Размещено на http://www.allbest.ru/

Тропікоафриканська цивілізація

Африканський континент займає особливе місце у світі. Вів розташований у серцевині материкових масивів планети, є другим за величиною континентом після Євразії і покриває 20 % земної суші. Африка - колиска людства. Сучасні археологічні дослідження свідчать про те, що наш людський вид - Ноmо sapiens - з'явилися саме в Африці. Протягом мільйонів років Африка була ареною, на якій відбувалася грандіозна драма людської еволюції. Саме тут виникли найдавніші знаряддя праці - чоппери (2 млн. pоків тому), сформувалися перші осілі людські спільноти. Африка в певному розумінні була центром світу кам'яного віку. Населення цього континенту 100 тис. pp. тому перевищувало за чисельністю населення решти континентів і становило 3-4 млн. осіб. На межі нової ери воно збільшилося до 30-40 млн., що становило приблизно 16-18 % усього населення Землі. На початку колоніального періоду (XV ст.) - 150 млн. Інакше кажучи, африканці досить успішно підкорювали довкілля, що сприяло збільшенню людності. Долина Нілу в Північній Африці стала місцем виникнення однієї з перших довгочасних цивілізацій - єгипетської. Стародавній Єгипет був для Африки тим, чим набагато пізніше Стародавня Греція стала для Європи - джерелом знань та ідей. Правителі перших західно-африканських держав змоделювали політичну систему за єгипетським зразком. У ті часи, понад 4 тис. років тому, африканський континент був цілісним географічним світом. Поділ Африки - через ісламізацію та арабізацію Півночі, а також через колонізацію й обезводнювання Сахари - вималювався пізніше. Нині Африка е континентом, розділеним на дві цивілізації. Північ її належить до мусульманської цивілізації. Решта - Субсахара - до тропікоафриканської цивілізації, або, як її ще називають, південносахарської.

Основна частина Африки протягом тривалого часу знаходилася в порівняній ізоляції. Особливо після того, як до П тис до н. е. пересохла Сахара. Тобто ефективні зв'язки із зовнішнім світом для Чорної Африки були або розірвані, або зведеш до мінімуму. Через це африканським народам доводилося покладатися на власну енергію та духовні сили і пристосовувати до нової ситуації все, що вони могли зберегти з найдавнішого фонду ідей кам'яного віку.

Іноді стверджують, що сутність африканських вірувань ґрунтується на понятті "життєва сила". Воно втілює усі найстародавніші ідеї африканців, пов'язані з питанням про те, як подолати складні умови і вижити на континенті, природне довкілля якого таке вороже до людини: пустелі і напівпустелі, зміна спеки вдень і холоду вночі, нестача води, агресивні хащі, посухи і тропічні зливи тощо. Географія та клімат формували економічний поступ народів Африки так само, як і людності інших континентів. У східних африканських рівнинах первісні мисливці полювали на диких звірів. Посушливіші степові райони сприяли розвитку скотарства. У вологіших областях савани виникло і розвивалося зернове господарство, у тропічних лісах переважало мисливство і збиральництво, але потім люди опанували землеробство, переважно городництво. Для цього вони очищували ділянки від лісу, випалюючи його. Вирощувалися просо, сорго, ямс, а також цукрова тростина, кокоси, банани. Латеритові ґрунти, які сильно піддаються ерозії, не дали змоги перейти до плугового землеробства, тому його технологія залишалася лише мотичною. Поширеність мухи цеце виключала можливість широкого використання великої рогатої худоби як тяглової сили. Через зазначені обставини відбулася зупинка господарсько-технічного прогресу з усіма наслідками для суспільного прогресу, які з цього випливали. Розвиток суспільства відбувався уповільненими темпами. На узбережжях річок й озер займалися рибальством. Оскільки мисливство втрачало своє значення, то це робило непотрібними періодичні міграції - посилювався фактор осілості, життя в постійних селищах. Швидкого поширення набуло скотарство і птахівництво (буйволи, осли, свині, кури, гуси й качки). Залишається дискусійним питання про поширення в субсахарській Африці обробки заліза. Переважає думка, що завдяки торговим контактам ця технологія прийшла від фінікійців і до 600 р. до н. е. стала широковідомою в даному регіоні. Паралельно до переходу від привласнюючого господарства до виробляючого і дрібнотоварного, що розтягся на століття, відбувалося повільне становлення класового суспільства в тій чи іншій формі, що супроводжувалося появою рис духовного примусу в релігії та моралі.

Розвиток осілого способу життя мав велике значення: порівняно із кочовими умовами виразнішим було формування спільних потреб, і це зміцнювало зв'язки між розширеними сім'ями. Упродовж усієї історії Африки переважаючий вплив мали звичаї і традиції. Тропікоафриканська цивілізація є традиційною, у ній сильні комунальність та антиіндивідуалізм. З одного боку, це виявляється в таких рисах вдачі африканців, як увага до інших людей, гостинність, але з іншого - сильне почуття заздрості. Воно породжується пріоритетністю принципів рівності. Кожного, хто зумів стати "вище", карають доти, доки він не компенсує родичам й односельцям різницю у прибутках і статусі. Фартового родича, який не бажає покласти своє життя і прибутки на вівтар родини, африканці зводять у могилу за допомогою чар-зурочення. Віра в силу чаклунів непереборна і в наш час. Саме заздрість в африканських селах є "хранителем" існуючого рівня розвитку як людини, так і країни загалом.

Досі в африканців велике значення мають первісні вірування - магія, тотемізм, фетишизм, анімізм і культ предків. Вони переконані в тому, що померлі мають вплив на життя своїх нащадків і виступають гарантом земного благополуччя. Жодна значна подія в житті колективу не відбувається без принесення "жертв" предкам. Європейці часто взагалі не вважали африканські релігії релігіями, оскільки африканці, начебто, живуть без віри у Вищу істоту і вклоняються дереву і каменю. Однак дослідження довели, що мешканці Африки добре знайомі з уявленнями про Вищого Бога, який створив світ у далекі щасливі часи. Зрозуміло, що ця концепція нічим не зобов'язана християнському вченню. Усе життя місцевої спільноти у всіх її проявах просякнуте релігійними уявленнями й обрядовістю. Це, з одного боку, сприяло її стабільності, проте з іншого потягло за собою застійність, оскільки зберігало родоплемінні відносини та забобони (наприклад, канібальський звичай поїдання найшановніших ворогів, що тлумачився як поїдання сили ворога). Під впливом панівних вірувань африканці були переконані, що їм відомі відповіді на всі питання: існували перекази, що пояснювали походження і функціонування усього у світі. На певному етапі соціум перестав ставити перед собою світоглядні питання. Відмова від інтелектуальних пошуків призвела до того, що соціальні структури заклякли, а рух суспільного життя завмер. Якщо і траплялися в африканській спільноті мислячі люди, які дивилися на світ ширше, ніж це дозволяли релігійні настанови, то їх вплив на суспільство зводився нанівець через відсутність писемності.

