Повіки є утвореннями, що захищають очне яблуко з переду. Розрізняють верхню та нижню повіку. Верхня повіка більша за нижню та значно більш рухлива завдяки дії м'яза, що підіймає верхню повіку та прикріплюється до її хряща.

По краях повік ростуть вії. Між вільними краями верхньої та нижньої повіки знаходиться очна щілина. Її зовнішній кут гострий, а внутрішній має закруглення та утворює так зване слізне озеро. Усередині цього кута розташовується невелике піднесення рожевуватого кольору (слізне м'ясце), що містить жирову тканину та сальні залозки.

Скелетом кожної повіки є хрящ повіки. Повіки мають залози хряща, а також сальні залози, секрет яких змащує краї повік та вії.

Безпосередньо під шкірою на повіках розташовується м'яз, який становить частину колового м'яза ока. Він є антагоністом м'яза, що піднімає верхню повіку.

Кон'юнктива - це слизова оболонка, що вкриває внутрішню поверхню повік та частину очного яблука.

Місце переходу кон'юнктиви з повіки на очне яблуко називають склепінням. Розрізняють верхнє та нижнє склепіння кон'юнктиви.

Слізний апарат - складається з слізної залози та системи слізних шляхів.

Слізна залоза розташована у латеральному верхньому куті очної ямки. Це альвеолярно-трубчаста залоза, має 5 - 12 вивідних канальців, які відкриваються в області верхнього склепіння кон'юнктиви, у його зовнішньому відділі.

Слізна залоза виробляє секрет, який зволожує очне яблуко при змиканні повік.

Сльози стікають по слізних шляхах, у напрямку до медіального кута ока. Коли повіки зімкнуті, між ними по лінії змикання утворюється щілина трикутної форми, яку називають слізний струмок. По ньому сльози потрапляють у слізне озеро, а звідти у слізні канальці.

Верхній і нижній слізні канальці йдуть медиально та сходяться, утворюючи розширення - слізний мішок, оточений фіброзної тканиною, який і приростає до слізної кістки.

До стінки слізного мішка прикріплюється слізна частина колового м'яза ока, яка при скороченні може розширювати слізний мішок і тим самим сприяти присмоктуванню сліз, що накопичуються, у слізні канальці. Слізний мішок продовжується донизу у вигляді носо-слізної протоки, яка проходить у кістковому носо-слізному каналі, що відкривається у носову порожнину під нижньою носовою раковиною.

Кровопостачання сітківки ока та зорового нерва здійснює центральна артерія сітківки, яка входить до середини очного яблука в товщі зорового нерву і є галкою очної артерії (гілки внутрішньої сонної артерії). Разом із центральною артерією проходить центральна вена сітківки.

На екваторі розташовано 4 вортикозні вени, що впадають в очні вени, які у свою чергу вливаються у печеристий синус.

Іннервацію очного яблука (окрім зорового нерву) здійснюють гілки, що належать до системи трійчастого нерву, та галузі пов'язаного з ним війчастого вузла. Іннервація гладких м'язів очного яблука та зовнішніх м'язів, побудованих з посмуговоної м'язової тканини, вже розглядалася.

Вікові особливості розвитку зорової сенсорної системи. Елементи сітківки починають формуватися на 6-10-му тижні внутрішньоутробного розвитку, остаточне морфологічне дозрівання відбувається до 10-12 років.

У процесі розвитку організму суттєво міняється відчування кольорів дитиною.

У немовляти в сітківці функціонують тільки палички, які забезпечують чорно-біле бачення. Кількість колбочок невелика і вони ще не зрілі.

Розпізнавання кольорів у ранньому віці залежить від яскравості, а не від спектральної характеристики кольору. У міру дозрівання колбочок діти спочатку розрізняють жовтий, потім зелений, а потім червоний колів (вже з 3 місяців вдавалося виробити умовні рефлекси на ці кольори). Повноцінно колбочки починають функціонувати до кінця 3 року життя.

У шкільному віці розпізнавальна чутливість ока до кольорів підвищується.

Максимального розвитку відчуття кольору досягає до 30 років і потім поступово знижується.

Мієлінізація провідних шляхів починається на 8-9 місяці внутрішньоутробного розвитку, а закінчується до 3-4 року життя.

Корковий відділ зорового аналізатора в основному формується на 6-7 місяці внутрішньоутробного життя, остаточно він дозріває до 7-літнього віку.

У новонародженого діаметр очного яблука становить 16 мм, а його маса - 3,0 г. Ріст очного яблука після народження продовжується. Інтенсивніше за все воно росте перші 5 років життя, менш інтенсивно - до 9-12 років. У дорослих діаметр очного яблука становить близько 24 мм, вага - 8,0 г.

У немовлят форма очного яблука більш куляста, ніж у дорослих, в результаті чого у 90 % випадків у дітей відзначається далекозора рефракція.

Підвищена розтяжність та еластичність склери у дітей сприяє легкій деформації очного яблука, що важливо при формуванні рефракції ока. Наприклад, якщо дитина грає, малює або читає, низько нахиливши голову, то внаслідок тиску рідини на передню стінку очне яблуко подовжується і розвивається короткозорість.

У перші роки життя райдужка містить мало пігментів та має блакитнувато-сіруватий відтінок, остаточне формування її забарвлення завершується до 10-12 років.

Зіниця в немовлят вузька.

У 6-8 років зіниці стають широкими внаслідок переважання тонусу симпатичних нервів, що іннервують м'язи райдужної оболонки. Такий розмір зіниці збільшує ризик сонячних опіків сітківки.

У 8-10 років зіниця звужується.

В 12-13 років швидкість та інтенсивність зіничної реакції на світло стають такими ж, як у дорослої людини.

У немовлят та дітей дошкільного віку кришталик більш опуклий та більш еластичний, ніж в дорослого, його заломлююча здатність вища. Це дозволяє дитині чітко бачити предмет на меншій відстані від ока, ніж дорослому. Однак звичка розглядати предмети в такий спосіб може привести до розвитку косоокості.

Сенсорні і моторні функції зору розвиваються одночасно. У перші дні після народження рухи ока несинхронні, при нерухомості одного ока можна спостерігати рух іншого. Здатність фіксувати поглядом предмет формується у віці від 5 днів до 3-5;місяців.

Реакція на форму предмета відзначається вже у 5-місячної дитини.

