Проблема європейської ідентичності в сучасному науковому дискурсі

- спостерігається невпинне зростання рівня масових міграцій людей, відтак трансформується поняття «чужого»;

- зазнав змін характер цивілізаційних загроз тощо.

Показовим видається той факт, що на початковому етапі досліджень проблеми європейської ідентичності превалювало зацікавлення підґрунтям її формування та стратегіями розвитку, але в подальшому виокремлюється критичний напрям в оцінці самого феномену з акцентом на кризових явищах процесу або наголошенні міфічності проекту. Так, Роберт Швед зазначає: «Багато дослідників, для яких реальність Європи як континенту й простору культурної і політичної спільноти є безсумнівною, водночас вважають, що європейська ідентичність є фікцією»³. Українська дослідниця Н. Пелагеша пояснює подібне розмежування поглядів намаганням авторів з'ясувати, «чи перейшли процеси євроінтеграції ту межу, за якою з далеких для пересічної людини міждержавних відносин вони перетворюються на частину її життя, впливаючи на свідомість, світогляд та життєву позицію». При цьому авторка підкреслює: «Ідея Європи концептуалізується через ідентичність»⁴.

Актуалізація порушеної проблеми вимагає поглибленого аналізу шерегу аспектів, які в сукупності становлять концентроване поле, в сплетінні якого знаходиться ядро конструювання ідентичності, а в контексті задекларованої теми мова йде про уможливлення формування/збереження регіональної ідентичності в умовах космополітизації Європи: проблема ідентичності та поняття європейської ідентичності; космополітична Європа; гомогенність і розмаїття культур, їх конфлікт чи взаємодія; космополітизм і європейська культурна криза, криза ціннісних орієнтацій; пошук нової системи зв'язків; зустріч з «іншим» (свій-чужий-інший), формування «нової регіональної ідентичності» тощо.

У контексті впливу процесів «космополітизації Європи» на зміну її ментальної/ідентичнісної карти (палітри) слід зауважити, що історіографічне осмислення проблеми космополітизму започаткували західні дослідники (Д. Арчібугі, У. Бек, Дж. Деланті, Р. Робертсон, Д. Хелд та ін.), вибудовуючи власне потрактування ідеї та її аргументацію. Зокрема, Дж. Деланті під ідеєю космополітичної Європи розуміє не стільки протилежність ідеї «національної Європи», скільки тотожність ідеї «глобалізованої Європи», яка відіграє сьогодні чи не найважливішу роль у світі, репрезентованої інтернаціоналістичним Європейським Союзом (ЄС)⁵. Італійський дослідник Д. Арчібугі визначає сучасний ЄС як «лабораторію космополітичної демократії»⁶. Р. Робертсон досліджує особливості впливу глобалізаційних процесів на національні та релігійні ідентичності народів. Німецький соціолог і політичний філософ, професор Мюнхенського університету й Лондонської школи економіки У. Бек обґрунтовує концепцію «космополітичної Європи», розглядаючи космополітизацію як внутрішню глобалізацію, що здійснюється всередині національних суспільств. Доречно зауважити, що переважна більшість дослідників тлумачить космополітизм як ідеологію так званого «світового громадянства»⁷.

У. Бек пропонує один із можливих варіантів процесу творення спільноєвропейського соціокультурного простору - концепцію космополітичної Європи. Схарактеризуємо в найзагальніших рисах основні компоненти концепції космополітизму У. Бека. На відміну від модерністів - представників старої школи (які вважають, що лише всеосяжний національний проект, зцементований мовою, військовою службою й патріотизмом, сприяє просуванню й забезпеченню соціальної інтеграції), дослідник підкреслює, що «з поширенням космополітизму національно-національні відносини змінюються національно-глобальними й глобально-глобальними»⁸. Наразі автор зазначає, що термін «космополітична Європа» можна розуміти саме в сенсі заперечення територіально-соціальної онтології, спрямованої на блокування всіх шляхів до майбутнього⁹.

При розгляді космополітичного проекту логічним видається акцент на двох умовних площинах - зовнішній, яка формується під впливом світових інтеграційних та глобалізаційних процесів, та внутрішній, пов'язаній з глибинними структурними й свідомісними трансформаціями. З огляду на це німецький соціолог акцентує увагу на необхідності врахування «внутрішньої космополітизації Європи»¹⁰ та зауважує розгортання космополітизації як на мікрорівні (життєустрій, форми діяльності й повсякдення суспільних інститутів (шкіл, районів проживання), так і на макрорівні (не лише через посередництво глобального ринку, але й всередині мережі міжнародних і національних інститутів)¹¹. У цих умовах неминуче постає питання щодо нових вимірів регіональних ідентичностей.

