Українська діаспора

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЕМІГРАЦІЯ З УКРАЇНИ ЯК КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН, ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

1.1 Поняття еміграції. Витоки еміграції з України

1.2 Початок еміграції з України

1.3 Джерела еміграції

1.4 Особливості еміграції

1.5 Причини еміграції

РОЗДІЛ 2. ЧОТИРИ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

2.1 Перша хвиля еміграції

2.1.1 Соціально-економічні причини

2.1.2 Політичні мотиви

2.1.3 Джерела інформації про місця майбутнього поселення

2.1.4 Напрями еміграції

2.1.5 Масштаби виїзду

2.1.6 Зв'язки українців на батьківщині з еміграцією

2.2 Друга хвиля еміграції

2.3 Третя хвиля еміграції

2.4 Четверта хвиля еміграції

РОЗДІЛ 3. ДОСЯГНЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

3.1 Українська мова та література

3.1.1 Розвиток розмовної української мови в діаспорі

3.1.2 Періодична преса

3.1.3 Шкільне виховання

3.1.4 Літературне життя в діаспорі

3.2 Мистецтво наших днів

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 

ВСТУП

Тема курсової роботи - „Українська діаспора”.

Актуальність теми курсової роботи. Еміграція є феноменом, властивим історії багатьох народів. Процес еміграції може бути викликаний різноманітними причинами і у різні історичні періоди набувати різних форм, видів, масштабів і напрямів. Проте ніколи не було так, щоб еміграція не залишала своїх наслідків - короткочасних і довготривалих, малих і великих, що стосувалися як усього етносу, так і його окремих часточок - людей.

У розгляді процесу еміграції з України також виникає чимало непростих питань. Засадничими з них є: чи вважати сипів і дочок, які облишили рідний край з тих чи інших обставин, частиною українського народу, чи вже частиною етносу прибраної батьківщини? Якщо визнавати іммігрантів інтегральною частиною нової країни - реціпієнта, то від якого рубежу? З моменту одержання тамтешнього громадянства? Чи зі зміни рідної мови? Чи є вирішальним для визначення приналежності до народу факт народження в родині іммігрантів у новоприбраній країні?

Метою даної роботи є дослідження української діаспори.

Об'єктом дослідження є історичний процес еміграції громадян України.

Предметом дослідження є умови появи, становлення і сучасного стану української діаспори.

Завдання дослідження:

розглянути поняття української діаспори;

дослідити особливості та причини еміграції українців;

проаналізувати особливості чотирьох хвиль української еміграції;

розкрити досягнення української діаспори;

користуватися допоміжною критичною літературою за темою дослідження.

Методи досліджень, що використовуються в роботі: метод узагальнення незалежних характеристик, метод вивчення літературних джерел і документів, теоретичний аналіз і синтез досліджуваного матеріалу, логічний метод, метод формалізації (виділення головного), метод нагляду, порівняльний метод, кількісні методи (зокрема статистичні), метод прогнозування, історичний метод.



РОЗДІЛ 1. ЕМІГРАЦІЯ З УКРАЇНИ ЯК КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ФЕНОМЕН, ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

1.1 Поняття еміграції. Витоки еміграції з України

Еміграція є добровільне або вимушене переміщення населення з країн постійного проживання до інших країн. Причини або ж мотиви, що зумовлюють цей процес, досить різноманітні і включають соціально-економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші аспекти. Еміграція тісно зв'язана як із соціально-економічним розвитком тих чи інших країн або ж регіонів, так і з їх занепадом. Однією з причин, які значно активізують еміграцію, є війни, насамперед такі вселенські катастрофи, якими були дві світові війни. В історії української еміграції чітко визначаються три хвилі переселенського руху: перша - з останньої чверті XIX ст. до початку першої світової війни; друга - період між двома світовими війнами; третя - період після другої світової війни [7, с. 37].

У першій хвилі еміграції переважали соціально-економічні мотиви, це була справді трудова еміграція, в другій спостерігалося поєднання соціально-економічних і політичних причин з переважанням перших і в третій хвилі - домінування політичних мотивів. В цілому ж українська еміграція складалася переважно з представників трудящих верств і була досить масовою. Вважається, що лише до США та Канади в період до першої світової війни прибуло близько 400 тисяч українських переселенців, у міжвоєнний період - 160 тисяч і після другої світової війни - 120 тисяч [7, с. 38].

Особливе місце посідає українське населення в суміжних з Україною державах - Польщі, Чехословаччині, Румунії. Їх аж ніяк не можна вважати емігрантами, оскільки вони мають сталу територію поселення і не міняли свого місцеперебування.



1.2 Початок еміграції з України

Вже середні віки дають чимало свідчень епізодичних, несталих переїздів окремих українців до тих країн. Цим особливо відзначалися запорозькі козаки, коли, рятуючись від переслідувань, вони переходили в інше підданство або ж наймалися на військову службу і брали участь в тих чи інших війнах як ландскнехти.

Американський дослідник української еміграції Леон Толопко пише, що «після воєн з Хмельницьким і шведами Польща видала наказ, щоб усі протестанти... або перейшли на католицизм, або покинули межі держави. Було це в 1658 р. В той час багато протестантів покинуло Польщу. Між ними мусило бути поважне число українців». На той час значні прошарки українського населення на північно-західних землях (Волинь, Прибужжя, Брест) не бажали приймати унію, тому польський сейм у Варшаві 10 липня 1658 р. видав розпорядження, щоб усі поляки, які не стануть католиками, залишили країну. Через те в другій половині XVII ст. багато іновірців з Польщі переїхали до Голландії, Німеччини понад Рейном, Англії та Франції. Окремі перебралися за океан аж до Пенсільванії. Серед них було чимало українців, в чому можна переконатися, ознайомившись з деякими іменами солдатів армії Джорджа Вашингтона зі штату Пенсільванія - Петро Полин, Іван Мох, Іван Оттаман, Давид Лата. Українські прізвища мали також окремі солдати зі штатів Джорджія та Вірджинія. Траплялися вони і в арміях Півночі та Півдня під час громадянської війни в США (1861-1865 pp.) [12, с. 80].