У дошкільників першу реакцію викликає форма предмета, потім його розміри і вже в останню чергу - колір.

Гострота зору з віком підвищується, поліпшується і стереоскопічний зір (сприйняття форми, розмірів та віддаленості предмета за рахунок наявного у людини бінокулярного зору, оскільки головний мозок отримує два різні зображення, що надходять до нього від кожного ока, а сприймає їх як одне тривимірне зображення).

Для порівняння наведемо дані про гостроту зору (в умовних одиницях) у дітей різного віку:

1 тиждень - 0,004-0,002;

1 місяць - 0,008-0,003;

1 рік - 0,3-0,6;

3 роки - 0,6-1,0;

5 років - 0,8-1,0;

7-15 років -0,9-1,0.

Стереоскопічний зір до 17-22 років досягає свого оптимального рівня, причому з 6 років у дівчаток гострота стереоскопічного зору вища, ніж у хлопчиків.

В 7-8 років окомір у дітей значно кращий, ніж у дошкільнят, але гірший, ніж у дорослих, та не має статевих відмінностей. Надалі у хлопчиків лінійний окомір (сприйняття довжини, відстані) кращає.

Поле зору з віком інтенсивно збільшується. До 7 років його розмір становить приблизно 80 % від розміру поля зору дорослого.

Розмір поля зору визначає пропускну здатність зорового аналізатора - обсяг інформації, яка сприймається людиною в одиницю часу, і, отже, навчальні можливості дитини. У процесі онтогенезу пропускна здатність зорового аналізатора змінюється (табл. 1).

Таблиця 1. Пропускна здатність зорового аналізатора у дітей та підлітків (біт/с)

	Дівчатка	Хлопчики
7-8 років	1,00	1,09
10-11 років	2,18	2,06
12-13 років	2,53	2,12
13-14 років	2,90	2,60
17-18 років	3,38	2,65
19-22 роки	3,13	2,88

Порушення зору. Серед дефектів зору найчастіше зустрічаються різні форми порушення рефракції оптичної системи ока або порушення нормальної довжини очного яблука, результатом чого є те, що промені, які йдуть від предмета, заломлюються не на сітківці.

При слабкій рефракції ока внаслідок порушення функцій кришталика (його сплющення) або при вкороченні очного яблука, зображення предмета виявляється за сітківкою. Люди з такими порушеннями зору погано бачать предмети на близькій відстані; цей дефект називають далекозорістю.

При посиленні фізичної рефракції ока, наприклад, через підвищення кривини кришталика або подовженні очного яблука, зображення предмета фокусується попереду від сітківки, що порушує сприйняття віддалених предметів. Цей дефект зору називають короткозорістю.

При розвитку короткозорості школяр погано бачить написане на класній дошці, просить пересадити його на перші парти, у кіно або в театрі прагне зайняти місце ближче до екрана або сцени. Під час читання або письма дитина сильно нахиляє голову, розглядаючи предмети - примружує око. Щоб зробити зображення на сітківці більш чітким, дитина сильно наближує розглянутий предмет до очей, викликаючи тим самим значне навантаження на м'язовий апарат ока. Нерідко м'язи не справляються з такою роботою, і одне око відхиляється убік скроні - виникає косоокість. Короткозорість може розвитися також внаслідок таких захворювань, як рахіт, туберкульоз, ревматизм.

Часткове порушення кольорового зору отримало назву дальтонізму (за ім'ям англійського хіміка Дальтона, у якого вперше був виявлений цей дефект). Дальтоніки, зазвичай, не розрізняють червоний та зелений колір, вони їм видаються сірими різних відтінків. Близько 4-5 % усіх чоловіків страждають дальтонізмом. У жінок він зустрічається рідше - 0,5 %. Для виявлення дальтонізму використовують спеціальні кольорові таблиці.

Профілактика порушень зору. Профілактика порушень зору ґрунтується на створенні оптимальних умов для роботи органу зору. Зорове стомлення знижує працездатність дітей, що відображається на їх загальному стані.

Для профілактики порушення зору велике значення має правильний режим праці та відпочинку, шкільні меблі, що відповідають фізіологічним особливостям учнів, достатнє висвітлення робочого місця та ін. Під час читання для відпочинку очей кожні 40-60 хв. необхідно робити перерву на 10-15 хв.. Для зняття напруги апарата акомодації ока дітям рекомендують протягом 0,5-1 хв. подивитися вдалину, на горизонт.

Важливу роль в охороні зору відіграє захисний апарат ока (повіки, вії), який потребує дбайливого догляду, дотримання гігієнічних вимог та своєчасного лікування. Неправильне використання косметичних засобів може привести до кон'юнктивітів, блефаритів (запалення повік) та інших захворювань органів зору.

Особливу увагу слід приділяти організації роботи за комп'ютером, а також перегляду телевізійних передач. При підозрі на порушення зору необхідна консультація лікаря - офтальмолога.

До 5 років у дітей переважає далекозорість. При наявності цього дефекту зору допомагають окуляри із збиральними двоопуклими лінзами, які поліпшують гостроту зору та знижують зайву напругу акомодації ока.

Надалі через збільшення навантаження при навчанні частота далекозорості знижується, а частота нормальної рефракції та короткозорості збільшується. До закінчення школи у порівнянні з початковими класами поширеність короткозорості зростає в 5 разів.

Формуванню та прогресуванню короткозорості сприяє дефіцит світла. Наприклад, дуже показовим є те, що в умовах Заполяр'я, при постійному штучному освітленні в період полярної ночі, у тих школах, де рівень освітленості на робочих місцях був в 5-10 разів нижчим за гігієнічні нормативи, у дітей та підлітків короткозорість розвивалася частіше.

Гострота зору та стійкість ясного бачення в учнів суттєво знижуються до закінчення уроків, і таке зниження тем більш різке, чим нижчим є рівень освітленості. З підвищенням рівня освітленості у дітей та підлітків збільшується швидкість розрізнення зорових стимулів, зростає швидкість читання, поліпшується якість роботи.

При гарному освітленні у дітей та підлітків, що нормально чують, загострюється гострота слуху, що також сприяє працездатності, позитивно позначається на якості роботи.

На розвиток короткозорості впливає навчальне навантаження, яке пов'язане з необхідністю розглядати об'єкти на близькій відстані.

