Відновлення і розвиток килимарських осередків у східних та центральних областях України

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

Інститут мистецтв

Кафедра образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва, дизайну та методики їх виконання

Відновлення і розвиток килимарських осередків у східних та центральних областях України

Курсова робота

Виконала:

Студентка групи ОМ-34

Ділай Віра Ігорівна

Науковий керівник:

кандидат педагогічних наук

Мацишин З.А.

Тернопіль - 2013



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Історичний огляд становлення та розвитку килимарства в Україні

РОЗДІЛ ІІ. Відновлення і розвиток килимарських осередків у східних та центральних областях України

2.1 Традиції килимарства на Полтавщині

2.2 Особливості килимарства Луганщини

2.3 Орнаментальні, художньо-стильові та технологічні особливості килимових виробів

РОЗДІЛ ІІІ. Мистецтво гобелену

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

ІЛЮСТРАЦІЇ



ВСТУП

Ткацтво є однією з найважливіших складових національної культури українців. Воно існувало на українських землях ще з доісторичних часів. Ткацтво належить до найпоширеніших видів ремесла і народного мистецтва й поширене по всій етнічній території. Про прадавність цього виду господарської діяльності свідчать як архаїчне приладдя ("прядки", "верстати", "кросна" і т.ін.), так і давня термінологія, що має багато спільного з термінологією найбільш близьких українцям сусідніх народів - сербів, хорватів, македонців, західних слов'ян.

Матеріалом для ткацтва з прадавніх часів були волокна льону, коноплі, а також вовна. Першого великого піднесення ткацтво зазнало в період формування Київської князівської держави, згодом - у XIV - XVI та XVІІ - XVIІІ століттях.

До початку ХХ століття ткацтво було на всій території України фактично найпоширенішим домашнім ремеслом, яке чи не на 100 % забезпечувало потреби в тканинах мешканців села і - значною мірою - міста. У ХХ столітті народні тканини поступово витісняються промисловими. Центрами народного ткацтва нині є різноманітні артілі та художньо-виробничі об'єднання. У деяких реґіонах (Карпати) ще й нині практикується подекуди кустарне виробництво народних тканин в домашніх умовах в основному для власних потреб. Ткацтво як художній промисел є досить поширеним на Покутті, Поліссі, Поділлі, Львівщині, Стрийщині й Дрогобиччині. Традиційною, найбільш важливою і поширеною галуззю народного ткацтва в Україні є килимарство. 

“Килимарство - один з найпоказовіших видів декоративно-ужиткового мистецтва, яке має широкі аналогії в культурі інших народів, що зв'язані етнічними контактами з загальними шляхами розвитку мистецтва слов'янських народів. Килимарство - це класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває невичерпні скарби творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.” Рибаков Б. А. Ремесло древньої Русі - М. 56 1948, ст. 186

Це старовинне мистецтво набуло поширення в усіх народів світу, але в кожного з них воно відзначається певними особливостями.

“Глибока своєрідність і самобутність властиві українським художнім тканинам. На землях України ткацтво має багату історію, яка сягає в глибину століть. Про це свідчать численні археологічні знахідки прядильного і ткацького знаряддя, що відноситься до періоду трипільської культури, відбитки тканини на глиняних посудинах ІІІ-го тисячоліття до нашої ери. Окремі відомості подають також письмові джерела, в яких, зокрема, вказується, що узорне ткацтво широко побутувало на території України за часів Київської Русі, де воно було одним з найбільш розвинутих галузей декоративно-прикладного мистецтва”. Тут же ст. 403

Принципи декорування тканин, що виражаються у своєрідних формах орнаментики, композиційному ладі та системі колористичних варіантів, складалися протягом століть. “Орнаментика килимових виробів, як і інших видів декоративно-прикладного мистецтва, грунтується на змістовному началі. Від конкретного образу до його символічного знаку, від нього до суто декоративної фігури, такий шлях прикрашення тканини”. Жук А. К. Сучасні українські художні тканини. - К., 1985, ст. 3

В цьому послідовному узагальненні відбиралося все найкраще. Кожне покоління майстрів-килимарів завдяки своєму творчому потенціалу і майстерності вносило в стародавнє ткацьке мистецтво щось нове.

Так зароджувалися і формувалися традиції, що передавалися з покоління в покоління. На сьогоднішній день ми маємо велику кількість досконалих, неперевершених у мистецькому та технічному відношенні зразків, що збереглися в музеях України та поза її межами.

Килимарство привертало увагу багатьох дослідників. Про український килим писали: Є. Кузьмін “Український килим”, В. Піщанський “Давні килими України”, А. Зарембський “Історія і техніка ткання українських килимів”, Б. Крижанівський, М. Щербаківський “Український килим” і ін. Запаско Я. Українське народне килимарство - ст. 4

Килимарство можна розглядати як один із видів живописного мистецтва. Адже палітра кольорів, що їх використовували народні умільці, надзвичайно багата.

Краса рідної землі передана в килимарстві широкомасштабно, водночас дуже умовно і асоціативно.

Килимарство належить до тих видів народного мистецтва, життєвою необхідністю яких є неперервність падкової лінії розвитку. Потрібна у системному аналізі традицій килимарства України, всесторонньому знанні його загальних і локальних особливостей у окремих етнографічних регіонах визначила актуальність обраної теми "Відновлення і розвиток килимарських осередків у східних та центральних областях України"

Метою дослідження стало комплексне вивчення килимів східної та центральної частин України як своєрідного окремого явища українського декоративно-прикладного мистецтва у єдності та взаємодії його складових частин. Згідно поставленої мети визначені конкретні завдання:

проаналізувати історико-соціальні, природно-географічні, економічні та естетичні передумови формування художньої системи килимів східної та центральної України;

розробити систему типологізації композиції та орнаменту, простежити закономірності колористики в килимах Луганщини та Полтавщини;

показати художньо-функціональну роль килимових виробів у побуті даних регіонів;

простежити етапи зародження, розквіту та занепаду килимарського промислу східних та центральних областей України.

Практична цінність даної роботи полягає насамперед в узагальненні, великого фактичного матеріалу, який може бути використаний у вирішенні питань теорії і практики сучасного національного декоративно-прикладного мистецтва. Багатство художніх традицій полтавських та луганських килимів дає унікальний матеріал, здатний живити творчість професійних митців та народних майстрів.

