Етнографічні записи з Підляшшя: Іван Ігнатюк

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Етнографічні записи з Підляшшя: Іван Ігнатюк



Іван Степанович Ігнатюк (20 жовтня 1928 р. -- 29 серпня 2013 р.) -- знаний громадський діяч, український фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, поет, краєзнавець, публіцист, збирач і дослідник традиційної культури українців Підляшшя. ігнатюк етнограф одяг прядіння

І.Ігнатюк, заочно здобувши освіту в Люблінському економічному технікумі ім. Феттера (1964), провадив активну культурно-просвітницьку роботу. У 1956 році він став співорганізатором Українського суспільно-культурного товариства (далі -- УСКТ) на Люблінщині. У 1956-1957 роках виконував функцію заступника голови Воєводського правління УСКТ в Любліні, у 1969--1970 роках -- секретаря.

Люблінський дослідник був членом Українського товариства в Любліні, Об'єднання українців у Польщі та Союзу українців Підляшшя, а також Люблінського регіонального відділення Польського народознавчого товариства; один з організаторів і засновників повітових правлінь у Володаві й Білій Підляській; організатор естрадної групи «Троянда» (у якій також брав участь -- співав).

Завдяки зусиллям І. Ігнатюка, у с. Коденець (нині село Люблінського воєводства, Польща) організовано драмгурток, який, інтегруючи місцеву громадськість, є єдиним осередком української культури.

Власне родинні цінності спонукали дослідника до вивчення традиційної культури українців у Польщі. Сам пан Іван згадував: «У 1968 році був я на весіллі свого наймолодшого брата в селі Данці Володавського повіту.

Це весілля проходило за народними українськими звичаями та обрядами. Тоді прийшла мені думка, щоб записати ті звичаї та обряди, бо вони з часом загинуть. У 1970 році позичив я магнітофон, стрічкову “Тонетку” і почав записувати весільні звичаї й обряди від своєї мами, дядини та народної співачки з сусіднього села Чепутка -- Анастасії Олещук. Як записав підляське весілля, вирішив на другий рік записати українські місцеві народні пісні і всі інші звичаї та обряди» [НТЕ. -- 2013. -- № 5. С. 118].

І.Ігнатюк описав і проаналізував особливості календарних звичаїв та обрядів, вірувань; обряди народження дитини, одруження й похорону; зібрав значний матеріал з народного одягу українців Підляшшя, відомості про який увійшли до низки міжнародних видань; зафіксував типи народного житла, простежив зміни в народній культурі в повоєнний час; вивчав домашнє начиння, декоративноужиткове мистецтво. Записав понад півтори тисячі обрядових і родинно-побутових пісень, чимало казок.

Власноруч записані етнографічні матеріали І. Ігнатюка становлять одинадцять збірок. Більшість із них дослідник передав на збереження до Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (далі -- АНФРФ ІМФЕ). Етнографічні матеріали дослідника зберігаються також у Музеї люблінського села (Польща) і Львівській національній музичній академії імені М. В. Лисенка.

І. Ігнатюк прагнув задокументувати «чисті» залишки діалектів краю та український фольклор. Захоплений цією ідеєю, етнолог провів велику польову роботу з накопичення автентичного матеріалу. Разом з експедиційними виїздами збирач практикував стаціонарне обстеження населених пунктів південної частини Підляшшя. Об'єктом досліджень стали села Білопідляського воєводства: Докудово, Бокинка, Матяшівка, Межилистя, Заболоття, Янівка, Чепутка, Данці, Ганна, Красівка та інші.

Його численні статті опубліковано у відомих часописах і щорічниках: «Український календар», «Над Бугом і Нарвою», «Український альманах», «Przcglad Prawoslawny», «Tworczosc Ludowa», «Podlaski Kwartalnik Kulturalny», «Наше слово» та інші.

З-під пера сподвижника вийшло чимало публікацій українською та польською мовами про традиційну культуру українців Підляшшя. На основі зафіксованого паремійного матеріалу постала збірка «Прислів'я, приказки, загадки з Підляшшя» (1983). У дослідницькому доробку І. Ігнатюка вирізняється і насичена фактичним матеріалом історико-краєзнавча розвідка «Підляшшя і підляшуки» (1985). Також підготовлено бібліографічний покажчик з народознавства «Materialy do bibliografii Podlasia і Chelmszczyzny» («Матеріали до бібліографії Підляшшя і Холмщини») (1985). Вищеподані роботи є упорядкованими рукописами, що зберігаються в АНФРФ ІМФЕ. У 2009 році він підготував дослідження «Звичаї й обряди люду Південного Підляшшя» (польською мовою).

Окрім етнографічних матеріалів, І. Ігнатюк упродовж життя записав також чимало мовознавчих текстів. Незадовго до смерті побачила світ його книжка «Українські говірки Південного Підляшшя» (Люблін, 2013). У виданні І. Ігнатюк розглянув головні фонетичні, морфологічні та лексичні риси говірок Південного Підляшшя, проте основну частину публікації становлять не аналіз мовних особливостей південноляських говірок, а тексти живою українською мовою, записані автором у 1970-х, 1980-х та 2002--2004 роках. Насамкінець видання подано «Словник говірок Південного Підляшшя», у якому зафіксовано 533 говіркових слова (одні -- суто підляські, другі -- полонізми) з поясненнями до них українською літературною мовою.

Визнанням його внеску в збереження, дослідження та пропаганду народної творчості стало нагородження відзнакою Міністерства культури Польщі -- заслужений діяч культури (1985). Громадська діяльність І. Ігнатюка не залишилася поза увагою і керівництва Польщі -- його нагороджено державними нагородами Золотий хрест Заслуги (1971) і Кавалерський хрест Ордена Відродження Польщі (1979).

Пропонуємо увазі читачів добірку з польових етнографічних записів І. Ігнатюка, здійснених на Підляшші.

1. Як вбиралися люди в селі Павлюки, ґм. Ганна воєв. Біла Підляська (зараз Люблінське воєвідство)

У міжвоєнний період, під час німецької окупації та до 50-их років, після визволення з-під окупації, люди в селі Павлюки вбиралися й ходили в такій одежі:

1. Святочний одяг дівчат і молодиць.

А) Літній одяг.

1. Купчі білі та різнокольорові блюзки, пошиті з шовку або з перкалю. Ще довший час після 1-ої світової війни замість блюзок носили дівчата, а переважно жінки, сорочки льнані, приоздоблені переборами.

2. Купчі хустки взорчасті (рожи), т. зв. шалянівки, і хустки рипсові, однокольорові, з бархомою (трензлями). Після І-ой світової війни ще кілька років замужні жінки накладали на голову каптурі.

3. а) Спідниці, пошиті з самотканої тканини в різнокольорові смуги, т. зв. хвартухи.

б)Спідниці, такані з льону, в різнокольорові клітини, т. зв. кратівки.

в)Зараз перед ІІ-ю світовою війною прийшла мода на спідниці т. зв. ловіцькі, тобто шиті з домотканого полотна в різнокольорові, так би мовити, райдужні смуги.

4. Ґорсети, шиті з чорної, синьої, бордової сатини, оздоблені кольоровою стебнівкою та цекінами. У трицятих роках прийшла мода шити також сердаки з самотканого райдужного полотна -- т. зв. ловицьки ґорсети.