В учнів, мало бувають або зовсім не бувають на повітрі у полудень, коли інтенсивність ультрафіолетової радіації максимальна, порушується фосфорно-кальцієвий обмін. В результаті зменшується тонус очних м'язів, що при високому зоровому навантаженні та недостатньому освітленні сприяє розвитку короткозорості та її прогресуванню.

Для профілактики короткозорості необхідні щорічні медичні огляди учнів лікарем-офтальмологом. Хворими короткозорістю вважаються діти, у яких міопічна рефракція становить 3,25 дптр та вище, а гострота зору з корекцією - 0,5-0,9 умовних одиниць.

У важких випадках короткозорість супроводжується змінами сітківки, що призводить до погіршення зору та навіть відшарування сітківки. Тому дітям, що страждають короткозорістю, необхідно суворо виконувати приписання офтальмолога. Своєчасне носіння окулярів школярами є обов'язковим. Короткозорим дітям рекомендуються заняття фізичною культурою тільки за спеціальною програмою. Їм протипоказане виконання важкої фізичної роботи, тривале перебування у зігнутім положенні з нахиленою головою.

подразливість відчуття сприйняття сенсорний

3.2 Слухова сенсорна система

З виникненням мовлення слухова сенсорна система відіграє важливу роль у людини. Акустичні (звукові) сигнали, що представляють собою коливання повітря різної частоти та сили, збуджують слухові рецептори, від яких сенсорна інформація передається по провідникових шляхах у слухову зону кори мозку.

Орган слуху пов'язаний з органами збереження рівноваги, які беруть участь у підтримці певної пози тіла.

Периферичний відділ слухової сенсорної системи складається із трьох частин - зовнішнього, середнього та внутрішнього вуха.

Зовнішнє вухо - до його складу входить:

- вушна раковина - призначена для вловлювання звукових коливань, які далі передаються по зовнішньому слуховому проходу до барабанної перетинки;

- зовнішній слуховий прохід - має довжину близько 24 мм, вистелений шкірою з тонкими волосками та особливими потовими залозами, які виділяють вушну сірку (складається з жирових клітин, що містять пігмент). Волоски та вушна сірка виконують захисну функцію.

Барабанна перетинка - знаходиться на межі між зовнішнім та середнім вухом. Вона дуже тонка (близько 0,1 мм), зовні вкрита епітелієм, а зсередини - слизовою оболонкою.

Барабанна перетинка розташована косо та під час впливу на неї звукових хвиль починає коливатися. Оскільки барабанна перетинка не має власного періоду коливань, то вона коливається під час будь-якого звуку відповідно його частоті та амплітуді.

Середнє вухо - представлене:

- барабанною порожниною неправильної форми у вигляді маленького плоского барабана, на який туго натягнута коливна перетинка,

- слуховою (євстахієвою) трубою.

Середнє вухо відділене від внутрішнього перетинкою овального вікна присінку.

У порожнині середнього вуха розташовані з'єднані між собою слухові кісточки - молоточок, ковадло, стремінце.

Рукоятка молоточка одним кінцем з'єднана з барабанною перетинкою, іншим - з ковадлом, яке у свою чергу за допомогою суглоба рухливо з'єднане зі стремінцем. До стремінця прикріплений стрім'янний м'яз, який втримує його біля перетинки овального вікна присінку. Звук, проходячи через зовнішнє вухо, діє на барабанну перетинку, з якою з'єднаний молоточок.

Система цих трьох кісточок збільшує тиск звукової хвилі в 30-40 разів і передає її на перетинку овального вікна присінку, де звукова хвиля трансформується в коливання рідини - ендолімфи.

За допомогою слухової (євстахієвої) труби барабанна порожнина з'єднана з носоглоткою. Функція слухової труби полягає у вирівнюванні тиску на барабанну перетинку зсередини та ззовні, що створює найбільш сприятливі умови для її коливання.

Потрапляння повітря в барабанну порожнину відбувається під час ковтання або зівання, коли просвіт труби відкривається і тиск у глотці та барабанній порожнині вирівнюється.

Внутрішнє вухо - являє собою кістковий лабіринт, усередині якого знаходиться перетинчастий лабіринт зі сполучної тканини.

Між кістковим та перетинчастим лабіринтом є рідина - перилімфа, а усередині перетинчастого лабіринту - ендолімфа.

У центрі кісткового лабіринту розташований присінок, попереду від нього завитка, а позаду - напівколові канали.

Кісткова завитка - спірально завитий канал, що утворює 2,5 обертів навколо стрижня конічної форми. Діаметр кісткового каналу в основі завитки 0,04 мм, а на вершині - 0,5 мм. Від стрижня відходить кісткова спіральна пластинка, яка ділить порожнину каналу на дві частини, або сходи.

У завитковому ході, усередині середнього каналу завитки, знаходиться звукосприймаючий апарат - кортіїв (спіральний) орган. Він має базальну (основну) пластину, яка складається з 24 тис. тонких фіброзних волоконець різної довжини, дуже пружних та слабко пов'язаних одне з одним. Уздовж базальної пластини в 5 рядів розташовуються опорні та волоскові чутливі клітини, які є власно слуховими рецепторами.

Рецепторні клітини мають видовжену форму. Кожна волоскова клітина містить 60-70 дрібних волосків (довжиною 4-5 мкм), які обмиваються ендолімфою та контактують із покривною пластиною.

Слухова сенсорна система сприймає звук різних тонів. Основною характеристикою кожного звукового тону є довжина звукової хвилі.

Довжина звукової хвилі визначається відстанню, яку проходить звук за 1 с, поділеною на кількість повних коливань, здійснюваних тілом, яке звучить, за той ж час. Чим більша кількість коливань, тим менша довжина хвилі. У високих звуків хвиля коротка, вимірюється в міліметрах, у низьких - довга, вимірюється у метрах.

Висота звуку визначається його частотою, або кількістю коливань за 1 с. Частота виміряється в герцах (Гц). Чим більша частота звуку, тим звук вищий.

Сила звуку пропорційна амплітуді коливань звукової хвилі та вимірюється в белах (частіше застосовується децибел, дБ).

Людина може почути звуки від 12-24 до 20000 Гц. У дітей верхня межа слуху досягає 22000 Гц, у людей похилого віку вона нижча - близько 15000 Гц.

Будь-який звук має певний тембр. Кожне джерело звуку поширює основні та додаткові коливання, які називають обертонами. Кількість коливань обертону переважає кількість коливань основного тону, тому будь-який звук (у тому числі людський голос) має особливе «забарвлення».

