Історико-етнографічний регіон України – Полісся

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Історико-етнографічний район - це етнотериторіальне утворення в рамках етносу, яке є самобутнім за етнічною історією і етнографічними рисами, що зафіксовано в історичних документах, регіональній символіці і етнічній свідомості людей. полісся етнографічний побут звичай

Українське полісся - це етнографічний район, що охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. На півночі межує з Білоруссю, на заході - з Підляшшям.

Дана тема є досить актуальною, оскільки Українське Полісся є значимою територією України, тому важливе дослідження етнографічних та історичних змін, особливостей матеріальної та духовної культури.

Об'єктом дослідження є історико-етнографічний регіон України - Полісся.

Предметом дослідження є вивчення і виявлення тих властивостей етнографічного регіону, завдяки яким він виділяється з-поміж інших історико-етнографічних регіонів України. Тобто основний критерій: заняття, їжа, одяг і прикраси, сімейний і громадський побут, різні аспекти духовної культури: звичаї, обряди, вірування, різні форми народного мистецтва, усна народна творчість.

Мета дослідження - дослідити особливості етнічного і історичного розвитку етнографічного району - Полісся.

Завдання дослідження:

- дослідити історико-географічні та етнографічні відмінності розвитку Полісся;

- дослідити розвиток матеріальної культури;

- дослідити особливості відносин поліщуків;

- дослідити духовну культуру.

Полісся як українське етнокуль турне явище віддавна привертало до себе увагу вчених різного науко вого профілю, а найбільше лінгвістів та етнографів. Однак методологіч ний інструментарій, політична упе редженість не дозволили поки що роз крити безперервний процес етнокуль турного розвитку. Фрагментарність наукових досліджень, коли вихоплюва лось окреме явище, не могла послу жити основою для синтетичного вив чення етногенезу та етнічної історії Поліського краю, виявити напрямки потоків етнічних явищ і доісторич ного періоду, пояснювати особливості і динаміку трансформування їх у тра диційно етнічні елементи.

Наукове вивчення Полісся здій снювалось у руслі нагромадження фактографічного матеріалу: в одному ви падку, в процесі ґрунтовних експеди ційних досліджень з опублікуванням їх результатів, в іншому індивідуаль но-творчих записів за окремими нау ковими темами. Точкова чи локально-територіальна методика експедицій ної роботи не могла забезпечити нау кові потреби конструктивно-аналітичного вивчення усіх аспектів буття поліщуків.

Зосереджені творчі зусилля етнолінгвістів, зокрема діалектологів і лекси кологів, призвели до значних науко вих результатів. Опубліковані праці Інституту слов'янознавства та бал каністики колишньої АН СРСР, лін гвістів Білорусі й полісезнавців Укра їни створили фундаментальну основу для аналітичних мовознавчих синтез, у тому числі й тих, що стосуються етногенетичних аспектів і питань етимології.

Українська полісезнавча наука ро бить раз у раз спроби вивести про блему дослідження Полісся на більш вищий рівень, оскільки вона безпо середньо стосується історичних основ державності України і є суттєвою ча стиною загальнонаціональної геополітичної доктрини в сучасних умовах.

Розділ І. Історична характеристика Полісся

1.1 Етнографічна історіографія Полісся

Першу писемну згадку стосовно Полісся простежуємо у Галиць ко-Волинському літописі. У розповіді про спільний похід руських князів Лева, Мстислава та Володимира разом з татарами, очевид но, 1275 р. десь у напрямку Новгрудки і Литви є фраза: «Мстислав... йшов був од Копиля, пустошачи по Поліссі». Щоправда, окремі історики зауважують: значно давніше про Полісся писав Геродот, хоча це непереконливо. У Геродота є інформація: «за 15 днів шля ху на північ від Маєдітського озера (Азовського моря) країною, позбавленою дерев... живуть будіни в країні, що вся за росла різними деревами». Про Полісся згадується у працях польських хроністів XV -- XVI ст. Я. Длугоша, М. Кромера, М. Стрийковського. У м. Гданську 1560 р. видана присвячена Поліссю праця доктора Зікера «Fabula Paladum Polesie»(«Оповіді поліщуків»).

На малі Гійома де Боплана територія Полісся розмежоване між такими адміністративно-географічними утвореннями: Сіверське князівство; Чернігівська земля; Київщина; Волинь, але окремо Полісся не виділено.

Багато разів Полісся згадується в документах Б. Хмельницько го, а також козацьких літописах. У Літописі Самовидця, напри клад, повідомляється: 1665 р. «гултяй ніякійсь Децнк усе Поліся спустошив, а і того у Ніжині взято до в'язень и згинул». Під 1649 р. зазначено, що «у Овручі особливий полковник заставал, до котрого усе Полісся належало. У 1676 р. дано «становисько у Полісі» полковнику Євстафію Гоголю. Велика саранча 1690 р. в Україну та на Сіверу «прийшла августа 9... але у Литву не йшла, зостала на Полісю коло Сожа». У 1695 р. солтан з ордою бєлго родською пустошив і палив Полісся».

Полісся дуже рано привернуло увагу авторів описових та етно графічних творів XVIII--XIX ст. У «Чернигивского наместничестве топографическом описании» Полісся виокремив А. ІІІафонський.(7;86)

Багатою є спеціальна етнографічна література про Полісся XIX ст. Різнопланові й різнотематичні розвідки про Полісся публі кували українські, російські та польські автори, з-поміж них -- М. Чарновська, Я. Снєдецький, Р. Зенькевич, В. Сирокомля. П. Шинльовський. JI. Голембьовський, Ю. Крашевський, І. ёЯрошевич. За дорученням Комісії Київ ського навчального округу велику ілюстровану описову працю «Медико-топографическое описание государственных имуществ Киевского округа...» написав дійсний член Комісії П. Делафліз. Вона видана 1854 р. і містила чимало малюнків, у тому числі по ліських хат та одягу.

Починаючи від 30-х років XIX ст., чимало етнографічних ма теріалів про Полісся публікувала газета «Волынские губернские ведомости». У другій половині XIX ст. комплексну працю про ет нографію Полісся написав і видав польський дослідник Т. Оте цький. Оригінальні статті публікували польські автори В. Брикачинський, 3. Рокосовська та ін. Багато уваги етнографічному вивченню Полісся приділяли польські етнографи початку XX ст., зокрема К. Мошинський -- автор хрестоматійних праць «Східне Полісся» та «Народна культура слов'ян». Статті з етнографії Полісся друкували польські періодичні видання «Ziemia» та «Sprawy Narodowosclowe». Російські й українські автори другої половини XIX ст. опубліку вали статті про Полісся у періодичному виданні Російського гео графічного товариства «Этнографический сборник» і багатотомному виданні П. Чубинського «Труды этнографическо-статистической комиссии в Западно-Русский край...» Поширеною є етнографічна історіографія про Полісся XIX -- початку XX ст., узагальнена в колективній монографії українських і білоруських дослідників «Полесье. Материальная культура».

