Народне житло українців Закарпаття ХVІІІ-ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна Академія Наук України Інститут Мистецтвознавства, фольклористики

Та етнології ім. М. Т. Рильського

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

УДК 39(477.87) “17/19”

Автореферат

дисертації на здобутття наукового ступеня доктора історичних наук

Народне житло українців Закарпаття ХVІІІ-ХХ століть

Федака Павло

Михайлович

Київ - 2009

Дисертацією є монографія

Робота виконана у відділі «Український етнологічний центр»

Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор, академік НАН України Скрипник Ганна Аркадіївна, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України Наулко Всеволод Іванович, Київський славістичний університет, професор кафедри країнознавства доктор історичних наук, професор Тиводар Михайло Петрович, Ужгородський національний університет, професор кафедри історії стародавнього світу та середніх віків

доктор історичних наук, почесний доктор Ужгородського національного університету Сополига Мирослав Дмитрович, Словацький національний музей - музей української культури у Свиднику (Словаччина), директор

Захист відбудеться 12 травня 2009 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.227.01 в інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано 10 квітня 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат філологічних наук Микитенко О. О.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Реґіон Карпат, в тому числі Закарпаття, становить своєрідну історико-етноґрафічну і господарсько-культурну зону, простір етнічного і політичного пограниччя, заселений, крім українців, іншими європейськими народами. Ця обставина завжди обумовлювала особливу актуальність досліджень традиційної культури регіону, зокрема житла.

Упродовж століть розвивалася народна культура українців Закарпаття в умовах чужих політичних, правових, ідейно-культурних, конфесійних та етнічних впливів, в оточенні панівних угорського і німецького, а також румунського, словацького, чеського і польського етносів, що не могло не вплинути на взаємопроникнення різноетнічних елементів, господарсько-культурних традицій, складання цілого ряду спільних рис, внутрішніх взаємозв'язків, локальних варіантів з різними структуроутворюючими компонентами тощо, внаслідок чого сформувався самобутній регіональний комплекс, в тому числі народного будівництва. В той же час, поставало питання: як і чому, незважаючи на формування реґіональних особливостей, основні складові та елементи народного житла українців Закарпаття зберегли давню русько-українську культурну основу, а серед етноґрафічних і локальних груп краю спостерігається більше спільного, аніж відмінного?

Розв'язати ці та інші важливі наукові проблеми було можливо шляхом підготовки узагальнюючої праці. Але актуальність досліджень народного будівництва краю полягає не тільки у відсутності синтетичних праць у цій галузі та необхідності заповнення у зв'язку з цим відповідної наукової прогалини, потребі її всебічної реконструкції і детальної характеристики, але і в потенційній можливості виходу на ширші проблеми етноґенезу та етнічної історії реґіону. Це тим більше важливо, оскільки з кінця 80-х - початку 90-х років ХХ ст. ідеологами політичного русинства в питання дослідження і трактування народної культури, етноґенезу та етнічної історії закарпатських українців внесено чимало суб'єктивних, тенденційних та антинаукових положень і висновків, важливим інструментом наукового спростування яких є й матеріали пропонованого історико-етноґрафічного дослідження народного житла Закарпаття.

особлива актуальність вивчення питань народного житлового та господарського будівництва краю полягає у виявленні в ньому древніх елементів і явищ, реліктів давньоукраїнського періоду, окремі з яких дійшли до ХХ ст. і свідчать про культурні витоки з джерел Київської Русі.

Дослідження традиційних сільських поселень, садиб, житлових та господарських будівель актуальне і в плані спадковості, запозичення кращих рис і традицій минулого при забудові сучасних сіл, облаштуванні садиб, зведенні та декоруванні будівель тощо.

Метою дослідження є всебічний аналіз розвитку поселень, садиб, дворів, житлових, господарських будівель українців Закарпаття, виявлення їх специфіки та спільних рис у загальноукраїнському, загальнослов'янському та європейському контекстах.

Завдання роботи: виявлення регіональної специфіки народного житлового і господарського будівництва українців Закарпаття, простеження історичного розвитку сільських поселень, особливостей їх типів, форм, способів заселення, характеристика розмірів, зовнішнього вигляду тощо; класифікація й аналіз типів двору, форм його забудови, особливостей орґанізації садибного місця та принципів розміщення надвірних будівель; аналіз розвитку планувальної структури, типів і варіантів житла, характеристика особливостей техніки будівництва, архітектурних та інженерно-конструктивних прийомів, внутрішнього планування та інтер'єру, простеження еволюції печі, хатнього умеблювання, вертикального розвитку хати; дослідження специфіки соціальних аспектів хатніх будівель, проблеми зв'язку між формами сім'ї і формами житла; класифікація та аналіз господарських будівель і споруд малих архітектурних форм; фіксація і характеристика обрядів, вірувань, звичаїв, які виконувалися перед початком будівництва та при зведенні житлових і господарських будівель; окреслення ареалів поширення типів, варіантів, елементів і явищ народного будівництва; визначення ступеня впливу етнічних, історичних, соціально-економічних, еколоґічних та інших факторів на розвиток поселень, садиб, житла, формування їх реґіональних особливостей, типів, форм тощо; виявлення давніх, реліктових елементів, явищ і форм будівництва та спільних рис з іншими етнічними групами в межах Закарпаття, а також в контексті загальноукраїнських, загальнослов'янських, центрально-європейських та інших етнокультурних зв'язків; простеження процесів успадкування традицій і змін в народному будівництві у різні історичні періоди та в різних етноґрафічних районах краю.

Об'єкт дослідження - народне будівництво як складова народної культури Закарпаття у контексті простору і часу та етнокультурних зв'язків.

Предмет дослідження - поселення, садиба, традиційні сільські двори, житлові, господарські будівлі українців Закарпаття ХVІІІ-ХХ століть, їх особливості та спільні риси з народним житлом українців інших областей України.

