Вплутані байстендерс: багатовимірна травма етнічних чисток і масового насильства у Східній Галичині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплутані байстендерс: багатовимірна травма етнічних чисток і масового насильства у Східній Галичині

(Переклад з англ. А. Медведовської)

Анна Вилегала

Анотація

Ця стаття спрямована на дослідження багатовимірної травми свідків масового етнічного насильства. Авторка аналізує особистий досвід цивільного населення під час Другої світової війни у Східній Галичині. Що робить Галичину винятковим прикладом, так це безперервність масового насильства різних видів і проти різних груп населення: радянські репресії та масові вбивства, Голокост, етнічні чистки поляків, здійснені українськими націоналістами, і конфлікт між радянською владою та Українською Повстанською Армією (УПА). Спираючись на існуючі концепції зі сфери дослідження байстендерс, наприклад, «причетний суб'єкт» Майкла Ротберга та «спільнотний геноцид» Омера Бартова, авторка пропонує розуміти травму галицьких цивільних громадян як складний і багатовимірний досвід, психологічний, а також колективний і спільнотний.

Ключові слова: травма байстендерс, психологічна травма, спільнот- на травма, етнічні чистки, Голокост, Східна Галичина.

Вступ

Метою цього тексту є сприяння обговоренню індивідуальної та колективної травми через концептуалізацію багаторівневої травми, отриманої цивільними під час етнічних чисток. На прикладі Східної Галичини -- регіону, який зазнав масових етнічних чисток підчас Другої світової війни, я спробую відповісти на такі запитання: що травмує тих, хто є свідком масового та тривалого етнічного насильства Стаття вперше опублікована англійською: AnnaWylegata, «Entangled Bystanders: Multidimensional Trauma of Ethnic Cleansing and Mass Violence in Eastern Galicia», in Trauma, Experience and Narrative in Europe after World War II, eds. Ville Kivimaki and Peter Leese (Palgrave Macmillan Cham, 2021), 119-148. Перекладено та опубліковано українською з дозволу авторки та видавництва. (байстендерс), якого типу ця травма, і які її довгострокові наслідки для досліджуваних спільнот.

Рівень етнічного насильства у Східній Галичині під час Другої світової війни не мав собі рівних. Напередодні війни Східна Галичина була багатонаціональним регіоном, що входив до складу II Речі Посполитої, з переважно українським населенням. Єврейська меншина становила приблизно 10%, головним чином у містах, а польська (політично привілейована) частина населення, залежно від території, -- близько 25%. У вересні 1939 р. Галичина була анексована Радянським Союзом. Майже дворічна окупація розпочалася вбивствами польських поміщиків та арештами представників польської еліти, але незабаром репресії торкнулися й інших груп населення. За підрахунками, радянська влада депортувала щонайменше 350 тис. громадян окупованої Польщі (найвищі оцінки сягають 1 млн) у глиб СРСР і заарештувала щонайменше 100 тис. у період 1939-1941 рр. Stanislaw Ciesielski, Wojciech Materski and Andrzej Paczkowski, Represje sowieckie wobec Po- lakow і obywateli polskich (Warszawa: Osrodek Karta, 2002); Keith Sword, Deportation and Exile: Poles in the Soviet Union, 1939-48 (London: St. Martin's Press, 1994). Понад 21 тис. вбили під час Катинського розстрілу та щонайменше 10 тис. -- під час т. зв. тюремних розстрілів політичних в'язнів у процесі евакуації радянських в'язниць на початку німецько-радянської війни в червні 1941 р. Ksenya Kiebuzinski and Alexander Motyl, The Great West Ukrainian Prison Massacre of 1941: A Sourcebook (Amsterdam: Amsterdam University Press, 2017).

За роки німецької окупації нацисти вбили щонайменше 550 тис. євреїв, або 95% довоєнної єврейської громади в Галичині, і таким чином фактично здійснили геноцид єврейського населення Alexander Kruglov, «Jewish Losses in Ukraine, 1941-1944», in The Shoah in Ukraine: History, Testimony, Memorialization, eds. Ray Brandon and Wendy Lower (Bloomington: Indiana University Press, 2008), 272-290.. Галицьких євреїв направляли в табори смерті, розташовані на території сучасної Польщі (переважно в Белжеці), але понад половину з них вбили на місці, на очах у їхніх сусідів Patrick Desbois, The Holocaust by Bullets: A Priest's Journey to Uncover the Truth behind the Murder of 1.5 Million Jews (New York: Palgrave Macmillian, 2008).. Голокост у Галичині розпочався одразу з приходом вермахту, коли цими землями прокотилася хвиля погромів, здійснених місцевими жителями за згодою німецької влади Kai Struve, Deutsche Herrschaft, ukrainischerNationalismus, antijudische Gewalt: Der Sommer 1941 in der Westukraine (Oldenbourg: De Gruyter, 2015).. Під час операції «Рейнхардт» -- головної операції знищення євреїв у Генерал-Губернаторстві, здійсненої в 1942--1943 рр., -- німці мали підтримку української допоміжної поліції, але вони також залучали звичайних цивільних, поляків та українців, для низки додаткових завдань. травма етнічний насильство психологічний