Звук вловлюється вушною раковиною, направляється по зовнішньому слуховому проходу до барабанної перетинки. Коливання барабанної перетинки передаються через середнє вухо. За допомогою системи важелів три слухові кісточки підсилюють звукові коливання та передають їх до рідини, що перебуває між кістковим та перетинчастим лабіринтом завитки. Хвилі, досягаючи основи завитки, викликають зсув основної мембрани, до якої торкаються волоскові клітини. Клітини починають коливатися, внаслідок чого виникає рецепторний потенціал, що збуджує закінчення нервових волокон. Еластичність основної мембрани на різних ділянках не однакова. Поблизу від овального вікна мембрана більш вузька та жорстка, далі від вікна - більш широка та еластична. Волоскові клітини у вузьких відрізках сприймають звуки з високими частотами, а у більш широких - з низькими.

Розрізнення звуків відбувається на рівні рецепторів. Сила звуку кодується кількістю збуджених нейронів та частотою їх імпульсації. Внутрішні волоскові клітини збуджуються при великій силі звуку, зовнішні - при меншій.



Провідниковий відділ. Волоскові клітини охоплюються нервовими волокнами завиткової гілки слухового нерву, який передає нервовий імпульс у довгастий мозок. Далі, перехрещуючись із другим нейроном слухового шляху, слуховой нерв направляється до задніх горбків чотиригорбкової пластинки середнього мозку та ядер проміжного, мозку, а від них - у скроневу область кори, де розташовується центральна частина слухового аналізатора.

Центральний відділ слухового аналізатора розташований у скроневій частці кори півкуль великого мозку. Первинна слухова кора займає верхній край скроневої звивини, вона оточена вторинною корою. Зміст почутого інтерпретується в асоціативних зонах.

У людини в центральному ядрі слухового аналізатора особливе значення має зона Вернике, розташована в задній частині верхньої скроневої звивини. Ця зона відповідає за розуміння змісту слів та є центром сенсорного мовлення.

При тривалій дії сильних звуків збудливість звукового аналізатора знижується, а при тривалому перебуванні у тиші - зростає.

Вікові особливості розвитку слухової сенсорної системи. Формування периферичного відділу слухової сенсорної системи починається на 4-му тижні ембріонального розвитку.

У 5-місячного плода завитка вже має форму та розміри, характерні для дорослої людини.

До 6-го місяця пренатального розвитку закінчується диференціація рецепторів.

Мієлінізація провідникового відділу відбувається повільно та закінчується лише до 4-х років.

Слухова зона кори формується на 6-му місяці внутрішньоутробного життя. Особливо інтенсивно первинна сенсорна кора розвивається протягом другого року життя, розвиток триває до 7 років.

Незважаючи на незрілість сенсорної системи, уже в 8-9 місяців пренатального розвитку дитина сприймає звуки та реагує на них рухами.

У немовлят орган слуху розвинений недостатньо. Тому у дитини спостерігається відносна глухота, яка пов'язана з особливостями будови вуха.

Зовнішній слуховий прохід у немовлят короткий та вузький і спочатку розташований вертикально. До 1 року він представлений хрящовою тканиною, яка надалі костеніє, цей процес триває до 10-12 років.

Барабанна перетинка розташована майже горизонтально, вона набагато товстіша, ніж у дорослих.

Порожнина середнього вуха заповнена амніотичною рідиною (амніотична рідина - рідина, що оточує зародок. Вона захищає його від поштовхів та утримує в стані, близькому до невагомості), що утруднює коливання слухових кісточок. З віком ця рідина розсмоктується і порожнина заповнюється повітрям.

Слухова труба у дітей більш широка та коротка, ніж у дорослих. Через неї в порожнину середнього вуха можуть потрапляти мікроби, рідина під час нежиті, блювоті та ін., тому діти часто страждають запаленням середнього вуха (отитом).

З перших днів після народження дитина реагує на голосні звуки здригуванням, зміною дихання, припиненням плачу. На другому місяці дитина диференціює якісно різні звуки, в 3-4 місяця розрізняє висоту звуків у межах 1 - 4 октав, в 4-5 місяців звуки стають умовно-рефлекторними подразниками.

У дітей 6-9 років поріг чутності становить 17-24 дБ, у 12-літніх -14-19 дБ. Найбільша гострота слуху досягається до середнього та старшого шкільного віку (11-19 років). У дорослого поріг чутності лежить у межах 10-12 дБ.

Чутливість слухового аналізатора до різних частот неоднакова у різному віці:

- діти краще сприймають низькі частоти, ніж високі;

- у дорослих:

- до 40 років найбільший поріг чутності відзначається при частоті 3000 Гц,

- в 40-50 років - 2000 Гц,

- після 50 років - 1000 Гц,

причому з 50 років знижується верхня межа звукових коливань, що сприймаються.

Функціональний стан слухового аналізатора залежить від дії багатьох факторів навколишнього середовища. Спеціальним тренуванням можна добитися підвищення його чутливості. Наприклад, заняття музикою, танцями, фігурним катанням, спортивною та художньою гімнастикою виробляють тонкий слух. З іншого боку, фізичне та розумове стомлення, високий рівень шумів, різкі коливання температури та тиску значно знижують чутливість органів слуху.

Велику роль у процесі навчання та виховання дітей з дефектами органів чуття відіграє висока пластичність нервової системи, що дозволяє компенсувати функції, які випали, за рахунок тих, що залишилися. Так, у сліпоглухих дітей підвищена чутливість смакового та нюхового аналізаторів. За допомогою нюху вони можуть добре орієнтуватися на місцевості і упізнавати родичів та знайомих. Чим сильніше виражений ступінь враження органів чуття дитини, тим складніша навчально-виховна роботи з нею.

Дія шуму на функціональний стан організму. Шуми по-різному можуть впливати на організм:

- специфічна дія - тією чи іншою мірою проявляється порушенням слуху,

- неспецифічна - різного роду відхиленнями з боку ЦНС, вегетативної реактивності, ендокринними розладами, порушенням функціонального стану серцево-судинної системи і травного тракту.

Встановлено, що у осіб молодого та середнього віку вплив шуму інтенсивністю до 90 дБ протягом години приводить до зниження гостроти зору, збільшує латентний період зорового та слухового аналізаторів, погіршує координацію рухів. У дітей спостерігаються більш різкі порушення нервових процесів у корі, формування позамежного гальмування, з'являються головні болі, безсоння та ін.

