Ліс у народних демонологічних уявленнях українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка, катедра етнології, Львів

Ліс у народних демонологічних уявленнях українців

Роман Сілецький

Анотація

ліс демонологічний персонаж звичай

Народна демонологія є важливою складовою традиційного світогляду українського народу. Демонологічні вірування зберігають цінну інформацію про культурні реалії віддалених від сьогодення історичних епох. Різні демонологічні явища, персонажі та їх локуси є важливим матеріялом для реконструкції давного побуту українців та їх предків - ранньослов'янських племен І-го тисячоліття н.е. Об'єктом цієї студії є ліс як один з традиційних локусів низки демонологічних персонажів та явищ, а предметом - давні поховальні звичаї, обряди, вірування про різні категорії безпірних небіжчиків та їх вплив на формування образу лісу в народному світогляді українського народу. Українські дослідники обминали своєю увагою саме цей аспект демонологічних вірувань, обмежуючись щонайбільше розглядом повір'їв про дерева. Основу джерельної бази публікації становлять нові польові етнографічні матеріяли, виявлені в останні десятиліття в ході етнографічних експедицій на Полісся, Волинь, в Карпати і на Покуття, а також опубліковані (в різний час і в різних наукових виданнях) відомості про предмет нашого зацікавлення. Пропонована публікація є своєрідним вступом до студій на ширшу тему, яка віддавна привертає увагу етнологів, фольклористів, археологів - етнічної дендрології.

Ключові слова: ліс як демонологічний локус, поховальні звичаї та обряди, вірування про різні категорії безпірних небіжчиків, демонологічні явища блуд і страх, ліс як місце поховання, культ предків.

Forest in Ukrainian traditional folk beliefs

Roman Siletskyi

Lviv Ivan Franko National University Department of Ethnology, Lviv

Abstract

Folk demonology is an important component of the traditional outlook of the Ukrainian people. Demonologic beliefs retain valuable information about cultural realities of far removed from present-day historical eras. Different demonological phenomena, characters and their loci are important material for the reconstruction of the ancient life of Ukrainians and their ancestors - early Slavic tribes of the 1 st millennium AD. The object of the presented research is The Forest as one of the traditional loci of a number of demonological characters and phenomena. The subjects are ancient burial customs, ceremonies, beliefs about different categories of endless dead and their influence on the formation of the image of The Forest in the national outlook of the Ukrainian people.

Ukrainian researchers have overlooked this aspect of demonological beliefs, usually limiting their researches to the beliefs about trees as much as possible.

The sources of the publication are based on new field ethnographic materials discovered in recent decades during ethnographic expeditions to Polissya, Volyn, Ukrainian Carpathians and Pokuttya, as well as published (at different times and in various scientific publications) information about the subject of authors scientific interests.

The proposed publication is a kind of introduction to the study of a broader topic that attracted the attention of ethnologists, folklorists, archaeologists for a long time - Ethnic Dendrology.

Key words: forest as demonological locus, burial customs and rituals, beliefs about different categories of endless dead, demonological phenomena of fornication and fear, forest as burial place, cult of ancestors.

У мітології багатьох народів світу помітне місце займає ліс. Як зазначено у фундаментальному енциклопедичному виданні “Міти народів світу” “ліс - одне з основних місць перебування ворожих людині сил [...]; через ліс проходить шлях до країни мертвих. [...]. Образ незайманих лісових нетрів, які оточують входи в Аїд - підземне царство мертвих, характерний також для грецької і римської традицій”1. Згідно з іншими уявленнями, ліс власне і є цією країною мертвих, потойбіччям Соколов Н.М., “Лес”, Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. Гл. ред. С.А. Токарев, (Москва: Научное издательство “Большая Российская энциклопедия”, 2000), т. 2: К-Я: 49. Криничная Н.А., Крестьянин и природная среда в свете мифологии. Билички, бывальщины и поверья Русского Севера: Исследования. Тексты. Комментарии. (Москва: Русский Фонд Содействия Образованию и Науке, 2011): 55.. У цьому контексті не є винятком й мітологія слов'янських народів як складова індоевропейської. У слов'янській мітологічній традиції (в тому числі й українській) ліс є “локусом, наділеним ознаками віддалености, непрохідності, неосяжності, наближеним до “того світу”, який сприймається як місцеперебування володаря лісу та інших мітологічних істот (русалок і т. п.)” Агапкина Т.А., “Лес”, Славянские древности: Этолингвистический словарь в 5-ти т. Под общ. ред. Н.И. Толстого. (Москва: “Международные отношения” 2004), т. 3: К (Круг)- П (Перепелка): 97..

На мітологічний контекст лісу, й зокрема, його тісний зв'язок з демонологічними віруваннями українського народу, звернули увагу вітчизняні дослідники ще в ХІХ ст., зокрема Микола Костомаров Костомаров М., "Слав'ямська міфологія”. (Київ: Видавництво “ФОП Стебеляк”, 2014): 81, 82, 87, 93. та Іван Нечуй-Левицький Нечуй-Левицький І., Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. 2-е вид. Післямова О. Мишанича. (Київ: Обереги, 2003): 83.. Відомий знавець українських старожитностей Іван Огієнко також не міг не заторкнути цього у своїй праці “Дохристиянські вірування українського народу”. Вчений, спираючись на відомі скупі рядки Початкового Літопису та деякі інші пам'ятки давньої писемности, в яких згадуються жертвоприношення давніх слов'ян “рощениєм” і “древесам”, вважав, що “древопоклонство, цебто поклонення “ращеніям” було в нас загальне; гаї та дерева вважалися священними, але про наш культ деревопоклонства знаємо мало” Іларіон, митрополит [Огієнко Іван], Дохристиянські вірування українського народу: Історично-релігійна монографія. (Київ: АТ “Обереги”, 1992): 18-19, 52.. Тодішній незадовільний стан джерельної бази і формат згаданої праці не дозволили вченому дослідити це питання глибше.