Джерельну базу становлять праці науковців в галузі мистецтвознавства. В теоретичному осмисленні даної теми використано положення мистецтвознавчої науки, розроблені і апробовані провідними дослідниками килимарства, такими як: С. Й. Сидорович, О. І. Никорак, А. К. Жук, В. Шухевич.

В процесі дослідження були використані матеріали з фондів музеїв, бібліотек, каталоги виставок та музейні експозиції.

Методи дослідження:

Теоретичні - аналіз, узагальнення, систематизація;

Практичні - науковий опис спостережуваного.



РОЗДІЛ І. Історичний огляд становлення та розвитку килимарства в Україні

В українській народній художній творчості килимарству належить визначне місце. Воно було поширене майже на всій території України. Цьому великою мірою сприяли природні умови для розвитку вівчарства, адже вовна - основний матеріал, з якого виготовляють килимові вироби.

Килим здавна використовували в народному побуті. Ним завішували стіни, вкривали лави, скрині, столи, підлогу, сани і вози. Інтер'єр українського житла сприймався як художня цілісність, у якій усі предмети оздоблення - килими, тканини і вишиті рушники, розписані скрині, різьблені з дерева меблі, яскравий керамічний посуд - були органічно зв'язані між собою і позначені рисами стилістичної єдності “Килими були ознакою заможності. У бідних селянських сім'ях, які не мали килима, на місці, де він мав бути, скарбами розмальовували стіну, цілком імітуючи композицію килима, кольорові поєднання й саму техніку ткання.”

Як і в багатьох інших виробах прикладного мистецтва, у килимах з великою силою розкривались обдарованість їхніх творців, художні ідеали народу. Килимарство має славні багатовікові традиції.

“Особливо килимарство поширилося в Х-ХІІ ст. - період найвищого політичного, економічного й культурного розвитку Київської держави. За визначенням німецького монаха Теофіла, який вивчав художні ремесла країн Європи й Азії, Київська Русь тоді досягла високого розвитку ремісництва й посідала друге місце в світі після Візантії. Своєю довершеністю художні вироби київських майстрів перевищували навіть зразки таких розвинутих країн, як Італія, Франція, Британія, Німеччина”.1

Перші згадки про килими тряпляються в давньоруських літописах, починаючи з другої половини Х ст., про це свідчать дослідження багатьох мистецтвознавців. Ці відомості розповідають про те, що в Київській Русі килим був звичайною річчю, яку брали в походи, використовували в князівському побуті, у похоронному обряді, в весільних церемоніях. Так, літописець (977 р.), розповідаючи про епізод вбивства древлянського князя Олега в Овручі, пише, що його тіло “??? на ковре”2. У літопису від 1100 р. розповідається, як на раді князівств у Вітачеві Володимир Мономах сказав Давидові Ігоровичу: “... до се еси пришел і седиши в своєю братьею на едином ковре”

Килимарство розвивалося дуже інтенсивно. Вперше згадуються килими місцевого походження в документах XVI ст. Це записи мандрівників, описи майна багатіїв, скарги пограбованих. Зображення килимів з побуту козацької старшини бачимо на живописних портретах другої половини XVII-XVIII ст. У цей період килимарство мало характер церкового ремесла і домашнього виробництва.

Килими, що їх виготовляли домашнім способом, призначалися в основному для задоволення особистих потреб населення. Перші церковні організації в українських містах виникають у XIV-XV ст., найвищого розвитку їхня діяльність досягає в XVI-XVII ст., а з XVIII ст. бурхливо почали розвиватися ткацькі мануфактури. Мануфактури виникли на базі килимових майстерень, що існували при поміщицьких маєтках. Особливого поширення килимарство набуло на Волині, Поділлі, Київщині, Галичині, Гуцульщині. Масове виникнення килимових мануфактур грунтувалося на традиційних засобах виробництва килимів, проте в них використовували більш доскональні засоби виробництва, безкоштовну працю кріпаків, дешеву сировину.

З другої половини ХІХ ст. розвиток капіталістичних відносин зумовив ліквідацію поміщицьких кріпаків. У великих містах створюються килимові фабрики, з дешевою продукцією яких не можуть конкурувати народні килими ручної роботи. Їхнє місце почали займати прості, виткані з конопляної пряжі рядна та верети. Наприкінці ХІХ ст. килимарський промисел занепадає. Становище, яке склалося в народному мистецтві наприкінці ХІХ ст. - на початку ХХ ст., стурбувало прогресивні кола художньої інелігенції. Видатні представники української культури, художники В. Кричевський, С. Васильківський, М. Самокиш, О. Кульчицька та багато інших виступають на захист творчості народу, наголошуючи на її високі мистецькі цінності. Щоб зберегти кращі зразки українського декоративно-прикладного мистецтва, зокрема килими, організовуються етнографічні експедиції, які збирають, замальовують кращі зразки. Створюються спеціальні музеї, влаштовуються виставки, що мають на меті ознайомити з предметами народних майстрів широке коло глядачів. Завдяки ентузіазму окремих художників, меценатів, представників губернських земств на території України відкриваються навчально-ткацькі школи, де молоді дівчата навчалися килимовій справі, проходили добру художню підготовку. Школи були створені в багатьох визначених осередках килимарства.

У давнину, залежно від техніки виконання та функціонального призначення, килимові вироби на Україні називали по-різному: “ковер”, з XVI ст. поширюються назви “коць”, “ліжник”. Назва “килим” з'являється на Україні на початку XVII ст. Ковер, коц, коберець - це були тканини з довгим стриженим ворсом. Їх виробляли, прив'язуючи до ниток основи спеціальні вузли з кольорової вовни, яку потім стригли. Завдяки цьому малюнок утворювався тільки з лицьового боку. Його характер залежав від висоти і щільності ворсу. Такі вироби дорого коштували, в основному їх використовувало заможне для утеплення і оздоблення стін.

Користувалися попитом також налавники - довгі вузькі килими з поперечним або поздовжнім орнаментом. Власне килимами передусім прикрашали стіни, а також покривали столи, лави, скрині. Їхній орнаментації ткачі приділяли основну увагу саме в них смак і майстерність виконавців виявлявся з особливою повнотою.