Хронолоґічні рамки роботи охоплюють період ХVІІІ-ХХ століть. У ХVІІІ - першій половині ХІХ ст. в селах Закарпаття стійко зберігалися усталені форми господарського і сімейного укладу і відповідно - давні традиційні риси народного житла та реліктові форми будівель, елементи і явища будівельної культури. З другої половини ХІХ ст. на село проникають товарно-грошові відносини, які зміцнюються там у кінці ХІХ - на початку ХХ ст., внаслідок чого поглиблюються контакти з містом, посилюється майнова диференціація, відбувається ускладнення традиційного планування жител, з'являються нові будівельні матеріали тощо. Незважаючи на початок процесу руйнування будівельних традицій, вони й надалі зберігаються в середовищі переважаючого на той час середньозаможного селянства. У першій половині ХХ ст. згадані процеси розширюються і поглиблюються, у той же час в гірських районах давні традиції народного житла зберігаються ще досить стійко. З другої половини 40-х - початку 50-х років ХХ ст., з утворенням колгоспів та ліквідацією селянина як власника, відбувається їх інтенсивне руйнування, хоча вони у значній мірі продовжувалися у плануванні житла, його декоруванні, оформленні інтер'єру, використанні будівельних матеріалів, забудові двору та ін.

Ґеоґрафічні межі дослідження охоплюють в основному територію колишніх Марамороського, Угочанського, Березького і Ужанського комітатів. У той же час, етнічний масив історичного Закарпаття, до якого, крім згаданих, належали русько-українські поселення в тодішніх Земплінському, Шариському, Спіському та Абауй-Торнському комітатах, був значно ширшим. До кінця 1918 р. згадані землі з руським (українським) населенням від Попрада і Спіша на заході до Чорної і Білої Тиси на сході утворювали одне етнічне тіло, народна культура якого мала спільну основу, хоча й відзначалася локальними особливостями. У 1919 р. між Закарпаттям і Словаччиною проведено умовну делімітаційну лінію по річці Уж, яка з 1945р. стала державним кордоном, котрий розділив єдиний етнічний масив на дві частини, які з тих пір перебувають у складі різних держав (України і Словаччини). Того ж року відірвано від материнського кореня ще близько 2 тис. квадратних метрів русько-української етнічної території в районі Мараморош-Сиготу і приєднано її до Румунії. Таким чином, дослідження проведено в межах нинішньої Закарпатської області України, хоча використано матеріали з усієї етнографічної зони історичного Закарпаття.

Методи дослідження При написання роботи автор керувався принципами об'єктивності та історизму, методами аналізу і синтезу та порівняльно-історичним методом, що дозволило прослідкувати особливості, тенденції та закономірності розвитку традиційного будівництва в конкретних умовах, визначити ступінь впливу на народне житло соціально-економічних, еколоґічних та етнічних чинників, порівняти типи і форми поселень, садиб, житлових і господарських будівель як всередині досліджуваної території, так і з іншими історико-етноґрафічними реґіонами.

Використано також поширені в етнолоґії методи типологічного, комплексного та ретроспективного аналізу, безпосередніх польових досліджень, інтерв'ювання, картографування, а також різноманітні програми-питальники з вивчення народного житла. Названі методи уможливили провести належний опис елементів і явищ народного будівництва Закарпаття, проаналізувати його специфіку, характерні риси, рівень збереження чи нівеляції будівельних традицій, їх історичну тяглість та ін.

Наукова новизна. У дисертації вперше:

а) узагальнено, теоретично осмислено і простежено розвиток поселень, садиб, дворів, житлових і господарських будівель українців Закарпаття упродовж тривалого історичного періоду (ХVІІІ-ХХ ст.); б) проведено наукову класифікацію усіх складових, явищ і елементів народного будівництва, детально охарактеризовано типи, форми і локальні варіанти, окреслено ареали їх поширення; в) прослідковано еволюцію планувальної структури хати, системи її опалення, внутрішньої організації та інтер'єру, досліджено проблему зв'язку між формами сім'ї і типами житла; г) простежено давні риси хатнього будівництва, його регіональну специфіку, історичну тяглість культурних традицій, спільні риси з народним житлом інших українських земель та загальнокарпатським сільським будівництвом; д) виявлено залишки в народному житлі українців Закарпаття давньослав'янських і давньоукраїнських будівельних традицій та проведено окремі паралелі з хатнім і господарським будівництвом росіян, білорусів, словаків, чехів, поляків, угорців, румунів, німців та інших народів Європи; е) висвітлено залежність народного будівництва від характеру етно-історичних, етно-культурних, соціально-економічних, екологічних, державно-політичних та інших факторів.

Наукове і практичне значення роботи. фактичні матеріали, теоретичні узагальнення і висновки роботи можуть бути використані для подальшої наукової розробки при підготовці синтетичних праць з етнології України, проблем етноґенезу та етнічної історії і комплексного історико-етноґрафічного дослідження Закарпаття, реґіону Українських Карпат, зони Карпат та народів, які її населяють, а також при написанні навчальних посібників, підготовці лекційних курсів, спецкурсів з народознавства, краєзнавства та ін. Їх також можна з успіхом використати в дискусіях з прихильниками політичного русинства. Значення роботи і в можливості використання традицій багатовікового будівельного народного досвіду при забудові та облаштуванні сучасних сіл Закарпаття.

Результати дослідження знайшли практичне застосування при створенні і подальшій дослідницькій, пошуковій, науково-експозиційній роботі Закарпатського музею народної архітектури і побуту, заснуванні локальних етноґрафічних музеїв під відкритим небом у селах Закарпатської області, при формуванні і поповненні експозиційної зони “Карпати” та підзони “Закарпаття” в Державному музеї народної архітектури і побуту України та Львівському музеї народної архітектури і побуту.