Пізніше до Африки прийшли розвиненіші релігії, насамперед християнство й іслам. Проте вони зазнали певних змін, поєднавшись з елементами місцевих вірувань. Так, на початку XX ст. виник кимбангізм. У ньому переплелися твій елементи християнства., як хрест, сповідь, месіанство, а також традиції африканських фетишизму, анімізму, культу предків. Стосовно позицій християнства й ісламу, то слід зазначити, що християнство адаптувалося до реалій тропікоафриканської цивілізації гірше, ніж іслам, і його позиції слабшають. Якщо раніше християнство асоціювалося із колоніалізмом, то нині - із глобалізацією, яка призводить до маргіналізації та дискримінує африканців перед Заходом. До того ж ствердження християнством примату особистісного начала суперечить місцевій колективістській системі цінностей, а іслам проповідує общинність і єднання одновірців - членів "умми ісламійї". Особливу популярність мусульманська віра в наш час має серед молоді, яка становить переважну більшість населення африканських країн. Показовою є і та обставина, що християнство, особливо у його протестантській інтерпретації, має спрямованість до утилітарно-раціональної діяльності, причому інтенсивної і спрямованої на підкорення природи своїм інтересам. В африканської цивілізації орієнтири інші - налаштованість на співіснування з природою і споглядальність. При тому, що для жителів тропічної Африки робота є більшою цінністю, ніж для західних європейців (під час нещодавнього соціологічного дослідження понад 80 % опитаних африканців сказали, що робота в їхньому житті займає важливе місце, це саме підтвердили лише 50-60 % жителів країн Західної Європи), одним з основних позитивних факторів в оцінці переваг у виборі африканцями того або іншого роду занять є "ненапруженість роботи". На це вказали 93 % опитаних африканців на відміну від менше половини європейців.

Африці притаманний сільський спосіб життя. І досі чисельність сільських мешканців складає близько 70 % населення континенту. У багатьох аспектах - це замкнений світ, світ архаїчних понять і вірувань, одне слово, селянський світ. Гомінливі торгові міста з їх правителями і купцями протягом століть були винятками. Головним чином жителі тропікоафриканської цивілізації як у стародавні часи, так і зараз, живуть у селищах або по розкиданих хуторах, мають лише необхідне майно, переважно не вміють читати і писати, насолоджуються теперішнім як спадщиною Золотого віку своїх предків, не дуже турбуються про майбутнє. На відміну від цивілізацій Заходу, спрямованих у майбутнє, ця цивілізація більше цінує минуле, яке вважається більшою реальністю, оскільки воно вже відбулося.

Однак сучасні процеси не могли не вплинути на традиційно-аграрний лад життя африканців. У селах з різною мірою інтенсивності відбувається формування суб'єктів ринкової економіки на основі внутрішньо-общинної соціальної диференціації. Виникає фермерський прошарок. Відбувається відплив трудових ресурсів до міст у ході масштабної урбанізації. Саме у тропікоафриканській цивілізації відзначені найвищі у світі темпи зростання населення. За роки незалежності сільське населення зросло у три рази, а міське - у п'ять. Наприкінці першого десятиріччя XXI ст. городяни становлять уже 34 % населення, проте частина з нього не пориває зв'язки із селом. Масштабна урбанізація супроводжується руйнуванням традиційних екологічних систем, хоча провідну роль у цьому відіграють непродумані стратегії модернізації села. Упровадження інтенсивних методів праці не бере до уваги довготермінових негативних наслідків. Місцеве населення, намагаючись розширити угіддя, не замислюється над тим, що природні ресурси не безмежні. Таким чином, руйнується важлива підвалина традиційної цивілізації - настанова на підтримку рівноваги природних і соціальних процесів. Свою роль у погіршенні довкілля на Африканському континенті відіграє планетарне потепління клімату. За прогнозами вчених, до 2100 р. температура тут на ґрунті може зрости на 6 градусів за шкалою Цельсія. Одним з наслідків цього стане загострення водної проблеми. До 2025 р. нестачу води буде відчувати половина африканських країн із населенням понад 600 млн. осіб. А в екваторіальних регіонах збільшиться кількість опадів, що пов'язано із сильними повенями. Посилення повеней і посух, кількості гуманітарних катастроф, зменшення виробництва сільськогосподарської продукції, погіршення продовольчої безпеки, поширення хвороб, збільшення конфліктів через земельні та водні ресурси - усе це вже очевидне в багатьох регіонах Африки.

Про Африканську Субсахару у період від 5000 до 500 рр. тому, тобто до початку європейської колонізації, відомо небагато, бо не існувало власної писемної історії. Хоча сама історія була, про що можна дізнатися завдяки записам іноземних мандрівників і результатам досліджень археологів й етнографів. Так, сильні і довговічні держави виникли в західно-африканському регіоні. Ці суспільства мали одну спільну базову рису: тісний зв'язок між політичною та соціальною організацією. Етнічні або кровні узи пов'язували разом членів кланів. Базовою соціальною одиницею була розширена сім'я, що значною мірою зберігається і досі. Найстарішою державою, про яку нам відомо небагато, є Гана. Стародавня Гана розташовувалася на північному заході сучасної Гани. Вона охоплювала частини території теперішніх Малі, Мавританії та прилеглі землі. Приблизно у IIІ-IV ст. Стародавній Гані вдалося об'єднати різноманітні спільноти у стійку державу. У ній панувало велике столичне місто з усіма його характерними особливостями - ринками, передмістями для іноземних купців, релігійними святинями тощо. А за кілька кілометрів від центру існувало укріплене сховище для королівської родини. Влада правителя успадковувалася за матрилінійною схемою: трон переходив до одного із синів його сестри - найстаршого і найвправнішого у військовій справі1. На периферії Гани з поневолених народів збирали данину, адже її володіння простяглися майже до Атлантичного узбережжя, і було підкорено чимало сусідніх невеликих царств на півдні та сході. До XI ст. це була неосяжна держава, якій жодна інша не могла кинути виклик. З підданих стягувалися податки.

