"А вже осінь прийшла у мій сад..." (Із фольклористичного доробку Василя Сокола)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«А вже осінь прийшла у мій сад... » (Із фольклористичного доробку Василя Сокола)

Галина Коваль, Ганна СОКІЛ

сокіл балада дослідницький пісня

Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою, невтомною працею любіть Україну

Андрей Шептицький

Сутність кожної людини проявляється у її праці.

Пізнавати вже створене, вивчати нове, невтомно трудитися -- характерні риси Василя Сокола, доктора філологічних наук, професора, завідувача відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України. Своє покликання він знайшов на шляху усної словесності. У вересні йому виповнюється 60 літ, 35 з них віддано науковій справі. Його діяльність послідовно проходить у двох напрямах як класичного фольклориста -- збирацькому та теоретико-дослідницькому [18].

Василь Сокіл народився 27 вересня (за паспортом -- 1 жовтня) 1954 року в карпатському селі Волосянка Сколівського району на Львівщині. Батько Василь Матвійович належав до когорти національно свідомих українців. Його рідні були членами ОУН та УПА, деякі загинули за волю України [44, с. 361]. Сам він перебував у юнацькому крилі націоналістів, проте невдовзі долею був закинутий на фронт у період завершальної стадії Другої світової війни, провівши військову службу в Китаю майже вісім років. Мати Анастасія Василівна (з роду Губаль) виростала в патріотично налаштованій сім'ї. Її батько Василь Васильович Губаль виконував функцію посла від Галичини до Августина Волошина під час Карпатської України 1938 року, за що всю його родину 1941 року за комуністичного режиму та радянської влади вислали на Сибір [44, с. 350--351]. У такій сім'ї, де панував дух свободи, любові до всього рідного, і виховувався В. Сокіл.

Розпочинав шкільну освіту майбутній фольклорист у Ялинкуватській школі, де провчився один рік. До слова, його першою вчителькою була Степанія Іванівна Залізняк -- мати відомого українського поета, журналіста, кандидата філологічних наук Богдана Залізняка. А вже з другого класу В. Сокіл продовжував навчання у Волосянці. Після закінчення місцевої восьмирічки навчався в Славській середній школі. Він один з багатьох учнів, хто пройшов потужну «школу Григорія Дем'яна» -- педагога, історика, фольклориста, краєзнавця, суспільно- політичного діяча, кандидата історичних наук. Відчутний вплив на формування особистості справив його класний керівник, учитель німецької мови Роман Іванович Тимчук -- висококваліфікований спеціаліст, патріот, за національні переконання переслідуваний та репресований. Два роки поспіль В. Сокіл учителював у Хащованській восьмирічній школі на Сколівщині (1971--1973). Вищу освіту філолога-україніста здобув у Дрогобицькому педагогічному інституті (нині університет) ім. І. Франка (1973-- 1977). Згодом успішно закінчив повний курс відділення німецької мови Республіканських заочних курсів іноземних мов у Києві (1982--1984). Працюючи педагогом Ялинкуватської восьмирічної школи Сколівського району (1977--1986), активно записував усну народну словесність -- календарно- обрядові та родинно-обрядові пісні, балади, пісні про кохання та родинне життя, колискові, жартівливі, козацькі та рекрутські пісні, коломийки, прислів'я, приказки та народну прозу.

Чималу роль у зацікавленні В. Сокола фольклором відіграв Г. Дем'ян, з яким йому випало щастя співпрацювати понад 30 літ. Спілкування з інформантами у Григорія Васильовича відбувалося напрочуд легко, просто і завжди цікаво. Подібною практикою оволодів згодом і Василь. Однією з перших його фіксацій на магнітофонну стрічку (до того були записи лише «під олівець») стала пісня «Ой за горов, за високов», яку виконала талановита співачка з Верхньої Рожанки Марія Дуб [64, с. 231--232]. З того часу почався відлік його цілеспрямованої фольклористичної діяльності.

17 липня -- 13 серпня 1979 року В. Сокіл узяв участь у першій виїзній експедиції разом з Г. Дем'яном, Г. Сокіл, С. Гвоздевич, М. Глушком у зону будівництва водосховища на р. Стрий (сс. Довге, Рибник, Новий Кропивник Дрогобицького району на Львівщині). Під час цієї мандрівки в його поле зору потрапили майже всі пісенні жанри, що склали 250 одиниць, а також повний весільний обряд з ладканням (562 дворядкові строфи), який записав (разом з Г. Сокіл) упродовж кількаденних сеансів [1, арк. 24-- 327]. Своєрідними є колядки й щедрівки -- «Ой на полонині смереки схилились», «Господарю, чи ви чули», в яких зображено, що «над стаєнкою старою на чудо дивились» карпатські смереки, «злинули ангели та колядувати», народження Христа вітають усі -- «пастушки і пташки, все, що живе, все спішит поклін віддати». Літній цикл календаря представлений ладканням для худоби, що виконували на Святу неділю (Зелені свята) -- «Йа в неділеньку рано» (1 варіант), обжинковими ладканками «Ой слава тобі, Боже» (21 строфа), «Загоне, загоночку» (33 дворядкові строфи), косарськими піснями («Коби борзо жнива, жнива») та піснями, що виконували під час гуртового чищення капусти («Бродит заяць по капусті та й капусту ломит»).

«Портфель фольклориста» поповнила досить багата добірка балад із с. Довге -- понад 50 текстів. Це кілька варіантів про Боднарівну («А в містечку Бережечку команда стояла», «Там у місті на риночку, там музика грала»), про Лимерівну («Розпилася стара мати на меду»), тройзілля («Марисуня в недузі лежала»), про Довбуша («Ой попід гай зелененький»), повний текст балади «Ой служила Настя в пана», чимало взірців цього жанру про чарування («Ой у місті на риночку сталася новина»), про Якима («Ой уночі, опівночі, щи кури ни піли»), інцест («З-під крутого берега вийшла вдова молода») та інші.

У репертуарі інформантів зі с. Довге збереглися на той час і станові пісні. Серед них В. Соколу вдалося записати чумацьку «Ой їздив джумар сім літ по горах», козацькі -- «Морозе, Морозенку, ти, преславний козаче» та «Під зеленим рекетом», наймитську «Ой шум шумів по долині». Особливим багатством тематики вирізняються жовнірські пісні, про Першу світову війну, які здебільшого наспівав Іван Бернацький, 1902 року народження -- «У штирнайцітім році, як жнива настали», «Що мені із того, що війна буде», «Чотирнадцятий рочок настав», «Прийшла карта батькови». В останній, до речі, йдеться про дівчину-воячку: «Сам ся сотник дивує, Що за вояк воює. То не вояк -- воячка, З України юначка» [1, арк. 189].

