Розселення та облаштування гагаузів у Бессарабії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП'ЯКЕВИЧА

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

УДК 94(470=943.65) “20”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

РОЗСЕЛЕННЯ ТА ОБЛАШТУВАННЯ ГАГАУЗІВ

У БЕССАРАБІЇ (ХІХ- ПОЧ.ХХ СТ.)

Спеціальність - 07.00.05 - етнологія

Ярмоленко Марія Іванівна

Львів-2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділ національних меншин.

Науковий керівник Панчук Май Іванович, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Офіційні опоненти: Макарчук Степан Арсенович, доктор історичних наук, професор кафедри етнології Львівського національного університету імені Івана Франка

Терлюк Іван Ярославович, кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України

Провідна установа - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра етнології та краєзнавства.

Захист відбудеться _____2001 р. о ___ годині на засіданні спеціалізованої Вченої Ради Д 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою: м. Львів, вул. Козельницька, 4.

Автореферат розісланий _____ 2001 року.

Вчений секретар Спеціалізованої Вченої Ради,

Доктор історичних наук Патер І.Г.

Загальна характеристика роботи

переселенський гагаузький етнос поселення

Актуальність дослідження. Сучасний етап національно-політичного пробудження народів, створення нових постсоціалістичних держав, відродження державності України, пошук демократичних шляхів вирішення міжнаціональних проблем та зростання зацікавленості народів власною історією визначили особливу увагу до етнологічних досліджень, які за умовами тоталітарного режиму витіснялися з наукового життя й не були затребувані суспільною і повсякденною свідомістю людей. З цієї точки зору науковий і громадський інтерес викликає історія та життєдіяльність гагаузів - однієї з національних меншин України. Цей тюркомовний народ, що сповідує православну релігію, ось вже два з половиною століття заселяє землі Бессарабії. Як самостійна етнічна група, гагаузи визначилися наприкінці ХVІІІ ст. на території Північно-Східної Болгарії. Чисельні підходи до питання про походження цього народу, висунуті протягом останніх 100 років як вітчизняними, так і зарубіжними вченими, можна звести по суті до двох основних: гагаузи - це отуречені болгари чи народність, в етногенезі якої вирішальна роль належить тюркським племенам, які на початку другого тисячоліття кочували у Північно-Східній Болгарії. Концепція тюркського походження гагаузів та їх остаточного формування на Балканах є найбільш розповсюдженою серед вітчизняних та зарубіжних вчених. Наприкінці ХVІІІ - першої половини ХІХ століть більша їх частина внаслідок турецької експансії спільно з болгарами емігрувала в південну Бессарабію, де й почався новий етап історії гагаузької етнічної групи.

Всесоюзний перепис населення 1989 року засвідчав, що в Радянському Союзі проживало 197757 гагаузів, з них 153458 осіб - в Молдавській РСР (77,6%), 31967 - в Українській РСР (16,2%), 12332 - в інших республіках (6,2%). Див.:Національний склад населення України (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 року). - К., 1992. Матеріали перепису ствердили, що гагаузам вдалося зберегти основний елемент етнічної самосвідомості - рідну мову. 84,2% гагаузів - Одеської області назвали рідною мовою гагаузьку. За цим показником вони поступалися лише росіянам (99%), випередивши болгар (81,7%), молдаван (79,3%), українців (74,2%), євреїв (4,6%), та інші національності (39,9%). Наулко В. Хто і відколи живе в Україні. - К., 1998. - С. 67. Нині гагаузький етнос компактно проживає в Україні та Молдові.

В Україні гагаузька етнічна спільнота переживає двоєдиний процес соціокультурної трансформації та розвитку: ренесанс етнічної ідентифікації та організаційне становлення каналів культурної та гуманітарної комунікації з етнічним материком в Республіці Молдова.

Закон “Про національні меншини в Україні” (1992 р.) гарантував гагаузам політичні, соціально-економічні та культурні права і свободи, захист і розвиток національної самосвідомості. Перед гагаузами відкрилися реальні можливості національного відродження, розвитку традиційних форм господарювання й самобутньої культури. Як і інші національні меншини України, гагаузи отримали право на національно-культурну автономію: вільне користування та навчання рідною мовою, задоволення потреб в національній літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних і учбових закладів.

Відродження гагаузів у незалежній Україні, як і створення Гагаузької автономії у Молдові актуалізують і стимулюють історико-етнологічне дослідження життя гагаузів, що компактно проживають на півдні Бессарабії. Це зумовлюється також і тим, що ця проблема ще не достатньо висвітлена в історичній літературі. Російські історики-краєзнавці підходили до гагаузького етносу як до складової колонізаційного руху болгарських переселенців часто не виділяючи його з-поміж загального масиву задунайських колоністів. Їх працям притаманні описовість. Радянські історики, керуючись класовими підходами, обмежували висвітленням тільки окремих етнографічних аспектів життєдіяльності гагаузів.

Сучасне суспільствознавство більше уваги приділяє процесам національно-етнічної ідентифікації та самозбереження етнічних груп в іноетнічному середовищі. На прикладі гагаузького етносу, який понад 250 років проживає в Бессарабії і практично не зазнав мовної, культурної асиміляції, видається можливим визначити найважливішу роль в цьому основних складових самозбереження етносу - мови, культури, традицій та інших етнічних компонентів.

Зв'язок роботи з науковими програмами і темами. Дисертаційна робота є частиною наукових досліджень відділів етнополітики і національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, а також програми “Історія етнонаціональних процесів в Україні” Науково-експертної ради Міністерства освіти і науки України.

Мета дослідження. Спираючись на досягнення попередників та на різноманітні джерела, а також виходячи з сучасних історичних та етнополітичних концепцій національних відносин, виділити гагаузів із загального етнічного середовища півдня Бессарабії, в даному випадку з числа “болгарських переселенців”, відтворити історію гагаузького народу на землях Буджаку: переселення, устрій, демографічні зміни, господарську діяльність, духовне життя ХІХ - початку ХХ ст.

Автор поставив перед собою завдання дослідити:

місце та роль гагаузів у переселенському русі кінця ХVІІІ - початку ХІХ століть;

розселення та устрій гагаузів на землях Буджаку;

політику царської влади щодо гагаузьких переселенців та її вплив на політичну, економічну, соціальну та культурно-духовну сферу;

політико-адміністративне, соціально-правове і культурно-духовне становище гагаузького етносу;

соціально-економічні відносини в гагаузьких поселеннях, зародження капіталістичних відносин, основні галузі зайнятості;

освіченість гагаузів, учбові заклади;

нові риси в традиційній культурі, перенесеній з Балкан в степи Буджаку гагаузьким етносом.