В економіці важливе значення мало іригаційне землеробство, яке підтримувало життя приблизно 200 тис. мешканців. Проте головну роль відігравала торгівля. Гана збагатіла, збираючи мито з товарів, які провозилися через її територію (особливе значення мали в цьому сенсі р. Синегал і Нігер). Особливо розвинулася торгівля золотом, хоча його родовища знаходилися за кордонами Гани. Контроль над ними здійснювався завдяки сильній армії, озброєній списами із заліза. Така зброя ефективніша, ніж зроблена із каменя, кістки і дерева. Проте воєнна міць виявилася недостатньою проти навали мусульман. Вони з північних посушливих районів вторглися в Гану близько 1062 р., коли вона, мабуть, уже занепадала. І все ж столицю захищали протягом 14 років. Тим часом завойовники понищили сільськогосподарські землі та зруйнували торговельні зв'язки з північчю. Гана не могла вціліти і зрештою розпалася на дрібніші частини. Проте після одержання незалежності в 1957 р. колишня британська колонія знов взяла назву Гана, аби підкреслити значущість золотого віку в історії Африки.

Після занепаду Стародавньої Гани в наступних століттях центр тропікоафриканської цивілізації переміщувався на схід - спершу до держави Малі (1200-1450 рр.) з центром у Тімбукту, а згодом - до держави Сонгаї (XV-XVI ст.), столицею якої було Гао - місто на р. Нігер, що зберіглося до наших днів. Ранні держави також постали у нинішніх Судані, Еритреї та Ефіопи. Перебуваючи під впливом нововведень єгипетської цивілізації, ці королівства виявилися міцними й довговічними. Найдавніше, Куш, існувало впродовж 23 століть. Куншти будували складні іригаційні системи, кували залізні знаряддя та зводили вражаючі споруди, про що свідчать руїни їхнього столичного міста й ремісничого центру Мерое. Були й інші потужні держави стародавніх часів - Нубія, Аксум та ін.

Процес формування держав поширився всією Африкою і все ще тривав, коли встановилися перші зв'язки з Європою наприкінці XV ст. Великі й потужні держави розвинулися на екваторіальному західному узбережжі (зокрема Конго). У Східній Африці розвинулося кілька міст-держав, у тому числі Могадішо, Кілва, Момбаса та Софала. Усе це доводить, що перед початком європейської колонізації Африка була світом багатих і розмаїтих культур, іншого способу життя, досить розвиненої зовнішньої торгівлі. Коли португальці відвідали наприкінці XV ст. міста на узбережжі Східної Африки, то їх вразили масштаби і багатства, засновані на монопольному контролі над усією торгівлею в цьому регіоні. Деякі міста на узбережжі самі виробляли товари на експорт: Могадішо - одяг для єгипетських ринків, Момбаса - вироби із заліза, Софала - бавовник. Також продавалися леопардові шкури, черепахові панцирі, амбра, слонова кістка і золото. Африканські товари задовольняли вимоги аристократії багатьох країн у предметах розкоші. Незабаром до цього додалася работоргівля. Однак європейська інтервенція назавжди змінила ситуацію на континенті.

Проникнення європейців до Субсахари розпочалося у XV ст. Воно перервало природний розвиток Африки і незворотно змінило всю культурну, економічну, політичну та суспільну структуру цього континенту. Спочатку - несмілива поява португальських кораблів у районі західного узбережжя та навколо мису Доброї Надії. їхня мета полягала в тому, щоб знайти морські шляхи для здобування скарбів і прянощів Сходу. Незабаром інші країни теж вислали свої кораблі до африканських берегів, де утворилася ціла низка стоянок і фортів. У своїх контрольних пунктах європейці купували рабів для роботи на плантаціях Нового світу, а також золото, слонову кістку та прянощі. Отже центри активності перенеслися від міст савани до чужинських стоянок, насамперед Атлантичного узбережжя, що здалося зручнішим з погляду розвитку торгівлі з Європою. У той час, коли внутрішні частини континенту занепадали, народи, які проживали вздовж узбережжя, почали процвітати. Маленькі держави, розташовані тут, нажили величезні багатства, доставляючи і продаючи європейським торговцям рабів, захоплених силою у глибині континенту. Дагомея (тепер Бенін) і Бенін (тепер частина прилеглої Нігерії) - це держави, що постали саме завдяки торгівлі рабами. Місцеві посередники здійснювали облави на своїх же земляків - міцних, здорових чоловіків та жінок і вели їх у кайданах на рабські ринки узбережжя (найвідомішим таким ринком був Занзибар). Континент спустошувався. За приблизними підрахунками, у рабство продали понад 30 млн. осіб. Руйнувалися цілі села і культури. А ті, хто вижив під час транспортування і потім у полоні, зазнали незмірних страждань рабства.

Ненаситний попит європейців на рабів майже знелюднив внутрішні райони. Та все ж він не призвів до якогось значного просування європейців углиб континенту або до швидкого утворення колоній. Африканські посередники були сильні та добре організовані, і вони стримували своїх європейських партнерів впродовж століть. Хоча в Західній Африці європейці вперше з'явилися ще у XV ст., шлях через континент вони проклали лише 400 років потому, а в деяких районах побували аж після 1900 р. Єдине місце в усій Субсахарі, де проникнення європейців виявилося раннім і значним, знаходилося на її крайньому півдні, на мисі Доброї Надії. Там голландці заснували Кейптаун - проміжний пункт на шляху до своєї розквітаючої імперії в Ост-Індії. Звідси вони мігрували вглиб континенту. Згодом контроль над цією територією перебрали на себе британці.

У другій половиш XIX ст., після понад 400 років контактів, європейські держави врешті-решт висунули претензії фактично на всю Африку. Частини континенту вже були "досліджені'', а сфери впливу - встановлені. Однак європейські держави почали витісняти одна одну. Конкуренція ставала дедалі гострішою. Назрів час для переговорів. І наприкінці 1884 р. в Берліні відбулася конференція, що мала на меті розв'язати цю проблему. Конференція заклала основи добре знайомої нам карти Африки: французи заволоділи більшою частиною Західної Африки, а британці - Східною і Південною. Бельгія здобула величезну територію, яка стала нині Демократичною Республікою Конго. Німеччина отримала чотири колонії, по одній у кожному регіоні Субсахари. Португалія здобула одну маленьку колонію в Західній Африці та дві великі в Південній.

