Етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського в Південно-Західний край

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського в Південно-Західний край

чубинський краєзнавчий експедиція

Незважаючи на те, що від написання вірша «Ще не вмерла Україна» минуло вже понад 150 років, його автор, Павло Платонович Чубинський, залишається одним із найменш вивчених українських діячів ХІХ ст. І хоча останнім часом про нього було видано аж три книги , однак повної наукової біографії досі так і не з'явилося, а дослідження окремих епізодів його життя актуальне й сьогодні. Одне із таких маловивчених питань - історія «найкапі - тальнішої справи малоросійської етнографії», етнографічно-статистична експедиція П. Чубинського в Південно-Західний край, проведена ним за сприяння Російського географічного товариства (РГТ) впродовж 1869-1870 рр. Досі залишаються незрозумілими її мотиви, не описано організацію та проведення, як і не названо всіх причетних до цього заходу як із боку українофілів, так петербурзького РГТ. Можливо, причина полягає саме в недоступності відповідних документальних матеріалів. Попередні автори писали про цю подію переважно або на основі розповіді про неї її керівника у вступній статті до першого тому праць експедиції, спогадів Ф. Вовка та листування П. Чубинського з М. Костомаровим, або ж тогочасної періодики, а відтак тексти сучасних істориків не набагато відрізняються від статей столітньої давності, наприклад О. Пипіна чи А. Ярошевича. Нові відомості про експедицію, що можуть бути досить важливими не лише для історії української етнографії, але й загалом для історії українського руху та Росії 1870-х рр., можна знайти в кореспонденції П. Чубинського з петербурзьких архівів. Частину їх (17 листів до Л. Майкова та лист до П. Семенова) датовано періодом 5 грудня 1869 - 8 грудня 1878 рр., вони зберігаються у фонді 166 відділу рукописів Інституту російської літератури (Пушкінський дім) РАН. Решта кореспонденції П. Чубинського (32 листи, телеграми до РГТ, Ф. Остен-Сакена, М. Венюкова, П. Семенова, Л. Майкова) зберігається у фондах 1-1870 та 1-1872 архіву РГТ. Цей епістолярний корпус становить найбільше відоме на сьогодні джерело з історії підготовки, проведення та підбиття підсумків експедиції П. Чубинського. Усі ці документи досі не було введено в науковий обіг. Здається, не бачив їх і автор найретельнішої праці з історії українського руху кінця 1860 - початку 1870-х рр. Ф. Савченко.

Сподіваємося, що, спираючись на згадане листування, у цій статті нам удасться повніше описати події, пов'язані з П. Чубинським та організованою ним експедицією. Водночас ці документи дають змогу не просто відтворити кілька деталей із життя відомої людини, але й висунути важливі тези.

По-перше, вони дозволяють нам контекстуалізувати діяльність П. Чу - бинського. У 1869 р. він не просто випадково зайшов до своїх друзів у штаб - квартиру РГТ у провулку Демидова, прямуючи з Арханґельська в Бориспіль, і домовився з ними про фінансування й підтримку у збиранні українських пісень та обрядів. Експедицію слід насамперед розглядати як частину ширших імперських деполонізаційних заходів, що їх почали проводити у Західному краї Російської імперії після польського повстання 1863-1864 рр. Отже, своїми поїздками П. Чубинський виконував важливе державне завдання, а видані в результаті «Праці етнографічно-статистичної експедиції» стали не просто величезною колекцією українських народних пісень і звичаїв, але й недвозначною політичною заявою. По-друге, на нашу думку, ці листи також дозволяють припускати, що експедиція П. Чубинського могла бути замислена і проведена ним та його однодумцями в Києві не лише для збирання українського фольклору й доведення «російськості» населення на правому березі Дніпра, але й з метою української національної територіалізації. Якось С. Павличко зауважила, що в новітній період своєї історії Україна була уявлена у всіх її вимірах, окрім, можливо, географічного. Насправді ж будь-яка національна територія є поняттям історичним, і діячі кожного національного руху другої половини ХІХ ст. приділяли надзвичайну увагу територіаліза - ції своїх націй. Останнім часом ця їх діяльність цікавить дедалі більше дослідників абсолютно відмінних історичних контекстів, що лише підтверджує слушність цього твердження. Розглядаючи сьогодні карту світу, ми бачимо там Україну, адже знаємо, де вона розташована, як виглядає її картографічне зображення. Головні герої нашої статті цього ще не знали, користувалися зовсім іншими репрезентаціями простору і творили свою мапу України, не будучи абсолютно впевненими, якою та зрештою стане. Саме через внесок у формування картографічного образу України експедицію П. Чубинського та її праці, видані 1872-1878 рр. у Петербурзі, на нашу думку, слід уважати одними з найважливіших історій українського національного руху другої половини ХІХ ст.

Плани щодо етнографічного дослідження Західного краю почали обговорювати в Російському географічному товаристві в 1860-х рр. У 1862 р. на хвилі реформ, або, можливо, під впливом національних міркувань держава підтримала цю ініціативу, виділивши для неї 10 тис. руб. За словами одного з відповідальних за експедицію, П. Семенова, значення цих досліджень полягало в тому, що вони «могли вказати на обставини, які перешкоджали розвитку […] добробуту племені, що чисельно переважало у Західному краї (білорусів, литвинів, малоросів), а внаслідок цього полегшити урядові й пошуки способів для покращення цього добробуту». При цьому імена можливих її учасників в Південно - Західному краї не обмежувалися названими в передмові до першого тому праць П. Чубинського О. Гільфердінґом, А. фон Бушеном та М. Кояловичем: в обговоренні проекту експедиції брав участь і М. Костомаров, а крім того, приблизно в той самий час (у лютому 1862 р.) до РГТ звертався і П. Куліш, котрий просив товариство про відкріпний лист, яким йому доручили б займатись етнографічними дослідженнями простолюду правого берега Дніпра, тим самим забезпечивши лояльність і співпрацю з боку місцевої влади. Січневе повстання 1863-1864 рр. змусило РГТ змінити плани, проте воно ж зробило їх ще актуальнішими; цілий ряд державних інституцій одразу розпочали збирати статистичну інформацію про населення краю, а 12 березня 1863 р. міністр народної просвіти О.Ґоловнін, зважаючи на нагальність розуміння етнічного складу населення цих територій, через брак інших джерел та відкладення експедиції навіть пропонував віце-голові РГТ терміново вдосконалити й перевидати етнографічну карту слов'ян П. Шафарика 1842 р. Для ініціаторів цих заходів проблема полягала в тому, що, незважаючи на росифікаторські акції держави після польського повстання 1830 р. і поступове розуміння різниці між «поляками» та «народженими у західних ґуберніях» за Миколи І, у Російській імперії Західний край усе

ще сприймався як Польща. Так, наприклад, М. Драгоманов обурено згадував, що столична преса дуже мало знала про цю територію, наводячи як приклад статтю «Лист із Польщі» з другого числа «Паруса» І. Аксакова за 1859 р., надіслану з Житомира. Незважаючи на поступове введення в обіг після повстання 1860-х рр. ідеологеми про західні ґубернії як про «споконвіку російський і православний край», навіть тоді в уявленні влади ці території часом асоціювалися з «чимось на зразок заморських колоній західноєвропейських імперій».

