Кутя та коливо: порівняльний аналіз обрядових страв (на матеріалах із Західного Полісся)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Кутя та коливо: порівняльний аналіз обрядових страв (на матеріалах із Західного Полісся)

Вікторія Симко

студентка, дійсна членкиня Малої академії наук, переможниця Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт членів МАН України (2021, секція «Етнологія» та «Археологія»), історичний факультет

м. Львів

Анотація

Народна культура українців -- проблематика, яка має невичерпну актуальність, адже її значення -- у збереженні української ідентичності в умовах глобалізованого світу, у відтворенні локальної специфіки культурних явищ, у поясненні їхніх історичних джерел.

Метою дослідження є комплексна характеристика та порівняльний аналіз куті та колива як обрядових страв, представлених у традиційно-побутовій культурі українців Західного Полісся. Об'єкт дослідження -- обрядові страви кутя та коливо в народній культурі українців, а предмет -- спільне й відмінне у цих стравах з погляду народних назв, приготування, споживання, застосування у звичаях та обрядах тощо на теренах Західного Полісся.

Територіальні межі дослідження охоплюють Західне Полісся (тобто північні райони Волинської та Рівненської (по річку Горинь) областей) як складову Полісся України.

Методологічною основою дослідження стали методи польового етнографічного дослідження, зокрема інтерв'ювання респондентів (в умовах карантину застосовано інтерв'ювання за допомогою телефонного зв'язку), а також порівняльно- історичний, типологічний та структурно-функціональний методи.

Ключові слова: кутя, коливо, українці, Західне Полісся, північні райони Волинської області, різдвяно-водохресна обрядовість, поховально-поминальна обрядовість.

Abstract

Victorya SYMKO

Student, Scholarship holder of academic scholarships of the President of Ukraine 2021/22 a member of The Small Academy of Sciences,

Ivan Franko Lviv National University, Faculty of History,Lviv

KUTIA AND KOLYVO: COMPARATIVE ANALYSIS OF RITUAL DISHES (ON MATERIALS FROM WESTERN POLISSYA)

The folk culture of Ukrainians is an issue that has inexhaustible relevance, because its importance is in preserving the Ukrainian identity in a globalized world, in explaining the historical sources of cultural phenomena. It should be noted that each topic from different areas of Ukrainian folk culture is relevant. After all, the local specificity of cultural phenomena in certain areas causes difficulty in reproducing their full picture. In this context, we emphasize the importance of collecting field materials -- on interview recordings from respondents -- bearers of traditions.

The purpose of the study is a comprehensive description and comparative analysis of kutia and kolyvo as ritual dishes presented in the traditional culture of Ukrainians in Western Po- lissya. The object of study -- ritual dishes kutia and kolyvo in the folk culture of Ukrainians, and the subject -- common and different in these dishes in terms of folk names, cooking, consumption, use in customs and rituals in Western Polissya.

Research methods. At the time of writing the article the principle of historicism was followed and general scientific and special scientific methods were applied. Among them, special attention is paid to the methods of field ethnographic research, in particular, interviewing respondents (in the conditions of quarantine, telephone interviewing was used), as well as such methods as comparative-historical, typological, structural and functional.

As a result of the research, materials from Western Polissya show that kutia and kolyvo have a clear connection, which can be traced in the household and ritual spheres. It was found that the basis of the two dishes was sweetened (honey, sugar) porridge, mainly from wheat or barley, and later also from rice. Instead, poppy seeds were added to the kutia, in some places -- uzvar, nuts, raisins, oil, milk and cracklings (for a meal on January 13). It is shown that kutia and kolyvo were usually the first during ritual meals, they were tasted on three spoons, and the remains were most often fed to chickens or birds. It is investigated that in the rites of winter holidays, in which kutia appears, there are economic and funeral (kutia as food for the souls of deceased relatives) motives. Kolyvo, according to Polishchuks, is exactly the food for the souls of the dead, and as porridge appears in actions with economic motives.

Keywords: kutia, kolyvo, Ukrainians, Western Polissya, northern districts of Volyn region, Christmas, New Ysar and Epiphany rites, funeral and memorial rites.

Вступ

Дослідження народної культури українців було і залишається актуальним завданням етнологів та етнографів. Адже навіть попри наявні праці локальна специфіка культурних явищ на тих чи інших теренах зумовлює складність у відтворенні їх повної картини. У цьому контексті наголосимо на важливості збирання польових матеріалів -- на записах інтерв'ю від респондентів -- безпосередніх носіїв традицій. Усе зазначене стосується й обраної нами теми дослідження, метою якого є характеристика та порівняльний аналіз двох обрядових страв народної культури українців Західного Полісся -- куті та колива. Попри те, що ці страви є досить відомими, інформації про них із Західного Полісся не так багато. Крім того, порівняльне дослідження куті та колива як обрядових страв в історіографії майже не представлене, хоча їхня схожість (практично -- тотожність) давно відзначена вченими. Отже, розкриття пропонованої теми дає змогу висвітлити важливі явища народної культури українців, та слов'ян загалом.

Об'єкт дослідження -- обрядові страви кутя та коливо в народній культурі українців, а предмет -- спільне й відмінне у цих стравах з погляду народних назв, приготування, споживання, застосування у звичаях та обрядах тощо на теренах Західного Полісся.

Методологічна основа дослідження полягає у дотриманнні принципу історизму та застосован- ні загальнонаукових і спеціальнонаукових методів. Серед них особливу увагу звернено на методи польового етнографічного дослідження, зокрема інтерв'ювання респондентів (в умовах карантину застосовано інтерв'ювання за допомогою телефонного зв'язку), а також такі методи, як: 1) порівняльно- історичний (під час встановлення схожості та відмінності між історичними явищами шляхом порівнянь);

2) типологічний (для класифікації різновидів обрядових страв залежно від складників, обрядів за мотивами тощо); 3) структурно-функціональний (аналіз обрядів за чотирма кодами -- персонажним, ак- ціональним, предметним та словесним).

Територіальні межі дослідження охоплюють Західне Полісся, тобто північні райони Волинської та Рівненської (по річку Горинь) областей. З огляду на природно-географічні умови Полісся законсервувало багато явищ традиційно-побутової культури українців, а тому віддавна цікавило вчених-народознавців. Попри це, не всі його частини досліджені рівномірно.

Основу джерельної бази пропонованого дослідження становлять неопубліковані джерела -- матеріали інтерв'ю з мешканцями Західного Полісся, записані нами від респондентів різних вікових категорій (1930--2000-х років народження) -- уродженців населених пунктів північних районів Волинської обл.: с. Любохини Старовижівського району, с. Гаруша Турійського району, с. Гривядки Ковельського району, сіл Боровичі, Нові Підцаревичі, Тель- чі і Троянівка Маневицького району. Для зручності, назви районів вживаємо за старим територіально- адміністративним поділом Волинської області, а під час згадок у тексті наводимо їх скорочення, відповідно -- Ств (Старовижівський р-ну), Трк (Турій- ський р-н), Квл (Ковельський р-н) та Мнв (Ма- невицький р-н). Різні вікові категорії інформаторів дали змогу показати досліджувані культурні явища в динаміці: зі змінами, яких вони зазнали на початок третього десятиліття ХХІ ст. Натомість територія дослідження дала змогу охарактеризувати місцеву специфіку куті та колива як обрядових страв в окремих селах Західного Полісся.