Найбільший негативний вплив шум виявляє на незміцнілий організм дітей та підлітків:

- шум до 40 дБ - не впливає на функціональний стан ЦНС,

- вплив шуму в 50 дБ - вже викликає в учнів підвищення порогу слуховой чутливості, зниження уваги, внаслідок чого вони допускають багато помилок при виконанні різних завдань.

Вчителям і батькам потрібно пам'ятати, що надмірні шуми можуть викликати нервово-психічні розлади у дітей та підлітків. І оскільки діти значну частину часу проводять у школі, необхідно виконувати гігієнічні вимоги щодо зниження шуму.



3.3 Вестибулярна сенсорна система

Вестибулярна сенсорна система відіграє провідну роль у просторовому орієнтуванні людини. Вона отримує, передає та аналізує інформацію про прискорення, що виникають у процесі прямолінійного або обертового руху, а також при зміні положення голови відносно поля тяжіння.

Імпульси від вестибулярних рецепторів викликають перерозподіл тонусу скелетної мускулатури, яка забезпечує збереження рівноваги тіла. Ці впливи здійснюються рефлекторним шляхом через ряд відділів ЦНС.

Периферичний відділ вестибулярної системи - вестибулярний апарат внутрішнього вуха, представлений присінком та напівколовими каналами, де розташовані рецептори, чутливі до положення голови щодо гравітаційного поля та до прискорення.

Провідниковий відділ - вестибулярні волокна, вестибулярні ядра довгастого мозку, ядра таламуса.

Центральний відділ - розташований у корі тім'яної частки (у постцентральній звивині) та у скроневій частці (у задніх відділах верхньої та середньої скроневої звивини).

Вікові особливості розвитку вестибулярної сенсорної системи. Розвиток вестибулярного апарата у дітей та підлітків у цей час мало вивчений. Існують дані про те, що дитина народжується з досить зрілими підкірковими відділами вестибулярного аналізатора.

Периферичні структури вестибулярної сенсорної системи закладаються одночасно з структурами слухового аналізатора на 4-му тижню ембріогенезу.

Мієлінізація провідникового відділу відбувається на 4-му місяці ембріонального розвитку, тоді ж оформлюється вестибулярне ядро довгастого мозку. З цього часу у плода можна викликати тонічні рефлекси з рецепторів вестибулярного апарату.

У немовлят чітко виражені такі рефлекси, як ністагм очей (мимовільні швидкі ритмічні рухи очних яблук), реакції на положення голови в просторі, реакції на прискорення.

Уже з 20-21 дня виробляються умовні рефлекси на положення тіла при годуванні грудьми, рефлекси на погойдування - з 12-16 дня.

Збудливість аналізатора у дітей нижча, ніж у дорослих. Вона різко зростає після 10 років.

3.4 Смакова сенсорна система

В процесі еволюції у людини та вищих тварин сформувалася смакова сенсорна система як механізм вибору або відкиданні їжі. Смакові відчуття виникають в результаті хімічного подразнення смакових рецепторів різними речовинами. Їх збудження запускає складний ланцюг реакцій у різних відділах мозку, які призводять до активації залоз органів травлення або до видалення шкідливих для організму речовин, що потрапили до рота з їжею.

Периферичний відділ смакової сенсорної системи - представлений смаковими цибулинами (бруньками) (їх кількість близько 2000), які розташовані в епітелії жолобуватих, листоподібних та грибоподібних сосочків язика, а також у слизовій піднебіння, зіва та надгортанника. У дітей їх кількість більша, а з віком - зменшується.

Хеморецептори - смакові клітини - розташовані на дні смакової бруньки. Мікроворсинки рецепторних клітин виступають із цибулини на поверхню язика та реагують на розчинені у воді речовини.

Рецептори різних частин язика сприймають чотири основні смаки:

- гіркого - задня частина язика,

- кислого - краю язика,

- солодкого - передня частина язика;

- солоного - передня частина та край язика.

Між смаковими відчуттями та хімічною будовою речовини відсутня сувора відповідність, оскільки смакові відчуття можуть змінюватися при захворюванні, вагітності, умовно-рефлекторних впливах, змінах апетиту.

Провідниковий відділ цієї сенсорний системи - складається з трійчастого нерву, барабанної струни, язико-глоткового нервуу, ядер довгастого мозку і таламуса.

Мал. Смакова сенсорна система

Центральний відділ смакового аналізатора - розташований в еволюційно прадавніх утвореннях великих півкуль. До них відноситься кора гіпокампу (амонова рогу), парагіпокампу та гачка, а також латеральна частина постцентральної звивини.

Вікові особливості. Смакові цибулини починають формуватися на 3-му місяці внутрішньоутробного розвитку, тому немовля вже реагує на чотири види смакових подразників - солодке, кисле, гірке, солоне.

Збудливість смакового аналізатора у дітей нижча, ніж у дорослих, а латентний період реакції-відповіді на смакові подразники - довша. Тому у дітей перших років життя підвищений ризик отруєння недоброякісною їжею, ліками з неприємним смаком і т.п.

Хоча чутливість смакових рецепторів у дітей невисока, до 6 років вона наближається до рівня дорослого.

3.5 Нюхова сенсорна система

Нюхова та смакова сенсорні системи відносяться до найдавніших систем. Вони призначені для сприйняття і аналізу хімічних подразнень, що надходять із зовнішнього середовища.

Нюхом називають здатність відчувати запахи.

Периферичний відділ нюхової сенсорної системи - розташований у верхній частині носової порожнини, де знаходиться нюховий епітелій, що містить близько 10-20 млн. рецепторів, розташованих серед опорних клітин та займає не більш 5 см².

Хеморецептори нюху - це волоскові біполярні клітини. Волоски на поверхні кожного нюхового рецептора збільшують площу контакту з молекулами пахучих речовин. Волоски занурені у шар слизу та знаходяться у постійному русі.

Різні рецептори вибірково реагують на різні молекули пахучих речовин, збуджуючись лише тими молекулами, які є дзеркальною копією поверхні рецептора. Вони сприймають ефірний, камфорний, м'ятний, мускусний та інші запахи, причому до деяких речовин чутливість надзвичайно висока.

Провідниковий відділ - представлений нюховим нервом, нюховою цибулиною, нюховим трактом, ядрами мигдалеподібного комплексу.