За радянського часу найпомітніші праці про матеріальну й ду ховну культуру Полісся написали українські етнографи В. Крав ченко, С. Таранущенко, Г. Стельмах, М. Козакевич, М. Приходько,

В. Миронов, В. Горленко. Г. Стельмащук, А. Данилюк. В умовах української державності Полісся досліджували М. Глушко, Л. Бул гакова, Р. Радович, К. Кутельмах, Р. Сілецький, М. Гладкий, В. Балушок, О. Курочкін та ін.

1.2 Історико-географічна характеристика

З географічного погляду Поліссям називають місцевості Украї ни, Польщі, Білорусі та Росії, що характеризуються великими площами мішаних і хвойних лісів, піщаними ґрунтами, які чер гуються зі заболоченими лугами та болотами загалом, багатьма озерами, тихими ріками й річками, своєрідною фауною. Україн ське географічне й етнографічне Полісся в західному напрямку продовжується територією Польщі, охоплює історичне Підляшшя, в північному напрямку -- поширюється на білоруську територію, північніше від р. Прип'ять, у східному -- на російську Брянщину, західні райони Калузької та Орловської областей, південно-західну Смоленщину.

В українській і польській науковій традиції етнографічним Поліссям насамперед прийнято називати басейн Прип'яті, а україн ським Поліссям, зокрема, відповідні поліським географічним умовам території вздовж південного русла Прип'яті аж до їхнього переходу в лісостеп. За той перехід піщано-болотистого багато зарослого лісами масиву в лісостеп в Україні із заходу на схід прий нято лінію північнішу від міст Володимир -- Луцьк -- Рівне -- Ко рець -- Житомир -- Київ до Дніпра, і східніше від Дніпра -- Київ -- Козелець -- Ніжин -- Бахмач -- Конотоп -- Глухів. На північ від Прип'яті, крім смуги в сотню кілометрів зі заходу на схід, у гео графічному відношенні окремими значними масивами Полісся «розмиває» всю територію Білорусі й поширюється в Литву та Латвію. Так само в Україні, південніше від означеної смуги, з географіч ного погляду воно постає аж у північних Радехівському, Кам'янко- Бузькому та Бродівському районах Львівської області (“Мале По лісся”), Інепетівському та Славутському Хмельницької області.(1;129,130)

Жителі українського Полісся мають два субетноніми: західно го -- поліщуки, східного або лівобережного -- литвини. Вважаєть ся, що назви «поліщуки» та «литвини» є аллоетнонімами, тобто назвами, які спочатку вживали їхні сусіди і які «несли в собі еле мент образливості, підкреслюючи архаїчність, певну відсталість їх культури побуту». Субетнонім "литвини" використовували вже у XVIII ст. автори описових творів, його обґрунтовують декотрі сучасні українські етнографи. З часом субетнонім "поліщуки", зокрема в XX ст., почали сприймати корінні мешканні правобе режного Полісся також як автоетнонім. Однак мешканці лівобе режного Полісся ні субетнонім “поліщуки”, ні субетнонім «литви ни» дотепер за власні самоназви не сприймають.

Паралельно з субаллоетнонімами «поліщуки» та «литвини» вже на ареалі самого Полісся в XIX -- на початку XX ст. дослідники фіксували існування дуже багатьох мікроаллоетнонімів, започат кованих від географічних місцевостей, наприклад, стоходці, застирці, столинці, височчинці, каменгородці, лаховці, теле-ханці, лагішинці, поречуки, а також і таких, що мають субетнічне або ж соціальне забарвлення. Носії цих прізвиськ часто вирізняються мовою, фонетикою окремих звуків або вживанням лише для них властивих слів «але, колі, ходилі, поле» й інших замість «але коли, ходили, поле: гепка, гецяки. гетуни, колібаники, колікач»і. Гетунами, зок рема. називали тих, хто себе зараховував до волинян (мешканців за нижньою течією Горині).

Як зазначав польський дослідник Ю. Обрембський: «відмінності тут постають насправді від села до села, й неодноразово одне село дуже відрізняється від сусіднього». Автор 1936 р. все ж таки вважав за потрібне зазначити: «існують острівки, мешканці котрих із гор дістю сприймають, що з поліщуками, скажімо, на просторі між Костополем і Сарнами.

Диференціація польськими авторами населення Полісся на численні відмінні між собою групи переважно диктувалася офіцій ним інтересом Польської держави означати Полісся етнічно та національно невизначеним краєм, який об'єктивно потребує транс формації в певну етнокультурну єдність, що повинна легко інте груватися в польську націю (пагдіі роїякі). Незважаючи на це, ет нічна роз'єднаність краю, зокрема з погляду етнічної самосвідо мості була очевидною. Натомість сфера народної матеріальної культури поліщуків дуже уніфікована. Це зумовлено аналогічни ми у всьому регіоні природними умовами проживання населення та поширенням на всьому поліському просторі в основі однакових видів занять.

Майже єдиний погляд істориків на Полісся як на один з регіонів прабатьківщини слов'ян. Особливо доказовим підтвердженням такого погляду є дуже густе поширення в усьому Поліссі (мабуть, густіше, ніж деінде на всій Слов'янщині) слов'янських гідронімів. Тут течуть притоки р. Прип'ять -- Тур'я, Стохід, Веремуль, Стир, Горинь, Случ, Уборть, Уж, Ствига, притоки Дніпра -- Тетерев, Ірпінь, на Лівобережжі -- Десна та її притоки Остер, Сейм, назви котрих лінгвістично належать до слов'янських лексем. Це ж сто сується гідронімів “Світязь”, “Жерев", “Девисябра", “Чортория”, “Любяж", на Лівобережжі -- “Сувид”. Чимало гідронімів е дво складними -- “Лібожада”, “Жеремишль", “Радобель”, “Чамишель”, “Чорнобиль”.

Якщо гідроніми засвідчують приналежність Полісся до давньослов'янського світу, то топоніми, зокрема назви літописних градів, переконливо доводять, що Полісся -- один з найважливі ших регіонів становлення й розвитку давньоруської держав ності.

Поліські гради та міста є серед тих, які найраніше згадані в “По вісті временних літ”. Це Любеч -- 882 р., Чернігів -- 907 р., Іскоростень -- 946 р.Вишгород -- 946 р.Вручий -- 977 р.Туров -- 980 р. та ін. Тут і досі існує чимало поселень із властивими лише для давнього слов'янства назвами, що мають закінчення -ичі, скажімо, Милославичі, Кісоричі,Зубковичі, Білоко- ровичі, Мартиновичі, Пепізнаничі, Васьковичі, Дубовичі, Сарновичі, Злобичі, Троковичі, Чоповичі, Народичі, Замисловичі, а також Радомишль, Путивль, у сусідстві до Полісся на волинсько му боці -- Русивль.