Наукова апробація роботи. Основні положення і висновки дослідження знайшли відображення у доповідях на чисельних міжнародних, всеукраїнських і реґіональних наукових конференціях і симпозіумах, зокрема: республіканській науковій конференції “Культура та побут населення Українських Карпат” (Ужгород, 1972), другій міжвузівській науково-теоретичній конференції “Інтернаціональне виховання студентської молоді” (Ужгород, 1973), всесоюзній науковій конференції, присвяченій етноґрафічному вивченню сучасності (Нальчик, 1975), республіканській науково-теоретичній конференції “Возз'єднання українських земель в єдиній Українській радянській державі” (Ужгород, 1975), всесоюзній науковій сесії з питань етноґрафії та етноґрафічного музеєзнавства (Ленінград, 1981), республіканській науковій конференції “Музеї народної архітектури та побуту: принципи створення, проблеми розвитку” (Київ, 1984), науковій конференції “Музей и этнографические проблемы современности” (Ленінград, 1984), міжнародній науковій конференції “25 лет Международной комиссии по изучению народной культуры Карпат и Балкан” (Львів, 1984), науковій конференції “Роль пам'яток етноґрафії та фольклору в комуністичному вихованні трудящих” (Ужгород, 1985), першій всесоюзній науковій конференції з історичного краєзнавства (Полтава, 1987), всесоюзній науковій конференції “Этнографическая наука и пропаганда этнографических знаний” (Омск, 1987), республіканській науковій конференції “Проблеми охорони і використання пам'яток народної дерев'яної архітектури” (Івано-Франківськ, 1987), науковій конференції з питань охорони та використання пам'яток народного мистецтва (Хуст, 1988), першій народознавчій науково-практичній конференції, присвяченій 200-річчю від дня народження Михайла Лучкая (Ужгород, 1989), всесоюзній науковій конференції з історичного краєзнавства (Пенза, 1989), IV республіканській науковій конференції з історичного краєзнавства (Миколаїв, 1989), науковій конференції, присвяченій 160-річчю від дня народження Тиводара Легоцького (Мукачево, 1990), міжнародній науковій конференції, присвяченій пам'яті Івана Панькевича (Ужгород, 1992), міжнародній науковій конференції “Культура Українських Карпат: традиції і сучасність” (Ужгород, 1993), науковій конференції у рамках І світового конґресу гуцулів (Івано-Франківськ, 1993), міжнародному науковому семінарі “Музейна презентація культур національних меншин у Словаччині” (Свидник, Словаччина, 1996), міжнародній науковій конференції “Традиції будівництва і побуту на Словаччині з особливим акцентом на культурні явища в середовищі етнічних меншин” (Свидник, Словаччина, 1999), міжнародному науковому семінарі авторського колективу узагальнюючої праці “Дім в Карпатах і на Балканах” (Рожнов под Радгоштєм, Чеська республіка, 1999), науковій конференції, присвяченій 90-річчю від дня народження Федора Потушняка (Ужгород, 2000), міжнародній науковій конференції, присвяченій 35-річчю Державного музею народної архітектури та побуту України та 190-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка (Київ, 2004), міжнародному науковому симпозіумі “Володимир Січинський - історик, мистецтвознавець, архітектор, педаґоґ України і української діаспори” (Кам'янець-Подільський, 2004), міжнародній науковій конференції “Словацько-українські взаємини в галузі історії, культури, мови та літератури” (Свидник, Словаччина, 2006), міжнародній науковій конференції “Народна культура України в контексті сучасних глобалізаційних процесів” (Київ, 2006) та інших.

За результатами дослідження опубліковано дві індивідуальні моноґрафії обсягом відповідно 30 і 30,5 друк. арк. кожна, 5 розділів в колективних моноґрафіях, 32 статті у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах наукових конференцій та ін.Загальний обсяг опублікованих праць за темою дисертації становить понад 100 друк. арк.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, семи розділів, які включають 15 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури (548 позицій), 378 фотоґрафій, 59 карт, таблиць і схематичних планів, 58 малюнків, переліку населених пунктів, в яких проводилися дослідження, іменного покажчика. Обсяг основної частини роботи - 334 с., загальний обсяг - 364 с.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, хронологічні і географічні межі, визначено мету, завдання, методи дослідження, наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Джерела та історіографія” проаналізовано архівні джерела, польові матеріали та наукову літературу по темі дослідження.

Основну джерельну базу роботи склали польові й архівні матеріали, у той же час використано праці українських, російських, білоруських, словацьких, чеських, польських, угорських, австрійських та інших етнолоґів та істориків.

Типи і форми та структуру поселень, селянських садиб і дворів вивчено на основі архівних джерел та зібраних автором польових матеріалів; в той же час зібраний матеріал доповнено окремими даними з праць дослідників народного будівництва різних періодів.

Серед архівних джерел найбільшу наукову вартість для написання роботи склали карти кадастральних округів сіл колишньої Підкарпатської Русі, які зберігаються в Державному архіві Закарпатської області (ДАЗО). Архів (фонд №125) нараховує декілька тисяч карт усіх поселень Закарпаття. На них нанесено села, селянські садиби і двори та житлові, господарські, виробничі і громадські будівлі, а також земельні ділянки з місцевими назвами урочищ, полів, ланів та ін. Карти охоплюють період 50-60-х років ХІХ ст. В той же час використано і картографічний матеріал поселень початку 10-х і 20-х років ХХ ст., що дозволило прослідкувати за змінами у розвитку сіл упродовж семи десятиліть. Проаналізовано шість описів карт земельних округів, з яких найбільшу цінність становлять описи № 1 і № 6. Підбір і аналіз картографічного матеріалу проводився з таким розрахунком, щоб рівномірно і якомога повніше охопити гуцульські, бойківські, лемківські, долинянські поселення та села, розташовані на їх пограниччях. Всього проаналізовано кадастрові карти майже 200 сіл, опрацьовано понад 1,5 тисячу карт.

Житлові і господарські будівлі, двори і садиби,структура і зовнішній вигляд поселень, малі архітектурні форми досліджувались на основі польових матеріалів, зібраних автором упродовж 40 років (1968-2007) під час чисельних наукових експедицій та виїздів. у загальному підсумку обстежено 385 сільських поселень, понад 550 садиб і близько 1500 житлових і господарських будівель селянського двору різних історичних періодів - з початку ХVІІІ до кінця ХХ ст.

У роботі використано праці дослідників народного житла Закарпаття, починаючи з середини ХІХ ст. У публікаціях другої половини ХІХ - початку ХХ ст. А.Дешка, Г.Бідермана, Г.А.Де-Волана, А.Пономарьова та інших подано фрагментарні описи житлових і господарських будівель, їх зовнішнього вигляду, внутрішнього обладнання та інтер'єру, здебільшого під соціально-економічним кутом зору. З місцевих авторів фрагментарні описи житла та побутових умов зробили О. Духнович, О. Митрак, Є. Фенцик. В праці “Етноґрафический очерк угро-русских” Ю. Жатковича окремий параґраф присвячений описові селянської хати, зокрема її внутрішнього обладнання та інтер'єру.

У період входження Закарпаття до складу Чехословацької республіки (1919-1939) наукова і культурна праця на теренах краю значно пожвавилась. Хоча в цей час спеціальних узагальнюючих наукових праць, присвячених дослідженню народного житла Закарпаття, і не з'явилося, використано окремі статті та матеріали в періодичних виданнях і моноґрафіях чеських і українських вчених.

