Народне житло українців Закарпаття ХVІІІ-ХХ століть

У третьому розділі “Садиба, типи двору, форми його забудови”, який складається з трьох підрозділів, розглянуто структуру садиби, типи і варіанти забудови двору, ареали поширення, вплив на їх виникнення і розвиток етно-культурних, ґеоґрафічних, економічних та інших факторів.

У першому підрозділі “Відкритий двір з незв'язаними будівлями” прослідковано особливості цього типу двору, форми його забудови та спільні риси із загальноукраїнським типом відкритого двору, зони поширення тощо. Розглянуто безсистемну, паралельну (дворядову), однорядову, Г-подібну, П-подібну форми забудови. У гірських поселеннях Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини та їх погранич, безсистемно розкиданих по схилах гір, забудова двору носила також безсистемний характер. Розташування і взаємозв'язок будівель тут не залежали від розміру ділянок, на яких вони були зведені, тому й розміщення їх було довільним, хоча хата завжди орієнтувалась фасадом на теплий, сонячний бік. Господарські будови зводилися так, як це було вигідно господарю і як дозволяв рельєф місцевості. У селах з вузькими садибними ділянками будівлі розташовувалися в один ряд і Г-подібно, житло торцевим боком було повернуто до вулиці, а господарські будівлі розміщалися перпендикулярно до хати, поперек двору або в один ряд за хатою. Зрідка, коли садибна ділянка була ширшою, зустрічалась і паралельна забудова. Садиба поділялась на дві частини - двір з будівлями і город. У низовинних і передгірних районах вузькі садибні ділянки поділялися на дві (двір з током і город) або три (двір з током, город і сад) частини. До середини ХІХ ст. тут також переважав безсистемний спосіб розміщення надвірних будівель. У другій половині ХІХ ст. значного поширення набули однорядова та Г-подібна забудова двору, у той же час скоротилася кількість паралельних і П-подібних забудов. Перші переважали внаслідок звуження садибних наділів. При Г-подібній забудові головна господарська споруда (хлів і стодола під спільним дахом), а зрідка і хата, розташовувалися впоперек двору. В обидвох випадках житло було повернуто торцем до вулиці і знаходилось ближче до неї, а господарські будівлі - у глибині двору. У деяких селах Іршавського району побутував варіант, коли житла знаходились з одного боку вулиці, а господарські будівлі - з протилежного. При паралельному розташуванні будівель господарський комплекс знаходився напроти хати. П-подібне розміщення споруд зустрічалося рідко - на широких садибних ділянках. Прикметною рисою було те, що навіть в межах одного поселення зустрічалася різноманітна забудова двору. Безсистемна, паралельна однорядна і Г-подібна побутували в середині ХІХ ст. в селах Іршавського, Мукачівського, Хустського Ужгородського, Виноградівського, Свалявського, Тячівського районів. Прослідковано розвиток форм відкритого двору у першій половині ХХ ст. у гірських районах, у зв'язку з ґеоморфолоґічними особливостями і повільними змінами в побутовому укладі, характер садиби залишався майже незмінним. У поселеннях, безсистемно розкиданих по схилах гір, і забудова двору мала безсистемний характер. У міжгірних долинах, крім безсистемної, побутували однорядна, Г-подібна, паралельна, зрідка - П-подібна забудови, хоча в окремих з сіл зустрічалися і замкнуті, і однорядні двори з блоковим зв'язком будівель, об'єднаних спільним дахом. У селах Гуцульщини з надвірних будівель, крім житла, знаходились хлів (“шталів”), у заможніших - стайня з двох приміщень (для корів і коней). У поселеннях Бойківщини і бойківсько-лемківського пограниччя, крім хати, на садибі знаходились хлів і стодола під спільним дахом (іноді вони зводились і окремо одна від одної). Крім головної господарської будівлі, на садибі розміщались хлівці для свиней, курник, обороги для сіна, колодязь, яма для зберігання картоплі та ін. У селах, розташованих у широких міжгірних долинах, передгір'ї та низовині, у зв'язку з подальшим поділом присадибних ділянок, зростало число однорядних і Г-подібних дворів. Разом з цим, побутували і паралельна, і безсистемна, зрідка - П-подібна забудови. Г-подібна та однорядна забудови двору були поширені у селах Перечинського та Ужгородського районів. Визначено функціональний і структурний поділ садиби: вздовж будівель з фасадного боку знаходився вузький двір, між вулицею і переднім торцем хати - квітник, напроти переднього фасаду, через двір - невеликий город, у кінці двору - тік, за двором - сад і город. У дворах з однорядною забудовою за хатою знаходився плетений з лози кіш для кукурудзи, далі - хлів і стодола під спільним дахом, шопа для дров, іноді курник. При Г-подібній забудові головна господарська будова (хлів із стодолою) розміщалася поперек двору у його глибині, переднім фасадом до вулиці.

На основі аналізу зроблено висновок, що відкритий тип двору на Закарпатті генетично пов'язаний з традицією такої забудови на інших українських землях і був найпоширенішим у досліджуваний період.

Другий підрозділ “Замкнутий двір (гуцульська ґражда)” присвячений розгляду особливостей, генези, причин виникнення та ареалів поширення гуцульських замкнутих по периметру, але відкритих зверху, дворів - хат з ґраждами. Досліджено структуру, планування, архітектурні і будівельні особливості ґражд. Гуцульська ґражда (“хата з брамами”, “хата з брамов”, “хата в брамах”, “осідок”, “ґражди”, “ґражда”) - комплекс житлових і господарських будівель, з'єднаних по усьому периметру високою зрубною стіною; стіни будівель служили за зовнішні стіни, як і зруб (ґражда), що заповнював проміжки між спорудами, утворюючи таким чином разом, по усьому периметру будови, глуху стіну. І зруби будівель, і огорожі-ґражди рублені з дерева, мають, як правило, однакового діаметру та тотожного кріплення на кутах. Отже, комплекс творив єдине архітектурно-художнє і конструктивне ціле. Він складався з тридільного житла (хати-“лівачки”, сіней, хати-“правачки”), притулів для овець (“кошари”, “дах на вівці”), стайні для коней і корів (“стайня”, “шталів”), комор, дереворубу (“дровітня”), шопи для дров та ін. Здебільшого, замкнуті двори прямокутні, майже квадратні, але іноді зустрічалися і складнішішої конфіґурації, в тому числі у формі неправильного шестикутника, а також неправильної ґеометричної форми, зумовленої особливостями рельєфу та характером господарських перебудов.

