3. КЛІНІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВЕГЕТАТИВНО-СУДИННИХ ДИСФУНКЦІЙ

4. ОЦІНКА РЕЗУЛЬТАТІВ ПСИХОДІАГНОСТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ДІТЕЙ, ХВОРИХ НА ВЕГЕТАТИВНО-СУДИННІ ДИСФУНКЦІЇ

АНАЛІЗ ТА ОБГОВОРЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ

ВИСНОВКИ

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

Останніми роками у структурі дитячої та підліткової захворюваності спостерігається тенденція до збільшення питомої ваги функціональної патології, що відзначається складними взаємопов'язаними психічними та соматичними проявами. Близько 40 % дітей, що перебувають під наглядом педіатрів, не мають діагностично верифікованих захворювань при наявності багаточисельних соматичних скарг [2, 46]. За сучасними поглядами, розвиток таких станів пов'язують з наявністю в організмі ВД, які переважно відображають стан емоційної патології [47, 48]. Проблема ВД у дітей залишається актуальною для сучасної педіатрії та неврології, що обумовлено медико-соціальними аспектами, місцем та роллю їх у формуванні соматичних порушень, маніфестацією змін у морфологічний субстрат васкулярної патології [2, 49, 50, 51]. Серед хворих з патологією неінфекційного походження пацієнти з ВД складають 25-80 % [7]. Поряд з тим, ВД є одним з найбільш поширених патологічних станів в організмі дітей-нащадків ЛНА на ЧАЕС [52, 53].

На сучасному етапі в педіатрії найбільш прийнятною визнано класифікацію, розроблену В.Г. Майданником (2000), відповідно до якої виділяють клініко-патогенетичні форми ВД (нейроциркуляторна дисфункція (НЦД), вегетосудинна дисфункція (ВСД), вегетовісцеральна дисфункція, паросизмальна вегетативна недостатність), враховують рівень ураження (надсегментарний (церебральний), сегментарний (периферичний), поєднані вегетативні ураження), стан вегетативного гомеостазу (вихідний вегетативний тонус (ВВТ), вегетативна реактивність (ВР), вегетативне забезпечення діяльності (ВЗД)) та характер клінічного перебігу (фаза клінічних проявів та фаза ремісії захворювання). У літературі, присвяченій питанням вегетативних розладів у дітей, значна увага приділяється обговоренню етіологічних факторів, які сприяють виникненню дисфункції автономної нервовї системи. Однак, зважаючи на дискусійність окресленого питання, більшість авторів вважають за доцільне серед етіологічних чинників виділяти фактори, що сприяють, та фактори, що викликають, при цьому їх розмежування досить умовне [7, 54, 55]. За даними більшості авторів [2, 54, 56, 57, 58], до факторів, що сприяють виникненню захворювання, відносять спадково-конституційні (нестабільність вищих відділів ВНС та схильність до посиленого реагування судинної системи на різноманітні впливи), індивідуальні риси особистості дитини, анатомо-фізіологічні особливості пубертатного періоду (незавершеність формування морфологічних структур центральної нервової системи (ЦНС), підвищення активності гіпоталамічних структур, переважання процесів збудження, зниження адаптаційних можливостей). Підкреслюється значення несприятливих факторів впливу на плід впродовж перинатального періоду розвитку: гіпоксія, внутрішньоутробна інфекція, плацентарна недостатність, швидкі/стрімкі пологи [2, 18]. На противагу останнім, до факторів, що викликають захворювання, відносять психогенні, інфекційно-токсичні, дисгормональні, фізичні та хімічні (гіперінсоляція, радіація, вібрація, гіподинамія) чинники [7, 55]. Причини виникнення ВД у дітей залежать від віку. Так, у ранньому дитинстві підкреслюється важливість, насамперед, спадкової обтяженості та перинатальної патології [7, 53]. Пізніше, за даними літератури, в етіології ВД головну роль відіграють токсико-інфекційні та алергічні ураження ВНС, рідше - черепно-мозкові травми. У дітей старшого віку основного значення набувають психоемоційні фактори, пубертатна ендокринна перебудова. У більшості дітей вегетативна лабільність у пубертатному віці має нестійкий характер, але при додатковому впливі та поєднанні інших причин стає стійкою [1].