Вивчення заморських володінь було одним із головних мотивів виникнення в тогочасній Європі географічних товариств. Ці інституції споряджали наукові експедиції, координували діяльність їх учасників та знаходили фінансування. Специфіка Російського географічного товариства, створеного 1845 р. за підтримки Миколи І та міністра народної просвіти С. Уварова (у 1849 р. воно отримало статус імператорського), полягала в тому, що майже одразу між його членами почалися гарячі обговорення завдань та ролі установи. У результаті в дискусіях навколо статуту товариства 1848 р. гору здобула «російська фракція», котра прийняла досить патріотичну програму, за якою головною метою діяльності РГТ було дослідження саме власної держави, запобігання перетворенню Російського географічного товариства на «Географічне товариство в Росії»; російська ж етнографія поступово ставала «Volkskunde» (наука, мета якої полягає в дослідженні власного народу), а не «Vцlkerkunde» (вивчення неєвропейських народів). Патріотичне наукове знання про західні окраїни імперії могло допомогти практичному розвитку цих територій і вирішенню проблем, пов'язаних з їх «польськістю». Так, наприклад, саме РГТ стало в 1860-х рр. місцем експертного обговорення арґументів для визначення напряму проведення залізниць на півдні імперії: чи краще було прокласти їх з огляду на економічні міркування від Одеси через Харків на Москву (альтернативою був напрямок Таґанроґ - Харків - Москва), або через політичні мотиви тіснішого зв'язку Південно-Західного краю з центром все ж з Одеси на Москву через Київ? Відповідно, головною метою майбутнього етнографічного дослідження дев'яти ґуберній Західного краю в першу чергу мало стати розуміння загальної ситуації у цій частині імперії, актуальність можливого сепаратизму та проведення етнографічних меж між різними народностями, а не просто вивчення їх кількості та звичаїв. На думку Д. Сталюнаса, політична мета цієї експедиції була очевидною з дискусії навколо неї в РГТ: під час її проведення вчені мали насамперед визначити, яка етнічна група переважала на цих територіях і яким був національний склад місцевих дворянства та чиновництва. Отримавши такі дані, влада могла використати їх для покращення становища білорусів, малоросів і литвинів та нової шкільної й церковної політики на цих землях. Держава потребувала наукового знання про своє західне прикордоння, щоб довести його російськість, патріотична громадська організація РГТ була готова його надати, а тому проведення етнографічно-статистичної експедиції у Західний край загалом можна вважати вдалим прикладом співпраці громадянського суспільства, науки і влади в імперії Романових.

У жодному разі не применшуючи заслуг керівника експедиції, ми хотіли б підкреслити, що етнографічна діяльність П. Чубинського від самого початку була організована державою й тими урядовцями, які прихильно ставилися до ідеї співпраці з місцевими елітами Західного краю для підриву там «польського впливу». У січні 1865 р. РГТ почало обговорювати питання організації експедиції з ґенерал-ґубернаторами краю, проте у відповідь на запит товариства в березні того ж року міністр внутрішніх справ П. Валуєв не дозволив її проведення. Незважаючи на відсутність формального узгодження, у квітні 1866 р. на засіданні відділу етнографії РГТ було створено комісію з підготовки експедиції, у травні географи знову звернулися до очільника МВС і у червні отримали дозвіл та обіцянку сприяти всіма силами з боку міністерства. Того ж року П. Чубинський здобув свою першу срібну медаль Російського географічного товариства за рецензію на «Опис Арханґельської ґубернії» М. Козлова; у лютому 1867 р. за поданням відділу статистики його обрали членом-співробітником РГТ, а в березні 1869 р. П. Чубинський, секретар Арханґельського ґубернського статистичного комітету, став уже дійсним членом товариства. Напевно, зважаючи на його досвід діяльності на півночі Росії та знання ситуації на півдні імперії, у Петербурзі вирішили обрати саме П. Чубинського для проведення запланованого дослідження Південно-Західного краю.

Ще до початку експедиції її опитувальники було опубліковано в офіційних виданнях усіх трьох ґуберній Південно-Західного краю, а також у «Подольских епархиальных ведомостях». Крім того, майже 500 примірників адресно розіслали тим, хто міг би надати експедиції важливу й цікаву інформацію. У результаті вже в березні 1869 р. самих пісень у П. Чубинського назбиралося близько 10 тис., а загальна кількість матеріалу невпинно зростала. Крім того, ще напередодні своєї першої поїздки П. Чубинський сам звернувся по допомогу до ґубернських статистичних комітетів, а також попросив Ф. Остен-Сакена забезпечити йому сприяння міністерств просвіти, фінансів, державного майна та шляхів сполучень. На початку жовтня 1869 р. П. Чубинський нагадав Ф. Остен-Сакену про своє прохання, а також запропонував йому додатково звернутися до обер - прокурора Синоду, щоб той забезпечив співпрацю місцевих архієреїв, адже, наприклад, волинський архієпископ у відповідь на прохання про допомогу заявив П. Чубинському, що ця експедиція його не стосується і він співпрацюватиме з нею лише тоді, коли отримає відповідний наказ від церковного начальства. 8 лютого 1870 р., уже під час другої поїздки, П. Чубинський учергове питав Ф. Остен - Сакена, чи звертався той із проханням про допомогу до відповідних відомств.