З'ясувати місце лісу у віруваннях слов'янських народів зацікавило ще одного відомого ученого-славіста - польського етнолога Казимира Мошинського. Дослідник дійшов несподіваного й діяметрально протилежного зазначеному вище висновку: “для мене цілком ясно, що дерева як такі в слов'ян і загалом в европейських народів користувалися набагато меншим пошануванням і взагалі мали значно скромніший культ, ніж це зазвичай припускають”. Більше того, спираючись на свідчення народознавців ХІХ-ХХ ст. з різних куточків Слов'янщини, вчений був змушений констатувати, що слов'янин - незалежно від того, чи він росіянин чи українець, білорус чи поляк, болгарин чи серб або хорват - є запеклим ворогом лісу, оскільки по-варварськи й бездумно його нищить. У той час як в германських і фінських народів до дерев існував певний пошанівок, у слов'ян пошанівком користуються лише ті “дерева, які оточують святині, ростуть над могилами, біля каплиць, фіґур [...] і взагалі біля сакральних місць” Moszynski K., Kultura ludowa Slowian. (Krakow, 1934), с2. 2: Kultura duchowa: 525.. До суголосного висновку дійшли сучасні російські дослідники Тетяна Агапкіна і Андрій Топорков, аналізуючи писемні згадки про культ дерева в давньоруські часи: “[...] давньоруські матеріяли не дають підстав говорити про те, що дерева вважали тотемами або що існував окремий культ дерев. Усупереч існуючій точці зору, в джерелах XI-XIV ст. відсутні прямі свідчення про поклоніння деревам; пізніші дані такого роду ненадійні [.. .]” Агапкина Т.А., Топорков А.Л., “Материалы по славянскому язычеству (древнерусские свидетельства о почитании деревьев)”, Литература Древней Руси. Источниковедение. Сборник научных трудов. Ответств. ред. Д.С. Лихачев. (Ленинград: Изд-во “Наука”. Ленинградское отделение, 1988): 234..

Що стосується народної традиції українців у контексті нашої студії, то фольклор, світоглядні уявлення та обрядово-звичаєва культура мають чималий джерельний потенціял. Про демонічне походження лісу, його зв'язок з потойбічним світом, уяву про ліс як місцеперебування демонічних істот, а отже й про ворожість його людині йдеться в одній з народних леґенд Поділля, яку опублікував Михайло Драгоманов: “Колись, кажуть, не було лісу, а росла їдна трава; та ото вже Господь як прокляв змія, то він як пішов по під землю, то кудою він пішов, тудою всюде і заросла земля лісом” Драгомановъ М., “Малорусскія народныя преданія и рассказы". (Клевъ, 1876): 387.. В одному з найархаїчніших видів українського фольклору - замовляннях, ліс належить до “негативно маркованого простору”, “де перебувають хвороби та різного роду інші шкідливі для людини мітологічні істоти-персонажі”. Мовою замовлянь ліс це територія, “де люди не ходять, сокирами не рубають; де чоловічі ноги не ступають; де скот не заганяють; де собаки не брешуть; де півні не співають; де пташки не літають; де сонце не сходить; де води не збігають; де злий дух ходить” Гунчик І., Український магічно-сакральний фольклор: структура тексту та особливості функціонування: монографія. (Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2011): 185. Українські замовляння, упоряд. М.Н. Москаленко, авт. передм. М.О. Новикова. (Київ: Видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1993): 114, 129.; “де вітер не віє; де ніхто не ходить; де кури не запівають; де люди не зачувають; де дзвони не задзвонюють; де голос не заносять”11. Відтак ліс у замовляннях змальований лаконічно і в похмурих тонах: “сухі ліси”, “ліси дрімучі”, “ліс чорний дрімучий” Ibid: 93, 95, 146.; “темнії ліси”, “ліс з гнилими колодами”, “сухий ліс”, “пущі, нетрі”, “густі ліси” Мойсієнко В., “Поліські замовляння”, Древляни. Збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. (Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996), вип. 1: 136, 141, 145, 149..

Ліс нерідко згадується в прокльонах під час сварок: “Най ті Бог наверне на ліси на дебрі!” Франко І., Галицько-руські народні приповідки. У 3-х т. 2-е вид. (Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006), т. ІІ: Діти - П'ять: 479.. За цією ж адресою відсилали всяку напасть чи нечисть: “[Домовик?!] Хай на сухий лєс іде!” (с. Виступовичі Овруцького р-ну Житомирської обл.) Архів Інституту народознавства НАН України (далі - Архів ІН НАН України), ф. 1, оп. 2, спр. 423б, арк. 226..

Як бачимо, ліс має виразний стосунок до народної демонології. Чи мали місце якісь культурні реалії, які зумовили саме таку візію лісу у світогляді українського народу? Українські народознавці досі спеціяльно не торкалися цієї теми. Однією з поодиноких публікацій, дотичних до зазначеної тематики, є стаття автора цих рядків про особливу, демонологічно обумовлену поведінку під час рубання лісу Див.: Сілецький Р., “Традиційні ритуальні вимоги до рубання лісу в українців”, Наукові зошити історичного факультету Львівського університету, вип. 14 (2013): 110 - 121..

Тепер спробуємо з'ясувати причини демонізації лісу в традиційних світоглядних (зокрема демонологічних) уявленнях українців. Основою джерельної бази публікації стали польові етнографічні матеріяли, виявлені впродовж останнього десятиліття Крім власних польових етнографічних матеріялів використані й відомості, виявлені в ході етнографічних експедицій етнологами Володимиром Галайчуком та Богданом Солопом. Висловлюємо їм вдячність за надану можливість ними скористатися, готуючи пропоновану статтю., а також фактичний матеріял, накопичений в науковій народознавчій літературі.

Щоб розв'язати поставлену проблему про причини демонізації лісу у традиційному світогляді українців слід звернутися до давніх поховальних звичаїв та традицій українського народу. Адже, як відомо, нижча мітологія (народна демонологія) якнайтісніше пов'язана з уявленнями про різні категорії померлих, способи їх поховання тощо. Тут маємо на увазі передовсім архаїчний звичай вбивства старих немічних людей - відправлення їх на “той” світ. Свого часу корифей української етнології Федір Вовк скептично поставився до відомостей, що в давнину цей звичай був і в українців, припустивши його запозиченим в монгольських народів або з Кавказу. Важливим арґументом ученого на користь висловленого припущення був брак “історичних свідоцтв” та “подібних звичаїв і переказів про них у інших слов'янських народів” Вовк Ф., “Етнографічні особливості українського народу”, Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. (Київ: Мистецтво, 1995): 212.. Російська дослідниця Наталія Вєлєцкая своєю книгою “Язичницька символіка слов'янських архаїчних ритуалів” (Москва, 1978) розсіяла сумніви, що цей звичай побутував також в українців та інших слов ' янських народів. Достовірні відомості, що він таки існував у минулому в українців (як архаїзм, пережиток), походять зі Східного Полісся, Слобожанщини та Бойківщини. Суть згаданого звичаю полягала в тому, що старих немічних чи хворих людей, які вже “вижили” свій вік, відправляли на “той світ”: взимку близькі родичі вивозили їх (на лубі, санях) кудись далеко за межі оселі (в яр, ліс) і залишали там напризволяще на поталу диким звірям, лютим морозам, голоду. На окреслення цього звичаю відомі вирази “пора на лубок”, “садити на лубок”, “посадовити на санки”, “вести на хотарь”, які стали фразеологізмами і в наші дні вже мало кому зрозумілі Велецкая Н.Н., Языческая символика славянских архаических ритуалов. Изд. 2-е, испр. и дополн. (Москва: “София”, 2003): 56.; Тиводар М., Етнографія Закарпаття: Історико-етнографічний нарис. (Ужгород: Ґражда, 2011): 298.. Аналогічний звичай також добре відомий південнослов'янським народам, зокрема сербам, під назвою “лапот” БаріактаровиЙ М., “О народним обича]има у североисточно] Србщи”, Рад конгреса фолклориста Jугославиjе у За]ечару и Неготину 1958 (Београд, 1960): 22.. (У цьому контексті заслуговує на увагу гіпотеза про зв'язок відомого фразеологізму Володимира Мономаха “с^дя на санех” з архаїчним, переосмисленим і трансформованим обрядом відправлення на “той світ”. Її спробував обґрунтувати російський дослідник В. Квашнін Квашнин В. А., “Геродот, “скифский обычай” и славянский архаический ритуал “отправления на тот свет”, nENTHKONTAETIA: исследования по античной истории и культуре. Сборник, посвященный юбилею И. Е. Сурикова. (Москва - Санкт-Петербург: Издательство РХГА, 2018): 324.).