У часи перебування України в складі Російської держави адмі ністративно Полісся входило у кілька губерній, що в практичному вжитку за назвами губерній зумовило виникнення понять “Волин ське Полісся”, “Київське Полісся", “Чернігівське Полісся”. Подіб но в наш час частини Полісся прийнято географічно розрізняти за назвами областей -- Волинське, Рівненське, Житомирське, Київ ське, Чернігівське, Сумське. Однак за традицією й ознаками ма теріальної та духовної культури етнографи поділяють Полісся як етнографічний регіон на Східне і Західне, або відповідно Лівобе режне й Правобережне.

Водночас політичні процеси та події XX ст. глибоко вплинули на частини Правобережного Полісся, що після Ризького договору 1921 р. опинилися під окупаційною владою Польської держави й під окупаційним радянським режимом. Під Польщею, незважа ючи на всю суворість чужоземного панування, на Поліссі зберіга лись традиційні форми господарювання селян і занять, відносно стереотипним було ставлення влади до православної церкви, народної обрядовості й національних форм громадського життя. В умовах радянської влади так звана суцільна колективізація повністю зруйнувала традиційний уклад господарювання та селянського побуту, гонінню піддавалася церква і релігійні вірування, жорстокі репресії застосовувалися до національно свідомих поліщуків, голод 1932--1933 рр. не лише спричинив великі демографічні втрати населення, а й духовно травмував народну свідомість. Масова ко лективізація 40-х років, згодом і в західній частині краю, теж зруйнувала традиційний господарський уклад життя поліщуків, хоча “соціалістичні перетворення” тут відбувалися спокійнішими методами, принаймні, в духовній сфері побуту. Суспільно-політич ні причини 20--50-х років, що неоднаково позначилися на части нах Правобережного Полісся, очевидно, дають підстави в наш час розрізняти останнє на Середнє в межах Київської та Житомирської областей і Західне в межах Рівненської й Волинської областей.

1.3 Етимологія назви Полісся

Згідно з даними наукових досліджень, назва Полісся походить як від народного трактування кореня "ліс", так і від більш давнього балтського кореня "palios", що означав "заболочені луки" ("pelkлtos pievos"). Ще й сьогодні місцеві мешканці називають болота, що розкинулися на північ від Прип'яті, "литовське Полісся", на південь - "волинське Полісся", а болота західніше верхів'я Прип'яті - "польське Полісся". Докладніше про походження топоніму Полісся...