Ряд праць про давнє, ще до приходу мадярів та в пізніші часи, заселення території Закарпаття русинами, заснування руських сіл, історію будівництва церков краю тощо надрукував у кількох річниках Наукового збірника товариства “Просвіта” в Ужгороді закарпатоукраїнський історик В. Гаджеґа. У журналі “Підкарпатська Русь” (1923-1936) опубліковано нариси про села Ужок, Перечин, Ясіня, Тур'я Ремета, Чорноголова, Тур'я Ремета і Тур'я Поляна, Вишнє Студене, в яких подано відомості з історії виникнення поселень, про їх зовнішній вигляд, соціально-економічні відносини та етноґрафічні особливості, в тому числі і щодо житла, а також дослідження В.Гнатюка про народну культуру гуцулів, в якому містяться і дані про гуцульське житло, та М.Обідного про гуцульську хату 1865р. в селі Кваси Рахівської округи.

Фаховий, хоча і короткий, опис гуцульської ґражди, давніх хат лемків і бойків та угорських русинів рівнини і передгір'я міститься у моноґрафії визначного українського вченого Ф.Вовка “Студії з української етноґрафії та антрополоґії”. У статті відомого українського мистецтвознавця, архітектора В.Січинського “Етруський дім і гуцульський оседок” описано гуцульський замкнутий двір (ґражду) та відзначено його спільні риси з давнім житлом етрусків. У праці цього ж дослідника про дерев'яні будівлі в Карпатському реґіоні (чеською мовою) один з розділів присвячено характеристиці архітектурних і будівельних особливостей народного житла гуцулів, бойків і лемків, у той же час, поданий автором матеріал стосується в основному сіл північного схилу Українських Карпат, хоча знаходимо й окремі дані про житло гірських поселень Закарпаття. У двотомній праці українського історика О.Мицюка “Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Руси” певне місце відведено розглядові питання заселення краю, виникнення сільських поселень і коротко охарактеризовано їх типи, однак подана вченим класифікація є неповною.

З праць чеських і словацьких авторів використано книги Амалії Кожмінової “Podkarpatskб Rus”, в якій при характеристиці окремих ділянок народної культури поселень Ужанської долини та інших місцевостей краю певне місце відведено описові зовнішнього вигляду сіл, житлових і господарських будівель та подано цінні фотознімки, Яна Гусека “Narodopisnб hranice mezi Slovaki a Karpatorusy”, де визначено, відповідно до впливу рельєфу, окремі типи поселень, але помилково, а скоріше тенденційно, проведено етнічну межу між словаками і українцями по річці Уж, статтю Карела Хотека про сільські поселення, садиби і житла, надруковану в одному з томів енциклопедії “Иeskoslovenskб vlastiveda”, в якій, відповідно до поділу Закарпаття на три ґеоґрафічні зони (низовина, передгір'я, верховина), виділено рядові, розсіяні, ланцюгові (вільно розкидані) поселення. Фраґментарні дані про зовнішній і внутрішній вигляд хат, будівельні матеріали тощо, з акцентом на соціально-економічний бік, наведені у працях К.Матоушека та В.Сладека.

Як досягнення у вивченні народного житла цього періоду відзначено друкування у різноманітних виданнях (моноґрафіях, збірниках, календарях-альманахах, журналах) чисельних фотоґрафій житлових і господарських будівель, поселень і їх фраґментів тощо, які становлять цінне джерело для дослідника народного будівництва. У цьому плані підкреслено особливі заслуги краєзнавчого журналу “Наш рідний край” (1922-1939), редаґованого письменником і педаґоґом Олександром Маркушем.

У період окупації Закарпаття гортіївською Угорщиною (1939-1944) народознавчі дослідження проводилися в основному в рамках створеного у січні 1941 р. Подкарпатського Общества Наук та його видань - “Літературна неділя”, “Зоря-Hajnal”, “Руська молодежь” та ін. Праць, присвячених дослідженню народного житла Закарпаття у цей час не видано, але цікаву статтю про звичаї і обряди при будівництві хат опублікував у трьох числах газети “Русская Правда” за 1940 рік закарпатоукраїнський етноґраф Федір Потушняк.

Після возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною (1945) на теренах краю працювали експедиції вчених з Києва, Львова, Москви, Ленінґрада, наслідком яких стала серія народознавчих публікацій, в тому числі і про народне будівництво. Праці дослідників повоєнного часу відзначаються належним теоретичним рівнем, хоча так званий марксистсько-ленінський підхід до вивчення культури і побуту, коли вплив соціально-економічних факторів на їх зміни і розвиток вважався вирішальним, і в той же час недооцінювався вплив природних умов та етнічних традицій, спонукає використовувати їх критично.

Радянський етноґраф І.Симоненко на основі зібраного у перші повоєнні роки польового матеріалу у своїх працях зробив спробу визначити типи планування поселень, садиб, житлових будівель, ареали їх поширення тощо, він також фіксував зміни, які відбувалися в сільському житлі Закарпаття у перше десятиріччя радянської влади та звернув увагу на спільні риси з народним будівництвом інших регіонів україни. Разом з цим, слід відзначити, що дослідник користувався переважно матеріалами, зібраними у невеликій кількості поселень, у той же час дослідження таких проблем, як розвиток поселень і садиб лише на основі вибірково зібраних польових матеріалів, без залучення архівних джерел, дає неповне, а іноді і помилкове розуміння самого процесу їх змін та історичного розвитку. Цінні дані та цікаві наукові висновки про особливості планування, розвитку, утворення комори, часові зміни тощо народного житла українців Закарпаття містяться у ряді статей Г.Стельмаха. У книзі вченого “Історичний розвиток сільських поселень на Україні” певне місце відведено характеристиці поселень Закарпаття, на яких позначився вплив пережитків патронімії. Розглядові архітектурних, будівельних та інших особливостей народного житла етноґрафічних груп Українських Карпат (гуцулів, бойків, лемків) певне місце відведено у працях П.Юрченка. Спробу визначити спільні і відмінні риси в народному житлі українських карпатських етноґрафічних груп зробила Н.Граціанська, дослідження якої привертає увагу постановкою проблеми, яку автор, однак, не спромоглася до кінця розв'язати.