Дослідження цього типу двору дозволило виділити кілька його варіантів. Найдавніший, коли житлові і господарські будівлі зводили в один ряд, з північного боку, а ґражди з навісами у бік двору - з трьох інших боків. Поширеним був і варіант, коли споруди були розташовані в два ряди: перший складали житло з притулами та коморами в одному блоці з північного боку, другий - стайні, комора, дровітня в одному блоці з протилежного, південного боку. Вікна і вхід до житла, таким чином, були з півдня, а фасад господарського блоку - з півночі. Решту садиби, тобто всю незабудовану частину всередині, займав двір, який найчастіше мав один вхід - через ворота (“браму”), зрідка через двоє воріт - з протилежних його боків або через браму і хвіртку - так само з протилежних боків двору. У 20-30-і роки ХХ ст. зводили замкнуті двори із забудовами з трьох і навіть чотирьох боків. Житлова частина комплексу була подібна до звичайних гуцульських хат і найчастіше складалася з двох кімнат, розділених посередині просторими сіньми, вздовж усього фасаду простягалася галерея (“ґанок”), хоча у будовах ХVІІІ ст. вона відсутня. З північного боку хати прилягали притули для овець, які утеплювали її і створювали зручний зв'язок з двором. В результаті аналізу причин виникнення, генези та історичної тяглості традиції замкнутого двору, зроблено висновок, що поява і побутування його були зумовлені потребою захисту людей і тварин, пастівницьким характером господарства, суворими фізико-ґеоґрафічними умовами, залишками давніх сімейних відносин, зокрема традицій великої нерозділеної сім'ї, яка складалася з декількох шлюбних пар. Гуцульська хата з ґраждами розглядається в дослідженні як древній тип житлового будівництва. Про це свідчать як довершеність його архітектурно-художньої форми, конструктивних деталей і технічних прийомів, так і історична тяглість загальної оборонної концепції усього комплексу, що сягає традицій давнього оборонного зодчества, зокрема Київської Русі. У дослідженні окреслено ареали поширення цього типу садиби на теренах України, Білорусії, Росії, ряду європейських країн, простежено аналогії замкнутого двору гуцулів Закарпаття з ґраждами, поширеними в гуцульських селах Івано-Франківської і Чернівецької областей, його схожість до замкнутих по периметру дворів Полісся, Волині, колишніх Київської Чернігівської, Подільської губерній, гірських поселень Польщі, Словаччини, Румунії, спільні і відмінні риси з замкнутими дворами Білорусії, південно-російських областей і Західного Сибіру, а також Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії та інших країн Європи, де цей тип двору є новішого (ХІХ ст.) походження

У третьому підрозділі “Однорядна забудова садиби з блоковим зв'язком будівель, об'єднаних спільним дахом” характеризовано один з поширених на Закарпатті у досліджуваний період типів двору, який побутував у західній частині Бойківщини (західна частина Міжгірського, Воловецький, північ Свалявського районів), на лемківсько-бойківському пограниччі та Лемківщині (по течії Ужа і Тур'ї в сучасних Великоберезнянському і Перечинському районах), а також в західній частині Ужгородського і, спорадично, в Рахівському, на півночі Мукачівського, Іршавського, Тячівського районів; найбільшого поширення цей тип садиби набув в лемківських селах Перечинського і Великоберезнянського та в поселеннях Ужгородського районів. Підкреслено, що при цій забудові житло і господарські будівлі об'єднувалися в один ряд під спільним дахом, ширина всіх будов була однаковою, за винятком стодоли, яка не мала своїх зрубних стін. Такі садиби мали назву “довга хижа”, “довга хата”, подібно до її назви на Британських островах (“long house”), яка там вважається найдревнішим типом.

Досліджено причини виникнення і поширення цього типу садиби та розмаїття її варіантів. спорудження житлових і господарських будівель в одному ряду під спільним дахом було зумовлене потребою захисту людей і худоби від морозів та звірів, зручністю виконання господарських робіт і догляду за худобою, не виходячи за межі будівлі, можливістю економії будівельних матеріалів, а на низовині і передгір'ї - ще й малоземеллям, хоча основною причиною його поширення і побутування в цій зоні була етнічна традиція, яку принесли сюди переселенці з західних гірських районів краю і у яких вона до того мала тривалу історичну тяглість. Певною мірою позначалися і впливи з лемківської етнічної території межиріччя Ужа і Попрада та словацьких поселень, де довгі хати були також поширені. Стверджується, що типологічно цей тип садиби бере свій початок від давніх форм будівель, відомих ще в Київській Русі, тобто йдеться про залишки архаїзмів, реліктів колишнього будівництва, пристосованого до суворих умов життя, зокрема, суворого клімату, небезпеки нападу диких звірів на худобу та природних стихій в умовах рідкого заселення Карпат.

Розглянуто чисельні варіанти довгих хат у різних місцевостях краю. У бойків, лемків і долинян це - хата + сіни + комора + стайня; хата + сіни + стодола (боїще) + стайня; хата + сіни + комора + стайня + стодола; хата + сіни + комора + стодола + стайня та ін. У Великоберезнянському районі (за винятком кількох сіл верхів'я Ужа) переважав тип довгої хати з розміщенням житлової кімнати на краю будови, в якій з торця влаштовувалось одне або два вікна. Ця деталь відрізняє лемківські житла від бойківських, в останніх житлова кімната знаходилася між сіньми і коморою. Поряд з розвинутим планом довгих хат побутував, особливо в селах, розташованих по правій течії Ужа, варіант, коли до житла типу хата + сіни або хата + сіни + комора добудовували лише одну господарську будівлю, як правило, стайню. Окреслено ареали поширення довгих хат в інших регіонах України, східнослов'янських та європейських теренах. Цей тип будівлі, крім закарпатської частини Лемківщини, західної Бойківщини, їх погранич та деяких інших місцевостей, був поширеним на середньо- і східнолемківських українських теренах нинішньої Словаччини, Поліссі, півдні України, спорадично на Поділлі, Західному Сибіру, білоруському Поліссі, побутував з кінця ХІХ ст. в угорських селах західної частини Закарпаття, де був зумовлений економічними причинами (вузька ділянка, економія будівельних матеріалів) та впливом українського і словацького етносів, у Словаччині, Угорщині, Румунії, східних і південних районах Польщі, Данії, Німеччині, Австрії, Голландії, Бельгії.