Полісся -- край, заселений східними слов'янами (переважно білорусами та українцями, що говорять самобутнім - "поліщуцьким" - діалектом), котрий охоплює південну частину Білорусі, північну Україну, кілька сусідніх районів західної Росії, а також ледь захоплює і територію західних слов'ян (Польщі) та обіймає західну частину басейнів річок Німан (Нямунас) та Нарев (Наревас). Говірки слов'янських мешканців Полісся створили діалектну зону, що зветься польською, котра почала формуватися вже раннього середньовіччя на ґрунті говірок східних слов'ян. Після татарської навали лівобережна Наддніпрянщина зазнала занепаду, що спричинив зникнення місцевих старослов'янських говірок. Пізніше на південні районі Полісся почали впливати українські діалекти, а з півночі до них стали вливатися характерні ознаки білоруських діалектів. Однак найсильнішого удару по говіркам та автохтонним мешканцям Полісся нанесла Чорнобильська трагедія, після якої в інші райони Білорусі, України та Росії змушені були емігрувати цілі села. Традиційно на Поліссі вирізняють західно-поліські (південь Брестської обл. Білорусі, північ Волинської та Рівненської областей) і середньо-поліські (південь Гомельської обл. Білорусі, північні райони Житомирської та Київської областей) діалекти. Межами цих діалектних зон вважаються притоки Прип'яті - річки Ясельда та Горинь. Етнічні мешканці Полісся - звані поліщуки - поділяються ще на західних ("пінчуки" - мешканці Пінського району Білорусі, "брещюки" чи "брестюки" - мешканці Брестського району Білорусі, а також підляшці - частина населення східної Польщі), північних (поміж річками Ясельда та Березина) та південних (мешканці українського Полісся). Полісся є особливо важливим для історії найдавніших балто-слов'янських зв'язків, надто ж його ономастика та археологічні пам'ятки, які засвідчують, що це могла бути зона найранніших балто-слов'янських контактів, а західну окраїну Полісся, що межує з північно-східним передгір'ям Карпатських гір, деякі славісти (такі як М. Фасмер) схильні вважати також і прабатьківщиною слов'ян. На думку багатьох славістів, Полісся є чи не найважливішою зоною архаїчного слов'янського всесвіту як з погляду мови, так і матеріальної та духовної культури. ("Более тридцати лет этот славянский регион был объектом внимания специалистов разных гуманитарных дисциплин как один из архаических в этнокультурном отношении регионов славянского мира, сохраняющий до наших дней языковые, обрядовые, фольклорные реликты ушедших веков", Толстая 1996, 47). На думку деяких археологів (Седов та ін.), слов'янські племена на Поліссі почали утворюватися в середині 1 тисячоліття, коли там з'явилися пам'ятки празько-корчацької археологічної культури. До того часу серед племен, що населяли Полісся, домінували балтійські (західні та дніпровські) племена. Тому в певному сенсі історія поліських слов'ян - це і історія асиміляції доісторичних балтських племен, які там жили. До речі, сліди стародавніх західних балтів Полісся, що потонули в його болотах, часом здіймаються на поверхню у цілком неочікуваний спосіб. Так, приміром, у 80-х роках 20 століття поліські патріоти спробували створити самостійну "поліщуцьку" літературну мову, котра спочатку звалася "русинсько-поліською", а потім стала називатися ятвязькою мовою. Такий вибір, за словами Н. М. Толстого, спричинила "слабко обґрунтоване припущення, що прадавніми предками поліщуків були ятвяги". Можливо, насправді занадто сміливим було б вважати усіх мешканців Полісся правдивими нащадками ятвягів, однак балтських слідів маємо вдосталь і в лексиці поліських діалектів, і в етнографії, і в ономастиці. На Поліссі зафіксовано порівняно багато апелятивних запозичень з балтійських мов, які властиві лише цьому регіонові, напр. гудище "заросла лісами низина" (східне Полісся: чернігівсько-сумські діалекти) < прус. gudde "кущі";зальва "молодий щавель, що росте коло хати" (південно-західне Полісся), порів. балтські топоніми Ћelvа (= белар. Зэльва), оз. Zalvas, р. Zalvл тощо; ховп "невеликий пагорб з похиленими краями, узгір'я" (житомирські та львівські діалекти) < балт., порів. лит. kaupas; збкензлы "вудила" (південно-західне білоруське Полісся), радше за все через польське діалектне zakieіzn№и "загнуздати, приборкати коня" з метатезою від заке(н)лзы, порів. білоруський балтизм келзы "вудила, цуглі", кілзаць "загнуздити"; палі "низинний рельєф" (східне українське Полісся) < літ. pгlios "великі болота", лат. paпi "заболочений берег озера" тощо (усі приклади наведено за: Lauиiыtл 2003, 21 -- 24; додатково див. Лаучюте 1982). Ще й сьогодні місцеві мешканці називають болота, що розкинулися на північ од Прип'яті, "литовське Полісся", на південь - "волинське Полісся", а болота західніше верхів'я Прип'яті - "польське Полісся". Стародавні польські історичні джерела фіксують місцеве плем'я polexiani, яке часом пробують ототожнювати з одним із західно-балтських племен, зазвичай, ятвягами. Про те, що колись тут жили балти, певно, нагадують і назви деяких сіл західного білоруського Полісся - Бастынь, Ковнятин, Сварынь, Ровбицк - та центрального білоруського Полісся (Гомельська обл.: Заспа, Пирки та ін.) Велика кількість балтійських слідів на Поліссі спонукає уважніше заглибитися і в походження самої назви Полісся. Славісти (і не лише вони, приміром також С. Даукантас) зазвичай схильні пов'язувати цю назву зі східнослов'янським словом "ліс" та префіксом "по-" за тою самою моделлю що й ріка - поріччя, берег - побережжя тощо. Проте існують підстави думати, що така етимологія - типовий приклад народної етимології. Думати так дозволяє ціла низка фактів: 1. Навіть ті мовознавці, які етимологічно пов'язують назву Полісся з "лісами", а отже Полісся - "лісиста місцина", не обходять стороною аналогії з балтськими назвами Pala, Pelesa, Pelysa, вказуючи, що в литовській та латиські мовах вони означають "болотистий лісок" та відносять назву Полісся до "балто-слов'янського" масиву коренів. Однак лексикологам-етимологам має бути зрозуміло, що спільний корінь у назвах Polesл, Pelesa чи Pelysa можна побачити хіба лишень у тому разі, якщо цілком відкинути етимологічний та семантичний зв'язок із слов'янським словом "ліс" та зосередити увагу на балтських фактах. 2. У балтських мовах є ціла група назв місцевостей, у яких легко можна відокремити корінь Pal-/Pel-: литовська річкаPalа (Пала), Palangа (місто Паланга), Palлja (Палея), Palinis (Палініс), озеро Palaikis (Палейкіс), річка Pelа (Пяла), Pelesа(Пялєса), Pelyља (Пяліша), латвійська річка Pala, Palejas, Pкla та ін. Вони походять від фізіографічних термінів: лит. рalа"болото, болотистий лісок, трясовиння", pгlios "великі болота на місці зарослих озер, чистина", *pela "болото", лат. palas, paпas "болотистий берег озера". Балтські слова мають відповідники і в інших індоєвропейських мовах: дакська pala "болото", тракійська palae, латинська palus "болото" тощо. Ономастично утвореними від згаданих коренів вважаються і деякі зафіксовані топоніми в слов'янських краях: село в Білорусі Пйлішча (зах. Полісся); село та ліс неподалік од нього Палюшына, Палюшынскі (зах. Палісся), Пеляка (Вітебська обл., напевно пов'язано з pйlkл), Пялікі (Вітебська область), Пелеса(Гродненська область), озеро та село Пялнк або Палнк (Мінська область), річка Пйла (притока Вілії, басейн Німану (Нямунас), річки Пелйка, Пелеса (басейн Німана); озера Пелік (басейн Дніпра); лісок Палй (Мінська обл.); луг Паліёва (зах. Палісся); гідронім у Росії Полутинский (басейн річки Окі). Чергування голосних е/а у коренях не є чужорідним явищем балтським мовам. Воно трапляється, як здається, спорадично, і в інших словах, порів. лит. belа "болото", "рослина родини жовтецевих, вітряниця" поруч із часто вживаним bаlа "те саме", stabulл - stebulл "маточина" тощо. (Karaliыnas 2004, 132). 3. Впадають в око й зафіксовані в слов'янських мовах однокореневі апелятивні запозичення з балтських мов: це вже згадуване українське (східно-поліське) палi "низинний рельєф", котре, судячи з ареалу, є залишком східно-балтського субстрату. 4. Можна було би послатися також і на фізіографічні особливості згаданого регіону: найхарактерніша особливість Поліської зони -- низинний рельєф і багато боліт, зарослих чи відкритих трясовин, болотистих лісків. Багнистість місцевості кидається у вічі більше, ніж нерівномірно розподілені лісові осередки. Розповідають, приміром, що король Швеції Карл ХІІ, переслідуючи російські війська, гнав до м. Пінськ. Короля настільки вразили безкраїй поліський океан озер, боліт і річок, що він аж написав на стінці башти Пінської колегії єзуїтів: "Non plus ultra" -- "на тому боці нічого більше немає". Тому ймовірніше, що обираючи за основу назви таке слово, котре фізіографічно характеризує Полісся, старожитні його мешканці чи їхні сусіди намагалися підкреслити саме заболоченість, вологість території, низину її рельєфу. 5. Зрештою, варто було б звернути увагу й на семантику похідних слів од кореня "поліс-/полес-" у сусідніх слов'янських мовах. У порівнянні: з російської полесье 1. "великий казенний ліс, що тягнеться від Орловської до Московської губернії", тамбовські, тульські, орловські діалекти; 2. "гілка дерева", тверський діалект; 3. "полювання", олонецький діалект; 4. "лісиста місцевість"; 5. "багниста місцевість, що поросла рідким лісом". Поміж тим, значення, що послідовно пов'язує місцевість із лісом, властиве іншому слову - подлесье. 1. "Місце, ділянка під лісом", ярославські, воронезькі діалекти; 2. "невеличкий ліс", смоленські діалекти; 3. "край лісу/узлісся", новгородські, смоленські, воронезькі діалекти; 4. "безлісий простір, безліса ділянка", свердловські діалекти. До речі, останнє значення властиве лише для діалектів пізніших переселенців з центральних районів Росії, тому вважається новим і незакономірним. Таким чином, з огляду на семантичні, етимологічні, ареальні особливості топоніма "Полісся", є серйозні підстави стверджувати, що це - назва балтського походження, що означає край "великих боліт", а семантичні зв'язки з "лісами" з'явилися пізніше, коли східнослов'янські племена почали освоювати і край, і його балтські назви місцевостей.