Зафіксував В. Сокіл низку зразків любовної лірики («Ой ти, дубе зелененький», «Чи знаєш, дівчино, той вечір чудовий», «Ти, зелений дубе, ти, зелений верше», «Голуб на черешні, голубка на вишні»), родинно-побутових («Журо ж моя, журо»), про вдовину долю («Зажурилася-загадалася бідная й удівонька», «Ой мала вдова дрібнії діти»), сирітство («Зашуміли потоки, забриніли ріки»), чимало жартівливих («Не йдіть, дівчата, рано заміж», «Ой поїхав молдаван», «Сидит кугут на верші»). З пісень літературного походження -- на слова І. Франка («Ой жалю мій, жалю», «Зелений явір, зелений явір», «Коли часом в важкій задумі»).

Як член Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури В. Сокіл досліджував народну традицію тих сіл, з яких походили відомі діячі. З цією метою відвідав у різний час «малі батьківщини» І. Вагилевича, М. Зубрицького, А. Могильницького, І. Франка.

22--31 липня 1980 року побував фольклорист на батьківщині І. Вагилевича у селі Ясень Рожнятівського району Івано-Франківської області та в околишніх селах -- Перегінське, Осмолода, записаши 120 народних пісень (колядки, балади, співанки- хроніки, родинно- та соціально-побутові) і 204 коломийки [13].

Із трьох зафіксованих пісень зимового циклу одна -- загальновідома колядка «Добрий вечір тобі, пане господарю». Дві інші засвідчують явище між- жанрової дифузії, оскільки балади виконують функцію колядок -- «Ой була вдова й статечна жона» (мати отруює невістку, трутизну випиває і син, оби- двоє гинуть), «Був у багачє й уден синочок» (сестри чекають брата з війни, але той загинув). В останній простежується історична тематика:

Гм же, чи не той твій брат, що сім турків бив?

Гм же, на восьмім турку головку склонив

[13, арк. 89].

Вирізняються багатством балади та пісні-хроніки з Ясеня: про Боднарівну («У містечку Богуславку»), вбивство чоловіка-шинкаря («Ой летіла зозулечка від села до села»). Трагедію з с. Пороги оспівано в пісні- хроніці «Мати сина ізбирає, болит її серце» (трагічна загибель парубка під час вирубки лісу). Досить повний та художньо досконалий текст пісні «Сирітка» («Цвите, цвите черешенька, аж сі розлягає»).

Продовжив В. Сокіл експедицію 1--8 серпня 1980 року в західну частину Бойківщини -- с. Мшанець на Старосамбірщині, де тривалий час парохом був М. Зубрицький, та сіл Грьозова, Галівка, зафіксувавши близько півтори сотні фольклорних зразків [11]. Особливо вирізняються балади за повнотою текстів, багатством змісту, художньою вивершеністю. Між ними рідкісний варіант про продаж вагітної дружини розбійникам, відомий ще із публікацій Я. Головацького («Воре богач, воре», с. Мшанець), чарування парубка перепілкою («Ворав козак в зелененькім лузі», с. Галівка), тройзілля («Ой червоне сонце сходит», с. Галівка, «Ой на горі на високі єчмінь половіє» с. Мшанець) та інші.

Необхідно підкреслити, що В. Соколові вдалося зафіксувати раритетну пісню про «тісні роки», коли народ страждав від неврожаю картоплі:

Ци чули-сте, люде добрі, такую новину,

-- Бувайте ми, люде добрі, вже-м вам догоряла

[11, арк. 36].

Цей варіант близький до того, що записав І. Франко в Нагуєвичах та подав у праці «Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу» [65, с. 195--197].

Варто відзначити, що у Мшанці В. Сокіл натрапив на галицькі варіанти історичної пісні про Байду «Ой п'є Байда мід-горілочку», чумацької «Ой горе, горе чаєнці-небозі» та козацької «Чорна ріля ізорана». Цікаву інформацію із зібрань фольклориста можуть почерпнути не лише словесники, а й етномузи- кологи, зокрема щодо мелодики коломийок у залежності від місця їх виконання, оскільки одна із співачок супроводжувала своє виконання коломийок словами: «Так співают у нас на полі, коло худоби, на Маґурі, до скрипки, до стырцака, до танцю».

Щедрим на фольклорні записи для В. Сокола виявився 1982 рік. 21--31 липня він знову обстежував терени Західної Бойківщини, але вже в інших селах: Верхнє Висоцьке, Либохора, Красне Турківського району Львівської області. Навіть загальний огляд уснопоетичних матеріалів, зібраних у цих краях, засвідчує про його активну діяльність. Унаслідок скрупульозної збирацької роботи було опитано 49 інформаторів (36 у Верхньому Висоць- кому, 10 у Либохорі та три у Красному) й зафіксовано 149 пісенних зразків та 200 коломийок [9]. За жанровим наповненням записи В. Сокола становлять весільні пісні, ладканки до худоби, пісні про кохання та дошлюбні взаємини, родинне життя, жартівливі пісні, балади, коломийки. Серед інструментальних -- весільна музика під вікнами із коментарем інформатора: «Починаєся вісіля, і музики грают під вікнами «на добрий день». Регіональну специфіку репрезентують весільні пісні з обрядовим танцем «на балець».

Важливо наголосити, що фольклорист відшукав у с. Либохора унікальні зразки пісень, що виконували на Зелені свята, -- ладканки для худоби з відповідними коментарями інформаторів («Таке настало берло» та «Моя Ласійка-чоботарийка»):

Таке настало берло,

Вбы ся личичйко дерло.

Від кінця -- до корінця,

З ликами рум'яними.[9, арк. 123].

Тематичним багатством відзначаються балади з центральними мотивами: сестра через заздрість вбиває сестру («Мала Боднарька донечки дві»); мати отруює сина й нелюбу невістку («Чия то хатина крайня при долині»); чоловік продає дружину розбійникам, брат рятує її («Оре богач, оре»); свекруха заклинає невістку в тополю («Мала мати сина»); пісню-хроніку: «Ой у наші деревойці» (дівчина отруює хлопця). До речі, В. Сокіл обирав інформаторами не тільки досвідчених носіїв фольклору, а й дітей. Так, зазначену баладу «Мала Боднарька донечки дві» виконала семирічна Олеся Ігнатищ, а її трирічна сестричка Василина -- соціально-побутову пісню «Кувала зозуля на високі брамі» (це дочки відомого народного музиканта віртуоза-скрипаля і сопілкаря Василя Ігнатища; тепер вони обидві стали професійними музикантами і є постійними учасницями «Бойківських фестин»).