З опублікованих джерел під час підготовки статті ми використали:

Матеріали етнографічних праць Павла Чубин- ського, присвячених календарно-побутовій та родинній обрядовості українців переважно Правобережжя, включно з територією Західного і Середнього Полісся. Ці матеріали цінні тим, що відображають особливості побутування явищ народної культури у ХІХ ст. [1; 2].

«Народні календарі» Василя Доманицького на матеріалах Василя Абрамовича (західнополіське село Яполоть та околиці, нині Костопільського р-ну Рівненської обл.) [3; 4], Володимира Галайчука та Сергія Ципишева (Любешівський р-н Волинської обл., Зарічненський р-н Рівненської обл. -- терени Західного Полісся, та Березнівський р-н Рівненської обл., що належить до Середнього Полісся) [5--7], Світлани Толстої (загальнополіський матеріал) [8]. Особливість «Народного калєндаря у Ровенськім по- вітї Волинської ґубернії» -- у матеріалах середини ХІХ ст. [4, с. 39], С. Толстої -- у порівнянні різночасової інформації з різних теренів Полісся, з наголосом на народних термінах. Натомість специфіка «народних календарів» львівських етнологів, передусім В. Галайчука: у надзвичайній докладності наведеної інформації. Зважаючи на це, ми отримали ґрунтовний порівняльний матеріал про кутю на півночі Західного Полісся та у середньополіських селах.

Матеріали корпусу експедиційних матеріалів «Етнографічний образ сучасної України» (його томів, присвячених календарно-побутовій та поховально- поминальній обрядовості) [9; 10]. У цьому унікальному виданні вміщено надзвичайно важливі для нашого дослідження польові етнографічні матеріали, зафіксовані у селах Західного Полісся провідними українськими етнологами. Наприклад, інформацію про кутю та/чи коливо у селах Камінь-Каширського, Ковельського, Любомльського, Шацького районів Волинської обл., Володимирецького та інших районів Рівненської обл. записали Олександр Васянович, Лідія Артюх, Олена Боряк, Алла Дмитренко та інші дослідники [9, С. 27, 31, 34, 263; 10, с. 13, 17--19, 24-- 28, 35, 39, 41, 237]. Зважаючи на те, що інформації про коливо із Західного Полісся в опублікованих джерелах та наукових працях -- обмаль, польові матеріали О. Васяновича, Л. Артюх, О. Боряк про цю страву мають для розкриття теми надважливе значення.

Етнологічні праці Л. Артюх, зокрема комплексна монографія вченої «Українська народна кулінарія (Історико-етнографічне дослідження)» [11], довідникові статті її авторства про ці страви [12; 13], а також розвідка «Ареальна характеристика поминального хліба на українському Поліссі» [14] є головними позиціями історіографії теми нашого дослідження. Остання публікація є найбільш ґрунтовною та комплексною працею про коливо у народній культурі поліщуків. У ній Л. Артюх зробила наголос на рецептурі та народних назвах колива у різних населених пунктах усього Полісся України. Народні терміни на означення колива на Середньому Поліссі містить й монографія Валентини Конобродської [15].

Загальноукраїнський контекст куті та колива осягнуто завдяки розділам авторства Олександра Курочкіна (календарно-побутова обрядовість) та Світлани Ульяновської (поховально-поминальна обрядовість) з колективної праці «Українці» [16; 17], загальнослов'янський -- статті Марини Валенцової «Кутя, коливо, канун» з довідника «Слов'янські старожитності» [18].

Важливі сучасні тенденції у побутуванні календарних звичаїв та обрядів у поліщуків Рівненської обл. проаналізувала Надія Ковальчук [19]. У своїй статті дослідниця торкнулася й куті, рецептура якої у ХХ -- на початку ХХІ ст. зазнала змін. Локальні особливості куті на Західному Поліссі добре видно на прикладі порівняння цієї страви з кутею на території сусідньої Волині, наприклад, у селах Горо- хівського району Волинської обл., матеріали з яких навела у своїй статті Марія Савка [20].

Для осягнення особливостей дослідження Полісся народознавцями, його районування, що важливо для нас з теоретичного погляду, ми використали праці Ігоря Гілевича [21] та Михайла Глушка [22].

Основна частина

В «Етимологічному словнику української мови» термін «кутя» визначено як: 1) обрядову кашу з ячмінних чи пшеничних зерен із солодкою підливою; 2) Святий вечір; 3) пшеницю, зварену для поминок (коливо). Мовознавці вважають, що цей термін -- грецького походження (означав зерно) [23].

П. Чубинський зазначав, що «кутя» є обов'язковою стравою Святвечора -- «Вилії», «Коляди» або ж «Багатої куті» [1, с. 162]. Поліщуки с. Яполоть та околиць Вілію на Святвечір могли називати просто «Кутею», а перед Водохрещем -- «Голодною кутею» [3, с. 63]. На основі опублікованих джерел та польових матеріалів можемо стверджувати, що на Західному Поліссі кутю готували переважно тричі (6, 13 та 18 січня) або двічі -- 6 та 18 січня, й те, що ця страва дала подекуди назви для надвечір'їв Різдва, Нового року та Водохреща [6, с. 46, 53; 7, с. 1454--1465; 10, с. 13, 17, 19, 24--28, 35, 39, 41, 42].

Згідно з польовими матеріалами з поліських теренів Волинської обл., у народних назвах надвечір'їв Різдва, Нового року та Водохреща фігурують такі терміни, як «Вечір»/«Вечор» (наприклад, «Багатий», «Щедрий», «Посний»)1, «Вечеря»/«Вечера» («Перша», «Друга», «Третя», «Багата», «Щедра», «Посна») Зап. 18 січня 2021 р. від Штейни Людмили, 1955 р. н., уродженки с. Любохини Старовижівського р-ну Волинської обл.; Зап. 8 січня 2021 р. від Лабнюк Феодосії, 1942 р. н., уродженки с. Гаруша Турійського р-ну Волинської обл.; Зап. 19 січня 2021 р. від Солтис Наталії, 1972 р. н., уродженки с. Гаруша Турійського р-ну Волинської обл.; Зап. 19 січня 2021 р. від Тимощук Людмили, 1970 р. н., уродженки с. Троянівка Маневицького р-ну Волинської обл. Зап. 18 січня 2021 р. від Штейни Людмили, 1955 р. н.; Зап. 18 січня 2021 р. від Лабнюк Феодосії, 1942 р. н.;, «Коляда» («Посна», «Водяна», «Голо- дна», «Писана») 3, «Вілія» 4, а також «Кутя». За словами респондентів: «Є три вечері. Вечеря на 6-те число -- просто «Святвечір» [...] У нас готують кутю і перед Cтарим Новим роком. В нас 13 січня -- «Щедрий вечір», «Багата вечеря». А вечерю 18 січня називали «Голодна кутя». Вона є пісна, люди може менше до неї готувалися, але кутя є обов'язковою» (с. Тельчі Мнв) 5; «Вечера 13 січня -- «Багата вечера», «Щедрий вечір», «Багата кутя». А вечера 18 січня -- «Бідна кутя», «Строга кутя» (с. Троянівка Мнв) 6. Крім того, зустрічаємо назви «Щодруха» (13 січня) 7 та «Водянуха» (18 січня) 8. Наведені терміни на означення 6, 13 та 18 січня зустрічаються на різних теренах Полісся [5 -- 7; 10; 8, с. 132--134; 18, с. 71]. Можемо ствердити й те, що назви надвечір'їв Різдва, Нового року та Водохреща на Західному Поліссі могли й не становити суцільного ряду з назвою «кутя». До того ж, кутю могли готувати не на кожне з цих свят.

