Невербальні коди обрядового дискурсу на матеріалі календарного циклу різдвяних свят українців

Обов'язковою прикрасою в хаті українського селянина на різдвяно-новорічні свята був Дідух (Дід, Коляда, Колядник (колідник), Корочун) - це обжинковий або зажинковий сніп (іноді його називали Снопом-раєм, що напряму пов'язано з місцем перебування духів предків), виготовлений із житніх пучків, або плетених пучечків, які обв'язуються кольоровими стрічками або стеблиною. Дідух - багатозначний предметний символ. Люди вірили, що в цьому снопі живуть і дух поля, і дух бога Сонця, і душі померлих предків, від яких залежить майбутній урожай, і які оберігають родину від усякого лиха. Слово дідух має низку й інших значень, які, з нашої точки зору, є результатом метонімічного переносу на основі суміжності матеріалу, з якого вироблялися всі ці предмети: жмут соломи або очерету для загорожі або обшивки куреня; затичка з соломи; гніт, просочений воском. У такому випадку дідух може означати місце, де зимує дух предка. Сніп-дідух ставили на покуті, а після Щедрого вечора на ранок сніп-дідух спалювали, бо вірили, що з димом у небо (рай, вирій) відійде і дух дідуха-предка [3, с. 154].

Інший варіант зі снопом-дідухом описав В. Скуратівський: «Дідуха і Снопа-рая ставили у світлицях напередодні Багатої куті, і свою обрядову функцію вони виконували впродовж усіх різдвяних свят. Це були високомистецькі витвори, що аніскілечки не поступалися сучасним ялинкам. Сьогодні обряди, пов'язані з Дідухом, майже втрачені...» [11, с. 21].

Сніп жита - Дідуха - до хати вносив господар, піднімав його високо над столом і ставив на покутті під образами. Потім перев'язував дідуха залізним ланцюгом, клав біля нього ярмо, чепіги від плуга і хомут, а господиня накривала все це новою білою скатертиною. Під стіл клали й інші залізні предмети: леміш від плуга, сокиру тощо. Залізо здавна було оберегом: усі предмети, що з нього вироблялися, пройшли крізь вогонь. Діти босоніж торкалися залізних предметів під столом, «щоб ноги були тверді, як залізо» [4, с. 47].

На Свят-Вечір все, що є в господарстві, має бути на своєму місці. Члени родини повинні бути вдома: «хто ж спізниться, той цілий рік блукатиме поза хатою» [11, с. 29]. Заборонялося в цей час і щось позичати. З ціллю все перевірити, господар обходив і уважно оглядав своє господарство. Категорично заборонялося сваритися; добрим знаком було примирення з ворогами. Берегинею домашнього вогнища була жінка, і вона мала обов'язок захистити родину символічними діями. Щоб «закрити рота» своїм ворогам, господиня затикала клоччям усі дірки в лавках і ослонах [4, с. 46]. Цілком вірогідно, що це могли бути клоччя соломи або затичка з соломи, яку називали дідухом. Хто ж, як не дух предків, міг краще захистити увесь рід від ворожого слова та дії?

Іншою магічною захисною дією була й наступна: господиня зав'язувала на мотузці стільки ґудзів, скільки мала ворогів. А коли всі сідали вечеряти, вона сідала на мотузку [4, с. 46], і це означало, що в результаті такої імітативної магії, вона зав'язувала рота всім ворогам, і вони будуть мовчати протягом усього року.

На зимові свята (найважливішими вважалися Різдво, Коляда й Водохреще), зокрема до Різдва, запасалися харчами для тварин, паливом і готували багато пісних страв - дванадцять; рідше - дев'ять - на так званому новому вогні, який «добувала» господиня, виконуючи певні магічні дії: вона діставала з покуття кремінь і кресало, що дванадцять днів лежали під образами, тричі хрестилася, поверталася до схід сонця і викресала новий вогонь. Цим вогнем розпалювала в печі дванадцять полін, які зберігала та сушила дванадцять днів останнього місяця [4, с. 45]. Новий вогонь, можливо, був пов'язаний з таким базовим архетипом, як початок світотворення, нового року, майбутнього врожаю, народженням нового сонця, символом якого був вогонь. Магічним числом у цих діях було 12, яке, вірогідно, символізувало 12 місяців року.

Серед ритуальних страв (борщ, риба, гриби, картопля, капуста, квасоля, каші, пироги тощо) обов'язковою була кутя, яку готували з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні - з рису). Перед тим, як варити, зерна вимочували, товкли, сушили, знову товкли, щоб звільнити від луски. Всі ці дії «нагадують ще неолітичну епоху» [2, с. 188].

До невербального коду на Святвечір відносимо й ритуал «нести кутю на покуттю». Ця страва мала стояти у новому горщику впродовж усіх зимових свят (на кожне варили свіжу кутю). На покутній бік стола хазяїн клав трохи сіна, а коли господиня накривала на стіл, молодша дитина (до семи років) на сіно клала три хлібини або калачі, грудку солі і ставила велику воскову свічку, а мати на покутті біля «вівтаря» вже ставила горщик з кутею та узваром [4, с. 47-48]. Коли господиня несла кутю, вона запрошувала всіх сісти і супроводжувати її дію звуками квочки; коли ставила узвар, всі підводились і кудкудакали. Потім мати легенько смикала за чубчики дітей. Усі ці дії пов'язані з імітативною магією і були направлені на те, щоб кури гарно неслися і виводили чубатих курчат [11, с. 30].