У четвертому розділі “Житло” який є ключовим і складається з п'яти підрозділів, проаналізовано техніку будівництва і конструктивні прийоми, архітектурні особливості, планувальну структуру і типолоґію житла, вертикальний розвиток, внутрішнє планування й інтер'єр, вплив характеру сімейних відносин на складання його особливостей.

У першому підрозділі “Будівельні матеріали, техніка будівництва, конструктивні прийоми” докладно простежується процес зведення хат з дерева. народний житловий етнографічний поселення

Визначено основні породи дерев для будівництва та ареали їх поширення (хвойні - на Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині, листяні - у низовинних і передгірних районах), розглянуто влаштування різних видів фундаменту (з каменю, дубових колод та ін.), характер встановлення нижнього монументального вінця - поздовжніх і поперечних підвалин - основи зрубу. Зосереджено увагу на особливостях зведення зрубних стін та способах їх кріплення. Зруб (“зруб”, “струб”, “оструб”) встановлювали на підвалини, він складався з вінців - горизонтально кладених одна на одну у вигляді прямокутника по усьому периметру будівлі колод, півколод (протесів) чи брусів, що з'єднувалися на кутах замками-врубками різних систем. Одним з найпростіших і найдавніших був спосіб в'язання кругляків у чашу (“у цівку”). У житлах ХVІІІ - початку ХІХ ст. чашу здебільшого вирубували у нижній колоді і в неї опускали верхню колоду. У більшості хат другої половини ХІХ - початку ХХ ст. чаша вирубувалась у верхній і опускалась на нижню колоду. Останній спосіб є досконалішим, оскільки в чаші не затримується вода і кути довше зберігаються від загнивання. Зафіксовано з'єднання кутів у житлах, рублених з півколод, у двох варіантах: 1) коли виріз робився у нижній півколоді, а в нього опускалась верхня, 2) коли він робився у верхньому протесі і опускався на нижній. Кріплення брусів у замки з випуском також побутувало у двох варіантах: 1) коли в одному з брусів, приблизно до половини його висоти, робився прямокутний виріз, у який вкладався сусідній брус невирізаною частиною; 2) коли в кожному з брусів робилися двосторонні вирізи прямокутної форми, які накладалися один на одного. З кінця ХІХ ст. входять у побут способи кріплення вінців зрубу жител замками без виступів за стіни: 1) “у лапу”, “риб'ячий хвіст”, “німецький угол”, “по лептарськи”, коли сусідні кінці брусів акуратно стесані і щільно прилягають один до одного у вигляді риб'ячих чи ластівчиних хвостів; 2) “канюк”, “на каню”, коли робилися складніші замки із внутрішніми зазубринами. Підкреслюється, що у церковному будівництві ці способи кріплення відомі з ХVІІ ст.

Висвітлюються особливості, еволюція та різновиди горизонтального типу стелі. Найдавніший - коли після завершення зведення зрубних стін, у верхні протилежні торцеві вінці, посередині їх, по поздовжній осі хати врубувався товстий брус (“ґеренда”, “мештерґеренда”, “мештерниця”, “траґар”), на якому трималася вся конструкція стелі. Настил у давніших житлах робився з круглих жердин, далі використовували розколоті навпіл кругляки (“плениці”, “повалини”, “обаполи”, “протеси”), пізніше - товсті дошки (“плахи”, “форшти”, “тертиці”). Важливим етапом у розвитку стелі (у низовинних районах з середини, гірських - з кінця ХІХ ст.) стала поява поперечних балок - сволоків, які зарубували у поздовжні стіни і на них настеляли дошки. Після І світової війни зникає ґеренда, її повністю замінюють поперечні балки.

Докладно розглянуто типи даху, його конструктивні особливості, види покриття. Найпоширенішим в усіх етноґрафічних районах краю був чотирисхилий дах, на Гуцульщині - чотирисхилий з трикутними фронтонами у верхній частині бокових фасадів. З кінця ХІХ ст. у низовинних і передгірних районах, а після І світової війни і в гірських, поширюється дах з усіченими зверху фронтонами. Характерною була кроквяна конструкція даху. Крокви (“роги”, “кізли”) зарубувалися нижнім кінцем або у верхню обв'язку вінців, або у спеціальні балки, укладені на випуски плениць чи брусів верхнього вінця зрубу, або прямо у виступаючі за стіни поперечні сволоки. Поверх крокв настелялася решітка з лат, безпосередньо на яку кріпився покрівельний матеріал - солома або дерево. Солом'яне покриття було поширене на більшій території Закарпаття, дерев'яне - у гуцулів і бойків верхніх течій рік Тересви, Тереблі і Ріки. Зроблено опис типів і варіантів покриття даху соломою і деревом.

У підрозділі також зосереджено увагу на особливостях виготовлення дверей і вікон, їх конструкціях і різновидах, характері розташування, еволюції тощо. Здебільшого, у тридільних житлах влаштовували четверо дверей: зовнішні вхідні з головного фасаду, що вели у сіни, напроти них, у сінях, знаходилися ще одні, через які виходили в город чи до господарських будівель, зліва чи справа у сінях знаходились двері, що вели в житлове приміщення, напроти них - двері у комору. Таке розміщення дверей притаманне для трикамерних жител гуцулів, лемків, бойківсько-лемківського пограниччя, долинян (крім півдня Хустського і Тячівського районів). Для бойків характерною ознакою було те, що в комору вели окремі двері з головного фасаду, таким чином, вона ні з помешканням, ні з сіньми безпосередньо зв'язана не була. У дводільних житлах (хата + сіни) здебільшого було двоє дверей, але іноді влаштовувались ще й треті, наскрізні - у сінях. У хатах південної частини Хустського і Тячівського районів (хата + кліть) влаштовували тільки двоє дверей з головного фасаду хати, які вели окремо в помешкання і комору-кліть. Здебільшого, одвірки дверей, як і самі двері, мали прямокутну форму, крім бойківських хат ХVІІІ - початку ХІХ ст., в яких вони були трапецієподібної форми і відзначалися монументальністю. Для жител ХVІІІ-ХІХ ст. були характерні одностулкові двері з грубо тесаних двох-чотирьох дошок, покладених вертикально і скріплених зверху і знизу двома поперечними латками. У давніх хатах (ХVІІІ-ХІХ ст.) збереглися архаїчні двері на “веріях” і “бігунах”. Для старого зрубного житла Закарпаття були характерні невеликі віконця, які прорубувались у двох сусідніх колодах на половину кожної і зсередини засувались дерев'яним щитом - волоком. Збереглися залишки таких вікон у бойківських хатах ХVІІІ - початку ХІХ ст. сіл Рекіти Міжгірського, Гукливе Воловецького, Тибава Свалявського, Гусний Великоберезнянського районів. Дальший розвиток полягав у тому, що віконний отвір обрамлявся двома, згодом чотирма, вертикальними брусками, утворюючи коробку, в яку вкладалася рама, згодом обв'язка вікон обшивалася тонкими дошками (“футрами”). Саме вікно складалося з рами і скляних шибок, найчастіше чотирьох, рідше шістьох, хоча зустрічалися й одношибкові. До давніх належали багатошибкові вікна (9-12-16), які побутували у ХVІІІ-ХІХ ст. на бойківській частині Закарпаття. Загальне число вікон залежало від древності житла, його внутрішнього планування та інтер'єру. У дводільних житлах ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. зустрічалися лише два вікна - по одному у торцевій і поздовжній стінах. У трикамерних житлах (хата + сіни +комора) прорубувалося по одному вікну у торцевій і фасадній стінах, іноді ще одне вікно прорізали у глухій поздовжній стіні за піччю.