Центральний, корковий відділ - гачок, зубчаста звивина гіпокампу, прозора перегородка та нюхова звивина.

Ядра смакового та нюхового аналізаторів тісно взаємозалежні між собою, а також з структурами мозку, відповідальними за формування емоцій та довготривалої пам'яті. Тому нормальний функціональний стан смакового і нюхового аналізаторів важливий для повноцінного розвитку вищих психічних функцій.

Нюховий аналізатор (схема)

1 - нюховий епітелій (нюхові рецепторні клітини),

2 - нюхова цибулина,

3 - нюховий тракт,

4 - первинні нюхові центри,

5 - зоровий горб (таламус) - колектор усіх видів чутливості,

6 - корковий нюховий центр;

7 - мозолисте тіло

Вікові особливості розвитку нюхової сенсорної системи. Периферичний відділ нюхового аналізатора починає відокремлюватися у 2-місячного ембріона.

До 8-го місяця внутрішньоутробного розвитку його дозрівання завершується.

Провідникова та центральна частини дозрівають до 4-го тижня постнатального розвитку. З цього часу у дитини виробляються умовні рефлекси на запахи.

Нюхова чутливість у дітей нижча, ніж у дорослих, вона підвищується до періоду статевого дозрівання, причому особливо інтенсивно це відбувається до 5-6 років.

Адаптація до запахів у дітей, навпаки, відбувається швидше, що збільшує можливість отруєння дітей сірководнем, побутовим газом, парами нітрофарб і т.п.

3.6 Шкірно-м'язова сенсорна система (соматосенсорна система)

У шкірі представлена тактильна, температурна та больова рецепція. На 1 см² шкіри, у середньому, розташовано 12-13 холодових крапок, 1-2 теплових, 25 тактильних та близько 100 больових.

Периферичний відділ шкірно-м'язової сенсорної системи представлений різноманітними рецепторами, які можна класифікувати: за місцем розташування та характером подразника, що сприймається:

- за місцем розташування подразника, що сприймається - розрізняють шкірні, вісцеральні (рецептори внутрішніх органів) та проприорецепторы (рецептори м'язів, сухожиль і суглобів);

- за характером сприйманого подразника - розрізняють механорецептори, терморецептори, хеморецептори та ноцицептори (рецептори болю).

Органом чуття цієї сенсорної системи є поверхня тіла людини, його м'язи, суглоби та внутрішні органі.

Провідниковий відділ представлений:

- численними аферентними волокнами,

- нейронами спинного мозку,

- ядрами довгастого мозку і таламуса.

Центральний відділ - розташований у тім'яній частці:

- первинна кора - у задньо-центральній звивині,

- вторинна кора - у верхньо-тім'яній часточці.

Рецептори різних частин тіла топічно (крапково) проектуються на поверхню постцентральної звивини. Тому над її поверхнею можна зобразити «чутливого гомункулуса», який відображає взаємне розташування представництв рецепторів різних органів у первинній корі цього аналізатора.

Корковий центр загальної чутливості (чутливий «гомункулус»)

У верхній частині знаходиться проекція рецепторів ніг та тулуба, нижче - рук, ще нижче - голови. Величина проекційних зон неоднакова, вона пропорційна значенню функцій, які виконуються даним органом.

Тактильна сенсорна система - призначена для аналізу тиску та дотику.

Її рецептори являють собою вільні нервові закінчення та складні утворення (тільця Мейснера, тільця Паччині), у яких нервові закінчення укладені в спеціальну капсулу. Вони знаходяться у верхніх та нижніх шарах шкіри, у шкірних судинах, в основах волосся. Особливо їх багато на пальцях рук та ніг, долонях, підошвах, губах. Це механорецептори, що реагують на розтягання, тиск і вібрацію.

Найбільш чутливим рецептором є тільце Паччині, яке викликає відчуття дотику при зсуві капсули лише на 0,0001 мм. Чим більші розміри тільця Паччині, тим більш товсті та швидкопровідні аферентні нерви відходять від нього. Вони проводять короткочасні залпи імпульсів (тривалістю 0,005 с), які інформують про початок та закінчення дії механічного подразника.

Шлях тактильної інформації наступний:

- рецептор > 1-й нейрон у спинномозкових вузлах > 2-й нейрон у спинному або довгастому мозку > 3-й нейрон у проміжному мозку (таламус) > 4-й нейрон у зацентральній звивині кори великих півкуль (первинна сомато-сенсорна зона).

Температурна рецепція - здійснюється холодовими рецепторами (колби Краузе) та тепловими (тільця Руффіні, Гольджи-Маццоні).

При температурі шкіри 31-37°С ці рецептори майже неактивні.

Нижче цієї межі холодові рецептори активізуються пропорційно до зниження температури, потім їх активність падає та зовсім припиняється при +12°С.

При температурі вище 37 С активізуються теплові рецептори, досягаючи максимальної активності при +43°С, потім різко припиняють відповіді.

Вісцероцептивна (інтерорецептивна) сенсорна система. У внутрішніх органах є безліч рецепторів, які сприймають:

- тиск - барорецептори судин, кишкового тракту та ін.,

- зміни хімізму внутрішнього середовища - хеморецептори,

- температури внутрішнього середовища - терморецептори,

- осмотичного тиску,

- больові подразнення.

З їхньою допомогою безумовно рефлекторним шляхом регулюється сталість різних констант внутрішнього середовища (підтримка гомеостазу), ЦНС інформується про зміни у внутрішніх органах.

Інформація від інтерорецепторів через блукаючий, черевний і тазовий нерви надходить у проміжний мозок та далі в лобові і інші області кори головного мозку.

Діяльність цієї системи практично не усвідомлюється, вона мало локалізована, однак при сильних подразненнях вона добре відчувається. Вона бере участь у формуванні складних відчуттів - спраги, голоду та ін.

Вікові особливості розвитку шкірно-м'язової сенсорної системи. Шкірно-м'язовий аналізатор розвивається досить швидко - вільні нервові закінчення у шкірі з'являються дуже рано - на 8-му тижню ембріонального розвитку.

Пропріорецептори розвиваються з 3,5-4 місяців ембріонального життя, до моменту народження вони в основному сформовані.

Однак повністю як шкірні, так і пропріорецептори формуються до 14-ти років.