Об'єкт дослідження - гагаузька етнічна група на землях Бессарабії невід'ємна частина населення України і Молдови, що витримала тяжкі випробування царського режиму й радянських експериментів, яка зберегла свої специфічні риси матеріальної і духовної культури з власною багатовіковою історією.

Предмет вивчення - історичні, політичні й етнологічні аспекти життєдіяльності гагаузького народу, його географічна локалізація, організація суспільного життя й господарської діяльності, політичного і культурно-духовного розвитку, виявлення специфічних спільних рис гагаузів з іншими етносами України.

Хронологічні рамки - період ХІХ - початку ХХ століть, вихід гагаузького народу з Балкан з-під влади Османської імперії та оселення на землях Бессарабії, життєдіяльність у правовому полі Російської імперії.

Методи дослідження - принципи об'єктивності, історизму, порівняльний та хронологічний методи, міждисциплінарний підхід дозволили чітко окреслити територіальне розміщення, демографічні зміни, характер побуту, культури, загалом життєдіяльності гагаузів.

Наукова новизна - комплексно досліджено життєдіяльність гагаузького народу ХІХ -початку ХХ ст., особливості формування гагаузького етносу в Бессарабії, розвиток матеріальної і духовної культури, побут, майнове і соціальне розшарування, політику царської влади щодо гагаузів, підпорядковану головним чином на їх розселення та облаштування в прикордонних землях у складі імперії. Вперше залучені до наукового обігу нові джерела, зокрема, архівні.

Практичне значення дисертації - її обґрунтовані положення можуть бути використані при підготовці узагальнюючих робіт з історії України, міжнаціональних відносин, у викладанні етнології, етнополітології, етнографії, історії гагаузького етносу, а пропозиції і рекомендації щодо подальшої демократизації та оптимізації міжнаціональних відносин - прислужаться для вдосконалення законодавства щодо задоволення культурних, духовних та соціальних потреб усіх етносів.

Дисертація апробована у відділі національних меншин Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, а також у доповідях на міжнародних конференціях “Украина и Болгария: вехи исторической дружбы” (Одеса, 1998); до 150-річчя народження першого ректора Софійського університету О.Тодорова-Балана (с.Червоноармійське, 1999), а також конференції до 200-річчя смерті О.В.Суворова “Наш край и А.В.Суворов” (Ізмаїл, 2000), 60-річчя Ізмаїльського державного педагогічного інституту (Ізмаїл, 2000), “Українська етнологічна наука на межі ХХ-ХХI століть” (Львів, 2001) та публікаціях автора.

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним принципом, складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, 17 додатків (22 сторінки), списку використаних джерел та літератури (24 сторінки, 516 позицій).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, хронологічні рамки, визначено основну мету, розкрито наукову новизну, практичне значення та апробацію.

У першому розділі “Історіографія та джерела” зроблено аналіз стану дослідження теми вітчизняними та зарубіжними істориками, а також огляд архівних та опублікованих документів і матеріалів.

Історіографія гагаузів бере початок з кінця ХІХ століття і з перервами, кон'юнктурними зигзагами, розробляється в ХХ столітті. Досліджувалися переважно етнографічі та демографічні процеси. В.О.Мошков Мошков В.А. Гагаузские тексты. // Известия общества археологии, истории и этнографии. - т. XIII. - Вып.II. - Казань, 1895-1896; Его же. Гагаузы Бендерского уезда. // Этнографическое обозрение. - 1900. - №1. - С.1-90; 1901. - №1. - С.99-161; №2. - С.1-50; №4. - С.1-81; 1902. - №4. - С.1-63; Его же. Турецкие племена на Балканском полуострове: отчет о поездке на Балканский полуостров летом 1903г. // Известия императорского русского географического общества за 1904г. - Спб. - Т.40. - Вып. 3; Его же. Наречия бессрабских гагаузов. - В кн.: Образцы народной литературы тюркских племен. - Спб. - Т.40. - 1904 и др. зібрав значний матеріал та порівняв гагаузький етнос з іншими тюркомовними народами Болгарії, виділив загальне і специфічне в культурі гагаузького народу, відкрив для науки його маловідому мову, опублікував нариси про життя, побут, звичаї, обряди, вірування бессарабських гагаузів (200 казок, понад 100 пісень, колекція прислів'їв, приказок та загадок), уклав перший гагаузько-російський словник, що містив близько 3000 слів та висловів.

О.О.Скальковський широко використав статистичні дані, особисті спостереження, а також архівні матеріали, на основі яких написав монографію “Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае”. Автор відтворив процес заселення краю, проаналізував національний склад жителів колоній у залежності від часу їх переселення в Бессарабію, охарактеризував господарське життя. На економічний аспект праць О.Скальковського звернув увагу С.Я.Боровий Боровой С.Я. А.А.Скальковский и его работы по истории Южной Украины // Записки Одесского археологического общества. - Т. 1. - Одесса, 1960. - С.179-180; Его же. Об экономических взглядах А.А.Скальковского. // Из истории экономической мысли на Украине. - Киев, 1961. - С.56-75..

Дослідник історії Російської імперії О.Клаус Клаус А. Наши колонии. - Вып. I. - СПб., 1869. дав загальну характеристику поселень всього “болгарського оселення“, зокрема, Комрата, центру гагаузьких колоній у південній Бессарабії.

Суттєво доповнюють свідчення про розвиток колоній у ХІХ столітті історичні описи Бессарабської області, складені чиновниками військового відомства у зв'язку з освоєнням краю та його ресурсів, а також з виробленням певних рекомендацій для уряду щодо соціальної політики.

Найбільш раннім з таких описів є праця П.Свиньїна Свиньин П. Описание Бессарабской области в 1816 году // Записки Одесского общества истории и древностей (Далее - ЗООИД). - Т.6. - Одесса, 1867. про природні умови краю та основні галузі господарства (скотарство, землеробство), промисли й господарські заняття (рибальство, бджільництво, солевидобуток та інш.), а також про народонаселення та торгівлю. В розділі “Колонии” автор фактично одним з перших дав етнографічну характеристику народів краю.