5. Хвартушки, тобто запаски, були в різнокольорові смуги поперечні і подовжасті, приоздоблені в долині стрьожками та брежкою, тобто мережкою. А також носили хвартушки білі (льняне домоткане полотно чи купче бавовняне), вишивані в квіти гладким гаптом.

6. Різнокольорові пацьори, тобто намиста на грудах.

7. Черевики і туфлі.

Б) Зимовий одяг та осінній.

Крім вище поданих елементів одягу, дівчата й молодиці носили:

1) чоботи, т. зв. офіцерки,

2) сачки, тобто жакети (купчий матеріал),

3) сердаки -- безрукавці, оздоблені по берегах стьожками,

4) короткі кожухи, оздоблені стебнівкою.

На кілька років перед ІІ-ою світовою війною шили теж сердаки з райдужного самотканого матеріалу (в говірці -- тенчові).

В ґорсетах ходили літом, а в сердаках (сердаки мали під підшевкою ватоліну) і сачках -- восини й зимою. Ґорсет мав в низу такі «язики», яких звали «баскинами». Сердак то був без рукавів, такий безрукавець, а сачок мав рукави. В старих сачках і сердаках ходили теж нащодень або теж шили сачки й сердаки на будень. Дівчата й жінки перед 1-ою світовою війною та кілька років після ходили в літку у спідницях, т. зв. хвартухах, а восени й зимою -- в суконних спідницях, т. зв. бурках. Ходили восини й зимою в кабатах і сукманах. Убиралися також в сорочки з переборами, а замужні жінки накладали на голову каптур, тобто чепець.

2. Чоловічий одяг святковий

Хлопці й молоді чоловіки ходили в 30-их роках в купчих сорочках, маринарках, тобто піджаках (зимою), лєтніках (літом), куртках і довгих кожухах (зимою), в черевиках і чоботах. На голові носили шапки, т. зв. кашкети (літом), і чорні шапки з баранячої шкури (зимою).

В такому одязі, як в Павлюках, ходили ще в таких селах, як: Дубогроди, Засвятичи, Ружанка, Ставки, Шуминка, Шішно, Красівка, Ганна, Янівка, Кузавка, Ляцьке, Данці і Голешово.

Інформацію записано 5.VI.1986 р. від Марії Павлюк, рік нар. 1921, село Павлюки.

3. Інформація про спідниці

У міжвоєнний період в селі Данці, Погорілець, Чепутка, Вигнанка, Мутвиця, Жуки шили спідниці з домотканої тканини: основа купча (бавовна), а вток (вуток) -- т. зв. шевчиця. Тканина була ткана в такі валочки і була одного кольору: зеленого, бордового і синього.

Були теж тут спідниці з гладкої матерії, тобто без валочків, пошиті в такі клини та в низу облямовані вузенькою китайкою (стьожкою), а також щіткою, тобто мережаною китайкою. Така спідниця називалася «міньонцою». Полотно на ті спідниці теж ткали із шевчиці. Спідниця мала з-заду такі клини. Була вона довга, так що клини тяглися майже по землі. Спідниці в клини шили в селі: Жуки Гм. Тучна, пов. Біла Підляська, Соснівка і Вигнанка, Гм. Соснівка Володавського повіту.

Інформацію записано від Анни Пачковської (Ігнатюк), рік нар. 1905, село Данці, ґм. Ганна 5 червня 1986 року.

4. Інформація про обробку льону, прядіння і ткання полотна

-- Найперш треба пришихувати ґлєбу, землю: дати гною на зиму, зорати на зимовуй то горанці, сіяти льон -- то найліпший вродиться. Як виросте менш-буольш до десяти центиметруов, треба (його) полоти, виривати зело і тако перекідати по їдному... Баби сиділи, лежіели в борознах, вієте пам'ятаєте? Виросте, і треба його, як дозріє, треба його збити правом, в кулі пов'язати, в воду на три дні -- до тидня, щоб у воді помокли тиї кулі. Пуозній витягати, і на зельону траву або на стерню поростилати (його). Він буде лежіети до того, щоб та короста, як (його) терти, щоб вилитіла. І допіро збирають. Були такі вручни терниці, і тако рукою баби вечоріеми терли. І стерши, треба трипати. Терли льон на терниці. Допір, як вже його стерти, то допір шукають такої довгої трепачки, на дощку, і треба трипати тако. Збираються баби по п'ять, по шість, там, де балаган, і треплють трепачками і язиками... А потом треба його одергати. Клочє треба одуобрати оддзєльно, а льон -- оддзєльно, і прадуть...

Льон пріли на сорочки, на полотно біле, а клоччє -- на вал, на мишки. А в жилки робили льон. Як одергали, то так закручували льон в жилку з їдного бока й з другого бока. Бо то як полежить довго звізаний, то пуозній не розстранути було б його. А як він закруньоний, то його странути -- і він розпростується. Довгий льон з дерганки то називається «повісмо». І на коврітках пріли. І на тим ковріткови спрадуть і мотають, спершу то мотали так, і шаре (сіре) ткали. А вже пуозній то дуойшли до вньоску, же трошки є випрати, то буде білішше. А як витчуть, то хутчій у воду. Як виросте така молода трава, така, що тілько постелять полотно, пуод сподом трава, а полотно лежить так на тій траві. І як таке сонце жежке, то воно тоє полотно барзо білиться. Пуозній ще є (полотно) сперуть, те чорне виперуть, но, і допіро, шиють сорочки. На сорочки ткали на просто, на два подножки. А на ручники то ткали пжеважнє на чинувато, в «йоделкі» -- то є на поворотку. Така поворотка то йде сюди радочок і сюди радочок.

-- Як окремі частини коврітка називалися?

-- Є колесо, в колесові шпиці, пуозній є шнур, є шпуля, вилочки і дріт на шпулю, ківайка, і лавочка з ківайкою, бо інакше не було б трималося. А ще, найперш, до ткання то треба сновниці. Треба сновницю, вона зложона така зі штирох кіїв: о так і о так. Як вони зложони -- то два, а як розложони -- то штири, сюди й сюди. І допір на тому треба сновати, і як раз обийде (нитки), то зветься «губа». Наснувати колонка до колонка, то буде губа. А як їдна читверта, то то був ґріт, губа має штири Гріти. І допіро треба є навивати. До навивання треба гребло, і допіро на те гребло основу розкладати, розличити по кілько пар (ниток), і навивати. Навинувши, треба накідати: їдна (нитка) в очко, друга в бердо -- то значить їдна в ничаниці, а друга -- в бердо. А в ничаницях то є такі очка. І виходить просте полотно, а як чинувате (полотно), то треба штири ничаниці, і накідати в штири.

-- А як називають окремі частини ткацького верстата?

-- Головна чіесть верстата називається «клеха». Верстат має дві клехи. І тиї дві клехи збивають отими збивачіеми (збивачами). То є збивач. А в збивачови є такі клиночки або, інакше, клини. А то є навій -- на його (треба) навивати основу. А там другий навій, о так без (через) тамтиї збивачі навивається полотно. А то називаються «начаници». А то називаються «калаколчики», що тримають начинє, на тих кружечках крутяться, о так о, наступати (на поножіе). А то є ляда. А тут, в ляди, є бердо, в которе втягаються нитки. В основи є така зіва, жеб човника вложити з нитками. А в човникови є цівка з нитками.