Європейські колоніальні держави переслідували одну спільну мету - експлуатацію. Берлінська конференція прискорила занепад Африки в багатьох аспектах. Головне те, що коли Африка знову здобула незалежність наприкінці 1950-х рр., то цей світ отримав у спадок політичну роздробленість, яку не можна ні усунути, ані належним чином розв'язати. Тому політико-географічна карта Африки є постійною проблемою і досі. Африка має надзвичайно різнобарвний етнічний склад: на континенті проживає приблизно 65 націй та народностей, 3 тис. племен, які користуються тисячею мов. Внаслідок колоніального розмежування території Африки державні кордони не мають нічого спільного із природно-географічними й історичними межами проживання населення. По меридіанах і паралелях проведено 44 % кордонів, ще 30 % - по прямих і дугоподібних лініях. Коли європейці проводили кордони між країнами Африки, вони дуже рідко зважали на африканські традиції. Для них важливішим було власне суперництво. Через це європейська структура африканських кордонів часто зіштовхувала ворогуючі народи або ж розділяла ті, що мали багатовікові культурні зв'язки. Таким чином, той поділ став міною уповільненої дії, оскільки закладалися підґрунтя багатьох міжетнічних конфліктів і війн. Зараз існує 53 держави. Особливістю також є те, що в Африці більше внутрішньоконтинентальних держав, ніж будь-де у світі. І це є не останньою причиною безнадійності її економічних перспектив, оскільки ускладнені зовнішні зв'язки.

Колоніалізм вплинув на формування національного характеру африканців. Він виховував у пригноблених народів Африки, з одного боку, почуття неповноцінності, покори і довготерпіння, які могли виявитися в таких, здавалося б, далеких одна від одної формах, як поведінка "доброго дядечки Тома" (героя роману Г. Бічер-Стоу) і в африканському варіанті колабораціонізму 1. Цей варіант отримав назву за ім'ям сенегальського політика Б. Діаяя, прибічника співпраці з колоніальним режимом, - "діанізму", 8 іншого боку, зазначені якості могли різко і несподівано змінитися своєю протилежністю. Це знаходило свій вияв у стихійних рухах, у повстаннях й антиколоніальних війнах раннього періоду (упродовж 1805-1879 рр. відбулося сім війн федерації Ашанті, що існувала на території Гани, проти британських військ, але все завершилося встановленням колоніального панування Англії). Згодом - у крайніх проявах культурного націоналізму, таких як концепція негритюду, з прагненням різко і категорично протиставити "чорні цінності" культурі "білої раси".

На час знищення колоніалізму - кінець 1950-х - 1960-тірр, - субсахарська Африка була величезним архаїчним і традиціоналістським анклавом у світі, де панувала індустріально-модерністська парадигма суспільного розвитку. Молоді африканські країни намагалися швидко увійти в цей світ прогресу. Головну роль, як прийнято на не-Заході, мала відігравати держава. Однак привнесені із Заходу моделі не підходили для місцевих умов. Узявши владу до своїх рук, африканці могли б створювати промисловість, розбудовувати міста, розвивати інфраструктуру, залучаючи іноземні інвестиції. Бум світової торгівлі і попиту на сировину в ті роки тільки зміцнював цей оптимізм. У зовнішньополітичній сфері африканські держави набували зростаючого значення в ООН й інших міжнародних організаціях, Держави Африки, які стали незалежними, потребували лояльності своїх громадян. Натомість вони зіткнулися із розколом й обмеженістю власних позицій. Постколоніальні умови дали можливість історично придушеним, але потенційно могутнім африканським спільнотам знову заявити про себе: ашанті в Гані, ібо в Нігерії, шона в Зімбабве, зулу в Південно-Африканській Республіці тощо. Інтереси цих спільнот часто суперечили інтересам урядів держав, що здобули незалежність. Скажімо, ашанті вважають себе спершу підлеглими свого короля, а вже потім жителями Гани. Ібо пішли ще далі: вони розпочали громадянську війну, щоб забезпечити незалежність від нігерійської держави, частиною якої вони були. У багатьох молодих африканських державах відцентрові сили є дуже потужними.

Попри те, що існує неоднорідність соціально-економічного розвитку країн тропікоафриканської цивілізації серед яких є більш і менш успішні, десятиріччя незалежності, загалом, не принесли континенту ані демократи, ані процвітання, а лише ще більше поглибили економічну, політичну та соціальну кризи.

Серед їх проявів чільне місце займає економічний занепад, хоча час від часу в деяких держав мало місце незначне зростання за рахунок сприятливої кон'юнктури світових ринків на сировину, як це спостерігалося впродовж першого десятиріччя XXI ст. Проте через приріст чисельності населення внутрішній валовий продукт у розрахунку на душу населення і подушове споживання скоротилися, а безробіття збільшилося. За оцінками експертів ООН, у 2004-2009 рр. кількість робочих місць, створених в африканських країнах, лише на 30-40 % покривала приплив нових трудових ресурсів. Наприкінці першого десятиріччя нинішнього століття безробіття охопило до 25 % самодіяльного населення африканських країн. Відсоток абсолютно бідних людей, тобто таких, які живуть менш ніж на один долар у день, упродовж останніх 15 років не те, що не змінився, а навіть дещо збільшився - від 1990 р. - на 90 млн. Африка на південь від Сахари стала основним регіоном світу, де абсолютна кількість злидарів стрімко зростає. Виявленням злиденності є поширеність голоду, під загрозою якого постійно перебуває майже чверть населення цієї цивілізації (236 млн. осіб). Постійним фактором її існування є гостра продовольча проблема. Щорічно через посуху в тому чи іншому районі від голоду страждає чимало людей, яким міжнародна спільнота намагається надати гуманітарну допомогу. Однак остання значною мірою розкрадається самими ж африканцями. Низький життєвий рівень притаманний практично всьому населенню за винятком мізерної за чисельністю правлячої верхівки. З іншого боку, у більшості країн регіону в руслі застосування скопійованих із Заходу неоліберальних методів господарювання мало місце обмеження державних витрат, що призвело до деградації соціальної інфраструктури (насамперед освіти й охорони здоров'я), а також до зниження загального рівня життя. Отже, реформи проводилися неадекватно до наявних умов. Наголос робився на суто ринкових механізмах за умов украй відсталої та слабодиверсифікованої економіки і розбалансованого ринку. Усе це відбувалося надто жорстко і поспіхом на тлі громадянських війн, етнічних конфліктів, поширеності тяжких хвороб тощо. Загалом африканський досвід свідчить про недопустимість форсованої лібералізації доіндустріальних економік, особливо при постійних політичних пертурбаціях.