Мієлінізація провідних шляхів найбільш активно відбувається з 8-9 місяців ембріогенезу до кінця першого року життя. Лише з мієлінізацією волокон шкірно-м'язового аналізатора стає можлива функція ходи.

З усіх видів шкірно-м'язової чутливості раніше за всіх розвивається тактильна чутливість - вже у 8-тижневого плода реєструються рухові реакції на дотик до шкіри. До народження ступінь тактильної чутливості близька до чутливості дорослого, але вона продовжує підвищуватися до 17-20 років. Умовні рефлекси на дотики виробляються з 2-х місяців життя

Температурна чутливість добре розвинена до моменту народження, немовля реагує на холодові реакції гримасою невдоволення, лементом. Тепло діє заспокійливо. Але терморегуляція розвинена слабко, тому високий ризик порушення здоров'я дитини при її переохолодженні або перегріванні.

Пропріоцептивна чутливість розвивається повільніше, ніж вище описані види чутливості. В 1,5-2 місяці дитина здійснює лише грубий аналіз сигналів, про що свідчить мала точність рухів - 80-140°. Точність рухів зростає до 3 місяців життя, коли з'являються координовані рухи рук.

Незважаючи на те, що больові реакції можна викликати навіть у плода, больова чутливість у дитини залишається більш низькою у порівнянні із дорослим до 6-7 років. Така особливість збільшує ризик травматизації дітей.

Таким чином, шкірно-м'язова сенсорна система досить добре розвинена вже до моменту народження. Цю особливість необхідно враховувати при вихованні дитини. Масаж, фізичні вправи, повітряні та водні процедури викликають подразнення шкірних та пропріорецепторів і створюють потужний потік нервових імпульсів, який через неспецифічний шлях активує всі області кори великих півкуль, забезпечуючи тим самим необхідні умови для успішного вироблення умовних рефлексів та розвитку психічної діяльності дитини.



4. Руховий аналізатор. Розвиток довільних рухів

Довільні, тобто контрольовані свідомістю, рухи здійснюються за рахунок скорочення посмугованої мускулатури обличчя, кінцівок, усього тулуба. Вони складають різноманітний та великий клас рухів.

Довільні рухи та дії відносяться до найбільш складних психічних функцій людини. Вони можуть бути як самостійними руховими актами, так і засобами, за допомогою яких реалізуються різні форми поведінки.

Довільні рухи входять до складу усного та письмового мовлення, трудових навичок і т.д. Їх роль у взаємодії людини із зовнішнім світом та соціумом складно переоцінити.

Сучасне уявлення про природу та ролі довільних рухів сформувалося завдяки працям таких вітчизняних учених, як І.М. Сєченов, І.П. Павлов, П.К. Анохін, А.Н. Леонтьев, О.Р. Лурія та ін.

В XIX ст. великий російський фізіолог І.М. Сєченов у книзі «Рефлекси головного мозку» обґрунтував матеріальну основу довільної регуляції руху, розглядаючи довільні дії як складні рефлекси, центри яких розташовані у головному мозку.

Термін «руховий аналізатор» був введений у фізіологію І.П. Павловим в 1911 р. для позначення сукупності центральних нервових структур, які формують цілеспрямовані реакції у відповідь на зовнішні подразнення.

Діяльність рухового аналізатора, на відміну від інших, має еферентний характер.

Нервові імпульси в центральному відділі аналізатора поширюються від третинної (префронтальної) рухової кори лобових часток, де міжнейронними взаємодіями формується задум (програма) руху, його ціль, стратегія, до вторинної (премоторної) кори.

Діяльність вторинної кори спрямована на формування тактики, конкретної «кінетичної мелодії», часової послідовності руху.

Від вторинної кори нервові імпульси «стікаються» до первинної (моторної) кори, де розташовані пірамідні клітини, що передають збудження через мотонейрони спинного мозку до конкретних скелетних м'язів.

Систему побудови рухів І.П. Павлов назвав аналізатором для того, щоб підкреслити участь в організації довільних рухів складних аферентних механізмів.

Погляди І.П. Павлова на роль сенсорної інформації в синтезі та реалізації рухових актів були підтверджені та розвинені фізіологами двадцятого століття.

Так, О.Р. Лурія на основі аналізу рухових функцій у хворих з локальними враженнями головного мозку зробив висновок, що крім власно рухових моторних зон до складу коркової ланки рухового аналізатора входять:

- постцентральна тім'яна кора - забезпечує аналіз шкірно-кінестатичної інформації, яка надходить від органів руху;

- задні потиличні та тім'яно-потиличні області кори - забезпечують зоровий контроль та просторову організацію руху;

- скронева кора (особливо лівої півкулі) - відповідає за слухове забезпечення мовленнєвих моторних актів, а також бере участь у регуляції рухів за допомогою зовнішнього та внутрішнього мовлення;

- префронтальна та премоторна лобова кора - програмують, організовують та контролюють рухи.

Таким чином, руховий (кінестезичний) аналізатор - це сенсорно-моторна система, що здійснює аналіз та синтез рецепторної інформації про рухи і положення тіла та його частин від пропріоцепторів, шкірних рецепторів, вестибулярного апарату, зорових та слухових центрів.

Він моделює та контролює рухи за допомогою постійного порівняння потоку аферентних імпульсів із заздалегідь створеним образом-планом руху.

Руховий аналізатор бере участь у підтримці постійного тонусу (напруги) м'язів тіла та координації рухів.

Де здійснюється центральна інтеграція полімодальної інформації та формується образ тіла і його частин - однозначно сказати не можна.

Тактильні, пропріоцептивні та вестибулярні сигнали сходяться:

- по-перше - до полісенсорних нейронів моторної кори,

- по-друге - до подібних нейронів соматосенсорної кори,

- по-третє - до нейронів тім'яно-потиличної кори головного мозку.

До еферентних (виконавчих) механізмів довільних рухів відносяться дві взаємозалежні системи - пірамідна та екстрапірамідна. Коркові відділи цих систем складають сенсомоторную зону кори головного мозку.

Пірамідна система (кортико-спінальна система, пірамідний шлях) - це система нервових структур, які беруть участь у складній і тонкій координації рухових актів. У нижчих хребетних пірамідної системи немає, вона з'являється тільки у ссавців та досягає найбільшого розвитку у людини, утворюючи еферентну частину рухового аналізатора.