У РГТ, здається, почали реагувати на листи П. Чубинського наприкінці 1869 - на початку 1870 рр. Так, 12 січня 1870 р. київський ґубернатор М. Катаказі просив ґубернські рекрутські присутствія заповнити складені П. Чубинським таблиці про антропологічні дані рекрутів, набраних у Південно - Західному краї. А 19 лютого того ж року віце-голова РГТ Ф.Літке звернувся до обер-прокурора Синоду та міністрів народної просвіти (Д. Толстого), фінансів (М. Рейтерна), державного майна (О. Зеленого) і шляхів сполучень (В. Бобринського) з повідомленням про експедицію та проханням сприяти їй із боку духівництва й службовців відповідних відомств. 26 лютого 1870 р. канцелярія Д. Толстого повідомила Ф.Літке, що той написав київському, волинському і подільському архієпископам про співпрацю із П. Чубинським. Того ж дня міністерство державного майна відповіло, що його очільник «віддав розпорядження забезпечити повну співпрацю з боку управлінь державним майном відрядженому до цих ґуберній Чубинському». 28 лютого РГТ отримало ноту з міністерства народної просвіти про те, що «зміст відношення Літке про запрошення службовців відомства МНП у Південно-Західному краї щодо надання допомоги Чубинському переслано попечителеві Київського навчального округу для вживання відповідних заходів». Тим самим днем датовано й відповідь канцелярії міністра шляхів сполучень, в якій ішлося про те, що він «віддав розпорядження, щоб управління десятого округу шляхів сполучень і підвідомчі йому особи в південно-західних ґуберніях повідомляли Чубинському всі наявні у них статистичні дані». Останнім і, можливо, найважливішим у переліку державних високопосадовців, який забезпечив підтримку експедиції, був новопризначений ґенерал-ґубернатор Південно-Західного краю О. Дондуков - Корсаков, якому 4 квітня 1870 р. Ф.Літке відправив листа з подякою за постійну допомогу експедиції, і котрий таким чином розпочинав свій експеримент загравання з українофілами, продовженням якого за кілька років стане відкриття в Києві Південно-Західного відділу РГТ⁴⁶.

Отже, у свою подорож П. Чубинський вирушив матеріально та морально підтриманий і протегований властями. Він виправдав сподівання всіх зацікавлених в експедиції сторін: імперської влади, петербурзьких географів та українофілів. З останньої своєї поїздки влітку 1870 р. П. Чубинський так описував попередні враження від побаченого:

«Любий Леоніде! Вибач, що досі тобі не писав. Безперервні роз'їзди та заняття цілковито поглинали мій час. Я спішив і спішу скористатися літом та зручними шляхами сполучення. Не досипаю й переважно сплю під час їзди, хоча сон на возі не особливо хороший.

Зі звіту ти побачиш, що роботи мої йдуть успішно, і я сподіваюся на збирання величезної колекції матеріалів. Сумне враження справляє Південно-Західний край. Чудова природа, розумне і поетичне російське («русское» - А.К) населення безжально експлуатується жидами та поляками. Смішно чути, що Південно - Західний край обрусів, це неправда. Поляк і жид залишаються тими ж замкнутими і ворожими всьому російському («русскому» -

А.К.) станами-націями. Цікаво, що в Південно-Західному краї велика земельна власність належить полякам, капітал і промислове мистецтво - жидам, праця - російському («русскому» - А.К.) православному. Таким чином, кожна з груп населення вибрала собі особливу економічну роль, причому на долю російського («русского» - А.К.) населення випала найбільш невдячна - вічної худоби. Спорядження експедиції в теперішній час досить доречне, як побачиш із надісланого звіту»⁴⁷.

При цьому П. Чубинський особливо вказував на дуже важливу різницю між католиками та поляками. Тут необхідно зазначити, що в Російській імперії до 1860-х рр. розрізнення між «католиками», «поляками», «малоросами», «росіянами», «литвинами» переважно робили за релігійним критерієм⁴⁸. За формулою Олександра ІІ: «Я повністю переконаний, що полонізм - це католицизм», католики автоматично вважалися поляками, а православні - росіянами⁴⁹. Питання ж про доцільність російщення костелу та про те, чи можуть росіяни бути католиками, викликало бурхливе обговорення в публічній сфері⁵⁰. Проте після польського повстання 1863-1864 рр. найпоширенішим критерієм для визначення етнічної належності того чи того населення поступово ставала мова. Саме її обрали головним маркером ідентичності й для запланованої експедиції РГТ⁵¹.

При цьому під «мовою» малася на увазі «рідна», тобто та, якою людина говорила від народження (адже «своєю» цілком могли називати й польську, що переважала у церковних практиках на цій території). Один з активних діячів РГТ 1860-х рр. П. Бобровський у 1864 р. видав спеціальну статтю, в якій пояснював, що головним критерієм розмежування слов'янського населення Західного краю на «різні племена» необхідно вважати саме мову, критикуючи в лютому 1869 р. нову етнографічну карту Царства Польського за те, що її автор визначив місцеве населення за віросповіданням, «тоді як наука вважає головною етнографічною ознакою саме мову». Такий підхід дозволяв зацікавленій стороні різко зменшити кількість «польського» населення Західного краю, довівши таким чином його «російськість». М. Коялович, один із найвідоміших тогочасних діячів, котрий брав активну участь у деполонізації західних окраїн Російської імперії, чітко вказував на це на прикладі праці згаданого П. Бобровського про Гродненську ґубернію: якщо за атласом Р. Еркерта 1863 р. головним критерієм розрізнення її населення була релігія, у ній проживало 270 000 поляків, то за описом П. Бобровського їх кількість становила лише 83 800 осіб .

Саме на різницю між обома підходами авторитетно й науково вказував і П. Чубинський. 4 квітня 1872 р., опрацьовуючи результати експедиції, він писав П. Семенову:

«Я вже казав вашій достойності, що католик і поляк у цьому краї не тотожні. Виявляється, що з числа католиків менше однієї третини можуть бути названі поляками, решта - малоруси й відрізняються від решти малоруської народної маси лише релігією.

Я вважав обов'язком зробити короткий нарис характеру культури місцевих поляків - це буде багато у чому новим, - так як питання про поляків було досі питанням політики чи публіцистики, а не етнографії. Узагалі я вживаю всі старання на розробку етнографічної статистики цього краю, хоча ревізійна комісія дорікнула мені за те, що я, зібравши велику кількість матеріалів, ухилився начебто від головного завдання експедиції. Я прошу вашу достойність після надсилання мною нарису поляків, наказати друкувати його вслід за нарисом євреїв».