-- А як нитки на цівку навивають?

-- Колись був такий сукач, що тако рукою крутили -- давній в руках (сукали). А тепер на коврітках (сукають), шпеня о сюди (в ковріток) вложу, і так сучу. А то називаються розпори, вони розпирають полотно, жеб не затягало берда. А то називаються поножіе, а їдьон то -- поніж. То значить, як на просто, то тчеться на два поножіе, а як на чиновате, то на штири. А то -- скажу вам -- то дощички, котори тримають поріедок, бо снуючи, то є такі кулочки, і о тако на куолочки закладається нитка сюди й сюди. Тут мусово було б поперев'язувати, і жеб так вложити є, бо якби порвалися нитка, то не було б поріедку. Цалий поріедок дощички ведуть. Нитки, що навиваються, називаються «основа», а тиї, що тчеться -- «вток». Та нитка, що човником кідати, то то (називається) у човникови є цівка, на котору навивається нитки. На два поножіе тчеться просте полотно, як на сорочку. Як в штири поножіе, то можна накідати, що будуть такі радочки на полотнови: тако буде їдьон кавалочок радочків іти в той бік, а другий в той -- то тоє полотно зветься «в чинувате ЧИЛІ повороткію». То є кружок, которим попускається основу, а тут другий, которий тіегне полотно, має такого запора і тіегне полотно, що до верстата йде. А то звичайна дощка. А то куферочок. Давній називали сундучком, а як великий був, то «сундук» (казали). Сундук мав верх вигнутий. Як був верх простий, то скриня була. З простим вічком -- то скриня. Просте вічко. Як порвалася нитка і її не можна зв'язати -- треба вточити і намотати на ролючку, а вона пуозній покажеться з навоя та нитка, її треба зв'язати, а ролючку (тоді) одкінути. Як порветься нитка і йде така «сказа» в полотні, то називається «близна». То, власьнє, для того є дощички, же о тут тримають пару, поріедок. Бо якби порвалася нитка, то би не мона (можна) було б відати котора, а так розсунеш о, тут дві, тут їдна -- і то вже відаєш, же то стіль (звідтіль). Бо то цалий (цілий) поріедок в основи тиї дощички. Я вже своє полотно виткала і буду билити. А друга скаже: я виткала і на билник понесла билити (білити). Билник -- то є така вода, а на тій воді росте маленька трава, як розстелиться полотно, то на тій траві тримається полотно і не тоне, а лежить, а сонце є припикає, і білиться на сонцьови.

-- Чи золник був?

-- А, золник був. Золник -- то золили, пересипали попелом, було таке жлукто, лліли воду, кідали каменя і так є гріли. Бо дзісь (тепер) то виварують.

-- А як то називається -- верстат?

-- Верстат. Називають теж «кросна». Верстат, чилі, кросна. Тілько давній були мали верстати, половина того, не було таких кросьон широкіх. Робили на верстатах такі дивани, же (що) треба було їх зшивати. Треба було барзо рахувати тиї паски, жеб (щоб) були їднакови, жеб зійшлися на середини, а дзісь вже «новочесьнє», два рази такое, і диван виходить цалий. Та баба, що ткала, називалася «ткачка».

-- Розкажіте про коврітка, як що називається?

-- О то є колесо, то є лавочка, а тут є ківайка така, вона так крутить колесо. В туой лавочци є ківайка. О то ківайка -- той патичок. А то є цалий ковріток. Тут є така шруба, що можна прикрунути тисьній чи люзьній, бо вона має такі шруби пуод сподом. А то ящик, а то шпуля, а то вилочки. О, бачите, які вони мають зуби (вилочки). А прівши, то треба сюди накладати нитку, і вона йде їдьон зубочок, пуозній, що раз далій, далій, щоб так рівнонько йшло. А то є триць, о такий, которий я вам покажу. Воно одкручується і закручується, і без того триця, то би не пріли б. Триць мусить бути, жеб можна було шнура наложити. А то ручка, тим рамінчиком тримає. А то шнур до коврітка. Цалий то ковріток. А тут є такій кій -- називається по-просту -- «кружіелка». їдьон патик просто, а другий «пйоново» (вертикально) тако вткньоний. Допіро в тим, що «пйоново» дзюрка, і вкладається такий потюс, жеб куделю зробити. Поперечний патик -- то кружілка, а той, що до гори, -- то потюс.

Говорила Анастазія Олешко, рік нар. 1914, село Дубогороди, Гм. Ганна, воєв. Біла Підляська (зараз Люблінське), записано 13 червня 1986 року.

5. Інформація про одежу й взуття та їх частини

-- До жіночої одежи належать: хустка, хустки, спуодниці. Колись ходили в хвартухах і ходили в бурках, тканих з вовни. З льону спуодниця, в паси -- то хвартух, а з вовни в паси -- то бурка. Були там на хвартухах паси червони, жовти, сині, чорни і інші. Як друобненькі паси, то називаються «стовпи», а як широкі паси, то називаються «смуги». Хвартушок, -- то що гінше, -- чилі по-польську запаска. Були кабати з вовни, чилі з сукна. Бо то була основа і вток з вовни, фольоване було сукно, бите. Були сукмани. Кабат був короткий, а сукман (свитка) -- довгий. Кабат і сукман в «талії», «в пасе», то, значить, в пояси був такий дощіпний.

-- У чоловіків «споднє» як називалися?

-- То нагавици. Клешня -- то по-польську «ноґавка» (штанина, холоша, ногавиця). Чоловік накладав на себе сорочку, маринарку (піджак). Камизелька (жилетка) була. Підшивка -- то «подшевка» по-польську. Рукав од блюзи, рукав од блюзки. Подерлися рукави. Були комірці (манжети), чилі «манкєти» попольську. Руку тримає в кишені. Треба розбиратися і треба йти спати. Казали роздягатися, але з буольшої одежи. Прийшов до хати і роздігся. Папружка, папруга, то по-польську «пасок» -- з ременя, а з полотна -- то називається «крайка», пояс. А ми ткали перебори! (набірування гапту на верстаті ткацькому). Папружка була зі шкіри. Сорочка і кафтан. До спаня була сорочка та, що пуод сподом. А тоє, що зверху, то скідали. «Убране» (мужчини і жінки) називалося одежою. Рубашкою колись називали сорочку, що накладали на верх. «Под споднямі» (штанами) чоловики носили калісони (підштанки). До зав'язування внизу клешнів у калісонах були торочки. Чоловік зимою в дорогу вкладав бурку з башликом. Бурка була шита з сукна. Як їде зимою (чоловік) в ліс, то накладає наверх бурку, а на голову -- башлик. З овечих шкур шили кожухи. Як кожух був без рукавів, то називався «безрукавець», «камизелька». Чоловики на голову накладали шапки, а їдна --то шіепка. Шіепка мала козирок. Шіепка з козирком називалася «кашкет», а кругла така -- то шіепка з баранячої шкіри. «Жолнєжи» (солдати) носили роґатівки. А така кругла (шапка) з козирком, то матіївкою колись звали. На шапці тоє кругле (по-польську «оток», укр. «обідок» -- то на нашому обичійка). На зиму була спеціальна шіепка, стояча така -- «каракушка». З холівам (туфлі) низивалися «черевики». Великі з холівами -- то «чобути», а їдьон -- «чобут», а пара -- то пара чобіт. З лика робили постоли. В постолах були (зроблені) з бурки старої онучи: (онучами) окручували ноги і волоками завивали (зав'язували). Як ходили без онуч, без шкарпети, то ходилося у «виступци». Як ходилося на голу подошву, то говорилося виступци. Впробусть обуватися, то вбуватися на голу ногу.