Згідно з розповідями наших інформаторів, на Західному Поліссі кутю найчастіше готували тричі: 6, 13 та 18 січня. Наголосимо: якщо трапези на надвечір'я Різдва та Водохреща були пісними, то перед Новим роком дозволялося їсти скоромне. Крім того, якщо на вечерю 6 січня кутя була безпосередньо головною стравою, то на дві інші трапези ними могли вважати вареники, млинці чи пироги (13 січня) та свячену воду (18 січня).

На різних українських етнічних землях кутя мала і має свої особливості в приготуванні. Л. Артюх зазначає, що кутю найчастіше готували з пшениці чи ячменю; заправляли тертим маком, горіхами, медом, подекуди узваром [11, с. 105]. Різнитися могла й кутя на різні обрядові трапези (навіть на надвечір'я Різдва та Водохреща, коли вечері -- пісні). Поліщуки Костопільщини на Святвечір готували пшеничну кашу з медом або цукром, а на Вілію 18 січня -- «кутю з медом-цукром і з маком, іноді з олїєю» [3, с. 63]. За матеріалами В. Галайчука, на території За- річненщини на святвечірню трапезу кутю готували з ячменю, «з оліями» (з льону) та сіллю [6, с. 46, 53]. О. Васянович зафіксував, що у с. Козлиничах Ковельського району кутю з пшениці або ячменю варили на три Вечері. На пісні трапези до куті додавали олію, а на Щедруху -- шкварки. Натомість у селах Любомльського району кутю могли варити лише перед Різдвом -- на Багату вечерю (кашу з ячменю заправляли олією, медом, маком), або ж перед Різдвом та Водохрещем (також з ячменю). Побутування ячмінної (як нововведення -- рисової) куті на ці дві трапези О. Васянович зафіксував і в Шацькому районі. Поліщуки з Волинської та Рівненської областей часто наголошували, що кутю старалися приготувати саме з ячменю і лише у випадку його відсутності -- з пшениці. Нині ж найчастіше її основою є пшениця [5, с. 956, 957; 10, с. 24, 26, 27, 35, 39, 41, 42].

Згідно з розповідями наших респондентів, цю страву могли готувати з озимої пшениці чи ячменю, подекуди, як нововведення, -- з рису: «Обов'язково готували пшеницю -- кутю» (с. Тельчі Мнв) 9; «Як я помню з дєтства, то таку кутю варили, але ячную, бо пшениці тоді не було. Вона так не родила. А зараз з пшениці, то лучшая» (с. Нові Підцаревичі Мнв) 10; «Хто багатий, то була пшениця, а так, то ячна кутя -- ячмінь перетирали» (с. Нові Підцаревичі Мнв) 11; «Кутя для нас -- це пшениця товчена, варена. Це кутя сама» (с. Га- руша Трк) 12. Григорій Аркушин пише про приготу- Зап. 18 січня 2021 р. від Піддубної Людмили, 1981 р. н. Зап. 23 січня 2021 р. від Куприянівської Софії, 1934 р. н. Зап. 21 січня 2021 р. від Пугача Олега, 1967 р. н. Зап. 19 січня 2021 р. від Солтис Наталії, 1972 р. н. вання куті («кутє») на Західному Поліссі з перлової крупи, тобто також з ячменю [24, с. 273].

Процес підготовки зерна для куті полягав у його перебиранні (для відбору лише якісних зернин), обробці у ступі, просушуванні, провіюванні від луски («товчу» 13), приморожуванні на холоді, висушуванні, замочуванні. Респонденти розповідають: «Пшеницю товкли в ступі. Брали, сипали в ступу. Далі лили гарячою водою тако з кружки. Лили в саму ступу і починали товкти. Товкли дуже довго. Тако пятдесят чи сто раз потовчеш товкачем, тоді береш ложкою підмішуєш. Знов починаєш товкти. Знов перемішуєш. Нею постійно рухали, шоб вона не була затовчена. Це треба було орієнтовно десь п'ятсот, а може і більше вдарити товкачем» (с. Гаруша Трк) 14; «Ми засипаєм кутю в ступу, чуть-чуть обризгуєм її водичкою, шоб потовкти. Добре її товчемо. Потом виймаєм. Чуть просушим, шоб вона пошелуши- лася. Просіваєм її від теї шелушіння. Заливаєм її, промиваєм добре під водою, шоб вже була чіс- та -- саме осталося зерно без тих шелухів, без нічого. І тоді ставим на огонь -- варим» (с. Гри- вядки Квл) 15.

На Західному Поліссі кашу як основу куті раніше варили у печі, нині -- на плиті, проте й тепер вважається добрим, якщо її зготувати на дровах. Процес приготування куті мав і ритуальний компонент: «Поставила варити, перед тим перехрестилася і кажеш: «Нехай добре сіється! Нехай добре вродиться! Нехай в нашій хаті усе добре робиться!»» (с. Боровичі Мнв) 16.

Поліщуки заправляли кашу медом, цукром чи узваром, або ж поєднуючи їх («Брали меду, сахар, солодили кутю. Її можна заправити й тим, шо ми варили сушку (яблука сухі, грушки), кажуть «узвар». Заливали кутю кампотом тим» (с. Гаруша Трк) 17. Консистенція страви залежала від уподобань членів сім'ї (рідка кутя найчастіше була заправлена узваром): «Кутя повинна бути густою, а вже потом люди могли молоком розводити [ 13 січня] чи водичку свячону давали, шоб рідша була. Але сугубо на вечерю (6 січня. -- В. С.) повинна бути суха, не рідкая» (с. Боровичі Мнв) Зап. 21 та 24 січня 2021 р. від Марчук Надії, 1950 р. н..

До куті додавали мак, який, за народними уявленнями, є одним з важливих інгредієнтів. Перед тим його спеціально обробляли шляхом запарювання і тертя у ступі («Мак, звичайно, скоріше товкся в ступі. Просто треба було в чисту ступу сипати мак. Туди води вже не добавляли, бо мак при товченні сам виділяє таку олійку свою. Там вже могли двісті разів вдарити. І мак був готовий. Казали, чим менше си- панеш, тим скоріше зіб'єш», с. Гаруша Трк) Зап. 19 січня 2021 р. від Солтис Наталії, 1972 р. н..