Сучасне африканське виробництво не може підтримувати теперішній, навіть дуже низький середній рівень життя. Через малі обсяги виробництва, слабкий менеджмент і низьку кваліфікацію робочої сили експортна продукція регіону, крім сировини, не конкурентоспроможна не тільки на світових, а часто і на національних ринках. Африканські сільгоспвиробники не можуть прогодувати власне населення: імпортувати значну частину необхідного їм продовольства змушені 42 країни. Зростання світових цін на продукти харчування може завдати найсильнішого удару по найбідніших верствах населення континенту. Продовольчу катастрофу спроможне відвернути лише прискорене зростання власного виробництва. Однак таке зростання не можливе без серйозних змін у житті села, тобто докорінних змін у звичному для більшості африканців способі життя, що є дуже проблематичним. Сподівання на те, що ринок сам усе відрегулює і сприятиме модернізації, не справдилися. Роль держави - визначальної для країн, які пізніше інших стали на цей шлях, також не стала такою: непатримоніальна, корумпована, криміналізована держава не може бути координуючою і спрямовуючою силою цього процесу.

Свою роль у погіршенні ситуації відіграла світова фінансова економічна криза, яка на повну силу дала про себе знати восени 2008 р. Спочатку деякі аналітики вважали, що через слабку інтегрованість країн тропікоафриканської цивілізації у глобалізований світ Чорний континент сильно не постраждає. Як аргумент вказувалася та обставина, що значна частина населення мешкає в селах й існує за рахунок напівнатурального господарства. Тобто доля цієї спільноти залежить радше від природно-кліматичних умов, ніж від стану світових фінансових ринків. Проте час показав, що серед усіх регіонів світу найбільшої шкоди криза завдала саме цьому регіону, хоча й пролонговано в часі. Цьому сприяли такі фактори:

зниження обсягів виробництва в західних державах призвело до зменшення масштабів сировинного експорту африканських країн, а також зниження цін на неї. Як наслідок - звуження бази оподаткування, оскільки експортери зазнали великих збитків через скорочення торгівлі;

нестача коштів на підвищення якості продукції і запровадження передових технологій призвела до погіршення конкурентоспроможності місцевої продукції;

через зниження купівельного попиту і збільшення вартості імпортних компонентів потужності багатьох підприємств виявилися недовантаженими, чимало підприємств або зупинилося, або закрилося, що призвело до суттєвого скорочений зайнятості;

окрім зростання безробіття та неформальної зайнятості - зростання злиденності і поглиблення нерівності прибутків, що зумовлює посилення соціальної напруженості;

за умов падіння світових цін на основні товари африканського експорту скоротилися валютні надходження до країн Африки, що вплинуло на девальвацію національних валют, а це, у свою чергу, спричинило збільшення зовнішнього боргу, як державного, так і приватного, погіршення умов залучення іноземних інвестицій, а також зростання інфляції;

через складнощі, які переживала західна економіка, скоротилося надходження прямих іноземних інвестицій, а також офіційної гуманітарної допомоги з боку інших країн, що надавалася африканцям;

зменшилися грошові перекази емігрантів, які йшли на підтримку життя їх родичів і були значною часткою фінансових надходжень з-за кордону;

забракло фінансових ресурсів для стимулювання споживання і підтримки внутрішнього виробника.

Усі зазначені обставини суттєво погіршують економічну ситуацію, яка і до кризи була далекою від сприятливої. На неї дуже сильно впливає демографічна проблема, а саме швидке зростання кількості населення. Наприкінці серпня 2009 р. кількість населення досягла 1 млрд. осіб. Слід зазначити, що швидке зростання населення стало характерним для Африки тільки у XX ст. У його першій половині темпи вже були дещо вищими, ніж у середньому в світі. Якщо продовж 1900-1950 рр. населення світу збільшилося в 1,5 разів, то африканське - у 1,7. Від середини минулого століття до його закінчення кількість жителів Африки зросла вже у 3,7 разів, у той час як загальносвітовий показник становив 2,47. Збільшувалася також частка африканського населення у всьому світі: у 1950 р. - 9 %, у 1980-11, у 1990-12, у 2000-13, у 2007 р. - 14,2 %. Більшість країн тропікоафриканської цивілізації мають тенденцію до подвоєння свого населення впродовж 20-21 року. Це зумовлюється традиційною високою народжуваністю. У середньому африканська жінка має по 7-8 дітей. За місцевими віруваннями, чим більше жінка народжує дітей, тим вона краща. А якщо дітей мало, а то й зовсім немає - то вона проклята. Виходить замкнене коло: їсти нічого, а вони народжують, аби "збільшити родючість землі". До цього додається дія й інших чинників. Низька продуктивність праці, хронічна нестача продуктів харчування закріпили патріархальну організацію великих селянських сімей, які в більшості своїй вели і ведуть напівнатуральне господарство і для яких діти залишаються економічною і соціальною необхідністю. Діти в таких родинах вважаються безкоштовною робочою силою. їх залучають до сімейних справ як тільки вони починають добре ходити. У такий спосіб закріплювалося економічно і культурними умовами панування традицій багатодітної родини, а отже, і високої народжуваності. Свою роль у XX ст. відіграло деяке поліпшення медичного обслуговування, що трохи скоротило дитячу смертність, хоча вона і залишається в більшості районів Африки високою. тропікоафриканська цивілізація економіка історія

Економічна ситуація у країнах тропікоафриканської цивілізації характеризується колосальною зовнішньою заборгованістю, яка постійно зростає. Маргінальні позиції країн цієї цивілізації у світовій економіці - наслідок мізерності і монотоварності експорту. Даний фактор визначає і їх непомірну залежність від зовнішніх позик та іноземної допомоги, що є набагато більшою, ніж у більшості країн, які розвиваються. У цьому регіоні знаходиться 4/5 "бідних країн з великою заборгованістю". Виплати за зовнішнім боргом, разом із відпливом капіталів, розкраданням кредитів й офіційної допомоги розвитку, "знекровлюють" економіку країн Африки південніше Сахари, посилюють процеси їх маргіналізації у світовому господарстві. Виходить замкнене коло.