Майже одночасно з Голокостом у Галичині відбувалися етнічні чистки польського населення. їх здійснювали українські націоналісти за участю місцевих українців: у 1943--1946 рр. в Східній Галичині загинуло від ЗО тис. поляків. Понад 3 тис. українських цивільних були вбиті поляками під час актів відплати Damian Karol Markowski, IV cieniu Wofynia. «Antypolska акс/а» OUN і UPA w Galicji Wschodniej 1943-1945 (Krakow: Wydawnictwo Literackie, 2023), 414, 417.. Більшість польського населення, що залишилося, було переселено до Польщі, коли кордон між Польщею та СРСР було перекроєно наприкінці Другої світової війни. Проте кінець війни не поклав край насильству -- повернення Червоної армії в Галичину влітку 1944 р. зумовило початок конфлікту між радянською владою та Українською Повстанською Армією (УПА), який триватиме протягом багатьох років. Цей конфлікт призвів до депортації понад 150 тис. українців до СРСР і смерті тисяч українців, звинувачених у підтримці націоналістичного підпілля Детальніше про підпільну діяльність див.: Grzegorz Motyka, Ukrainska partyzantka 1942-1960: dziatalnosc Organizacji Ukrainskich Nacjonalistowі UkrainskiejPowstanczejArmii (Warszawa: ISP PAN, Oficyna Wydawnicza Rytm, 2006); післявоєнні депортації із Західної України див.: Тамара Вронсь- ка, Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917--1953) (Київ: Темпора, 2013)..

Наведений вище короткий виклад історії Галичини під час Другої світової війни та відразу після неї показує, що впродовж цього часу всі основні етнічні групи, які проживали на цій території, зазнали масового насильства: як з боку окупантів, так і з боку власних сусідів. Крім того, всі вони були свідками насильства над сусідами -- в одних випадках з боку окупантів, в інших -- з боку інших сусідів. За винятком євреїв, представники всіх етнічних груп також були винуватцями насильства. Позиції людей у соціальній ієрархії окремих груп із часом змінювалися, але насильство тривало. У цій статті увага фокусується на досвіді війни цивільних поляків і українців, але виключається досвід євреїв із кількох причин. По-перше, євреї були об'єктом тотального знищення, яке не можна порівняти навіть із найжорстокішим масовим насильством над їхніми сусідами -- поляками та українцями. По-друге, насильство щодо інших етнічних груп у єврейських свідченнях зустрічається лише зрідка. Більшість євреїв, які пережили Голокост, переховувалися протягом критичних воєнних років і тому не були безпосередніми свідками того, що відбувалося з поляками та українцями. Після війни вони зосередилися передусім на стражданнях своєї етнічної групи, а не на стражданнях інших.

З методологічних причин я хотіла би зробити два суттєвих твердження як методологічного, так і онтологічного характеру. По-перше, незважаючи на зосередженість на куті зору свідка, тут не заперечується той факт, що деякі поляки та українці також взяли на себе роль злочинців -- як під час Голокосту, так і під час польсько-українського конфлікту. По-друге, спостерігач того типу етнічного насильства, яке відбувалося в Східній Галичині, не є особою, яка могла стояти осторонь і просто відмежуватися від тих подій. Така можливість виключається через саму природу цього насильства -- воно розгорталося дуже близько та часто на очах місцевих громад, нерідко втягуючи їх у спіраль насильства, до якого швидко звикали. Майкл Менг стверджував, що в Центральній Європі неможливо було залишитися поза межами Голокосту; не тільки євреї, а й їхні сусіди постійно перебували в центрі подій -- і не лише через співучасть, а також і через фізичну близькість смерті Michael Meng, Shattered Spaces: Encountering Jewish Ruins in Postwar Germany and Poland (Cambridge, MA: Harvard University Press, 2011)..