Незважаючи на інтенсивне дослідження проблеми вегетативних розладів, патогенез захворювання залишається недостатньо вивченим, особливо в умовах постійної дії на організм різних негативних екологічних чинників. Так, в структурі захворювань НС у дітей, потерпілих внаслідок аварії на ЧАЕС, найвищу питому вагу має ВСД, яка зустрічається у 37-38 % [9, 27].

Відомо, що надсегментарні структури ВНС виконують інтегративні функції, забезпечуючи взаємодію всіх систем і внутрішніх органів, пристосування організму до різних видів діяльності. Враховуючи це, універсальним нейрофізіологічним механізмом патогенезу надсегментарних форм ВД вважають порушення ієрархічної співпідпорядкованості інтегративних церебральних систем, перш за все лімбіко-ретикулярного комплексу [51]. Вказаний процес супроводжується порушенням нейро-гуморально-метаболічної регуляції на тканинному, клітинному та ультраструктурному рівнях [2, 54, 57]. Патогенетичні механізми сегментарних вегетативних порушень при пологовому пошкодженні спинного мозку, на думку більшості дослідників [5, 7, 54, 56], пов'язані з подразненням рецепторних утворень вертебральної артерії і подальшим розладом вегетативної інервації цього судинного регіону. Гіпоталамічні порушення вважаються наслідком дисциркуляції у ВББ.

Виходячи з положення про те, що розвиток адаптаційного синдрому відбувається під контролем ВНС, а показники вегетативного гомеостазу слугують маркерами адаптаційних можливостей організму, найбільш обґрунтовано етіопатогенетичний механізм розвитку ВД представлений В.В. Скупченко (1991) в теорії “фазотонного нейродинамічного вегетативного регулювання”. На думку автора, нейровегетативний статус на рівні організму забезпечується єдністю функціонування парасимпатичного та симпатичного відділів ВНС, які є складовою частиною фазотонного нейродинамічного механізму соматовегетативного регулювання. При цьому парасимпатичний відділ НС забезпечує активацію генетичного апарату, стимуляцію синтезу рибонуклеїнової кислоти (РНК) та протеїнів, активацію мітозу і процесів анаболізму, трофотропні ефекти, знижує інтенсивність імунної відповіді. На противагу вказаному, симпатичний відділ активує процеси катаболізму та імунну відповідь, пригнічує синтез білків та вуглеводів, викликає ерготропний ефект. Дослідник зазначає, що моторні та вегетативні розлади внаслідок порушення балансу, можуть ініціювати розвиток хвороб дизадаптації [59].