Одним з місць, де в давнину залишали старих немічних людей помирати, був ліс. Про це, зокрема, йдеться в повідомленні, що зафіксував свого часу на Слобожанщині (с. Слобода Тарасівка Куп'янського повіту) відомий етнограф Петро Іванов: “Кажуть що в старину старых людей, неспособных к работе, убивали, заводили в лес, и там покидали, тилько то дуже давно було” П.И., “Выбрасывание стариков и старух”, Этнографическое обозрение, годъ 12-й, кн. XLVII, no. 4 (1900): 145.. В сербів винесення перестарілих в ліс і залишення в хащах під деревом було домінантною формою їх убивства Велецкая Н.Н., Языческая символика славянских архаических ритуалов, 56-57.. (За інформацією дослідника Веселіна Чайкановича їх під ялинкою вбивали дерев'яною довбнею) Чайкановиг В., “Обича)и и веровааа српског народа”, Чайкановиг В. Из српске религще, митологще и фолклора. Избране студи/е. ([Београд]: EVRO GIUNTI, [2014]): 147-148..

Н. Вєлєцкая, досліджуючи цю культурно-історичну проблему, дійшла обґрунтованого висновку, що “в процесі трансформації язичницької поховальної обрядовости форми ритуалу, характерного для убивання в старості, були перенесені на небіжчиків, померлих насильницькою смертю, викликаною тими чи іншими раптовими причинами, тобто померлих неприродною смертю”. Дослідниця вважає, що “перенесення форм і способів ритуалу відправлення на “той світ” на померлих неприродною (тобто передчасною) смертю - закономірний процес, який перебуває у відповідності із загальним ходом переосмислення явищ культури в народній традиції впродовж її історії” Велецкая Н.Н., Языческая символика славянских архаических ритуалов, 158-160..

Однією з таких форм, ще порівняно донедавна поширених в українців, є традиція хоронити “безпірних” небіжчиків (передовсім самовбивць-вішальників) десь осторонь кладовища. Наприклад, на Поліссі (де різні архаїчні елементи народної культури збереглися краще ніж деінде) на кладовищі не ховали мертвонароджених та нехрещених дітей, померлих насильницькою смертю та самогубців. Ближче до наших днів ці заборони ослабли і їх вже не так суворо дотримувалися. Однак це не стосувалося самогубців-вішальників. Згідно з віруванням, якщо цю заборону порушити і осквернити кладовище, то мешканцям села слід чекати лиха - мору, посухи, бурі Конобродська В., Поліський поховальний і поминальні обряди. (Житомир: Полісся, 2007), т. 1: Етнолінгвістичні студії: 208.. На Слобожанщині самогубців також ховали за межами кладовища Сушко В., Життя незкінченне. Поховальна обрядовість українців Слобожанщини ХІХ--ХХ ст. (Харків: СПДФО Бровін О. В., 2012): 138-139.. В Карпатах українці дотримувалися цієї традиції приблизно до початку ХХ ст. Гузій Р., З народної танатології: карпатознавчі розсліди. (Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007): 106-107.. Ще на початку ХХІ ст. мешканці східної Волині згадували: “Повішеника, потопельника хоронили десь в стороні... але зараз хоронять [на кладовищі]. Хреста не ставили. Там є [поховані в стороні від кладовища] два чоловіки [самовбивці], то я не знаю навіть де вони [лежать поховані]. Не відмічали [поховання]” (с. Новопіль Черняхівського р-ну Житомирської обл.) Архів Львівського національного університету імені Івана Франка (далі - Архів ЛНУ ім. Івана Франка), ф. Р-119, оп. 17, спр. 525-Е, арк. 5..