Польські дослідники запроваджують спеціальні теоретичні категорії, які дозволяють по-новому поглянути на категорію спостерігачів -- Ельжбета Яніцька пише про свідків участі (йол. swiadek uczestпіс/дсу), Рома Сендика про аутсайдерів (пол. postronny) Elzbieta Janicka, «Pami^c przyswojona: Koncepcja polskiego doswiadczenia zagtady Zydow jako traumy zbiorowej w swietle rewizji kategorii swiadka», Studia Litteraria Historica 3/4 (2014-2015): 148-224; Roma Sendyka, «Od swiadkow do postronnych: Kategoria bystanders і analiza “podmiotow uwiktanych”», in Swiadek: jak sig staje, czym jest?, eds. Agnieszka Dauksza and Karolina Koprowska (Warszawa: Instytut Badah Literackich PAN, 2019), 61-82. Michael Rothberg, Implicated Subject: Beyond Victims and Perpetrators (Stanford, CA: Stanford University Press, 2019); див. також: Mary Fulbrook, «Bystanders: Catchall concept, alluring alibi or crucial clue», in Probing the Limits of Categorization: The Bystander in Holocaust History, eds. Christin Morina and Krijn Thijs (New York: Berghahn Books, 2018), 15-35.. Також дуже надихає категорія «залучених суб'єктів» Майкла Ротберга, який визначає деякі групи сторонніх спостерігачів як «замішаних суб'єктів, [які] займають позиції, пов'язані з владою та привілеями, але самі не є прямими агентами зла»11. Однак у цій праці я буду наголошувати, що більшість звичайних спостерігачів Голокосту та іншого масового насильства не обіймали владних посад. Вони були скоріше вплутаними свідками, які могли отримати користь від реальності етнічної чистки чи ні, але насправді не мали вибору залишитися осторонь: їх втягнув сам факт народження там, де вони були. Поняття «вплутаного спостерігача» (англ. Entangled Bystander) описує реальність не лише Голокосту, а й інших етнічних чисток і спалахів масового насильства проти цивільного населення, показуючи мінливість розподілених ролей -- від глядача до злочинця, від злочинця до спостерігача, від спостерігача до прихильника, від прихильника до жертви. У цій статті йдеться про людей, залучених у зміну ролі масового насильства, і про те, як це насильство травмувало їх -- як з індивідуальної, так і з колективної точки зору.

Я використовую три основні групи джерел. Першу групу складають спогади та щоденники, створені під час і після війни, як опубліковані, так і архівні матеріали, авторами яких є поляки та українці. До другої групи входять інтерв'ю з усної історії з колекції Яхад-ін Унум (Yahad-In Unum), створеної французьким проектом із документування місць масових страт під час Голокосту в Центральній та Східній Європі Yahadinunum, дата звернення червень 6, 2020, https://www.yahadinunum.org/.. Третя група моїх джерел містить понад 150 інтерв'ю, проведених мною та моєю командою в рамках проекту Інституту філософії та соціології Польської академії наук під час польових досліджень у Східній Галичині у 2017--2019 рр. з людьми 1921--1939 років народження.

Кола пекла: близькість насильства

Бути цивільним у Східній Галичині під час Другої світової війни означало насамперед постійно перебувати біля смерті. Це досвід, який можна порівняти з усе глибшим зануренням у спіраль насильства. Залежно від ситуації мешканці Галичини спостерігали, як різних жертв вивозили до таборів смерті, били, принижували, убивали різними способами, ховали у братських могилах; вони відчували сморід розкладених тіл, вони бачили купи трупів, їх змушували ховати їх, вони грабували в руїнах. Ті, хто стояв на краю першого кола, лише спостерігали, як забирають жертв і як вони поспішають у невідомість. В одних випадках вони знали, що їхні сусіди загинуть, в інших лише спостерігали, як вони зникають, і дізнавалися про їхню долю набагато пізніше.