Патогенез надсегментарних вегетативних розладів продовжує інтенсивно вивчатись. Відомо, що гіпоксичні ураження ГМ супроводжуються порушенням міжпівкульних взаємодій, формуванням внутрішньочерепної гіпертензії у ділянці III шлуночка. На роль психоемоційного стресу, як головного етіологічного фактору патології ВНС, звертають увагу більшість дослідників [6, 47, 54, 60]. Загальновизнаним є погляд на те, що вирішальна роль в патогенезі вегетативних розладів належить дезінтеграції мигдалеподібного лімбіко-ретикулярного комплексу (МЛРК). Крім того, важливе значення надається порушенню функції гіпоталамусу та його зв'язків. Про це свідчить наявність психологічних еквівалентів. Причини дезінтеграції, відповідно, є етіологічними факторами ВД. Реалізація їх полегшується при наявності конституційно обумовленої чи вродженої дисфункції лімбіко-гіпоталамо-гіпофізарних утворень мозку в поєднанні з певною структурою особистості. Так, встановлено, що формування різних форм адаптації організму залежить від певного типу психовегетативної організації [54]. Важливою ланкою патогенезу ВД при емоційному стресі вважають [61, 62] накопичення в тканинах вільних радикалів, які активують перекисне окислення ліпідів (ПОЛ) мембран, особливо нейронів ГМ. Вказані процеси ініціюють зміни чутливості нейронів структур МЛРК до нейромедіаторів та олігопептидів. Останнє призводить до формування “застійного” емоційного збудження в ЦНС, що викликає стійкі порушення механізмів саморегуляції артеріального тиску (АТ), оновлення слизових шлунково-кишкового тракту та підвищення проникливості сполучнотканинних мембран в різних органах [63]. Емоційний стрес призводить до генералізованого розповсюдження симпатичних та парасимпатичних збуджень і виявляється змінами в кардіоваскулярній, респіраторній, травній системах та ін. [56, 64]. При цьому формується патологічний ПВС, внаслідок чого пролонгується взаємодія між мотиваційно-емоційною системою та неадекватним вегетативним супроводом [65, 66, 67]. На сучасному етапі досліджень доведено наявність порушень енергопродукції у дітей з ВД, які поєднуються з інтенсифікацією мітохондріального оксидативного стресу, окисним пошкодженням мітохондріальної дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК), посиленням ПОЛ. М.В. Хайтович (2006), вивчаючи стан клітинного дихання та окисного гомеостазу у дітей з ВД, підкреслює зв'язок останнього з рівнем напруження симпатичної частини ВНС, добового профілю АТ. Встановлено, що найбільш виражені порушення окисного гомеостазу характерні, зокрема, для дітей, хворих на ВСД за гіпертензивним типом, при цьому дані зміни відмічались на фоні зниження активності антиоксидантної системи. Більшість дослідників погоджуються з поглядами на те, що зміни ВР та ВЗД при вегетативних розладах є причиною порушень обміну речовин (гіперхолестеринемія, диспротеїнемія, гіпер- та гіпоглікемія тощо), системи зсідання крові та фібринолізу [5, 7, 21]. Дані літератури свідчать, що під контролем гіпоталамуса перебувають процеси еритро-, гранулоцито- та лімфопоезу, а також процеси імуногенезу [13, 68]. Показано, що подразнення симпатичних структур стимулює продукцію антитіл [69, 70, 71, 72]. Відомо, що при ураженні та подразненні структур ВНС у різних органах виникають стереотипні морфологічні зміни (спазм судин, дистрофія), пов'язані з виділенням медіаторів (норадреналін (НА), ацетилхолін (АХ), серотонін), глюкокортикоїдів (ГК), біологічно активних речовин (поліпептиди, простагландини). За даними літератури, у всіх дітей, хворих на ВД, має місце підвищення в крові катехоламінів, г-аміномасляної кислоти (ГАМК), зниження активності ацетилхолінестерази і рівня серотоніну [5, 7, 54], виявляється D-вітамінна недостатність, порушення обміну кальцію (зменшення його вмісту в еритроцитах на тлі нормального рівня в сироватці крові, підтвердженням чого є підвищення активності лужної фосфатази), зниження вмісту магнію в сироватці крові [61, 73, 74]. Об'єктивним критерієм активності стрес-реалізуючої системи у дітей з ВД, що мають обтяжений радіаційний анамнез, є підвищення в сироватці крові рівня кортизолу, альдостерону [32]. Показано, що у виникненні і формуванні клінічних проявів ВД у дітей вказаної групи значну роль відіграють порушення кальцієвого обміну, які розглядають як наслідок інкорпорування радіонуклідів, особливо стронцію-90, а також порушень функціонального стану щитовидної та паращитовидних залоз [33]. Встановлено також, що у дітей із групи радіаційного ризику виявляються активація ПОЛ та зміни функціональних властивостей білок-ліпідних часток крові, осмотичної резистентності еритроцитів та системи згортання крові [75, 76, 77]. Доведено, що метаболічні порушення при ВД в умовах тривалої дії малих доз радіації є преморбідним фоном захворювань, в основі яких є патологія цитомембран [28, 78].