Розділ ІІ. Етнографічна характеристика українців Полісся

2.1 Одяг

Одяг Полісся найстійкіше зберігав архаїчні елементи. Це простежується практично на всіх видах традиційного вбрання.

Жіночі сорочки із саморобного полотна шили зі вставками (поликами) або з суцільними рукавами, пришитими по основі чи по пітканню. Стан сорочок частіше складався з двох широких полотнищ. Такі сорочки мали широкі чохли та досить великий виложистий комір. В оздобленні характерним був монохромний червоний орнамент, який виконувався технікою ткання.

У сорочках Північного Полісся орнамент розміщувався на передній частині, поликах і по всьому полю рукавів - подібно до білоруських сорочок.

Сорочки Західного Полісся орнаментувалися переважно на рукавах. Це були геометричні або геометризовані малюнки, підказані самою технікою перебору. Композиції будувалися на чіткій ритмічності великих і дрібних фігур.(3;122)

У північних районах Полісся побутували вовняні саморобні спідниці - літники, андараки, які мали яскравий орнамент у вигляді клітин або смуг. За досить обмеженої палітри кольорів та орнаментальних мотивів тут, проте, спостерігається велике розмаїття надзвичайно цікавих композицій. На сандараках багатше орнаментовані клітини чи смуги займали поділ, інші - вужчі та простіші - розміщувалися на решті площини. Щодо літників, то їх використовували переважно як святковий одяг. В будні дні вживалися полотняні спідниці - мальованки - з вибитим орнаментом. Слід згадати також полотняні або напівполотняні спідниці-бурки, поділ яких оздоблювався вовняними нитками у вигляді кольорових смуг переважно сірого, червоного, зеленого кольорів. У західних районах Полісся побутували й спідниці, які ткалися чинуватою технікою в один колір.

Поперечні червоні або червоно-чорні смуги спідниць відповідали поперечним візерункам рукавів сорочок. Оздобленням спідниць були також декоративні шви (галузка), вовняні кольорові тясьми, пізніше - нашивки з кольорових стрічок у чотири-шість рядків. Такі спідниці називалися нашитими.

До комплексу одягу зі спідницею-літником входили запаски. Вони були вовняні - в одне полотнище, з тканини чи з вишитим орнаментом, або лляні чи конопляні, ткані в орнаментальні смуги червоного кольору з додаванням синього. На Житомирщині побутували орнаментовані запаски, виконані килимовою технікою.(3;123)

Як нагрудний одяг вживалися суконні безрукавки - довгі, пошиті на зразок кептаря. Значно коротшими були чорні вельветові безрукавки, оздоблені нашивками і лелітками. Носили також шнуровиці - приталені безрукавки, розширені донизу.

Дівчата заплітали волосся у чотири поплітки (батіжок). При одруженні за старовинним звичаєм відтинали косу. Заміжні жінки накладали очіпок поверх кибалки, яку виготовляли з конопляного шнурка або скрученого шматка полотна, дерева, лика чи соломи у вигляді кола, на яке накручувалося волосся. Очіпки були ажурні, плетені з білих лляних ниток у різноманітні геометричні чи рослинні візерунки, котрі нагадували подібні мотиви на вишивках і килимах. Іноді сітчасто сплетені очіпки носили з переміткою. Твердіші очіпки виготовляли з кольорового ситцю або шовку з декоративним зубчастим виступом на чолі.

Крім очіпків побутували рушникові головні убори - плат, завивало, серпанок. Усі вони мали вигляд довгого шматка полотна (до 3 м), коротші кінці якого були прикрашені багатим перебірним орнаментом. Такі кінці називали пере мітковими заборами.

Способи пов'язування наміток були дуже різноманітні. На поліссі намітка укладалася на голові плоско.

Перехідною формою від наміток до фабричних хусток були саморобні головні убори з тонкого вовняного прядива на лляній або бавовняній основі. Вони мали форму трохи видовженого прямокутника й заповнювалися ритмічними різнокольоровими смужками (баточками), а їхні короткі боки прикрашалися багатшими щодо малюнка смугами.

Найбільше поширення як на селі, так і в місті мали хустки ( хустки, платки, хустя, ширинки ). Їх виготовляли з саморобного лляного полотна, пізніше з фабричних різнобарвних тканин.

Куточки хусток звичайно вишивали ко льоровими, здебільшого червоними, нит ками геометричним і рослинним орна ментом, а середину залишали без декору. Для комплексу чоловічого вбрання Полісся характерне носіння сорочки навипуск із поясом.

До такого комплексу входила архаїч на тунікоподібна або поликова сорочка із домотканого полотна, оздоблена ви шивкою хрестиком або низинкою. Оздоб лення розміщувалося на з'єднанні рука ва зі станом, на комірі, пазушному роз тині, манжетах, подолі.

Чоловіки носили неширокі штани з ромбоподібною вставкою. Полотняні штани мали назви: ногавиці, ногавки, портки, портяниці, поркениці, ряднянки, гаті, а вовняні -- гачі, холошні, крашениці, волосінки.

Для безрукавок використовувалося саморобне полотно або сукно, пізніше -- фабричні матеріали. Безрукавки були ко роткі, з прямою спинкою і застібкою спереду.

Крім традиційної стрижки під ма кітру, поширеною була так звана підворота, коли волосся втинали довкола голови, а на потилиці залишали дещо довшим.

Найдавнішим типом чоловічих голов них уборів була шапка з овечого хутра або суконна з хутряною опушкою. На півдні переважала циліндрична форма смушкових шапок, а на Черні гівському Поліссі носили рогаті шапки. Популяр ними були мазниці -- великі чорні смуш кові шапки з розрізом збоку, де сяяла кольорова стрічка. На Поліссі носили кучми з верхом синього або чорного сукна. Невід'ємною частиною як чоловічого, так і жіночого костюма був пояс, яким підперізували поясний та верхній одяг. Жіночі пояси були вужчими, чоловічі -- ширшими.

Матеріал для виготовлення поясів становили саморобні вовняні нитки, інко ли фарбовані. Робили плете ні пояси. Ця техніка є найдавнішою; в ній бере участь лише одна група ни ток -- нитки основи, поробок відсутній. Сплітаючи між собою закріплені поряд нитки, одержують розтяжну сітчасту плетінку з поздовжніми смугами. Крім сітчастоплетених, вживалися пояси, виконані косичастою технікою пле тіння. Суть її така: нитки (поплітки) насиляли на шнурок і прикріпляли до лави або столу, вільні ж кінці звивали на ко роткій палиці. Залежно від кількості попліток одержували плетінку рідку або густу.