Звернімо увагу на частку «вже» з першого речення: здається, експедиція П. Чубинського мала довести гіпотезу, попередньо обговорену ще до його поїздок. Напевно, саме велике значення цього питання пояснює й те, чому серед інших причин перший випуск сьомого (!) тому праць експедиції, в якому містилася спільна стаття П. Чубинського та К. Михальчука про поляків, і котрий, за словами коментаторів, викликав «суспільний та політичний інтерес», вийшов уже в 1872 р., одночасно з першим томом праць (другий випуск сьомого тому, присвячений малоросам, з'явився лише 1877 р.): «об'єктивне» знання, здобуте в подорожах П. Чубинського, мало якнайшвидше стати доступним для читачів. У самій же статті автори впевнено, на підставі отриманих знань, стверджували:

«Поняття «католик» і «поляк» у цьому краї часто змішувалися, і тому кількість поляків була досить великою. Цієї помилки не уникали і статистичні комітети під час складання списків населених місць, в яких число католиків і поляків тотожне. Водночас насправді це далеко не так. Щоб не припуститися подібної помилки, я, хоча й мав під рукою списки населених місць, проте вважав за необхідне вимагати з кожної католицької парафії окремо списки поселень, що належали до парафії, з позначенням у кожному прихожан за станами. Потім, під час поїздок краєм, я намагався дослідити, наскільки кожен стан католиків може бути зарахований до числа поляків, так як за однією релігією нерозважливо було б зараховувати до числа поляків тих, хто, за винятком релігії, ані за мовою, ані за вдачею, ані за свідомістю не може бути зарахований до складу польської національності цього краю».

За П. Чубинським, загалом у трьох ґуберніях Південно-Західного краю налічувалося 389 100 католиків. Ця кількість відрізнялась від попередніх даних статистичних комітетів (412 000), оскільки, за словами дослідника, він користувався парафіяльними списками, тоді як у статистичних комітетах базувалися на результатах діяльності поліції кожного повіту, які, своєю чергою, виходили з даних станових приставів і квартальних наглядачів, що виводили свої дані з інформації, наданої волосними правліннями і парафіяльними священиками; відповідно, проходячи через багато рук, з'являлися помилки. Але крім зменшення загальної кількості католиків, із них тепер, на думку П. Чубинського, поляками справді можна було назвати лише дворян-католиків (які складали дві третини всієї кількості поляків), невелику частину міщан (6400 з загальної кількості 62 987 міщан-католиків) і ходачкової шляхти (13 200 з 132 000 ходачко - вих шляхтичів-католиків), а також селян-мазурів, які переселилися у цей край (5060 зі 126 236 селян-католиків). У результаті, із 389 100 місцевих католиків поляками можна було вважати лише чверть, 91 000 осіб. Із цього П. Чубинський робив необхідний і, додамо, бажаний для влади висновок:

«Таким чином, серед католиків поляки далеко не переважають; вони складають усього 25%; решта 75% католиків - малоруси, яких близько 298 000 душ, так що з православними малорусами, яких майже 4 450 000, усе малоруське населення Південно-Західного краю становить майже 4 750 000 душ обох статей. Серед цього численного населення поляки складають мізерний відсоток».

Віддаючи зрозумілий пріоритет етнографічним критеріям визначення етнічної належності населення Західного краю, автори тогочасних описів також намагалися на його основі підважити ще один, найулюбленіший, арґумент польських інтелектуалів. У 1863 р. у своєму описі Гродненської ґубернії згаданий П. Бобровський писав, що

«в тому, що країна, яка складає сучасну Гродненську ґубернію, була і є справді російська, тобто населена переважно народом російським, котрий говорив непольською мовою та сповідував православну віру, у тому ми переконуємось: по-перше, з історичних пам'яток, що дійшли до нас, і по-друге - з мови головної маси народонаселення, котра внаслідок історичних подій втратила лише частково первісну віру, але зберегла свою первісну мову - мову дреговичів, деревлян, бужан та нарев'ян».

Як можна бачити з останніх слів, крім мови та релігії свою роль у дискусії про належність Західного краю грали й історичні арґументи, завданням яких було «звести еру Речі Посполитої на цих землях до рівня задовгого сну історії».

Скористався цим інструментом і П. Чубинський. У своїй доповіді про «малоросійське населення» краю під час представлення результатів дослідження у відділі етнографії РГТ 15 січня 1872 р. він наголошував, що «збіжність наріч і говорів із поділами Нестора на окремі народці свідчить про давність населення Південноросійського краю.

Указані Нестором підрозділи існують і досі, незважаючи на все - можливі перевороти, як-от набіги печенігів, хозарів та половців, татарський погром, панування Литви й народну спустошливу боротьбу з поляками».

Ті самі «несторові племена» фіґурували й у пізнішій статті К. Михальчука, яка ввійшла до другого випуску сьомого тому праць експедиції. На цьому ж робили наголос і автори публікацій у «Киевлянине». На думку А. Зиля, своїми згадками про Нестора П. Чубинський хотів перш за все заперечити відому тезу М. Поґодіна про немісцеве походження малоросів. Проте наведені вище приклади П. Бобровського у випадку з Гродненською ґубернією та А. Кореви - з Віденською дозволяють нам припускати, що головним для П. Чубинського було все-таки підважити саме польські історичні претензії на ці території.

Крім наукових текстів, важливим способом популяризації ідей про «ро - сійськість» Західного краю Російської імперії в 1860-х рр. стають етнографічні карти. Гарним прикладом застосування всіх описаних вище підходів можна вважати видання петербурзькою Археографічною комісією як додатку до «Документів, що пояснюють історію Західноросійського краю» трьох послідовних мап: Східної Європи ХІІ ст., Речі Посполитої 1772 р. (обидві були раніше опубліковані Й. Лелевелем) та сучасної етнографічної карти Західного краю. Редактори прагнули протиставити «справжню» історичну належність цих територій (безпідставним) вимогам поляків щодо повернення до новіших кордонів 1772 р., які були ще дивнішими з огляду на етнічний склад населення:

«Треба подивитися на третю додану нами карту Західної Росії - етнографічну. Вона найкраще допоможе розсіяти сумніви, чи існують і чи у великій масі росіяни («русские» - А.К.) й литвини на тому просторі, котрий зазвичай замальовується польською фарбою як територія майбутньої польської держави. Порівнявши цю карту з картою Лелевеля 1772 р., не можна не погодитися, що як і польська держава, котра справді колись існувала, так і сучасні проекти майбутньої польської держави страшенно довільні в етнографічному розумінні. […] Але ці природні, наглядні думки [.] отримають ще більшу силу, якщо порівняти сучасну етнографічну мапу Західної Росії з першою розміщеною нами картою Лелевеля 1139 р. Тоді з'ясується з вражаючою ясністю факт дивовижний, що етнографічні кордони російських племен Західної Росії нашого часу збігаються з державними кордонами Росії 1139 р. і лежать набагато далі на захід - у Польщу й Австрію - нинішніх державних кордонів Російської імперії. [.]