Отже, на сучасному етапі досліджено провідні ланки патогенезу вегетативних розладів, якими визнаються зміни активності холін- та адренергічної систем, лабільність синтезу біогенних амінів (дофаміну, НА, адреналіну, серотоніну, АХ, ГАМК) та зміни ендокринної регуляції, інтенсифікація процесів ліпопероксидації, зміна властивостей цитомембран з підвищенням їх щільності внаслідок порушень ліпідного, білкового, вуглеводного, електролітного обмінів, системи фібринолізу та зсідання крові, процесів імуногенезу [5, 7, 54, 61, 70, 79]. Порушення емоційно-вегетативної сфери внаслідок психоемоційного стресу визнаються основними тригерами у формуванні ВД. Встановлено, що прояви ВД у 33,3 % випадків прогресують та в зрілому віці трансформуються в різні психосоматичні захворювання. [47, 48]. Ф. Александером було створено модель вегетативного неврозу відповідно до якої несвідомий конфлікт без належного зовнішнього відреагування призводить до емоційної напруги з наступними стійкими змінами у ВНС, незворотньою органною патологією. На думку автора, нозологія захворювання залежить від типу інтрапсихічного конфлікту, однак не виключається вплив додаткового (конституційного чи набутого) фактору, який може бути обумовлений спадковістю, пологовими травмами, захворюваннями раннього дитинства, емоційними компонентами та ін. [80].

Більшістю дослідників алекситимія розглядається як фактор ризику виникнення багатьох захворювань [81, 82, 83, 84]. Концепція алекситимії передбачає нездатність до емоційного резонансу та схильність до підвищено ”оперативного мислення” [81, 85, 86]. В.А. Ананьєвим (2006) встановлено, що практично здорові та хворі соматичного профілю мають близькі результати за рівнем вказаної особистісної характеристики. Це підкреслює діагностичну значимість вираженості алекситмічних рис особистості саме для тих захворювань, в патогенезі яких переважають соціально-психологічні фактори. На думку дослідника, формування певного типу особистості, що включає алекситимічні риси, відбувається в дитячому віці від 7 років та старше. При цьому вказаний тип особистості вважається автором фактором ризику виникнення психосоматичних захворювань в зрілому віці.

Враховуючи те, що прояви ВСД в подальшому можуть трансформуватися у психосоматичні захворювання (артеріальну гіпертензію, зокрема), залишається актуальним питання дослідження можливих співвідношень між вираженістю алекситимічних рис у дітей з ВСД. В цілому, поліетіологічність факторів окресленої патології з поєднанням їх нерівнозначної важливості на певному етапі та в різних умовах розвитку організму залишають місце для дискусії та подальшого вивчення етіопатогенетичних аспектів вегетативних розладів.

1.4 Нейроімунологічні механізми порушень системного імунітету у дітей з психосоматичною патологією

Проблема психосоматичного здоров'я - важлива складова “хвороб цивілізації” і протягом останніх десятиліть є об'єктом інтенсивних досліджень в рамках психосоматичної медицини. Психосоматичні розлади (ПСР) - це група захворювань, що виникають на основі взаємодії психічних і соматичних факторів і проявляються соматизацією психічних порушень, психічними розладами, які відображають реакцію на соматичне захворювання, або розвитком соматичної патології під впливом психогенних факторів [117, 118].

