Українська діаспора

Політична й вимушена за своїм характером третя хвиля української еміграції увібрала в основному людей освічених, свідомих, вихідців з міст. Поневіряння «переміщенців» у таборах, їхні пошуки пристановища у новому для них світі зображені в багатьох мемуарах і свідченнях як учасників, так і свідків цієї драми.

В Бразилії, наприклад, колишні «переміщенці» працювали у важких умовах на каучукових та кавових плантаціях, у вугільних шахтах, на залізних та марганцевих копальнях. Як дешева і некваліфікована робоча сила вони зазнавали посиленого визиску і дискримінації. Дошкуляв їм і тропічний клімат, і породжувані ним та важкими умовами життя і праці хвороби. Вони були змушені працювати від зорі до зорі за мізерну платню. По суті, їхнє становище мало чим відрізнялося від каторги. Це викликало і протести, і бажання переїхати до інших країн. У цілому ж можна констатувати, що зусилля по розселенню переміщених осіб, їх адаптація до нових умов дали позитивні наслідки.

Дивлячись на післявоєнний період, слід взяти до уваги останні два десятиріччя, коли у зв'язку з посиленням дисидентського руху як форми протесту проти різного роду деформацій соціалізму та посиленням репресій проти нього під час так званої епохи застою окремих дисидентів було вислано за рубіж. Так опинилися за кордоном Валентин Мороз, Леонід Плющ, генерал Петро Григоренко та інші. Проте ці факти не можна розцінювати як процес більш-менш сталої істотної еміграції. Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступного виїзду за кордон. Здебільшого це вихід дівчат і молодих жінок заміж за іноземних спеціалістів, які тимчасово працювали або стажувалися на Україні, зарубіжних студентів та аспірантів. У цілому з Радянського Союзу в такий спосіб виїхало в 1989 р. 40 тис. осіб. Частина їх виїхала з України, проте якихось офіційних даних з цього приводу не опубліковано. Помітно зросла еміграція до Ізраїлю. Тисячі жителів республіки української національності у складі змішаних подружжів виїхали за ізраїльськими візами також до США, Канади та інших країн з причин невдоволення своїм економічним і соціальним становищем, а інколи й через політичні мотиви. Крім того, десятки українців, переважно із західної частини України, виїхали на постійне проживання на Захід на запрошення родичів [8, с. 138].

2.4 Четверта хвиля еміграції

А з 1980 року почали приїжджати в Канаду представники четвертої хвилі українських іммігрантів. Спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської відлиги чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном. Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби.

Посольство цієї країни в Києві інформує: із 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів.

Виїзд із території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990-і рр. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції [1, с. 23].

Політика української держави щодо етнічних українців, які через різні причини опинилися за її межами та бажають повернутися, передбачає сприяння процесові їх репатріації, гарантії поза квотної імміграції, відновлення українського громадянства, культурну та мовну адаптацію переселенців тощо.

Процес репатріації охопив передусім ті категорії української людності, міграція яких з України мала тимчасовий характер і які раніше чи пізніше планували повернутися до рідного краю. Утворення незалежної Української держави стимулювало в них національні почуття, викликало бажання прислужитися її духовному відродженню й економічному розвиткові. Певним каталізатором репатріації стало прийняття 13 листопада 1991 р. Закону України "Про громадянство", який у першій своїй версії передбачав річний термін підтвердження громадянства України. В цілому за 1992 -1996 рр. в'їзд в Україну етнічних українців з нових незалежних держав, які виникли на місці колишнього СРСР, перевищив їх виїзд у ці держави на 203,4 тис. чоловік.

На відміну від міграції з країнами СНД й Балтії, з якими відбувається більш-менш адекватний за обсягом обмін населенням, міграція між Україною та країнами "старого" зарубіжжя однозначно має характер еміграції. Обсяги її в ці країни стали зростати в період "перебудови" з лібералізацією громадського життя взагалі та режиму кордонів зокрема. Найбільшими вони були в 1990 р., коли в цьому напрямі виїхало 95 тис. осіб. Слід зазначити, що еміграція цього періоду мала виразний етнічний характер. Основною країною призначення був Ізраїль. У1989 р. сюди прямував 91% емігрантів з України, у 1990 - 92%. Абсолютну більшість емігрантів становили особи єврейського походження. Дві третини емігрантів основною причиною виїзду назвали родинні обставини.