Пірамідний шлях починається від пірамідних нейронів сенсомоторної області кори головного мозку. Їх аксони утворюють прямі, без перемикань у нижче розташованих відділах головного мозку низхідні шляхи до рефлекторних рухових центрів спинного мозку, по яких передається інформація від кори головного мозку.

Волокна пірамідного шляху в межах головного мозку дають відгалуження до ядер черепно-мозкових нервів. Далі вони входять до складу передніх та бічних стовпів спинного мозку, передаючи імпульси через вставні нейрони до мотонейронів.

Важливою особливістю пірамідного шляху є те, що його волокна перехрещуються, переходячи на протилежний бік (більша частина - у довгастому мозку, менша - у спинному). Тому збудження пірамідних нейронів лівої півкулі мозку викликає скорочення м'язів правої сторони тіла і навпаки.

У складі пірамідної системи людини близько 1 млн. нервових волокон. Вони діляться в основному на товсті (швидкопровідні) та тонкі (повільнопровідні) волокна.

Діаметр швидкопровідних волокон становить близько 16 мкм, швидкість проведення імпульсу - до 80 м/с. Ці волокна забезпечують швидкі фазичні рухи.

Повільнопровідні волокна діаметром близько 4 мкм, швидкість проведення імпульсу - від 25 до 7 м/с, вони відповідальні за тонічний стан м'язів.

Ушкодження пірамідної системи веде до паралічів (параліч - відсутність довільних рухів, обумовлене поразкою рухових центрів спинного та головного мозку, провідних шляхів центральної або периферичної нервової системи), парезам (парез - ослаблення довільних рухів, частковий параліч), патологічним рефлексам. Ці порушення можуть зникнути в результаті посилення активності екстрапірамідної системи.

Екстрапірамідна система - сукупність структур мозку, розташованих у великих півкулях та стовбурі головного мозку, які беруть участь у керуванні рухами, минаючи пірамідну систему. Це найбільш еволюційно прадавня система моторного контролю.

До екстрапірамідної системи відносяться базальні ганглії, ядра середнього мозку, чорна субстанція, ретикулярна формація мосту та довгастого мозку, ядра вестибулярного комплексу і мозочок.

Одні утворення цієї системи не мають безпосереднього виходу до моторних центрів спинного мозку, інші пов'язані з ними провідними шляхами та слугують обов'язковою станцією перемикання потоку імпульсів, який спрямований від головного мозку до мотонейронів.

Імпульси, що поширюються по волокнах екстрапірамідної системи, можуть досягати мотонейронов як через прямі моносинаптичні зв'язки, так і через перемикання в різних вставних нейронах спинного мозку.

Екстрапірамідна система має важливе значення в координації рухів, локомоції (локомоція - сукупність узгоджених рухів м'язів та інших тканин, завдяки яким жива істота міняє положення в просторі), підтримці пози та м'язового тонусу. Вона тісно пов'язана з контролем м'язів тулуба і кінцівок. Екстрапірамідна система бере участь в емоційних проявах (сміх, плач). При поразці цієї системи порушуються рухові функції, наприклад, можуть виникнути гіперкінези (гіперкінез - надмірні насильницькі мимовільні рухи, що проявляються трясінням головою, здригуванням тілом, посмикуванням кінцівок і т.д.), паркінсонізм, знижується м'язовий тонус.

Вікові особливості. Вікові зміни регуляції рухів пов'язані з поступовим та гетерохронним дозріванням окремих її компонентів.

Структурне дозрівання кори великих півкуль та інтракортикальних шляхів у постнатальний період дозволяє встановлювати міжаналізаторні відносини та участь багатьох відділів головного мозку в регуляції рухів. Такі взаємозв'язки особливо розширюються завдяки розвитку асоціативних шляхів, які за інтенсивністю росту випереджають розвиток проекційних та інших систем і стають потужною морфологічною основою для інтегративної діяльності головного мозку.

Вікові зміни регуляції рухів проявляються у вигляді послідовної зміни різних способів реалізації моторного завдання.

У дитячому віці йде інтенсивний розвиток моторики від перших рухів, що дозволяють змінювати положення голови, тулуба і кінцівок, до цілеспрямованих усвідомлених рухів. Індивідуальні строки розвитку рухів визначаються не тільки вродженою програмою, але й цілеспрямованою роботою дорослих з дитиною.

1-й місяць - перші спроби дитини втримати голову при вертикальному положенні тіла; безладні рухи рук та ніг на тлі підвищеної м'язової напруги; мимовільні рухи, подібні до повзання.

2-й місяць - дитина повертає голову та очі за предметом, що рухається; стежить поглядом за предметом у горизонтальному, вертикальному напрямках та по колу; імітує міміку дорослого; піднімає голову та груди, коли лежить на животі.

3 місяці - дитина повертає голову у бік джерела звуку, перевертається зі спини на бік та на живіт, стоїть за підтримки під пахви, але при цьому підгинає ніжки. Мимовільне повзання зникає, дитина починає втримувати предмети у кулачку, моргати, якщо об'єкт наближається до обличчя. Вона може знаходитися у вертикальному положенні (за підтримки) до 6 хвилин. Рухи рук у дитини більш вільні та доцільні, вона дивиться на свої руки, прагне утримати предмет у полі зору.

4 місяці - зникає гіпертонус м'язів, дитина впевнено тримає голову, коли її піднімають на руки. Вона повертається зі спини на живіт, сидить за підтримки за обидві руки, хапає та утримує іграшки, відкриває рота, коли підносять ложку з їжею або пляшечку.

5 місяців - дитина самостійно сидить 1-5 хвилин, повертається з живота на спину. Вона здатна утримувати одночасно по предмету в кожній руці, хватальні рухи «петлеподібні» із частими промахами. Коли кисть дитини розкривається до захоплення предмета, кількість рухів збільшується. Рухи ще не точні, розкоординовані, що пов'язано із значною м'язовою напругою.

До кінця першого півріччя з'являються елементи довільної регуляції рухів дитини.

6 місяців - дитина самостійно сидить, у неї виникає зоровий контроль над рухами рук, підвищується точність хватальних рухів, знижується м'язова напруга.

7 місяців - за підтримки під пахви дитина здатна робити почергові крокові рухи, самостійно сидіти. Вона тягне до рота пляшечку, ложку, іграшки, кидає та підіймає їх. Підіймається рачки, встає на коліна, тримаючись за опору, перекладає предмети з однієї руки в іншу, тягнеться до дорослого на руки, стежить за рухами руки.

...