Первинно в клінічній практиці ПСР ідентифікувались як порушення функцій органів і систем організму, у походженні і перебігу яких головна роль належить впливу несприятливих психотравмуючих чинників: стресу, конфліктам, кризовим станам, катастрофам та ін. [47]. Сучасні уявлення щодо терміну “психосоматичні розлади” значно розширились та вийшли за межі “класичних психоматозів”. Раніше до психосоматичних захворювань відносили сім нозологічних одиниць - есенційну гіпертензію, тиреотоксикоз, нейродерматит, бронхіальну астму, деякі форми ревматоїдного артриту, неспецифічний виразковий коліт та виразкову хворобу [19, 27]. В наш час спектр психосоматичного реагування значно розширений за рахунок включення у нього захворювань серцево-судинної системи, великої кількості шкірних та урогенітальних захворювань, мігрені та ін. До ряду типових психоматозів в країнах Північної Америки та Європи відносять нервову анорексію та булімію, деякі форми психогенного ожиріння, цукровий діабет, кардіоспазм, синдром подразненого кишківника, онкологічні захворювання та ін. [27 ].

В зарубіжній, а в останнє десятиліття і у вітчизняній науковій літературі, термін ПСР активно витісняється сучасним поняттям “соматоформні розлади”. Деякі дослідники ототожнюють ці два поняття, підкреслюючи наявність конверсійних механізмів, які складають основу їх походження. При цьому СФР зрівнюються з такими поняттями, як “функціональні порушення”, “психовегетативний синдром”, “globus hystericus”, “синдром хронічної втоми” та ін. [118]. У вітчизняній літературі найрозповсюдженішим аналогом зазначених розладів є діагноз ВД.

Отже, ПСР - це як актуальні, так і пролонговані зрушення в діяльності функціональних систем організму, пов'язані з психоемоційними факторами, проявами яких є послаблення механізмів адаптації внаслідок порушень аналітико-синтетичної функції нейроендокринної системи [27, 56]. Враховуючи вказане вище, залишаються актуальними питання психонейроендокриноімунологічної регуляції. Доведено, що в умовах надмірної вимоги чи загрози адаптивна відповідь набуває стереотипного неспецифічного характеру - стан, відомий як “стрес” [117]. Останній являє собою процес, за якого мозок інтерпретує кількість стимулів як надмірну, або їх якість як загрозливу і дає на них генералізовану відповідь [17]. Біологічні, фізичні чи психологічні стресори прискорюють подібну відповідь, названу “загальним адаптаційним синдромом” [15, 87]. Разом з тим, стрес - це не сукупність впливів середовища, а внутрішній стан організму, за якого ускладнюється здійснення його інтегративних функцій [96]. Л.І. Пономарьова (2005) відзначає, що про психоемоційний стрес можна говорити тоді, коли емоція набуває сили або тривалості, при яких виявляється недостатньою здатність людини до відновлення психічної рівноваги за допомогою вирішення стресогенної ситуації. Центральним елементом у механізмі формування психічного стресу є тривога, яка при значній інтенсивності може бути основою адаптаційних порушень. Якщо соціально-психологічна адаптація недостатньо ефективна, то фізіологічні компоненти емоцій при психоемоційному стресі набувають патогенетичного значення у формуванні психоматозів [67]. Найбільш ранні енергетично-метаболічні зрушення є попередниками змін нейровегетативної регуляції, що зумовлює характер адаптивних реакцій, можливість виникнення і тяжкість перебігу соматичних захворювань [19, 96, 102]. Підходи до діагностики, лікування і профілактики порушень ВНС обмежуються вивченням анамнезу, об'єктивного статусу, результатів додаткових досліджень [7, 50, 54]. Характеру імунних порушень у таких хворих не приділяється належної уваги, разом з тим взаємодію імунної та нервової систем досліджено як в умовах експерименту, так і в клініці [19, 87, 106, 119]. Згідно з результатами багатьох досліджень, встановлено головні напрямки та механізми функціонування ансамблю цих систем [119], отримано дані про механізми та закономірності імунорегулюючого впливу ВНС [120]. Так, відомі шляхи впливу НС на імунну полягають у прямій інервації тимуса, кісткового мозку та інших органів лімфопоезу, контролі кровотоку та насиченості крові киснем, секреції трофічних гормонів неспецифічної дії [16, 17, 121, 122]. Рядом досліджень встановлено, що тривало та інтенсивно діючі стресорні фактори супроводжуються порушеннями фагоцитарної активності лейкоцитів, зниженням їх бактерицидних властивостей та послабленням завершеності фагоцитарних реакцій. Дисбаланс клітинних та гуморальних факторів встановлено, зокрема, у здорових осіб в стані емоційної напруги, тривоги [87, 106, 123]. Зв'язок між стресом та порушенням гуморального імунітету був виявлений в дослідженні R. Ader, N. Cohen та D.N. Felten (1995). Особистісні чинники, за даними різних авторів [40, 124, 125], можуть впливати на стан системи імунологічного захисту. На думку деяких дослідників [19, 40], взаємозв'язок типів акцентуацій характеру та окремих показників імунної системи (ІС) - рівень імуноглобулінів, комплементарна активність сироватки крові, R-протеїни, - можуть мати значення у формуванні імуносупресії та гіперчутливості при різних патологічних станах.