Як жіночий, так і чоловічий верхній одяг шили переважно з саморобного по лотна й сукна. Подекуди вживали ткани ну з конопляною основою та вовняним поробком (попорцюк). Бідніші селяни використовували для виготовлення сукна валові нитки (порт) для основи, а вовня ні -- для поробку. Таке сукно називали портяне, а зшитий з нього одяг -- пор' тянкою. Для виготовлення верхнього одягу служило сукно, основа й поробок якого були вовняними,-- посуконне.

У жіночих і чоловічих свитах перева жали сірий та білий кольори. Сірі свити були поширені на Чернігівському, Київ ському та Волинському Поліссі, білі -- на північ від Житомира.(3;125)

У південних районах був поширений верхній одяг із відрізною спинкою і горизонтальним швом, а також пошитий у талію, з фігурною спинкою та зборами. На півночі чоловіки й жінки носили сермяги прямоспинного крою, з двома вусами, оздобленими чер воними суконними нашивками. Серед чо ловіків побутувала й суконна курта, яка була коротша за сермягу і без коміра. Цей тип робочого одягу носила переваж но сільська біднота.

На півдні Полісся подекуди шили верхній одяг із доморобного полот на (полотнянки). За кроєм вони були: прямоспинні однобортні; розклешені одно- та двобортні; прямоспинні з відріз ною спинкою й густими зборами. Такий одяг оздоблювався дуже скромно або зовсім не оздоблювався. Полотнянки на кидали поверх кожуха або свити, підпе різуючи поясом чи ременем.

Поліські кожухи були прикорочені, різноманітного крою, білі або фарбовані у жовтогарячий колір. Порівняно з іншими регіонами їхнє оздоблення досить стримане.

Найпопулярнішим селянським взут тям були плетені постоли, надзвичайно зручні в існуючих природних умовах. Робили їх із липового, вербового чи в'язового лика технікою прямого плетін ня (на Чернігівському Поліссі -- косого плетіння). Прив'язували постоли до ноги волоками, сплетеними з кінського волосіння.

В цілому слід зазначити, що для по ліського костюма характерний білий ко лорит із переважанням червоного тону в оздобленні.

2.2 Основні та допоміжні заняття

Відмінності у зайнятості населення Полісся складалися головним чином під впливом природних умов. Відносно менш родючі ґрунти зумо вили тут ширше й триваліше застосування перелогової та двопіль ної системи землеробства, в багатьох місцевостях останню вико ристовують і донині. Саме природні умови були й залишаються причиною того, що основною хлібною культурою в краї с жито, хоч за археологічними відомостями наприкінці І -- початку II тис. н. е. серед землеробських культур пшениця посідала відносно значне місце. У XIX ст. серед зернових культур головними були жито, звичайне озиме та зрідка ярове (ярка), ячмінь звичайний чотири рядний, овес кількох сортів, яра пшениця, зрідка озима, гречка, сочевиця, просо, боби, кукурудза, горох, з технічних -- льон і ко ноплі. Набір городніх культур особливо не відрізнявся від власти вого для інших регіонів України. Це -- картопля, що вирощували також як польову культуру, буряки, цибуля, морква, гарбузи, ріпа, капуста, фасоля, часник, петрушка, гірчиця та ін. Соняшни ки вирощували лише в городах, баштанних культур не знали.

Переважання піщаних ґрунтів обумовило ширше, ніж деінде в Україні, використання сохи з двома полицями або ж з полицею і приколком. Існувало кілька видів поліських сох, описи котрих достатньо відображені в літературі²⁴. У поліській зоні Волинської губернії соха серед тяглових знарядь оранки становила 50 %. Без перечно, знали також дерев'яні плуги зі залізними лемешами й рала.(7;105)

Вирізнялося поліське тваринництво. Вола триваліший час, аніж у лісостеповій зоні, вважали основною тягловою твариною. Коня навіть у народній міфології сприймали негативно -- «оборотнем диявола». Побутувало прислів'я: “Хто тримає вола -- то Божа хвала”. Значними були особливості випасу худоби на лугах, у лі сах. а також на заболочених місцях, так само існувала своєрідність заготівлі кормів, у тому числі на болотах, де косарі скошували траву, стоячи по коліна у воді. Затрудненим було сушіння скоше ної трави на болотах та її перенесення на сухі місця.

Мало специфіку й стійлове утримання худоби, зокрема годівля корів, волів, коней, особливо овець, частка яких у структурі тва ринництва була на Поліссі вищою, ніж наприклад, у 20-х роках в Українській PCP загалом. Тут овець припадало 39,04 % усього поголів'я худоби за 32,95 % у середньому в УРСР. Вищою була також частка поголів'я свиней: 18.69 % за 14,35 % в УРСР, зате поголів'я ВРХ -- відносно нижчим: 25,61 % за середнього респуб ліканського 32,95 %; дещо нижчою -- частка коней: 16,5 % у структурі тваринництва на фоні республіканського показника 18,19%”.

Окремі неповторні поліські риси виявилися властивими для сухопутного та водного транспорту на Поліссі. Це простежуємо у видах возів та саней, одинарному та парному запрягах волів у ярма, видах волового ярма. Оригінальними були типи човнів, які виготовляли поліщуки, особливо довбані з суцільних дубових, липових, соснових та осикових колод.

Відносну своєрідність мали поліське рибальство, мисливство, бджільництво. Ловили рибу руками у гарячу літню пору, коли, наприклад, соми, лящі линьки ховалися у затінку під корінням прибережних дерев, під камінням, у ямах, де їх, пірнувши, можна було налапати й схопити руками. Однак масовіше ловили рибу за допомогою штучних пасток у вигляді плетених з лози ятера, коша, верші, котрими перегороджували течії вузьких річок або річкові «рукави». Застосовували також металеві остроги з кількома зуб цями, гачкові самоловні засоби з наживкою -- “кормами”, ловлю з остями «на посвіт», який у нічну пору встановлювали на краю човна і на який підпливала риба. Знали ловлю саками, підсаками, “ситечками” і, звичайно ж, волоками, неводами й іншими вели кими сітчастими засобами. Підлітки та дорослі ловили рибу вуд ками.

Очевидно, значнішим, ніж в інших районах України, серед допоміжних занять населення вважався мисливський промисел, його різні способи, зокрема за допомогою “сліпих ям”, “вовчих долів”; "нападниць" на вовків, спеціально виплетених з лози і лі щини лабіринтів -- вовківень, у кінці яких прив'язували здобич для хижака. Лабіринт вовківні в напрямку до здобичі постійно звужувався і за рухом хижака з обох боків мав загострені дубові палиці, що не давали змогу хижакові рухатися у зворотньому напрямку.