Після проголошення незалежності еміграція спочатку зменшилася до 44,4 тис. чоловік у 1992 р., потім зросла до 58,7 тис. у 1994 й знову стала зменшуватися, становлячи в 1995 р. 54,0 тис, у 1996 р. - 53,0 тис. чоловік.

Одночасно зменшилася питома вага виїзду в Ізраїль, яка становила в 1994 - 1996 рр. приблизно третину всього виїзду. Потік емігрантів в інші країни, передусім США та Німеччину, навпаки, зростав. У 1992 -1996 рр. на ці дві країни припадає майже половина емігрантів.

Характерною рисою виїзду з України в роки її незалежності до країн "старого" зарубіжжя стало поступове заміщення етнічної еміграції економічною. Ця тенденція виявляється як у зменшенні частки тих, хто виїжджає в Ізраїль, так і в скороченні серед емігрантів питомої ваги євреїв. Так, якщо частка євреїв серед емігрантів упродовж 1995 - 1996 рр. зменшилася з 41,2 до 37,0%, то українців і росіян, навпаки, зросла: українців - з 26,0 до 30,0%, росіян - з 16,0 до 20,0%.

У середині 1990-х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%) [2, с. 6].

Різні національні й міжнародні, урядові й неурядові організації вживають певних заходів для приведення стихійного процесу еміграції з України в певне, бодай частково організоване, русло. Це робиться для полегшення становища самих емігрантів, які, потрапляючи в країні прибуття в зовсім незнайому ситуацію та не знаючи в своїй більшості законів, мови і традицій місцевого населення, часто-густо стають заручниками підпільних торговців робочою силою, що всіляко ошукують їх.

Наприклад, зважаючи на добру славу, якою користуються українці в Аргентині, імміграційні органи цієї країни стали видавати громадянам України візи терміном на один рік із правом працевлаштування. Строк дії такої візи може бути продовжено за умови доведення наявності легальних джерел існування. Протягом короткого часу за такими візами до Аргентини прибуло близько 4 тис. українських переселенців. Проте у зв'язку зі значним безробіттям, спричиненим реформами в аргентинській економіці, приватизацією великих державних підприємств енергетики, нафто- й газовидобутку тощо, лише одиниці з них мають роботу за фахом. Матеріальні труднощі та невисокий рівень етнічної самоідентифікації представників четвертої хвилі не сприяють її інтеграції в суспільне життя "старої" еміграції. Організації української діаспори в різних країнах надають посильну допомогу в облаштуванні новоприбулих, зокрема, в оформленні необхідних документів, вивченні місцевої мови, навчанні дітей у школі тощо. Проте діаспорні громадські структури можуть лише частково посприяти розв'язанню низки складних проблем, з якими відразу ж зіштовхуються новоприбулі. Багато чого залежить від зусиль самих емігрантів четвертої хвилі, яка нараховує вже понад 100 тис. осіб. Загалом для цих новітніх емігрантів питання "національного самовизначення" має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон'юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців. У. Дячук роз'яснює новітнім емігрантам "якщо ви не вступите до якоїсь організації й не почнете в ній працювати, - може, своїм способом, - ви розминетеся в морі американськім, а ваші діти скоро перестануть говорити по-українськи" [18, с. 138].

Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова - російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій.

Отже, в історії українського народу еміграція відіграла досить велику роль. В історії України було чотири хвилі еміграції, з яких перша була зумовлена в більшості випадків економічними причинами, друга і третя - політичними, а четверта - економіко-політичними. За рубежем утворилися українські етнічні групи, розвиток зв'язків з якими б невід'ємною умовою розвитку різноманітних сфер буття української нації - науки, культури, економіки.

РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА І УКРАЇНА: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОДІЇ

3.1. Досягнення української діаспори

За різними оцінками нині за межами України проживає 11-20 млн. українців. Етнічні українські землі входили до складу різних держав: Російської імперії, Радянського Союзу, Австро-Угорської імперії, Польщі та інших. Цим пояснюється формування двох міграційних потоків і як наслідок двох діаспор - західної і східної.

Українська мова

Проживаючи за кордоном, мільйони наших земляків та їх нащадки в багатьох країнах зберегли в своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї, українську самобутність. З перших років організованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати “своїх” у чужорідному оточенні [6, с. 119].

Коли українці вперше прибули до Америки, багато хто з них вважав, що буде мати змогу заробити багато грошей і повернутися додому. Початок другої світової війни вніс зміни у ці плани і багатьом довелося залишитися у новій для них країні. Процес пристосування, через який їм довелося пройти, був складним і часто болючим. Щоб вижити за будь-яких умов, вони засновували свої церкви, відкривали школи, організації, а також культурні та освітні товариства. У боротьбі за пристосування до нової культури вони також послідовно зберігали вірність своїй рідній мові та культурі.

Одним з головних елементів у збереженні етнічності є мова, й українські американці зуміли розвинути як неформальний, так і формальний механізм для підтримання мовних навичок. Хоча найбільше важить тут мова родини, інші інститути, так само як і релігійні організації та церква, секулярні організації та братства також сприяють цьому значною мірою. Майже 90 відсотків українських католицьких і православних церков здійснюють хоча б одну службу українською, а також церковно-слов'янською мовами. Це можна пояснити “напливом українських іммігрантів після 1945 р.”, під час якого кількість україномовних в США зросла більш як в три рази за 20 років. Українська спільнота у такий спосіб набувала необхідних знань в галузі української історії, літератури, мови, релігії і культури [17, с. 50].

Таблиця 3.1 - Знання української мови громадянами США українського походження

Демографічні дані свідчать, що мовою предків розмовляє приблизно п'ята частина українського населення. За висновками деяких американських дослідників, громадяни США українського походження, які володіють українською мовою мають ряд демографічних особливостей. Серед них такі: вони переважно старшого покоління, їх соціально-економічний статус наближається до середнього рівня США, вони пізніше вступають до шлюбу, ніж американці.

Періодична преса

Перші українські громадські організації в Канаді були засновані активістами епохи піонерів. Зародження української літератури в Канаді сягає початку цього століття, коли перші переселенці почали друкуватися на сторінках іммігрантської преси, набуло розвитку справжнє українське письменництво. Спочатку потреби освідченних читачів іммігрантів задовольняли книжки, привезені з України та місцеві передруки та переклади української класики. Однак, незабаром їх замінили літературні твори, написані українцями. Хоча ця література не була високої якості, але все одно вона торкалася душі багатьох іммігрантів. Перша спроба створити організацію українських канадських письменників датується 20-ми роками.

Життя більшості українських видань у Канаді було коротким, адже великих тиражів вони не збирали, як і прибутків від реклами. Тому майже всі українські періодичні видання залежали від пожертвувань читачів або організованого меценатства. Це особливо відчувається сьогодні, адже з кожним поколінням кількість українських читачів зменшується. Деякі видання намагаються привернути нових читачів, включаючи до своєї структури англомовні розділи або додатки. Найважливіші українські газети і журнали такі: “Український голос”, “Новий шлях”, “Гомін України”, “Життя і слово”, “Батьківщина” та інші [4, с. 57].

Літературне життя в діаспорі

За роки незалежності України поглибилося вивчення літературного процесу та літературних постатей ХХ ст. Раніше цьому питанню приділялося дуже мало уваги, проте тепер науковці мають великий шмат ще й досі малодослідженого та розглянутого матеріалу.