У недалекому минулому звичним місцем поховання самовбивць-вішальників був ліс. Особливо це було характерним для лісових місцевостей - Полісся, Волині, Карпат. У поліській традиції ліс у контексті розглядуваної тематики був переважно місцем, де ховали вішальників Конобродська В., Поліський поховальний і поминальні обряди, 209.. Аналогічне явище також побутувало на Волині. Зокрема, в одному із сіл на Млинівщині (Рівненської обл.) є навіть урочище з характерною назвою: на краю лісу місце, де зазвичай ховали самогубців, назвали Вішальником (кажуть: “Коло Вішальника треба йти ”) Галайчук В., Солоп Б., “Традиційні уявлення про самогубців на теренах історико-етнографічної Волині”, Вісник Львівського університету. Серія історична (Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2019), спеціальний випуск: Читати. Писати. Говорити. На пошану професора Романа Шуста: 937 - 938.. Волиняни із с. Юськівці (Лановецького р-ну Тернопільської обл.) в минулому ховали самогубців в місцевості Рідкодуб - за хутором на лузі, порослому дубами Ibid.: 937.. Українці Карпат також хоронили вішальників у лісових хащах Гузій Р., З народної танатології: карпатознавчі розсліди, 352.. У працях народознавців другої половини ХІХ - початку ХХ ст. нерідко трапляються звітки про поховання самогубців (передовсім вішальників) саме в лісі. Для ілюстрації наведемо деякі з них. На Лемківщині вважали, що “тіло вішальника треба поховати в лісі, бо інакше будуть нещастя” Kolberg O., “Sanockie - Krosnienskie. Cz. 3”, Kolberg O. Dzieia wszystkie. (Wroclaw - Poznan, [1973]), t. 51: 64.. Опис такого похорону повішальника в лісі на горі зафіксував на Бойківщині наприкінці ХІХ ст. Михайло Зубрицький: “Як Ґула повісився [...]. Тіло положили без труни на віз і везли в Маґуру, би го там поховати. [.] Гусак показав, де брати яму, у неї вергли трупа, засипали глиною, віз і драбинки жінка лишила. А яму приметали ріщом. І хто тамтуди й пізніше переходив, метав галуззя, ріща; се називаєть ся: “намет” Гнатюк В., “Похоронні звичаї й обряди. [Зубрицький М. Похоронні звичаї й обряди в Мшанци і по сусідніх селах Старосамбірського і Турчанського повіта]”, Етнографічний збірник (далі - ЕЗ) (Львів, 1912), т. ХХХІ - ХХХІІ: 224.. Згадки про похорон повішальника дослідники фіксують в цьому етнографічному районі і в сучасну пору: “Де в хаті є повішеник, то він три роки буде в тій хаті сидіти. Прив'язували го за ноги, везли на фірі там в ліс і на границі ховали” Левкович Н., “Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської області)”, Міфологія і фольклор, no. 1(5) (2010): 78.. Подібні перекази побутують й досі в закарпатському бойківському селі Латірка: “Самогубців у нас на кладовищі не хоронять. [.] А повішеників [.] то возили на тоту [Козакову] гору (безсумнівно, що порослу лісом. - Р С.) конями чи волами і там їх хоронили на тотій горі, повішеників тих. [.] Возили на гору на санях не всіх померлих, а лише повішеників, то кажуть так. [...] А чого на санях возили? Бо тому шо сани то дешевше зробити. Та й то треба було лишати ту упряжку, там йому всьо приданоє, щоб не везти в село, щоби не повторялося то саме, руки на себе щоб не накладали. Його не ховали, а тіко яму так закладали камінням. То так тих повішальників, хвойов накрили та й так”37. На Гуцульщині, за повідомленням Антона Онищука, в лісі ховали також “стратчат”: “Стратчьита нисе [мати] на Маковиці (гору - Р С.), на цвинтарь не ховле, бо не вілно. Принесе у Маковицю и завісит у смиреку або кладе у корінє під смиреке”38. В цьому контексті стає зрозумілою заборона, зафіксована на Гуцульщині: “В лісі опівночі... не можна іти в ліс, бо злі душі переходять людей” (с. Шешори Косівського р-ну Івано-Франківської обл.)39. Відомості про такі поховання маємо також з українсько-польського пограниччя та Західної Волині (Холмщини й Підляшшя - повіти Замостя і Грубешів): “Проїжджаючи борами і лісами, в деяких околицях можемо спостерігати купи гілок і віхтів соломи й сіна, які ніби навмисно накидані одна на одну або на дві окремі купи; це могили небіжчиків. Там - убитий розбійниками, тут - на перехресних дорогах похований вішальник або самовбивця, там - полеглі в бою вояки. Подорожній заздалегідь хапає будь-яку гілку, везе до могили і кидає на неї, а якщо забув або ж не знав і лише під'їхавши, побачив могилу, злазить з воза, виламує з найближчого дерева гілку, хреститься і промовляє: “вічний спочинок” за душі померлих й, не оглядаючись позад себе, швидко від'їжджає. За браком гілки метає віхоть сіна або соломи, взятий з воза. Є забобон, що якщо хтось цього не виконає, то злий дух небіжчика гнівається на подорожнього і може покарати в той спосіб, що він заблудиться або його в дорозі спіткає якесь нещастя”40. Про побутування цієї традиції на Підляшші згадує також і Адам Фішер у своїй відомій праці про поховальні звичаї: “На Підляшші в Більському повіті на могили убитих й похованих в лісі або при дорозі перехожі кидають киї або гілки”41.

На Поліссі ще й досі можна почути від респондентів літнього віку згадки про зазначену поховальну традицію: самогубців “ранче не хоронили на могилках, тілько - без могилок [...]. Ну, їх забирали, везли чи в такий ліс, шо там нікого не хоронять, чи шо темно, да шо він повєсився, хай він і туди іде... їх ховали як субаки”42. “[Самогубців-вішальників хоронити] Конопка В., “З народної духовної культури українців закарпатської Бойківщини (за експедиційними матеріалами із села Латірка Воловецького району)”, Науковий збірник Закарпатського музею народної архітектури та побуту. (Ужгород: Видавництво Олександри Гаркуші, 2019), вип. 6: 349. Гнатюк В., “Похоронні звичаї й обряди. [Онищук А. Похоронні звичаї й обряди в селі Зеленици, Надвірнянського повіта (Зап. 1910 р.)]”, ЕЗ (Львів, 1912), т. ХХХІ-ХХХІІ: 248. Архів ЛНУ ім. І. Франка, ф. Р-119, оп. 17, спр. 681-Е, арк. 20. Gluzinski J., Wloscianie polscy uwazani pod wzgl^dem charakteru, zwyczajow, obyczajow i przesqdow z dodatkiem przyslowiow powszechnie uzywanych. (Wilno, [1847]): 499-500. Fischer A., Zwyczaje pogrzebowe ludu polskiego. (Lwow, 1921): 362. Записав В. Галайчук 27. 07. 2015 р. в с. Великому Курені Любешівського району Волинської області від Галини Никонівни Шмаль, 1942 року народження. треба, шоб за могилками десь або в лєсі”43. “Вішальників хоронили [...] де попало. От, пад хвойнікам, пад йолкаю, отам, отам... ”44. “[Самогубців-вішальників] колись-то на границі [хоронили], тепер то вже нихто їх на границі не закопує. Колись - на границі... [...] Кажут, якийсь Терещук повєсивса, да й тамо в лєси в нас закопали його на границі, та все йдуть люди, хто-небудь ішли - кидают ломаччє на його”45. “[Самогубців] і на границі хавали, і де хоч хавали. А тепер [ховають] там, де і всіх. Колись як де його схавають, то таку кучу накидають голлєк... Каже: “На тобі лома на свого дома!” [...] Колись, казали, шо возили геть і на граници хавали їх, бо ходили по ягоди да й бачили люди, шо там куча... Отам, вже каже, вєшальник ”46. Натяк, що в в минулому існував звичай ховати самогубців у лісі містить така інформація з Центрального Полісся (с. Снитище Народицького р-ну Житомирської обл.), яку записала дослідниця Ірина Несен: “Колись на роздоріжжях вішалников ховали. Казали: “Хай воно іде на сухий ліс”47.