Чи відновляться коли-небудь етнографічні кордони російського племені, ми не знаємо й не беремося судити, але знаємо та вважаємо себе у праві сказати, що небагато держав Західної Європи можуть похвалитися, щоб наука етнографії так підтверджувала природність і законність їхньої державної території, як підтверджує вона законність та навіть скромність російської державної території у Західній Росії».

У цьому контексті не дивно, що результати і свого дослідження П. Чубинський закріпив додатком до текстової частини - «Картою католиків, а в тому числі й поляків, Південно-Західного краю». На ній різнонасиченим червоним кольором автор показав відсоткове співвідношення католиків і православних у всіх повітах, літерами позначив абсолютне число католиків у кожному з них, а штрихування вжив для того, щоб довести перевагу відсоткового співвідношення місцевих малоросів (звичайно, і католиків, і православних) до поляків. Локалізуючи останніх переважно в Подільській ґубернії (з найбільшою кількістю, до 40% загального населення, у Проскурівському повіті), П. Чубинський таким чином візуально доводив, що території Південно-Західного краю не польські, а російські. Можливо, саме через велике політичне значення цього питання він наполягав на тому, щоб підготовлені ним карти було виготовлено в якомога більшому масштабі. На питання про те, наскільки детальними він хотів би їх бачити, 16 червня 1873 р. П. Чубинський відповідав М. Венюкову:

«На Ваш лист від першого червня спішу повідомити наступне: я, звичайно, прагну найшвидше видати мої праці, але якщо карти будуть містити у собі менше подробиць, то, звичайно, викликатимуть й менше статистичного інтересу. Що стосується ціни видання карт, то я надрукував карту такого самого формату (про цукробурякові й рафінадні заводи) і за 500 екземплярів було сплачено 186 руб. Правда, карти про євреїв та поляків докладніші, а відповідно й коштуватимуть дорожче, але мені здавалося, що заради наукового інтересу не варто було б їх скорочувати. Хоча, якщо кошти товариства не дозволяють, то мені здається можливим видання карт у меншому масштабі, і у цьому випадку всілякі скорочення та зміни віддаю на розгляд Ваш та Петра Андрійовича Ґільтенбрандта, оскільки сам я, у теперішній час, не можу зайнятися цією справою».

Як відзначає Д. Сталюнас, тим часом представники влади в Петербурзі отримували повідомлення від чиновників на місцях про те, що поляки готували міжнародний конґрес із намірами порушити на ньому питання про «мученицьке становище 10 млн польського населення». Відповідно, зменшити їх кількість на території Західного краю та показати, що вони не складають тут переважної більшості населення, було вкрай необхідно не лише для внутрішньоімперського вжитку, але й для російської антипольської пропаґанди за кордоном. За припущенням В. Петроніса, саме тому, наприклад, сучасний організації експедиції етнографічний атлас Р. Еркерта вийшов двома мовами: французькою в 1863 р. і російською в 1865 р.; при цьому тоді як французька версія для зовнішнього використання показувала, що поляки не становлять етнічної більшості на цих територіях (відповідно, збільшивши кількість білорусів та малоросів), і мала протистояти польській пропаґанді, російська версія, навпаки, збільшивши кількість поляків у краї, мала привернути пильнішу увагу влади. Тими самими мовами - російською та французькою - було видано й згадані вище «Документи, що пояснюють історію Західноросійського краю», причому їх карти було оформлено винятково французькою мовою. На нашу думку, саме у цьому контексті треба розглядати й запрошення П. Чубинського на VIII Міжнародний статистичний конґрес у Петербурзі 1872 р., і участь видань його експедиції в ІІ Міжнародному географічному конґресі в Парижі 1875 р. Російський павільйон, який відвідувало до 12 000 осіб на день, став третім за кількістю експонатів на виставці, а найкращим представництвом міг похвалитися відділ етнографії.

При цьому книги, що містили картографічні матеріали, було розгорнуто саме на сторінках із мапами, щоб ті «впадали в очі, зацікавлювали відвідувачів». Сучасники відзначали успіх російської делеґації з її картами:

«Росіяни зробили все можливе, щоб справити гарне враження на паризькій виставці. Вони точно привезли кожну книжку, видану в Росії чи російською мовою від початку минулого століття. […] Однією з найцінніших була ретельно підготовлена мовна карта Ріттіха. Вона надзвичайно чітко представила поступове поглинання дрібних національностей великою російською расою і впевнено показала, що недалекий той час, коли вся ця обширна імперія буде заселена одним народом, що розмовлятиме однією мовою».

У Парижі «Праці етнографічно-статистичної експедиції» П. Чубинського було відзначено медаллю другого класу. Натомість у Росії його вшанували нагородами Академії наук і Російського географічного товариства. Крім того, РГТ навіть незвично для себе, на думку О. Пипіна, у 1877 р. клопотало, щоб працю П. Чубинського зарахували йому як перебування на державній службі.

Таким чином, наш перший важливий висновок полягає в тому, що експедиція П. Чубинського та її результати були перш за все важливим державним проектом, головною метою якого стало доповнення вже існуючих робіт з етнографії та статистики Південно-Західного краю імперії, що у сумі мало доводити «російськість» цих територій. Саме тому, крім забезпечення сприяння місцевої влади, РГТ допомагало П. Чубинському ще в одному важливому аспекті - фінансовому. Перед початком експедиції комісія з її організації вирішила асиґнувати йому 3000 руб.: напередодні першої поїздки П. Чубинському видали 1200 руб., за півроку він мав отримати 900 руб. і, нарешті, ще 900 руб. - упродовж другого року роботи. Проте витрати П. Чубинського були прямо пов'язані з масштабами роботи, і тут слід нагадати, що спочатку територія, яку мала обстежити експедиція, логічно обмежувалася лише трьома цікавими РГТ та імперській владі ґуберніями Південно-Західного краю. Їх зображено й на згаданій вище мапі поляків із першого випуску сьомого тому. Але вже на початку своєї роботи П. Чубинський запропонував товариству розширити межі діяльності, додавши до названих територій південні повіти Гродненської та Мінської, а також західні повіти Люблінської й Седлецької ґуберній із Північно-Східною Бессарабією. У своїх спогадах про цей час Ф. Вовк особливо підкреслював, що «П[авло] П[латонович] говорив багато про свої наміри широко скористатися правом вимагати сприяння з боку місцевої влади, але головним чином - про необхідність використати цю експедицію якомога ширше, в інтересах етнографії всієї України, а не трьох тільки ґуберній так званого Південно-Західного краю»⁷⁸.