Окремим питанням в історії української літератури потрібно виділити творчість письменників-емігрантів, а також розвиток літературного життя за межами материкової України. Як це не парадоксально, у практиці світової літератури нерідко саме емігранти, депортанти створювали високомистецькі твори (Овідій, Данте, В. Набоков, Й. Бродський, Г. Маркес та ін.). На вимушеній чужині розквітнув талант українських письменників: Є. Маланюка, О. Теліги, Олега Ольжича, Ю. Липи, Т. Осьмачки, Василя Барки, У.Самчука, Івана Багряного, Н. Лівицької-Холодної та багатьох інших представників пера [2, с. 6].

Третій період: 1945 - 1954 рр. Саме в цей період створився Мистецький український рух, перше повоєнне літературне об'єднання письменницьких сил еміграції. Цей період - європейська переходова доба еміграції, доба таборів Ді-Пі. Літературні центри цієї доби: Мюнхен, Авсбург, Новий Ульм, Зальцбург, Париж, Штутгарт. Друковані органи: три збірники МУРу літературно-мистецького спрямування; МУР-альманах, ч.1; “Арка” - місячник літератури, мистецтва, критики; “Хорс” - збірник красного письменства, критики і перекладів; “Заграва” - літературний журнал; “Звено” - журнал літератури, мистецтва і критики.

Четвертий період: 1954 - 1997 рр. У цей період постало та активно діяло Об'єднання українських письменників “Слово”. Виходив збірник “Слово”. Члени ОУП “Слово” проводили з'їзди, новорічні зустрічі митців, літературні вечори, доповіді в різних країнах. Це була найбільша за кількістю та найактивніша в своїй діяльності організація українських митців [17, с. 50].

Мистецтво наших днів

Відродження української образотворчості, започатковане Т. Шевченком і К. Устияновичем, досягло вже сьогодні свого апогею. Українська архітектура, різьба й малярство, які спочатку не виходили поза вузькі межі аматорства у творців, стали вже сьогодні органічною складовою частиною нашого культурно-національного життя. Українські митці вже не з'являються й не гаснуть, мов самітні метеори, але виступають на нашому небосхилі, як цілі сузір'я. Постають раз у раз все нові мистецькі гурти й групи, об'єднані не тільки ідеологічними, але й професійними інтересами. Це знак, що образотворчість стала в нас одним із соціальних чинників [11, с. 109].

Правда, в радянській Україні нема сьогодні об'єктивних умов для вільного розвитку української образотворчості. Митці там «зрегламентовані», а мистецтво вдягнене в шори поневільної служби «казьонним» ідеалам. Не маємо також змоги слідкувати за тим, чи й наскільки боротьба мистецтва з казьонщиною режиму видає які успіхи. Сам відгомін розстрілів і ув'язнень за «національно-буржуазні ухили» в образотворчості свідчить про те, що приборкування творчого духу не проходить там гладко, без протесту. Зате можемо слідкувати за розвитком мистецтва по цей бік Збручу, на західних землях та в емігрантській діаспорі.

У цілому сучасна українська образотворчість росте й розвивається органічно й нема вже сили, що могла б повернути той розвій в річище примітивізму й аматорства, з якого воно вже давним-давно вибилося.

Таким чином, ми бачимо: українська діаспора відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора жила Україною, діаспора виховувала дітей на українських ідеях, діаспора мріяла про незалежну Україну.

Наукове осмислення феномену української діаспори призвело до установлення її типології, згідно з якою українська діаспора поділяється на західну і східну. Остання виникла зовсім недавно - у зв'язку з розпадом СРСР і утворенням на його теренах нових суверенних держав. Західна і східна діаспора мають значні відмінності. Демократичне суспільство в більшості країн Заходу дало можливості українцям розбудувати там мережу етнічних організацій та установ, що створило умови для збереження етнічної ідентичності, функціонувати як діаспорі незважаючи на значну інтегрованість у суспільне життя країни проживання. Щодо східної діаспори, то вона має значні проблеми. Це передусім питання внутрішньої самоорганізації, без якої важко не тільки етнічно самоідентифікуватися, але й взаємодіяти з Україною.

Ще однією відмінністю між ними є їхній характер: західна є не лише етнокультурним, а й національно-політичним об'єднанням, а східна - тільки етнокультурним.