Часто за звичаєм вішальника ховали на місці, де вчинено суїцид: “Одного разу повісився въ л^с^ якийсь незнакомый. [...] Люде [...] глядали, глядали и найшли въ л^с^ пов^шленика. ”. Як только пов^шленика найдуть, выкопують подъ ним яму. Перерсжуть мотузъ и спускають его въ нес (“прячуть”), “чтобы б^ды не мавъ часу наробити.”48. Подібні оповідки можна записати подекуди (зокрема на Волині) навіть в сучасну пору: “[...] Там, де повісився, там і ховали. Є в нас такі... Там в нас крайня хата, він повісився на дубі і там його поховали (під дубом. - Р. С.)” (с. Новопіль Черняхівського р-ну Житомирської обл.)49. “[Самогубця-вішальника] на границі хоронили. В ліси. Хто йде - і голляку ще й кине. Це така смерть... сама хужа смерть. Там мало хто й ходив” 50. Записав. В. Галайчук 30. 08. 2014 р. в с. Нових Мартиновичах Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Анастасії Миколаївни Мельниченко, 1930 р. народж. (переселенки із с. Мартиновичів Поліського р-ну Київської обл.) Записав В. Галайчук 23. 07. 2018 р. в с. Лемешівцях Городнянського р-ну Чернігівської обл. від Лідії Афанасіївни Крукенич, 1930 р. народж. і Михайла Григоровича Крукенича, 1930 р. народж. Запис. В. Галайчук 25.08.2016 р. в с. Матейках Маневицького р-ну Волинської обл. від Галини Мефодіївни Демчук, 1941 р. народж. Запис. В. Галайчук 31.08.2016 р. в с. Карасику Маневицького р-ну Волинської обл. від Євфросинії Артемівни Неродик, 1938 р. народж. Несен І., “Поліські кладовища: традиції та сучасність”, Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження в 5 т. (Київ: Дуліби, 2015), т. 5: Старість. Смерть. Культура вшанування небіжчиків: 290. Потушняк Ф., “Самоубійцh въ народномъ вhрованю”, Литературна неділя Подкарпатского общества наукъ. (Унгваръ, 1941), ч. 3: 21-22. Архів ЛНУ ім. Івана Франка, ф. Р-119, оп. 17, спр. 525-Е, арк. 19. Запис. В. Галайчук 28.08.2016 р. в с. Серхові Маневицького р-ну Волинської обл. від Домни Андріївни Шкапко, 1938 р. народж.

Чимало відомостей про особливі місця поховання нечистих небіжчиків навів Дмитро Зєлєнін у відомій праці “Очерки русской мифологии: Умершие неестественною смертью и русалки”. Серед наведених ілюстрацій помітне місце займає український матеріял. До таких особливих місць поховання вчений зараховує, поряд з границями полів, перехрестями доріг, болотами, горами також ліс51. Згідно з даними дослідника українці, а також росіяни і білоруси, в лісі хоронили не лише винятково самовбивць-вішальників, але й інші категорії “безпірних” небіжчиків: п'яниць, потопельників, убитих, нехрещених52. Аналогічна традиція відома й полякам: “В околицях Піньчово (Краківського воєводства. - Р. С.) самовбивць ховають на віддалі від села, по лісах і неужитках”53.

Отже ліс у народній демонологічній традиції українців та інших слов'янських народів пов'язаний з областю уявлень про смерть. Це простежується, зокрема, й в українських віщих повір'ях-прикметах, зокрема в тлумаченні сновидінь: “Як сі снит, що хтос рубає ліс, то уже шос близькьи умре” (Гуцульщина)54; “Як сі снит ліс дубовий, то на сконанє чоловіка” (Поділля)55. “Як сниться, що рубають у лісі дрова, то значить буде мор на людей і на скотину”56. Якщо сниться “ліс - це люди (чи ти заболієш і куча людей буде коло тебе, може бути і на вмируще - коли ти ходиш по лісу)”57. “Як буря ломи старі ліси, то буде мир на старі люде, а єк молодник, то буде мир на молоді люде” (Гуцульщина)58. “Якщо гілки лісових дерев ламаються під вагою снігу, то помиратимуть люди, а саме коли ламаються гілки молодих дерев, то вмиратимуть молоді, а якщо старих дерев, то - старі” (Надсяння)59. Аналогічна прикмета-повір'я побутувала на українсько-польському пограниччі: “Якщо в лісі буревій ламає молоді дерева, то будуть умирати молоді люди”60. Зеленин Д.К., “Очерки русской мифологии: Умершие неестественною смертью и русалки”, Зеленин Д.К. Избранные труды. Очерки русской мифологии: Умершие нестественною смертью и русалки. (Москва: Издательство “Индрик”, 1995), [т. 2]: 90. Ibid: 90-91. Fischer A., "Zwyczaje pogrzebowe ludu polskiego", 355. Гнатюк В., “Похоронні звичаї й обряди. [Онищук А. Похоронні звичаї й обряди в селі Зеленици, Надвірнянського повіта”, 249. Гнатюк В., “Похоронні звичаї й обряди. [Деркач В. Похоронні звичаї й обряди в селі Вербівци Теребовельського повіта]”, ЕЗ, т. ХХХІ-ХХХІІ: 371. Чубинський П., Мудрість віків: Українське народознавство у творчій спадщині Павла Чубинського. У 2 кн. (Київ: “Мистецтво”, 1995), кн. 2: 190. Красиков М., “Віщування смерті (до розуміння української народної танатології)”, Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження у 5 т. (Київ: Дуліби, 2015), т. 5: Старість. Смерть. Культура вшанування небіжчиків: 175. Гнатюк В., “Похоронні звичаї й обряди. [Шекерик Доників П. Похоронні звичаї й обряди в селі Головах Косівського повіта]”, ЕЗ, т. ХХХІ-ХХХІІ: 254. Nlsek M., “Materyjaly etnograficzne z miasteczka Zolyni w powiecie Przemyskim”, Zbior wiadomosci do antropologii krajowej (далі - ZWAK). (Krakow, 1889), t. XIII: 74. Wierzbicki O., “Meteorologia ludowa czyli zdania i przyslowia ludu naszego, sluz^ce do przepowiadania stanu pogody”, ZWAK (Krakow, 1882), t. VI: 193.