У працях військового офіцера О.І.Защука Защук А.И. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами генштаба (Бессарабская область). - Ч.I. - СПб., 1862; Его же. Этнография Бессарабской области // ЗООИД. - Т.5. - 1863. - С.493-586. охарактеризовано мережу торгівельних та транспортних шляхів, господарство краю, зокрема у зв'язку інтенсивним проникненням капіталістичних відносин у село.

У книзі “Бессарабия” є дані про ремісничі школи в колоніях, у тому числі в Тараклії Бессарабия (географический, исторический, статистический, экономический, этнографический, литературный и справочный сборник). - М., 1903. - С.65. Підставою вважати, що наведені в цій роботі відомості стосуються і гагаузів, є те, що контингент учнів у таких училищах обов'язково включав мешканців навколишніх сіл. Більшість же поселень у цій частині Буджаку з самого початку становили гагаузькі села. У праці Л.С.Берга Берг Л.С. Бессарабия. Страна - люди - хозяйство. - Пг., 1918. наведені дані про соціально-економічний розвиток краю в ХІХ - початку ХХ століття. Говорячи про гагаузів, Берг писав, що “з болгарами вони, окрім релігії, не мають нічого спільного” Там само. - С.141..

З праць другої половини ХІХ століття можна виділити публікації О.Накко Накко А. История Бессарабии с древнейших времен. - Ч.1 и 2. - Одесса, 1873 - 1876; Его же. Бессарабская область со времени присоединения ее к России. - Кишинев, 1879; Его же. Очерк гражданского усройства Бессарабской области с 1812-1828 гг. // ЗООИД. - Т.XXII. - Одесса, 1900. про бессарабське життя; Д.Г.Чакіра про побутову культуру гагаузів, сільськогосподарські знаряддя, домашній побут Чакир Д.Г. Биографический очерк рода и фамилии Чакир. - Кишинев, 1899.; М.Чакира “История гагаузов Бессарабии" про господарство, селянський побут. М.Чакир був автором першого гагаузько-румунського словника Ciachir M. Gagauzlaran istorieasa. - Chisinau, 1934; Его же. Dictionar gagauzo (tiurco)- roman pentru gagauzii din Basarabia. - Chisinau, 1938..

Окремі фрагменти заселення Бессарабії містить праця В.М.Кабузана “Народонаселение Бессарабской области и левобережных районов Приднестровья” Кабузан В.М. Народонаселение Бессарабской области и левобережных районов Приднестровья. - Кишинев, 1974.. На фоні політичних та соціально-економічних умов автор розкриває особливості формування багатонаціонального населення і демографічні процеси в краї. Про утворення гагаузьких сіл йдеться у праці І.В.Дрона “Гагаузские географические названия” Дрон И.В. Гагаузские географические названия. - Кишинев, 1992.. Автор досліджує сучасні географічні назви Пруто-Дністровського межиріччя, основні моделі гагаузьких географічних назв, джерела їх вивчення, принципи формування.

Аналіз кризи феодальної системи, проникнення капіталістичних відносин, а також освоєння південної зони колишньої Бессарабії і соціально-правове становище різних категорій селян, розселених на казенних землях, розкрито радянськими істориками Я.С.Гросулом, І.Г.Будаком, М.П.Мунтяном, І.І.Мещерюком та І.А.Анцуповим Гросул См.: Гросул Я.С. Крестьяне Бессарабии (1812-1861гг.). - Кишинев, 1956; Гросул Я.С., Будак И.Г. Крестьянская реформа 60-70-х гг. XIX в. в Бессарабии. - Кишинев, 1956; Их же. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии (1812-1861 гг.). - Кишинев, 1967; Будак И.Г. Развитие капитализма в сельском хозяйстве Бессарабии в пореформенный период. - Кишинев, 1954; Мунтян М.П. Экономическое развитие дореформенной Бессарабии // Ученые записки Кишиневского государственного университета. - 1971. - Т. 117; Мещерюк И.И. Болгарские и гагаузские поселения в Бессарабии // Ученые записки Кишиневского госуниверситета. - Т.II. - 1950. - С. 73-89; Его же. Переселение болгар в Южную Бессарабию (1828-1834гг.). - Кишинев, 1965; Его же. Социально-экономическое развитие болгарских и гагаузских сел в Южной Бессарабии (1808-1856гг.). - Кишинев, 1971; Анцупов И.А. Народная колонизация Бессарабии в первой трети XIX ст. // Ученые записки Кишиневского госуниверситета. - Т.35 (исторический). - Кишинев, 1958; Его же. Развитие торгового садоводства и виноградарства в селениях государственных крестьян и колоний южных уездов Бессарабии в 30-60 гг. XIX в. // Ежегодник по аграрной истории Восточной Европы. 1961. - Рига, 1963; Его же. Земледельческий отход государственных крестьян Бессарабии (30-60гг. XIX в.) // Известия Академии наук Молдавской ССР. - № 8. - 1964; Его же. Государственная деревня Бессарабии в XIX в. - Кишинев, 1966; Его же. Аграрные отношения на юге Бессарабии (1812-1870гг.). - Кишинев, 1978..

Значним явищем у дослідженні гагаузького етносу є праці І.І.Мещерюка. Аналізуючи переселенський рух з-за Дунаю, автор, не виділяючи гагаузів із числа інших переселенців, розкриває соціально-економічний розвиток колоній з початку ХІХ століття до селянської реформи 60-х рр., показує, чому саме в цій частині Бессарабської області раніше і більш прискореними темпами, ніж у більшості інших її районів, відбувався перехід на капіталістичний шлях розвитку.