Серед інгредієнтів куті були і нині є також горіхи та родзинки, подекуди -- сухофрукти, цукерки, проте ця традиція -- пізнішого походження [19, с. 316]. На трапезу 13 січня могли додавати й молоко. Респонденти наголошують, що кутя має бути дуже солодкою («Дуже багато меду, бо кутя в нас, як казали, така медово-макова», с. Гаруша Трк Зап. 19 січня 2021 р. від Солтис Наталії, 1972 р. н.). Про додавання до куті олії респонденти подали лише скупі згадки, дещо більше інформації -- про присмачення куті 13 січня шкварками: «На Багату вечеру, на Ще- друху (13 січня. -- В. С.) кутю може і з салом робити, так во посмачити» (с. Гривядки Квл) Зап. 8 березня 2021 р. від Юрко Любові, 1963 р. н.. Докладні відомості про скоромну кутю на Поліссі можна почерпнути зі статті В. Галайчука [5, с. 956, 957].

Додавання до куті різних інгредієнтів могло мати ритуальний супровід. До того ж, наявність кожного з них у народі намагалися пояснити. Респонденти зазначають: «Як кутя зварилась, і маєш її заправляти, то оділася гарненько, красіво, з фартушком і хустинкою назад вив'язоною. Такий обичай. І обя- затєльно перед заправкою помолитися Богу, хоть перехреститися. І як мед кладеш у кутю, то тако треба казати: «Як той мед солодкий, хай буде життя наше таке солодке»» (с. Боровичі Мнв) Зап. 21 та 24 січня 2021 р. від Марчук Надії, 1950 р. н.; «Мак захищає від злого, горіхи -- символ здоров'я, мед -- багатства, плоди (з узвару) -- шоб все родилося» (с. Троянівка Мнв) Зап. 19 січня 2021 р. від Тимощук Людмили, 1970 р. н.. Готову кутю подавали найчастіше в якнайкращому глиняному посуді («В саму найгарнішу посудину набирали кутю. В нас колись була така глиняна -- красіва, глибока, ко- чері): «Поїли, повечерали (6 січня. -- В. С.), і то, шо осталося, то, кажуть, того не мона приймати. Кажуть, хай вже так ночує на столі. Бо то вже тії, шо повмирали, то вже вони приходять ве- черати. Поприходять родичі вечерати, рідні. І так само лишали на Посний вечір» (с. Гаруша Трк) 39; «Оставляли вечеру на столі. Ну, можуть прибрати, але кутя обов'язково оставалась. Є такий в нас звичай, шо приходять тоже на вечеру, хто помер. То должна обов'язково кутя остатися» (с. Гривядки Квл) 40; «Звичай був залишати для мерлих трохи куті на столі, ложки. Я лишала щоразу, як їли кутю. Не приймали кутю, залишали для померлих» (с. Любохини Ств) 41; «Тако ложать все кругом ложки померчим» (с. Нові Під- царевичі Мнв) 42; «Кутю лишали на ніч, бо приходять вмерші. Ставим ложку і ше даже запасну ложку. От ми сидимо -- чотири чи п'ять членів сім'ї, то одну ложку ставили лишню для подорожніх. Ми дві цього року ставили -- для подорожніх. Як повечерали, їх перевертали і в кутю встерха- ли -- в кутю, вже після вечері» (с. Нові Підцаре- вичі Мнв) 43; «Як повечеряли, ложки лишали до наступного ранку, через ніч. І завжди казали, шоб одна була лишня ложка. Говорили, шо ложки треба перекинути доверху, а хтось казав, шо треба сперти на тарілку чи на стіл положити, перевернуті тим, шо черпаєш їжу» (с. Тельчі Мнв) 44.

Зранку за положенням ложок ворожили про довголіття [1, с. 263, 264]. Респонденти розповідають: «Старі люди казали: «Якшо ложка перевернеться за ніч, то та людина довго жити не буде»» (с. Гаруша, Трк) 45; «В кінці вечері ставили ложки в кутю. Повір'я існувало: чия ложка впаде, то з тим нещастя може в році трапитись: чи захворіти, чи померти» (с. Гаруша Трк) 46.

У деяких селах Зарічненщини залишену на ніч кутю накривали хлібом, а зранку його разом із кутею згодовували курям або потроху всій худобі (в т. ч. свиням) [6, с. 47, 48, 54]. Наші респонденти із захід-лишня мисочка гарна», с. Гаруша Трк 24). Традиції брати для куті новий посуд нами не зафіксовано. Натомість записано відомості, що кутю обов'язково мали поставити на серветку чи рушник; на столі вона ставилася на сіно під скатертиною: «Як ставити кутю на стіл, ти повинна перш за все постелити вишиту салфеточку або гарний вишитий рушник, або шось таке купляне гарне» (с. Боровичі Мнв) 25.

П. Чубинський писав, що на Святвечір горщик з кутею ставили на покуті, накривали «книшем», а на підвищенні над ним ставили свічку. Він також зазначав, що святвечірню трапезу кутею закінчували [1, с. 263]. У селах Зарічненщини трапезу на Святвечір переважно починали з куті [6, с. 46, 47]. Більшість наших респондентів стверджують, що кутя була першою стравою під час трапези 6 січня, а також і на надвечір'я Нового року та Водохреща (на «Бідну кутю» перед нею споживали свячену воду). Низка респондентів вказує, що кутею могли завершувати трапезу. Зафіксовано й традицію нею розпочинати і завершувати вечерю, а також варіант черговості споживання куті залежно від дня обрядової трапези. Кутю зазвичай починав їсти господар або ж старший член родини (незалежно, чоловік чи жінка). Кожний присутній мав скуштувати три ложки страви. Респонденти розповідають: «6-го січня починаємо з куті, тому шо кутя, як кажуть, головна страва цеї вечері. То починається з молитви, а тоді -- з куті.

У нас кутя починається з хазяїна. Хазяїн починає, тоді всі -- за хазяїном. Хто скільки зможе в нас, дванадцать хто ложок візьме, хто три ложки, але обов'язково не менше, як три ложки. А потім вже в кінці вечері кутьою закушують» (с. Гри- вядки Квл) 26; «Кутьою починали і закінчували. По закону -- три ложки: три рази на початку вечері і в кінці» (с. Боровичі Мнв) 27; «6-го січня починали вечеру з куті, а на Бідну кутю -- з води, а завершувалося кутьою» (с. Троянівка Мнв) 28.

Кутя мала велике ритуальне значення, що виразилося в обрядовості зимового циклу. Попри загальноукраїнські риси, їй притаманно чимало локальних особливостей на різних теренах. Обряди, в яких фігурує кутя, Зап. 8 березня 2021 р. від Лабнюк Ольги, 1970 р. н. Зап. 21 та 24 січня 2021 р. від Марчук Надії, 1950 р. н. Зап. 8 березня 2021 р. від Юрко Любові, 1963 р. н. Зап. 21 та 24 січня 2021 р. від Марчук Надії, 1950 р. н. Зап. 19 січня 2021 р. від Тимощук Людмили, 1970 р. н. можна узагальнити в низку груп, серед яких, за мотивами, виділити дві: 1) з переважно господарськими мотивами; 2) з домінуванням поминальних мотивів.