РГТ пристало на ці пропозиції й затвердило таку територію роботи експедиції. Проте менше ніж за рік після початку роботи, 5 грудня 1869 р., П. Чубинський писав Л. Майкову, щоб той поклопотався перед товариством про грошову допомогу для нього:

«Район моїх досліджень збільшено вдвічі. Крім трьох ґуберній, які називають південно-західними, до моїх досліджень приєднано: один повіт Бессарабської області, чотири повіти Гродненської, два Мінської, п'ять Люблінської і п'ять Седлецької. Засоби ж залишилися такі самі, що й на три ґубернії. За перше півріччя я доклав своїх 300 руб. Щоб виконати завдання добросовісно, я повинен буду об'їхати абсолютно всі повіти і витрати на шляху поглинуть точно 2500 руб. На витрати в експедиції, крім 2500 руб., мені визначено 500 руб. Я, як тобі відомо, узяв собі для допомоги на весь час експедиції п. Чередниченка, який коштуватиме мені за два роки 700 руб. На друкування програм і на переписку на окремі аркуші пісень, які містяться у збірках п. Новицького, використано вже до 100 руб. Далі, щоб прискорити виготовлення пісень, яких тепер уже є до 6000, для друкування, - необхідно буде витратити деяку суму. Обширні статистичні роботи вимагають хоча б тимчасово рахівників. Одним словом, незважаючи на те, що під час опрацювання я буду жити вдома в батька, статки якого, відзнач у дужках, незадовільні, я змушений буду вдаватися до сторонніх заробітків, щоб покрити витрати з експедиції, оскільки не перебуваю на службі й жалування не отримую. Не корисливість, а крайня необхідність змушує мене просити тебе, чи не знайдеш можливості, переговоривши попередньо приватно з членами комісії, виклопотати ще 1000 руб. на витрати з експедиції»⁷⁹.

Після цього, здається, майже з кожною поштою в Петербурґ П. Чубинський просив збільшити виділену йому суму: 8 лютого 1870 р. у листі до Л. Майкова⁸⁰, 5 березня - до Ф. Остен-Сакена , 24 квітня - до Л. Майкова, 4 травня - до Ф. Остен-Сакена, а 1 грудня у листі Ф. Остен-Сакену деталізував, що

«3000 руб., виділених мені РГТ, ледве вистачило на поїздки та витрати в дорозі (утримання нас двох у дорозі та коней із людиною (я їздив на своїх), витрати на пригощання піснярів та оповідачів, друкування програм, канцелярські матеріали й винагороду п. Чередниченка перевищило виділену суму); район досліджень замість 3 ґуберній,

Київської, Подільської і Волинської, містив у собі вдвічі більший простір. Але, крім цього, у мене з березня живе 4 людини, а тепер я взяв і п'яту. Усі вони будуть працювати в мене до червня. Вони живуть у мене на повному утриманні та крім цього я винагороджую їх. У місяць вони обходяться мені рублів у 150 minimum. У рік це складе крупну суму - до 2000 руб. сріблом, крім тимчасових переписувачів. Проте я не бажаю отримати суму всіх витрат. Я би хотів отримати лише те, що піде їм у грошову винагороду, а саме майже 1200 руб. сріблом. […] Я тепер добре забезпечений і тому готовий [пожертвувати] свою працю і деяку частину матеріальних пожертв на користь географічного товариства, якому я так багато завдячую. Проте, якщо додати мені на витрати 1200 руб. (зважаючи на вдвічі більший проти початкового район досліджень і величезну масу матеріалів, що вимагають розробки) буде визнано комісією складним, то залишаю зменшити цифру, - інше я покрию як-небудь із майбутніх заробітків, із моєї теперішньої службової діяльності. Я б і не згадав про цю суму, якби не борги, в які вліз. 14 місяців я був зайнятий винятково роботами з товариства. Синекури у цей час не мав. До приватних заробітків не міг удатися, оскільки був зайнятий в експедиції».

19 січня 1871 р. П. Чубинський знову писав Ф. Остен-Сакену, що йому не вистачає фінансів, і що через своє одруження 15 січня він особливо їх потребує. Здається, ані Л. Майков, ані Ф. Остен-Сакен не відповідали йому до весни 1871 р.: лише 8 березня того року комісія зі спорядження експедиції вирішила виділити П. Чубинському додаткових 1200 руб. Рада РГТ підтримала це її рішення на початку квітня, і вже 20 квітня Ф. Остен-Сакен відправив П. Чубинському білет Державного банку на отримання цієї суми в Київській конторі установи. Незважаючи на це, фінансові справи П. Чубинського особливо так і не покращилися, і за кілька років у своїх листах від 19 і 29 жовтня 1874 р. він знову скаржився Я. Полонському на грошову скруту та просив допомоги знайти йому якусь посаду чи то на Фастівській залізниці, чи в іншому місці, оскільки протягом двох років діяльності у цукровій сфері його сім'я бідувала. Зрештою, хоча «долучити до свого дослідження Холмщину, пінчуків і т.д.

П[авлові] Щлатоновичу], звичайно, удалося, оскільки якщо вони й не входили у програму експедиції, то не дуже з неї й виходили, тоді як ґубернії Чернігівська, Полтавська, Харківська та південні вже настільки були не «Південно-Західний край», що П[авлові] П[латоновичу] навіть незручно було туди їздити, та й по суті відпущених йому грошей, 3000 руб., не вистачило навіть на Правобережну Україну, і він повинен був витратити доволі багато зі своїх коштів. Лівобережна Україна входить у матеріали «Праць» тільки випадково, у вигляді кількох весіль, дещо завеликої кількості пісень і дуже невеликої кількості зауважень щодо будов, костюму й т. п., причому, наприклад, про український одяг навіть узагалі не згадується».