Дослідження етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей народів Бессарабії, пожвавилося після Другої світової війни. Початок цьому в етнографії поклала праця Г.Є.Маркова про матеріальну культуру гагаузів деяких сіл південних районів Молдови й Одеської області Марков Г.Е. Материалы по этнографии гагаузов // Краткое сообщение Института этнографии СССР. - Т. XIX. - 1953.. У 60-ті - 80-ті роки в галузі етнографії гагаузів активно працювали М.Н.Губогло Губогло Н.Н. Этническая принадлежность гагаузов (историография проблемы) // Советская этнография. - 1967. - № 3; Его же. Малые тюркоязычные народы Балканского полуострова (К вопросу о происхождении гагаузов). - Автореф. дис.канд. ист.наук. - М., 1967; Его же. Этнокультурные данные о кочевом прошлом гагаузов // Археология, этнография и искусствоведение Молдавии (Материалы и исследования). - Кишинев, 1968; Его же. Гагаузская терминология по скотоводству // Тюркская лексикология и лексикография. - М., 1971; Его же. Гагаузская антропономия как этнографический источник // Советская тюркология. - 1973. - № 2., М.В.Маруневич і С.С.Курогло Маруневич М.В. Поселения, жилище и усадьба гагаузов Южной Бессарабии в XIX - начале XX вв. - Кишинев, 1980; Ее же. Материальная культура гагаузов. XIX - начало XX в. - Кишинев, 1988; Курогло С.С. Семейная обрядность гагаузов в XIX - начале XX вв. - Кишинев, 1980.. У праці “Поселения, жилище и усадьба гагаузов Южной Бессарабии в ХІХ - начале ХХ вв.” М.В.Маруневич виявила характерні риси поселень гагаузів, а у монографії “Материальная культура гагаузов. ХІХ - начало ХХ вв.” широко висвітлила традиційні види народних промислів і ремесел, ткацтво, одяг, харчі, еволюцію традиційної побутової культури. У монографії “Семейная обрядность гагаузов” С.С.Курогло проаналізував як спільні з сусідніми народами, так і самобутні риси їх духовної культури. Етнографічні дані порівняльного плану щодо гагаузького етносу містяться і в працях В.Наулка та В.Дяченка Наулко В.І. Етнічний склад населення Української РСР. - К., 1965; Его же. Развитие межэтнических связей на Украине. - Киев, 1975; его же Хто і відколи живе в Україні. - К., 1998; Дяченко В.Д. Антропологические исследования гагаузов Молдавской ССР // Краткие сообщения Института этнографии. - 1952. - Вып. 15; Его же. Антропологический состав гагаузского народа (в связи с его происхождением) // Гагаузы. Исследования и материалы. - М., 1993., які досліджували міжетнічні впливи в строкатому середовищі населення південних регіонів України.

Подією в розвитку гагаузької національної культури стало видання першого фольклорно-літературного збірника “Буджактан сесляр”, складеного Д.Н.Танасоглу Танасоглу Д.Н. Буджактан сесляр. - Кишинев, 1959. який є й автором першого історичного роману про прадавню історію гагаузького народу Танасоглу Д.Н. Узун керван (Долгий караван). - Кишинев, 1985.. На матеріалах рідного села Копчак Н.І.Бабоглу Бабоглу Н.И. Гагауз фольклору. - Кишинев, 1960. продовжував збірник “Гагауз фольклору”. Огузо-тюркські елементи народної творчості відзначили в своїх працях В.О.Мошков, М.Н.Губогло, Л.О.Покровська, Л.С.Чимпоеш Мошков В.А. Гагаузы Бендерского уезда // ЭО. - 1902. - № 2, 4; Губогло М.Н. Этнокультурные данные о кочевом прошлом гагаузов. - Кишинев, 1968; Покровская Л.А. О происхождении этнонима “гагауз” // Педагогический журнал. - 1993. - № 1,5,6. - 1994. - №2; Чимпоеш Л.С. Достанный эпос гагаузов. - Кишинев, 1997., які вивчили гагаузький фольклор. Провідний спеціаліст у галузі фонетики і морфології гагаузької мови Л.О.Покровська вважає, що пісенний фольклор гагаузів не запозичений, а має свою автохтонну основу, успадковану від своїх предків - середньоазіатських і алтайських племен Покровская Л.А. О происхождении этнонима “гагауз” // Педагогический журнал. - 1994. - № 2. - С.59.. Розглядаючи гагаузькі епічні пісні, Л.О.Покровська відзначає, що більшість творів пісенного жанру є народними баладами, історичними та лірико-епічними творами Покровская Л.А. Народные песни гагаузов Молдавии и Украины // Первый конгресс балканских исследований. Сообщения советской делегации. - М., 1966.. Епічну народну творчість гагаузів проаналізувала Л.С.Чимпоеш у праці “Дастанный эпос гагаузов”. Авторка вперше дослідила епічні традиції гагаузів з точки зору історичної, етнографічної, лінгвістичної інформації.

Однією з перших спроб спеціального дослідження становлення і розвитку шкільної справи в болгарських і гагаузьких поселеннях півдня Російської імперії ХІХ століття є монографія І.Ф.Грека “Школа в болгарских и гагаузских поселениях юга Российской империи в первой половине XIX века.” Грек И.Ф. Школа в болгарских и гагаузских поселениях юга Российской империи в первой половине XIX века. - Кишинев, 1993

Певним внеском у вивчення проблем гагаузької культури й самобутності народу є етнографічні дослідження Г.А.Гайдаржи, А.В.Шабашова, В.Я.Диханова, М.И.Кривцової, М.А.Дурбайло, О.Радової, Е.Сорочану, А.Чолак, В.І.Котенко, Е.Колца Гайдаржи См.: Гайдаржи Г.А. Гагаузский язык. К родникам истории // Словесник Молдовы. - 1992. - № 3. - С.14-19; Его же. Гагаузский язык: проблема самобытности // Словесник Молдовы. - 1992. - № 4 и № 5 и др.; Шабашов А.В. Опыт сравнительного изучения болгарской и гагаузской системы родства (по материалам южной Украины) // ЭО. - 1995. - № 3. - С.84-92; Его же. К проблеме этногенеза гагаузов. Новые подходы // История и культура болгар и гагаузов Молдовы и Украины. - Сб. статей к 100-летию со дня рождения И.И.Мещерюка. - Кишинев, 1999. - С.154-176; Дыханов В.Я. Культ умерших в календарной обрядности болгар и гагаузов Украины. - Там же. - С. 177-189; Его же. Основные праздники календарного обрядового комплекса болгар и гагаузов Украины. - Там же. - С. 177-189; Его же. Основные праздники календарного обрядового комплекса болгар и гагаузов Украины. 2. Георгьовден (Едерлез) и Димитроввден (Касым): Обрядность // Записки исторического факультета Одесского государственного университета им. И.И.Мечникова. - Одесса, 1998. - С. 34-35; Кривцова В.М. О специфике этнического развития гагаузов Украины // Регіональна політика України: концептуальні засади, історія. Перспективи. - Київ, 1995. - С. 303-305; Шкляр Л. Гагаузи // Рейтинг. - Жовтень, 1997. - С. 15-16; Дурбайло М.А. Гагаузские народные баллады с образом желтой змеи // Советская тюркология. - 1900. - №2. - С. 31-47; Радова О. Этногенез гагаузов // Пед. журнал. - 1999. - №1-2. - С.81-85; Сорочану Е. Гулять так гулять! (Святочно-новогодняя обрядность гагаузов). - Там же. - С. 68-73; Чолак А. Нет дома без ковра (Ткачество гагаузов как феномен культуры). - Там же. - С.74-76; Котенко В.И. Сущность гармонии слова (некоторые проблемы фонетики и фонологии). - Там же. - С. 37-54; Колца Е. Гагаузский язык: проблемы лексики, лексикологии и лексикографии. - Там же. - С.55-59..