Визвольна боротьба народів Латинської Америки при ти іспанських колонізаторів вабила волелюбних людей. Один з них, виходець з України, дрібнопомісний шляхтич Михайло Скибицький у 1824 р. прилучився до визвольної армії Симона Болівара в званні поручика, виявив мужність і героїзм, за що був нагороджений орденом «Бюсто де Лібєртадор». За наказом Болівара цей патріот увійшов до складу групи по розробці проекту каналу між Тихим і Атлантичним океанами. Після повернення на батьківщину він як учасник антимонархічного руху та носій волелюбних ідей був відправлений за наказом царя Миколи І на заслання. Переслідування з боку царських властей прискорили його кончину в 1847 р. [10, с. 105].

Проте еміграція окремих, хай навіть яскравих осіб ще не робила процес переселення масовим, в якому брала б участь значна кількість людей. Такий процес розпочався тільки в останній третині XIX ст. Серед представників інших слов'янських народів чільне місце в міграційному русі посіли українці. Саме українське селянство з національних окраїн Австро-Угорської імперії та царської Росії стало істотним джерелом, що живило дотік еміграції.

Так, наприкінці 60-х - на початку 70-х років XIX ст. почався цей справді масовий рух з українських земель, якому судилося відіграти таку значну роль у житті українського народу та народів, які приймали еміграційний потік.

Перші українські емігранти до Канади прибули, як вважає більшість дослідників, 7 вересня 1891 р. Ними були селяни з села Небилів Іван Пилипів і Василь Єленяк, які висадилися з пароплава «Орегон» у порту Галіфакс. Щоправда, є думка, що українці могли з'явитися в Канаді і раніше, разом з менонітами (протестантами голландського та німецького походження) - переселенцями з царської Росії, - або ж могли переїхати з території США. Проте вірогідних доказів цього не існує [1, с. 23].

1.3 Джерела еміграції

Будь-яке явище чи процес мають свої витоки, живильне середовище, певні соціальні верстви. Історичні дані свідчать про те, що на етапі «чистої» трудової еміграції в період першої хвилі переважало безземельне або малоземельне селянство з відсталих національних окраїн Австро-Угорщини та царської Росії. Нерозвинутість економічних структур і промисловості, залишки феодалізму та кріпосництва, що виявлялись у великому поміщицькому землеволодінні, породжували надлишок робочої сили. Дрібні селянські господарства не могли забезпечити зайнятість зайвим робочим рукам. Надлишок сільського населення змушений був шукати виходу із становища і ставав джерелом масової еміграції [4, с. 57].

1.4 Особливості еміграції

Без сумніву, на масштабах і темпах масового переселення українців до інших країн позначались істотні особливості як соціально-економічного, так і політичного характеру. При цьому слід мати на увазі, що сезонне заробітчанство українських селян, робітників і ремісників почало помітно зростати з середини XIX ст., що стало певною предтечею саме масової еміграції. Сезонна еміграція спрямовувалася до Східної Пруссії, Бельгії, Франції та деяких інших країн.

Істотною особливістю, що позначилася навіть на формах еміграції, була відсутність української державності до першої світової війни і Жовтневої революції в Росії. Українські землі - основні постачальники злидарських мас переселенців - перебували під владою Австро-Угорської монархії або ж царської Росії. Оскільки офіційно еміграція не заохочувалася місцевими властями, вона набирала часто рис якихось протизаконних дій, власного ризику, що подекуди призводило до розорення і поневірянь у дорозі та в чужих краях. Частина емігрантів ставала жертвою зловживань та обману з боку агентів транспортних компаній, що закликали до виїзду за океан.

У міжвоєнний період українські землі також продовжували перебувати у складі різних держав. Історичні умови, що склалися в той період, не сприяли об'єднанню всіх територій, де більшість становили українці. Західна Україна залишалася в межах Польщі, Північна Буковина - Румунії, а Закарпаття - Чехословаччини. Така розпорошеність вносила істотні зміни в процес еміграції. Якщо з УРСР еміграція зовсім не відбувалась, то з решти названих територій вона відновилась у 20-х роках і тривала з тією чи іншою інтенсивністю аж до початку другої світової війни [20, с. 104].

Періоди після возз'єднання всіх українських земель у 1939 р. та після другої світової війни характеризувалися зміною структури та причин еміграції [2, с. 6].

1.5 Причини еміграції

Мотивами до переселення виступала низка факторів, які часто-густо перепліталися. Та найголовнішими були соціально-економічні причини, що спонукали великі маси людей залишати батьківщину та шукати кращої долі в далеких краях. Деякі дослідники пояснювали розвиток переселенського руху бажанням просто побачити Новий Світ, спробувати застосувати в ньому свої сили або ж відповіддю на рекламні заклики транспортних компаній. Очевидно, що така аргументація небезпідставна, але визначали процес суворі економічні закони - надлишок робочої сили в одному місці, наприклад на Україні, стимулював її «перекачування» до інших країн, де існувала в ній потреба. І українська еміграція в широкому контексті була частиною світового міграційного процесу, що особливо прискорився на рубежі XIX- XX століть.

Таким чином, феномен української діаспори як частини світового українства є унікальним явищем нашої культури, нашої історії. Масові переселення українців за кордон починаються у другій половині - наприкінці ХІХ ст. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.