Міжнародне співтовариство намагається вплинути на ситуацію. Окрім різних каналів надання фінансування, використовується практика списання боргів, що певною мірою зменшує щорічне обслуговування боргів і дозволяє деяким африканським країнам вкладати більше грошей у соціальні програми, пов'язані зі зменшенням бідності. Ініціатива списання боргів найбіднішим країнам з великою заборгованістю була запущена в 1999 р. на зустрічі "великої вісімки" у німецькому м. Кьольні. Проте керівники більшості африканських країн беруть дедалі нові позики, більшість з яких осідає на їхніх власних рахунках в іноземних банках, а також витрачається на утримання особистої охорони й армій. Характерною рисою країн тропікоафриканської цивілізації е відсутність внутрішньої стабільності із частими військовими переворотами та змінами урядів, що супроводжуються надзвичайним насильством. Після 1960 р. і до початку 2000-х рр. у незалежних державах континенту відбулося понад 100 військових переворотів. Найчастіше перевороти здійснювали сержанти та лейтенанти, якщо їм надавалася підтримка з-за кордону. Проте і внутрішня обстановка цьому сприяла. Ідеться про міждержавне і міжетнічне протистояння, яке часто переростає у криваві війни.

Всесвітня історія свідчить, що у другій половині XX ст. місцеві і регіональні етнічні конфлікти стали переважаючою формою насильства, більш кривавою, ніж міждержавні війки. Прикладом можуть бути погроми в Руанді в 1950-х, 60-х, 70-х рр., які призвели до загибелі десятків тисяч осіб, а в 1990-х - уже сотень тисяч. У цій країні б'ються між собою народи тутсі і хуту, а взагалі в цю війну були втягнені й інші держави - Уганда, Бурунді, Демократична Республіка Конто, Ангола, Зімбабве, Намібія. Річ у тому, що після одержання незалежності у двох країнах - Руанді й Бурунді - порушився природний для них своєрідний "суспільний договір", який існував між двома африканськими народами принаймні п'ять століть. Ще наприкінці XV ст. на території сучасної Руанди виникли ранні держави землеробів хуту. У XVI ст. з півночі в цей регіон проникають високорослі кочівники-скотарі тутсі. Завоювавши руандійську землю, вони спромоглися створити своєрідну економічну систему, яка одержала назву убухане. Самі тутсі не займалися землеробством. Це було обов'язком хуту, їм же віддавалися на випас стада тутсі. Так утворився своєрідний симбіоз: співіснування землеробського і скотарського господарства. При цьому частина худоби передавалася сім'ям хуту в обмін на борошно, продукти землеробства, знаряддя праці тощо. Розмовляють тутсі і хуту однією мовою, але мають певні расові відмінності: тутсі вищі на зріст, стрункіші. Вони, будучи національною меншиною, в ролі власників великих черед великої рогатої худоби, перетворилися на касту "шляхетних", їх заняттями стали війна і поезія. Вони займали адміністративні посади і мали 85 % загальних прибутків. Така ситуація існувала протягом століть, однак конфлікт між двома етносами був невідворотним. Поштовхом стали події в Руанді, яка одержала незалежність від колоніального уярмлення в 1962 р. Ображені хуту відразу ж прийшли до влади і заходилися відтісняти тутсі. Почалися масові вбивства тутсі, більшість з яких загинули від рук своїх сусідів. Найжорстокіші сцени розігрувалися в місцях тимчасової концентрації біженців - у школах та церквах. Пік геноциду припав на 1994 р., коли впродовж 100 днів загинуло 800 тис. тутсі. У відповідь Руандійський патріотичний фронт, створений тутсі, почав убивати хуту, кількість жертв яких сягнула 200 тис. У той рік кінець убивствам тутсі поклав наступ Руандійського патріотичного фронту (тутсі) й узяття столиці - м. Кігалі 4 липня 1994 р. 2 млн. хуту, побоюючись розплати за різанину, учинену щодо тутсі, залишили країну. Після одержання в 1962 р. незалежності розпочалася ланцюгова реакція в Бурунді, де співвідношення тутсі і хуту було приблизно таким самим, як і в Руанді, а кількість жертв з обох боків у протистоянні становила сотні тисяч. Поки йшла війна, обидва народи - і тутсі, і хуту, швидко налагодили співпрацю з одноплемінниками по обидва боки кордону Руанди і Бурунді. У підсумку у міжетнічний конфлікт були втягнені й інші держави, де проживали ці народності. Час від часу укладаються перемир'я, але після них - знову загострення, як це мало місце в жовтні 2008 р. в Конго.

Поки що всі спроби примирити тутсі і хуту не приносять результатів. Провалився спосіб Н. Мандели, який був апробований у Південній Африці. Ставши міжнародним посередником на переговорах між урядом Бурунді і повстанцями, колишній президент Південно-Африканської Республіки у 1993 р. запропонував схему "одна людина - один голос". Він заявив, що мирне врегулювання конфлікту можливе лише за умов відмови меншості тутсі від монополії на владу, і запропонував: "армія має складатися, принаймні наполовину, з іншої основної народності - хуту, а голосування слід проводити за принципом одна людина - один голос". Влада Бурунді спробувала піти на цей експеримент. Він завершився дуже сумно: у тому самому 1993 р. президент країни П. Буйоя передав владу законно обраному президенту-хуту М. Ндайле. У жовтні того ж року військові вбили нового президента. Почалося взаємне винищення, яке призвело до 50-тисяч-них жертв з обох сторін. Нині вважається, що знову впроваджувати систему "одна людина - один голос" означає продовжувати війну. Це ще раз підтверджує ту обставину, що демократія не є ідеальним засобом для розв'язання всіх соціальних проблем. Часто саме вона розв'язує пристрасті, які тривалий час перебували під пресом авторитаризму.