Кілька праць присвятив окремим питанням народного будівництва Українських Карпат Ю.Гошко. Під його керівництвом було також підготовлено узагальнюючі моноґрафії “Бойківщина”, “Гуцульщина”, а під керівництвом С.Павлюка - “Лемківщина”, які містять відповідні розділи про народне будівництво карпатських українських етноґрафічних груп, щоправда, загального характеру. У рамках діяльності міжнародної комісії з дослідження народної культури Карпат і Балкан (МККБ) було підготовлено і видано моноґрафію “Народна архітектура Українських Карпат” (1987) авторства Ю.Гошка, І.Могитича, Т.Кіщук, П.Федаки, у якій крім, житлових і господарських, розглянуто особливості полонинських, промислових і сакральних будівель. у книзі використано мало фактичного матеріалу із закарпатської частини Українських Карпат, окрім цього, нечітка визначеність методичних засад написання роботи (еклектика історико-етноґрафічного та архітектурно-художнього підходів) та окремі необґрунтовані, часом помилкові, висновки й узагальнення щодо типолоґії житла і форм двору вимагали переосмислення, виправлення неточностей і доповнення цієї, у цілому поважної, праці.

Розглядові сільських поселень і садиб реґіону Українських Карпат ХІХ - початку ХХ ст. присвятив спеціальні дослідження Р.Сілецький, а сільського житла цього ж реґіону радянського періоду Т.Процев'ят. Обома дослідниками матеріалів із закарпатської частини Українських Карпат використано недостатньо.

Характеристика окремих житлових і господарських будівель, перевезених у скансени України, міститься у путівниках “Закарпатський музей народної архітектури та побуту”, “Музей народної архітектури та побуту у Львові”, книжках про етноґрафічні музеї України З.С.Гудченко, В.Г.Шмельова, Г.А.Скрипник.

Полонинське будівництво гуцулів розглянуто у працях Я.Подолака, І.Могитича, М.Мандибури, а всіх етноґрафічних груп Українських Карпат - у капітальній моноґрафії М.Тиводара про традиційне скотарство другої половини ХІХ - першої половини ХХ ст.

Питання народного житла Закарпаття в архітектурно-художньому розрізі розглядалися у працях українських архітекторів та мистецтвознавців В.П.Самойловича, З.О.Петрової, П.І.Макушенка, Г.Н.Логвина. Незважаючи на поважний внесок згаданих вчених у дослідження архітектури та будівельних особливостей житла, його декоративно-художнього оформлення тощо, відзначено, що вони не змогли подолати стару хворобу архітекторів і мистецтвознавців - досліджувати не загальну картину народного будівництва, тобто усі типи і варіанти будівель у їх історичному розвитку,соціально-економічних, еколоґічних, етно-культурних та інших зв'язках, а вибирати найдосконаліші, найкращі з художнього боку зразки.

Статті Н.Гроздової, Н.Граціанської, Т.Філімонової про народну культуру угорців, словаків і німців Закарпаття в частині сільського житла становлять інтерес як матеріал для порівнянь. У цьому ж ключі розглянуто роботи ужгородських вчених В.Драгуна про народне житло угорців Закарпаття та П.Лизанця про українсько-угорські культурні взаємини на матеріалах назв народного житла. Як порівняльний матеріал про народне житло інших реґіонів України використано праці українських етнологів Г.Кожолянка, А.Данилюка, П.Жолтовського, М.Приходька, Т.Косміної, а також дослідження М.Сополиґи про народне житло українців Східної Словаччини. Цінний порівняльний матеріал про народне будівництво східних слов'ян міститься у фундаментальній праці О.Е.Бломквіст “Крестьянские постройки русских, украинцев и белорусов”, а білорусів - у колективній моноґрафії про білоруське народне житло, дослідженнях В.С.Гуркова, Л.А.Молчанової та інших. Корисні для порівняння дані опубліковані в колективних моноґрафіях про типи сільського житла в країнах Європи, древнє житло народів Східної Європи, у працях чеських і словацьких дослідників В.Менцла, В.Фролеца, Я.Мяртана, Я.Ботіка, І.Ланґера, Я.Вайдіша, Я.Соучека, В.Пражака, російських - А.Харузіна, Н.Граціанської, Л.Чижикової, М.Рабиновича, угорських - А.Філепа, польських - К.Мошинського, Р.Райнфуса, Є.Чайковського, Е.Кемпи та інших. Чеські етнологи І.Ланґер і Г.Бочкова у рамках Міжнародної комісії по вивченню народної культури Карпат і Балкан видали синтетичну працю “Dщm v Karpatach a pшilehlych oblastech balkбnskych”, у підготовці якої в частині Українських Карпат брав участь і автор цього дослідження. Використано також як засадничі для етнолога праці Ю.Бромлея, В.Наулка та ін. вчених.

Другий розділ “Поселення” складається з п'яти підрозділів.

У першому підрозділі “З історії виникнення і розвитку сільських поселень Закарпаття” розглянуто особливості заснування, формування і розвитку сіл у зв'язку з аґрарною, етнічною, економічною, історичною і побутовою специфікою, рівнем культури і традиціями населення, урядовими реґуляціями, ґеоґрафічними умовами, змінами сімейних, майнових відносин та ін.

Простежено етапи виникнення і формування поселень у зв'язку з проникненням в Карпатську область слов'ян: перший характеризується появою тут невеликих груп ранньослов'янських поселенців у першій половині І тисячоліття н.е., другий прикметний масовим заселенням східнослов'янськими племенами верхнього Потисся в другій половині І тисячоліття н.е., третій (Х-ХІ ст.) - вклинення в середовище східних, західних і південних слов'ян іншомовного та іншоетнічного угорського населення. Підкреслено роль старослов'янського етнічного підґрунтя для формування тут з Х ст. н.е. рис давньоруської культури і заснування поселень, які упродовж наступних віків живилися давньоукраїнськими етнокультурними витоками внаслідок переселення сюди одноплемінників з Галичини, Буковини, Волині, Поділля, Наддніпрянщини.

Звернуто увагу на роль у заселенні краю та виникненні поселень монастирів ХІ-ХVІІ ст. і замків ІХ-ХІІІ ст. та вплив русько-українського етнічного елементу на формування характеру сіл.