(Назви шевського снараддя): копил, шило, дратва. Шилом і дратвою зашивали чобота. А зелювки (підметки) прибивав штихтами. Дерев'яни штихти були. По-польські «шев», а в простій мові -- шво. (Прислів'я: «Лата на лати, що шва не знати». «За дурнею головою ногам нема спокою» -- село Данці, суміжне з Дубогродами, Гм. Ганна). До шиття уживали наперстка, то був наперсток. До стріжіення овечок були ножици. Казали теж овечи «ножици». Не було в їх (дірок), щоб пальці вложити, алі треба було цалою жменію (їх) тримати. А маленькі -- то ножичкі.

-- Ще розкажіте про одежу та їх частини.

-- Кусник -- то був такий шнуречок круглий. (Манжет) у сорочки називається «комірець», а два -- то «комірци». «Карчики». То була сорочка з карчиком, жеб не дерлася на плечох. Бо карчик вшитий, як там плечи викладали, попригинали, то сорочка не дерлася. Пуод рукавами в сорочці вшивали підставки -- а на «хмаках» (села під Парчевом) на тоє називали «цвиклі». Рукавици були без пальцюв на зиму, їдьон тилько був (палець) великий. Рукавиці зо всіми пальцями -- то були «пальчаткі». З такого грубого товару, то не могли бути з пальцями -- тепер то зо шматок шиють. Як давній шили з кожуха, то як пальці повирізують? Як (ходили) в сукманах, то була така сорочка з комером, і тут тако -- біли груди. Були сорочки будьонни і святочни з переборами. Старий чоловйк ходив з кольбою, то значить з загньоною палкою, а проста, звичайна звалася «палка» (палиця). До святочних бабських сорочок пришивали в низу пас полотна гіршого, і тоє називалося «підтичка». «Портяник» -- то портяна одежа, з портяного полотна. З портяного полотна були «кратуовки». «Сачок» -- то був такий «жакецік», його не називали «жакецік», тилько сачок. «Повивач» -- то такий мусив бути з бурки врізаної, і як дитина була маленька, то завивали її в шматки лляниї і допір тим повивачем, клали руки і оповивали так, щоб дитина ногами не трасла і руками, так в'язали.

Говорила Анастазія Олешко -- Дубогроди, 13 червня 1986 року.

6. Інформація про хвороби

Чоловік, которий має ядуху -- називають (його) «ядушливий». Віспа подерла, по-польську «оспа». «Одра» по-польську -- то була «відра». Як чоловік мав сухоти, то називався -- сухітник. Дихтиритус -- то (хвороба дітей) -- по-польську «дифтерит». Падачка (падуча, епілепсія). Руматис -- по-польську «реуматизм». Пухлятина -- то «опухліна» (опух). Прислів'я: «Як пухлятина потиче, то й дух втиче». По-польську «зґаґа пече» -- (по-нашому) зага пече. Гикавка як одбивається, одбивається -- то гикавка. Мліно робиться, вілко зробилося, мліно, вілко -- буду блювати. Як чихає, то виздоровіє -- «кіха» попольську. Вже виздоровієш, коли чихаєш. Має чиханку. Має кашель, кашляти. Перестань чихати або кашляти. Катар, (вона) прознобльона і катру достала. Сьвядить, так щось рука сьвядить, хіба опитуватися буду. Хороба свербічка -- як ціле тіло сьвядить, може, викупався в саджавци і достав свербічки. Як замовляють рожу, то беруть свячоне клоччє, роблять такі коптюшки і паліеть рожу. По-польську «вжуд» на руці чи на нозі -- то по-нашому «скула» (нарив, болячка). Як скула дозріє, то зсередини вивалюється такий шпин, то по-польську «рдзень» (стрижень). А той гній, то називається -- сукравиця. Скулу треба загоїти. Як загоїться, то зостаються такі прищики. Як коніе вдарити бичом, то зостається такий прут. Мозіль -- то така рана, з якої вже «ропа» («гній») виходить. Мозіль є болящий, розкидається. Ластовинє -- то є така темна латочка на тварови. Ой, який ти ластовічий -- то по-польськи «пєґати» (веснянкуватий). Така негожа дівка -- ластувіча. Курача дупа -- бородавки на руках чи на ногах, «кужайка» по-польську, казали теж курки. Попольську «пжепухліна» -- то по-нашому «кіла». Лупяги -- то по-польську «лупєж». Ковтун -- то хвороба -- «збіте влоси» по-польськи. Дохтур: пуошли дохторі, поїхав по дохтора. Коновал -- то той, що лікує кони. Фельчар -- то не цілком дохтор. Слабий (хворий), ще може видужати, виздоровити, вичуняти (рідко останнє слово).

Говорила Анастазія Олешко -- Дубогроди, 13 червня 1986 року.

Примітка: (--) слова в дужках є вставлені мною для зрозуміння тексту.

7. Інформації про народне вбрання

-- Сачок -- то інакше жакет. В сачках ходили восини й зимою жінки і дівчата. В лєтніках і маринарках ходили чоловики й хлопці. В лєтніках ходили літом, бо були вони шитиї з тонкого полотна, портяного і зі своєї роботи, а в маринарках ходили восини й зимою, бо були вона пошиті з суконного, часто саморобного полотна.

Як тчеться на чинувато (ткали переважно пристирала), то їдьон бік полотна буде інший, а другий -- інший, а як ткали на поворотку, то, значить, в ялинку, чи, по-польськи кажучи, «в йоделку», то обидві сторони були їднакові. Так ткали ручники, настілники чи інше. Тканнє на поворотку -- то тоє саме, що й в ялинку (йоделку).

Давній був такий звичай, що молодая мусила виткати й вишити ручник, бо як виходила замуж, то було в звичайови, щоб ручник вишитий чи ручник з переборами вона дарувала сестрі (зовиці) свого чоловіка. Також давній ручниками оздоблювали люстра й ікони в хаті.

Записано від Марії Павлюк, рік нар. 1921,

село Павлюки, ґм. Ганна, 30.VI.1986 р.

-- Пигуля -- то спідниця з вовни, виткана на кроснах в стежки (смуги). Рандаки були подобниї до пигуль, теж були ткани в паси з вовни, але інакше і були старішії.

Павліна Сльонзак, рік нар. 1906, село Матяшівка, Гм. Тучна,

12.VII.1986 р.

8. Дещо слів з підляської говірки

Стромачє -- поламані галузки, купа поламаних і поскладаних як-будь сухих гілячок (галузок).

Встромитися -- влісти в якусь пропасть (провалля), впасти в таке місце, з якого важко вилізти.

Насторонок -- невелика хвіра сіна, збіжжя чи соломи, положеної будь-як. «Ще там буде сіна з їдьон насторонок? Може ще бути два насторонки».