У сучасній українській мові закріпилась єдина назва - килим. Килим на Україні звуть рівний двобічний виріб, узор якого утворюється завдяки переплетенню ниток основи вовняними нитками підкання.

Матеріалом для ткання килимів, як уже зазначалося, є вовна. Найбільш давні килими були суцільно з вовняної пряжі, пізніше для міцності їх і пружності в основу стали вплітати льляну або конопляну пряжу. Техніка ткання зумовлює художні особливості килимів, їх розмірів. Розрізняють рахункову техніку (застосовувалося на горизонтальних верстатах для виготовлення килимів з геометричним орнаментом) і гребінцеву (застосовувалась на вертикальних верстатах, давала можливість створювати різноманітні малюнки рослинного характеру)1

У центральних районах України на Правобережжі й Лівобережжі найбільш поширені вертикальний тип верстату, що має назву “кросна”. Другий тип верстата - горизонтальний. Він найбільш поширений в західних областях України, на Поділлі і мають назву “верстат”. На ньому тчуть килим послідовно, ряд за рядом. Рахункова техніка зумовлює малюнок зі строго геометричним орнаментом.

Підготовка пряжі для килимів, фарбування її - дуже клопітка і складна справа.

Колись на Україні пряжу для килимів фарбували природніми барвниками з ягід, корінців, досягаючи дивовижного за м'якістю різнобарв'я кольорів. Кожен майстер працював за власним рецептом, які тримали в таємниці. Фарбування природними барвниками було складною справою, якій передували збирання рослин і приготування фарби. Безліч джерел для добування барвників, велика кількість рецептів фарбування - це свідчення виняткової винахідливості й творчих шукань, органічного зв'язку народного мистецтва з працею, життям і природою.

Килими XVIII-XIX ст., що збереглися в колекціях музеїв, милують око своєю теплотою й стриманістю тонів. Поступово, наприкінці ХІХ ст. природні фарби змінюються аніліновими. Цей засіб був більш простий і доступний. Килимам стають властиві різкість, строкатість, зникає м'якість кольорових сполучень.

У процесі історичного розвитку на Україні утворилися окремі етногарфічні області з яскраво вираженими рисами художнього стилю. У кожній з цих зон були визначені килимарські осередки, що мали усталені типи килимів, традиційне колористичне забарвлення, улюблені орнаментальні мотиви. З покоління в покоління передавалося мистецтво ткацтва. Завдяки цьому зберігалося яскраве художнє обличчя кожного центру. Ось чому можна безпомилково впізнати килими Гуцульщини, Закарпаття, Волині, Поділля, Київщини, Полтавщини. Водночас в українських килимах, крім мотивів, що виникали на основі природних форм, трапляються переосмислені давні елементи, а також творчо перероблені орнаментальні мотиви інших народів. Засвоєння елементів високої культури Відродження зумовило великий вплив їх на все українське мистецтво XVI-XVII ст. Через друковані та рукописні книжки, шитво, гаптування, ткання, різьблення, гравюри, розписи в народне мистецтво проникають нові орнаментальні форми, композиції й засоби виразності.

У XVIII ст. в килимарстві з'являються елементи барокко. Засвоєння їх було складним процесом. Пишність, помпезність барокко більш імпонували верхівці суспільства, особливо козацькій старшині. У килими, що вироблялися в “панських майстернях за ескізами досить часто включали окремі форми цього стилю, які нерідко використовувалися і в народних килимах. Це урізноманітнило композиції, елементи орнаменту, проте досить характерною рисою цього часу лишається площинно-декоративне вирішення орнаментальних форм. Народний килим зберігає властиві йому простоту і привабливість”.

У килимарстві, як і в інших галузях народної творчості України, джерелом орнаментальних мотивів стає рідна природа. Навколишній світ - основа орнаментальних мотивів, він дає багатий матеріал для творчого використання його елементів у декоративному мистецтві. Ткачі не переносять механічного на килим, те що бачать. Спираючись на багатовікові художні традиції, технічний і творчий досвід, вони доводять природні форми до певного ступеня умовності, чіткої якості і лаконізму.

Творча переробка природних форм завжди приводила до значних змін, але первісний зміст при цьому зберігався. Такі мотиви, як “баранячі роги”, “волові очі”, “гусячі лапки”, незважаючи на умовність подачі, і далі зберігали характер першообразу.

Килим - це своєрідний синтетичний твір, у якому поєднані особливості техніки ткацтва, матеріалу та узагальнених орнаментальних форм. Орнаментальні мотиви позбавлені об'ємності й не порушують площинність килима. В орнаментації трапляються мотиви, що походять з глибокої давнини. Первісний символічний зміст їх зовсім утратився й набув тільки орнаментального значення. “Зірка” - найбільш поширений елемент не лише українського мистецтва, а й усіх народів світу. Його часто бачимо у вишивках, розписах хат, писанок. Залежно від кольорового забарвлення він щораз виглядає по-новому. Поширені й орнаментальні вирішення хрест, різні розетки. Часто ступінь геометризації елементів досить значний.

Існує думка про те, що найбільш ранні українські килими мали геометричний орнамент. Це смугасті композиції, малюнок яких дедалі більше ускладнювався, що зумовило появу медальйонних та інших складних композицій. Основні форми геометричного орнаменту дуже прості. Одні прямокутники, трикутники, ромби утворилися внаслідок особливостей самої техніки ткацтва, другі були створені узагальненням і геометризацією елементів природи, треті - це традиційні символічні мотиви, що втратили свій давній зміст. Завдяки різним масштабним співвідношенням і вдало знайденим кольоровим сполученням килими, складені з геометричних мотивів, справляють велике естетичне враження.

Важливим виражальним засобом будь-якого килими є його кольорове вирішення. Композиційні засоби і кольорове співвідношення утворюють єдине художнє ціле, органічно пов'язане з функціональним призначенням виробу. Для давніших килимів (XVIII - перша половина XIX ст.) здебільшого характерні фони, що мають природний колір вовни - білий, сірий, коричневий, чорний. Кольорові фони цього періоду трапляються в основному в килимах, виготовлених у панських майсернях.