В інших районах нашої країни кутю на покуття ніс найменший хлопчик у родині.

Першим за святковий стіл сідав господар, але перед тим брав свічку, миску з кутею, кланявся до чотирьох кутів і передавав страву дружині. Предки вірили, що на Багату кутю до оселі приходять вечеряти й душі померлих родичів. Саме тому, перед тим, як сісти, всі «продували місце, - щоб не привалити собою мертві душі... » [4, с. 50].

Перед тим, як почати їсти, старійшина три рази підкидав по ложці куті до стелі. Всі стежили, скільки зернят прилипне після кожного разу. Перша ложка - «на приплід»: стільки з'явиться в новому році ягнят та іншої живності. Зернини на стелі після другої ложки символізували врожай зернових. Після третьої - кількість роїв бджіл у господарстві. Під час вечері намагалися не виходити з-за столу, тихо розмовляти і не пити води - «щоб у жнива не мучила спрага» [11, с. 31-32].

Починали вечерю з куті, натомість всю не з'їдали, «залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь; це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу». Якщо під час вечері хтось чхнув, то це було добрим знаком [там само].

Після святкової вечері виконувались й інші ритуальні дії, але рамки статті не дають можливості описати все, що входять до складу невербального коду на різдвяні свята в різних регіонах України. Однак все у невербальних кодах (і дії, і предмети) вважалось магічними і було направлено, перш за все, на вшанування добрих сил живої природи, а також духів предків. Календарні обряди зимового циклу, зокрема й Різдво, так само, як і всі сімейні обряди, пов'язані з переходом від смерті (зимою) до життя, коли сонце повертається на тепло [16, с. 124-137]. Такий перехід у міфологічній свідомості предків вважався дуже небезпечним, отже потребував магічного захисту, що й здійснювалось завдяки невербальним кодам під час різдвяних свят.

Зважаючи на те, що календарні обряди і ритуали майже втратили свою значущість, і в першу чергу це стосується невербальних кодів, перспективними вважаємо дослідження саме таких кодів як у календарних, так і в сімейних обрядах. До невербальних кодів уналежнюємо й символічні дії з найважливішими у житті предків стихіями - вогнем і водою, - дослідження яких залишається актуальним.

Література

1. Буряк В. Д. Поетика інформаційно-художньої свідомості: [еволюція форм і методів вираження інформації (факту) в контексті інтелектуалізації творчої свідомості]. Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 2001. 329 с.

2. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології. К.: Мистецтво, 1995. 336 с.: іл.

3. Войтович В. М. Українська міфологія ; передмова В. Шевчука. Вид. 2-е, стер. К.: Либідь, 2005. 664 с.: іл.

4. Воропай Олекса. Звичаї нашого народу. К.: Оберіг, 1993. 592 с.

5. Давидюк В. Ф. Вибрані лекції з українського фольклору (в авторському дискурсі). Вид. 2, випр. Й перероб. Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010. 448 с.

6. Зыкова И. В. Культура как информационная система: Духовное, ментальное, матеріально-знаковое. Монография. М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2011. 368 с.

7. Копаниця Л. М. Поетичний текст в усній і книжній традиції: питання поетики та художньої семантики: навч. посіб. К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2010. 397 с.

8. Костомаров Микола. Слов'янська міфологія. К.: ФОБ Стебеляк О. М., 2014. 200 с.

9. Лисюк Н. А. Постфольклор в Україні. К.: [Агенство «Україна»], 2012. 348 с., с. 184.

10. Селіванова О. О. Лінгвістична енциклопедія. Полтава: Довкілля-К, 2010. 844 с.

11. Скуратівський Василь. Святвечір. (у 2 к.). К.: Вироб.-комерц. фірма «Перлина», 1994. (Укр. пізнав. б-ка «Земляни». Сер. «Українці»). К. 1. 288.

12. Сто найвідоміших образів української міфології / В. Завадська [та ін.]. К.: Орфей, 2002. 448 с.

13. Українська фольклористика: словник-довідник / уклад. і заг. ред. М. Чорнопиского. Тернопіль: Підручники і посібники, 2008. 448 с.

14. Фрейденберг О. М. Поэтика сюжета и жанра: период античной літератури ; Ленинград. ин-т философии, литературы, лингвистики и истории (ЛИФЛИ). Ленинград: Гослитиздат, 1936. 454 с.

15. Юнг К. Г. Символическая жизнь / Пер. с англ. Издание 2-е. М.: «Когито- Центр», 2013. 326 с.

16. Яковлєва О. В. Обрядовий дискурс у системі національної лінгвоментальності: монографія ; «Одеський національний університет імені І. І. Мечникова». Одеса: 2014. 396 с.

Размещено на Allbest.ru