Історіографічний аналіз засвідчує, що переважна кількість публікацій з історії та життєдіяльності гагаузького етносу носять етнографічний характер, переселенський рух і устрій гагаузів на землях Буджака, їх соціально-економічне, національно-культурне та духовне життя висвітлені фрагментарно, крім того більшость авторів не виділяють гагаузів із загальної маси переселенців та колоністів.

Окрім чисельної літератури, для реалізації поставленої мети і дослідницьких завдань, залучена різноманітна джерельна база. Насамперед, офіційні документи, що увійшли до збірників законів Російської імперії, а також опубліковані в різних збірниках, що містять урядово-адміністративну та управлінську документацію про життєдіяльність колоній Бессарабської губернії, зокрема, задунайських переселенців Див.: Списки населенных мест Российской империи. - Т.3: Бессарабская область. - СПб., 1861; Устройство задунайских переселенцев в Бессарабии и деятельность А.П.Юшневского: сборник документов. - Кишинев, 1957; Крестьянское движение в Молдавии эпохи империализма: Документы и материалы. - Кишинев, 1961; Попечительный комитет об иностранных поселенцах Южного края России1799-1876 гг.: Аннотированная опись фонда в 2-х томах. - Т.1. - Одесса, 1898. - Т.2. - Одесса, 1899..

Збірник документів і матеріалів “Устройство задунайских переселенцев в Бессарабии и деятельность О.П.Юшневского” є першою тематичною публікацією матеріалів архівних фондів про заселення гагаузами й болгарами безлюдних південно-бессарабських степів.

Особливості соціально-правового, економічного, а також політичного становища окремих груп населення, зокрема гагаузів, у загальній масі “інородців” околиць Російської імперії позначилися на відображенні їх життєдіяльності в офіційних статистичних виданнях, йдеться, зокрема, про “Краткое статистическое описание Заднестровской области…”, складене кишинівським протоієреєм П.Куницьким Куницкий П. Краткое статистическое описание Заднестровской области, присоединенной к России по мирному трактату, заключенному с Портою Оттоманскою в Бухаресте в 1812 г. - СПб., 1813. , яке містить характеристику особливостей господарського розвитку краю після його включення до складу Росії.

Статистичні матеріали, зібрані 1816 року попечителем задунайських переселенців ротмістром Д.Ватикіоті у вигляді відомостей про кількісний склад колоній “болгарського оселення“ (в тому числі гагаузьких) у південній Бессарабії були опубліковані дослідником історії слов'янських колоній у Росії М.Г.Попруженко Попруженко М.Г. Из истории славянских колоний в России. - Одесса, 1909.. Такі ж відомості містить “Статистическое описание Бессарабии…”, складене на основі матеріалів, зібраних спеціальною комісією, що працювала в Буджаку в 20-ті роки ХІХ століття під керівництвом урядового чиновника С.І.Корниловича з метою обліку та розмежування земель приєднаної до Росії області. В ньому подана загальна характеристика колоній всього “болгарського оселення” в 20-тих роках ХІХ ст. Велике значення мають статистичні дані про забезпечення переселенців землею та опис адміністративних одиниць з точки зору національного складу, кількості сімей. Ці матеріали дають можливість відтворити загальну картину економічного життя колоністів.

Статистична інформація не потребує верифікації архівними джерелами, оскільки, завдяки зазначенню назв конкретних сіл, більшість з яких не змінилася впродовж ХІХ ст., національна приналежність їх жителів не викликає сумнівів. У “Статистическом описании Бессарабии…” підкреслювалося, що “мова болгарська є зіпсована слов'янська, мала частина болгар, що поселилися в Бессарабії, говорить нею, але майже всі розмовляють турецьким діалектом” Статистическое описание Бессарабии, собственно так называемой, … - С.21. Положение крестьян и крестьянское . Цей “турецький діалект”, або “турецька мова”, насправді був гагаузькою мовою.

У “Статистическом обозрении колоний Бессарабской области”, складеному 1837 року чиновником господарського департаменту Міністерства внутрішніх справ, надвірним радником І.Толстим, підкреслюється, що болгари поділяються на “болгар чорних, на гагауз… арнаут… та … румелійських переселенців” Положение крестьян и крестьянское движение в Бессарабии 1812-1861 гг.: История Молдавии. Документы и материалы. - Т.3. - Ч.ІІ. - Кишинев, 1969. - С.179; Арнаутами называли албанцев.. Це перша згадка про гагаузів у складі “болгар”. Факт спільного переселення гагаузів і болгар з-за Дунаю та схожість багатьох сторін їх життя та побуту затушовували відмінності між ними, тому сучасниками вони сприймалися під однією назвою - задунайські переселенці або болгари. Лише в другій половині ХІХ ст. гагаузів стали відокремлювати від болгар Koeppen P. Die Bulgarien in Bessarabia. - Bulletin de la Classe des stiences. - Т.ХІ. - №13-14. - St.-Pbg. - Lepzig, 1854..

Різноманітна інформація, здобута нами з журналу “Кишиневские епархиальные ведомости”, на сторінках якого з другої половини ХІХ ст. публікувався опис життя та побуту гагаузів Бессарабії, що складали священики окремих приходів Малак К. Приход Чок-Мейдан Бендерского уезда // Кишиневские епархиальные ведомости. - 1875. - № 20, 22, 24; Козак И. Дезгинже - болгарский приход Бендерского уезда // Там же. - 1878. - № 6. - С.233-251.. Також були опрацьовані підшивки газети “Бессарабский вестник”, статті журналів Бессарабського обласного правління, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства державного майна, “Москвитянин” та “Русский вестник”.