Настромити -- накидати, накласти чогось як-будь, в неладі.

Сумрій -- понурий чоловік.

Перити -- міцно бити щось. «Але рано перив дощ (град)».

Паращіети -- брящати, бити по дахові. «Але град паращить по дахови».

Спориш -- rdest ptasi

Кошутє -- galazki drobne sosnowe wraz z iglami, ktore sie grabie w lesie.

Слизинета -- slizgawica

Пухлятина -- opuchlizna

Кранутися -- obrocic sie

Куонець села Данців, що од Ганни, називали Гейшами, або Жидами, середину села -- Осередком, а другий куонець, що од Романова, називали Комарівкою, або Комарами.

Дівчину, яка хоче до хлопця, називали колись -- поспєха.

Шмуляти -- терти, пецькати, обшмуляний -- побружений чимсь жирним, що аж блищить.

Скрилик -- то кусочок цибулі, огірка, сала.

Жлопати -- міцно пити воду чи що інше.

Осцюк або осцік -- остра частина колоса жита чи ячменю.

Бильмо -- біла частина ока.

Записано

від Анни Пачковської (Ігнатюк), рік нар. 1905, село Данці, ґм. Ганна, 1986 р.

-- Чвертка -- то давніша міра збіжжя, муки, а також назва посудини, зробленої з дерев'яних клепок. Чотири чвертки -- то був корець. Один корець мав 6 пудів, а один пуд -- то 16 кілограмів.

Записано від Трохима Павлика, рік нар. 1898, село Данці, 1986 р.

Вищирка -- назва буряна, зіля, що росте у збіжжю, по-польську «яснота бяла».

Оповідання Анни Пачковської, рік нар. 1905, село Данці про вищирку

«Кумо, прийдіте до мене пшаниці пуодбирати. -- Ой куме, не прийду, бо у вас мниго вищирки у пшаниці». Зимою кума приходить до кума позичити муки: -- Куме, позичте мені муки на палюхи! -- Ой кумо, у мене в комори вищирка сидить. Я до муки, -- а вищирка до руки! Не могу вам позичити, бо вищирка не дає».

Жнивак, жниваки -- жнець, женці.

Записано 14.VII.1986 р.

9. Імена й прізвища на пам'ятниках, що стоять на могилках в селі Ганна Володавського повіту, Люблінського воєвідства

Петро Палющук, Дмитро Мілещук, Олександр Тихонєвич, Лука Хруль, Степан Баглай, Павліна Сєнявська, Онуфрій Уринюк, Євдокія Дейнека, Марія Ковальчук, Анастазія Занюк, Андрій Пастушук, Софія Шема, Микола Литвинюк, Даниїл Казмірук, Марія Гаврилюк, Данило Дейнека, Анастазія Північук, Іван Демковський, Степан Сема, Адам Павлюк, Микола Улянюк, Василь Ігнатюк, Євдокія Ігнатюк, Анна Корнелюк, Павло Булава, Микола Бакарель, Пракседа Бакарель, Татяна Курець, Лука Кохай, Пракседа Титюрка, Анастазія Ґараль, Ксеня Петручик, Анна Хруль, Антон Ґіль, Еуфрозина Ґіль, Елляш Павлик, Анастазія Бай, Варвара Прадюк, Дмитро Левчук, Станіслав Голешко, Іван Ваврищук, Катарина Лялько, Осип Кондратюк, Софія Чекейда, Прокоп і Онопрій Якімчуки, Василь Сьомак, Прозина Божик, Василь Ґараль, Степан Ґейло (Ґеїло), Михаїл Шепель, Степан та Ольга Петручики, Семен Голубчик, Сергій Окситюк, Ксеня Занюк, Василь Занюк, Грігорій Свідчук,

Анастазія Нестерук, Антон Собчук, Анастазія Остапчук, Софія Карватюк, Анастазія Веґера, Францішек Кирилюк, Іван Курилюк, Семен Кузьомка, Осип Соловчук, Владислава Неліпчук, Анна Одинець, Дмитро Дембковський і Текля Остапчук.

Записав Іван Ігнатюк 13.VII.1986 р.

10. Як давній пекли хліб

Муку на хліб мололи в жорнах і на млині на разівку. Мололи жито в витраках на разову муку, а потом вдома її просивали на ситах, щоб отруби одиходили. Такі були муки: разова і ситкова з жита і питльова мука з пшаниці. Ситкова мука -- то була мука, просіяна на ситках в млині. Хліб пекли з разової і ситкової муки. Разовий хліб був чорний, а ситковий -- билійший. З питльової муки пекли булки, ЧИЛІ, по-нашому, пероги. На хрестини теж пекли пальонки. Як давній шли на хрестини, то пекли палінку -- такий довгий білий ситковий хліб.

А пекли хліб то так:

Робили квас в діжци і докладали підкваску. Підкваска -- то кусок рощини з попереднього печева, зоставльоний в діжци. Як зробили квас, то розчиніли нануоч хліб і рано мисили, коли в діжці тісто пуодросте. Потом паліеть в печі, а як виросте хліб, то роблять булки хліба. Як вже піч напалиться, то вигортають коцюбою жіер з печи і помилом виметають попел з черену. Як роблять булку (буханку), то кладуть її на лопату і всаджують в піч. Перед тим сиплють на лопату отруби, щоб хліб не приліплювався до лопати. Замість отрубів ще клали пуод булку листок з капусти або дубовиї листя. Хліб пекли на підквасци, а пшаничну булку -- періг на дріщах. Найперш пекли хліби кругли, виробльони руками, а потом як вже винайшли бляхи, то почали печи хліб на бляхах. Той хліб був кантовий, подовжастий і йод його не сипали отруб, а бляхи шмарували салом чи то олійом. Як вкладали хліб до печи, то булку водою смарували, то той хліб буде тоди гладкий і блискотущий. Іще як той хліб запечеться, то витягають його і ще другий раз водою смарували, то він буде добре блищіети і мати хороший кольор.

Отакиї я знаю хліби, які колись були:

1. На весіллє пекли спеціальний хліб без соли, цукру і яєць, тілько вода і мука -- називався він «коровай».

2. Теж на хрестини пекли спеціальний хліб, якого називали палійкою. Той хліб росте на настілникови, його потом складають до купи, в двоє, і називається він «палійка». З тим хлібом колись баби йшли на хрестини.

3. На Великдень теж пекли спеціальний білий хліб, пшаничний, якого називали паскою.

4. На Руоздво, на весіллє, хрестини, гостину пекли з пшаничної муки білиї хліби, які називалися перогами. Періг -- то біла булка, спечона на дріщах.

5. На Руоздво пекли ще спеціальни пероги, які називалися колядниками. В середини в тих колядниках був мак, сушони-варони грушки і шаблі з маком. Для молодого й молодої на весіллє не пекли спеціального хліба. То був звичайний хліб, без якого не міг давній одбутися весільний обрад. Коли давній молодий їхав до шлюбу, то мав пуод рукою булку хліба, завиньону в рушникови -- такий був звичай. Як молодий приїжджіеє по молодуху, щоб її забрати до шлюбу, то вона теж виходить по молодого з булкою хліба і вводить його до хати, і тут вони кланяються батькам молодої. Потом вони сядають на хвіри, їдуть до церкви і везуть з собою той хліб. Вносять вони той хліб до церкви, а дружко, як батюшка вінчає, тиї два хліби тримає. Як виходять з церкви, то тиї дві булки хліба привозять додому, хліб забирають з воза, йдуть до хати з хлібом і сядають за столи.