РОЗДІЛ 2. ЧОТИРИ ХВИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІГРАЦІЇ

2.1 Перша хвиля еміграції

2.1.1 Соціально-економічні причини

Постачальниками дешевих робочих к на світовий ринок праці стали аграрно перенаселені и найвідсталіші в економічному розвитку території з українським населенням. У 1900 р. українське населення в межах Австро-Угорської імперії становило приблизно 3 млн. галичан, 300 тис. буковинців, 400 тис. карпато-русинів. 17 млн. українців мешкали на територіях, що входили до складу царської Росії. У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали найбільший відсоток в еміграційний потік. Як правило, в селянських родинах було багато дітей, а безземелля, що не давало змоги їх прогодувати, було постійним зашморгом на шиї незаможних землеробів. У Галичині в 1902 р. 42,7 процента селян мали земельні наділи лише до 2 га, а 37,2 процента - від 2 до 5 га 6. На Буковині 16 процентів селян взагалі не мали землі, а 42 проценти були власниками ділянок розміром до 2 га. На Закарпатті, де налічувалось до 400 тис. селян, на кожного хлібороба припадало лише 0,67 га. Хоча в Австро-Угорщині кріпосництво було ліквідоване у 1848 році, цей значною мірою формальний акт мало що змінив у злидарському становищі більшості українських селян. Не володіючи землею в достатній кількості, вони, як і раніше, йшли в найми до поміщиків і сільських багатіїв. Селянин мусив мати 5,8 га землі, щоб, працюючи на цій ділянці, забезпечити собі та родині кошти для прожитку. А виходило, що понад 70 процентів господарств мали менше половини вказаного мінімального розміру і лише одне господарство з десяти перевищувало мінімально необхідний розмір наділу [9, с. 107].

Східні землі України, що входили до складу царської Росії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Це зовсім не означає, що тут умови життя були ліпшими. І тут спостерігалася така ж нужда й безпросвітність становища трудящих, передусім селянства. Як відомо, скасування кріпосного права супроводжувалося на Україні низкою застережень, що зберігали великі поміщицькі землеволодіння на найкращих грунтах, економічну залежність сільських трударів від панів і заможних господарів. Самодержавство, пережитки феодалізму та кріпосництва спричинювали соціальну напруженість на селі, бунти й заворушення. Тому в першій революції 1905-1907 pp. в Росії українське селянство взяло досить активну участь [16, с. 8].

Становище селянства Правобережної та Лівобережної України напередодні і в роки революції 1905-1907 pp. характеризують такі дані. На 3,1 мли. селянських дворів тоді припадало 25,5 млн. десятин землі. В середньому одне господарство займало 6,7 десятини, і це були гірші землі. В той же час 16,5 млн. десятин, тобто майже 40 процентів усієї земельної площі, належали поміщикам, церкві та купцям [13, с. 137].

Затиснуті в лещата економічних і соціальних утисків сільські та міські трударі були ладні шукати виходу в еміграції. Проте вони не посунули широкими масами до зарубіжних країн, як це робили мешканці Галичини, Буковини та Закарпаття. І поясненням цього була внутрішня політика царизму та його «пожежні заходи», спрямовані на відвернення спалахів народного невдоволення та відчаю. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Десятки тисяч селян, і не найбідніших, скористалися цією можливістю напередодні першої світової війни. Іншим клапаном, що випускав пару з перегрітого котла соціальних антагонізмів, було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри [22, с. 39].

Окрім прямого економічного визиску, що так знекровлював український народ, існувало чимало інших факторів, які погіршували його соціально-економічне становище. І вони однаковою мірою стосувалися як Західної, так і Східної України. Це - надто обтяжливі податки, неспроможність сплатити борги, зростання населення і подрібнення селянських землеволодінь, низька оплата праці промислових робітників. Все це, разом узяте, пожвавило еміграцію, підводило трудящий люд до нелегкого рішення залишити батьківщину.

2.1.2 Політичні мотиви

Вони також відіграли чималу спонукальну роль у виїзді в інші країни.

Передусім слід відзначити, що галичанські, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорських властей. Сваволя, знущання і зневага цісарських чиновників до українських землеробів і міських пролетарів ставили місцеве населення в положення людей нижчого гатунку, викликали постійні протести. Особливо болісно сприймалася дискримінація української мови і культури.

На Буковині населення зазнавало не менших утисків і переслідувань. У крайовому сеймі (ландтазі) усі місця займали виключно представники вищих, заможних верств. Дискримінації піддавалися українська культура, традиції, мова, а натомість насаджувалися німецькі колонії, стимулювався процес онімечування та румунізації буковинських українців. На Закарпатті українське населення взагалі було позбавлене права обирати своїх представників до державних установ, власті заборонили вживання української мови в адміністративних установах і школах, а з 1907 р. - розмовляти українцям рідною мовою. На той час з 571 української школи там не залишилося жодної. Нестерпний політичний гніт прискорював процес еміграції [3, с. 57].

На східних землях України народні маси також терпіли від політичного та національного гніту і переслідувань царських властей. У важкій атмосфері панування самодержавства зазнавали цькування найменші прояви національної самосвідомості українців, поширення ідей свободи, рівності та братерства народів. Звичайно, з особливою люттю царська охранка переслідувала революціонерів.

Існували й інші міркування, що зумовлювали прийняття такого серйозного рішення, як залишення рідного краю. Зокрема, багато молодих людей воліли уникнути військової служби. Одні не бажали брати зброї в руки через свої релігійні переконання, інші - через відразу до можливої участі у загарбницьких війнах за чужі їм інтереси, у війні проти власного народу, у придушенні народних повстань і заворушень. Так, один із відомих українських письменників і активний діяч консервативної частини української еміграції Петро Карманський у своїх мемуарах писав, що саме ці міркування спонукали його до еміграції. «Влітку 1900 року, - зазначав він, - мене викликали у військову комісію і визнали здатним до військової служби. Служити в австрійському війську я аж ніяк не хотів. Був один порятунок - їхати до Рима». І таких налічувалися тисячі [7, с. 37].

Можна припустити, що ця категорія емігрантів і чимало інших певною мірою відчували наближення періоду воєнних катастроф і соціальних потрясінь. Адже наприкінці XIX - на початку XX ст. спостерігалося гарячкове створення в Європі воєнних угруповань держав, які згодом-таки вступили в імперіалістичну війну. А соціальна напруженість, наслідки першої російської революції 1905-1907 pp. впливали на свідомість простого обивателя, переконували багатьох у необхідності виїзду, щоб не стати жертвою внутрішнього або зовнішнього збройного конфлікту. Такі стихійні «провидці», зрештою, мали рацію, бо вони самі та їхні нащадки уникли присутності на місці наступних великих соціальних потрясінь і воєнних смерчів, що розорили українську землю. Треба також мати на увазі, що типовим українським емігрантом того часу був самотній молодик, бідний, неписьменний і некваліфікований, готовий працювати в сільському господарстві, у вугільних шахтах і в рудниках, на спорудженні залізниць, в інших галузях, де були потрібні переважно чорнороби. Багато виїздили, як вони вважали, тільки на заробітки, тимчасово, з тим щоб потім знову повернутися на батьківщину [12, с. 80].