Як бачимо, в народних демонологічних уявленнях ліс фігурує не випадково. На думку російського дослідника В. Квашніна саме ліс є пограниччям між двома світами - світом живих і світом мертвих Квашнин В.А., “Геродот, “скифский обычай” и славянский архаический ритуал “отправления на тот свет”, 322.. Подібні уявлення, ймовірно, відображені в одному із замовлянь: “Місяцю, місяцю, де ти гуляв? - За гурами, за лісами, де мертві ліжать. [.. ,]” Аркушин Г., “Всьогу на свнти хватбє... ” (Фольклор, звичаї та обряди Західного Полісся у діалектологічних записах). (Луцьк: Вежа - Друк, 2015): 208.. Згідно з віруванням різні категорії “безпірних” небіжчиків, похованих у лісових хащах, є причиною виникнення небезпечних демонологічних явищ (блуду, страху), які чигають на людину. Вірування про особливу небезпечність душ людей, які загинули насильною або передчасною смертю (покараних на горло злочинців, самовбивців, потопельників, вішальників, малолітніх дітей, дівчат, полеглих вояків) характерне для різних европейських народів Колесса Ф., “Вірування про душу й загробне життя в українській похоронній і поминальній обрядовості”, Записки Наукового товариства імени Шевченка (Львів, 2001), т. CCXLII: Праці Секції етнографії і фольклористики: 26.. На Покутті й досі можна почути забобонну пересторогу, що “є в лісі місця, де блудять люди; в лісі - лякає, вихор зривається, є недобрі місця ” (с. Тростянець Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.) Архів ЛНУ ім. Івана Франка, ф. Р-119, оп. 17, спр. 596-Е, арк. 27.. Подібно й бойки вважали, що одним з таких місць, де блуд “чіпається” людини, охоплює її страх, є ліс Strzetelska-Grynbergowa Z., Staromiejskie. Ziemia i ludnosc. (Lwow, 1899): 463.. Українська народна демонологічна традиція часто пов'язує блуд і страх з “безпірними” мерцями: “Як ся блуд їмат, то нефайне місце: де хтось когось забив” Левкович Н., “Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської області)”, 85.. З цього огляду цікавий матеріял з Поділля наводить А. Фішер: “Біля Ушиці на Поділлі самовбивць ховають без звичних обрядів в полі або лісі віддалено від перехресних доріг, щоб вони не виплітали проїжджим злісних фіґлів і не страшили перехожих” Fischer A., Zwyczaje pogrzebowe ludu polskiego, 358.. Відтак “негативні риси їхньої вдачі за гробом зростають до велетенських розмірів; і добре, коли такий мрець тільки плутає людей в лісі: він може накоїти лиха більше. Земля їх не приймає й плаче на 30 сажнів, коли покласти на неї такого мерця”. Мешканці Середнього Полісся блуд пов'язували передовсім з самовбивцею-вішальником: “Коли буваєш у лісі, чи на полі і часто приходиться блудить, кинеш на могилу [...]” Білий В., “До звичаю кидати гілки на могили ”заложних” мерців”, Етнографічний вісник (Київ, 1926), кн. 3: 83-88..

Відома ціла низка оповідок, в яких блуд (й зокрема в лісі) народна усна традиція пов'язує з безпірними небіжчиками, а саме - з самогубцями-вішальниками. Подекуди (зокрема на бойківському Підгір'ї), такі місця називають “блудниками”: “Блудники - то такі місця, де багато людей вмерло, а їх не поховали по звичаю, то скільки раз на тому місці будеш, стільки раз заблудишся”69. На зв'язок блуду зі шкідливою діяльністю безпірних небіжчиків вказує таке середньополіське повір'я із с. Яжберень (Народицького р-ну Житомирської обл.): “Якшо загубитса худоба, то треба вийти після заходу сонця і тричі змовити “Отче наш ” за утопленика, вішальника і мертвеца. Тоді худоба вернетса”10. Від поліщуків ще й в наші дні можна почути розповіді про блуд в лісі як наслідок шкідливої дії похованих тут в давнину (а то й зовсім недавно) самогубців. “У селі Деревок місцем, де береться блуд, є могила так званої Красної пані. [...] таке є в одному місці в лісі. Такий грудок, він вже трохи розкиданий. [...] Якась була Красна пані [...] І вона їхала, і, мол, десь викопали ямку крепку, і вона впала з кіньми і загинула там. І те місце все, кажуть, погане, шо й зара можна заблудити”11. “[...] То вступив в те місце, чи крутило, чи вєшалник де сидів (бо ж то ліс), чи шо пройшло... Єто, будеш близько від хати і закрутишся, ходитимеш... ”12.

Подібні місця загибелі людей, вчинення суїциду чи поховання самовбивць та інших “безпірних” небіжчиків зазвичай відзначали. “То там, казали, де вєшальник, то може лякати. Як де в лісі повєсився, то там ставили хреста. І вєшали лєнти, і вєночка - шо-нібудь, шоб знали”13. В оповідці, що опублікував Володимир Гнатюк “В блуді показуються хрест і ліс”, ймовірно, йдеться про саме таку небезпечну місцину: “Був такий Іван Вінтольяк і йшов він з Олеші у недільу у вечір. Перевіссьи чириз воду (Дністер), прийшов до Горигльідь, віходит за сило, смеркло сьи добри, вже сьи зробила ньіч. Аж віходит, коли, дивит сьи, йє хрест і льіс. Али шчо сьи значит, шчо так сьи довго кигни льіс? І мислив, шчо він дорогов ходит, а він полим, Аж зійшов на довгі Лани і фурт сьи напамйитав, де він йє, тай все видит хрест і льіс [...]”14. (Прикладом живучости традиції відзначати такі місця є урочище Старець поблизу с. Луко (Володимирецького р-ну Рівненської обл.): в лісі обабіч ґрунтової дороги є група хрестів, вкритих тканинами-пожертвами. За переказом на цьому місці в довоєнні часи взимку загинула - замерзла на морозі - сім'я старців. Тепер сюди приїжджають численні паломники за зціленням15. За повідомленням дослідника Олексія Нагорнюка на Поліссі відомо декілька місцевостей з назвою Старець. ⁶⁹ Галайчук В., Українська міфологія (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016): 30.

¹⁰ Архів ІН НАН України, ф. 1, оп. 2, спр. 423 б, арк. 321. Запис. В. Галайчук 05. 08. 2015 р. в с. Деревках Любешівського р-ну Волинської обл. від Софії Макарівни Якимчик, 1934 р. народж. і Павла Степановича Якимчика, 1935 р. народж.

¹² Запис. В. Галайчук 21. 01. 2015 р. в с. Великому Курені Любешівського р-ну Волинської обл. від Галини Никонівни Шмаль, 1942 р. народж.

¹³ Запис. В. Галайчук 22. 08. 2016 р. в с. Черевасі Маневицького р-ну Волинської обл. від Юлії Василівни Слупачик, 1946 р. народж.

¹⁴ Гнатюк В., “Знадоби до галицько-руської демонольоґії”, ЕЗ (Львів, 1904), т. XV: 111.

¹⁵ Нагорнюк О., “Урочище Старець поблизу с. Луко як приклад трансформації уявлень, пов'язаних із померлими раптовою смертю”, Народна культура українців: життєвий цикл людини: історико-етнологічне дослідження у 5 т. (Київ: Дуліби, 2015), т. 5: Старість. Смерть. Культура вшанування небіжчиків: 323-324.

Могили старців (справжні або символічні) містяться переважно в лісах поблизу доріг. Зокрема, біля смт. Рокитне на Рівненщині ще донедавна перехожі кидали “кийок” на могилу померлого старця, через що утворилася велика “копица” гілок. Аналогічне місце є біля с. Ольмяни Сталінського р-ну Брестської обл. (Республіки Білорусь) Нагорнюк О., “Урочище Старець поблизу с. Луко...: 329-330. Запис. В. Галайчук 31.07.2015 р. в с. Бихові Любешівського р-ну Волинської обл. від Євфросинії Фадєївни Романюк, 1936 р. народж..