Зазначимо, що у діяльності В. Сокола переважали літні екскурсії для збору фольклорного матеріалу, однак він нерідко використовував і вихідні під час навчального року. Так, 5--7 листопада 1982 року він записав цінні народнопісенні матеріали зі с. Конюхів Стрийського району Львівської області [10]. Серед них календарно-обрядовий цикл, що складає більше двадцяти текстів (колядки, щедрівки, гаївки). Надзвичайно цінною для ґрунтовного вивчення народнопісенного фонду Стрийщини є щедрівка для господині «Гей стиха, браття, гей заступайте», оскільки подібних на сьогодні майже не збереглося в активному побутуванні. Мотиви колядок -- традиційні для те- рену та загальноукраїнського колядкового фонду: «ґречна панна стереже вино», «ґречна панна шиє», «до дівчини приїжджають троякі гості», «дівчина працює», «люди вихваляють дівочу красу» тощо.

Характерно, що у текст зафіксованої у Конюхові гаївки про скасування панщини 1848 року «Ми кривого танцю йдемо» вплетено образ зозулі, яка в українському фольклорі є символом передбачення, віщування певних подій чи долі людини: «Ти, сивая зозуленько, закуй же нам веселенько. Ти тоді нам закувала, як вже панщина пропала». Варто зауважити, що найбільше фольклористові вдалося записати гаївок з любовно-шлюбними мотивами («Ой на горі жита много», «Ой там в саду, в садочку», «Ой на горі, на вершечку», «Вже весна воскресла»). Весільні пісні «Вийся, віночку, гладко», «А в молодої за воротами», «Гребінці, матінко, гребінці» у поетичній формі пояснюють хід весільної драми, описують дії, які виконують її учасники.

Найбільшу кількість становлять пісні родинно- побутового циклу (40 текстів) -- про кохання та сімейне життя. Частина творів пронизана темою нещасливого кохання (мотиви «парубок їде на військову службу», «парубка наздоганяють посланці і повідомляють про смерть коханої», «парубок приїжджає на похорон»). Особливий інтерес викликає пісня «Ой чи будеш, дівчинонько, за мною тужити», у якій ідеться про загибель дівчини від туги за коханим. У текстове полотно твору вплетено елементи з народних голосінь -- мотиви звертання до померлої, прощання з нею, примовлянням до неї.

Серед зібраних наявні також соціально-побутові пісні: козацькі «Ой у полі нивка», «Ой на горі жито» (смерть козака, хлопця забирають в рекрути, дівчина тужить), пісня про панщину «В Галичині в ріднім краю» (важке життя селянина: непосильна робота на пана, матеріальна скрута, соціальна несправедливість), тюремна «Нічка темна над тюрмою» (політв'язень нарікає на свою долю).

Необхідно наголосити, що найталановитішою ін- форманткою В. Сокола виявилася Емілія Войце- хович-Рафальська -- активна учасниця визвольної боротьби періоду ОУН і УПА, дружина письменника, політв'язня В. Рафальського. Здобуваючи освіту (закінчила школу у с. Конюхів та гімназію у Стрию) займала ініціативну громадську позицію -- організовувала вистави, співала в хорі. На світобаченні Е. Войцехович позначилася співпраця з УПА та перебування у концтаборі ГУЛАГу в м. Кенгірі. Усе це також збагатило її пам'ять новими уснопоетичними скарбами -- повстанськими піснями. Саме від неї В. Соколові вдалося записати народні твори тюремної тематики. Загалом вона наспівала більше сорока пісень.

Зазначимо, що, крім експедиційного вивчення усної словесності, у ці роки фольклорист стаціонарно обстежував усну традицію с. Волосянки, Верхньої Рожанки та Ялинкуватого. За неповними підрахунками станом на грудень 1982 року загалом у нього налічувалося близько чотирьох з половиною тисяч записів народних творів (включно з коломийками, прислів'ями, приказками і прозою) та два ґрунтовні описи бойківського весілля (із сіл Ялинкувате і Довге).

Цілеспрямовані поїздки за усною народною словесністю здійснив В. Сокіл 1983 року, коли відвідав чимало сіл Сколівського району -- Жупани, Козьова, Коростів, Мита, Тернавка, Тисовець, Тухолька, Орява, Орявчик, Хащованя та інші. У цей час його цікавили переважно топонімічні легенди й перекази, більшість з яких згодом увійшла до збірника «Писана керниця» [40, с. 72, 79 та ін.].

Великим здобутком у науковій біографії В. Сокола стало вивчення етнокультурної традиції Франкового краю (сс. Нагуєвичі, Ясениця Сільна, Уріж). Ця поїздка проходила із Г. Дем'яном та Г. Сокіл. Про перебування та хід експедиції Григорій Васильович занотував у своєму щоденнику: «29 липня 1983 р., с. Івана Франка. Приїхало подружжя молодих фольклористів Сокіл Василь Васильович і Сокіл Гінна Петрівна. Зустрілися в Долішньому кінці села. Вони вертали з Франківки та її околиць, де дуже уважно оглядали місця, зв'язані з життям і діяльністю улюбленого письменника.

Ми довгий час не бачилися всі. Обмінювалися думками про фольклористичну працю... Приємно, що ці молоді педагоги так глибоко усвідомлюють потребу збирання і вивчення усної народної творчості, віддають цій справі велику частину свого вільного часу.

30 липня 1983 р., с. Івана Франка. Зранку про- вірили магнітофони. Я передав свою «Ліру-206» Сокіл Ганні Петрівні, і вона тут же від господині, в якої живемо, почала записувати пісенний фольклор. Потім з чоловіком обидвоє вирушили в Горішній кінець села для пошуків за зразками усної народної творчості, а я вирішив цей день присвятити опрацюванню мікротопонімічного опису села.

Сокіл В.В. записав близько трьох десятків пісень. Так же ретельно записує фольклорні та етнографічні матеріали і Сокіл Гінна Петрівна, яка встигла за цей день зафіксувати на магнітофонну стрічку два десятки пісень та цікаві перекази про Івана Франка.

липня 1983 р. зранку вибралися всі троє в Го- рішний кінець с. Івана Франка, оглянули тамтешню церкву і цвинтар. Я зробив декілька фотографій цієї пам'ятки дерев'яної архітектури та пейзажів з видами на хребет Діл і дорогу в напрямку Самбора.

Потім вирішили пішки іти до Ясениці Сільної, але по дорозі нас наздогнав автобус, зупинився і, щоби не тратити даремно часу, ми проїхали тих кілька кілометрів. Зійшли на початку села, в якому колись І. Франко ходив до школи.

Цінні матеріали залишили й Сокіл Ганна Петрівна та Сокіл Василь Васильович -- і пісенні, і оповідні, зокрема про Івана Франка.