Проаналізовано особливості влаштування та функціонального використання призьб і галерей та їх різновиди.

У другому підрозділі “Типи і варіанти народного житла” прослідковано розвиток планувальної структури хат в історичному розрізі, шляхи виникнення і ґенези різних типів житла, їх локальні варіанти, ареали поширення та ін. Однокамерних постійних жител на досліджуваний період не виявлено. Двокамерне житло (хата + сіни) було наступним етапом розвитку хати, воно було поширене у ХVІІІ - на початку ХХ ст., як і в інших реґіонах України. Виникнення цього типу відбувалося шляхом прибудови навісу перед входом однокамерного житла, який згодом перетворився у сіни. Про походження сіней у такий спосіб свідчить їх назва “сіни” (українське) “сени” (російське), “сенцы” (білоруське), тобто від давньоруського “сень” - покриття, навіс. Крім назви “сіни” побутували й інші - “пітвор” (від слов'янського “притвор”), “покліть”, “прикліть”, “приклет”, останні засвідчують зв'язок сіней із давньою слов'янською кліттю, яка служила за житло. Двокамерні житла у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. належали найбіднішим селянам. Трикамерний тип житла (хата + сіни + комора) у досліджуваний період був найпоширенішим, як і на інших українських та слов'янських землях взагалі, водночас, досить давнім (з Х-ХІ ст.). Щодо ґенези цього типу, для Закарпаття був характерним як шлях сеґментації двокамерного житла і виділення комори в сінях, так і спосіб її добудови до сіней, а також виникнення його з однокамерного шляхом з'єднання окремої однокамерної житлової будівлі з кліттю навісом, який згодом перетворювався в сіни. В гуцульських ґраждах сіни розглядаються як первісна структурна одиниця житла, яка змінила своє функціональне призначення після злиття з клітями, в котрі з сіней було перенесено опалення. Крім названих, побутував тип двокамерного житла, яке складалося з житлового приміщення і кліті (хата + кліть) з окремими входами у кожну з камер з переднього фасаду (південно-східна частина Хустського, південна Тячівського районів), який не зустрічається в інших регіонах України, а також трикамерне житло типу хата + сіни + хата. В Ужгородському та Мукачівському районах зафіксовано тип житла хата + сіни + хлів з внутрішнім переходом із сіней до хліва, однак, поширення на Закарпаття він не отримав. Виділено цілий ряд локальних варіантів на основі горизонтального розвитку та сукупності таких ознак як форма даху, види будівельних матеріалів, характер зв'язку житлових і господарських будівель, зовнішній і внутрішній вигляд тощо. Прослідковано процес перетворення сіней у кухню, а комори - у друге помешкання, який розпочався у другій половині ХІХ ст., а завершився у більшості районів після І світової війни.

Третій підрозділ “Вертикальний розвиток хати” висвітлює характер і причини розвитку традиційного житла по вертикалі. Цей процес, розпочавшись у кінці ХІХ - на початку ХХ ст., отримав поширення переважно у західних районах краю. Там увійшли у побут хати припідняті з одного боку за рахунок фундаменту. Ядро будинку знаходилося над землею, а підвали-пивниці - під ним. Головними причинами виникнення таких хат був нерівний терен, який спонукав забудовника влаштовувати з одного боку підмурівку, та потреба у додаткових господарських приміщеннях. Зустрічалися два варіанти жител з підмурівкою. У поселеннях, розташованих на схилах гір, хати клали поздовжньою глухою стіною до схилу, а передньою фасадною - убік двору, під останню викладали кам'яну підмурівку. Якщо висота фундаменту досягала понад одного метра, у цій частині влаштовували пивницю. Другий, поширеніший, варіант побутував у передгірних районах: житло поверталося до схилу задньою поперечною стіною, а передньою торцевою, під якою робилася підмурівка - до вулиці, пивниця утворювалась, таким чином, під житловим приміщенням і вхід до неї знаходився з припіднятого боку передньої торцевої стіни. На виникнення і поширення таких жител, крім вказаного ґеоґрафічного фактора, мали вплив й економічні та етнічні чинники, зокрема: 1) розвиток у передгірних і низовинних районах овочівництва та виноробства і потреба у зв'язку з цим спеціальних приміщень; 2) етно-культурні зв'язки українців із словаками і угорцями, у яких такі житла також були поширені; 3) вплив міської архітектури; 4) перетворення комори в друге помешкання і потреба внаслідок цього нових приміщень для зберігання овочів, фруктів і вина.