2.1.3 Джерела інформації про місця майбутнього поселення

Бажання емігрувати, що виникало передусім внаслідок нестерпних соціально-економічних умов проживання на рідних землях, потребувало підкріплення хоч якимись даними про ті краї, куди міг вирушити переселенець.

Протягом трьох місяців, влітку й восени 1895 p., Й. Олеськів з ініціативи Товариства «Просвіта» особисто знайомився з Канадою. Його висновки про умови поселення українських селян у цій країні були досить позитивні. За його ініціативою виник комітет допомоги емігрантам, що мав сприяти тим, хто мав намір виїжджати. В грудні того ж 1895 р. Товариством Михайла Качковського у Львові була опублікована друга брошура Й. Олеськіва під назвою «О еміграції». Ці матеріали та усні виступи Й. Олеськіва заповнювали значну прогалину в об'єктивності інформації про Канаду і ставали потужним засобом стимулювання еміграції до неї [16, с. 8].

Поряд з цими джерелами відомостей були й інші, наприклад, свідчення селян, які вже побували в Канаді і мали власні враження та міркування. На першому етапі в такій ролі були деякі з тих менонітів, хто переїхав за океан в 60-70-і роки. Так, один із піонерів поселення українців у Канаді Іван Пилипів дізнався про наявність там вільних земель від одного з цих колоністів, друзі якого емігрували з України до Канади. І. Пилипів розпочав листування із своїм колишнім шкільним другом Йоганом Кребсом, що переселився раніше до Канади, і одержав з перших рук вірогідні відомості про можливість одержання гомстеда в канадських преріях.

В міру розвитку еміграції та розширення зв'язків уже на початку XX ст. достовірна інформація про життя за рубежем надходила від самих українських поселенців чи то листовно до рідних, знайомих, священиків, друкованих органів, чи при безпосередніх зустрічах з селянами тих, хто відвідував рідний край. Чимало відомостей подавали газети.

2.1.4 Напрями еміграції

Еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, a caмe про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах.

США можна вважати найпершою країною, що з 1870 р. приваблювала найзначніші групи українських переселенців. Саме того року кілька десятків русинів (українців) із Закарпаття подалися на заробітки до вугільних копалень штату Пенсільванія. До самого початку першої світової війни потік еміграції із Закарпаття до США постійно наростав. За ними рушили й галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Особливо прискорився цей процес еміграції до США у 90-ті роки і на початку XX століття. Сюди ж спрямовувався й потік переселенців із Східної України, хоча він був значно меншим, ніж із західноукраїнських земель [22, с. 39].

Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія та Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені кола як самих цих країн, так і агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники.

З середини 90-х років найбільш принадними для поселення стали вважатися США і Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок. 

2.1.5 Масштаби виїзду

Виникають певні труднощі в одержанні точних цифр еміграції українців до зарубіжних країн. По-перше, якщо враховувати негативне ставлення офіційних властей і Австро-Угорщини, і царської Росії до виїзду, то стане зрозумілим, що багато бажаючих приховували свої наміри, виїздили, не дотримуючись правил офіційної реєстрації. По-друге, імміграційні органи в країнах-реципієнтах, передусім у США та Канаді, при прибутті переселенців часто фіксували не національність новоприбулих, а країну, звідки вони виїхали. Тому багато українців проходили через митниці як поляки, австрійці, угорці, росіяни або ж під більш специфічними назвами русинів, галичан, лемків тощо. Декотрі навіть вказували замість національності своє віросповідування і записувались як православні, римо-католики, або ж греко-католики.

У зв'язку із зазначеними складнощами в ідентифікації українців навіть такий відомий канадський фахівець у галузі ранніх поселень українців у Канаді, як Володимир Кисілевський (Кей), допускав певні розбіжності у визначенні кількості українських іммігрантів. Йому самому довелося виконувати досить копітку роботу по ознайомленню з усіма списками іммігрантів, що прибували на пароплавах, визначаючи очевидні українські прізвища. Таким методом одержувалися дані, максимально наближені до дійсності. Радянськими дослідниками вивчено чимало архівних джерел, що збереглися на Україні (на Закарпатті, в західних областях та на решті території УРСР) і дають інформацію про масштаби переселенського руху українського населення до зарубіжних країн [4, с. 57].

Оминаючи цісарські застави, потяглися в еміграцію і юрби знедолених селян з Галичини. Вони вдавалися до таких хитрощів, як виїзд нібито на ринки до Німеччини або ж на сезонні роботи, а потім добиралися до морських портів Гамбурга і Бремена і вирушали за океан. Інші їхали не поїздами, а йшли пішки, щоб обминути прикордонну варту, діставалися до Пруссії і вже там пересідали на поїзди. За деякими оцінками, в період з 1890 по 1910 pp. з Галичини емігрувало до США 212 тис. українців, а з 1900 по 1910 pp. - 34 тис. буковинців.

Як свідчить статистика, з Галичини емігрували здебільшого селяни. «Підручник статистики Галичини», виданий у 1913 p., підтверджує, що, наприклад, у 1909 р. селяни становили 51,4 процента усіх емігрантів, поденники (безземельні) - 13,7 процента, жінки і діти - 20,5 процента, кваліфіковані робітники - всього 1,1 процента. Більше половини емігрантів були повністю неписьменними. При виїзді на одного емігранта в 1901-1904 pp. припадало в середньому 11,63 долара, в 1905-1908 pp.- 12,66 дол., а в 1909 p.- 11 дол. У той же час за імміграційними правилами в'їзду, наприклад, до Канади вимагалася наявність у іммігранта мінімум 25 доларів для прожиття на перших порах. При відсутності такої суми виникала ймовірність недопущення в країну або ж депортації, тобто насильного виселення з Канади до країни походження. В національних архівах Канади чимало документів і матеріалів, які свідчать, що українські емігранти були чи не найбіднішими з усіх інших, у них часто не було грошей навіть на те, щоб оплатити найпростіший медичний огляд при в'їзді до країни.