1 серпня 1983 р. подружжя Соколів фіксувало подібні фольклорні матеріали також на магнітофонну стрічку. Після обіду Сокіл Ганна Петрівна поїхала додому (залишила річну дитинку у матері, а в Карпатах зараз гаряча пора сінокосів).

2 серпня 1983 р., с. Івана Франка. Продовжує дуже старанно працювати Сокіл В.В.

3 серпня 1983 р. Близько 11-ї години разом з В. Соколом виїхали до м. Борислава, відвідали книгарню, дещо придбали з літератури. Потім зайшли до поета Івана Гнатюка, послухали його захоплююче читання власних творів та поезій інших авторів, інформацію про роботу над черговою книгою, а також розповіді про літературне життя Києва, Львова та інших культурних осередків України.

З Борислава ми з Соколом Василем виїхали в Дрогобич, тут мій колега купив собі друкарську портативну машинку марки «Москва» за 135 крб.

5 серпня 1983 р., с. Івана Франка. Сокіл Василь цього дня довів загальну кількість своїх пісенних записів у селі Івана Франка та його околицях до сотні. Працює він над збиранням фольклору дуже старанно, але найбільше любить пісенний матеріал.

7 серпня 1983 р., с. Івана Франка. В. Сокіл уже мусить вибиратися на роботу в школі. Сьогодні ще разом поїдемо до Ясениці Сільної, а завтра він попрацює в Унятичах і звідтіля вже не буде повертатись до села Івана Франка, а вирушить додому. Потім, прийшовши з Ясениці, дещо змінив свою думку. Каже: «Попрацюю ще кілька годин завтра у селі Івана Франка і звідси поїду, бо в Унятичах поки розшукаю носіїв фольклору і встановлю з ними контакт, уже не буде часу записувати».

Наша сьогоднішня мандрівка до Ясениці була досить плідною. Мені вдалося записати 36 пісень і В. Соколові більше двох десятків.

8 серпня 1983 р., с. Івана Франка. В. Сокіл близько 11 год. виїхав додому» [67, с. 44--47].

Під час експедицій дослідники обмірковували питання класифікації, подальшої систематизації, впорядкування зібраних фольклорних зразків. «Я пропоную, -- зазначив Г. Дем'ян у щоденнику 7 серпня 1983 р., -- щоби пісні поділити на два машинописні томи. В одному подати мої записи, а в іншому -- В. Сокола та його дружини. Окремо, ясна річ, будуть прозові та етнографічні матеріали. Нотна частина, залежно від остаточної кількості записів, ввійде або як додатки до кожного з томів, або ж сформується цілком окремий. На цьому й погодились. Стосовно зібраних В. Соколом народнопісенних матеріалів раніше в Сколівському та Турківському районах, вважаємо, що найдоцільніше їх групувати за географічно-територіальним принципом. В одному збірнику подавати пісні Сколівського району, а в крайньому випадку й суміжної території, відповідно класифікувавши їх за жанрами» [67, с. 47]. Скажемо наперед, що переважна більшість фольклорних текстів, зафіксованих у той час, увійде згодом до збірника народних пісень з батьківщини Івана Франка в упорядкуванні В. Сокола (в антологію взято понад 100 його власних записів 1983 року).

Наполегливий збирач досліджував пам'ятки фольклору та етнографії сіл Яблунька, Манява, Гута Богородчанського району Івано-Франківської області, у яких колись жив і працював священик, поет-романтик А. Могильницький. Експедиція проходила з 30 липня до 7 серпня 1984 року, під час якої він занотував близько двох сотень фольклорних зразків. Про активну діяльність В. Сокола-фольклориста засвідчують самі зібрані матеріали, а також щоденникові записи Г. Дем'яна: «3 серпня 1984 р. Сокіл В.В. записував пісні від працівників лікарні. Говорить, що дуже приємне враження справила на нього Климович Василина Григорівна, 1924 р. н., неписьменна, але дуже добру має пам'ять. Від 94-річної жінки Квич Ганни Яківни, 1890 р. н., занотував 7 пісень. А загалом зафіксував понад три десятки пісень та коломийкових циклів.

Ввечері прийшов до господаря, де ми живемо, Нестерука Федора Івановича, 1926 р. н., і В. Сокіл записував від нього коломийки».

1 серпня 1984 р. Цей день вирішили присвятити записам народної творчості у селі Гута Богородчанського району Івано-Франківської області. Виїхали з В. Соколом туди о 10-й годині ранку автобусом «Івано-Франківськ -- Гута».

У Гуті зійшли ми з В. Соколом на початку (північному) села, почали, як звичайно, розпитувати людей про кращих носіїв фольклору та можливих інформаторів для опрацювання мікротопонімічного опису села.

Після того В. Сокіл пішов у Верхній Кінець села, а я залишився в Нижньому. Загалом цього дня мені вдалося записати понад 40 пісень, а В. Соколу -- 20.

О 9 год. 15 хв. сіли в автобус, поїхали до Старої Гути, а звідси тим же транспортом повернулись через Пороги до Яблуньки.

2 серпня 1984 р. Весь день з В. Соколом працювали у Яблуньці.

Потім фотографував жінок, від яких В. Сокіл записував усну народну творчість. Всього цього дня мені вдалося записати 31 пісню, а В. Соколу -- 40.

3 серпня 1984 р. В. Сокіл сьогодні записав у Яблуньці понад 20 пісень.

5 серпня 1984 р. Від 8-ї години ранку до 9-ї В. Сокіл повторно записував кілька пісень, які попереднього дня випадково стер на магнітофонній стрічці. О 9-й годині принагідною автомашиною доїхали до Солотвина. Там розшукали директора місцевого краєзнавчого музею і подивились матеріали, присвячені А. Могильницькому та М. Яцківу.

Принагідною автомашиною з Солотвина приїхали в село Марнову, а звідси автобусом до Маняви. Почали оглядати Скит Манявський [...]. Потім з В. Соколом пішли до Блаженного Каменя, оглянули експозицію історико-культурного заповідника. Я круту гору», «Ой мала вдова дрібнії діти») [27, с. 80--81, 129, 137, 194--195, 210--212]. Переказ «Як опришки припинили бійку» увійшов до збірника «Ходили опришки» [66, с. 97]. Пастуші обрядові пісні з с. Ялинкувате опублікувала О. Чеба- нюк у збірнику «Календарно-обрядові пісні» [30, с. 136]. Низка народних творів потрапила до видання «Весільні пісні» в упорядкуванні М.І. Шубравської («Болят кухарку ноги», «Неслава, кухарко, неслава», «А гусляк тонийкий, а й тонийкий смичок») [19, с. 257, 367]. Кілька текстів у записах В. Сокола увійшло до збірника «Пісні родинного життя» -- «Дала ня моя мамка за гори бивати», «Горе ж моє, горе, нещаслива доле» [41, с. 166, 293]. Окремі уснопоетичні твори фольклорист публікував на сторінках місцевої преси, здебільшого топонімічні перекази та легенди, а також добірки прислів'їв і приказок, коломийок тощо.