Прослідковано особливості і розвиток основних типів сільських поселень: сіл, присілків, хуторів. найдавнішим і найпоширенішим типом поселення було село. Вони виникали і розвивались на базі небагатодвірних середньовічних поселень. Села часто зберігали поділ на частини (“кути”, “кінці”, “постріші”), внаслідок об'єднання яких утворювалося багатодвірне поселення - з церквою та адміністративною управою. Характерною рисою цього розвитку було те, що “кути”, “кінці”, “селища” чи “дворища”, як номінальні назви частин пізнішого, багатодвірного, поселення, виокремлювалися у його структурі тривалий час, а в багатьох селах їх назви збереглися донині. Закцентовано увагу на ступені впливу на формування, структуру забудови, планування поселень пережитків патронімій, що зберігалися тут ще і в другій половині ХІХ, а подекуди - і в першій половині ХХ ст. Про це свідчить компактне заселення сімейно-родинними групами (мешканці з однаковими прізвищами) їх частин чи окремих вулиць. Такі села виникли в період раннього феодалізму, тому заселення їх кутів, кінців, вулиць компактною масою родичів має глибокі історичні корені. Відзначено важливу роль у розвитку поселень соціально-економічних факторів. Процес перетворення небагатодвірних поселень у багатодвірні відбувався внаслідок закріпачення селян феодалами в ХV-ХVІ ст. та наступні століття, коли під села найчастіше відводились вузькі смуги землі біля доріг. Селянські двори в таких умовах скупчувались і ущільнювались.

Певне місце відведено характеристиці особливостей утворення сіл в гірській зоні. Заснування і їх розвиток тут мали свою специфіку, зумовлену вільною займанщиною і способом освоєння для господарських і життєвих потреб лісових масивів. Спочатку вирубувалися ділянки лісу, які називалися “посіч”, “пасіка”. Частину зрубаного дерева використовували в господарстві, іншу - спалювали, ці площі називали “погар”, “погарь”, “згарь”, “спаль”, “згарище”, “палениця”. Далі цю ділянку очищали від пнів і коріння, переорювали або перекопували. Тоді ця земля діставала назву “копань”, “копанина”, “копаниця”. Шматок землі, здобутий і оброблений на місці вирубаних і спалених дерев, називався “чертеж”, “чертіж”. Окремі пасіки, погарі, копаниці, чертежі з часом заселялись: спочатку на них виникали оселі тимчасового характеру, а згодом і постійні. Чимало поселень виникло внаслідок використання під пасовища, сінокоси, ораниці вільних від лісу галявин (“лазів“). З ростом населення і потребою у зв'язку з цим додаткових земель площа лазів розросталась за рахунок розчисток навколишнього лісу. Згодом на деякі лази переселялась сім'я, засновуючи поселення, з розвитком якого первісна частина залишала по собі назву “лаз”, “лази”. Частина лазів розвинулася у цілі села. Підкреслено, що поселення, які виникали шляхом займанщини, були безсистемними. Тривалий у часі розвиток їх у безсистемних формах зумовлювався тим, що тривалою була займанщина. Займища часто виникали на значних відстанях одне від одного, а забудова вільних площ між окремими дворами здійснювалась повільно, в міру закріплення селян за землею.

Досліджено особливості заснування і формування сіл на основі так званого шолтиського (кинийзського права). Магнат виділяв земельну ділянку і спеціальною грамотою (“скультета”) надавав довіреній особі - “локатору” (дрібному шляхтичу, лібертину, а нерідко і особисто залежному) права старости - шолтиса, який зобов'язувався привести на виділені феодалом землі певну кількість людей і заснувати поселення. Засновувалися такі села з першої половини ХІV до кінця ХVІІ ст., доки шолтеси-кенези не втратили своїх привілеїв.

Висвітлено процес виникнення присілків. з ХVІ ст. система присілків - виселків (або так званих “висаджених” сіл), тобто нових поселень, заснованих мешканцями старих сіл, набула повсюдного поширення. Аналіз показує, що вони були засновані здебільшого жителями навколишнього або навколишніх сіл. У народі такі поселення називались присілками, сільцями, хоча часто їх називали “село”. Система “висаджених” невеликих сіл була поширена у всіх етнографічних районах краю, але найбільше на Бойківщині, бойківсько-лемківському та бойківсько-гуцульському пограниччях, де знаходилось цілий ряд поселень під назвою Новоселиця, заснованих у ХVІ-ХVІІІ ст. Присілки, на відміну від сіл, здебільшого не мали церкви, і лише згодом, при перетворенні їх у багатодвірні поселення, у більшості з них вони з'являються.

Розкрито важливу роль у розвитку сільських поселень Закарпаття, запровадженої австрійською імператрицею Марією-Терезією урбаріальної реформи (1767-1775), відповідно до якої земельний наділ селянина складався з двох частин: внутрішнього (іntravillana), який дорівнював одному гольду (0,5746 га), і зовнішнього (ехtravillana). На внутрішньому наділові селянин зводив хату, господарські будівлі, решту ділянки займали двір, сад і город. “Intravillana”, на перший погляд, була достатньою для влаштування садиби, та, насправді, точне визначення розміру садибної ділянки створювало перешкоди для розвитку сіл. Землевласник, виділяючи для поселення певну площу, був зацікавлений, щоб вона була мінімальною, оскільки користування нею не було пов'язане з жодними повинностями щодо нього. Не дивлячись на постійний приріст населення, “intravillana” не збільшувалась і ріст сіл відбувався за рахунок поділу присадибних ділянок. Внаслідок цього, в межах батьківської садиби вибудовувались нові житла, здебільшого одруженими синами, які згодом відокремлювались у самостійні господарства.

У другому підрозділі “Особливості форм сільських поселень краю” розглянуто різноманітні форми поселень та їх розвиток в залежності від фізико-ґеоґрафічних умов, рівня розвитку продуктивних сил, особливостей селянського господарства і сімейних відносин, форм землекористування, етно-культурних традицій, густоти населення та ін. Проведено класифікацію та здійснено характеристику безсистемно розкиданих (розпорошених), скупчених, рядових, ланцюгових, вуличних, радіальних, гребінчастих форм поселень та перехідних від вказаних або таких, що поєднували в собі дві чи більше форм, а також розкрито причини їх виникнення і побутування та простежено ареали поширення.