Килими, що мали орнаментальну кайму, можна поділити на дві групи: перша - килими з однаковим тлом кайми і центрального поля; друга - килими, у яких кайма і центральне поле різного кольору.

Майстри сміливо і широко використовували колір. При цьому він дуже умовний. Часто по-різному забарвлювали одні і ті самі мотиви, що збагачує орнаментацію, створює враження кольорового різнобарв'я. Одночасно майстри брали до уваги оптичні особливості сприйняття.

Так, темна кольорова пляма на світлому фоні здається зменшеною, а світла на темному фоні - збільшеною. Кожен кольоровий тон у поєднанні з одним стає насиченим, з другим - приглушеним. В 20-30 рр. ХХ ст. килимарство стає одним з найбільш масових і популярних галузей народного мистецтва, в цей час відродилися основні центри цього промислу й виникли нові. Народилося ціле покоління талановитих народних майстрів і художників.



РОЗДІЛ ІІ. Відновлення і розвиток килимарських осередків у східних та центральних областях України

Літописні джерела свідчать про розквіт килимарства в Київській Русі в другій половині X--XII ст. У XV--XVII ст і особливо у XVIII ст. килими вже виготовляли в багатьох поміщицьких майстернях, килимарських цехах, мануфактурах і фабриках Поділля, Волині, Галичини. Надзвичайно розвинулось у той час килимарство центральних, східних та південних районів України. У панських килимарнях килими виробляли кріпаки, у дрібних сільських, міських, монастирських майстернях працювали ремісники і ченці. Виготовляли тут вироби найрізноманітнішого призначення, в тому числі й вишукані килими для панських палаців та козацьких старшин. Частина продукції йшла на експорт. Отже, впродовж тривалого періоду паралельно існувало кілька форм виробництва килимів для різних верств українського населення. Однак основна частина сільських і значною мірою міських мешканців задовольняла власні потреби домотканими виробами. Наприкінці XIX ст. на українських ринках поряд з місцевою килимовою продукцією з'явилися значно дешевші килими фабричного виробництва, які поступово стали витісняти з ужитку домоткані вироби. У зв'язку з широким розповсюдженням народного килимарства та утрудненням збуту ручнотканих виробів з-поміж ткачів виділилися найбільш спритні, які скуповували у виробників килими та вигідно перепродували їх споживачам. Діяльність таких комерсантів-посередників негативно позначилася на стані килимарського промислу, а згодом призвела до його занепаду. Тому наприкінці XIX ст. земства та інтелігенція вживали заходів щодо відродження народних художніх промислів. Особливо результативною була діяльність Полтавського та Чернігівського губернських земств, унаслідок якої у Дігтярях (1898 p.), Кролевці (1895 р.) та інших селах були засновані зразкові килимарські майстерні, артілі тощо. Надавалася допомога ткачам у виробництві та реалізації килимів. Організовувалися експедиції по селах для вивчення і збирання рідкісних зразків тканих виробів. У майстернях учні отримували професійну освіту і згодом ставали інструкторами, які опікувалися ткацькими промислами

На основі цих шкіл, товариств, численних приватних майстерень у 20--30-х роках XX ст. в усіх найважливіших промислових осередках України засновувались фабрики та художньо-промислові об'єднання. До нашого часу їх діяльність не припиняється в таких центрах, як Решетилівка, Дігтярі, Глиняни, Косів, Коломия та ін.

2.1 Традиції килимарства на Полтавщині

На Полтавщині протягом віків формувалося своєрідне народне мистецтво в таких його різновидах, як гончарство, художня вишивка, художня обробка дерева, ткацтво і килимарство, декоративний розпис, плетіння з рогози тощо.

 1897 року при губернському земстві відкрилася зразкова ткацька майстерня, через рік почала діяти школа-майстерня в Дігтярях, у 1905 році -- така ж школа в Решетилівці. Продукція кустарів збувалася на місцевих базарах і ярмарках. Деякі вироби -- вози, гончарний посуд, килими -- продавалися на ярмарках інших міст України і Росії.

У промислових осередках працювали викладачами, художниками чи інструкторами невтомні пропагандисти народного мистецтва. Завдяки їхній копіткій праці було зібрано значні колекції художніх виробів, які залишились для поколінь неоціненними зразками колективної народної творчості.

Цікаві художні знахідки має Решетилівська фабрика в покривалах та веретах, які беруть свій початок від традиційного народного виробу -- рядна.

Сьогодні художники і творчі майстри Решетилівської фабрики працюють над тим, щоб образна структура виробів була близькою до народної, щоб людина із задоволенням використовувала у своїх сучасних квартирах декоративні покривала, приліжкові килимки, настільні доріжки, серветки, рушники, портьєри, скатертини -- все, що виробляє решетилівський ткацький промисел.

Цікаве мистецьке явище -- древній килимовий промисел. Про високий рівень килимового виробництва в минулому свідчать як писемні джерела, так і окремі, хоч і рідкісні, експонати. Є відомості, що у XVII столітті гадяцькі купці возили у Польщу не лише горілку, тютюн і мед, а й килими та коці.

Виготовлення килимів було звичайним заняттям багатьох селянських сімей. За сировину використовували місцевий матеріал -- коноплі, льон, вовну. Пряжу фарбували природними фарбниками, приготування яких нерідко було таємницею і передавалось у спадок. Доброю славою користувалися килими, виткані у Гадяцькому, Миргородському, Зіньківському, Лубенському, Полтавському, Кобеляцькому повітах.

Головною окрасою килимових виробів був рослинний орнамент, який вільно розміщувався на темному або світлому фоні. Квіти візерунка -- дуже умовні, площинні. Кожний орнаментальний мотив -- ніби фрагмент розрізаної вздовж або впоперек квітки: троянди, тюльпана, жоржини чи їх бутонів. У музеях Полтавщини можна зустріти чимало старих килимів з рослинним малюнком.

Значний інтерес являють композиції так званого «панського» килима. У давніх його варіантах зустрічаємо букети квітів, перев'язані стрічкою, кошики чи вазони з квітами, іноді центральне поле виділялося фігурними лініями у вигляді картушів. Кайма у таких випадках була того ж кольору (або близького до нього), що й середина. Орнамент її формувався пружними бігунцями, листками, квітами. Килими з картушними композиціями ткались в більшості випадків вузликовою (ворсовою) технікою.