З чималим надбанням у науковій царині В. Сокіл 15 листопада 1986 року став аспірантом Львівського відділення ІМФЕ ім. М.Т. Рильського (від 5 лютого 1992 р. -- Інститут народознавства НАН України) зі спеціальності «фольклористика», успішно склав кандидатські іспити, підготував і захистив 1990 року у Мінську дисертацію «Топонімічні легенди і перекази українців Карпат» [60], яка була підсумком його тривалого практичного й теоретичного дослідження фольклору українців Карпат. У ній узагальнюються спостереження в ділянці відтворення дійсності в досліджуваних жанрах. Широту тематики й проблематики, поетичної системи, що склали основу дисертації, високо оцінили доктор філологічних наук Степан Мишанич (Київ) та кандидат філологічних наук Володимир Касько (Мінськ).

Ще працюючи над джерельною базою для дисертації, В. Сокіл пройшов у червні-липні 1987 року маршрутом Львівщини та Закарпаття. У Львівській області він записував у Дрогобицькому (Новий Кропивник), Сколівському (Урич, Корчин, Сколе), Турківському (Ластівка, Верхнє Гусине, Либохора, Ясениця, Вовче) районах; на Закарпатті у Воловецькому (Нижні Ворота, Буковець), Великоберезнянському (Чорноголова) та Перечинському (Турички, Тур'я Ремети) [8]. Об'єктом його фіксацій стала в основному топонімічна проза, більше двадцяти зразків з якої опубліковано згодом у збірці «Писана керниця» («Чорноголова», «Довбушева студня», «Цокан» тощо) [40, с. 60--61, 98, 129]. Посилено згромаджував фольклорист польовий матеріал і в 1988 році, взявши участь з 21 травня по 5 червня в експедиції по Івано-Франківщині та Чернівеччині. В Івано- Франківській області він фіксував народну прозу в Долинському (Лолин, Поляниця), Богородчансько- му (Манява), в Косівському (Прокурава, Річка) районах; у Чернівецькій області в Путильському (Дих- тинець, Сергії, Підзахаричі) та Вижницькому (Виженка) районах [4]. Значна частина з тих записів потрапила до «Писаної керниці («Бісків», «Писаний камінь», «Голови» [40, с. 35, 61, 135].

Прихід В. Сокола на наукову роботу до Львівського відділення ІМФЕ ім. М.Т. Рильського АН УРСР, результативна пошукова діяльність дала повну підставу Г. Дем'яну вважати його одним із фундаторів нового фольклористичного центру [23, с. 38--42]. Саме таким сьогодні став відділ фольклористики Інституту народознавства НАН України, який він очолює з листопада 2001 року.

Після захисту кандидатської дисертації В. Сокіл розширює географію теренових досліджень, тепер у крайній західній частині Українських Карпат. Так, з 11 по 20 червня 1991 року він обстежував народну традицію с. Явори Турківського району, Спас, Тершів, Ріп'яну Старосамбірського району Львівської області; Розтоцьку Пастіль, Смерекову, Великоберезнянського району, Новоселицю, Заріче во Перечинського району Закарпатської області. Традиційно його цікавили топонімічні легенди та перекази (про походження Ликицар, Смерекової, Ріп'яної), а також різножанрові пісні, в тому числі стрілецькі та повстанські. Варто наголосити, що у Розтоцькій Пастелі В. Сокіл записав цикл колядок і щедрівок («Коли ясна звізда з неба засвітила», «Ой зрунай, Боже, горы й долины», «А де ты ідеш, та й пане Янку» та ін.) [5].

Як член відділу фольклористики В. Сокіл брав участь у складі українсько-білоруської експедиції (5 липня -- 6 серпня 1991 року), під час якої вивчав стан етнокультурної традиції українців -- переселенців на Зеленому Клині (Далекий Схід, Росія). Цей тереновий масив він обстежував з іншими учасниками експедиції, серед яких були доктор філологічних наук, провідний учений ІМФЕ НАН України ім. М. Рильського Степан Мишанич з дружиною Мотрею Мишанич (Київ), кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник тієї ж установи Галина Довженок, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України Григорій Дем'ян. Кожен з учасників мав власний маршрут, який не дублював ні населених пунктів, ні інформаторів. Там йому вдалося виявити майже всі жанрово-тематичні групи народної пісенності. З тієї мандрівки Г. Дем'ян залишив ґрунтовний щоденник з ретельною фіксацією умов побуту, взаємостосунків членів експедиції з респондентами, ставлення до роботи, статистики записів усної народної словесності тощо [22, с. 291 -- 317]. Наприклад, запис за 3 серпня 1991 року: «Ввечері застав у готелі В. Сокола, що повернувся із села Спас. Там він одну ніч ночував у наших спецпереселенців з Галичини, записав близько сорока пісень від них. Ці люди дуже цікавляться сучасними подіями на Україні, одержують звідти незалежні газети. Зрозуміло, що й В. Сокола розпитували якнайбільше. Так за розмовами просиділи до 4-ї години ночі. Приїхав утомлений, але задоволений. Між співачками натрапив на жінку Войцехович із Конюхова Стрий- ського району. Це родичка Омеляни Войцехович з того ж району» [22, с. 312].

Двічі здійснив В. Сокіл фольклористичне обстеження Волині -- доволі цікавого історико- географічного регіону в північно-західній частині України. Там він уперше брав участь в експедиції впродовж 17--25 червня 1993 року. Географія його записів містить такі населені пункти: 1) Заставне Іваничівського району Волинської області; 2) Печихвости та Пустомити Горохівського району Волинської області; 3) Острів та Пляшева Радивилівського району Рівненської області; 4) Барилів, Немилів, Нивиці, Цеблів Сокальського району Львівської області. Фольклорист цілеспрямовано фіксував на магнітну стрічку історичні перекази, які йому частково вдалося вже опублікувати. Деякі стосувалися княжих часів («Заснування Львова») [29, с. 52], у частині з них йшлося про боротьбу українців проти монголо-татар і турків («Чорний шлях», «Оглядів», «Як господиня втопила татарку», «Турина») [29, с. 66, 90, 95, 103]. Дуже пильно проводив В. Сокіл польові дослідження місць, пов'язаних з Берестецькою битвою 1651 року, -- надзвичайно важкої і трагічної для козаків під проводом Богдана Хмельницького. Про ту сторінку нашої історії народна традиція зберегла чимало переказів («Церква на «Козацьких могилах» у Берестечку», «Бій під Берестечком та загибель козака Нечая», «Чули і голос козацький і коні іржали») [29, с. 130--131]. Однак більшість записів з тієї експедиції перебуває в рукописах [2].