Власті царської Росії не заохочували еміграцію і не налагодили реєстрації тих, хто виїздив. Отже, неможливо встановити навіть приблизні цифри емігрантів із Східної України. Відомий дослідник і громадський діяч початку XX ст. Юліан Бачинський, який перший підготував і видав книжку про українців у США, зазначив, що перші українські емігранти з Київської губернії прибули до США у 1892 р. й розселилися на фермах у штаті Вірджинія. За даними імміграційної комісії конгресу США, з 1899 по 1910 р. з Російської імперії до США прибули 1034 українці [1, с. 23].

2.1.6 Зв'язки українців на батьківщині з еміграцією

Саме перша хвиля еміграції з України породила жваві зв'язки батьківщини з тими, хто переїхав до інших країн. Туга емігрантів за рідним краєм була надто глибокою, величезним був потяг до інформації з України про життя рідних, близьких і всього народу. Існували тут і свої особливості, пов'язані з неписьменністю емігрантів, їх нелегким соціальним становищем на нових землях.

Великий інтерес до проблеми еміграції та долі злидарів-переселенців на чужині виявляли видатні прогресивні діячі України. Революціонер-демократ Іван Франко, наприклад, знаючи соціально-економічні причини української трудової еміграції, ставився негативно до цього процесу, бо вважав, що знедоленим селянам і всім трудящим треба гуртуватися і боротися за своє визволення на Україні. Щоб показати повний страждань і поневірянь шлях українських переселенців та їхнє буття за океаном, Іван Франко написав вірші «До Бразилії». Його особливо непокоїли незвичний для українців несприятливий тропічний клімат, непосильна, виснажлива праця, хвороби та передчасні смерті емігрантів. Цієї ж теми торкались також письменники Тимофій Бордуляк в повісті «Іван Бразилієць» та Андрій Чайковський у книзі «Бразилійський гаразд» [10, с. 105].

Помітну роль у налагодженні і розвитку зв'язків з українськими емігрантами у Канаді відіграв учитель з Березова Кирило Геник. Він був другом Івана Франка і навіть сидів з ним в одній камері у в'язниці в Коломиї, куди їх запроторили австрійські власті за участь у соціалістичній пропаганді. У період наростання еміграційного буму у 1896 р. Кирило Геник виїхав з родиною до Канади. Він протягом 17 років працював в імміграційному департаменті канадського уряду і сприяв як офіційний перекладач поселенню українців у степових провінціях - Манітобі, Саскачевані та Альберті. Будучи високоосвіченою людиною, К. Геник доклав зусиль для відкриття у 1903 році у Вінніпезі читальні ім. Т. Г. Шевченка, що розміщувалась два роки в його оселі. Він був серед фундаторів першої в Канаді газети українською мовою «Канадійський фармер», що почала виходити 1903 року [3, с. 57].

У зв'язку із збільшенням потоку еміграції постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення. Ця проблема не могла так просто бути розв'язаною, бо вчителів, що могли навчати дітей української мови, літератури та історії, бракувало і на батьківщині.

У розвиток зв'язків України з українцями за океаном чималий внесок зробила церква. Українські переселенці «були у величезній більшості сирою масою, без священиків, без провідників, без інтелігенції. Приїхали вони, як голий у терня, безіменні, часто неграмотні» [18, с. 138].

На духовному житті української громади позначилось те, що в ній були прихильники різних релігійних течій, як православні, так і уніати. Крім того, Ватікан наклав заборону на службу одружених католицьких священиків у Північній Америці, а якраз уніатська (греко-католицька) церква складалася переважно з одружених священнослужителів. Викликало нарікання не тільки проста нестача священиків, а й те, що, наприклад, православним доводилося звертатися до уніатів за дозволом відбувати службу з приводу хрещення дітей, одруження чи похорон.

Чималу активність у розвитку зв'язків виявляли читальні Товариства «Просвіта», Товариства ім. Михайла Качковського та інші. Українські емігранти брали з собою у далеку дорогу не тільки молитовники, а й твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Михайла Павлика, Юрія Федьковича, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки. Ці твори українських класиків зігрівали емігрантам душу на чужині, давали наснагу в подоланні труднощів та поневірянь, збереженні національної самобутності.

12 квітня 1908 р. український студент Львівського університету, соціал-демократ Мирослав Сочинський вчинив замах на цісарського намісника Східної Галичини графа А. Потоцького. Своїм вчинком він хотів привернути увагу світової громадськості до скривдженої долі українського народу, до тих знущань, яких зазнавали трудящі Східної Галичини з боку австрійської адміністрації, що в цьому краї знаходилася в руках польської шляхти. Смертний вирок Мирославу Січинському (пізніше замінений на 20 років тюремпого ув'язнення) викликав могутню хвилю протестів серед українських емігрантів у США, Канаді та інших країнах. Швидко поширилися настійні вимоги змінити суворий вирок, звільнити засудженого. Почався збір коштів на кампанію підтримки М. Січинського. Саме при сприянні українських соціал-демократів Мирославу Січинському вдалося здійснити втечу з в'язниці «Діброва» у Станіславі і перебратися за океан. Разом з ним прибули обидва тюремні наглядачі-українці, які допомогли здійснити втечу. Трудящі-українці радо вітали визволення М. Січинського [21, с. 155].

У серпні 1914 р. вибухнула перша світова війна, що перервала процес української еміграції та її зв'язки з рідним краєм.

2.2 Друга хвиля еміграції

Війна різко негативно позначилася на структурі міграційних процесів, зокрема на українській трудовій еміграції. Всі шляхи сполучення виявилися перерізаними фронтами, більшість країн Європи оповило полум'я воєнної пожежі. Українське населення опинилося по обидва боки фронту, оскільки Австро-Угорщина і Росія належали до протилежних воєнних блоків, що вступили у війну. До традиційних злигоднів українських трудящих додалися страждання й втрати, пов'язані з воєнними діями у небачених до того масштабах. Увійшли в сумну практику масові мобілізації до війська, біженці, депортації населення з окупованих районів, арешти й переслідування «агентів» ворожої сторони. Молох війни нещадно збирав свої жертви. В період війни перервались також нормальні зв'язки України з українською діаспорою.