Однак основним джерелом для підготовки дисертаційного дослідження були архівні документи. Це матеріали Центрального державного архіву Молдови (ЦДА Молдови) - 18 фондів, Державного архіву Одеської області (ДАОО) - 3 фондів, а також Державного архіву Одеської області в місті Ізмаїлі (ДАОО в м.Ізмаїлі) - 11 фондів. Більшість цих документів з центральних та місцевих урядових відомств, авторами яких були урядові чиновники, які проводили в середовищі задунайських переселенців політику царської Росії. Часто вони тенденційно відображали дійсність, оскільки були виразниками панівної ідеології, політики та економічних інтересів кріпосницької держави. Тому автор критично використовував такі матеріали, зіставляв, порівнюючи їх з іншими джерелами для встановлення справжнього стану справ про переселенський рух, соціально-економічний розвиток, культурно - побутові умови життя гагаузів.

У дисертації використані також матеріали фондів Державного краєзнавчого музею Молдови, Комратського, Вулканештського, Чадир-Лунгського районних музеїв Молдови, а також Бешалминського та Виноградівського сільських музеїв.

Важливу інформацію містять спогади і листи сучасників подій - турецького мандрівника Е.Челебі, дорожні нотатки російського чиновника О.Стороженка Челеби Э. Книга путешествий. - Вып.I. - Кн.5. - М., 1961; Стороженко А.А. Два месяца в дороге // Чтение в Императорском обществе истории и древности российских при Московском университете. - Кн.5. - М., 1874. - С.63-73., листи офіцера О.В.Рачинського, який побував у краї в складі російських військ Рачинский А.В. Походные письма ополченца из Южной Бессарабии. 1855-1856. - М., 1858..

У другому розділі “Переселенський рух та облаштування гагаузьких колоністів на території Бессарабії” розглядаються передумови і хід переселення гагаузів з Балкан на південь Бессарабії, їх політико-правовий статус, особливості загальноросійської адміністративної системи управління іноземними колоністами.

Найвагомішою причиною еміграції гагаузів з Балканського півострова в Бессарабію була політика турецького уряду, соціально - політичного і національно - релігійного гноблення нетурецьких народів балканського півострову, безперервні російсько-турецькі війни, які проходили на гагаузьких землях та розоряли господарства, зумовлювали людські жертви.

Аналіз архівних та статистичних документів з історії Бессарабії ХІХ ст. дозволяє зробити висновок, що переселення та облаштування гагаузів у південній Бессарабії проходило в п'ять етапів: 1750-1791; 1806-1812; 1828-1829,1853-1856, 1877-1878 роки. Два останніх пов'язані вже не з “болгарським переселенням”, тобто зовнішніми міграційними потоками з Болгарії в Росію, а з внутрішньою міграцією гагаузів на території Росії у зв'язку з наслідками Кримської (1853-1856 рр.) та російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Для нашого дослідження найбільш значимими є перші три етапи.

Масове переселення гагаузів 1750-1791 рр. носило стихійний характер. Адміністрація краю фактично не брала участі у вирішенні долі переселенців, яких прибуло близько двох тисяч осіб, так званих “старих задунайських переселенців”. Серед прибулих більшість складали гагаузи, які селилися в колишніх ногайських і татарських поселеннях, або поблизу них. Цим пояснюється ногайське походження більшості назв гагаузьких сіл.

Більш підготовлено та планомірно йшло масове переселення гагаузів 1806-1812 років. Переселенський рух “нових” гагаузьких колоністів відбувався у контексті загальноросійської політики, спрямованої на заселення великих земельних просторів на півдні і в південно-східній частині Росії осілим землеробським населенням. Історичний досвід тривалої боротьби зі степом свідчив, що найкращим засобом закріплення і корисного використання околиць є їх колонізація, одночасно військовою й землеробською людністю. Уряд Катерини ІІ та Олександра І розробив широку законодавчу базу (укази 1762-1764, 1801,1802,1807р.) про умови вселення і облаштування в Росії іноземних колоністів ( у тому числі і гагаузьких), їхні права, привілеї та пільги: звільнення від податків на 10 років, урядові позики, наділення у спадкову власність земельною ділянкою у розмірі 50-60 десятин, звільнення від рекрутчини, свобода віросповідання та ін ЦДА Молдови. - Ф.17. - Оп.166. - Спр.17. - Арк. 82-83.. Більше того, зазначені привілеї доповнювались особливим соціальним становищем колоністів. Документи, наведені у розділі, переконують, що гагаузькі переселенці, на відміну від основної маси російських селян-кріпаків, становили категорію вільних землеробів, які селилися на державних землях. За даними 1806-1812 рр. з-за Дунаю переселилося приблизно 20 тисяч родин, переважно гагаузьких²² ЦДА Молдови. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.14. - Арк. 75-76 . У 1821 році на півдні Бессарабії було утворено 57 гагаузьких сіл, в яких проживало 14,6 тис. колоністів.

У розділі значне місце приділено висвітленню боротьби задунайських переселенців за свої права. Обіцяні царським урядом привілеї ігнорувалися місцевою владою, молдавські бояри безперервно зробили спроби закріпачити гагаузьких колоністів. Це призвело до призупинення переселенського руху, що у свою чергу викликало занепокоєння і невдоволення російського уряду. Наслідком цих подій став процес формування на території Буджаку системи адміністративного врядування й оподаткування на загальних правилах колоністського управління в Росії. Указом від 22 березня 1818 р. колоністи були звільнені від підпорядкування місцевій владі, а указ від 29 грудня 1819 року зрівняв гагаузьких переселенців у правах з іншими західноєвропейськими колоністами, які переселилися в Росію і отримали статус іноземних колоністів.

Третій етап переселення відбувався в період російсько-турецької війни 1828-1829 років і не привів до утворення значної кількості нових гагаузьких поселень. Це пояснюється, по-перше, тим, що в цей період прибували, головним чином, болгари, які селилися у вже існуючих, болгарських поселеннях, а по-друге, відсутністю в Буджаку достатнього фонду вільних державних земель. Необхідність розміщення нових 6098 сімей призвела до зменшення земельного наділу і зміни порядку оподаткування (замість фіксованого він став прогресивним). Наприкінці ХІХ ст. у Росії мешкало 55,8 тис. гагаузів, які розмістилися в трьох зонах півдня Російської імперії: Буджаку - в адміністративному відношенні Бендерський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабської губернії (до 1874 року-області), Подунав'ї - від'єднано від Росії в 1856 році і в 1878 році знов приєднано до неї та Таврійській губернії.