Доказами щодо участі ІС в модуляції функцій НС є дані про регуляцію процесів збудження та гальмування, впливи на поведінкові реакції процесів регуляції системи опіоїдних рецепторів, обумовлених цитокінами, ендорфінами та енкефалінами лімфоцитарного та макрофагального генезу [126].

Характеризуючи патогенез клінічних проявів ПСР, В.Н. Циган та співавт. (2004) відмічають при цьому важливість перебудови функціонування системи регуляторної інтеграції, у складі якої тісно взаємодіють структурно-функціональні ланки та клітинні елементи імунної та нейроендокринної систем. У своєму дослідженні автори підкреслюють, що синхронізація, біоритмологічна організація та взаємні модуляції вказаних функціональних систем при ПСР є механізмом, що контролює настройку ІС на взаємодію з іншими ланками загального гомеостазу. Доведено, що дисфункції нервової та імунної систем є компонентами патогенезу ПСР [127]. Дослідження симптоматології цих захворювань на донозологічному етапі їх розвитку показало, що виявлені зміни ідентифікуються як синдром хронічної втоми та імунної дисфункції [68, 128]. Отже, імунна і нервова системи взаємодіють за принципом єдиного блоку у забезпеченні адаптації організму, а їх двосторонні зв'язки відкривають унікальні шляхи координації специфічних можливостей кожної системи в ракурсі сприйняття та відповіді на ендогенні та екзогенні впливи [105]. Вивчення питання розмежування нейроімунопатологічних станів показало, що більшість дослідників [16, 106, 122, 128] виділяють три основні групи процесів: імуноагресія, нейрогенний імунодефіцит, дизрегуляція нейроімунних зв'язків. Перший, найбільш інтенсивно досліджуваний процес являє собою прямий цитотоксичний вплив аутоантитіл та сенсибілізованих до нейроантигенів імуноцитів на ЦНС. Другий процес - стійкий нейрогенний імунодефіцит, що є предиктором нейроалергії. Процес порушення нейроімунних зв'язків обумовлений дією різноманітних шкідливих чинників на відповідні регуляторні ланки нейроімунного ланцюга (метаболізм нейромедіаторів і стан рецепторів на нейронах та імуноцитах). Останній механізм є найменш дослідженим, незважаючи на те, що саме порушення нейроімунних зв'язків вважають фактором безперервності перебігу деяких нейроімунопатологічних процесів [106].

