків, ніж у жінок (35,0 % та 17,8 % відповідно, р<0,01), тоді як по кратності її виникнення достовірних розбіжностей між хворими жіночої та чоловічої статі не було виявлено.

Проведене дослідження ґенезу ААП у хворих на епілепсію дозволило встановити наступні комбінації чинників, які приймали участь в ґенезі ААП у досліджених хворих з урахуванням при цьому їх провідної або підпорядкованої ролі - табл. 1.

Таблиця 1 Чинники ґенезу ААП у хворих на епілепсію

Отже, встановлення чинників ґенезу ААП у кожному конкретному випадку є важливим для правильного побудування лікувально-профілактичних програм для хворих на епілепсію, у яких спостерігалася аутоагресія. Це дозволяє призначити заходи, спрямовані безпосередньо на усунення цих чинників і підвищить ефективність профілактики ААП у хворих даної нозологічної групи.

Стосовно дослідженого контингенту хворих, з урахуванням обсягу і специфіки поставлених мети і завдань дослідження, були розроблені заходи удосконалення профілактики ААП у хворих на епілепсію.

Заходи удосконалення профілактики первинних аутоагресивних дій заключаються у виявленні контингенту підвищеного ризику щодо виникнення ААП серед хворих на епілепсію, що спостерігаються в психіатричних установах та інформаційно-просвітницьких заходах для хворих на епілепсію стосовно клініко-соціальних та терапевтичних чинників, які потенційно небезпечні в плані формування ААП. Ці заходи повинні базуватися на виявленні та усуненні клінічних, особистісних та соціальних чинників ризику.

Корекція клінічних чинників ризику в межах первинної профілактики ААП у хворих на епілепсію міститься у наступному:

а) лікувальні заходи, спрямовані безпосередньо на психічні розлади, які спостерігаються у хворих; для пацієнтів з високими показниками депресії та тривоги - повторне оцінювання за психодіагностичними шкалами в динаміці на фоні лікування з відповідною корекцією схеми лікування. Що стосується міжпароксизмальних психічних розладів, то ці синдроми, з одного боку, є незворотніми, а з другого - їх прогресування може бути стримано при зниженні частоти нападів, дотриманні лікувального режиму;

б) заходи щодо корекції підтримуючої протиепілептичної терапії. Бажаним є режим монотерапії з призначенням антиепілептичних препаратів з нормотимічним ефектом, також необхідно пояснювати хворим, що будь-які безпричинні зміни фону настрою та погіршення психічного самопочуття є приводом звернутися до лікаря. При виявленні психопатологічних побічних реакцій медикамент необхідно змінити;

в) заходи, спрямовані на прийом підтримуючого лікування у строгій відповідності з призначенням лікаря. Необхідно проводити роз'яснювальну роботу не тільки з хворим, а й з його родичами, від яких часто залежить регулярний прийом підтримуючого лікування (особливо у випадках значного інтелектуально-мнестичного зниження або розумового недорозвинення хворого).

Для усунення особистісних чинників ризику виникнення ААП у хворих на епілепсію, необхідно наступне:

а) зниження агресивності та ворожості шляхом психокорекційних, психотерапевтичних та психофармакологічних заходів;

б) проведення психокорекційної роботи з метою вироблення настанов на тверезий спосіб життя, соціально-позитивних особистостісних настанов;

в) навчання хворих поведінковим стратегіям у складних життєвих ситуаціях, застосування методик подолання стресового стану.

Робота з соціальними факторами ризику повинна заключатися в наступному:

а) проведення роботи з хворими та членами їх сімей з метою покращення психологічної атмосфери у родині, навчання конструктивного вирішення конфліктних ситуацій у сім'ї;

б) консультування хворих з питань працездатності, професійної орієнтації, працевлаштування, сім'ї та шлюбу, соціальна допомога.