На початку ХІХ ст. національний склад населення південної Бессарабії був поліетнічним. За переписом 1818р. тут проживало 36,98% молдаван, 21,46% болгар і гагаузів, 17,93% українців, 9,21% німців, 8,94% росіян, 5,49% представників інших національностей. Перепис населення 1818 р., як і переписи 1817, 1835, 1851 та 1859 рр., не виділяли гагаузів в окрему націю, а відносили їх до болгар, що “розмовляли турецькою мовою”.

Розглянувши історичні, етнографічні та соціальні фактори, автор обґрунтовує висновок, що переселенці 1750-1791 та 1806-1812 рр. були головним чином гагаузи. Це підтверджується тим, що в усіх селах, перерахованих у Відомості округів для заселення переселенців в Імператорському Указі від 29 грудня 1819 року, нині мешкають гагаузи, а не болгари. Сучасні гагаузькі села Молдови та Одеської області розташовані на території колишнього, так званого буджакського оселення задунайських переселенців у Бессарабії. Наділені в достатній кількості землею, правами і привілеями, якими не користувалися на батьківщині, гагаузькі колоністи зробили вагомий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток півдня Бессарабії.

У третьому розділі “Соціально-економічний розвиток гагаузьких колоній”, на підставі оброблених статистичних даних з 24 поселеннь, з'ясовано об'єктивні і суб'єктивні фактори та особливості розвитку традиційних і нових для гагаузьких переселенців галузей сільськогосподарського виробництва, а також становлення товарного виробництва та пов'язаний з ним процес соціальної стратифікації переселенців.

Значну роль у становленні специфічних форм побутового та господарського устрою гагаузів відіграла община і, відповідно, общинна власність на землю, яка була офіційно закріплена законодавством про колоністів у Росії (1807 р.) у більшості гагаузьких поселень залишилась майже незмінною до початку ХХ ст., до столипінської реформи.

Проведене в дисертації дослідження дає право стверджувати, що хоч гагаузька община й була достатньо міцною, в ній, як і загалом у Російській імперії простежується дві тенденції: колективістська та індивідуальна. Якщо для першої визначальними факторами були держава, як власник земель, давні традиції землекористування, які не передбачали перетворення землі на товар; то друга - базувалася на намаганні окремих колоністських родин до самостійного господарювання, викупу земель, що сприяло товаризації господарства і зумовило соціальну диференціацію колоністів. Така тенденція прослідковується з середини 40-х рр. ХІХ ст.

Крім общинного порядку землекористування, з його принципом взаємодопомоги і супряги господарства (об'єднання тяглової сили та реманенту для спільного вирішення господарських завдань), соціально-економічному розвитку задунайських переселенців сприяли й інші фактори. Як внутрішні - великі земельні ділянки, податкові пільги, так і зовнішні - сприятливі кліматичні умови, становлення загальноросійського та європейського ринків, у наслідок чого зростав попит на сільськогосподарську продукцію Бессарабії.

Аналіз джерел свідчить, що основними напрямами господарської діяльності гагаузів, особливо в перші десятиріччя перебування в Буджаку, було землеробство та скотарство. Розвитку господарства на нових землях сприяла забезпеченість переселенців власними засобами виробництва: дерев'яними плугами, боронами, великою рогатою худобою, зерном та ін. Після переселення вони застосовували також український плуг та вдосконалений плуг із залізним лемехом, який виготовляли німецькі колоністи. Порівнюючи болгарські і німецькі колонії, їх розвиток, у розділі виділяються характерні риси, методи господарювання гагаузів, які підтверджують їхню етнічну самобутність.

Не зважаючи на високу забезпеченість землею та ряд інших сприятливих факторів, впродовж 20-х рр. ХІХ ст. хліборобство у гагаузьких переселенців не набуло того значного розвитку, якого можна було б очікувати. Основними причинами, що гальмували цей розвиток, були відсталі форми землекористування, неврожаї впродовж 1822-1828 рр., епідемія чуми, а також перенапруження сил у період російсько-турецької війни 1828-1829 рр.

Але на початку 30-х рр. тенденція розвитку хліборобства набуває позитивного імпульсу, землеробство стає головною галуззю сільськогосподарського виробництва. Для аналізу розвитку зернового господарства гагаузьких колоністів певний інтерес викликають наведені в розділі дані про зміну структури посівних площ в 30-50-ті рр. ХІХ ст. У цей період відбувається постійне розширення площ під посіви ярової та озимої пшениці, що було викликано підвищенням попиту на цю продукцію на внутрішньому та зовнішньому ринках. Виходячи з географічних та кліматичних особливостей, господарську спеціалізацію Бессарабії умовно можна поділити на три зони: північну, центральну та південну. З даних таблиці, поданої у розділі, випливає, що головними районами-виробниками хліба були південні і північні. Хоча врожай зернових у Бессарабії в середині ХІХ ст. характеризувався певною нестабільністю, статистичні дані дають повні підстави вважати, що села задунайських переселенців виробляли зерна більше, ніж по всій Бессарабії загалом. Економічне становище гагаузів, як і інших іноземних колоністів Бессарабії, було набагато краще інших категорій селян. У середині ХІХ ст. 47,5% гагаузьких господарств можна віднести до заможних, 49,9% - середняків і 2,5% - бідних. Однак з кожним подальшим десятиріччям соціальна диференціація та поляризація колоністів посилюється.

У 30-50-ті рр. ХІХ ст. відбувається збільшення майже у 7 разів посівних площ під кукурудзу, виробництво якої виявилось надзвичайно рентабельним та прибутковим ЦДА Молдови. - Ф. 2. - Оп. 1. - Спр. 4123. - Арк. 15; ГАОО. - Ф.6. - Оп. 3. - Спр. 14942. - Арк. 240-245; Мещерюк И.И. Соцально-экономическое развитие болгарских и гагаузских сел в южной Бессарабии. - С. 117.. З середини 90-х рр. серед збору зернових культур кукурудза складала 34,4%, а пшениця - 30,3% Кулябко-Корецкий Н.Г. Районы хлебной производительности Европейской России и Западной Сибири. - СПб., 1903. - С. 45. . Бессарабія стала головним постачальником товарної кукурудзи з Росії на зовнішній ринок. Доля її вивозу - одна з найбільших серед інших губерній Росії.