Дослідник практично урівнює європеїзацію й космополітизацію, підкреслюючи неухильне просування процесу, який, на думку У. Бека, зупинити неможливо. Відповідно, сучасна європейська ідентичність з точки зору її конструювання може будуватися як ідентичність космополітична, яка неминуче має рефлексувати на процеси глобалізованого світу. Німецький дослідник уважає, що майбутня Європа - це Європа космополітична, яка «веде моральну, політичну, економічну й історичну боротьбу за примирення». європейський ідентичність ментальний космополітизм

На думку У. Бека, новою ідеєю після комунізму та неолібералізму в умовах глобалізації має розвинутися саме ідея космополітизму. Сутністю останньої є заперечення існування людства як поліетнічної та багатонаціональної цілісності й перетворення його в доволі невиразно-одноманітне, як співіснування та взаємодію численних ідентичностей. Відповідно до космополітичної парадигми, сучасне суспільство вступило у процес формування єдиної планетарної організації, де окремі країни та народи втрачають статус автономних самодостатніх одиниць, водночас втрачається устійнена визначеність, сталість, однозначність, розмивається соціально-групова ідентичність.

З-поміж рис космополітизації У. Бек виокремлює такі: 1) імпорт і експорт продуктів культури; 2) подвійне громадянство (правова база й офіційна практика щодо мігрантів і осіб, що претендують на притулок тощо); 3) політичне представництво (яким чином різноманітні етнічні групи представлені в національних центрах влади); 4) мова (хто й скількома мовами володіє); 5) мобільність (міграційні процеси); 6) шляхи комунікацій (телекомунікації, Інтернет тощо); 7) подорожі; 8) рівень активності транснаціональних організацій та ініціатив (напр., участь в акціях «Грінпісу», «Міжнародної амністії» тощо); 9) процеси в світі міжнародної злочинності; 10) транснаціональні форми життя (общини різних діаспор, кількість і характер транснаціональних шлюбів); 11) транснаціональні повідомлення (напр., військові репортажі по телебаченню, під впливом яких змінюється погляд на речі); 12) екологічні кризи та ін.¹² Прикметною рисою європейського проекту У. Бек вважає «радикальну відкритість»¹³ з огляду на посилення транснаціональних зв'язків й зобов'язань. Відтак, підкреслює автор, «в умовах ХХІ ст. більше не існує замкненого простору, який має назву «Християнський Захід...Європа стає відкритою мережею з рухливими кордонами, де все зовнішнє вже існує зсередини»¹⁴.

Водночас німецький дослідник усвідомлює складність і суперечливість морально-етичних, правових, політичних процесів, підкреслюючи: «Космополітичність Європи передбачає регулярне переоцінювання власного шляху. Космополітична Європа пориває з власною історією, але нею ж і підживлюється; вона самокритично експериментує.Йдеться про свідому модернізацію Європи, коли підлягають обговоренню принципи, кордони й основоположні ідеї національної політики й суспільства»¹⁵. При цьому дослідник наголошує, що «космополітична Європа може реалізуватись тільки через заперечення, тобто шляхом радикальної самокритики сучасних уявлень про політику й державу»¹⁶.

Виокремлення основних складових концепції космополітичної Європи У. Бека дає підґрунтя для подальших міркувань щодо дискусійної за характером проблеми формування наднаціональної ідентичності. При цьому авторка свідома того, що процес формування європейської ідентичності є складним і неоднозначним з огляду на еволюцію етнічних, географічних, соціокультурних, політичних та інших складових. Зауважимо, що йдеться про європейську ідентичність, яка постає як колективна ідентичність усередині спільноти, сформованої в межах кордонів ЄС, що покликана легітимувати існування наднаціонального інституту «Європейський Союз» для громадян - країн-членів спільноти. Прикметним видається твердження американського дослідника С. Гантінгтона щодо європейської ідентичності. Наголошуючи на глобальній кризі ідентичності й появі нових її вимірів, він зазначив, що «найчіткіше виникнення нової, «наднаціональної» ідентичності увиразнилося в Європі; при цьому воно сприяло подальшому звуженню ідентичності у багатьох європейських народів: шотландці все рідше ототожнюють себе з Британією, однак охоче зараховують себе до європейців - тобто ідентичність шотландська виростає з ідентичності європейської. Те ж саме вірно для ломбардів, каталонців та інших наднаціональних меншин»¹⁷.

Аналізуючи феномен наднаціональної європейської ідентичності, Т. Панченко розглядає її як один із рівнів просторово-територіальної ідентифікації, що співіснує з національною, регіональною і локальною ідентичностями. При цьому автор зауважує, що у сучасній політологічній літературі поняттям «просторово-територіальна ідентичність» охоплюється комплекс колективних ідентифікацій, що мають у своїй основі просторові ознаки¹⁸. Територіальна ідентичність, як вияв колективної ідентичності, передбачає стійку й послідовну тотожність між членами однієї групи (територіальної спільноти) з об'єктивними характеристиками, рисами, які усвідомлюються, відчуваються суб'єктивно в контексті власного досвіду, історичної пам'яті¹⁹. В ідеалі вона виявляється у солідарності, спільних цінностях, уявленнях про справедливе, способі мислення (або самосвідомості) та колективних діях (спільних зразках і стандартах поведінки). Оскільки територіальні ідентичності часто бувають подвійними чи ситуативними й людині важко визначитися, ціннісним пріоритетам якої спільноти віддає перевагу, не всі зазначені умови виявляються чинними для певного рівня просторово-територіальної ідентифікації²⁰.