Перша світова війна закінчилася в листопаді 1918 р. Австро-Угорська монархія розпалась, і на її уламках виникла низка незалежних національних держав.

У жовтні 1917 р. перемогла Жовтнева революція в Росії, після тривалого періоду громадянської війни та іноземної інтервенції Радянська влада утвердилася як у Росії, так і на Україні. Проте значні території, населені українцями, знову потрапили під володарювання інших держав: Східна Галичина - Польщі, Північна Буковина - Румунії, а Закарпаття - Чехословаччини. Така ситуація мала безпосередній вплив на різні сторони життя українського народу, в тому числі на процес еміграції. При цьому визначилися два головних мотиви виїзду - соціально-економічний і політичний, а також основний ареал виходу українців на зарубіжжя - західноукраїнські землі. Особливістю цього періоду стало істотне збільшення виїздів з політичних мотивів і поява масової політичної еміграції, що зрештою вплинуло і на становище українських поселенців у нових країнах, їхнє громадське й духовне життя [6, с. 119].

Більшість з них несли в еміграцію дух непримиренності до тих, хто не поділяв їхніх політичних настроїв і поглядів. Нереалізована ідея самостійної України, окремої від інших частин колишньої Російської імперії, надавала їх політичним виступам особливої гостроти. Серед новоявлених емігрантів були представлені мало не всі верстви населення тодішньої України, але значну частину становили професійні військові. В результаті критичної переоцінки своїх дій у середовищі політичних емігрантів серед них наростав процес розшарування у ставленні до справи українського народу, до Радянської влади, що утверджувалася на Україні. Така переоцінка частково стимулювалася амністіями, що оголошувалися для колишніх учасників контрреволюційного опору.

Решту політичної еміграції становили здебільшого великі й середні землевласники та члени їх родин, промисловці, торговці, службовці, священнослужителі, інтелігенти, люди вільних професій. Вони не могли погодитися з конфіскацією приватної власності, націоналізацією промисловості, розподілом землі серед селян, втратою торгових привілеїв, високого стану при колишньому ладові. Але правда буде неповною, якщо не вказати й на тих, хто залишив батьківщину з політичних причин, не будучи ні заможним, ні впливовим. Багатьох інтелігентів, вчених підштовхнули до цього диктаторські методи дій ревкомів, випадки знущання нових властей над місцевим населенням, нехтування культурними здобутками, руйнування віри і церкви. В еміграції опинилися видатний український історик і колишній голова Центральної ради Михайло Грушевський і визначний письменник і політичний діяч, один з керівників Центральної ради - Володимир Винниченко. Розшарування серед цієї частини політичної еміграції йшло ще швидше, ніж серед військових.

У традиційному розумінні еміграція відновилась із західноукраїнських земель після закінчення першої світової війни і встановлення нормальних транспортних зв'язків. Домінуючим мотивом для еміграції залишався соціально-економічний, хоча посилились і політичні причини з огляду на жорстокий національний гніт, якого зазнавало українське населення під владою Польщі та Румунії. Тепер джерелом постачання робочих рук на міжнародний ринок праці стали не тільки Східна Галичина й Північна Буковина, а й Волинь, що раніше входила до складу царської Росії.

Особливо нестерпні умови склалися для українських трудящих під гнітом польської адміністрації. Традиційний надлишок робочої сили на західноукраїнських землях зростав через брак вільних земель і запущеність інших галузей, у тому числі й переробної промисловості, сфери обслуговування. Багато людей ледь перебивалися випадковими заробітками у сільських хазяїв, на ремонтних роботах, спорудженні будинків чи прокладенні доріг. Широко практикувалися сезонні роботи, тимчасові найми на будівництво, на лісорозробки, де переважала виснажлива ручна праця. У тяжкому становищі перебували ремісники, які не мали ринку збуту своїх товарів серед таких же бідаків, як і вони самі. Наймалися на сільськогосподарські роботи жінки, зазнаючи нещадної експлуатації, утисків з боку польських хазяїв, їхня платня була мізерною. На заробітки йшли й підлітки, хоча їх також посилено експлуатували, а оплачували їхню працю за мізерними розцінками. Робочий день, як правило, не нормувався й тривав від досвіта до смерку.

В Польщі застосовувалася система відвертої дискримінації українців. Так, середня заробітна плата робітника у Варшавському воєводстві була в два рази вища, ніж у Станіславському чи Тернопільському. Люди терпіли від хвороб і відсутності медичної допомоги. Не вистачало найелементарнішого - теплого одягу, палива, їжі. Звичайно, не всі українські родини перебували у такій скруті, проте злигодні були масовим явищем. І якщо взяти до уваги, що українське населення становило третину всього населення, яке мешкало на території тодішньої Польщі, то масштаби людських бідувань вражали.

У 1925 р. у Львові з ініціативи груп громадськості, в тому числі митрополита Андрія Шептицького, виникло Товариство допомоги українським емігрантам. Його секретар Володимир Бачинський здійснив візит до Канади з метою визначення можливостей поновлення української еміграції до цієї країни. Він налагодив контакти з федеральним департаментом імміграції та Асоціацією Св. Рафаїла, що сприяла розселенню іммігрантів -f- в основному в провінції Альберта. При цьому було домовлено, що, як і раніше, перевага надаватиметься селянам і сільськогосподарським робітникам віком від 15 до 50 років, які повинні були зобов'язатися відпрацювати принаймні один рік на фермах як робітники або домашня прислуга. Не заохочувалась імміграція торговців, міських робітників і осіб інших професій, не пов'язаних з сільським господарством [17, с. 50].