Зосереджено увагу на характері розкиданої форми, яка побутувала переважно на Гуцульщині. Садиби часто знаходились на значній відстані одна від одної - на гірських терасах, пологіших схилах, біля потоків, займаючи велику площу. Природа цих поселень зв'язана із займанщиною, гірським рельєфом і системою господарювання, зокрема будівництвом на гірських луках, галявинах і нижче розташованих полонинах зимівок, які згодом перетворювалися у постійні оселі. Зимівки часто перетворювались у постійні оселі і в тих випадках, коли в селі не вистачало землі і одружені сини разом із сім'ями за згодою батьків переселялись на них. Таким чином, зведення зимівок було однією з поширених форм заселення гірських районів Карпат. Розпорошені села побутували і в передгір'ї.

Розглянуто особливості ланцюгової форми поселення, яка була поширена у верхів'ях рік Тересви, Тереблі, Ріки, Боржави, Латориці, Ужа (у бойків, на бойківсько-лемківському пограниччі, лемків), побутувала вона і у гуцулів та гуцульсько-бойківському пограниччі. Село складалося з окремих груп дворів, витягнутих у вигляді ланцюга вздовж вузької міжгірної долини, переважно вздовж потоку, верхньої течії річки або дороги, що прилягала до неї, і відокремлених одна від одної певними інтервалами. Форма ланцюгових поселень у значній мірі обумовлювалась географічними факторами - рельєфом місцевості і специфікою розташування водних джерел: якщо у вузькій долині потік пролягав біля самого схилу гори, будівлі розміщали на його протилежному боці, якщо посередині гір - двори витягувались у вигляді ланцюга почергово то з одного то з іншого боку потоку, іноді і з обох боків.

На низовині і в передгір'ї побутували скупчена, рядова і вулична форми поселень, на особливості кожної з яких звернуто увагу.

Прослідковано витоки і характер древньої в українців скупченої (гніздової) форми села, вона переважала тоді, коли землеробські патріархальні общини жили відокремлено та розрізнено, утворюючи родові компактні поселення з кількох дворів, розміщених без будь-якої системи, навколо них розташовувались городи, пасовища, вигони і луки, а на галявинах навколишніх лісів були розсіяні однодвірні займища. На Закарпатті ця форма була позначена залишками патронімії: шляхом з'єднання окремих родиних гнізд утворювались поселення скупченого типу, які перетворювались згодом у сільськогосподарські територіальні (сусідські) общини. Пізніші села скупченого типу розвинулися з рядових і вуличних у зв'язку з ущільненням забудови, зумовленої поділом садибних ділянок, на яких виникали все нові і нові двори. Цей процес особливо інтенсивно відбувався у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Окремі з сіл вже всередині ХІХ ст. мали складну планувальну структуру, яка характеризувалася наявністю багатьох звивистих вулиць і провулків, елементів рядової і розпорошеної форм. Орґанізуючим центром таких поселень, здебільшого, була площа, від якої у різних напрямках тягнулися вулиці і провулки. У зв'язку з цим, окремі з таких сіл визначено як поселення радіальної або майданної форми.

Звернуто увагу на особливості рядових поселень, які зустрічалися вже у VІІІ-ІХ ст. у лісовій смузі розселення слов'ян, їх форма обумовлювалася факторами ґеоґрафічного характеру - наявністю водних джерел та розташуванням біля рік рядами вздовж їх берегів. На Закарпатті вони побутували в двох варіантах: прирічкові (припоточні) і придорожні. Найпоширенішими були однорядові або односторонні і дворядові або двосторонні. Зрідка зустрічалися багаторядові чи багатосторонні. Односторонній варіант цієї форми поселення був характерний для прирічкових сіл, розташованих у нешироких долинах, коли рельєф місцевості не дозволяв проводити забудову на другому боці ріки чи потоку. двосторонні (дворядові) поселення з часом, внаслідок поступового ущільнення забудови вздовж доріг, перетворювались у вуличні.

Відзначено, що цілий ряд поселень, внаслідок ущільнення забудови, виникнення нових дворів у глибині присадибних ділянок і прокладання до них від центральної вулиці коротких вуличок, набули гребінчастої форми.

Простежено виникнення і розвиток вуличних поселень, пов'язаних з чітким розподілом присадибних земель на правильні, витягнуті в глибину, ділянки. Будівлі розташовувались близько до дороги, з обох її боків. Побутували одно- дво- та багатовуличні села. Переважали одновуличні, які у процесі розвитку склали основу для утворення дво- і тривуличних. Здебільшого паралельні вулиці утворювались внаслідок забудови кінців городів новими житлами, біля яких згодом утворювалась вулиця, яка поступово забудовувалась з обох боків. Зустрічались поселення з паралельними вулицями іншого походження - як результат поступової двобічної забудови близько розташованих біля села польових доріг. З двовуличних іноді утворювались поселення підковоподібної форми - шляхом забудови і з'єднання з одного боку двох паралельних вулиць. Якщо дозволяв терен, паралельні вулиці могли з'єднатися між собою перпендикулярно забудованою до них вулицею, у цьому випадку поселення набувало П-подібної форми. Іноді паралельні вулиці з'єднувалися провулками, в результаті чого села набували квартального планування.

У третьому підрозділі “Зовнішній вигляд поселень” розглянуто умови і фактори, які впливали на складання зовнішнього вигляду сіл: природно-ґеоґрафічні, соціально-економічні, а також будівельні та етнічні традиції (використання будівельних матеріалів, обмазка і побілка жител чи їх відсутність, розташування житлових, господарських, громадських та інших будівель у межах поселень і дворів тощо).