Територіальна ідентичність кожного рівня, як вияв колективної ідентичності, містить у собі три компоненти: когнітивний, емоційно-афективний та інструментальний²¹. Когнітивний компонент є набором об'єктивних і стійких ознак, із якими ототожнює себе індивід і спільнота, процес і результат самокатегоризації розуміння людиною себе в термінах співвідношення з певною соціальною групою. Він вимагає певних знань про свою та суміжні територіальні спільноти, щоб «свою» спільноту можна було обмежити від «інших». Відтак когнітивний компонент ідентичності часто визначається бінарною логікою «ми-вони» та ґрунтується на протиставленні «своєї» спільноти «іншим». Другий компонент - емоційно-афективний - виступає суб'єктивним способом сприйняття та обґрунтування когнітивного компонента. Йдеться про певний набір емоцій відносно своєї територіальної спільноти. Третій компонент - інструментальний (поведінково-регулятивний) - складає основу для соціально-політичної мобілізації населення й колективної діяльності. Він виявляється від готовності розділяти практики, що прийняті у співтоваристві, до зобов'язань здійснювати вчинки з урахуванням цінностей, що поділяє дана група.

Саме інструментальний компонент ідентичності, розвиток якого стає можливим тільки на основі двох перших, формує політичну культуру певної територіальної спільноти.

На наш погляд, необхідно акцентувати увагу на тому, що виокремлення «нової регіональної ідентичності» має подвійне конституювання: на макрорівні йдеться про регіон, уособленням якого є територія Європейського Союзу, а на мікрорівні - увиразнення регіонів всередині самого ЄС. Отже, європейська інтеграція має подвійну природу: з одного боку, активізація міждержавної кооперації й регіональної інтеграції; з іншого, подальший внутрішній розвиток ЄС все більше відбувається під впливом концепції «Європи регіонів». Остання надає особливого значення політико-правовому та адміністративному самовизначенню потужних етнічних спільнот. Традиційна модель унітарної держави, держави-нації знаходиться в глибокій кризі²². З огляду на зазначене, європейська ідентичність виступає вищим і порівняно новим ланцюгом системи ідентифікаційних практик людини. Оскільки функція ідентичності - в легітимації тих чи інших інститутів, наднаціональні утворення мають створити власну ідентичність, яка має легітимізувати їх серед громадян країн-членів. Наразі, як підкреслює Н. Пелагеша: «Громадянин тепер має ідентифікувати себе не тільки з власною державою, а і з національним утворенням, до якого входить держава, де він мешкає»²³. Тобто крім національної, у громадянина має з'явитися ще одна колективна ідентичність - наднаціональна. Отже, метою побудови наднаціональної ідентичності є реконфігурація національних ідентичностей, зміна в системі ідентичностей пересічних громадян, перетворення змістів «Я» та «Інший» у такий спосіб, який би збігався з цілями побудови цих наддержавних інститутів²⁴.

Нині Європейський Союз вирізняється полі- культурним характером, «являючи собою симбіоз традицій, вірувань, світоглядів, форм життєвого досвіду, що перетинаються і співіснують у його межах»²⁵. За цих умов одночасно з процесами диференціації наростають інтегративні процеси, певною мірою нівелюються національні відмінності в культурі. Результатом є феномен маргінальності, коли людина не може з усією визначеністю віднести себе до конкретної культури²⁶. Населення ЄС є гетерогенним: його складають люди, що спілкуються різними мовами, мають різні традиції, сповідують різні релігії, мають різну національну приналежність. Жодна з держав європейської спільноти не є повністю однорідною, хоча може виступати більш або менш гомогенною. Відтак європейська ідентичність пов'язана не гомогенністю, а розмаїттям культур.

Відбувається процес акультурації, який обумовлює трансформацію ключових маркерів. Зокрема, одним із ціннісних орієнтирів Європи є релігійний чинник. Так, Франція стала однією з найбільших «мусульманських» країн Європи. У країні з населенням близько 59 мільйонів за різними оцінками проживає 4-5 мільйонів мусульман. За чисельністю вони складають другу (після католиків) релігійну групу, випереджаючи протестантів та іудеїв. Приблизно дві третини мусульманського населення Франції складають іноземці - представники 123 країн світу. Перетворення ісламу у другу релігію Франції ознаменувалося не тільки формуванням розвиненої ісламської інфраструктури у вигляді мечетей, релігійних асоціацій, ісламських м'ясних лавок і книжкових магазинів, мусульманських цвинтарів і т.д. Перед Францією гостро постало питання про статус ісламу в державі²⁷. Але варто зауважити, що «етноконтактна ситуація об'єднує як мінімум дві групові позиції, кожна з яких ґрунтується на власному соціокультурному досвіді, але кристалізується та розвивається не сама по собі, а в контексті міжгрупової взаємодії»²⁸.