Панорамніша картина постає з другої волинської експедиції, проведеної 10--20 липня 1994 року. Тут вельми представницькими виявилися досліджувані села. Так, у Рівненській області охоплено з Радивилівського району с. Сестрятин, Дубини; з Дубнівського району -- Студянку, Шепетин, Семидуби, Грядки; із Здолбунівського району -- Нову Мощаницю, Коршів, Гільчу. Хмельницька область репрезентована зі Славутського району Стриганами, Голиками, з Білогірського району Загреблею; з Ізяславського району Двірцем, Мислятином. На Тернопільщині обстежено в Кременецькому районі -- Великі Березці, в Шумському -- Обич. Щодо зібраного матеріалу, то він досить різноманітний як за жанрами, так і за тематикою. В полі зору фольклориста і надалі була історична тематика: княжа доба («Смерть князя Олега», «Помста княгині Ольги») [29, с. 19, 26--27], татарські й турецькі напади й спустошення українських земель, господарських і культових споруд («Татарський напад на церкву», «Як Мати Божа захистила Почаїв» та інші. Дослідник фіксував народний погляд і на новітню історію. Цікаві перекази про визначного українського діяча, воєначальника, гетьмана України (1918) Павла Скоропадського [3, арк. 8--10], а також про одного з провідників української національної революції 1917 року Симона Петлюру [3, арк. 11 --12, 33].

Під час волинської експедиції В. Сокіл фіксував і народні пісні, зокрема козацькі («Ой сів пугач на могилі» «Під містечком Берестечком»), про Нечая («Там у Бродах на ставочку туман налягає»), стрілецькі («У траві між осокою» [3, арк. 171--174]), повстанські («Ой пустіте, хай гляну я, гляну», «Попід лісом, темним гаєм» [3, арк. 171--179]). Є у записах чимало обрядових пісень -- колядок, щедрівок, купальських, обжинкових.

25 -- 26 березня 1995 року В. Сокіл відвідав з фольклористичною метою Чернігівщину, побувавши у с. Дігтярі Срібнянського району, а також у гетьманській столиці Батурині. Тоді він записав низку переказів про походження назви Дігтярі, урочища «Сотницьке», про Івана Мазепу, Мазепин стовп тощо [7]. Того ж року В. Сокола запросив Опіш- нянський музей-заповідник (Полтавщина) взяти участь у спільній експедиції Центральною Україною, яка тривала два тижні, починаючи з 12 по 26 червня. Як керівник, він запропонував маршрут чотирь- ма областями -- Полтавською, Кіровоградською, Київською та Черкаською. Акцент був поставлений на дослідженні видатних історичних місць. Фольклорист уперше представив науковій громадськості перекази про літописне містечко Родень (с. Пекарі Канівського району Черкаської області). Чільне місце з-поміж фольклорних матеріалів займають ті, що стосуються гетьмана України Богдана Хмельницького. Йдеться про перекази, пов'язані з Богдановою горою в Чигирині, найменуванням Суботова, походженням імені та прізвища Хмельницького, місцем поховання гетьмана України тощо [47, с. 336-- 339]. Другий блок джерел стосується трагічної сторінки нашої історії -- голодомору 1932--1933 років. По суті, В. Сокіл започаткував збір усної народної словесності цієї тематики під час зазначеної експедиції. Як результат -- записані сотні оповідань та переказів, з яких опублікував 59 текстів, зафіксованих 1995 року [див.: 63, с. 196].

В. Сокіл -- учасник трьох Чорнобильських експедицій. Так, з 11 по 23 липня 1996 року йому довелося працювати в селах Житомирщини, які перебували в зоні радіоактивного забруднення: Рубежівка, Межиліски, Базар (Народицький район), Каленське, Обіходи, Корма (Коростенський район), Недашки, Любовичі (Малинський район), Макалевичі (Радомишльський район). Він звернув увагу на перекази княжих часів, про боротьбу українців проти монголо-татарського і турецького поневолення. Вперше зафіксовано народні оповідання і перекази про Базарську трагедію 1919 року, а також продовжив записувати прозу про голодомор 1932-- 1933 років [61, с. 241--248]. Крім того, фольклорист виявив у цій місцевості значний пісенний матеріал -- веснянки, петрівчані, купальські, хрестинні та весільні пісні, чимало зразків побутового змісту [15].

7--25 липня 1998 та 1999 років об'єктом обсервації стала усна словесність поліщуків-переселенців із Чорнобильської зони. В. Сокіл поновив фіксацію народної прози голодоморної тематики, яка загалом у трьох експедиціях сягнула близько півтисячі зразків, з неї опубліковано 123 тексти [див.: 63, с. 196]. Нова тема двох останніх експедицій -- розповіді про переселення під час Чорнобильської трагедії до Баршівського, Васильківського, Макарівського та Переяслав-Хмельницького районів Київської області з Чорнобильського та Поліського районів. Паралельно записував фольклорист і різножанровий народнопісенний матеріал як обрядового.

І надалі учений активно досліджує народну прозу та пісенний фольклор. Він -- автор півтора десятка книжкових видань, понад сотні наукових статей, записав 5 тисяч народних пісень, сотні легенд, переказів і народних оповідань, 8 тисяч зразків малих фольклорних жанрів (здебільшого коломийок, прислів'їв та приказок). З 1990-х років фольклорист систематично публікує книжкові видання.

Значної ваги науковець надає спадщині попередників. У зв'язку з цим перевидав «репресований» збірник Михайла Возняка «Українські перекази» [62, 111 + VII c.], що вперше був опублікований 1944 року у Кракові. Репринтне видання В. Сокіл доповнив післямовою «Історична пам'ять народу», в якій, крім короткої біографічної довідки про М. Возняка, проаналізував сюжетно-тематичний склад текстів і визначив жанрову атрибуцію творів з погляду сучасної фольклористики.