Ці слова Ф. Вовка, що виразно свідчать про бажання П. Чубинського поширити дію експедиції й на лівий берег Дніпра, доповнюють його листи в Петербурґ. У цитованому вище листі Л. Майкову від 5 грудня 1869 р. він уперше торкнувся питання дальшого розширення території експедиції, висловивши свій жаль, що

«у Вас мало засобів, а то корисно було б продовжити тривалість дослідження ще на рік (тобто всього на три роки) і доручити дослідження північно-західної частини Чернігівської, прилеглих до Малоросії частин Курської та Воронезької ґуберній, Харківської, Землі Чорноморського війська і південних окраїн Новоросії. Це вимагало би близько 2500 чи навіть 2000 руб. Тоді було б охоплено дослідженням усю Південну Русь та особливо ті частини, що найменше вивчені етнографічно».

Більше того, ішлося не лише про польсько-українське прикордоння на Волині та Холмщині чи Лівобережжя: уже за два місяці, 8 лютого 1870 р., П. Чубинський звертається до Л. Майкова через те, що «Олександр Федорович Гільфердінґ писав Петрові Петровичу [Семенову] про необхідність доручити мені дослідження Галичини - це дійсно дуже необхідно. Якщо мені призначать дослідження Галичини, то ти повідом мені завчасно». Вочевидь, Л. Майков не відповів на це прохання П. Чубинського, і вже 13 березня 1870 р. той написав йому знову, що так і не отримав відповіді про Галичину та збільшення бюджету. Ті самі питання П. Чубинський ставив Л. Майкову менше ніж за місяць, 6 і 24 квітня 1870 р.: чи виділять йому більше грошей і чи відбудеться поїздка в Галичину?

На жаль, ми не знаємо відповідей Л. Майкова на ці спочатку обережні, а з часом - дедалі наполегливіші питання-пропозиції П. Чубинського. Проте він не полишав планів поширити експедицію на більшу територію, і наприкінці того ж 1870 р. знову звернувся у РГТ, цього разу до Ф. Остен-Сакена:

«Якби разом із дослідженням Південно-Західного краю було зібрано матеріали (власне етнографічні) про північну частину Чернігівської, у південних частинах Курської та Воронезької, а також у ґуберніях Харківській, Катеринославській, Херсонській, Таврійській і Землі Чорноморського війська, а також у Галичині, тоді було б досліджено всю Південну Русь. І це коштувало би товариству дешевше грибів, як мовить приказка. Я поїхав би в Галичину літом тижнів на шість. А чотирьох із молодих людей, які займаються в мене, послали б у перелічені ґу - бернії. Усе це коштувало би товариству 1500 руб. А якби виділили 2000, то краще цього нічого не могло б і бути. Ці молоді люди звикли до етнографічних занять, двоє з них їздили зі мною. За три місяці вони зібрали б за моїм казанням масу матеріалів.

Я був би дуже щасливим, якби це відбулося. У будь-якому випадку прошу Вас повідомити мені Вашу особисту думку з цього предмета».

Як і у випадку з Л. Майковим, невідомо, що думав Ф. Остен-Сакен про ці ініціативи П. Чубинського. Проте можна бачити, як плани поширити експедицію на ширшу територію її керівника не полишали й пізніше. Так, 16 лютого 1872 р. він писав М. Костомарову, що «було б гарно, якби Ви встигли виклопотати собі й мені відрядження у Чорноморію. Ми би від порогів могли направитися туди. На витрати потрібно по 300 руб., і ще треба рублів 200, щоб узяти юнака, який місяців два там попрацює над записуванням етнографічних матеріалів. Відповідно, географічне товариство повинне відпустити на цей захід 800 руб.».

За місяць П. Чубинський знову питав М. Костомарова, чи поїдуть вони у Чорноморію, пропонуючи конкретні плани такої подорожі: «Поїздку можна почати між 5 і 10 червня. Але я б радив змінити її план. На пороги їхати на зворотному шляху, що набагато зручніше. Якщо Ви з цим погодитесь, то наш шлях міг би бути такий.

Ми з'їхалися б у Харкові. Звідти в Ростов і далі Азовським морем на Тамань. Об'їхавши Чорноморію, нам би треба було проїхати через Ставрополь у Тифліс, тобто заодно побувати на Кавказі.

Далі залізницею на Поті й пароплавом до Одеси, у Херсон, до Нікополя чи Берислава - і тут ми на порогах. Із порогів - у Катеринослав і далі Київ. Весь указаний шлях вимагатиме не більше 20 днів, - а на Чорноморію використаємо 40 днів - разом два місяці - і в перших числах серпня будемо в Києві, здійснивши наукову й естетичну подорож. Якщо товариство вирішить поїздку, то нехай завчасно спишеться з відповідною владою про надання співпраці».

Відповіді М. Костомарова нам теж невідомі, але у відділі рукописів Інституту літератури РАН зберігається ще один лист, який не лише підтверджує плани П. Чубинського поширити експедицію бодай на Чорноморію, але й намагання виклопотати її вже самому: за рік після листів до М. Костомарова, 31 березня 1873 р., він писав Л. Майкову про те, що «сьогодні я послав тобі як голові відділу етнографії листа з питання про поїздку мою та Миколи Івановича Костомарова у Чорноморію. Покваптеся із вирішенням цього питання, щоб я міг завчасно знати й розпорядитися своїми справами». Як можна бачити з протоколів РГТ, прохання П. Чубинського розглянули на засіданні відділу етнографії 24 квітня 1873 р., вирішивши клопотати перед радою товариства про організацію такої поїздки. Проте, підтримавши ідею дослідження загалом, через «брак коштів» на засіданні 3 травня 1873 р. рада РГТ вирішила відкласти її до кращих часів.

Як відомо, ані на Лівобережжя, ані в Галичину з Чорноморією П. Чубинський так і не поїхав. Водночас його наполегливі звернення до керівників Російського географічного товариства з питаннями щодо розширення меж експедиції для точного наукового встановлення етнографічних (читай - національних) кордонів України дають нам підстави припускати, що саме це й було однією з головних цілей діяльності П. Чубинського під час експедиції. Якщо влада імперії та РГТ і були зацікавлені передовсім у тому, щоб підважити ідеї польськості Західного краю, довівши їх російськість, то, здається, П. Чубинський і його коло в першу чергу прагнули визначити межі саме української території, зробивши це чіткіше, науковіше й об'єктивніше за своїх попередників з «Основи» в 1861 р., причому П. Чубинський планував особисто емпірично перевірити попередні гіпотези на місцях.