Блуд також міг бути наслідком поховання в лісі вже в новітні часи загиблих у роки Другої світової війни. “[...]Знаєте, я сама заблудилася того року. Ходила по ягоди... То я ж в лісі робила, я всі урочища знала... А то - я вступила чи в таке місце де - заблудилася. [...] Ага, десь в недобре місце, знаєте, вступила, чи, може перед виворотом... Там окопи дуже великі, там колись... чи во врем'я войни партізани, чи бульбаші, чи голь відає шо там - страшниє окопи. Отакеє”11. “В нас тут в лісі багато людей з войни побитих... І лісник йшов ввечір пізно, то його як завело в такі тернини, а йому ся здало, шо він зайшов до хати [...]” Галайчук В., “З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір'я, пов'язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих”, Міфологія і фольклор, no. 3-4 (10) (2010): 35.. “Колис був такий случай. Тут був сусід - молодий парубок. Їхав в ліс і рубав дерево. А то сказало: “Тікай геть звідси! Не рубай се дерево!” І він си напудив і втік... Шось відповіло. Кажут, шо є таке, шо відповіло. Але чи там є якас примова?... Бандери брали людей, вели в ліс, вбивали, прикопували, закидали ломом... Всєке було” (с. Уторопи Косівського р-ну Івано-Франківської обл.) Архів ЛНУ ім. Івана Франка, ф. Р-119, оп. 17, спр. 681-Е, арк. 8..

Згідно з матеріялами О. Нагорнюка, біля с. Костюшівки на Волині була могила замерзлого “старця”. За переказом, якщо подорожній, минаючи його могилу, за звичаєм щось на неї не кинув (жменю сіна, соломи, прутик), то з ним ставалося щось недобре, зокрема міг упродовж всієї ночі блудити Нагорнюк О., “Урочище Старець поблизу с. Луко як приклад трансформації уявлень, пов'язаних із померлими раптовою смертю”, 331..

Ще одним демонологічним явищем, пов'язаним з традицією поховання в лісі різних категорій “безпірних” небіжчиків є страх. Дослідники народної демонології пов'язують це явище - психічний стан людини - з місцями їх захоронень Галайчук В., “Демонологія Березнівщини”, Народознавчі Зошити, no. 2 (2019): 464.. А позаяк ліс був одним зі звичних місць поховання “безпірних” небіжчиків, й передовсім самогубців, то з ним і пов'язані оповідки про різні ляки, лякайла, лякоші, пужайла, страхи. Зазвичай вони мали акустичний прояв. Згідно з віруваннями слов'янських народів страх найчастіше спричиняють поховання нечистих мерців і він не завдає людині жодної особливої шкоди, окрім того, що викликає почуття небезпеки, переляк Moszynski K., Kultura ludowa Slowian, cz. 2: Kultura duchowa: 650.. Таке місце, де “лякає”, згадували зокрема етнографи В. Мошков і Л. Фельдман в експедиційному звіті з Волині за 1899 р. В с. Великі Цепцевичі Володимирецького р-ну Рівненської обл. “[...] в урочище Скочища, там “плескають в долоні”, а прежде, говорят, там водились разбойники. Теперь в этом месте - лес, много курганов и ямы по берегу р. Горыни” [50, с. 186]83. Чимало подібних оповідок, в яких “страх” в лісі народна традиція пов'язує з безпірними небіжчиками, побутує й досі на Поліссі. “[...] В нас же був Товстиш ліс. Там лєси нєпроходімиє [...] були ягоди [...] і розказувала колись баба Палажка: каже, посідали (люди, які пішли по ягоди і заночували в лісі біля багаття. - Р С. ) і цей огонь [горить] і чують, в лісі як начало свистіть, як начало... наче ліс всей піднімається, як начало їхать наче на конях - таке творилося, шо ужас! Да, каже, шо це ці недобрі душі”84. “[...] на углу біля лісу, отут поховані [вішальники]. [...] там де вешальник, там просили батюшку, освячували те місце. Бо коли підходила ніч, там шось грукало, стукало, ревло - отаке о”85. Аналогічні уявлення відомі й бойкам: “[...] Таких повішених, втоплених ховали в лісі на поляні. В'но буде бігати по смерти і пуджати: то страчене”86.

У новітні часи такі місця в лісі, де “щось лякає”, часто пов'язують (подібно як і блуд) з трагічними сторінками загибелі людей у роки Другої світової війни. “[...] друге мєсто було в лєсу... Там тоже коло села. Партізанов багато вельмі в ямі похороняно, нашіх людей. І там відавалос людям. Нашім людям, коториє шлі, от, ноччу особєнно. То трещить, то шось там ще робіт... Там братска могіла була загороджана. [...] І це там на том мєсті тоже видавалосє людям. [...] Лекає. До кажут - мертвії там. Мертвії, кажут, лекає. Не своєю порою, не з пори вон помер. Значіт убіли. Да. І вон ходит там, кажут, душа його ходит ”87.

“То, знаєте, як у ліс піду... Як у ліс піду, там... де колись повстанці... Їх там вбили, да. І так воно, знаєте, тріщить, шумить, якшо хто йде! Таке воно вдаєцца. [...]”88. “[¦¦¦] Де вбивали людей (в нас оде жидів побили - [Мошков В.А., Фельдман Л.М.], “Село Большие Цэпцэвичи. Матерьялы этнографические, собранные В.А. Мошковым и Л.М. Фельдманом во вторую экскурсию”, Західне Полісся: історія та культура. (Рівне, 2012), вип. IV: Володимирецький р-н Рівненської області: 186. Запис. В. Галайчук 30. 08. 2014 р. в с. Нових Мартиновичах Прилуцького р-ну Полтавської обл. від Надії Семенівни Савенюк, 1928 р. народж. (переселенки із с. Мартиновичів Поліського р-ну Київської обл.). Запис. В. Галайчук 2.09.2014 р. в с. Сомковій Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. від Валентини Минівни Ладченко, 1936 р. народж. і Олександра Івановича Ладченка, 1935 р. народж. (переселенців із смт Поліське Київської обл.). Левкович Н., “Народна демонологія Бойківщини (Турківський район Львівської області)”, 85. Запис. В. Галайчук 19.09.2014 р. в с. Гланишеві Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. від Анатолія Григоровича Вознюка, 1935 р. народж. і Кароліни Станіславівни Вознюк, 1937 р. народж. (переселенців із с. Кливинів Поліського р-ну Київської обл.). Запис. В. Галайчук 27.08.2016 р. в с. Красноволі Маневицького р-ну Волинської обл. від Соні Іванівни Мокійчук, 1958 р. народж. то недалеко в лісі, там за селом) і там здається. [...] Кажуть, видається... я знаю? То в лісі часто є, шо здається ”89.