Розповіла про хліб Анна Пачковська, попереднє прізвище Ігнатюк, рік нар. 1905,

село Данці, Гм. Ганна, воєв. Біла Підляська, родом із села Красівка, Гм. Володава. Записав 16 жовтня 1986 року її син

Іван Ігнатюк.

11. Інформація про перебори і народний одяг

Іван Ігнатюк: Од кого Віте научилися ткати перебори?

Станіслава Бай: Од матера, бабці і від свекрухи. Пжеважнє від свекрухи. Моя свекруха була в Дубогродьох за Байом Павлом. На ім'я мала вона Марія.

Ів. Іти.: Розкажіте, як Ви тчете перебори.

Ст. Бай: Перше, як я почала ткати, то приїхала пані з Варшави, з Інституту Взорніцтва. Хтіла, жеб я показала їй ті перебори, як переберається. Но то ми зачали в трьох ткати. Така була Дидюк Антоська і Патеюк Гелена. І ми ткали ті перебори. Трохи заробили на тих переборах. Взяли ми тиї взори. Взяли ми тиї спуодниці, такі сиви й не сиви, то на їх тиї шляки скрізь були, бачили ми наші взори. Як фабричні вони були. То потом такі зесполи давай заказувати на перебори. На ікони сюди десь пуод Хом робила я перебори. Заказували в мене священники три ручники.

Ів. Іти.: Розкажіте про техніку ткання переборів.

Ст. Бай: Наперше то снується. Но, нитки купчі, бо в'ядомо, топіро льону вже нема. Снується, навивається й накидається. На дощичках ту основу перебирається і тчеться.

Ів. Іти.: Як називаються окремі взори переборів?

Ст. Бай: На взори -- назвізкуов на їх нема. Як видумаєш, де возьмеш, так тчеш. Взори сами видумували або з сорочки де-якеї старої десь злапаєш. Пжеважнє видумувала.

Ів. Іти.: Чи ви брали удзял в конкурсах?

Ст. Бай: я брала удзял в конкурсах до Влоцлавка, де отримала першу нагроду, в Любліні брала удзял, де отримала нагроду. Було по кілька перших нагродуов. Брала я удзял теж в Білуй. Брала я удзял по музеах. Були теж нагороди: друга, була третя, але пжеважнє перші. На які зесполи, то трудно вже запам'ятати, де вже робила.

Ів. Ігн.: Ваші рушники до церкви брали?

Ст. Бай: Не відаю, чи до церкви. Вони говорили по-польську. Може, то до церкви? Але то, мусить, не були батюшки. Може, то уніятьські були ксьондзи. Я так думаю, що то були з тих унітув. Ще кілька рази той ксьондз приїжджів, ще в мене дивана купив, нажуту таку купив.

Ів. Ігн.: Чи крім тих переборів ще що тчете?

Ст. Бай: На виставу настілники ткали. Ткала я хвартухи і бурки. Топіро була в Цепелії вистава моїх виробуов. Топіро внучка ткала для їднеї пані, то ще я нигди таких не бачила. Привезла. Видно, була вона в Вириках і скрізь, і хтіла, щоб хтось їй виткав. І видно, нихто їй не хтів виткати.

Ів. Ігн.: Ваша внучка кілько має літ?

Ст. Бай: Двадцять сім.

Ів. Ігн.: Віте її научили ткати перебори?

Ст. Бай: Так.

Ів. Ігн.: То вже не загине та штука?

Ст. Бай: Так. Вона низивається Ельжбєта Залєвська. Живе в сусідньому селі Ставки, де вийшла замуж. Но й топіро виткала вона 10 спуодниць і 10 крайок. То була з влучки основа і з влучки ткала (вуток). Треба було снувати і видумати, щоб ти паски докладни були. Крайку тчеться на такій стані або на варштаті. Такі стовпчики нехто (ніби). Я но, як в снові сниться, то я бачила, як вони ткали. Але ми топір ткали. Нормально крайка виткана, ще в Ставках, навіть внучка ще топір має. Но вона дала до Красниставу на виставу свою крайку, а ми дали до Любліна із сестриницьою Ковалевською.

Ів. Ігн.: Моя мати вміла ткати перебори, а ручники ткала її мати, моя бабуля.

Ст. Бай: Ручники трудно ткати, бо треба мати дощичку і перебирати. Крайку то наснував і тчеш собі. Але теж нихто не вмів, нихто крайку не вмів виткати. А я оснувала, виткала і вийшла крайка. То дали ми на виставу до Любліна. Я і сестрина дочка, Ковалевська з Голишова. Моя сестра була за Бронком Червонкою.

Ів. Ігн.: Тепер, може, розкажете про тиї строї. Як дівки вбиралися, дівчата?

Ст. Бай: Но як: спуодниця в паски альбо ловіцька, альбо хвартух, хвартушок був шитий.

Ів. Ігн.: Сорочка була з переборами?

Ст. Бай: Я вже в блюзках ходила.

Ів. Ігн.: А баби, жінки як вбиралися? Я пам'ятаю, що в Дубогродьох баби ходили в сорочках з переборами.

Ст. Бай: Баби старіши в сорочках з переборами. Каптур на голові. Каптур, спуодниця і фартушок, в поперек тако був тканий або поздовж тканий, і сорочка в перебори дамська була: манкет в перебори і тутика нарамєнніки в перебори. А пазуха то вже була гладка. А менські -- то була стуєчка в перебори (стоячий ковмір). Рукави то були ткани. Свеї роботи полотно. А тут пліска на груди -- перебори мусила нашивати. Пжеважнє то ткали і не нашивали (переборів). Чиста біла сорочка і стуойка, і манкети то мусили бути перебори. То такі давнішні, прадідівські. Ходили в капелюшах з соломи. Постоли з лика. Нагавиці біли і крайкою пуодпасане, і сорочка з переборами. То був їх убір. Як вже зимній, холодній, то був такий сукман альбо кабат. Потом дівчіта мали ґорсети. Були теж бабські сукмани. Ще й топіро пошили кабата на виставу. Стари строї викінюни вже, бо в їх не ходять.

Інформувала про перебори і народний одяг Станіслава Бай, рік народж. 1927, село Дубогроди (по-польськиДолгоброди) ґм. Ганна, пов. Володава, воєв. Люблінське, записано 4 серпня 2002 року.