У четвертому підрозділі “Внутрішнє планування та інтер'єр” проаналізовано внутрішню структуру, обладнання та інтер'єр помешкання, історичний розвиток печі, меблів та інших складових житлового простору. Житлове приміщення умовно поділялось на декілька частин: кухонну (піч, мисник, ложечник), спальну (ліжко, дитяча колиска), харчувальну і репрезентативну (стіл, лавиця, стільці). За функціональним призначенням все, що знаходилося в хаті, ділилося на три групи: меблі, посуд, предмети декоративного і релігійного характеру. Таке використання житлового простору характерне для всіх етноґрафічних груп Українських Карпат та інших реґіонів України. Підкреслено, що внутрішнє планування хати є однією з найхарактерніших і найстійкіших етноґрафічних ознак і зумовлюється насамперед місцем розташування печі та поворотом її челюстей. Піч розміщали в одному з кутів біля вхідних дверей (справа або зліва). У гуцулів і бойків челюсті печі повертали до чільної (поздовжньої фасадної), а у лемків - до причілкової стіни. Перший варіант відповідає загальноукраїнському, другий подібний до середньо-російського, а також чесько-моравського і словацького. На півдні Хустського і Тячівського районів піч знаходилась у протилежному від дверей куті і була звернена до них челюстями. Найдавнішою у всьому реґіоні була глинобитна курна піч (“курянка”, “димнянка”), яка являла собою прототип давнього руської печі і проіснувала у віддалених гірських районах як реліктове явище, поряд з іншими типами печей, до середини ХХ ст. Ця піч складає характерну особливість українського і слов'янського житла загалом. Наступним етапом у розвиткові печі була напівкурна піч - коли до курної печі прилаштовували плетений з пруття широкий пристрішок (“кіш”, “куш”), з'єднаний з трубою - “цівкою”, яким дим відводився до сіней. Цей тип печі у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. ще переважав по усій території краю. процес прибудови до печі плити на низині і підгір'ї розпочався у кінці ХІХ ст., а в гірській смузі - після Першої світової війни. І курні, і півкурні печі були великих розмірів (вони займали близько 1/4 площі кімнати). Їх форми зумовлювали у значній мірі і загальний вигляд інтер'єру житла. Характерною його особливістю були нерухомі, конструктивно з'єднані із зрубом, меблі, форма яких творилася віками і відзначалася раціональністю, простотою, естетикою і зручністю. Охарактеризовано конструктивні особливості і розвиток окремих складових інтер'єру. Зокрема, важливе місце в хаті належало столу, який завжди знаходився у протилежному по діагоналі від печі, між лавами, куті. За столом садовили найпочесніших гостей, тут збиралася у будні і свята уся родина, з ним пов'язано чимало народних вірувань, обрядів і ритуалів. Найдревнішим його типом, що дійшов до наших днів, був стіл-скриня, характерною особливістю якого було підстілля і монументальна покривка (“столовина”), витесана, як правило, з суцільного шматка твердої породи дерева. Передню частину підстілля часто декорували плоскою контурною різьбою, переважно розетами, хрестами, ґеометричним орнаментом у вигляді рисок, ялинок тощо. Особливо майстерно оздоблювали столи в Боржавській долині на Іршавщині та Гуцульщині. Вздовж причілкової і чільної стін, на висоті близько 0,5 м від землі, влаштовувалися монументальні лавиці шириною 50-60 см, товщиною до 10 см, тесані з дерева, запущені краями у зруб. Важливу роль у хаті відігравав центральний поздовжній сволок (“ґеренда”, “гряда”, “мештерниця”, “мештерґеренда”, “траґар”), на якому трималася вся стеля. На ґеренді вирізали дату спорудження хати, прізвище майстра, наносили орнамент, з нею пов'язані окремі обряди і вірування.

П'ятий підрозділ “Дім і сім'я” висвітлює етно-соціальні аспекти народного житла Закарпаття, зокрема проблему його функціонування і розвитку у зв'язку з формами сім'ї. В Українських Карпатах в історичному вимірі побутували дві форми сім'ї - індивідуальна, яка складалася з подружньої пари і їх нежонатих (незаміжніх) дітей і розширена, в яку входили дві або більше подружніх пар з дітьми. Найпоширенішим житлом індивідуальної сім'ї у досліджуваний період була хата, яка складалася з опалюваної кімнати, холодних сіней та комори. Головним приміщенням для сну, харчування, прийому гостей та ін. було власне житло (хата, хижа), про виключне значення якого у житті сім'ї свідчить і його назва, аналогічна до назви цілого будинку. Після перетворення сіней у кухню, а комори в друге житлове приміщення, відбувається перерозподіл просторів для спання, зумовлений тим, що, у зв'язку з одруженням одного з синів, нова сім'я тимчасово залишалася у батьківській хаті, займала велику кімнату, а батько й мати з іншими дітьми переходили в другу кімнату (колишню комору) і кухню (колишні сіни). Цю форму співжиття селянської родини слід вважати перехідною від індивідуальної до розширеної. Складнішою була ситуація при наявності розширеної (великої) родини. Не відкидаючи факту залишків родоплемінної спільності давніх інститутів патріархальної родини на Закарпатті, стверджується, що на досліджуваний період побутування розширених сімей було обумовлено, насамперед, причинами економічного характеру. Структура і кількість членів великої сім'ї були неоднаковими. Розгалуження сімей відбувалося у той спосіб, що дорослі діти, переважно сини, залишалися у батьківській хаті і після одруження доти, доки не настав час поділу. Поділ великих сімей відбувався традиційно в кожній ґенерації. Кількість членів такої сім'ї залежала від числа шлюбних пар та їх дітей (в середньому 12-18 і більше осіб). Особливості структури великої сім'ї, її чисельність, характер трудової діяльності і внутрісімейних відносин вплинули на планування житла і функціональне використання окремих його частин. підкреслюється, що основна частина атрибутів житла індивідуальної сім'ї повторюється і в житлі великої родини. У той же час деякими своїми атрибутами велика родина відрізнялася від малої, що знайшло свій вияв і в окремих формах житла, і в способах використання для спання деяких будівель і приміщень. У більшості випадків використання хати для проживання у ній індивідуальних і розширених родин було ідентичним. Різниця могла бути в загальних розмірах житла, розширенні функцій окремих приміщень (комори і сіней) для спання тощо. у багатьох випадках кількість членів розширеної родини могла і не перевищувати кількості членів індивідуальної сім'ї, яка нерідко нараховувала 12-18 і більше осіб. Отже, традиція пристосування трикамерної хати для проживання в ній як індивідуальної, так і розширеної родини, вироблялась віками, що знайшло свій прояв у задоволенні житлових потреб обох форм сім'ї. Звернуто увагу на побутуванні і особливих форм житла великих нерозділених сімей. Це в першу чергу замкнуті двори гуцулів - “ґражди”, розгалужена система приміщень яких (дві просторі кімнати, широкі сіни, декілька клітей-комор та ін.) дозволяла співжиття в ній розгалужених великих нерозділених родин. На певному етапі велика сім'я розпадалася на індивідуальні, а ті, у свою чергу, через деякий час перетворювались на розширені сім'ї. Таким чином, при розпаді великої сім'ї утворювалась своєрідна форма розділеної, яка являла собою перехідну ланку між розширеною й індивідуальною родиною. При поділі сімей ділилась і садиба, тому нові двори виникали в основному за рахунок дроблення садибної ділянки у поздовжньому або поперечному напрямку, на них вибудовували житла відокремлені родини одружених синів. При розділенні сімей зустрічались і випадки, коли такі сім'ї упродовж певного часу не мали можливості вибудувати власну хату. У цих випадках виникали різні форми житла розділених родин і відповідно - різні форми проживання таких сімей у спільному дворі. Характеризується найпоширеніша форма співжиття таких родин - довгі хати, які являли собою ряд будівель, що щільно прилягали одна до одної, а часто з'єднувались і конструктивно та були об'єднані спільним дахом. Такі комплекси могли виникати як одночасно, так і внаслідок поступових прибудов у зв'язку з виділенням нових сімей. Найчастіше зустрічалися будівлі, які належали двом розділеним сім'ям (старі батьки залишалися на половині одного з одружених синів). Вони зводилися спільними зусиллями цих сімей на час або після розділення, або ж до старої частини добудовувалась нова. У будівельно-конструктивному відношенні такі споруди являли собою ніби подвоєні (“дуфловані”) житла індивідуальної сім'ї під спільним дахом, тільки значно, майже вдвічі, довші. Кожна сім'я мала свій окремий вхід у хату, у помешканнях були окремі, самостійні, печі, що було однією з суттєвих ознак існування відокремленої сім'ї. У західних районах Закарпаття побутували і довгі хати, в яких у відокремлених приміщеннях мешкало три окремі сім'ї родичів, здебільшого розділені брати. Такі будови являли собою у плані ніби потроєні житла індивідуальних сімей. Кожне з жител трьох відокремлених сімей складалося з житлової кімнати і сіней та однієї комори, що належала родині старшого брата, з яким залишалися старі батьки. Щодо внутрішнього планування і функціонального використання окремих частин, житло розділених сімей майже не відрізнялось від житла індивідуальних або розширених родин. Різниця полягала в тому, що кожна розділена сім'я готувала і харчувалася вже окремо, тобто в житловому комплексі могли знаходитися дві і більше печей, залежно від числа розділених сімейних одиниць. Важливим диференціюючим атрибутом розділених родин був стіл - кожна з них мала свій стіл, за яким збиралась для приймання їжі. У той же час, під час родинних і релігійних свят, окремі розділені сім'ї збиралися разом у великій кімнаті, особливо, якщо були живі їхні батьки.