Викладений вище матеріял переконливо засвідчує, що у традиційних світоглядних уявленнях українців ліс набув демонічних властивостей завдяки архаїчній традиції поховання в ньому різних категорій “безпірних” небіжчиків й передовсім самовбивць-вішальників. По-суті він виконував функцію кладовища для небезпечної категорії мерців. На користь висловленої думки свідчать дані діялектології. На Поліссі України, де зафіксовано найбільше згадок про поховання в лісі, нерідко й саме кладовище ототожнювали з лісом, закріпляючи в його назві переважальну породу деревини. Вище ми згадували, що на Чернігівщині в одному із сіл місцем поховання вішальників був “хвойнік” (тобто - хвойний ліс), в якому самовбивцю закопували “пад йолкаю”.

Про невипадковість такого ототожнення свідчать матеріяли, які виявив у ході польових пошуків відомий сучасний дослідником народної демонології Володимир Галайчук. З огляду на рідкісність цих знахідок наведемо їх повністю. “[...] У рощу ж ходять послі Паскі через нєдєлю... Радовниця називаєцця. [...] Ну, роща ж - могилки. [...] І тєпєрь же - роща. [Кажуть:] на могилку у рощу [йти]”90. “[...] Роща - казалі, хто - кладбіще... Дак і цєпер так кажуць. Хто каже:”Була в роще”, а хто - в кладбіще. [В. Г.: Роща - то ж лєс наче?] Ну, да, а як... Там же ж теє... і дзєрев 'я, там же - дзєрев 'я ого какіє!...”91. В поліському селі Костобобрах на кладовищі за звичаєм садили біля могил берези. Тому одна респондентка образно окреслила свій похилий вік та сумну перспективу такими словами: “Я вже стара, мінє уже пара у бєрєзнік”. (За її словами в селі “бєрєзнікам” називають кладовище)92. На подібні матеріяли зрідка можна натрапити і в публікаціях інших дослідників Полісся. Зокрема відома російська етнолінґвістка Єлєна Лєвкієвская подає відомості про поховання в осиковому лісі (осичнику): “[Самовбивць] за кладбищем харанили, в синник [осинник] вазили” (с. Малі Автюки Калинковицького р-ну Гомельської обл., Республіка Білорусь)93. Також самовбивць ховали, за даними згаданої дослідниці “в буковому лісі без труни”94. Про сосновий ліс, як місце перебування русалок (які також належать до Запис. В. Галайчук 2.08.2016 р. в с. Майдані-Липненському Маневицького р-ну Волинської обл. від Олени Гордіївни Наменюк, 1931 р. народж. Запис. В. Галайчук 30. 07. 2018 р. в с. Пекурівці Городнянського р-ну Чернігівської обл. від Марії Іванівни Мінєнко, 1941 р. народж. Запис В. Галайчук 30. 07. 2018 р. в с. Пекурівці Городнянського р-ну Чернігівської обл. від Ганни Василівни Левченко, 1944 р. народж. Запис. В. Галайчук 25. 07. 2018 р. в с. Костобобрах Семенівського р-ну Чернігівської обл. від. Ніни Михайлівни Кулак, 1941 р. народж. Левкиевская Е.Е., “Самоубийца”, Народная демонология Полесья: публикация текстов в записях 80-90-х гг. ХХ в. (Москва: Рукописные памятники Древней Руси, 2012), т. 2: Демонологизация умерших людей: 441. Ibid: 441. “безпірних” небіжчиків95), мовиться в русальних піснях поліщуків: “Проведу я русалочки до бору...”; “Ідіть, русалочки, в зелений бор...”; “Проведу русалку аж в бор.”96.

Аналогічне явище мало місце й на Волині. В одному із сіл за традицією на кладовищі біля могил жінок садили калину або березу, а біля чоловіків - сосну. Як хтось важко захворіє, то мовили: “В березняк скоро піду” (Значить - скоро умре)”91. “Це в нас хто заслабне, то каже: “Туди - в беризину піду”. А чого беризина називали?! Бо там дуже берези росли. [...] Ну, то зараз... Вони вже старі дуже берези були - падали. То батюшка з бригадою повирізали трохи ті берези - вони вже трухляві були такі, старі. І їх повирізали дуже багато. Ну, майже всі зняли. Ну, там і клени були... Кожен, хто там там помре, то бувало в головах садили берези - через те називали беризина в нас могилки (кладбіще - як то зараз називають). Із-за того беризина називали в нас. Мабуть це не кругом так називають”98.

Подібне ототожнення кладовища і лісу відоме і в російській традиції. Зокрема, за даними дослідниці поховальної обрядовости слов'ян Ольги Сєдакової, росіяни подекуди номінували кладовище лексемами “борок” і “рощєніє” Галайчук В., Українська міфологія, Харків: Клуб сімейного дозвілля, 123-124. Галайчук В., “Демонологічні уявлення населення Середнього Полісся про русалок”, Вісник Львівського університету. Серія історична, вип. 43 (2008). 360 - 361,380. ⁹¹ Запис. Б. Солоп 27.06.2019 р. в с. Дубрівці Баранівського р-ну Житомирської обл. від Ольги Макарівни Осіпчук, 1931 р. народж. Запис. Б. Солоп 27.06.2019 р. в с. Дубрівці Баранівського р-ну Житомирської обл. від Ганни Михайлівни Марчук, 1944 р. народж. Седакова О.А., Поэтика обряда. Погребальная обрядность восточных и южных славян. (Москва: Индрик, 2004): 209. Криничная Н.А., Крестьянин и природная среда в свете мифологии. Билички, бывальщины и поверья Русского Севера: Исследования. Тексты. Комментарии, 57. Гальковский Н.М., Борьба христианства с остатками язычества в Древней Руси. Тома первый и второй. Репринт. изд. (Москва, 2000), т. I: 46 - 50.. Також заслуговує на увагу в цьому контексті російська діялектна лексема “райнік” у значенні “ліс” (від рай - країна померлих)100.

Дослідник Микола Гальковський виявив у середньовічних писемних пам'ятках цілу низку свідчень про ліс як місце, де наші предки проводили різні релігійні ритуали. Незважаючи на прийняття християнства й переслідування язичників, вони продовжували вважати “тварь божию” (зокрема “сади” і “древа”) “святинею”, молитися в “рощеніях”, приносили їм жертви101.

У контексті викладеного вище неабиякий інтерес становлять й відомості, зібрані в праці Олександра Котляревського про поховальні звичаї слов'ян. Автор, спираючись на значний фактографічний матеріял, почерпнутий в середньовічних писемних джерелах, стверджував, що балтійські слов'яни і чехи в добу язичництва ховали своїх померлих по лісах і полях. Зокрема, він наводить свідчення бамберзького єпископа Оттона (1125), який заборонив новонаверненим лютичам ховати небіжчиків в лісах і по полях. На слушну думку вченого ця заборона була зумовлена тим, що “релігійне пошанування предків, прах яких спочивав у лісах, приваблювало язичників у ці місця, які й були їх святилищами; а отже, звичай ховати в лісах підтримував язичництво” Котляревсий А., О погребальных обычаях славян. (Москва, 1868): 227..