Інформаційно-просвітницькі заходи у рамках профілактики ААП у хворих на епілепсію повинні включати інформування вперше виявлених хворих щодо сутності їхньої хвороби, важливості тривалого лікування та особливостей режиму, заходах першої допомоги і самодопомоги при виникненні різних типів епілептичних припадків, особливостей професійних аспектів та сімейного життя. Ці заходи можуть здійснюватися через індивідуальні та групові заняття з пацієнтами; інформаційні стенди; друковані посібники для хворих на епілепсію; виступи фахівців у засобах масової інформації. Необхідною складовою цього напрямку профілактики є також навчально-просвітницька робота серед медиків та широкого загалу населення, що сприятиме зменшенню рівня стигматизації хворих та покращенню якості виявлення та лікування психічних розладів у хворих на епілепсію.

Профілактика повторних епізодів ААП у хворих на епілепсію полягає у виявленні та усуненні чинників ґенезу ААП у кожного хворого, в кого вона виникла. Це потребує розробки індивідуальних лікувально-профілактичних програм у кожному окремому випадку.

У хворих, в ґенезі ААП яких брав участь лише клінічний фактор, аутоагресивна поведінка виникає під дією розладів сприйняття, афективно-маячних переживань або у стані порушення свідомості. Тому для даної групи хворих головним заходом вторинної профілактики аутоагресивних дій повинно бути медикаментозне лікування, направлене на максимальне усунення або зниження частоти виникнення провідних психопатологічних станів. В лікувальному процесі можна виділити наступні етапи: усунення гострої психотичної симптоматики за допомогою нейролептиків; седація; перегляд протисудомної терапії та її корекція з урахуванням типу нападів та можливого побічного впливу на психічну сферу; психокорекційна робота з хворими для вироблення (в межах можливого) критичного ставлення до своєї ААП, до хвороби, настанов на регулярний прийом підтримуючої терапії; обговорення з родичами правильної поведінки з хворими, ознак погіршення психічного стану, схеми лікування, надання необхідної соціальної допомоги.

Профілактика повторної ААП у хворих, в ґенезі ААП яких провідним є клінічний фактор, але беруть участь також особистісний та соціальний, потребує більш складного комплексу заходів. Вони полягають в наступному: психофармакотерапія, спрямована на провідний психопатологічний синдром (транквілізатори, антидепресанти, нейролептики з седативнию дією у випадку дисфорії); при необхідності - корекція підтримуючого антиепілептичного лікування; роз'яснювальна робота, спрямована на виконання хворим призначень лікаря; вирішення особистісного чинника - заходи, спрямовані на зниження особистісної агресивності та ворожості шляхом психокорекційного та психофармакологічного впливу, вироблення позитивних соціальних особистісних настанов, навчання прийомам саморегуляції, можливим стратегіям оптимальної поведінки у конфліктних ситуаціях; максимальне врегулювання психотравмуючої ситуації шляхом бесід з родичами хворого, допомоги у вирішенні правових та соціальних питань.

В комплексі лікувально-профілактичних заходів відносно хворих, в ґенезі ААП яких головну роль відіграє особистісний чинник і другорядне - соціальний та клінічний, повинні передбачатися: вплив на особистість хворого шляхом психокорекційних та психотерапевтичних методик, виявлення демонстративних, сенситивних, збудливих рис характеру, розвинення компенсаторних рис та навчання хворого раціональним поведінковим стратегіям у стресових ситуаціях; вироблення настанов на тверезий та законослухняний спосіб життя, позитивних соціальних особистісних настанов; зниження особистісної агресивності та ворожості; усунення (в межах можливого) соціального чинника, залежно від його характеру та спрямованості; психофармакологічний вплив на провідний синдром (призначення антидепресантів, транквілізаторів, нейролептиків відповідно до клінічних показань); перегляд підтримуючої протиепілептичної терапії, її корекція при необхідності.