На початку XXI ст. 80 з 53 африканських країн переживають політичні кризи або залишаються у стані політичної нестабільності. Більшість аналітиків вважає, що головною причиною конфліктів на континенті є бідність. Проте інші дослідники, зокрема професор університету Осло К. Доккен доводить, що провідну роль в цьому відіграє не так злиденність, як жадоба учасників конфліктів. У результаті ретельного аналізу виявилося, що в більшості випадків боротьба точиться не так за доступ до природних ресурсів та районів, багатих на корисні копалини, як за збільшення обсягів їх видобутку і розширення ринків збуту з наступним використанням одержаних коштів на придбання зброї і продовження військових дій. Отже, знову замкнене коло: війна за право використання ресурсів заради продовження війни. Хоча значна частина війн в Африці зумовлена глибокою кризою державної легітимності та провалами в управлінні, величезну роль відіграє "військова економіка".У багатьох випадках, як засвідчили конфлікти в Ліберії, С'єрра-Леоне, Демократичній Республіці Конго та інші, керівники держав під виглядом допомоги тій чи іншій воюючій стороні поширювали свою діяльність на непідвладні їм території, за допомогою армій, які часто складаються із найманих вояків, встановлювали контроль над експортом алмазів, золота, цінних мінералів, нафти, деревини й інших матеріалів заради власного збагачення. Причому навіть рядовим учасникам конфліктів війна приносила суттєве і швидке поліпшення економічного становища. З огляду на це головним мотивом конфлікту і головною перешкодою його завершення є те, що ані політичні лідери, ані пересічні вояки не бажають відмовлятися від джерел швидкого збагачення. Недарма найзапекліші конфлікти в Африці останніх десятирічь мали місце в зазначених країнах - найбагатших на ресурси. Парадокс: навіть незначне поліпшення умов життя тих, хто брав участь у конфліктах і мав дещицю прибутків від видобування та збуту цінної сировини, призвели до того, що значна частина африканців почала розглядати війни як шлях до поліпшення, а не погіршення економічної ситуації. Виявилося, що дуже багато різних сил зацікавлені не в урегулюванні конфліктів, а в їх продовженні. Окрім лідерів і вояків, які безпосередньо беруть участь у боротьбі, це - іноземні і транснаціональні корпорації, що прагнуть нажитися на хаосі й анархії і фінансують повстанський рух, війни, армії. Свій інтерес мають торговці і перевізники зброї, найманці і ті фірми, які їх постачають зацікавленим сторонам. За умов анархії і війни процвітають наркобарони і торговці людьми, криміналітет і фінансисти, зайняті відмиванням грошей, а також банки, зацікавлені у вільному русі капіталів і швидкому одержанні прибутків в районах, охоплених війною. З'явилася група - "лорди бідності" - це особи й організації, які збагачуються шляхом привласнення гуманітарної допомоги від держав-донорів. Усі зазначені персонажі прагнуть нажитися на природних багатствах регіону, охопленого війною. У XX ст. світова економіка мала велику потребу в нафті й алмазах, на які багата Ангола. Певною мірою природні ресурси стали карою для жителів країни, де точилася тривала і запекла війна. Парадокс: найбільший виробник нафти в Африці - Ангола - входить до 15 найбідніших країн світу. Багатство сконцентровано в руках нечисленної верхівки, а прибутки від продажу нафти й алмазів упродовж довгих років ішли не на фінансування соціально-економічного розвитку, а на продовження війни. Склалася особливого роду влада - "хижацька автократія" - режими, які витрачають колосальні кошти на забезпечення своєї влади та контролю над ресурсами і майже нічого - на потреби населення, до якого ставляться з усією байдужістю. Намагаючись тримати його у покорі, такі режими відзначаються високим рівнем репресивності. Іншими їх характерними рисами є надзвичайна некомпетентність і корумпованість.

Важливою рисою залишається регіональний характер конфліктів в Африці. Причини цього такі:

між політичними лідерами різних країн наявні тісні особисті контакти;

досить розвинена регіональна формальна і неформальна економіка;

численні потоки біженців;

величезна кількість найманців, що мігрують із країни до країни;

розпорошеність представників тієї чи іншої етнічної спільноти по сусідніх країнах, як, наприклад, у випадку із тутсі та хугу, що втягує у протистояння ті землі, на яких вони мешкають.

Державні кордони не є перешкодою для руху мінералів, наркотиків, зброї, бойовиків і біженців, а також хвороб.

В Африці дуже погана медична ситуація. Природне довкілля багатьох її країн з високими температурами та зволоженістю сприяє розмноженню організмів, які переносять хвороби, насамперед комах. Від самого народження африканці ризикують підхопити кілька небезпечних хвороб. Нині сотні мільйонів людей в Африці переносять одну або кілька хвороб, часто навіть не знаючи, що їх насправді турбує. Захворювання, яке інфікує багатьох людей, не спричиняючи швидкої смерті, називається ендемічним для населення загалом. В уражених ним людей здоров'я поступово погіршується, енергетичні ресурси вичерпуються. У Тропічній Африці до цієї категорії належать гепатит, венеричні хвороби та нематода. Коли хвороба поширюється по всьому світі, вона визначається як пандемічна. Такою зараз є малярія. Малярія переважної частини Тропічної Африки в просто частиною способу життя і частою причиною смерті. Щорічно малярія вбиває приблизно 1 млн. людей, які мешкають на південь від Сахари. Ця хвороба призводить до щорічних економічних втрат в африканських країнах, які оцінюють у 12 млрд. дол.

Починаючи з 1970-х рр., Африка була вражена ще однією хворобою, яка, очевидно, уперше з'явилася в екваторіальних лісах, стала ендемічною і переросла в пандемічну у другій половині наступного десятиріччя. Це - СНІД. На початку XXI ст. більшість інфікованих мешкали у країнах Екваторіальної Африки. У деяких із них відсоток таких людей серед населення сягає від 25 до 75. Внаслідок цього середня тривалість життя значно знизилася. Так, у Ботсвані вона в 1982 р. становила 59 років, а у 2007 р. - 84, у Замбії відповідно - 51 і 38, у Зімбабве - 56 і 37 років. Спеціалісти стверджують, що вона буде зменшуватися і надалі. Середня тривалість життя африканців на межі тисячоліть становила 50 років. У державах типу Буркіна-Фасо зараз зростає ціле покоління дітей-сиріт, чиї батьки померли. І небагато дорослих, які вижили, змушені виховувати по кілька десятків своїх малолітніх родичів. У деяких районах через вимирання населення зупинилося будь-яке економічне життя. Над нечисленними тубільцями, які вижили, нависла загроза голоду.