Дослідник виявляє значну турботу про збереження усної народної словесності як неоціненного надбання української культури. Низку фольклорних видань у власному впорядкуванні В. Сокіл розпочав збірником «Писана керниця» [40], наукову вартість якого підсилює ґрунтовна вступна стаття «Топонімічна проза: жанрова й сюжетно-тематична специфіка» та фахові примітки із детальним зазначенням паспортизації до кожного тексту (їх налічується 281). Заслуговують на увагу покажчики збирачів, оповідачів, топонімів, словник діалектизмів. Особливий інтерес викликає покажчик сюжетотворчих мотивів. Фольклорний збірник «Писана керни- ця» з його солідним науковим апаратом належить до видань, виконаних у руслі кращих традицій української науки. До нього включений карпатський матеріал з друкованих, архівних джерел різних записувачів та власних записів. «Писана керниця» містить автентичні тексти без будь-яких втручань, що дало підставу київській дослідниці народної прози О. Брі- циній підкреслити «максимальне збереження зафіксованих збирачами діалектних рис» [17, с. 132]. Уснопоетичний матеріал охоплює легенди та перекази бойків, гуцулів, лемків про оселі, гідронімічні об'єкти, урочища. «Так скрупульозно й дбайливо вишукувати по зернині народні перлини міг лише той, хто безмежно закоханий у свій край, свій народ, свою мову, культуру та історію» [68], -- відгукнулися краяни про цю книжку.

Характерно, що В. Сокіл намагається працювати у тих ділянках, які малорозроблені, а то й зовсім лежать цілиною. Своїми науковими статтями, монографіями, збірниками вчений переконливо довів вагомість фольклористичної праці на зламі другого й третього тисячоліть. Він раціонально використовує ті сприятливі умови для розвитку національної науки, які склалися після відновлення незалежності України. Важливою справою професійної діяльності В. Сокола стала його монографія «Народні легенди та перекази українців Карпат» [52]. Це узагальнююче дослідження неказкової прози з Карпатського регіону розв'язує насамперед теоретичні проблеми щодо диференціації жанрів легенд і переказів та усної народної прози взагалі. Дослідники народної прози відзначили досить струнку класифікацію, яку подав автор монографії [17, с. 130]. Легенду, переказ, билицю та оповідання він запропонував розрізняти за ознаками основного змісту, персонажів, часу та епічної дистанції оповідача; сюжетний фонд проаналізував за тематичними циклами, виділив та простежив домінуючі мотиви.

Автор увів у науковий обіг і розглянув надзвичайно велику кількість карпатських легенд і переказів, істотне місце серед яких, за його спостереженнями, займають етіологічні, біблійно-героїчні та агіографічні. Тому в низці питань дослідник, як відзначила О. Бріцина, виявився «першопрохідцем на національному грунті» [17, с. 130]. Йдеться і про залучені до монографії перекази про січових стрільців, воїнів УГА, січовиків Карпатської України, вояків УПА. Це проблеми, які з ідеологічних причин до того часу не студіювалися у фольклористиці, а вони розкривають один з важливих аспектів національної історії та народної свідомості.

В. Сокіл застосував найбільш раціональну методику дослідження, а також самостійного наукового синтезування «сирого» і до того часу не відомого науці матеріалу. Монографія ґрунтується на розгляді широкого джерельного матеріалу, вперше в українській науці осмисленого «під новим кутом зору і через це становить винятковий інтерес» [17, с. 132]. До того ж, «Народні легенди та перекази українців Карпат» -- вагомий унесок українських фольклористів у роботу Міжнародної комісії, що займається вивченням традиційно-побутової культури населення Карпато- Балканського регіону (МКККБ). Запропонована тема входить також у коло проблем Міжнародного товариства з вивчення народних оповідань (МТВНО), метою якого є каталогізація сюжетів легенд і переказів. Проаналізований матеріал корисний для підготовки вкрай необхідного національного каталогу сюжетів і мотивів зазначених жанрів усної словесності. Наукові проблеми, порушені у монографії В. Сокола, джерельні матеріали не раз привертали увагу інших дослідників, на них, зокрема, покликаються науковці авторитетного видання етнолінгвістичного словника «Славянские древности» [16, с. 680].

У другій половині 1990-х -- на початку 2000-х років виходить низка антологій В. Сокола: «Фольклорні матеріали з отчого краю» (у співавторстві з Г. Сокіл) -- усна словесність з трьох бойківських сіл Волосянки, Верхньої Рожанки та Ялинкуватого [64]. Тут поміщено різножанрові тексти, серед яких особливу увагу привертають календарно-обрядові пісні зимового циклу -- колядки і щедрівки, родинно- обрядові: автентичне бойківське весілля з Ялинкуватого та низка текстів народних голосінь. Серед необрядових -- добротна добірка балад, пісні періоду ОУН--УПА, Карпатської України, тюремної тематики, малі фольклорні жанри -- коломийки, прислів'я, приказки та загадки. Прикметно, що В. Сокіл записав у с. Ялинкувате ще 1982 року пісню «Тиха вода по піщині», що є варіантом актуальної сьогодні «Пливе кача по Тисині» -- пісні- реквієму Майдану і Революції гідності. У бойківському варіанті початок її такий:

Тиха вода по піщині,

Сам не знаю, де погину [64, с. 400].

До слова, однією з перших звернула увагу на текст цієї пісні у збірнику відома київська дослідниця Наталя Кляшторна й опублікувала її' на Інтернет-сторінці «Бойкосвіт».

Нагромаджений матеріал під час експедиції 1991 року на Зелений Клин дослідник опублікував у книзі «Народні пісні українців Зеленого Клину» [39], в якій представив фольклорну традицію та стан національно-культурного життя українців Приморського, Хабаровського країв та Амурської області. З'ясовуючи деякі питання з історії заселення цих теренів, автор розмірковує над проблемою значення і місця пісенності в системі духовної культури українців-переселенців, її перспективою. Він аналізує жанри, тематику народної творчості, репертуар носіїв фольклору. Матеріал упорядкований за жанрово-тематичним принципом: обрядова лірика -- календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні. Кожен з цих розділів складається з окремих жанрово-тематичних груп.

Рецензенти підкреслили надзвичайну сумлінність і фаховість упорядника, який подав солідний науковий апарат, що включає не лише вступну статтю, тексти, відомості про інформаторів, а й поширені коментарі з вказівками на варіанти текстів, словник малозрозумілих слів, різноманітні покажчики, серед них мотивний німецькою мовою. «Значимість рецензованого збірника полягає передусім у тому, -- зазначив В. Івашків, -- що тут представлено автентичний фольклорний матеріал без будь-яких мовностилістичних чи змістових втручань, що дозволило колоритно відтворити реальну етнокультурну картину життя тамтешніх українців, яку доповнюють характеристичні світлини цікавих моментів їхнього побуту та самих інформаторів» [28, с. 1203].

«Як виник світ: легенди, колядки, балади» [69] -- чергова збірка фольклорних текстів, у яких втілено народний погляд на світотворчий процес -- землю, сонце, місяць, зорі, явища природи, надприродні істоти, людей, предмети культури, рослини, тварини тощо. Джерельною базою для цього видання послужили матеріали з «Велесової книги», уснопоетичних публікацій П. Куліша, П. Чубинського, М. Драгоманова, В. Гнатюка, А. Іоаніді, власні записи. Враховуючи читацьку аудиторію, особливо школярів, які намагаються збагнути причини виникнення довкілля, упорядник подав літературно опрацьовані тексти. Це чи не єдине видання такого плану у науковій практиці фольклориста.