У тих хворих, в ґенезі ААП яких провідним був соціальний чинник, а особистісний та клінічний чинники відігравали другорядну роль, заходи профілактики повторної ААП повинні охоплювати наступні моменти: враховуючи те, що у більшості випадків психогенно-травмуюча ситуація носить незворотній характер (смерть близьких людей, втрата житла, притягнення до відповідальності), необхідно за допомогою психотерапевтичних методів допомогти хворому подолати стрес і адаптуватися до змінення життєвої ситуації; надання соціальної та правової допомоги хворому; робота з особистісним чинником: вироблення компенсаторних рис при наявності акцентуації характеру, зниження агресивності та ворожості, психокорекція; психофармакотерапія, спрямована на усунення психопатологічної симптоматики: антидепресанти, транквілізатори.

Всім 150 хворим на епілепсію з ААП було проведено катамнестичне дослідження. Тривалість катамнезу складала: 1-2 роки - 36 (24,0 %) хворих, 2-3 роки - 59 (39,3 %) хворих, 3-5 років - 55 (36,7 %) хворих.

При загальному оцінюванні застосованих лікувально-профілактичних програм у рамках вторинної профілактики виявилося, що серед досліджених 150 хворих повторні випадки ААП спостерігалися лише у 14 (9,3 %) хворих.

Проведено порівняння питомої ваги повторних аутоагресивних дій у досліджених хворих до та після проведених лікувально-профілактичних заходів. Так, у 37 (24,7 %) хворих до застосування розроблених лікувально-профілактичних заходів ААП мала повторний характер. За даними катамнеза, після лікування повторна ААП виникла у 14 (9,3 %) хворих. Отже, повторюваність ААП у всьому масиві досліджених хворих знизилася майже у 2,5 рази.

В групі хворих з єдиним клінічним чинником ґенезу ААП повторюваність ААП знизилася удвічі (28,5 % хворих з повторною ААП до застосування розробленого комплексу лікувально-профілактичних заходів, та 14, 3 % хворих - за катамнестичними даними).

В групі хворих з клінічним (провідним), особистісним та соціальним чинниками ґенезу повторюваність ААП знизилася у 2,8 рази (22 хворих - 33,3 % з повторними ААП до лікування та 8 хворих - 12,1 % - після лікування).

В групі хворих з особистісним (провідним), ситуаційним та клінічним чинниками ґенезу ААП її повторюваність знизилася у 3,5 рази (7 хворих - 14,0 % з повторними випадками ААП до лікування та 2 хворих - 4,0 % після лікування).

Серед хворих з провідним ситуаційним чинником ґенезу, у всіх 6 хворих ААП виникла вперше, і за катамнестичними даними не повторювалася.

Катамнестичні дані дають змогу стверджувати, що лікувально-профілактичні програми, застосовані до досліджених хворих є такими, що дозволяють значно удосконалити вторинну профілактику ААП хворих на епілепсію з психічними розладами.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне обґрунтування та нове практичне вирішення актуального наукового завдання щодо розробки заходів удосконалення профілактики ААП у хворих на епілепсію на основі розкриття ґенезу і установлення критеріїв ризику ААП у цього контингенту хворих.

Клініко-динамічна структура епілепсії у хворих з ААП характеризується раннім дебютом захворювання (58,0 % хворих), переважанням в клінічній картині змін особистості за епілептичним (29,3 % хворих) і органічним (16,6 % хворих) типами, психопатоподібного синдрому (7,3 % хворих), поліморфізмом пароксизмальних станів та несприятливим перебігом хвороби (77,3 % хворих).

Більшість хворих на епілепсію з ААП виховувалися в умовах гіпопротекції, культу хвороби, домінуючої гіперпротекції та жорстокого відношення. Їм притаманні збудливий, сенситивний та циклоїдний типи особистості, високі рівні агресивності та ворожості, характерний низький рівень соціальної адаптації (сімейної, побутової, трудової), негативні соціальні особистісні настанови.