Приготовану кутю господиня ставила на покуті на сіно. Страву могли переносити туди в рукавицях: вірили, що від цього залежатиме врожай [20, с. 841, 842]. За розповідями наших респондентів, як уже зазначалося, на столі кутя також мала стояти на сіні, яке розкладали під скатертиною. Безпосереднього зв'язку куті з таким атрибутом свят, як сніп (наприклад, його «годування» стравою), нами не виявлено. Лише у с. Гривядки (Квл) записано назву снопа «ку- тях», яка може походити від слова «кутя»: «Це як дідух. У нас називається «кутях». Але то так, як дідух»29. Наші респонденти також не згадували про те, що кутю могли накривати хлібом.

Кутя фігурує у словесному супроводі, а також у предметному коді обряду закликати Мороза (Зиму чи інших персонажів, душі померлих) [1, с. 263; 6, с. 46; 7, с. 1459; 10, с. 13, 24, 26, 28, 41], про який наші респонденти згадували як один з найбільш поширених. Залежно від районів (а подекуди від сіл чи навіть сімей) Мороза кликали на одну вечерю або ж на кілька чи на всі: «Мороза кликали перед вечерею: «Морозе, Морозе, ходи до нас кутю їсти, як не прийдеш тепер, то там і сиди». Кликав Мороза хазяїн» (с. Гаруша Трк) 30; «Кликали Мороза: «Морозе, Морозе, ходи до нас кутю їсти. Як не прийдеш тепер, то шоб пізніше не приходив. Шоб не поморозив пшеницю в полі». Це вже робили, коли кутю їли» (с. Тельчі Мнв) 31; «Мороза кликали, ка- нєшно. Це хазяїн виконує все. 13-го на кутю Мороза кличуть: «Діду Морозу, приходьте до нас на кутю»» (с. Гривядки Квл) 32; «На Бідну кутю [...] їли кутю і кликали: «Морозе, Морозе, ходи кутю їсти. Якщо не прийдеш сьогодні, то не приходь ніколи на врожаї»» (с. Троянівка Мнв) 33.

Пов'язаним із кутею звичаєм, який має чітко виражені господарські мотиви (забезпечення наступного року врожаю (зокрема, зернових), роїння бджіл, розведення овець тощо), є підкидання її до стелі [18, с. 71; 20, с. 841, 842]. На Любешівщині та Зарічненщині господар підкидав до стелі першу ложку куті [6, с. 46; 7, с. 1460]. Натомість П. Чубинський вказував, що у с. Могильній колишнього Володимир- ського повіту господар підкидав до стелі останню ложку куті [1, с. 263]. На жаль, наші респонденти із західнополіських сіл про цей звичай розповідали уривчасто («Не знаю чому, але в нас в сім'ї такого не робили. Але є люди, шо підкидають. Бо прийдеш не раз до них в гості, і зверху на стелі видно, шо кутю підкидали», с. Тельчі Мнв) 34, або ж стверджували, що такий звичай не побутував. Натомість респондентка зі с. Гаруша (Трк) чітко описала його суть: «Раніше завжди підкидали. А зараз не підкидають, бо знаєте, які стелі зараз. Але старші люди, бабусі, завжди казали підкидати. Як кутя прилипне, то рік буде вдалий в плані урожаю, бджоли будуть роїтися» 35.

Господарські мотиви присутні й в обряді імітації голосів та подекуди поведінки домашньої птиці, тварин, бджіл, що пов'язаний з кутею хронологічно (це відбувалося під час перемішування страви, після чи під час її внесення чи споживання тощо) [1, с. 263; 20, с. 841, 842; 25, с. 396]. Наші інформатори із західнополіських сіл приурочували цей обряд до різних етапів трапез 6 та/або 18 січня: «Бувало так, шо господиня послала маленьких діток або сама сідала під стіл і квокала: тим самим, шобрік був врожайний для родини. Це під час вечері» (с. Гаруша Трк) 36; «Треба було, шоб хазяйка заліза під стіл і там пококала чи покукурікала, шоб кури водилися, квочки квоктали» (с. Боровичі Мнв) 37; «Коли дітки маленькі є, то жужжали, шоб бджоли роїлися» (с. Тельчі Мнв) 38.

Поминальні мотиви чітко виражені у звичаї залишати кутю (хоча б ложку страви) на столі після вечері на ніч -- як трапезу для душ померлих родичів [6, с. 47, 48, 54; 7, с. 1460; 18, с. 70]. Цей звичай і нині побутує на Західному Поліссі. При цьому респонденти подають різну інформацію про те, коли саме душі померлих вшановували трапезою. Найчастіше у розповідях присутні варіанти з 6 на 7 січня та з 18 на 19 січня (подекуди, лише з 6 на 7 січня або ж три ве- нополіських сіл також зазначали, що зранку кутю, яка стояла вночі на столі, найчастіше згодовували домашнім тваринам (наголошували, що свиням її не давали) та птиці: «Казали, шо кутю треба кинути курам, то кури будуть добре нестися. Як останеться кутя, як вечерали, то треба кинути курам» (с. Гаруша Трк) 47. У с. Нові Підцаревичі (Мнв) пригостити домашніх тварин і птицю кутею вважали обов'язковим на Новий рік: «Це є на 13-те січня. Не на цюю кутю (6 січня. -- В. С.), а саме на 13-те січня. Кутю так само готовили -- вже була Щедра кутя, на Щодруху. І вранці на Новий рік ми розносили цю кутю худобі. Я робив так і після 6-го січня. Але батьки так робили на 14-те. На другий день ми вранці вставали і цюю кутю розносили худобі, тоже роздавали: коровам трошки на сіно, курам, гусям. Свиням не давали і собаці там от. А давали такій скотині рогатій і коняці. Свиням не давали, а давали корові, вівцям, кобилі, коням»48.

Воду, якою мили посуд після куті (так як і ту, яка залишилася після полоскання зерна для приготування страви), виливали під плодове дерево або ж у пійло для курей: «Цю водичку зазвичай лили, виливали на вулицю -- під молоде деревце, наприклад, яблунька молоденька росте, вишенька, шоб добре родило» (с. Гаруша Трк) 49; «Якшо миють тарілки з-під куті, то воду, канєшно, -- тіки курам. Не собаці, нікому, не свиням, нікому, тіки курам -- шоб кури неслись» (с. Гривядки Квл) 50.