Щодо зовнішнього вигляду сіл виділено кілька ґеоґрафічних зон, які в основному співвідносяться з етноґрафічними районами. Рівнинна і передгірна зона співпадає з етноґрафічною групою долинян, основним заняттям яких було землеробство, гірський масив - з етноґрафічними групами гуцулів, бойків і лемків та їх погранич. На рівнині переважали вуличні, рядові чи скупчені села з досить широкою головною вулицею, іноді з площею в центрі села. Двори відгороджувались від вулиці плетеною огорожею, за якою розташовувались будівлі - хати, здебільшого, ближче до вулиці, господарські будівлі - у глибині двору. Житла обмазані і побілені, з чотирисхилими дахами, вкритими соломою. Неповторного вигляду сільським вулицям надавали колодязі з журавлями, городи і сади, церква, яка була вертикальною домінантою, композиційно об'єднувала все поселення, надавала йому архітектурної довершеності. Передгір'я і широкі міжгірні долини - перехідна зона між низовиною та гірською областю, але поселення тут за зовнішнім виглядом ближчі до рівнинних. Особливо мальовничими в цій зоні були українські поселення в Іршавському, Мукачівському і Перечинському районах, де хати білили в сині кольори і покривали соломою у вигляді східців. Тут села за зовнішнім виглядом були особливо близькі до подільських (водночас, в етноконтактних зонах рівнини і передгір'я вони були схожі і до угорських, румунських, словацьких). У нижніх течіях рік Тересви і Тереблі зруби хат залишалися відкритими, але колориту їм надавали обведені в синій колір стики брусів стін, обрамлення вікон і дверей. У гірській зоні, незважаючи на типологічну близькість будівель з будівлями рівнинних і передгірних районів, поселення мали інший вигляд: вони були вклинені у вузьких міжгірних долинах, розміщені біля потоків, верхніх течій річок, витягнуті у формі ланцюга або вільно розкидані на гірських терасах; концентрація дворів була значнішою біля церкви, у більшості з них огорожі були відсутні. Житла небілені, з відкритими зрубами темно-сірого або темно-брунастого кольору. На фоні усього поселення виділялася церква.

У четвертому підрозділі “Розвиток поселень з 40-х років ХХ ст.” висвітлено процес змін у забудові, плануванні, зовнішньому вигляді сіл краю у другій половині ХХ ст. Звернуто увагу, що у 50-і роки у гірських районах ще були поширені поселення із значною кількістю розкиданих один від одного хуторів. Тоді і в наступні десятиліття чимало хуторів було перенесено вниз, до основного ядра села, де знаходились школи, клуби, бібліотеки, лікарні чи амбулаторії, дитячі садки, спортивні майданчики, магазини та ін. Все ж, в окремих гірських поселеннях хутори залишаються донині, зберігаючи сліди колишнього заселення та накладаючи відбиток на його загальний вигляд. Водночас, вони служили і досі є базою для обслуговування полонинського господарства. Підкреслено, що до кінця ХХ ст. побутували рядові і ланцюгові поселення, хоча переважали вуличні і скупчені з квартальною забудовою. Збереження поселень ланцюгової форми зумовлене ґеоґрафічними факторами: вузькі міжгірні долини, між якими протікає річка, змушують і надалі забудовувати села у довгі ланцюги біля дороги, яка тягнеться вздовж водної артерії та повторює обриси останньої. На низовині поширені здебільшого вуличні села, окремі нараховують 7-8 і більше вулиць. Паралельно до головної часто розташована ще одна або дві вулиці, з'єднані з нею провулками, через що такі поселення нагадують у мініатюрі міський квартальний тип планування. Окремі з них, повторюючи обриси горбів, на яких вони розміщені, мають округлу форму, в них, як правило, виділяється центральна вулиця, від якої в різні боки відходять бічні вулиці. У центрі більшості сіл виділяється площа, на якій розміщено адміністративні і соціально-культурні заклади. Передгірні райони (особливо передгір'я вулканічного хребта) заселені дуже густо. Села тут розміщені в долинах рік, часто на невисоких горбах. Форма їх переважно вулична, у них чітко, як і в низовинних поселеннях, виділяється центр. Для окремих з них характерним є розташування на двох протилежних горбах, між якими протікає річка чи потік.

Прослідковано зміни які відбулися у зовнішньому вигляді сіл за останні десятиріччя ХХ ст.. Забудовані вони, як правило, комфортабельними житлами (одно- двоповерховими і мансардними), оздоблені штукатуркою і малюванням стін, покриті здебільшого черепицею. Прикметну рису становлять і огорожі та ворота з металу.

П'ятий підрозділ “Розміри поселень” присвячений аналізові чисельності та розмірів сіл і містечок з ХV до початку ХХ ст. У ХV ст. сільські поселення були невеликими. Податковий список 1427р. фіксує у 205 селах Ужанського комітату 2605 дворів, тобто у середньому по 13 на село, хоча зустрічались і більші поселення. Однією з причин малої кількості дворів у гірських районах була наявність значних площ лісів та непридатних для поселень схилів гір і вузьких міжгірних долин. У той же час, підкреслено, що територія краю упродовж віків була ареною спустошливих війн, внаслідок яких з лона землі було стерто чимало населених пунктів та знищено велику кількість поселенців. За переписом 1553 р. у згадуваному Ужанському комітаті нараховувалось вже лише 627 дворів у 205 селах. У той же час перепис 1598 р. фіксує вже тут 4527 дворів. У ХVІІ ст., внаслідок спустошливих війн, знову руйнуються села і падає число населення. У Мукачівській домінії у 1682 р. нараховувалось 145 сіл і 3739 кріпаків, а вже через 6 років залишилось 115 сіл і 955 кріпаків. Початок ХVІІІ ст. ознаменувався війною угорців проти Габсбургів, якою була охоплена й територія Закарпаття. Це не могло не пригальмувати зростання розмірів поселень та кількості мешканців. Дікастеріальний перепис 1717 р. зафіксував у 208 селах Ужанського комітату всього 1080 поселенців (у середньому по 5 на село, хоча у деяких нараховувалось по 20 і більше селян). На 1720 р. в комітаті Берег понад третину поселень складали хутори або малі сільця з 1-5 дворів, понад 25 дворів було лише в 10 селах. У комітаті Мараморош, який менше страждав від війн, майже в половині сіл (49 із 130) було понад 25 дворів, а в комітатах Унґ і Угоча в більшості сіл нараховувалось 6-25 дворів. Повільно зростали розміри поселень і в другій половині ХVІІІ - на початку ХІХ ст. З другої половини ХІХ ст., у зв'язку з посиленням проникнення капіталізму в сільське господарство, спостерігається тенденція до стрімкого розвитку сіл. Прискорений ріст поселень у цей час був спричинений не тільки появою в селі нових поселенців, але й внаслідок відокремлення родин (як правило, жонатих синів), які жили в одному дворі. Новий двір утворювався на батьківській садибі, якщо дозволяли її розміри, або в кінці села. У першому випадку число дворів зростало за рахунок ущільнення поселень, у другому - за рахунок розширення їх площі.