12. Про звичаї, обряди й вірування, пов'язані зі святом Івана Купали

В нас на Яна, в купалницю, як має бути купалниця, дзісь і дзісь в нас хлопці їдуть з одного кунця фурою і з другого кунця фурою, і хто кулько дров викіне, і то ни то жеб поїхав до лісу нарубав, нарубав і привюз на купалницю. Не. Ото була охвяра якась, но то якась була вружба. Хто кулько викіне. І типір з сюль привезють і з сюль привезють. І такий в нас вигун був в Київці пуд рікою Кжною. Завозять тиї дрова, складають хлопці. В вечур над заходом сонця всі збигаються, бо сонечко заграє. Сонечко три рази скочить, і тоє правдзівє на Івана. Як вже сонечко заходить, пудпалюють і спивають. Спивають, хто які пісні вміє. Найперш спивають такі Іванови, а потом то все спивають, такії тилько, не весільниї о, ружни спивають. Як переспивають тиї письні, всі скачуть через той угонь і кругом ходять. Но як то відаєте, як то молодьож. А назбирається тулько, от такого го! Як вже перетанцюють, перескачуть коло того огню, то хто має виночка, хто має гулячку зв'язану, і бігуть всі на ріку. А рика недалеко -- Кжна. Бігуть на рику. І кидають тоє на ріку, тиї виночки, ти гулячки зв'язани. І теж там спивають. Попихаються в воду, бо всі на босу. А вода такая плитка, що можна було бігати. Як там вже набігаються, набігаються то вже йдуть, вже всі топір в ольшину. Бігуть в вольшину і ламлють вольшину. А колись дахи були соломою крити і вже законьчилося всьо, всьо приходять топірака додому і втикають тую вольшину в стріху. І тая вольшина, то вуна так засохне і стирчить. О, як чи палець болить, чи нога заболить, то брали тую гулячку, приносили до хати, розпарували в теплуй водиці і тоє всьо прикладали -- то було барзо помоцне. То такая в нас була традиція на Івана. А спивати пісні -- то спивали.

Ів. Ігн.: Чи вірили, що в той вечур папороть цвите? Чи її шукали?

Н. Нік.: Внас папороті там близько не було і її не шукали.

Говорила Ніна Ніколаюк, село Добринь Великий, записано 13 серпня 2002 року.

13. Інформація про Різдво, Водохрещи, Новий Рік і Івана Купалу

В день 8.XI.2002 р. в селі Дубогроди, ґм. Ганна, під час записування пісень розмовляв я з Катериною Веремчук, рік нар. 1934, родом з села Вирики, також Володавського повіту. На мої запитання вона сказала, що в її рідному селі сніп збіжжя, якого вносили до хати перед Різдвом, називали колядою. У Новий Рік господар перевяслом з того снопа зав'язував овочеві дерева, щоб краще родилися фрукти. Вечір перед Новим Роком називали у їх богатим вечором. Не було у них звичаю, щоб у передостанній день перед Різдвом не постили і щоб той день називався богатим. На Новий Рік дівчата й хлопці щедрували, і не було звичаю, що по хатах сипали зерном. Був звичай, що господар входив до хати на Новий Рік і обсипував кутки хати зерном, говорячи одповідну щедрівку. У вечір перед Новим Роком дівчата й хлопці перебиралися за циганів (циганок) і жебраків (жебрачок) і ходили по хатах, чинючи збитки. Польське Тжех Крулі, українське Богоявления Господнє називали Водохрещами, другою колядою, а також щодрою. Не називали Иорданом.

Друга співачка Кароліна Дем'янюк, рік нар. 1939, на моє запитання сказала, що в Дубогродах не обходили дня Івана Купали, не пускали на Бузі вінків. Вона того не пам'ятає. Були тільки вірування, що в той день, як сонце заходило, то грало. Вірили, що в той день вночі цвіте папороть, і діти й молодь шукала того цвіту.

Записано 9 листопада 2002 року.

14. Інформація про гоготи

В нас перед Новим Роком то умовлялися дівчата і хлопці. Хлопці зоставалися в хати, а дівчата йшли гогутати. І так: кажда дівчина по два хадзяї обгоготала, бо кажда міла пулучку, бо колись називалися пулучки, а не хвартушки. Бо получка була зо свеї роботи, на кроснах ткана. Як зайдемо пуд хату: приймете гоготи? Гогочіте! Но і ми гогочимо. А одна пуд двери забижить і вже стоїть з фартушком, з тею пулучкою, і юй що винисуть. Як винисуть юй три жечи, знаїте так: кішки, бо то ни називалася «кашанка», тілько «кішка». Кішки -- то ковбаси, чи якогось пірожка з капустою, чи з чимсь. Но то буде богата хазяйка. А як винисуть одьон, дадуть, но то буде бідна. І так обийдуть тиї п'ять дівчини десять хазяїни. Нас було п'ять дівчини, жеб кажда дівчина міла два хадзяїни, жеб в тую пулучку юй дали два хадзяїни. І топір приходимо додому. Хлопці на нас ждуть, сидять. І топір ми всьо кладемо на стул. То вони вперш нас обсмиють: тая буде такеї хадзяйки, тая буде такеї хадзяйки. Такий залежать сміх. Но й топірика закличуємо... Приносять талірки і тоє всьо розкладається по талірках. Закличемо ще того дому хадзяйку і хадзяїна і мусимо тоє всьо з'їсти, що на талірках. І топір, котора добижить до талірка і висипле на жменю тиї крошички, що на таліркови, і в рот вкіне собі, то жеб було чисте просо і чистий льон. Но й топірака так: вже тоє з'їли всьо і хлопцюв ми одсилаємо, бо ми ворожимо. Ми товди ворожимо так. І всі ми зачинаємо ворожити, дівчата, бо як хлопці є, то вони нам перебивали, смиялися з нас. І ми хлопцюв фу з хати, а ми ворожимо. І ружни таки вружби ворожили. А остатня вружба такая була, же йдемо пуд вербу. Як ідемо пуд вербу, то говоримо. Алі як зайдемо пуд вербу, то скусуємо гулячки зубами. Скуситься зубами і зубами треба сложити за пазуху, жеб пальцями ни дотикати. І вже ни говоримо. Нихт до никого ніц не одзивається. І навет як я одходжу ворожити, то я вдома приказую, щоб як я прийду, нихт до мене ніц не одзивався. І нихт до мене не одзивався. -- Який хлопець присниться. Як нихт до мене не одзивався. І Віте знаєте, що я вірую в те. І мні приснився той, за якого я вийшла. А я міла нажечоного цалком іншого. І я так никому не признавалася, никому, щоб з мене не смиялися. Нажечоного має в свойому селі, а приснився юй хлопець з Добриня.

Говорила Ніна Ніколаюк -- Добринь Великий, 15 червня 2003 року.

15. Інформація про Коляду і Водохрещи

Муй тату, як принюс коляду, ввуйшов до хати і сказав: «Слава Ісусу Христу». І ми йому одказали. Но й вун топірака повіншував нас. А думаєте, я не пам'ятаю, як вун віншував: «Жеб віте здорови були, жеб училися добре, і як то відомо». Но й ставляє коляду в куткови, бо внас ставляли коляду в куткови. І сіна принюс пуд рукою, тоє сінечко положив, коляду поставив, а ми топірака вбираємо коляду. Бо хоїнка стоїть, йолка, як її називають, стоїть убрана. Алі колись так не було, як топірака, но всьо з паперу було, витинане було. Цястка пекли з ябличками. А ми тут пудбигаємо пуд колядицю і спиваємо для колядиці:

Кулядицьо, кулядицьо Дай нм мачку до кутиці!

Як не дате -- одкажіте Моїх нужок не томіте. / 2

Мої нужки, як пампушки Покупіте мні панчушки!