Досить непросто визначити точну кількість українських емігрантів, що виїхали під час другої хвилі. Найбільш прийнятною цифрою міжвоєнної української еміграції до США і Канади вважається 160 тис. осіб. Професор Торонтського університету (Канада) Пол Магочі на основі даних перепису населення США в 1920, 1930 і 1940 pp., а також беручи до уваги рідну мову українських американців, різницю в кількості народжених у США і поза країною, а також тих, які вже значились у попередніх переписах, дійшов висновку, що в повоєнний період до США прибуло 94 385 русинів-українців 33. Щоб дійти цієї, як він сам розцінює, максимально наближеної до реальності цифри, йому довелося враховувати й приналежність до тієї чи іншої церкви та інші фактори. Можна вважати, що понад 60 тис. українців осіли в Канаді. Менш вірогідні відомості є щодо інших країн. П. Губарчук, наприклад, зазначає, що в період між двома світовими війнами лише до однієї Аргентини прибуло понад 120 тис. українців34. Певні групи українських переселенців прибували й до інших країн Латинської Америки - Бразилії, Уругваю, Парагваю та ін. Підсумовуючи наведені цифри, можна зробити висновок, що в міжвоєнний період західноукраїнські землі залишили понад 300 тис. емігрантів [13, с. 137].

Між 1914 і 1921 pp. українське населення Канада збільшилося за рахунок приїзду тільки на 600 осіб 3о, і то це були переважно дружини та діти іммігрантів, що прибули раніше. Відновившись у 1923-1924 pp., виїзд із західноукраїнських земель досяг піка в 1927 - 1929 pp.- в переддень світової економічної кризи. Повсюдне погіршення економічної ситуації на початку 30-х років знову загальмувало процес еміграції, навіть намітився певний рух у зворотному напрямку внаслідок депортацій (примусового виселення) та повернення тих, хто поневірявся у чужих краях в марних спробах знайти роботу й вирішив повернутися на батьківщину. Проте цей рух не став масовим. З 1934 р. еміграція пожвавилася знову, хоч кількісні показники її були нижчими, ніж у попередні періоди. Наприклад, до Канади виїхало в міжвоєнний період 67 578 українців [21, с. 155].

Незважаючи на наявність ширшої інформації про умови переїзду до інших країн та життя і праці в Новому Світі, досить часто у далеку подорож вирушали спочатку глави сімейств або ж юнаки, ще не обтяжені родинними зв'язками. І тут спрацьовував традиційно обережний підхід до залишення батьківщини, сподівання одержати кошти на заробітках і повернутися до рідного дому або ж грунтовніше отаборитись у чужій країні і лише після того викликати свою родину. Проте у вирі наступних грізних світових подій багатьом так і не судилося не тільки возз'єднатися, а й навіть зустрітися.

На процес української еміграції вплинули як соціально-економічні умови, що різко погіршилися в усьому світі, так і обмеження, що накладалися на імміграцію урядами ряду країн в умовах жорстокої економічної депресії. Так, уряд Канади у 1930 р. припинив стимулювання імміграції, окрім випадків, коли іммігрант міг довести свою економічну спроможність на ефективну самостійну діяльність. Асоціація Св. Рафаїла також змінила напрям своєї роботи - від сприяння імміграції до участі в культурному та політичному житті.

Ще одна особливість другої хвилі еміграції із західноукраїнських земель полягала в тому, що серед тих, яго, виїжджав, лише незначна частка була неписьменною. Загалом освітній рівень цих емігрантів був значно вищий, ніж у попередні роки. Цим пояснювалось і їх швидше пристосування до нових умов, і активніша участь у громадському житті. Із цього середовища вийшли лідери громадсько-політичних, запомогових та культурно-освітніх українських організацій у різних зарубіжних країнах. Наявність серед виїжджаючих інтелектуалів, митців сприяла розвитку української культури за межами України.

Свої роздуми про причини виїзду українських трудящих до інших країн М. Ірчан опублікував у нарисі «За океан», надрукованому свого часу в прогресивній канадській газеті «Українські робітничі вісті». Вони настільки узагальнені, що стосуються всієї проблеми заробітчанської еміграції, її нелегкої долі.

«Існують на світі різні подорожі. Приємні і неприємні. Є такі, що справляють людині розкіш, манять до себе, тягнуть у невідомі світи і обіцяють задоволення. Але є подорожі гірш тяжкої каторги. Подорожі примусові, невблаганні, що пхають людину світ за очі ради паршивого існування. В таких подорожах людина трактується нарівні з худобиною і, прикушуючи губи, терпить всі невигоди та наруги над своєю гідністю і обманює себе надією, що перед нею краща доля, ясні, світлі далі. Подорожі для розкоші не для нашого сірого брата...

...Є люди, для яких кожний день - тяжка кузня, а кожне завтра - невідоме, туманне... Як добирається до них нужда і починає мучити, пригинати до землі, тоді будиться в таких людей іскра слабої надії на кращі дні, і вони піднімають журну голову та дивляться стомленими очима в невідомі світи. Чей-же найдеться й для них у мирному світі маленьке місце, де немає голоду й холоду. Тоді - торбинка в руки і - гайда в дорогу! Прощай, рідний краю!

Отакі думки рояться в мене сьогодні, як дивлюся на групу робітників і селян, що ждуть з вузликами в руках свій від'їзд на океан. Це мої співтовариші аж до берегів окричаної заморської країни - Америки» [19, с. 12].

Період життя та праці М. Ірчана в Канаді (1923-1929 pp.) був досить плідним на літературно-культурницькій та громадській ниві. Він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, висвітлення жалюгідного становища західноукраїнських трудящих під гнітом панської Польщі і розвиток зв'язків між Україною та Канадою. Доля М. Ірчана склалася трагічно: повернувшись на Україну, він став жертвою сталінських репресій [19, с. 12].