Під час полювання на лосів застосовували спеціально виготов лені у дерев'яних колодах “ступи” -- отвори у вигляді шийки пляшки. Колоди клали на передбачуваних стежках руху лосів, маскували на рівні поверхні. Коли нога лося попадала у широкий отвір зверху в колоді, вона проходила крізь колоду, але назад її витягнути звір не міг. На вовків, зайців, куниць, лисиць, інших звірів влаштовували капкани - спеціально видовбані у бруску дерева отвори човникової форми з рухомими бічними кленками, які трималися на пружинах доти, поки нога звіра не попалала в отвір “човника”. Коли ж прутики порушува лися. клепки стискувалися.

У XX ст. широко використовували різні залізні пристосування- капкани. що перебували під напругою аж до зрушення капкана лапою звіра. Хутрових звірів і птахів ловили також за допомогою різних сіток і петель (“сільця", “сідла"). Одним зі способів було закріплення петлі до пригнутого молодого деревії. Коли звір попа дав у петлю і порушував її, дерево випрямлялось і піднімало звіра, який опинився в петлі. Птахів ловили напнутими над місцями прикорму (зерни, хліба) сітками двох видів -- самоловними, коли зрушена птахами сітка падала на них. і підривними, коли сітку зрушував мисливець, що сидів у засідці, за допомогою повідна.

Звірів і птахів мисливці вміли виманювати імітацією голосу того чи іншого птаха або звіра. Уже в XIX ст. у полюванні на звірів та птахів, стали застосовувати вогнепальну зброю.

На Поліссі довше, ніж в інших районах, зберігалися давні фор ми заняття бджільництвом, у тому числі бортництвом, коли в лісі у товстих стовбурах дерев видовбували спеціальні дупла для роїв диких бджіл, а також розставлення на лісових галявинах спеціаль но виготовлених колод -- дуплянок. Останні дотепер використо вують у присадибних пасіках поряд із рамковими вуликами.