Вирішальну роль у створенні полтавського квіткового килима відіграє його фон. Найчастіше він буває жовтим, світло-сірим, голубуватим, темно-коричневим, чорним. Колір поля визначає колір всього виробу. Взаємодія фону килима і кольорове вирішення орнаменту складає ту неповторну самобутність полтавського квіткового килима, яка вже сотні років відрізняє його від аналогічних виробів інших областей України.

У полтавському квітковому килимі проявилося велике уміння народних майстрів творити гармонію найпростішими засобами і матеріалами. В ньому повною мірою виявився мистецький хист народу, його талант і закоханість у красу.

Широко побутували на Полтавщині килими з геометричним орнаментом. Вони відзначаються простотою малюнка і різноманітністю кольорової гами. Провідним декором старих геометричних килимів є смуги різної ширини, фактури і кольору. Основа орнаменту геометричних килимів -- ромб, квадрат, трикутник, прямокутник. Фон чорний, сірий. Виконуються килими на горизонтальних ткацьких верстатах за допомогою човника. Малюнок формується вручну.

Килими з рослинним і геометричним орнаментом виконувалися гладкою двосторонньою або ворсовою (вузликовою) технікою. Килими, виткані ворсовою технікою, називалися коцями.

Як свідчать літературні джерела, широко побутували коці на Полтавщині у XIX столітті, а на початку XX століття виробництво їх занепало. Певне відродження можна було спостерігати у 50-х роках XX ст., коли велась підготовка килимарів-спеціалістів у Решетилівській школі майстрів художніх промислів. Зараз з усіх килимарських цехів, що функціонують на Полтавщині, на жаль, жоден не має верстата, заправленого під ворсовий килим (коць).

Ліжники. З цим словом у нас пов'язано уявлення про пухнасту вовняну ковдру, яку можна подекуди зустріти на базарах карпатських міст і сіл, у фірмових магазинах, на виставках народного мистецтва західних областей України. Ліжники до середини XIX століття були одним з поширених килимових виробів у багатьох містечках і селах Полтавщини. На водяних млинах у Великих Сорочинцях, розповідали старі люди, оброблялось за сезон більше тисячі ліжників. Ткалися ці вироби в Миргородському, Решетилівському, Полтавському та Кобеляцькому повітах.

Центром килимарства на Полтавщині зараз є Решетилівська фабрика художніх виробів. Особливих успіхів решетилівський килимовий промисел досяг в останні роки. Квіти килимів Надії Нестерівни Бабенко полонять серця і душі відвідувачів численних виставок у Києві і Москві. Один з холів штаб-квартири Організації Об'єднаних Націй прикрашає килим, подарований українським народом. Його автор -- Н. Н. Бабенко.

А починала майстриня з вивчення народних виробів. Ускладнювала орнаменти своїх килимів, збагачувала кольорову гаму. Від прямолінійності трактовки теми перейшла до створення робіт асоціативного характеру, де основна ідея передається через форми, розміри, пропорції та колір орнаменту і тла -- такі килими «Весна», «Осінь», «Дивоцвіт», «Паморозь»... Нові роботи -- це високохудожні твори, де щедро проявився мистецький талант майстрині.

З діяльністю Леоніда Самійловича Товстухи значною мірою пов'язаний розвиток народного килимового промислу Решетилівки за останні роки. В арсеналі його творчих доробків -- тематичні роботи. Митець багато шукає, мріє... І з'являються на виставках все нові й нові його витвори. Килимовий промисел Решетилівки завоював славу не лише в межах республіки. Сюди, у визнаний центр українського килимарства, приїжджають вчитися або виконувати роботи майстри і художники з інших міст республіки і країни. Початкову школу майстерності пройшли у Решетилівці ткалі з Білорусії, на фабриці виконувалися творчі роботи за ескізами художників-професіоналів з Москви, Києва, Ялти, Полтави, Азербайджану.

Килимарство полтавського краю не обмежується досягненнями лише решетилівського осередку. На Полтавщині є багато майстрів та художників, які працюють індивідуально. На виставках народної творчості можна побачити килими рослинного характеру, які виконали Г. Гринь та Н. Чабан. Все частіше тематичні гобелени експонує молодий художник М. Цись. Глибиною образних характеристик відзначаються гобелени подружжя Л. та Ю. Самійленків.

У кожного майстра свій творчий шлях, своє розуміння краси і мистецтва. В кожного -- своя мета, свої мрії. А все разом -- це новий, вищий та якісний щабель у розвитку художнього килимарства на Полтавщині.

2.2 Особливості килимарства на Луганщині

Розглядаючи твори килимарства Луганщини, можна довести, що вони об'єднали риси оздоблення текстилю Лівобережжя, степової південної культури, а на сході позначені російським впливом. Виготовляючи текстильні вироби і, взагалі, килимові, людина прагнула придати їм красиву форму, прикрасити їх візерунками, робила повсякденні речі творами мистецтв. Наші пращури у форму виробів і саме їх орнаментування вкладали магічне, культове значення. Мистецтво було синкретичним. Єдність функцій стародавнього мистецтва була характерною рисою східних слов'ян, яка була невід'ємною від їх побуту. Вплив степової культури визначився на формуванні символів-знаків в орнаментальному мистецтві.

Подальший розвиток килимарства за часи масового переселення з Правобережжя на Лівобережжя і послідовне заселення степової зони "Дикого поля" з боку Російського уряду, стало новим поштовхом як у формуванні оздоблення інтер'єру східної української Хати, так і на виготовлені текстильних виробів, а саме домотканих килимах, також на нове формування орнаментальних композицій і розробку знаків-символів. В Луганському килимовиробництві відчувається дуже тісний вплив як української культури, так і російської. По всій території Луганщини осередки українського козацтва (с. Сватово, с. Шульгінка, та ін.) чергуються з осередками російського козацтва (с. Станічно-Луганськ, с. Трехізбенка та ін.), але культурний вплив не обмежується лише російським. В орнаментуванні текстильних виробів помітний зв'язок і з культурою Кавказу, Криму і навіть Близького сходу.