У культурі українців особливе місце має пам'ять про предків та їх пошанування, задоволення потреб душі, зокрема, через поминання. На Поліссі головною поминальною стравою є коливо. В «Етимологічному словнику української мови» це слово окреслене «поминальною кутею». Згідно з твердженням мовознавців, «коливо» через церковнослов'янське посередництво увійшло в давньоруську мову з грецької, де було пов'язане зі словом «кутя» (автори словникової статті визначають її як варену пшеницю, яку роздавали парафіянам у церкві в певні дні, зазвичай, у зв'язку з поминками) [26, с. 511]. кутя коливо звичай обрядовий

Етнологи розглядають коливо як різновид куті [13, с. 105; 18, с. 69, 70]. Ще в останній третині ХІХ ст. Зап. 18 січня 2021 р. від Піддубної Людмили, 1981 р. н. Зап. 19 січня 2021 р. від Солтис Наталії, 1972 р. н. Зап. 19 січня 2021 р. від Солтис Наталії, 1972 р. н.. Зап. 21 та 24 січня 2021 р. від Марчук Надії, 1950 р. н. Зап. 18 січня 2021 р. від Піддубної Людмили, 1981 р. н. про це писав й П. Чубинський: «Як вернуться з гробовища, то прямо йдуть у ту хату, де був мертвий. Там уже на столі стоїть приготовлене коливо -- кутя, прилитая ситою» [2, с. 710]. Л. Артюх зазначає, що на території Українського Полісся головна ритуальна страва поминального обіду під час поховального обряду має як локальні особливості форм, так і специфіку народних назв. Дослідниця виділяє три основні різновиди колива: 1) сичений мед, сита; 2) варена крупа (пшениця, ячмінь, рис), полита медовою ситою; 3) покришений печений пшеничний хліб, политий ситою. Згідно з дослідженнями Л. Артюх, для означення колива на Поліссі побутує п'ять головних назв: «сита» (лише на крайній півночі правобережної частини регіону), «мед» (спорадично), «коливо» (на всій території правобережної частини Полісся, крім крайніх північних районів, і в північній частині лівобережної частини регіону), «канун» (у південно-західних районах Сумщини й на півдні Чернігівщини) та «кутя» (без наголосу на території поширення саме цього терміна). Проте під час опитування поліщуків з різних теренів Л. Артюх встановила, що їм відома загальна назва «коливо». За твердженням вченої, коливо, незалежно від предметного втілення (сита або ж каша чи хліб з нею), функціонально не відрізняється. Вертикальний кордон території поширення варіанту «каша + сита» проходить по межі між Рівненською та Житомирською областями, а від неї йде варіант «хліб + сита» [14, с. 321--322]. Згідно із записами дослідників, у Дубровицькому та Косто- пільському районах Рівненської обл. «коливом» називали накришений у ситу хліб [9, с. 267--269, 275]. В. Конобродська зазначає, що на Середньому Поліссі найпоширенішими назвами поминальної страви є терміни «коливо» («колево», «коліво», «колива»), «кутя», «канун», «сита» [15, с. 220, 221]. Про поширення на Поліссі передусім терміна «коливо» свідчать матеріали видання «Етнографічний образ сучасної України» [9]. Л. Артюх вказує, що для приготування колива як кашоподібної страви українці брали переважно пшеницю, проте на Лівобережжі -- здебільшого ячмінь [12, с. 105].

Наші респонденти із західнополіських сіл навели досить повну інформацію про коливо. По-перше, на означення головної поминальної страви на досліджених теренах ми зафіксували лише термін «коливо». Цю страву готували з пшениці чи ячменю, проте нині фіксується й зміна традиції -- приготування колива з рису: «Зараз готовлять коливо з рису. А колись рису й не було, то було пшеничне чи ячне те коливо» (с. Нові Підцаревичі Мнв) 51; «Варять коливо з рису. Можна навіть з тої самої куті (пшениці. -- В. С.) зварити коливо. Ну так от, якшо нема, припустім, рису в хаті, то можна з тої самої пшениці, шо кутю робимо, зробити коливо» (с. Боровичі Мнв) 52; «Коливо -- варена пшениця, відібрала, перебрана, чистенька. Брали озиму пшеницю, просту, але найкращих сортів. Пшеничку висипали на стіл, сідали кругом і по зерняткові гарне зерно відбирали на коливо, на кутю, а те побите зерно все відкидали курам. Коливо роблять із зерна (пшениці. -- В. С.). Але в нас зараз дуже багато в городі, де там людина візьме пшеницю. То в нас люди тепер варать рис. Але правильно варити пшеницю» (с. Гаруша Трк) 53.

Рецепт приготування колива був схожий до куті, але мав і свої відмінності. Більшість респондентів стверджує, що зерно для колива обробляли у ступі («Коливо труть отак пшеницю в ступі. А зараз з куті варимо магазинної», с. Любохини Ств) 54. На це вказують і дослідники [9, с. 28, 29]. Натомість респонденти зі с. Гаруша (Трк) наголошують, що, на відміну від пшениці для куті, її зерно для колива у ступі не товкли: «На коливо не товчеться зерно, а на кутю товчеться. Ми всі в селах беремо озиму пшеницю, дуже добре її вимиваємо, дуже добре, і тоді ставимо варимо. Вона вариться дуже довго, бо вона не- товчена. Бо, бачите, як на Різдвяні свята кутю готуєш, то треба товкти, а то звичайно нетов- чена» (с. Гаруша Трк) 55. Через те, що зерно для колива проходило меншу обробку, його досить ретельно перебирали: «Коливо вариться із чистої пшениці. Зерно перебирають чистенько, шоб не було ніякого ні мусору, ні порчених зернинок, добре промивають і його варять. Вариться воно такво довгенько, бо зерно, воно тверде. Його можна на ніч трошечки намочити у воду. Воно постоїть трошечки і потім ту воду зціджуєте і заливаєте чистою водичкою. І варите до готовності» (с. Гаруша Трк) 56.

У досліджених нами селах Західного Полісся коливо робили лише густим, адже під час освячення у церкві у нього встромляли свічку («То не мона рідкого робляти, бо то в баночку береш святити, шоб не розливалося. Та ще й свічку поставити треба, шоб свічка горіла в церкві там в коливі, шоб трималася свічка», с. Гаруша Трк) Зап. 18 січня 2021 р. від Лабнюк Феодосії, 1942 р. н..