3.2 Роль України у зближенні з діаспорою

Громадська організованість діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні, і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в діаспори саме в цьому напрямку.

Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням відношення діаспори до “материка” дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території - материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця, зокрема, є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові). Історично українці в країнах “нового світу” дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесі, у великих транснаціональних корпораціях, у політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).

Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця, зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви, очевидно, мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з Західної України саме ті представники інтеліґенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Рушійною ідеологією нових “елітних” іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу - це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті будувати таку Україну в діаспорі.

І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати. Україна несподівано стала незалежною, і діаспора масово кинулася їй “допомагати” - хто фінансово, хто професійно - кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію “садочку вишневого коло хати”, якою так довго жила діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування діаспори, мабуть, не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку діаспора спроможна була їй запропонувати.

Україна обрала власний шлях розвитку. Свідомо чи несвідомо, після проголошення незалежності Україна почала ставити перед діаспорою вимоги: ви нам допомагайте фінансово, але в деталі побудови нашої держави не втручайтеся [24, c. 26 - 27]. Очевидно, за таких умов двомільйонній діаспорі неможливо стати реальним важелем впливу на 50-мільйонну державу. А навіть якби це було реально, навряд чи молодша генерація діаспорних українців погодилася б на таке викидання тяжко зароблених грошей у прірву корумпованих чиновників, неринкової економіки, інертного населення без реальної можливості і права впливати на ситуацію. Одна річ - допомагати “своєму”, а цілком інша - допомагати людям (суспільству, державі), які при кожній нагоді нагадують тобі, що ти “інший”.

Основним наріжним каменем між діаспорою й Україною стала відмова українською стороною прийняти колег з діаспори за своїх. В даному питанні винна не тільки Україна. Винні також ті діаспорні українці, які в ранні роки після незалежності приїжджали в Україну з наміром повчати тутешніх людей, як жити, не розуміючи культурної специфіки пострадянського простору, не маючи бажання застосувати методи і напрямки допомоги до ціннісних відмінностей, які породилися в результаті 50-річного відокремленого розвитку двох відламків української нації. Винні ті, які безкомпромісно намагалися будувати нову українську державу на зразок діаспори.

Але вина також і по стороні України, адже ж, якби вона була прийняла своїх діаспорних синів дійсно за своїх, ті могли були б їй дати неабиякий цивілізаційний стимул (вже не говорячи про матеріальний). Досвід діаспори у побудові справжнього громадянського суспільства велетенський. Суть цього суспільства полягає в існуванні широкої мережі незалежних громадських організацій [23, c.46] - на основі поваги до індивідуума як особистості, на засадах волонтерства, з горизонтальною організаційною структурою, з активно зацікавленими членами, які незалежно від зовнішніх стимулів (в тому числі державних) працюють на добро організації (і разом з тим на добро загального суспільства) з ідейною наснагою, задля власного самозадоволення і самореалізації. В Україні часто декларується бажання саме таке громадянське суспільство побудувати, але, незважаючи на велетенське фінансування недержавних організацій з боку західних донорів, відчувається брак досвіду на місцях, брак ціннісних мотивацій поодиноких людей, брак прикладу, який можна було б наслідувати. Такий прикладний ресурс існує в діаспорі, але він залишається мінімально використаним.

Досвід розвитку інститутів громадянського суспільства в діаспорі показав, що така форма спонтанної самоорганізованості може реально існувати тільки в умовах, коли на загальнодержавному рівні кожен член суспільства почуває себе повноправним. У тих державах Західної Європи (наприклад, у Німеччині чи Італії), де українці живуть вже понад 50 років, але в переважній більшості не прийняли громадянства держав поселення, вони є досі швидше “іммігрантами”, ніж діаспорою. Можна арґументувати, що у цих державах діяла своя специфіка, яка не дозволила українцям розвинути свої організаційні структури настільки, як це відбулося в Північній Америці, але існування в Європі єврейської діаспори саме як діаспори і відмінність українців від євреїв у цих країнах вражає.

Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість вихідцям з української діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави, в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї), але багато в чому на повсякденному рівні чужої. Навіть при найбільшому бажанні перебороти такі емоційні бар'єри прийняття українського громадянства є просто непрактичним, адже згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт, який дозволяє безвізовий проїзд у переважну більшість держав світу), погодилися б його здати на користь українського.

Слід зауважити, що громадяни України вже сьогодні можуть напівлегально мати подвійне громадянство. Але тільки деякі. Емігранти з України, які проживають в Канаді чи США і приймають громадянство тих держав, рідко коли заявляють про це державним органам України і тому продовжують вважатися громадянами України. Подібно може зробити будь-який громадянин України, який бажає прийняти громадянство Росії - для цього навіть не потрібно виїжджати з України, адже ж будь-яке консульське представництво Російської Федерації, після проходження певної бюрократичної процедури, з приємністю надасть російське громадянство бажаючому громадянину України без вимоги здачі українського паспорта. Отже, арґумент, який поширений поміж представниками української патріотичної еліти, - що Україна не може законодавчо дозволити подвійне громадянство, бо це призвело б до формування “п'ятої колони” на її території, - не відображає дійсності.

Сьогодні діюча формальна заборона подвійного громадянства не сприяє ні законодавчій легітимізації існуючої практики, ані не служить перепоною поширенню правового нігілізму в Україні. Замість захищати власні національні інтереси, Україна реально дискримінує проти діаспори, ставлячи перед нею неможливі до подолання перепони для повноправної участі в розбудові української держави. В умовах сьогоднішньої України заборона подвійного громадянства не є виявом зрілої самовпевненості у власній незалежності. Радше це вияв “інституціоналізованої ксенофобії” [25, c.91], яка тягне своє коріння з застарілої концепції української нації, згідно з якою “українство” - це виключно етнічне поняття. Майбутнє поширення такого поняття шкідливе як для внутрішньої політики України, так і для побудови тісного взаємозв'язку з діаспорою. Тому першочерговим завданням будівників “світового українства” є переосмислення ідеологічних підпор цієї рушійної сили, яка в минулому призвела до формування як діаспори, так і держави Україна. Поняття “українство” потрібно модернізувати згідно з новими вимогами, які виникли в результаті здобуття незалежності - це потрібно і діаспорі, і Україні.

ВИСНОВКИ

Проводячи курсове дослідження за темою „Українська діаспора”, ми зробили наступні висновки.

Щодо українців, які живуть за межами України, вживається термін «діаспора». Серед вчених і публіцистів це нерідко викликає дискусію. Суть її ось у чому. Діаспора (з грецьк. - розсіяння) означає розселення значної частини населення (етнічної спільноти) за межами країни його походження. Однак, зазначають одні автори, чи можна цей термін вживати стосовно тих мільйонів українців, які живуть в сусідніх з Україною країнах (Росії, Бєларусі, Молдові) споконвіку і є автохтонним населенням їх певних територій. Інші автори, наприклад Петро Кравчук, вважають, що «діаспорниками» безпідставно також називати дітей і онуків українських емігрантів, які від народження є громадянами Канади, США тощо.

В історії України було чотири хвилі еміграції, з яких перша була зумовлена в більшості випадків економічними причинами, друга і третя - політичними, а четверта - економіко-політичними.

Українська діаспора, як історичне і соціально-політичне явище, характеризується такими рисами:

* термін "діаспора" підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашому випадку - українського) походження;

* за невеликими винятками, вся українська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з боку інших етнічностей, належить до маргінального прошарку українського етносу;

* українська діаспора частково розселена компактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне (оскільки частина українського населення опинилася в складі інших держав унаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого - іммігрантське;

* діаспора становить уже інтегральну частину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніх іммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміру повертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньої допомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;

* українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь.

Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість вихідцям з української діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави, в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї), але багато в чому на повсякденному рівні чужої. Навіть при найбільшому бажанні перебороти такі емоційні бар'єри прийняття українського громадянства є просто непрактичним, адже згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт, який дозволяє безвізовий проїзд у переважну більшість держав світу), погодилися б його здати на користь українського.