Минуло не одне століття, як склалося поняття східної української хати і оздоблення її текстилем. Як і по всій Україні, в інтер'єрах луганської хати було дуже багато домотканих виробів, до яких належали: домоткані доріжки (рядники, підстілки), настінні килими, половники, дяжники, якими застеляли столи та скрині, ліжники.

Художні особливості луганського народного килима склалися в процесі історичного і культурного розвитку. На Луганщині викристалізувалися характерні орнаментальні мотиви та композиції, найбільш поширена і улюблена кольорова гама, специфічні техніки виконання. Це саме ті елементи, які обумовлюють художні особливості луганського орнаментування в системі інших локальних центрів України.

Кожний тип домотканих килимових виробів має свою традиційно утворену систему оздоблення. Так, найбільш поширеною і улюбленою схемою побудови безворсових килимових виробів Луганщини є композиції зі смугами. Але в кожному із осередків склалася своя традиційна система декору. Наряду з існуванням тканих килимів існують вишиті килими. Великого простору фантазії для останніх надавали друковані народні картинки, які були поширені в кінці ХІХ - початку ХХ ст. Для цих речей характерна сюжетність зображення, яке вишивалось хрестом з використанням різноманітних кольорових ниток.

Дяжники по всій Луганщині переважно ткуть білого кольору, хоча є і такі, де по білому полю розташовані червоні або червоні з синім смуги. Декор дуже багатий і складний. Прикрашають дяжники вишивкою і мереживом. Саме в цих тканих виробах більш просліджуються взаємодія з іншими культурними осередками і, насамперед, російськими. Для вишивок, що прикрашають дяжники характерна строга геометричність образотворчих мотивів, їх чітка ритмічність та рівновага окремих частин.

Дослідження складової частини декоративного мистецтва України - килимових виробів Луганщини - в системі художніх промислів, виявлення та аналіз найбільш значних тенденцій розвитку традицій килимовиробництва, функціональної ролі, а також художніх особливостей дають змогу зробити певні висновки і узагальнення. Луганське килимовиробництво - яскравий цілісний художній феномен. Форми освоєння традицій килимарства можна розглядати як прямі, так і опосередковані.

Спадкоємність традицій є основою функціонування народного мистецтва. В цілому розвиток промислів можна характеризувати як процес поєднання традицій та інновацій, тобто поступового накопичення нових елементів і якостей при збереженні традицій. В них відбита колективність та індивідуальність - діалектична єдність, що характеризує творчий процес в сучасних виробах килимовиробництва.

Своєрідність луганського килимарства, збереження його самобутнього регіонального художнього бачення проявляються у специфіці образно-виражальних засобів. Вони визначаються різноманітністю орнаментально-зображальної системи мотивів, їх композиційною побудовою, створенням кольорових та ритмічних композицій.

В цілому слід підкреслити виняткову декоративність луганських домотканих виробів. Їх орнаментальні композиції з властивою їм насамперед горизонтальною і рідше вертикальною схемами, обумовлені їх формою та призначенням. Помітний інтерес народних майстрів до симетричного площинного розташування основних форм, але зустрічаються твори з відсутніми абсолютно точно симетричними композиціями.

2.3 Орнаментальні, художньо-стильові та технологічні особливості килимових виробів

На всій території України побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки - налавники, залавники, скорці, верети та щільні ворсові коци. Килимові вироби виконували як утилітарні, так й естетичні функції. Сьогодні відповідно до сучасних потреб умеблювання житла й побутових запитів з'являються такі нові види килимових виробів, як накидки на крісла, стільці, журнальні столики, телевізори. Виготовляються також килимові комплекти для салонів легкових автомобілів тощо.

Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними -- рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.

Тчуть килими лічильною («рахунковою»), гребінковою («кругляння») та ворсовою техніками. Лічильну техніку застосовують переважно на горизонтальних верстатах. Вона характерна тим, що кольорові нитки закладають у зів для переплетення з основою по всій ширині килима і прибивають їх бердом. Існує кілька різновидів цієї техніки: «закладне», «у вічко», «на косу нитку». При «закладній» нитки утка двох суміжних площин різного кольору по черзі закріплюють на одній спільній нитці основи. Під час ткання «у вічко» нитки суміжних площин, огинаючи дві сусідні нитки основи, з'єднуються лише через кілька прокидок утка, і на межі стику утворюється щілина -- «вічко». Цими способами тчуть килими з геометричними або рослинними візерунками, які мають прямолінійний східчастий силует. При тканні «на косу нитку» нитку однієї кольорової площини закріплюють над суміжною на відстані кількох ниток основи, внаслідок чого отримують геометричний візерунок зі скісними зубчастими контурами. Гребінкова техніка («кругляння») полягає в тому, що різнокольорові нитки прокладають у зів не по всій ширині, а в окремих ділянках виробу і прибивають їх відповідно до плавних заокруглених контурів візерунків дерев'яною щіткою, гребінцем тощо. Ця техніка створює широкі можливості ткання килимів з тонально-живописним трактуванням складних за формою візерунків та тла. Нею виготовляли килими переважно на вертикальних верстатах («кроснах»). Ворсова техніка характерна тим, що на вертикально тягнутій основі горизонтальними рядами в'яжуть вузли зі шматочків різнобарвної пряжі. При цьому ворсовою ниткою охоплюють зверху дві нитки основи, обгинають кінцями знизу одній нитці основи і витягують їх зсередини на лицеву поверхню. Для закріплення вузлів після кожного ряду вив'язаного ворсу по всій ширині прокладають кілька ниток піткання, прибивають їх щільно гребінцем і продовжують цей процес відповідно до візерунка і величини виробу. Цією технікою в центральних і східних областях України, зокрема на Слобожанщині, ткали на вертикальних верстатах ворсові килими («копі», «коци»). Отже, техніка ткання визначає характер візерунка. У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Чернігівщині та Київщині. Найбільше таких килимів виробляють у Решетилівці, Дігтярях, Нових Санжарах та інших осередках килимарства. Незважаючи на подібність композицій, вироби кожного центру відзначаються своїми характерними особливостями. Так, у решетилівських килимах спостерігається значна різноманітність композицій з ритмічним укладом стилізованих і водночас мальовничо трактованих квітів, листя, галузок, які легко і вільно стеляться на світлому тлі. Центральна площина килима облямована з усіх боків темною смугою, на якій суцільно укладені галузки чи гірлянди квітів. Колорит соковитий, утворений м'якими тональними переливами пастельних охристих, сірувато-голубуватих тонів, які поєднуються з незначною кількістю зелених, вишневих, червоних та жовтих кольорів. Композиції дігтярівських килимів порівняно з решетилівськими статичніші, форми рослинних мотивів менше деталізовані, а кольорова гама контрастніша. В них ритмічно Укладені по вертикалі чи горизонталі поодинокі букети у вигляді галузок з квітами, бутонами, гронами винограду, фігурками пташок тощо. Обрамлення ширше і значно простіше орнаментоване, ніж на решетилівських килимах. Центральне тло цих килимів темне (чорне, темно-синє, бордове, коричневе), а облямівка світла (охристо-жовта, кремова чи біла).