Праця, що з'явилась у результаті цього намагання, побачила світ у другому випуску сьомого тому, присвяченого «малоросам», і була написана П. Чубинським у співавторстві з К. Михальчуком. Спочатку, після короткого огляду характерних рис та антропологічних даних (на підставі згаданої анкети в рекрутські присутствія), П. Чубинський зробив черговий реверанс у бік влади, витриманий у давньому стилі розмови «рівного з рівним» С. Дівовича, що вповні може свідчити і про його тогочасні погляди:

«Деякі наші публіцисти не хочуть бачити відмінності між культурними типами малоросів і великоросів; вони вороже ставляться до всякого вказування на ці відмінності, уважаючи, що відмінності шкодять єдності. Але це помилково. В обох цих російських («русских» - А.К.) народностей більше спільного, ніж відмінного. Обидві вони російські («русские» - А.К.), обидві православні. У них спільний Білий Цар, якого вони люблять однаково; у них обох спільні вороги; обидві вони боролися за ту велич, якої досягла Росія; обидві працювали над російською («русской» - А.К.) наукою та літературою. Відмінності ж їх - вищевказані - не лише не шкідливі, але й позитивно корисні. Вони зміцнюють зв'язок; вони роблять малороса й великороса необхідними одне одному. Згладити ці різниці, породжені умовами природи й усієї минулої історії, неможливо та не треба. Малорос був росіянином і є росіянином («русским» - А.К.). Якщо він так себе не називає там, де він зустрічається з великоросом, то там, де він зустрінеться з поляком, молдованином та угорцем, твердо знає, що він - русин».

Проте далі, поділивши населення краю на три типи (український, поліський і подільсько-галицький), у статті «Наріччя, піднаріччя та говори Південної Росії у зв'язку з наріччями Галичини», автори, указавши, що хоча район їх дослідження мав бути обмежений матеріалами, зібраними експедицією в Київській, Волинській, Подільській ґуберніях, південній частині Мінської, південно-західному куті Гродненської, південній смузі Седлецької і східній половині Люблінської, а також північній частині Хотинського повіту Бессарабської області, вирішили його збільшити. Причина цього полягала в тому, що «найпростіший опис суттєвих ознак та особливостей говорів цього району вимагає, для свого пояснення, постійних зближень і посилань на родинні говори, що існують за межами вказаної нами місцевості, з якими вони перебувають у безпосередньому органічному зв'язку, як складові частини однієї південноросійської мови».

Відповідно, у цій статті, супроводженій епіграфом М. Каткова (!) про те, що «багато словесних сімейств залишаються досі маловідомими або навіть узагалі невідомими», вони представили читачеві не просто опис мовних особливостей малоросів трьох ґуберній Південно-Західного краю, а огляд «узагалі південноросійської гілки російської мови в повному її обсязі». Така постановка питання давала авторам можливість чітко й недвозначно описати малоросійську етнографічну територію:

«За відомими досі даними, область, що заключає у собі населення, яке говорить малоросійською, або, вірніше, південноросійською мовою, охоплює в Росії ґубернії Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську (окрім повітів Суразького, Мглин - ського, Стародуб[ського] і Новозибківського), Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську - до Перекопського перешийка; повіти Кобринський, Брестський, майже весь Пружанський, південний куток Слонімського, частину Більського і південну смугу Білостоцького - Гродненської ґубернії; Пінський і частину Мозирського - Мінської ґубернії; Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Старо-Оскольський, Путивльський, більшу частину Ново-Оскольського й наполовину Рильський - Курської ґубернії; Бирюченський, Короткояцький, Острогозький, Павлівський, майже весь Валуйський і третину Богучарського - Воронезької ґубернії; Хотинський - Бессарабської області; східну половину Люблінської ґубернії й південно-східну половину Седлецької ґубернії та всю Землю Чорноморських козаків. В Австро-Угорщині займає, у Галичині, округи Чортківський, Тернопільський,

Золочівський, Жовківський, третину Буковини, Коломийський, Станіславський, Бережанський, Львівський, Стрийський, Самбірський, Перемишльський, Сяноцький і південно-східний кут Сондецького; в Угорщині - комітати Мармороський, Берецький, Угоцький, Унґварський і більшу частину Сукмарського, Са - болцького і Землинського, а також частину Шариського. […]

Простір усієї сказаної території в точності визначити неможливо, але приблизно він становить 13 500 кв. миль. Уся маса населення, що говорить на цьому просторі південноросійською мовою, досягає до 20 мільйонів душ обох статей, що складає майже 80% усього населення».

«Єдність мови та племені» людності цих теренів давала авторам можливість тут же говорити про відмінності від «другої обширної групи родинного племені […], яке варто б найменувати північноросійським».

Як у випадку зі статтею про поляків, найголовніші тези публікації про «малоросів» закріплювала й робила зримими карта-додаток, представлена на тому самому засіданні відділу етнографії РГТ 15 січня 1872 р. На нашу думку, саме її варто вважати справді першою та найавторитетнішою етнографічною мапою українців. Звичайно, спроби картографічно зобразити українські території відомі й до 1870-х рр. Так, у 1862 р. схоже зображення з'явилось у львівському альманаху М. Коссака (хоча існують підстави вважати, що до його створення могли бути причетними наддніпрянські діячі), а в 1869 р. подібну карту додав до своєї географії В.Ільницький. Більше того, 1862 р. в автора мапи з праць експедиції П. Чубинського - К. Михальчука - під час обшуку вилучили рукописну етнографічну карту України. Проте, на відміну від попередників, карта «Південноросійські наріччя та говори» претендувала на науковість і була визнана якісною провідними науковцями не лише в Росії, але й за кордоном; її опублікували в офіційному петербурзькому виданні, вона недвозначно демонструвала темно-червоні суцільні національні кордони українських земель обох імперій. Протягом наступних років мапа П. Чубинського та К. Михальчука стала «нормальною наукою» (в розумінні Т. Куна) та нормативним джерелом майбутніх етнографічних карт України, зокрема праць Г. Величка, Л. Падалки та С. Рудницького, який ще в 1923 р. навіть назвав її «донедавна основою нашого знання про етнографічну територію України».