У цілісному організмі робота ІС контролюється ГМ. До структур мозку, що модулюють інтенсивність імунної відповіді відносять заднє та переднє гіпоталамічні поля, гіпокамп, РФ середнього мозку, ядра шва, мигдалини. Симпатичний та парасимпатичний відділи ВНС можуть брати участь в реалізації центрально обумовлених змін інтенсивності імунних реакцій. Показано, що ця передача може здійснюватися через нейромедіатори, які сприймаються рецепторами лімфоїдних клітин і через систему вторинних месенджерів (циклічних нуклеотидів), змінюючи метаболізм і функціональну активність лімфоцитів [16, 122, 129]. За спостереженнями деяких авторів [37,130] встановлено вплив цитокінів (ЦК) в синаптичній передачі нейронів мозку. Дослідники зазначають, що інтерферон-б та трансформуючий ріст фактор впливають на різні ділянки мозку, при цьому їх дія на нейрони мигдалеподібного комплексу викликає викид аргінін-вазопресину. Останній зумовлює імуномодулюючий ефект внаслідок альтернативного гіпоталамічного підсилення секреції адренокортикотропного гормону (АКТГ) [105]. Показано роль інтерлейкіну-2 (ІL-2) в індукції викиду кортикотропін-рилізінг фактору (CRF) в нейроімунних взаємодіях [131, 132]. Крім того, доведено, що аргінін-вазопресин та CRF мають синергічну направленість дії протягом стресової ситуації, що стимулює секрецію надлишку АКТГ [133]. Численними дослідженнями доведено, що ключовим нейроендокринним фактором об'єднаної ендокринної, імунної та поведінкової відповіді на стрес є CRF [130, 134]. Останній є центральним регулятором тривожної відповіді [130]. Показано вирішальне значення запалення в інтимі судин. Так, вторинні пошкодження ЦНС дослідники пояснюють як наслідок оксидативного стресу і запалення через опосередковану дію циклооксигеназ [122]. В.Г. Майданник та співавт. (2003) підкреслюють, що оксидативний стрес спричиняє тривале виділення прозапальних ЦК, які зумовлюють перманентну активацію функціонування гіпоталамо-гіпофізарно-адреналової вісі (ГГАВ) у відповідь на стрес, підвищуючи рівень домінування негативної ізоформи глюкокортикоїдних рецепторів [122]. При цьому внаслідок відсутності негативної глюкокортикоїдної зворотної відповіді активується ГГАВ з метою захисту від деструктивних ефектів надмірної продукції ЦК [122, 135]. Як показали дослідження C.D. Collard та M.C. Montalto (2001), значну роль в опосередкуванні ендотеліального пошкодження внаслідок оксидативного стресу відіграє комплемент [136]. ГГАВ та симпатоадреналова система є периферійними гілками, при посередництві яких мозок впливає на кожну клітину організму протягом дії загрожуючих стимулів [122]. Результати детальних досліджень показали, що стрес може посилювати гуморальний імунітет при супресії клітинного. Ця відповідь обумовлена диференціальним впливом глюкокортикоїдів (ГК) і КА, на співвідношення Т-хелперів І/ІІ типу (Th1/Th2) та продукцію відповідних ЦК [52, 105, 113]. На думку інших дослідників, гострий стрес стимулює прозапальну активність у деяких тканинах внаслідок невральної активації дії CRF на вісь гістамін-опасисті клітини [137].

На противагу твердженню про супресію клітинної ланки імунітету у відповідь на стрес, деякі дослідники в експерименті наводять дані про індукцію клітинного імунітету внаслідок багаторазової стимуляції структур базолатерального відділу мигдалеподібного комплексу [123], що знаходить відображення як у збільшенні загальної кількості лейкоцитів, так і в підвищенні функціональної активності макро- та мікрофагів [129].

Як показали дослідження останніх років, тропні гормони гіпофізу здатні змінювати активність метаболізму і функції різних клітин організму, у тому числі клітин ІС, впливаючи не лише через гормони відповідних периферичних ендокринних залоз, але і безпосередньо на ці клітини. Показано, що гіпофіз та епіфіз при посередництві специфічних пептидних біорегуляторів, “цитомединів”, контролюють діяльність тимусу. Припускається, що передня доля гіпофізу є регулятором переважно клітинного, а задня - гуморального імунітету [16, 111, 122]. За даними проведених досліджень, КА стимулюють проліферацію Т-клітин, прискорюючи диференціацію Т-супресорів та пригнічуючи продукцію антитіл плазмоцитами. З'явилися повідомлення, що імунокомпетентні клітини також здатні синтезувати нейроактівні речовини, у тому числі КА. Отже, логічно виділити наступні ланки, що включаються в лімфоїдних органах після антигенної дії: нервові закінчення симпатичної ланки ВНС, апудоцити і власне імунокомпетентні клітини [129].