У наш час килими продовжують виготовляти у домашніх умовах в багатьох традиційних осередках килимарства. Паралельно з домашнім виготовленням килимів діють підприємства народних художніх промислів у Решетилівці, Дігтярях, Глинянах, Коломиї, Косові та інших традиційних осередках килимарства. Тут донедавна вироблялася основна частина килимової продукції. Незважаючи на значний творчий потенціал народних майстрів та художників, які при створенні композицій в основному спираються на кращі зразки народних виробів, килими фабрик поступаються перед домотканими в художньому відношенні. Постійне намагання підприємств підвищити продуктивність праці за рахунок механізації, стандартизації та звуження асортименту приводить до негативних наслідків - спрощення композицій, збіднення колориту.



РОЗДІЛ ІІІ. Мистецтво гобелену

Гучне килимарство є заняттям людей посидючих і терпеливих або закоханих у рукоділля. Цей вид рукоділля вимагає не лише високої дисципліни праці, терпіння, наполегливості, витримки й уваги, але й здатності передбачення просторової уяви, потрібної для утворення узору і його поступової реабілітації.

Гобелен (фр. gobelin) -- один із різновидів декоративно-ужиткового мистецтва, стінний безворсовий килим із сюжетною або орнаментною композицією, витканий вручну перехресним переплетенням ниток. Гобелени виготовляють із кольорових шовкових і/або шерстяних ниток окремими частинами, які потім зшивають між собою (часто окремі колірні плями).

Килими здавна виготовляли в основному на горизонтальних верстатах, які були майже в кожній сільській хаті. Для виготовлення килимів та гобеленів потрібні такі інструменти та матеріали: верстат (горизонтальний чи вертикальний), або рама, дерев'яний мосточок або велика вилка для прибивання настилів та пряжі.

Ручне виготовлення килима базується на переплетенні пряжі ниток основи (поздовжні нитки) та утки (поперечна пряжа ниток). Для основи беруть бавовняну чи льняну сировину не пофарбовану пряжу ( основа не бере участі в колористичній композиції килима). Для утка використовують найрізноманітнішу пряжу (вовна, шовк, льон, сизаль ( волокно кубинської рослини сизаль), різноманітні синтетичні нитки. Кольорові переплетення утка немов розстилає, повністю закриває ниток основи. Кольорові нитки уток, які тчуть за певною схемою фізичних перетворень та переплетень, утворюють рисунок. Перш ніж приступити до роботи, необхідно визначити яких саме кольорів потрібно пряжі і скільки саме потрібно її для кожного кольору. Орієнтовно на один метр квадратний без ворсового килима чи гобелена потрібно 1200 г пряжі. Потім готують верстат чи раму для виготовлення килима чи гобелена.

Великі за розмірами вироби - килими, гобелени, доріжки доцільно ткати на вертикальному чи горизонтальному верстаті, невеликі (міні гобелени) на рамі.

Рама виготовляється із сухої деревини твердих порід спочатку виготовляють чотири бруски розміром 60х5х3 см і два розміром 100х5х3 см. Для горизонтальних (верхньої і нижньої ) поперечок рами використовують по два бруски завдовжки 60 см. Для більшої жорсткості між ними по центру ставлять на шкантах брусок розміром 5х5х3 см і з'єднують усі бруски двома шкантами в кожному, або як показано на ілюстрації . На верхній і нижній планці набивають цвяхи у два ряди в шаховому порядку. Якщо умовно на кожній планці внизу й угорі пронумерувати цвяхи то в першому ряду будують парні, а в другому непарні. Парні нитки основи треба натягувати на парі цвяхи, а непарні нитки на непарні цвяхи.

Вертикальні верстати дають змогу застосовувати різноманітні складні техніки, застосовуючи різноманітні види сировини, створювати високохудожні вироби. Принципово вертикальний верстат не відрізняється від рами, проте основу тут звичайно снують так щоб її можна було в разі потреби пересунути зверху вниз залежно від ступеня виконання вироби. Кінець нитки основи закріплюють на початку вільної горизонтальної планки, переказують нитку ризи назад, піднімають вгору, перекладають нитку через верхню горизонталь верстата, опускають униз, охоплюють вузьку горизонталь верстата, опускають униз, охоплюють вузьку горизонтальну планку, перекидають вниз,знову протягають у гору і охоплюють вільну планку, піднімають угору і знову вниз. Далі процес повторюється. У вертикальних верстатах часто застосовують пристрій для піднімання частини ниток (зайвих) основи для зручнішого утворення рва.

Горизонтальний верстат набагато складніші за конструкцією. Рисунки виробів, виготовлених на горизонтальних верстатах, завжди мають спрощений геометричний характер. В ньому поєднуються кольоровий уток з багатобарвною основою, яку створюють скуванням полягає в тому, що в горизонтальному положенні на такому станку можна виготовити широкий асортимент виробів - килими, покривала, скатертини, доріжки.

Основних навичок ткання можна набути на невеликих настільних ткацьких верстатах для ручного. Настільний ткацький верстат має просту конструкцію і його неважко виготовити самому. Для цього потрібно добре висушити деревину твердих порід. Складається ткацький верстат з двох бокових прикріплених на шкантах до рами з бедром та робочих валів. Робочі вали можна прокручувати за допомогою гвинтів. Нитки основи протягують через бедро . Парні і непарні нитки розділяють за допомогою планки.