2.3 Кухня

Особливе географічне розташування Полісся значною мірою зумовило й певні особливості у харчуванні населення цього етнографічного регіону України. Виробництво продуктів харчування, пов'язане з багатовіковою історією місцевого землеробства і тваринництва, а також характерного для цього регіону збиральництва і рибальства, диктувало й традиції в їжі поліщуків. Притаманна усім українцям перевага у споживанні продуктів рослинного походження, особливо зернових, тут виявляється ще виразніше. Стабільно родючою, а тому традиційно популярною культурою на Поліссі було і досі залишається жито. На українських землях культивоване жито зафіксоване з VІ ст. до н.е. На Поліссі наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. воно займало 50-60% посівних площ. Сіяли тут також гречку й просо, ячмінь і овес. Пшениця була мало поширена через нестабільну родючість на піщаних чи багнистих ґрунтах. Таке співвідношення посівів зернових зберігається практично незмінним і донині. Відповідно до цього поліщуки віддавали й віддають нині перевагу житньому хлібові. Ще й досі в домашніх умовах випікають "чорний" подовий дуже смачний хліб. Ставлення до нього, як і скрізь в Україні, шанобливе: він є не лише одним з найважливіших продуктів повсякденного харчування, але й символом добробуту, продовження роду, заможності про що свідчать численні народні прислів'я та приказки: "Є хліб та вода, то й нема голода", "Як хліб на стіл, то й стіл престіл, а хліба ні куска, і стіл доска", "Як іду в гостину, беру хліб в хустину". Так само найпочесніша роль належить хлібові в обрядодіях: хлібом зустрічають гостей, молодих на весіллі; з хлібом ідуть на весілля, на родини і хрестини; хлібом же проводжають людину в останню путь. На Поліссі до поч. ХХ ст. зберігся рудимент давньоруського обряду укладання шлюбу. Молодих обводили навколо хлібної діжі, на вікові якої лежав на рушнику хліб, Це заміняло акт церковного вінчання. З житніх ритуальних чи обрядових хлібів для Полісся найбільш характерні книші (5-7-пелюстковий хлібець з прошарком олії). Їх випікали на Проводи (Гробки, Радуницю), на Святий вечір і Голодну кутю, на поминальні дні й для панахиди. Пшеничний хліб до сер. ХІХ ст. був атрибутом святкового столу. Пекли пшеничні паляниці, калачі, пироги з грибами, капустою, сиром, ягодами, горіхами (мазурки) та іншими начинками. На весілля пекли пшеничні короваї і верчі (тип калачів). Здавна на Поліссі споживають багато каш, найпопулярнішими з яких є гречана й пшоняна. Варять їх крутими до молока, шкварок, засмажок і рідкими - куліш, крупник. Саме на Поліссі часто готують каші-розмазні на сироватці чи маслянці (сколотині - сироватці, що залишається після виготовлення вершкового масла). Із недроблених пшеничних круп варять обрядову різдвяну кутю, заправляючи її узваром із сушини, горіхами й родзинками (один з різновидів новорічних ритуальних каш, таких як давньогрецька панспермія та ін.). Досить своєрідною на Поліссі є й обов'язкова в українців ритуальна поминальна каша (аналог куті) - коливо. Її майже повсюдно заміняє печений білий хліб (калачі, бублики чи інше печиво), розкришений і политий медовою ситою. У деяких районах цю страву так і називають - "сита". Майже цілковито у ХХ ст. вийшли з ужитку лемішка - каша з гречаного борошна, гречані галушки (галуни, гилуни, гулаки) і навіть гречані вареники і млинці. Натомість значно більше стали споживати страв із пшеничного борошна - млинців, оладок, вареників, галушок, локшини. Вареники з сиром на Масляну (тиждень перед Великим постом), як і всюди в Україні, готують донині. До них традиційно подають сметану, розтиранку чи колотуху (ряжанку). Протягом останніх десятиліть увійшли в моду на Поліссі локшина із картопляного крохмалю і бабки з неї ("макаран", "запєканка"). Здавна вирощуються бобові рослини - горох і боби. Згодом (у ХVІІ ст.) з'являється і швидко поширюється квасоля. З гороху (особливо на західному Поліссі) готували каші не лише у піст, але і як обов'язкову ритуальну поминальну страву. Бобовими начиняють пироги, скажімо, на Лівобережному Поліссі славляться пироги з підсолодженою квасолею й калиною. Особливого поширення набуває на Поліссі картопля, котра після відкриття Америки поступово завойовувала Європу. ЇЇ починають впроваджувати в Україні у ХVІІІ ст. Так, ще у 60-х роках економічні часописи писали про Сумщину: "Есть в некоторых здешних местах земляные яблоки, только очень мало, да и рачения об этом не имеют, а ежели б было старание, то они, по случаю плодородной земли лучше, нежели в других местах, родиться могли". На цей час ще не усталилася навіть українська назва цього продукту, і для його означення використовували дослівний переклад із французької, а також називали картоплю на німецький чи англійський зразок "тартофлями" й "потетесами". Але вже у середині ХІХ ст. в Україні, і зокрема на Поліссі, починається справжній картопляний бум, і на рубежі ХІХ-ХХ століть картопля поступово витіснила ріпу і навіть зернові ("Як є бульба й капуста, то у хаті не пусто"; "Бульба - половина хліба"; "Бульба - другий хліб"). Найтиповішими для поліської кухні стравами є картопляники з вареної м'ятої картоплі (бульб'яники) і деруни з тертої сирої картоплі (драники, терчаники) з начинками й без них. Городні культури на Поліссі широко представлені капустою, огірками, буряками, морквою, пастернаком, селерою, гарбузом, цибулею й часником. Багато споживали городніх та дикоростучих хрону і щавлю. Найпоширенішою стравою з овочів є, як і повсюдно в Україні, борщ у всіх його різновидах (червоний - з буряком і капустою, зелений-весняний - з щавлем і холодник - із квасу, кисляку чи масла, неварений). У контексті національної традиції харчування на Поліссі борщ стає символом української кухні, ознакою добробуту, ситості, достатку. Про нього поліщуки кажуть: "Борщ та каша - їжа наша"; "Борщ та каша - добра паша"; "З таким борщу не звариш"; "Як нема борщу, то й на весіллі не гощу". Слід відзначити, що на Поліссі борщі (як і капусняк, і юшки, і крупники) не засмачують такими гострими приправами, як у південніших районах України. Перцю теж споживають значно менше. З гострих приправ переважає часник. Менш популярним, але все-таки дуже важливим серед рідких страв, є капусняк (капуста) із пшоном, яку, як і борщ, готують не лише в будень, але й на урочисті трапези. У святковому меню є обов'язковими також тушкована капуста зі смаженою домашньою ковбасою і голубці в капустяному листі. З олійних рослин тут традиційно переважав льон, тоді як на решті території сіяли більше коноплі. Вирощували ще рижій, ріпак, гірчицю. Наприкінці ХІХ ст. набуває популярності соняшник. Садівництво на Поліссі було менш розвинене, ніж, скажімо, на Полтавщині чи на Півдні України. Проте при садибах у досить значній кількості росли яблуні, груші, сливи, вишні, а також ягідні кущі: смородина, малина, калина. Садили й дикоростучі кущі калини, ожини, бузини. Зараз сади на Поліссі не рідкість. Ягоди й фрукти споживають свіжими й сушеними, роблять з них узвар і кисіль, варять вареники й печуть пироги. М'ясні страви (печеня, січеники, ковбаси, та ін.) ще до першої половини ХХ ст. були атрибутом переважно святкової кухні поліщуків. Сьогодні м'ясних страв і страв з додаванням м'яса споживають значно більше. Найбільше м'яса традиційно їдять під час зимових м'ясниць (від Різдва до Масляної) і на Великдень. До цих свят колють кабанів і готують кров'янку, ковбаси, сальтисон (ковбик), печене в тісті стегно, драглі (холодець, студенець). Дітям пояснюють, що протягом посту ковбаси "живуть" на вербі, а на свято вранці вони через комин залітають у хату, відразу на сковороду. Особливістю поліської кухні є те, що до м'ясних підлив і соусів до м'яса часто додають гриби, журавлину, кмин. Промислове збиральництво було характерним для населення Полісся значно більше, ніж для населення інших регіонів України, навіть Карпат. Тут збирали й квасили, мочили, сушили ягоди: чорниці, малину, ожину, калину, брусницю, ведмежі вушка, а також грушки-гнилички і яблука-кислички. Більше, як у інших регіонах, збирали грибів. Їх велика кількість і відмінна якість призвели до того, що поліщуки до останніх років не визнавали інших грибів, крім білих (котрі й називають тут "гриби"), опеньків, маслюків, польських і рижиків чи зеленок. Збирали ще й лугові печериці. Після аварії на Чорнобильській АЕС збиральництво на Поліссі суттєво занепало. Для харчування поліщуків залишилося незмінним тільки прихильність до грибних страв і страв із чорницями (з останніми варили й варять узвари й киселі, зокрема для породіль на родини й хрестини, вони ж є незмінними начинками для вареників і налисників). Рибальство традиційно було допоміжним промислом. Ловили сомів, угрів, язів, лящів, білизну, линів та іншу цінну рибу. Лин цінувався особливо: "Нема м'яса над свинину, нема риби над линину". Для домашнього споживання дорослі й діти ловили судаків, окунів, щук, в'юнів тощо. У час посту з його жорстким регламентуванням споживання скоромної (насамперед м"ясної і молочної) їжі риба ставала суттєвою білковою підтримкою. Нині продовжується промисловий лов угря (на о.Світязь) та обмежений (у річках басейну Дніпра) - лящів, судаків, язів, білизни, коропів. Любительське рибальство служить "для домашнього ужитку". Окрім названих видів риби, ловлять карасів, коропів, в'юнів, красноперок, окунів, щук та іншу менш цінну рибу. Її сушать у печі, в'ялять, смажать, варять. Готують і рибні холодці з грибами (переважно з линів чи язів). Рибна страва обов'язкова на поминальних застіллях (Проводи, Діди, обід, дев'ятини, сороковини, роковини). Ще у ХІХ - першій половині ХХ століть був поширений раковий промисел. Раків навіть експортували. А в домашній селянській кухні готували ракові юшки, чищеними вареними раками заправляли пісні каші й галушки. Для Полісся більше, ніж для інших регіонів України, характерні кваси, особливо із соків дерев і фруктово-ягідні. Кленовий сік сьогодні не збирають, а березовий не втратив давньої популярності. Його заквашують житнім хлібом чи солодом, медовими стільниками, журавлиною, брусницями. Знаний кожному мешканцеві Полісся узвар із садових і лісових ягід і фруктів, варять і на щодень, і на свята: до куті на Різдво, на весілля, хрестини чи поминки як останню страву в урочистій трапезі. Узвар і кисіль як остання страва в застіллі є певним етикетним феноменом, своєрідним тактовним натяком гостям про кінець трапези. Після узвару чи киселю гостям залишатися за столом непристойно. Слабоалкогольні напої представлені значним асортиментом найрізноманітніших наливок: вишнівка, слив'янка, смородинівка, тернівка, чорнична, малинова, ожинова, калинова, бузинова та ін. Досить популярні на Поліссі й настоянки - горілки на травах і коріннях лікарських і ароматичних трав (зубрівці, звіробої, калгані, чебрецю, м'яті та ін.).