Мої нужки нивелички Покупіте мні червички! / 2

О такая то пісня була для коляди. Як тато поставив коляду, ми її вбирали папірцями, там ружними, то ми вбирали і тую пісню спивали.

На вечеру кутя була з маком. То ми її барзо любили ту кутю з маком. Бо вона ще була з цукром, з маком. В інших була з медом. Бо меду тра було купити, а мак свуй нарус. На вечеру був борщ з грибами, і рацухи були, кисіль овсяний був, з овса робили -- всього не спам'ятаєш. Рацухи були смажони на олійови, друщови таки. Були ще слєдзі. Риба була. Капуста з грибами була. Були колядники з маком, мусово було, а якже. Напекуть в печі, назавивають з маком. Клюсок з маком не варили на вечеру. Була тілько кутя з маком, мама завше її дужо варила, бо ми барзо її любили. На другий день її їли.

Перед Водохрещами теж пустили, як перед колядою, і теж була така вечера, теж постна. На Водохрещи внас то воду хрестили на риці. Я малою в Київцю була, а там рика Кжна (Крна) пливе. Воду свячону приносили додому і милися всі в туй воді. Так внас було зеведено, же принесуть води свячоної і топірака влівають в миску такеї води, а до теї влівають свячоної води, не дужо, не то, що всю, що принесуть. Но і топір приходили од старшого до найменшого і милися в туй воді, і кідали в тую воду гроші, зилізни гроші. Топірика Віте миєтеся і лапаєте в рукі тиї гроши, і миєтеся тими грушми, жеб завше гроши трималися чоловіка. І так милися і говорили:

Водицьо очищаницьо, очищи!

Водицьо очищаницьо, очищи!

Водицьо очищаницьо, очищи!

В нас такий був звичай.

Ів. Ігн.: Чи свячону креду не приносили?

-- Креду приносили у католікув.

Ів. Ігн.: Свічки з огньом додому приносили?

-- А де з церкви принесеш, як далеко церква.

Говорила Ніна Ніколаюк -- Добринь Великий, 15 червня 2003 року.

16. Інформація про коровай від Леокадії Нітихорук з Вільки Поліновської по телефону

Коровайниці розчиняли тісто на коровай на дріжджах і на молокові. До розщини додавали яйця, масло, цукор і сіль. Коровай пекли коровайниці в суботу перед весіллям, увечорі, а той вечір називали коровайним вечором. Давній парубків, які супроводили молодій і молодому на весіллі, називали маршалками, а тепер називають дружбами. Не влаштовували тут дівочого вечора, званого на сході Підляшшя над Бугом виночками. Коровай ділили перед перепойом, який тут називався хмельом. Коровай до поділу вносили до хати з комори: перший дружба в супроводі кількох дружок. Коровай на весіллі ділив весільний староста, званий тут райком, а над Бугом на сході -- дружком. Під час перепою складали подарки молодим. Коровай ділили під час весілля в хаті молодого, якщо у молодої не відбувався «хмель», і наоборот.

б липня 2003 року.

17. Інформація про звичаї й обряди від Марії Терешко і Марії Павлючук

Ів. Ігнатюк: Скажіте про перебивання посту, як у вас було?

Марія Терешко (М. Т.): А в нас розмаїто то бувало. Як прадуть прадки чи там пір'є скубають, то придуть, дмухають, пір'є до гори пуойде, то попелу горщик вкінуть до хати, то двери чимсь так подопруть, щоб не вилізти надвуор, окна малюють. Помалюють окна, жеби було помальоване. То розмаїто бувало. Навет і вуиз на дах затігнуть. Пуод хату ци кому навет принесуть і убікацію, пуод двери. Хто ввуойде, то просто смердить. Розмаїто бувало, алі то вже прошло.

Ів. Ігн.: Чи були у вас звичаї на Вербну неділю?

М. Т: На Вербну неділю у нас не було звичаюв.

Ів. Ігн.: А не билися пальмами?

М. Т: А то пальмами, як ідуть назад з церкви, но то пальмами биліся і казалі: Palma bije, nie zabije, a kogo palma bije, ten sto lat zyje!

Ів. Ігн.: А по нашому не говорили?

М. Т.: Нє. По-польську.

Ів. Ігн.: А на Великдень які були звичаї?

М. Т.: А великодни. То не було в нас таких жадних звичаюв. Бо я ни пам'ятаю.

Ів. Ігн.: Святили паску?

М. Т.: Паску святилі. І з паскою приходять і говорать: Христос воскрес! Топір то позабувалі всьо і того не говорать. Принесе, поставить і всьо. Я колісь свої діти то учила.

Ів. Ігн.: Яка та паска була -- білий хліб?

М. Т.: Був хліб, сир, масло, кобаска. Кобаскою опасане ціле поросятко, і мнісо розмаїте, і суиль. Но й як хто ще має які забубони, то ще голку в суиль всаджує там.

Ів. Ігн.: Нащо голку всаджували?

М. Т.: Жеб то щістє було для дочки чи для когось, жеб мніла шити. Такі забубони булі.

Ів. Ігн.: А в провуодну неділю шли з паскою на могилки?

М. Т: Нє. В нас ни було. В нас на могилки з паскою не ходилі.

Ів. Ігн.: У вас в Хвороститі на Проводи ходили на могилки?

Марія Павлючук (М. П.): Ходилі. Ходилі, носилі паску, кому повмиралі діти, то клалі єйця. Клалі винкі на могилі на Проводи. Вбиралі могили. Так що дбалі барзо о могилки.

Ів. Ігн.: Скажіте про звичаї і обряди, пов'язані з Різдвом. Про Коляду. Чи у вас снопа вносили до хати?

М. Т: Но. Тато завше пушов на обжондок. Ми шихуємо вечеру. Тато пушов на обжондок. Обжондок зробив. Приносить до хати сіно пуд пахою і снопочок збуижа, там жито чи там овес, а пжеважно то жито чи пшениця. І ставить в куткови. Приходить і каже: Рожество Твоє Христе, Боже наш. Сіно беремо і стелимо. Сіно на стуил, а на столі ставляєм тоди все їдло.

Ів. Ігн.: А як той сніп називався? Коляда?

М. Т: Коляда.

Ів. Ігн.: А кілька у вас потрав було? Дванацять у вас було?

М. Т: Розмаїто було. Часами дванаціть, часами ни було.

Ів. Ігн.: А які то потрави були?

М. Т: А то борщ, то пирожки, то кисіль, то селєдці, риба, а розмаїто то такії о. Постне все.

Ів. Ігн.: А колядували в вас?

М. Т: Колядували. Я не колядувала і колядок ни памнятаю.

М. П.: Ми, як прийшлі з церкви, то ходилі спивати по хатах. Спиваліхмо «Твоє Рожество, Ти Христе, Боже наш», «Новая радость в світи ся з'явила» і «Свята Дєва сина породіла».

М. Т: Тиї письні є в согласніку. Таких наших спеціальних писень нема. Там ходилі з «Геродом», спивалі письні, той «геруд» і той жид з бородою.

Ів. Ігн.: У вас в Коденцю колись ходили героди?

М. Т: Ходилі.

Ів. Ігн.: А з козою ходили?

М. Т: Но, ходилі з козою. Як ходилі «героди», то голову стиналі Геродови, і вже забирають його д'ябли.

...