Коливо за приготуванням було простішим за кутю («Може бути просто зерно підсолоджене», с. Тро- янівка Мнв Зап. 19 січня 2021 р. від Тимощук Людмили, 1970 р. н.). Кашу для нього обов'язково солодили (для цього використовували мед або ж цукор). Дехто з інформаторів пояснював це намаганням «за- солодити» шлях душі покійника Зап. 18 січня 2021 р. від Лабнюк Феодосії, 1942 р. н.. Проте наголосимо, що коливо було менше солодким, аніж кутя на різдвяно-водохресні свята. Пізнішого походження нині вкорінена на Західному Поліссі традиція прикрашати коливо цукерками або ж цукатами -- як для підсолодження, так і з суто декоративною метою та для аромату. Респонденти розповідають: «Ну то коливо так або мед, або сахар, ну канфєтами можна окрасити. Я, наприклад, купляла канфє- ти «горошок» -- і в коливо, в мисочку кладу глибоченьку. Наклала вже заправлене і так, шоб було солоденьке, і отак кругом обкладала канфєтами різними тими кольоровими» (с. Боровичі Мнв) Зап. 21 та 24 січня 2021 р. від Марчук Надії, 1950 р. н.; «Коливо повинне бути тільки солодке, не можна солоне (солити зерно не можна), шоб легко було покійнику, шоб солодко жилось [на тім світі]» (с. Троянівка Мнв) Зап. 19 січня 2021 р. від Тимощук Людмили, 1970 р. н.; «В нас коливо, як воно зварилося, ми берем його заправляємо цукром, не дуже крепко. Трошки цукру, бо якшо багато цукру дати, то зерно стане тверде. [...] Трошечка при- украшують, шоб було коливо таке -- не саме зерно. Ну, мона зверху украсити його чимось. Мона оті такі мармеладки желєйні, кольорові такі -- їх беруть і ріжуть дрібненькими кусочками. А саме краще кольоровий горошок, тверденький такий, дрібненький (продається в магазинах). Ним засипаємо так зверху. То він, горошок, не дуже бистро розтає. А шоколад, він дуже бистро розтане» (с. Гаруша Трк) Зап. 8 березня 2021 р. від Лабнюк Ольги, 1970 р. н..

Варто наголосити, що на відміну від куті у коливо на Західному Поліссі не додавали маку. З маку могли лише робити хрестик на страві, проте цей елемент не був обов'язковим («Хрестік на коливо хто робить, хто нє. Хто зробить з маку, може висипати, хто з шоколаду може висипати, хто з канфєт виложить на коливі хрестік» с. Гривядки Квл 63). Додамо, що мак у поліському поховально-поминальному комплексі обрядів фігурує під час поминальної трапези («На поминки пироги все пекли з маком», с. Га- руша Трк) 64). В. Конобродська зазначає, що серед малопоширених на Середньому Поліссі назв поминальної страви трапляється «мак» [15, с. 221].

Коливо готувала переважно сім'я чи родина («Коливо готувала зазвичай господиня, сама старша в сім'ї», с. Гаруша Трк 65; «Родичі повинні готувать, а якщо немає коли, то просили чужу людину. В більшості -- родичі, сусіди», с. Любохини Ств) 66. Перед споживанням коливо обов'язково мали освятити в церкві (його несли освячувати у баночці чи горнятку). Під час усієї служби горіла встромлена в коливо свічка («Вставляють туди (в коливо. -- В. С.) свічку. Під час цілої відправи в церкві горить там свічка. І коли вона догорає, то викидають в церкві в те відеречко, і додому несуть просто без свічки», с. Гаруша Трк) 67.

Після служби в церкві з коливом мали відвідати кладовище («могилки»): «Йдуть завжди з церкви з коливом. І заходять на могилки обов'язково. Читають «Отче наш» біля могили, кладуть те коливо з кружечки на пам'ятничок -- чуть-чуть (в нас ше досі так роблять), а тоді вже приходять додому і вже вдома сідають за столи. Хоча в нас деякі вже кажуть батюшки, шо того коливаложити не треба. Але дехто так робить» (с. Гаруша Трк) 68.

Поминки, на яких коливо було однією з головних страв, у досліджених селах Західного Полісся відбувалися переважно вдома. Коливо під час «жалобного обіду» зазвичай споживали першим, натомість останньою стравою міг бути горох: «Ідемо в церкву, освячується коливо. І починається трапеза з колива, з просковки. «Отче наш» перш говориться. Коливо, просковка дається, а потім вже сідаєш за обід. Це поминки -- жалобний обід. Самий головний продукт на поминках -- це коливо і горох: коливо на початку, горох -- в кінці» (с. Гривядки Квл) 69.

Ще під час освячення в церкві коливо куштував священник. Натомість на поминках їсти його міг розпочати старший у родині померлого, проте цій почер- говості не надавали великого значення («З початку стола починають, може, з родини. А так, як обід, сидять люди за столом, то те коливо так і передають. З однеї миски так їдять кожне. Одне до другого передає», с. Нові Підцаревичі Мнв) 70. Коливо не дозволялося їсти виделкою [9, с. 34], «шоб померлих не колоти» (с. Троянівка Мнв) 71.

Колива на поминках обов'язково мали з'їсти три ложки: «Перед тим, як пробувати коливо, треба перехреститися, і пробувати коливо. Три рази по трішечки там, по пів чайної ложечки. Кожне ложечку собі взяло. Поминки обично влаштовують дома. [...] А тепер в нас трошечки по- сучаснішому роблять. В країні коронавірус, то батюшки не дозволяють збиратися стільки людей там, допустім, шоб сиділи за одним столом. То в нас тепер люди оце беруть отакі пісочні тарталє- точки купляють, такі малесенькі, і туди розло- жують з банки те коливо, що з відправи. І просто людям уже на виході з кладовища дають кожній людині ту тарталєточку в руки, шоб пом'янули. Те коливо накладають у ті тарталєточки і в мі- шочки малесенькі такі зав'язують. І кожна людина виходить із кладбіща, і кожній людині дають це коливо попробувати» (с. Гаруша Трк) 72. Інформатори також зазначають: «Коли всі за стіл сядуть, в першу чергу коливо кожне собі своєю ложечкою накидає в свою тарєлочку. Тепер мають тарєлки, а колись ота мисочка ходила по всьому, скільки там людей було. Та мисочка переходила з рук у руки і кожне своєю ложечкою коливо брало з тої мисочки. А тепер уже коливо поставлять на столі і кожне собі ложечкою накидає. Його обично три рази треба брати» (с. Боровичі Мнв) 73; «Зараз вже обідів не дають робити таких -- локда- ун. То в нас зараз так є, шо коливо, то в таких печених як то ріжках, таких склєєних, то розло- жене те коливо кожному, і кожне прийшло, взяло те коливо, з'їло на могілках» (с. Нові Підцареви- чі Мнв) 74; «Три рази береш коливо і тоді проскав- ку трошечки і молитва, і трапеза. Коливо немає різниці, хто починає. Коливо може на одній та- рєлочкє стояти, можна своєю ложечкой взяти, а можуть, зараз є, шо в тарталєтки розложують. В кожну тарталєточку чуть-чуть положили і поставили на тарєлочку. То зараз тарталєточ- ки ставляться, там пів чайної ложечки положили, і людина собі за раз кинула в рот, шоб не розсипалось свячоне» (с. Гривядки Квл) 75.