Як бачимо, українців по цілому світу нараховується дуже багато. З однієї сторони це добре, бо є багато можливостей для зустрічей і контактів. З другого боку ж постає запитання, що то Україна за держава, з якої так багато виїжджає корінних мешканців?

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Зубалій О.П. Історія української діаспори / Зубалій О.П., Лановик Б.К. - К.: Центр навчальної літератури, 2008. - 248 с.

2. Ковальчук О.П. Переселення селян українських губерній Російської імперії (друга пол. XIX - поч. XX ст.) / Ковальчук О.П. - Київ-Чикаго, 2002. - 332 с.

3. Толопко Л. Трудові українці США / Толопко Л. - Нью-Йорк, 2004. - 331 с.

4. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище / Трощинський В.П. - К.: Либідь, 2007. - 274 с.

5. Заставний Ф. Д. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах).- Л.: Світ, 1991.- 120 с.

6. Брук С.И., Кабузан В.М. Динамика и этнический состав населения России в эпоху империализма (конец XIX в.-1917 г.) // История СССР. - 2000. - № 3. - С. 56-61.

7. Зарубіжні українці / С. Ю. Лазебник, Л. О. Лещенко, Ю. І. Макар та ін.- К.: Україна, 1991.- 252 с.

8. Антонюк О.П. Українці в світі // Політика і час. - 2003. - № 5. - С. 22-27.

9. Вівчарик М.В. Українці в світі: східна і західна діаспора // Український історичний журнал. - 2003. - № 11, 12. - С. 57-67.

10. Губарчук Я. Українці в Аргентині // Жовтень. - 2006. - № 12. - С. 12-21.

11. Кабузан В.М., Чорна Н.В. Заокеанська міграція слов'ян у XIX - на початку XX ст. // Народна творчість та етнографія. - 2009. - № 6. - С.34-40.

12. Карманський П.К. Крізь темряву / Карманський П.К. - Львів: Світ, 2007. - 322 с.

13. Лещенко Л.А. Фермерское движение в Канаде (1900-1939 гг.) / - К.: Центр навчальної літератури, 2009. - 336 с.

14. Лещенко M.H. Селянський рух на Україні в роки першої російської революції / Лещенко M.H. - К.: АСТ, 2006. - 208 с.

15. Поклад Н.М. Конференція українських земляків Сибіру // Народна творчість та етнографія. - 2002. - № 4. - С. 82-87.

16. Стефапик Ю.К. Українська еміграція в Канаді, її світла і тіні / - К.: Либідь, 2002. - 207 с.

17. Прокоп Д.М. Українці в Західній Канаді / Прокоп Д.М. - Едмонтон; Вінніпег, 2003. - 399 с.

18. Котовсъкий А.С. На берегах Ла-Плати / Котовсъкий А.С. - Львів: Світ, 2008. - 221 с.

19. Кравчук П.П. Українці в Канаді / Кравчук П.П. - К.: Знання, 2001. - 281 с.

20. Стрелко А.А. Славянское население в странах Латинской Америки: Ист. очерк / Стрелко А.А. - К.: Знання, 2000. - 218 с.

21. Шевченко А.А. Українці в світі / Шевченко А.А. - К.: Альтернатива, 2009. - 352 с.

22. Шлепаков А. М. Українська трудова еміграція в США і Канаді / - К.: Либідь, 2000. - 255 с.

23. Богуславець Л. На прощу до рідної землі: Десять подорожей в Україну та ін. країни.- К.: Ярославів вал, 2005.- 400 с.

24. Історія української еміграції: Навч. посіб. / Б. Д. Лановик та ін.- К.: Вища шк., 1997.- 520 с.

25. Беба П. Привіт від українців Тюмені // Урядовий кур'єр. - 2000. - 20 травня. - С. 6-7.

26. Сашук А.М. Українці в Тюмені. Паростки вербової гілки // Урядовий кур'єр. - 2000. - 19 лютого. - С. 8-9.