У п'ятому розділі “Господарські будівлі та малі архітектурні форми”, який складається з двох підрозділів, проведено класифікацію будівель господарського призначення, розглянуто їх планування і конструктивні особливості, функціональне використання, ареали поширення тощо.

У першому підрозділі “Господарські будівлі” охарактеризовано будівельні, конструктивні, планувальні, функціональні особливості господарських будівель. Поділено їх на такі групи: а) для збереження зерна і продуктів харчування; б) для утримання худоби і птиці; в) для обробки зернових культур і зберігання кормів. Найпоширенішими будівлями для утримання свійських тварин були хліви (“хлів”, “стайня”, “шталів”), особливості яких проаналізовано. У західних районах краю хлів зводили під одним дахом з житлом. У старіших будовах він знаходився безпосередньо за сіньми чи коморою, а в будовах кінця ХІХ - початку ХХ ст. - у кінці будівлі, за стодолою. У більшості районів хлів зводили окремо від житла. Побутували два варіанти: 1) коли він знаходився в одному блоці і під спільним дахом зі стодолою (переважаючий); 2) коли вибудовувався окремо. У заможних селян в одному окремо розташованому блоці могли знаходитися два хліви (окремо для корів і коней). Будівельні матеріали і будівельна техніка, які використовувалися при зведенні хлівів, були ті ж, що й при спорудженні житла, однак гіршої якості, а зведення зрубу і обробка стін не досягали такої майстерності та вміння, як при будівництві хат. Конструкція даху подібна до житлової, його форма на усій території - чотирисхила, на Гуцульщині - переважно двосхила, солом'яне покриття - домінуюче, крім гуцульських сіл і поселень вздовж верхніх течій Тересви і Тереблі, де переважала покрівля з дранки. Назва цього приміщення однакова у східних і західних слов'ян (укр. “хлів”, “хлівець”, “хлівча”, білорус. “хлеу”, рос. “хлев”, польське “chliew”, “chliewnia”, чеське, словацьке “chliev”), що підтверджує його давнє походження. Зосереджено увагу на характеристиці іншої важливої будівлі селянського двору - стодоли, у якій зберігали корми для худоби (сіно, солому), а іноді й обмолочували зерно (“стодола”, “пелевня”, “боїще”, “чурь”). Найчастіше вона розміщалася в одному блоці з хлівом - під однією з ним покрівлею, в західній частині краю - в одному блоці довгої хати, в низовинних районах - і окремо - як однодільна будова з горизонтально кладених брусів. Складалася стодола здебільшого з двох частин: 1) для обмолоту збіжжя (“боїско”, “боїще”, “стодола”, “пеливня”, “гумно”, “чурь”), тут також тримали віз, інший сільськогосподарський реманент; 2) для зберігання необмолочених снопів і сіна (“перило”, “стодола”, “пеливня”, “сіняник”, “сінашув”, “сакаст”). Прослідковано паралелі цього виду будови. У деяких областях Росії “половень» (Орловська), “пелевня” (Новгородська), як і в західних районах Закарпаття (“пелевня”, “пеливня”) означає приміщення для складання соломи, а не полови, хоча цей, ще давньослов'янський, термін мав би означати місце для полови (“плеви”). Цей же термін (“плевник”, “плевня”) побутує у болгар, що засвідчує стародавнє походження цього типу будівлі. Проаналізовано інші господарські споруди. Корми та підстилку для худоби зберігали і в плетених або збитих з дошок, зрідка рублених, прибудовах-притулах, влаштованих вздовж глухих стін хати та господарських споруд (“половник”, “пеливник”, “загата”, “плитарь”, “газовба”), сіно і солому - в оборогах, конструкція яких складалася з чотирьох високих дерев'яних стовпів, встановлених на квадратній рамі з кругляків, та рухомого дашка, який, в залежності від кількості сіна чи соломи, підіймали або опускали, зерно - у скринях (“сусіках”), кадубах, заможніші - у коморах (“коморах”, “клітях”, “сипарнях”) - однозрубних, без вікон, прямокутних у плані або квадратних спорудах, кукурудзу - у кошах (“кіш, “куш”) - плетених з пруття еліпсоподібної форми будівлях, картоплю - у спеціальних ямах, глибиною 2 м, прямокутних або квадратних у плані (“рупа”) або у копицях (“навилках», “копах”). Для зберігання дров служили дровітні (“дровітня”, “дривутня”, “колишня”, “дроворуб”), а різного реманенту - шопи (“возівня”, “возарня”, “шопа”, “підшопа”).