З іншого боку, відомо, що АХ має здатність як стимулювати, так і пригнічувати проліферацію лімфоцитів, при цьому вплив медіатора залежить від вихідної інтенсивності мутаген-індукованої проліферації [122]. Було сформульовано концепцію про можливий механізм впливу ендогенного АХ на імунну відповідь. Так, на думку дослідників, основою імуностимулюючого впливу АХ може бути його здатність підсилювати продукцію інтерлейкіну-1 (ІL-1) і, можливо, інтерферону [138]. Доведено, що вказані гуморальні чинники сприяють проліферації і диференціації клітин В-ланки імунітету. Вони стимулюють утворення зрілих В-лімфоцитів з пре-В-клітин, сприяючи активації гуморальної імунної відповіді [16].

В.Н. Чернишов (2004), оцінюючи нейроімунологічні зв'язки, вказує на те, що порушення функції симпатоадреналової системи та дисбаланс екскреторних КА обумовлюють зміни функціонування ІС, а зрушення в ВНС є важливим патогенетичним фактором імунного дисбалансу при ВД [42]. Думки про те, що особливостями системного імунітету при надсегментарних вегетативних розладах є дизімуноглобулінемія, лабораторні ознаки вторинного імунодефіциту, зниження числа T-лімфоцитів і їх субпопуляцій, підвищення функціональної активності моноцитів, вираженість якої залежить від типу та форми синдрому вегетативних розладів, висловлюють більшість дослідників [42, 87]. Разом з тим, залишаються дискусійними питання про характер імунологічних зрушень в дитячому організмі, особливо на ранніх етапах формування дисциркуляторних станів в клініці ВД.

Таким чином, аналіз літератури про взаємозв'язок психоневрологічного та імунного статусу переконливо свідчить про те, що зрушення психоемоційного стану відіграють важливу роль в імунореактивності організму, а певні зміни ІС є можлим наслідком екстраімунологічної дизрегуляції. Дослідження ролі психоемоційних, особистісних факторів буде сприяти пошуку нових механізмів інтеграції нервової та імунної систем, що є актуальним з погляду не лише терапії, але і профілактики ПСР.

2. МАТЕРІАЛИ І МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Дослідження проводились впродовж 2007-2011 р.р. на базі неврологічного та педіатричного відділень КУ «Сумська міська дитяча клінічна лікарня Святої Зінаїди».

З метою вивчення особливостей психоемоційного статусу та емоційного реагування проведено психодіагностичні дослідження (методика «Самопочуття, активність, настрій», «Шкала самооцінки Спілбергера», «Торонтська шкала алекситимії») 63 дітей з ВСД без додаткових факторів ризику (І група) та з обтяженим радіаційним анамнезом (ІІ група) в динаміці стаціонарного лікування.

Експериментальні групи були поділені наступним чином. І групу склали 33 пацієнти з ВСД без додаткових факторів ризику, з них 15 хлопчиків та 18 дівчаток віком 14,5±0,22 років. В ІІ групу увійшли 30 дітей-нащадків ЛНА на ЧАЕС, хворих на ВСД, з них 14 хлопчиків та 16 дівчаток віком 14,28±0,39 років. І та ІІ групи пацієнтів з ВСД отримували стандартну терапію, яка включала регламентацію режиму дня, збільшення тривалості денного і нічного відпочинку, лікувальну фізкультуру, фізіотерапевтичні заходи, призначення вегетостабілізуючих, вазотропних, кардіотропних, нейрометаболічних препаратів протягом 14 днів стаціонарного лікування.