Абсолютно новим, цікавим та оригінальним є збірник В. Сокола «Українці про голод 1932--1933» [63]. Про страхітливий голодомор 1932--1933 років в Україні заговорили вголос лише в останніх десять-п'ятнадцять років, а до того часу на цю тему було накладене табу. Уже з'явилася низка праць історичного плану, найбільше -- публіцистичних. Серйозні дослідження, які б ґрунтувалися на достовірних цифрах, фактах ще попереду. Власне такі надзвичайно цінні дані з фольклорної документалістики представив у своєму збірнику В. Сокіл. Подібної праці в українській народознавчій науці на той час не було, тому не випадково за цю роботу взявся фахівець, який тривалий час вивчав усну прозу. Тексти фольклорист зафіксував упродовж 1995 --2000 років у тринадцяти центрально-східних, північних та південних областях України. Запропонована тематична класифікація матеріалу за рубрикаціями: «Колективізація», «Напади. Пограбування. Руйнування», «Рятування». «Виживання людей», безперечно, допомагає краще виписати події, пов'язані з колективізацією та її наслідками -- пограбуваннями, руйнуваннями, масовим вимиранням людей.

Неперевершене значення має те, що дослідник обстежив особисто різні регіони України, зібрав неспростовні свідчення жертв і очевидців етноциду та подав їх у власних записах. Цей збірник В. Сокола помітно вирізняється на фоні тих видань, які нерідко публікуються чи перепубліковуються з інших джерел і часто-густо «грішать» своєю нефаховістю.

Наукову вартість книги посилюють покажчики. В. Сокіл у всіх своїх виданнях пропонує читачам важливий «Покажчик основних мотивів», який уводить у сюжетне коло творів, що публікуються. А тут цей покажчик перекладений трьома європейськими мовами -- англійською, німецькою та французькою. Таким чином, світ дізнається про українську трагедію. Праця В. Сокола подає усі ці справи з достеменною точністю, предметно та фахово. Вихід Ті у світ 2003 року був приурочений 70-річчю з часу трагічної події. Своєю книгою дослідник істотно збагатив національну літературу про найбільший злочин російського окупаційного режиму, свідомо організований кремлівськими шовіністами.

Прикладом наполегливої наукової праці фольклориста є книга «Народні пісні з батьківщини Івана Франка» [37]. Зібрання містить не лише кращі зразки, що були опубліковані раніше, а й записи, проведені учасниками експедиції 1983 року, в якій, окрім Василя Сокола, результативно працювали також Г. Дем'ян та Г. Сокіл. До того ж, упорядник книжки у серпні 1995 року спеціально виїжджав до села Івана Франка, щоби записати стрілецькі, повстанські та інші національно-патріотичні пісні, яких у період російсько-більшовицького колоніального поневолення збирати було неможливо.

В. Сокіл увів записи Івана Франка, його сина Петра, письменника і записувача народних пісень Михайла Павлика, композитора і народознавця Філарета Колесси, музикознавця Зеновії Штундер та згаданих вище фольклористів. Збірник складається переважно із пісень села Нагуєвичі. Часто їх доповнюють зразки, записані в сусідніх Урожі та Ясениці Сільній того ж Дрогобицького району на Львівщині. Вдалим завершенням основної частини видання є фольклоризовані пісні на слова Івана Франка. Українська національна наука і культура, як наголосив Г. Дем'ян, одержала вагоме, старанно підготовлене, кваліфіковано систематизоване й проаналізоване зібрання народних пісень, під спів яких, чи, принаймні, значної частини з них, формувалася особистість геніального українського письменника, вченого Івана Франка. Водночас це видання стало також оригінальним надбанням франкознавства [24, с. 286].

Високо оцінив «Народні пісні з батьківщини Івана Франка» відомий франкознавець Зенон Гузар, який, зокрема, підкреслив: «Про непересічну фаховість праці Василя Сокола свідчить те, що він у багатьох випадках розкриває життя тієї чи іншої пісні в діахронному плані, зіставляючи запис зі своїм власним, сучасним.

Важко переоцінити вагу такого збірника. Наша гу- маністика збагатилася працею фольклористичного (в якій засвідчено стан народнопісенної культури і в наш час), франкознавчого і національно-патріотичного.

Рецензований збірник -- прекрасне поєднання академізму з національною ідеєю» [20].

Франкознавчу тематику В. Сокіл продовжив, студіюючи фольклорну прозу, яку зафіксував письменник. Незважаючи на чималу кількість дослідників Франкової наукової спадщини, цей пласт залишався розпорошеним у різних, на сьогодні вже рідкісних виданнях. Уперше в українській фольклористиці В. Сокіл зібрав та опублікував окремою книжкою -- «Народна проза у записах Івана Франка» [36] і приурочив 150-літтю від дня його народження. До неї ввійшли казки, легенди, перекази, демонологічні оповідання, анекдоти. Видання додає важливий штрих до збирацької діяльності письменника і яскраво підкреслює, що І. Франко був добре обізнаний з оповідною традицією українців, закарбував її у своїй феноменальній пам'яті та передав у спадок наступним поколінням.

До 750-річчя заснування Львова В. Сокіл подарував шанувальникам української культури ошатну антологію [33]. «Збірник «Львів в українському фольклорі», -- анонсували рецензенти П. Ляшкевич та О. Стоколос-Ворончук, -- теж підготовлено і видано на зразковому рівні наукового академізму. Структурований він за жанрово-тематичним принципом: розділи «Усні джерела. Народна проза», «Обрядові пісні», «Необрядові пісні», «Родинно- побутові пісні», «Соціально-побутові», «Пісні національно-визвольних змагань», а в межах кожного розділу матеріали згруповано за тематичними ознаками. Наприклад, останній має підрозділи: «Стрілецькі пісні», «Пісні ОУН--УПА», «Тюремні пісні». Зважаючи на ювілейний статус видання, автор-упорядник на початку книги доцільно помістив історичні документальні матеріали з «Галицько- Волинського літопису» та «Хроніки Львова» В. Зиморовича, в яких зафіксовано першу згадку про місто, далі ліквідацію князем Львом Даниловичем, за наказом монгольського полководця Бурундая, оборонно-фортечних укріплень у Львові та подальше їх відновлення». І, резюмували оцінювачі збірника, що в ньому домінує «мотив тяжіння, тобто притягального міфу -- образ Львова найбільш сильний і творчо спонукальний у фольклорі» [32, с. 204].