Протягом усього періоду після закінчення Другої світової війни загальна картина ускладнювалася тією обставиною, що на африканський континент, як і на весь тодішній "третій світ", було перенесено протистояння двох супердержав, кожна з яких намагалася на чужому прикладі довести зверхність власної суспільної системи. Кожна з них нав'язувала свої політичні інститути, неорганічні для місцевих умов. У трьох країнах - Ефіопії, Сомалі й Анголі - змагання великих держав у постачанні зброї, делегуванні військових радників тощо сприяли нескінченим громадянським війнам. В інших країнах ідеологічна відданість іноземним догмам призвела до політичних і суспільних експериментів, які коштували Африці дуже дорого.

Тут складно переплелися різні типи економічних відносин - від общинно-патріархальних до капіталістичних і соціалістичних. У політичних системах нині панують різні види влади: авторитарно-військово-диктаторські (наприкінці XX - на початку XXI ст. авторитарні режими панували у 38 африканських країнах), однопартійні, багатопартійні, монархічні, демократичні тощо. Чимало дослідників вважає, що теперішній процес демократизації у країнах тропікоафриканської цивілізації ініційований політичними та фінансовими колами Заходу, а ліберальна демократія не відповідає місцевим соціально-економічним і політичним умовам. Наявні слабка соціально-класова диференціація суспільства, соціальна структура якого обіймає залишки общинно-племенних і навіть родових відносин. Сімейно-кланові, етнічні та інші звичаї та фактори, що історично склалися, як і раніше, відіграють надзвичайно важливу роль. Секрет стійкості та живучості традиційних механізмів і правил регулювання суспільних відносин криється в тому, що впродовж багатьох століть вони служили для африканців останнім прихистком перед загрозою природних катастроф, соціальних потрясінь, зовнішніх нашесть. Глобалізація, яка досягла і африканського континенту, сприяла посиленню ролі традиційних структур й інститутів у політичних процесах та місцевих державах. Крах постколоніальної моделі держави і наступне розмивання ролі держави під тиском ідеології лібералізму призвели в багатьох випадках до територіальної фрагментації, посилення впливу кланових, общинних, родоплемінних, етнічних і релігійних клік. У сфері владних відносин має місце певний симбіоз окремих принципів й інститутів традиційних - архаїчних-і нових - пробуржуазних норм владарювання. Сучасна африканська держава як така є дворівневою конструкцією. Першу її іпостась складають офіційні структури, які мають найчастіше лише зовнішню легітимність. Друга іпостась - це реальні структури, що є віддзеркаленням соціально-політичних компромісів між традиційними авторитетами й угрупованнями із найбільш значним потенціалом етнічних, релігійних, сімейно-кланових, патронажно-клієнталістських й інших відносин і залежностей, що сформувалися історично. У сфері духовного ідеологічного життя спостерігається велика різноманітність: від традиційних африканських культур і вірувань - до мусульманської та християнської релігії, соціалістичних і буржуазних ідей.

Відомо, що сучасний етап глобалізації визначається в основному потребами постіндустріальних країн і цінностями постмодернізму. А тропікоафриканська цивілізація ще не пройшла навіть індустріально-модерністського етапу розвитку. Загалом можна сказати, що Чорна Африка зазнала руйнівних наслідків зіткнення кількох цивілізацій. По-перше, коли на неї насунулася цивілізація європейська зі своїм колоніалізмом. По-друге, коли на Чорному континенті билися російська і північноамериканська сторони, з'ясовуючи за чужий рахунок, яка система краща - комуністична чи капіталістична. По-третє, нині, коли "зійшлися" цивілізації стадіальні - аграрна, індустріальна та постіндустріальна. Останнім часом до цього додаються наслідки глобалізації. Посилення втягненості африканських країн у міжнародний розподіл праці більшою частиною пов'язане зі згортанням внутрішнього споживання і нарощуванням вивезення мінеральної сировини, що консервує традиційну колоніальну структуру економіки. З іншого боку, глобалізація втягує різноманітні людські спільноти в загальносвітовий розвиток. Водночас, будучи формою активної експансії постіндустріального світу, вона ставить під загрозу життя суспільств світової периферії. На початок XXI ст. її вплив породив кризу тропікоафриканської цивілізації. Наслідки її - виклик не тільки подальшому існуванню цивілізації і населенню цього регіону, але й постіндустріальному світу. Ніде на Землі немає такої масової злиденності, такої кількості збройних конфліктів, громадянських війн з мільйонними загиблими і біженцями, такої пандемії СНІДу, що супроводжується вимиранням населення цілих районів. На межі тисячоліть глобалізація й інші світові процеси породили системну кризу в Африці, яка загрожує не тільки Чорному континенту, а й усім іншим через колосальний вибух соціального обурення, який може там статися, "Пара з киплячого казана" поки що виходить масовою еміграцією з бідних країн Африки, Сходу до розвинених країн. Деякі дослідники вже попереджають про можливість "зворотної етнічної колонізації" Заходу з боку не-Заходу. Колишні чудові ідеї з приводу "діалогу культур", на жаль, нині себе не виправдовують.

У європейських країнах дають про себе знати проблеми надлишкової імміграції та надлишкової демократії, яскравим проявом чого стали події у Франції восени 2005 р., коли впродовж тривалого часу мали місце масові хуліганські акції представників "полікультурного населення", переважно африканського походження. Після Другої світової війни заохочувалося прибуття робочої сили з Африки, зайнятої переважно на тих ділянках, на яких французи не бажали працювати. Покоління змінювалися, і нащадки не бажали "гнути спину", як це робили їхні батьки. До них додалося чимало людей, які приїхали не так давно, проте не бажали ані вчитися, ані працювати, живучи на соціальну допомогу. Безладдя розпочалося в паризькому передмісті Кліші-су-Буа. Це містечко разом із сусіднім Монтфермеєм заселені переважно іммігрантами й одержують на соціальні потреби 325 млн. євро на рік. Сума розподіляється приблизно по 5 тис. євро на кожного з мешканців, притому, що безробітні мають ще соціальну дотацію, а соціальним житлом користуються безкоштовно. Під час вуличних боїв і сутичок із поліцією, "покидьки", як вони самі себе звуть, вимагали: "Нехай білі віддають те, що вкрали, інакше їх усіх спалимо!". Протягом жовтня - листопада мали місце масові погроми будинків, крамниць, спалення автомобілів тощо. У відповідь керівництво Франції запровадило надзвичайний стан і вислало найактивніших учасників заворушень.