27. Нашого цвіту по всьому світу... // http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=26375.

28. Проблеми та перспективи взаємодії української діаспори Австралії з Україною // http://refer.org.ua/

29. Антонюк О.П. Українці в світі // Політика і час. - 2003. - № 5. - С. 22-27.

30. Беба П. Привіт від українців Тюмені // Урядовий кур'єр. - 2000. - 20 травня. - С. 6-7.

31. Брук С.И., Кабузан В.М. Динамика и этнический состав населения России в эпоху империализма (конец XIX в.-1917 г.) // История СССР. - 2000. - № 3. - С. 56-61.

32. Вівчарик М.В. Українці в світі: східна і західна діаспора // Український історичний журнал. - 2003. - № 11, 12. - С. 57-67.

33. Губарчук Я. Українці в Аргентині // Жовтень. - 2006. - № 12. - С. 12-21.

34. Зубалій О.П. Історія української діаспори / Зубалій О.П., Лановик Б.К. - К.: Центр навчальної літератури, 2008. - 248 с.

35. Кабузан В.М., Чорна Н.В. Заокеанська міграція слов'ян у XIX - на початку XX ст. // Народна творчість та етнографія. - 2009. - № 6. - С.34-40.

36. Карманський П.К. Крізь темряву / Карманський П.К. - Львів: Світ, 2007. - 322 с.

37. Ковальчук О.П. Переселення селян українських губерній Російської імперії (друга пол. XIX - поч. XX ст.) / Ковальчук О.П. - Київ-Чикаго, 2002. - 332 с.

38. Котовсъкий А.С. На берегах Ла-Плати / Котовсъкий А.С. - Львів: Світ, 2008. - 221 с.

39. Кравчук П.П. Українці в Канаді / Кравчук П.П. - К., 2001. - 281 с.

40. Лещенко Л.А. Фермерское движение в Канаде (1900-1939 гг.) / Лещенко Л.А. - К.: Центр навчальної літератури, 2009. - 336 с.

41. Лещенко M.H. Селянський рух на Україні в роки першої російської революції / Лещенко M.H. - К.: АСТ, 2006. - 208 с.

42. Поклад Н.М. Конференція українських земляків Сибіру // Народна творчість та етнографія. - 2002. - № 4. - С. 82-87.

43. Прокоп Д.М. Українці в Західній Канаді / Прокоп Д.М. - Едмонтон; Вінніпег, 2003. - 399 с.

44. Сашук А.М. Українці в Тюмені. Паростки вербової гілки // Урядовий кур'єр. - 2000. - 19 лютого. - С. 8-9.

45. Стефапик Ю.К. Українська еміграція в Канаді, її світла і тіні / - К.: Либідь, 2002. - 207 с.

46. Стрелко А.А. Славянское население в странах Латинской Америки: Ист. очерк / Стрелко А.А. - К.: Знання, 2000. - 218 с.

47. Толопко Л. Трудові українці США / Толопко Л. - Нью-Йорк, 2004. - 331 с.

48. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище / Трощинський В.П. - К.: Либідь, 2007. - 274 с.

49. Шевченко А.А. Українці в світі / Шевченко А.А. - К.: Альтернатива, 2009. - 352 с.

50. Шлепаков А. М. Українська трудова еміграція в США і Канаді / - К.: Либідь, 2000. - 255 с.

51. Заставний Ф. Д. Українська діаспора (розселення українців у зарубіжних країнах).- Л.: Світ, 1991.- 120 с.

52. Богуславець Л. На прощу до рідної землі: Десять подорожей в Україну та ін. країни.- К.: Ярославів вал, 2005.- 400 с.

53. Історія української еміграції: Навч. посіб. / Б. Д. Лановик та ін.- К.: Вища шк., 1997.- 520 с.

54. Зарубіжні українці / С. Ю. Лазебник, Л. О. Лещенко, Ю. І. Макар та ін.- К.: Україна, 1991.- 252 с.

Размещено на Allbest.ru