Поминальну страву старалися доїсти, а якщо коливо залишалося, то його віддавали курям або пташкам. Респонденти розповідають: «Коливо з'їдали, ніхто його не викидав. А на могилі -- пташечки. Так все казали: «Пташечки, пташечки, позбирайте кри- шички. А як самі не з'їсте, то Богові отдасте»» (с. Боровичі Мнв) 76; «От, допустім, коливо оставалося, то коливо можна віддавати курам, і десь так пташечкам кладуть. В основному в селі віддавали курам. А так клали ше пташкам на заборі, на годівничці, ше кудась, шоб пташечки з'їли коливо. А свиням коливо давати не можна, бо це є не Божа тварина. Ні свині, ні собаці давати не можна. Тільки одні кури мають з'їсти, або пташечки» (с. Га- руша Трк) 77; «В нас деякі господині, як залишається коливо, [...] то не на землі так геть, а десь на якомусь стовпчику чи на чому викладають, шоб пташечки з'їли. Не собаки чи хтось інший, тільки пташечки» (с. Гаруша Трк) 78; «Як остається, то на другий день доїдаєш. А як не доїв, канєшно, то свячоне, то не викидається не собакам, нічого, хіба що можеш трошки курам отдати. Як воно так чуть присохло і не можеш з'їсти» (с. Гривядки Квл) 79; «Якщо недоїли коливо, то курям давали, баба все мені казала: «Курям віддай. Бо свиням того не можна давати. Тільки курям чи дати, шоб пташечки з'їли. Так баба колись мені казала» (с. Любохини Ств) 80. Воду, якою мили посуд з-під колива, намагалися вилити, як й у випадку з кутею, під плодове дерево або ж у пійло для курей: «А тарілочку помити, чи, допустім, ту посуду помиєм, і виливали під родюче дерево. Під дерево виливали в садку десь, ногами по ньому ходить не можна. В селі під дерево собі вилили ту водичку» (с. Гаруша Трк) 81; «Якшо коливо часом помиєш, як то останеться, тіки курам несеться» (с. Гривядки Квл) 82. Отже, коливо (попри те, що було стравою з поминок) мало здатність сприяти родючості дерев та плодючості птиці. Л. Артюх твердить, що споживання хліба (у вигляді каші чи печеного) здійснює світоглядну ідею умноження [14, с. 320].

Коливо готували не лише у день похорону, а й на поминальні дні -- на дев'ятий, сороковий день після смерті та на роковини, подекуди -- кожної неділі до сорока днів від дати смерті людини, а також на головні поминальні суботи в році: «Поминали на дев'ять день, тоді сорок день, а тоді вже рік. То все так кажуть: «Іду до церкви колива посвятити, бо дев'ять день буде вмерлому». Ішли святити, і попробували всі потрошки» (с. Гаруша Трк) 83; «На дев'ять, на сорок день -- постоянно коливо» (с. Нові Підцаревичі Мнв) 84; «Я до сорока день щонеділі хліб носила, щонеділі коливо було. Як схочеш поминати свою людину, можна і до сорока день носити, можна і цілий рік носити щонеділі. Це просто буде благоприятність той людині, яка померла. [...] То несеш коливо до хати і даєш пробувати: вся родина з'їдає» (с. Гривядки Квл) 85; «Кажуть, несуть і на дев'ятий, і на сороковий коливо в церкву. І тоді пробують, як до хати приходять, домашні їдять. [А впродовж року ] до церкви йшли, а тоді колива трохи брали на могилу. [...] Прого- варювала сусідка: «Принесли тобі поснідати» чи «пообідати»» (с. Любохини Ств) 86; «Дві великі в рік є поминальні суботи -- перед восьмим березня і Дмитрівська поминальна вже осінню, -- то в церквах відправляється за упокій душ, читаються грамотки, то з коливом ідуть» (с. Гаруша Трк) 87.

На думку Л. Артюх, вірогідно, що коливо виконує роль посередника між світами живих і мертвих, а пригощання цією стравою є своєрідною жертвою на користь покійного (ритуально спожите «за помин душі» у світі живих має повернутися померлому у світі мертвих) [14, с. 320]. Наші ж респонденти народне розуміння значення колива передали в таких цитатах: «Якшо ми не робимо тих службей і не вгощаємо тих людей, значить наші покійники на тому світі голодні» (с. Боровичі Мнв) 88; «Коливо рахувалося як їжа тої людини, яка померла» (с. Троянівка Мнв) 89.

Висновки

Проблематика, пов'язана з кутею та коливом на території Західного Полісся, в історіографії та опублікованих джерелах представлена нерівномірно як з географічного, так і з тематичного (першочергова увага до куті) погляду. Крім того, більшість публікацій присвячено окремо куті та окремо -- коливу, а комплексна порівняльна характеристика цих страв у науковій літературі, за невеликими винятками, відсутня.

На основі поліського матеріалу можна стверджувати, що кутя та коливо як дві страви різних обрядових циклів (календарно-побутового та родинного) мають чіткі паралелі. Їхній зв'язок простежується, зокрема, в народних назвах: коливо могли окреслювати терміном «кутя». Проте в переважній більшості сіл, що підтверджують і наші матеріали з Західного Полісся, на означення двох обрядових страв існували окремі назви -- відповідно «кутя» і «коливо».

Найтісніший зв'язок між кутею та коливом видно на основі аналізу їхньої рецептури. Основою двох страв на Західному Поліссі була підсолоджена медом чи цукром каша, переважно з пшениці, ячменю, як нововведення -- з рису (нині до обох обрядових страв можуть додавати цукерки та цукати).

На відміну від куті, на різних теренах Полісся коливо мало й інші форми (медова сита або ж покришений у неї печений хліб). Особливої згадки потребує й те, що в окремих селах Західного Полісся респонденти чітко протиставляють кутю і коливо (як заправлену ситою кашу) за способом обробки зерна для їх приготування: для куті його товкли у ступі, для колива -- ні (у більшості сіл технологія обробки пшениці чи ячменю як для куті, так і для колива передбачає товчіння у ступі). Тож зазначений аспект ще потребує докладного аналізу на значному джерельному матеріалі із широкою географією.

На відміну від колива, до куті додавали мак, а також горіхи, родзинки, сухофрукти, що є пізнішою зміною традиції. Питання наявності маку як одного з обов'язкових інгредієнтів в рецептурі куті та його відсутність у коливі є ще одним цікавим та досі не- поясненим аспектом у дослідженні цих обрядових страв: мак -- оберіг, що здатний відлякувати духів, а обидві страви -- поминальні.

Кутю не завжди готували пісною. Так, на надвечір'я Нового року до неї могли додавати шкварки. Натомість інформація про скоромне коливо відсутня як у розповідях наших респондентів, так і в літературі.

Кожному з інгредієнтів куті та колива у народі знаходили пояснення. Ритуальне навантаження простежується й під час їх приготування. З погляду персонажного коду, характеризовані страви готували члени родини.

Кутя та коливо могли різнитися за консистенцією, що визначено практичними чинниками. Поліщуки досліджених сіл стверджували, що коливо повинне бути густим, адже у нього під час служби в церкві встромляли свічку. Натомість кутя могла бути густою або рідкою (рідка консистенція досягалася завдяки заправці страви узваром).

Паралелі між кутею і коливом простежуються і в специфіці їх споживання. Зазвичай ці дві страви були першими на обрядових трапезах (хоча у випадку з кутею фіксуємо чимало відходів від цієї традиції, зокрема в контексті особливостей трапез під час надвечір'їв різних свят -- Різдва, Нового року, Водохреща). Присутні на святвечірніх трапезах обов'язково мали спожити три ложки куті, так само й присутні на поминках -- три ложки колива.