Активну діяльність на початку 20-х років розгорнули також українські організації націоналістичного спрямування в еміграції, які намагалися створити незалежну і нейтральну Українську галицьку державу. Однак вони зазнали невдачі. Делегація Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) на Паризькій мирній конференції на чолі з Василем Панейком була проігнорована представниками Антанти так само, як і українсько-націоналістична делегація з Канади. Франція бажала скоріше мати на сході Європи сильного союзника - Польщу і тому домоглася на Раді послів Антанти 15 березня 1923 р. прийняття рішення про передачу Галичини під управління Варшави. Після цього еміграційний уряд ЗУНР розпався. Проте українські націоналістичні кола в Східній Галичині продовжували організовувати опір примусовій асиміляції, полонізації українців, ліквідації деяких культурних і освітніх поступок, зроблених свого часу австро-угорськими властями. Так, якщо у Східній Галичині у 1915 р. налічувалося 2500 шкіл 8 українською мовою викладання, то до 1938 р. залишилося тільки 350, закрився факультет україністики у Львівському університеті, було заарештовано сотні студентів і політичних активістів, які становили ядро української інтелігенції.

Історія знає чимало свідчень антифашистської солідарності західноукраїнських патріотів, їх добровільної активної участі в захисті республіканської Іспанії, обстоюванні справи трудящих, соціальної справедливості. Але тепер, наприкінці 30-х років, їхня діяльність всіляко очорнювалась сталінським режимом. Чимало інтернаціоналістів, яким вдавалося прорватися через застави польської дефензиви до Країни Рад, потрапляли до концтаборів і гинули безслідно. Ще в 1937 р. була розпущена Комінтерном Польська комуністична партія, зазнали репресій багато членів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ).

Просування фашизму в Європі, що наближало нову світову війну, мюнхенська змова і розчленування Чехословаччини у 1938 p., остаточне загарбання її Німеччиною у 1939 p., окупація Закарпатської України Угорщиною знову звузили можливості еміграції.

2.3 Третя хвиля еміграції

еміграція діаспора преса поселення

Друга світова війна розпочалась 1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини на Польщу. Понині точаться гострі наукові й політичні дискусії про події, що проходили в переддень спалаху війни, особливо про радянсько-німецький договір від 23 серпня 1939 р. Не вдаючись до розгорнутої характеристики цього документа, його сенсаційності та незвичайності, не можна не зазначити, що він спричинився до возз'єднання західноукраїнських земель, територій, заселених переважно українцями і відторгнутих від України у 1921 р. в результаті воєнної інтервенції Польщі [16, с. 9].

Однак разом з позитивними наслідками возз'єднання злочинний сталінський режим приніс на західноукраїнські землі форсовану примусову колективізацію, депортацію й репресії проти так званих «антисоціалістичних елементів» і «ворогів народу», проти значної частини членів КПЗУ. Під політичну та ідеологічну гільйотину потрапило чимало визначних громадських прогресивних діячів, носіїв української культури. Це стало однією з причин розгортання на цих землях антирадянської боротьби, яка точилася впродовж другої світової війни і в перші повоєнні роки.

Наприкінці війни почалася третя хвиля української еміграції, яку, на відміну від перших двох, можна вважати майже суто політичною.

Після перемоги над гітлеризмом репатріація радянських громадян, які опинилися в радянській зоні окупації Німеччини, завершилася в порівняно стислі строки. Значна кількість репатріантів виїхала і з західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Проте велика маса людей зволікала з прийняттям рішення про репатріацію або ж відмовлялася повернутися до СРСР з тих чи інших міркувань. Згідно з офіційною статистикою в 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини знаходилась така кількість українців: в англійській - 54 580, американській - 104 024, французькій - 19 026; у всіх трьох західних окупаційних зонах Австрії - 21 893 і у великому таборі під Ріміні в Італії - 11 тис. Вважалося також, що приблизно 100 тис. українців перебували на тих же територіях серед населення або ж переховувалися в лісах. Таким чином, на той час понад 310 тис. українських громадян опинились у становищі біженців або «переміщених осіб». Чому так сталося? Що спонукало цих людей відмовлятися від повернення на Україну?

Сьогодні можемо дати достовірні відповіді на ці непрості запитання. У цій сфері нагромадилося чимало стереотипів, вигадок і перекручень історичної правди, внаслідок чого всі переміщені особи огульно розглядалися як зрадники Батьківщини, вороги Радянської влади. Справді, в таборах для переміщених осіб виявилися колишні колабораціоністи, члени різноповерхових органів адміністрації на тимчасово окупованій території України, поліцаї, вояки дивізії СС «Галичина» тощо. Були серед цієї категорії і представники колишніх заможних верств, які втратили свою власність і привілеї і тому сповідували крайні антирадянські погляди і підбурювали інших до «неповерненства». Проте ця група «переміщенців» становила меншість серед строкатої маси мешканців таборів.

Найчисленнішими були колишні військовополонені, па яких у Радянському Союзі чекало покарання за перебування в полоні, бо сталінсько-берієвський режим усіх їх розцінював як зрадників. При цьому до уваги не бралися складності воєнних дій, особливо на першому етапі фашистської агресії проти СРСР, коли в оточення та полон потрапляли мільйони радянських солдатів. Дійсно, деякі з них піддалися нацистській пропаганді і свідомо приєдналися до різного роду «визвольних армій», передусім наймасовішої - Російської визвольної армії (власовців). Але, як правило, до полону потрапляли внаслідок безвихідного становища в оточеннях, поранень і контузій. Життєві ситуації підкидали безліч подібних варіантів і обставин.

У перші повоєнні роки в західних областях УРСР точилася гостра боротьба між Радянською владою та її противниками. Слід зазначити, що саме жорстокості сталінського режиму штовхали певну частину населення в ряди підпільної Української повстанської армії (УПА). З свого боку, бойовики УПА теж завдавали чимало лиха місцевому населенню. Під тиском переважаючих сил Радянської Армії та озброєних загонів самооборони керівництво націоналістичного підпілля та командування УПА були змушені припинити широкі бойові операції і вивести основну частину свого складу за кордон. Тисячі членів УПА змогли прорватися через Карпати до Чехословаччини і вийти до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх було інтерновано. Так з'явилося нове поповнення української еміграції. Із зрозумілих причин воно на довгі роки привнесло до української діаспори дух конфронтації і крайнього негативізму навіть щодо культурно-мистецьких зв'язків з Україною [4, с. 57].

...