Наведені в розділі статистичні дані свідчать про збільшення попиту в цей період на продукцію тваринництва. Природні умови півдня Бессарабії, наявність великого фонду незораних земель, літніх та зимових пасовищ, сприяли розвитку скотарства, вівчарства, конярства. Російський уряд був зацікавлений у розведенні коней у цьому краї, як тяглової сили, що була необхідна в період військових дій. З 40-х рр., коли в Росії та за кордоном підвищував попит на вовну, збільшується поголів'я овець, особливо тонкорунних та напівтонкорунних порід. Значне місце займало виробництво цигейської вовни, яка йшла на армійське сукно. Особливим попитом користувалася ця вовна також і на англійському ринку. Впродовж 40-60-х рр. ХІХ ст. ціни на цигейську вовну піднялися у 2 рази ГАОО. - Ф.6. - Оп. 1. - Спр. 631. - Арк. 41-45.. Загалом гагаузьким переселенцям належало одне з перших місць серед інших регіонів Росії в торгівлі продукцією вівчарства на внутрішньому та зовнішньому ринках. У розділі акцентується увага на тому, що вівчарству належала велика роль у процесі розвитку капіталістичного виробництва на півдні Бессарабії, становленню буржуазних відносин і соціальній диференціації.

Однією з перших форм капіталістичного підприємництва в сільському господарстві була кишла (тваринницька ферма з вигонами для тварин та житловими будовами для пастухів та найманих робітників). Автор виділяє перших представників нового класу - буржуазії, крупних вівцеводів: Кирила Мінко, Дмитро Казанирського, Дойчо Дедева, які володіли тисячними поголів'ями овець і одержали в оренду великі земельні ділянки. Коло перших аграріїв, володарів земельних ділянок у тисячі десятин, було у 40-х рр. досить широким. Багато з них перебували в купецькому стані і займалися торгівлею. У Болграді було 18 купецьких сімей і 12 - в Комраті. В середині ХІХ ст. на півдні Бессарабії шириться застосування найманої праці, однієї з найважливіших ознак розвитку капіталістичних відносин на селі.

Крім хліборобства і тваринництва гагаузькі переселенці займалися виноградарством, виноробством, отримували прибуток від продажу меду, шовку та воску. Однак товарна продукція займала в цих галузях невелику частку.

Пореформений період в історії Бессарабії - час зміцнення позицій капіталізму. Прискореному його розвитку на півдні Бессарабії сприяла слабкість кріпосницьких традицій і дворянського землеволодіння, виробництво товарної пшениці, кукурудзи та вовни, активне втягування Бессарабії в загальноросійський та західноєвропейський ринок. Одночасно активніше проходить процес майнової і, відповідно, соціальної диференціації гагаузьких переселенців, їх зубожіння і обезземелювання. На початку ХХ ст. більша частина дворів мала вже по 2-3 дес. землі і вимушена була орендувати іншу.

Перша світова війна докорінним чином змінила економічне життя переселенців. Землі гагаузьких селян перетворилися на прифронтову смугу, було запроваджено військовий стан. У 1918 р. Бессарабія була окупована Румунією.

У четвертому розділі “Етнічна культура та духовне життя гагаузьких колоній” на основі нових джерел, насамперед, архівних, аналізуються тенденції культурно-духовних процесів, розвиток національної культури в поліетнічному середовищі Бессарабії. Осмислення різноманітної інформації дає підстави стверджувати, що головне місце в розвитку національної самосвідомості й утвердженні національної ідентичності гагаузів (неписемного в минулому народу) займали релігія та освіта, а також народна творчість і традиційні форми побутової культури.

Історичний спадок, з яким переселилися гагаузи в Бессарабію, був важким. Свідченням тому є той факт, що в процесі переселення їх навіть не виділяли в окремий етнос. За умов османського панування відбувся повний занепад релігійної та світської культур, освіти. В Російській імперії можливості духовного розвитку гагаузів покращувалися, але дуже повільно. Особлива роль у духовному житті гагаузів належала священнослужителям, які були і першими вчителями, і бібліотекарями, і літописцями. В Бессарабії гагаузи здобули свободу віросповідання, про що свідчить як кількісне зростання церков, так і священиків. Однак у середині ХІХ ст., як свідчать архівні матеріали, з 868 священиків тільки 338 мали відповідну спеціальну підготовку, 530 були неписьменними, а загалом духівництво було “неосвіченим, брутальним, забобонним та невисокої моральної якості, як і та паства, виховувати яку воно було поставлено” Стойков Н. Религиозно-нравственное состояние болгарских колоний в Бессарабии со времени их основания до настоящего времени // Кишиневские епархиальные ведомости. - 1910. - №36. - С.1271..

Розвиток шкільної освіти гагаузьких переселенців не входив до планів російського уряду. Тому перші школи колоністів були приватними. Засновувалися вони переважно священиками, що й визначало зміст та рівень навчання. У 20-ті рр. ХІХ ст. були відкриті школи в колоніях Чадир-Лунга, Комрат, Болград та інших. Невдовзі ці школи отримали статус церковнопарафіяльних.

Значні зміни в системі шкільної освіти відбулися в 40-х рр. ХІХ ст. Була відкрита широка мережа ланкастерських церковнопарафіяльних шкіл, до занять допускалися дівчата. Навчання проводилося російською, церковнослов'янською, а в окремих випадках - молдавською та грецькою мовами. Капіталістична модернізація сільського господарства в 60-ті рр. ХІХ ст. сприяла розвитку і підвищенню рівня освіти гагаузьких колоністів. У Комраті і Болграді були відкриті спеціалізовані училища, гімназії, розширено коло навчальних предметів у початкових школах. Намагаючись виховувати колоністів у дусі російської народності і “зросійщення” інородців на початку ХХ ст., царський уряд вирішив запровадити загальну освіту в Бессарабії. Передбачалося створення загальної шкільної сітки та розробка комплекту нормативних документів, зокрема порядку відкриття шкіл. За браком коштів широкого масштабу реформа не набула і рівень освіченості гагаузів, особливо середніх та бідних верств, був низьким. Згідно перепису 1897 року лише 21,12% гагаузів, записаних як “православні турки”, були письменними. Серед жінок цей відсоток становив 2,4. Освіту вище початкової мали лише 23 чоловіки з 55615 гагаузів Первая всеобщая перепись населения Российской империи. - 1897. - Том.II - С. 96-97..