У другому підрозділі “Споруди малих архітектурних форм” розглянуто функціональні і будівельні особливості споруд малих архітектурних форм, їх різновиди. серед них важливу роль на селянській садибі відігравали муровані колодязі (“колодязь”, “студня”) з рубленим або дощатим цямринням, чотирисхилими, двосхилими або конічними ґонтовими або драночними дахами, колодязі з журавлями (“журавель”, “журав”, “журавин”), ворота та огорожі. Охарактеризовано види воріт та огорож. У низовинних районах переважали плетені ворота, виконані технікою горизонтального або вертикального плетіння. Ворота з противагою побутували у селах Хустщини. Дощаті ворота з'явилися після І світової війни і побутували у кількох варіантах: 1) коли дошки прилягали щільно одна до одної у горизонтальному напрямку; 2) коли вони укладалися горизонтально з певними проміжками між ними; 3) коли до рами у вертикальному напрямку прибивали штахетник (“штафети”, “штефітки”). На Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині поширеною була огорожа з горизонтальних жердин (“ворини”, “вориння”). У вузьких долинах, вздовж потоків, мурували кам'яні огорожі (“мур”, “мури”). На галявинах, пасовищах, сінокісних угіддях в горах за огорожу служили молоді зрубані смереки або гілки із смерек (“ломи”). Пліт був поширений на низовині і в передгір'ї та побутував у кількох різновидах: горизонтального, вертикального і навскісного плетіння. На півдні Хустського і Тячівського районів були поширені огорожі з горизонтально, щільно покладених одна на одну, товстих дошок або плениць, які утворювали глуху стіну.

У шостому розділі “Обряди, вірування та звичаї при зведенні традиційних житлових і господарських будівель українців Закарпаття” прослідковано народні звичаї прикмети, повір'я і ритуали, пов'язані з різними етапами будівництва хати, символікою і оберегами житлових і господарських споруд. Серед них - обряди і звичаї при виборі місця для будівництва, способи розрізнення “чистого” і “нечистого” місць; при заготівлі дерева для будівництва (придатне чи непридатне), визначенні часу рубання дерев (узимку), його властивостей (“просте як свічка”, “чисте та круте”, здорове “як дзвін”); при завезенні дерева до місця будівництва; при закладанні нижнього вінця зрубу - підвалин (“засновини”, “зав'язини”); при тесанні дерева на будівництво (“на добро” чи “на зло”, або “на життя” чи “на смерть”); при піднятті і встановленні першої пари крокв (вивішення “хоругові”, дубових, березових та інших гілок з різнокольоровими стрічками, вишитими рушниками); при переході в нову хату; при посвяченні житла і господарських будівель та ін. Проаналізовано окремі обряди, звичаї і вірування, зв'язані з атрибутикою, яка повинна охороняти житло і господарські будівлі. Це, зокрема, вирізання, або випалювання на вхідних до хати і хліва дверях хрестів (щоб “щезуни» не входили всередину, не завдавали лиха людям і худобі); встановлення на верхній частині одвірка вхідних дверей засушених гілок омели зі смереки (“королі”, “корона”), підкови до порога, баранячих рогів на шталовах у гуцулів (“щоб був щедрим приплід овець”) та ін. Після завершення будівництва хати мав місце давній звичай прощання майстра чи майстрів. В обрядах і віруваннях при зведенні житла в українців Закарпаття зафіксовано чимало спільних рис, притаманних іншим реґіонам України, а також білорусам, росіянам, словакам, полякам, угорцям, румунам. Звернуто увагу на зникнення в останні десятиріччя більшості обрядів і вірувань, пов'язаних з будівництвом хати і господарських будівель. Ті з них, які залишилися, переосмислені до нових умов суспільного життя і здійснюються під час основних етапів зведення житла та переселенні в хату (освячення, новосілля та гостина після зведення житла тощо).

У сьомому розділі “Розвиток сільських поселень, житла і житлово-побутових умов на Закарпатті у другій половині ХХ століття” простежено зміни, які відбулися в сільському будівництві за останні півстоліття. Вони торкнулися, зокрема, типів і форм поселень. Багато хуторів у гірських селах перемістилося вниз, до доріг, до основного ядра, хоча окремі з них поширені у горах донині. Продовжують побутувати ланцюгові поселення, форма яких зумовлена ґеоґрафічними факторами. Але й вони зазнали суттєвих змін: у переважній більшості з них чітко виділяється центр із площею, на якій розміщені сільрада, торговельний і культурний комплекс - школа, поштове відділення та ін. На низовині і в передгір'ї переважають вуличні поселення, окремі з них мають 8-10 і більше вулиць, знаходяться вони близько одне від одного у долинах рік, широких пониженнях між горбами або на самих горбах, мають чітко виражений центр. Забудовані села комфортабельними житлами, зведеними в основному з цегли, саману, рідше дерева, оздоблені штукатуркою і розписом, дахи вкриті переважно черепицею і шифером. Огорожі та ворота здебільшого роблять з металу.

Охарактеризовано зміни, які торкнулися орґанізації садиби та забудови двору. Значно зменшилася кількість господарських будівель. Основна увага приділяється функції житла, яке розташоване ближче до вулиці, а господарські приміщення - у глибині двору. Садиби огороджуються, між хатою і вулицею висаджують квіти. Зникли замкнуті двори, але ще зустрічаються поодинокі довгі хати, збудовані у 20-30-і роки ХХ ст. Двори забудовані або в один ряд або буквою “Г”. Господарські приміщення поступово відокремилися від житла і зосереджені переважно в одному блоці. Значного поширення набули літні кухні, разом з якими часто знаходиться і комора, де зберігають борошно, овочі та фрукти. Набуло поширення вертикальне озеленення житла, намети з винограду тощо. Структурний поділ садиби залишився традиційним: двір з надвірними будівлями, сад, город.