Під час роботи на горизонтальному ткацькому верстаті всі нитки основи натягнуті у горизонтальній площині з невеликим нахилом до виконавця ткача. Кожна нитка основи забрана в своє вічко ремізки, їх по груповано так, що в разі піднімання однієї підпорки парні нитки основи, другої - непарні (якщо основа заправлена у дві решітки ремізок. Завдяки їм є можливість створити складні мотиви ткання (один на вкладці).

Горизонтальний ткацький верстат для ручного ткацтва в чотири решітки складається з ткацького вала на який намотується виготовлений виріб(ткання) і в місцях якого закріплюються звішені в пучки кінці основи, фіксаторів ткацького верстата, за допомогою якого відпускають основу і намотують ткання поперечної рами батана, в яку вставляють бедро, через яке проходять усі нитки основи (чим густіше бедро, тим густіше буде тканина)Ж решіток пристрою є для піднімання решіток ; верхньої каркасної дошки, основного валу, на якому закрплено основу . У вічка решіток проводять парні 9 в одну) й непарні (в другу) нитки. Складніший ткацький рисунок потребує більшої кількості решіток, в які за схемою цього рисунка заправляють нитки основи. За допомогою решіток піднімають потрібні нитки основи для переплетення з нитками сукна, а також створюють ткацький рисунок.

В процесі роботи на межі двох різних кольорів нитки ткання перевиваються на спільній нитці основи і дають щільне з'єднання двох кольорів, при цьому не потрібно постійно рахувати нитки основи. Цей спосіб найпростіший. Краса виробу часто - густо залежить від кольорів використаних у процесі ткання, тому фарбуванню пряжі подавали особливу увагу в килимарстві. Різні відтінки жовтої добували з лушпиння цибулі, коріння кінського щавлю, гречаної луски, соняшникового цвіту. Крушина давала чотири різні фарби: червону, зелену, жовту і коричневу. Використовували дубову кору вільхові бруньки для чорного і коричневого кольорів. Червону фарбу добували з материнки а також чебрецю. З гарбузового листя та споришу одержували зелену та іншу фарби.

Кольори, що оточують нас помітно впливають саме своїм забарвленням. Одні викликають радісні почуття, інші залишають байдужими, а є й такі відбивають тільки негативні емоції.

З давніх - давен у багатьох народів урочистим кольором є, символом життя, відради та кохання був хвилюючий червоний колір. Йому слов'яни надавали ще значення оберега. Заспокійливий зелений колір, символ весни, надії, зростання і розквіту. Синій вважали кольором богів, що відводять від морів лихо. Жовтий колір та білий у різних історичних і національних культурах дістали семантичну священство святості, верховенства, тобто причетності до божественного. І у тварин білим кольором наділені лише кінь, півень, собака. Поряд з символікою кольору важливе місце належить символіці орнаменту. Протягом тисячоліть у різних народів формувалися власні знакові системи, характерні тільки для них самих

У тканні килимових виробів застосовують найрізноманітніші переплетення, які створюють красиву гру фактури. Перше й основне переплетення - полотняне, коли нитка утка через одну нитку основи перекриває її то зверху то знизу, утворюючи дрібний рубчик. Більший рубчик утворюється, якщо основу перекривати через кожні дві нитки. Використання кольорового утка створює гру двох кольорів у шаховому порядку. Якщо одну нитку уток темного кольору чергувати із світлою ниткою утка, то утворюються вертикальні смуги у вигляді стовпчиків.

Шерстяну нитку утка певного кольору повертають справа наліво і навпаки в межах її ділянки. При цьому вона може вкладатися перпендикулярно до основи і навпаки, але тоді обов'язково під кутом в 450, бо інакше нитка стягне основу і готовий килим деформується.

Кольорові площини рисунка, які підіймаються вгору крутіше, ніж під кутом 300, треба виконувати прямолінійним ступінчастим контуром. Точно вертикальні контури тчуть “на межову нитку”, обвиваючи нитки утка двох суміжних кольорів на одну й ту саму нитку основи. Це роблять двома способами: повторюючи нитку за ниткою, тоді контур матиме вигляд легко окресленого, або після обвивають нитку основи стількома ж нитками іншого кольору. Це створює контур у вигляді дрібних рубчиків. В разі виконання крупного косого контуру ступінчата лінія утворюється з окремих ділянок.

Найхарактернішою рисою українського гобелену є геометричний орнамент, який створювався ще у сиву давнину, вміщаючи у собі символіку роду, магічність та натуралізм. Так, ромб символізує основу життя, адже містить у собі символ чотирикутника - божественної гармонії, цілісності світу та прихованих знань, а трикутники, немов сонячні промені, сповіщають про вирій енергії.

У техніці килимарства можна виконати будь-яку лінію - пряму, криву, коло, овал тощо. За допомогою цих ліній можна ткати складні композиції: архітектурні, пейзажі, людські фігури. Для цього потрібно точно по контуру виконувати переплетення, обов'язково враховуючи з'єднання і переходи ниток двох кольорів. Так, пряма вигнута лінія утворюються полотняним переплетенням, а довгі пастили утка в окремих місцях не з'єднується між собою, між ними утворюються прогалини. Тоді наступні прокиди перекривають основу там, де не сполучились між собою дві попередні прокиди утка. Аналогічно тчуть і округлі площини. Місця, в яких не з'єднувались різноколірні нитки, можуть бути в 2-3 прокиди. Тоді на межі різних кольорів утворюються наскрізні щілини - вікна, які нададуть додаткової гри світла й тіні по контуру рисунка. Цю техніку використовували у старовинних гобеленах.

Найскладніша, найпоширеніша на Україні (особливо у Полтавській області) техніка ткацтва - “круглення”. Полягає вона в тому, що кольорові нитки утка укладають по колу, неначе наносячи пензлем. Схеми “круглення” ниток утка залежно від крутизни кольорових площин.

Часто буває потрібно підкреслити площину більш грубим контуром рисунка. Це зручно виконувати контурним шнуром. Ефекту досягають за рахунок перевивання зверху двох ниток основи і знизу кожної нитки. Довші стібки утворюють перевивання знизу по дві нитки основи, а зверху - по чотири. Змінюючи напрям настилання (спочатку зліва направо, а потім зворотнім рухом справа наліво), з уточних настилів утворюють красиву рельєфну початку.

...