Прослідковано також зміни у хатньому будівництві. У перше повоєнне десятиріччя ще переважали видовжені хати, в яких сіни вже були перетворені в кухню, а комора - у другу кімнату, сама ж комора знаходилася позаду, в одному блоці з кімнатою. З кінця 50 - початку 60-х років набув поширення тип планування, коли будинок поділяли капітальною стіною на дві нерівні частини, у менший розміщали, як правило, веранду, кухню, комору, у більшій - спальню і вітальню. Побутував і варіант з однією житловою кімнатою (веранда + кухня + комора + кімната), при якому вхід у комору і кухню вів з веранди, а помешкання мало зв'язок тільки з кухнею-їдальнею. Значно розвинутіші варіанти цього типу (дво-, три- і навіть чотирикімнатні житла) поширені у низовинних і передгірних районах. Їх характерною ознакою є те, що в центрі розміщена кухня, до неї прилягають помешкання і комора. Цей варіант розвинувся з традиційного житла типу п'ятистінки, поширеного у минулому у Хустському і Тячівському районах. поширеним є дво- і трикімнатний будинок з одним входом. У плані він розділений на дві частини поздовжньою несучою стіною: у першій розташовані дві (чи три) кімнати, у другій - веранда, кухня-їдальня і комора. З 60-х років набули поширення одноквартирні мансардні будинки з однією чи двома кімнатами в мансардному поверсі, які використовуються здебільшого як спальні для дітей. Увійшли у побут і двоквартирні мансардні хати, розміщення квартир у яких побутує у двох варіантах - по поверхах і в двох рівнях. В останні десятиріччя з'явилися дво- і триповерхові будинки.

Зафіксовано зміни, які відбулися щодо використання будівельних матеріалів, в конструкціях стін і даху, декоративному оздобленні, влаштуванні інтер'єру тощо. Крім традиційної зрубної техніки, яка ще зустрічається в гірських районах, переважно у гуцулів і бойків, поширилася, теж здебільшого у гірських поселеннях, нова, не пов'язана з традиціями минулого, каркасна конструкція стін. Характерне зведення стін з саману (вальків) і, особливо, з цегли, використання інших місцевих будівельних матеріалів (туфів, вапняків, андезиту, піщаника, ґіпсу, глини тощо), характерною особливістю хатнього будівництва є виведення високого цоколю (2-2,5 м), чим забезпечується охорона житла від затоплення. Побутують дво- і чотирисхилі, рідше двосхилі з усіченими фронтонами форми даху. Покривають хати здебільшого черепицею, шифером, бляхою. В гірських селах дах має досить круті схили, що сприяє швидкому стіканню води від дощу і снігу. Значний інтерес становить декоративне оздоблення хат. Фасади прикрашають різноманітними природними і штучними фактурами типу мозаїки і набризку, поширене фарбування зовнішніх стін, художнє оформлення дверей і вікон. Докорінних змін зазнало традиційне обладнання, розташування меблів, майже повністю трансформувався інтер'єр житла, переважають меблі фабричного виробництва, у той же час продовжується традиція прикрашати інтер'єр виробами народного мистецтва - вишивками, тканинами, керамікою та іншим.

Внаслідок аналізу розвитку сільського житла другої половини ХХ ст. зроблено висновок, що упродовж кількох повоєнних десятиріч у ньому спостерігалися дві тенденції: 1) поступове створення спільного для всіх етносів рівня культури житла, що знаходило свій вияв у змінах планування, матеріалу, будівельної техніки, інтер'єру; 2) творче використання і розвиток архітектурних, будівельних і художніх традицій. Тобто, з одного боку відбувався процес інтеграції житла, з іншого - творче використання і переосмислення кращих народних традицій відповідно до нових умов суспільного життя. Діалектичне поєднання цих двох тенденцій становить визначальну рису сучасного сільського житла краю і дає добрі результати при зведенні хат, які відзначаються і зручністю, і красою.

ВИСНОВКИ

За підсумками дослідження зібрано, систематизовано і проаналізовано великий за обсягом матеріал, що дозволило: а) виокремити специфічні регіональні риси народного житлового і господарського будівництва українців краю; б) простежити його генезу, етапи розвитку та історичну тяглість традицій, їх глибину і стійкість; в) визначити місце народного житла Закарпаття у контексті загальноукраїнського і загальнослов'янського традиційного будівництва, народного будівництва регіону Карпат і прилеглих областей.

Основні результути проведеного дослідження такі:

1. Народне житло українців Закарпаття ХVІІІ-ХХст. становить самобутній регіональний комплекс традиційної культури українського народу і відзначається функціональною досконалістю та високим архітектурно-мистецьким рівнем.

Його особливості проявляються у наступному: а) поширення в гірських районах розпорошених поселень та хуторів на місці вирубаних лісів, а також ланцюгових поселень у вузьких міжгірних долинах, вздовж зворів і водних артерій; б) побутування у передгір'ї і низовині скупчених і вуличних поселень, на яких позначився вплив пережитків патронімії; в) переважання по всьому регіону відкритого, з незв'язаним або частково зв'язаними між собою будівлями, двору; г) побутування замкнутих по периметру і відкритих зверху дворів - гуцульських ґражд і довгих хат у лемків, західних бойків, лемківсько-бойківському і лемківсько-долинянському пограниччях; д) переважання трикамерної симетричної планувальної структури житла типу зв'язку (хата+сіни+комора); е) побутування двокамерного житла типу хата+сіни як ознаки недовершеності розвитку хати та соціальних моментів житла; є) побутування двокамерного житла типу хата+комора (кліть), яке не зустрічається в жодному з інших регіонів України; и) побутування асиметричного трикамерного житла типу сіни+хата+комора, у якому у сіни і комору ведуть окремі входи, а помешкання знаходиться посередині - між сінями і коморою; ж) побутування подвоєних і потроєних у плані довгих хат як житла розділених родин; з) зрубна техніка зведення стін з горизонтальною кладкою колод, протесів чи брусів, з'єднаних на кінцях різними замками; й) відкриті чи напівзакриті галереї з дерев'яними різьбленими опорними стовпцями; к) крокв'яна конструкція чотирихилого даху, покритого соломою або дранкою, із значними виступами за стіни хати; л) значна висота даху бойківських хат, яка у тричі перевищує висоту видимої частини зрубу; м) відкритий, як зовні, так і з середини, зруб хат на Гуцульщині, Бойківщині, Лемківщині та їх пограниччях; н) залишки давніх волокових вікон, дверей на бігунах та дверей і одвірків трапецієподібної форми; о) курні і напівкурні, значних розмірів, глиняні печі; п) поширення хлівів і стодол, розташованих в одному блоці під спільним дахом; р) побутування своєрідних малих архітектурних форм господарського призначення (коші на кукурудзу, обороги для сіна, рупи для картоплі) та ін.