На початку 1940 р., під час першої з трьох депортацій польських громадян до СРСР, з Галичини зникали цілі села. Дмитро Куп'як із села Яблонівка (Jabtonowka) У тексті я використовую довоєнні польські назви щодо періоду 1939-1945 рр., а українські - повоєнного періоду. бачив уночі вози, що їхали до польської колонії, і пішов з іншими селянами вранці подивитися на порожні польські хати Дмитро Куп'як, Спогади нерозстріляного (Торонто-Нью-Йорк, 1991), 103.. У містечку Бібрка (Bobrka) Иосиф Патець- кий був свідком того, як його сусідів виганяли з домівок і вантажили на вози цілими сім'ями Інтерв'ю з Иосифом Патецьким, 1927 р.н., провела Марта Гавришко в Бібрці, 2019 р. (Якщо не вказано інше, інтерв'ю проводилися в Україні та українською мовою).. У Бариші (Barysz) у вересні 1939 р. все село спостерігало, як війська Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) вивели польського поміщика зі схованки в селянській хаті та вивезли його невідомо куди (його ім'я з'явиться згодом у т. зв. Ка- тинському списку приблизно 21 тис. польських офіцерів і цивільних осіб, убитих НКВС у 1940 р.) Archiwum Wschodnie Osrodka KARTA (далі - AW OK), 11/98 Wanda Dziatoszyriska, 2-3; Інтерв'ю з дочкою Свидригела-Свидерського Терезою Сомкович, 1927 р.н., провела Анна Вилегала в Пул- лхелі (Велика Британія), 2019 р., польською мовою..

Мешканці Галичини також спостерігали за депортацією євреїв у 1941 та 1942 рр. У містах, де були залізничні станції, вони бачили, як їхніх сусідів запихали у вагони для худоби, які везли до таборів смерті. У якийсь момент і постраждалим, і очевидцям стало відомо, куди прямують ці поїзди. У менших населених пунктах поляки та українці бачили, як євреїв гнали вулицями до гетто в сусідніх містах або зосереджували посеред села, чекаючи, поки німці вирішать, де їх убити. У липні 1941 р. в Добропіллі Наталія Кульчицька (1933 р.н.) одного разу вийшла з дому й побачила, як її сусіда-єврея разом з усією сім'єю витягли з дому й змусили приєднатися до колони інших добропільських євреїв, яких вивезли до сусіднього села Вишнівчик (Wisniowczyk), де більшість із них буде вбито Інтерв'ю з Наталією Кульчицькою, 1933 р.н., провела Анна Вилегала в Добропіллі, 2019 р.. У Вишнівчику Юстина Дерецька (1926 р.н.) спостерігала за євреями з Добропілля та Вишнівчику, які тіснилися на дворі колишнього маєтку: «То вони так з книжками все молилися, махали, а ми так, як діти, бігали дивитись» Інтерв'ю з Юстиною Дерецькою, 1926 р.н., провела Вікторія Кудела-Свьонтек в Осівцях, 2018 р.. Поляки й українці стояли біля воріт своїх будинків і спостерігали. За колоною людей йшли діти, сільські ізгої та собаки.

Людей, яких гнали в невідомість, до того ж били і принижували. Коли поміщика Владислава Свідерського з Бариша завели в машину, офіцери НКВС змусили його працівників плювати на нього і бити Інтерв'ю з Анастасією Іванців, 1923 р.н., провела Марта Гавришко в Бариші, 2019 р.. Приниження євреїв -- окремих осіб чи груп -- було звичайним явищем. Жінка-респондент (1927 р.н.) з Гримайлова (Grzymalow) згадує старого еврея, з якого німці знущалися біля міської помпи; в Осівцях (Osowce) на чолі колони євреїв поставили молодого єврея з букетом будяків у руках і змусили співати United States Holocaust Memorial Museum (далі - USHMM), RG-50.589*0244 (інтерв'ю Яхад-ін Унум); Інтерв'ю з Теодорою Канак, 1927 р.н., провела Марта Гавришко в Осівцях, 2019 р.. Жінка, яка на той час жила в До- бриневі (Dobryniow), згадує, що німці наказали євреям стати в коло і танцювати: «[...] і ту Лайку [сусідку], і тих дочок і всіх, які були [я бачила] . Ви то запишіть, бо я була там. Я навіть бачила, як вони танцювали, у Добринові в центрі, там, де є тепер кооператив, от там вони танцювали, я б не збрехала» Інтерв'ю із жінкою 1921 р.н., провела Марта Гавришко у Стратині, 2018 р. Деякі респонденти попросили залишитися анонімними, тому їх ідентифікували лише за статтю та роком народження..

Депортація та приниження сповіщали про те, що мало статися. Мешканці Галичини передусім бачили загибель своїх сусідів. Вони були свідками смерті окремих людей: у 1939 р. респондент із села поблизу Рогатина спостерігав, як польського поміщика змусили копати собі могилу, а потім його розстріляв офіцер НКВС Інтерв'ю із чоловіком, 1933 р.н., провела Анна Чеботарьова в Рогатині, 2017 р.. Єжи Клемен- товський із села Псари (Приозерне) був сином робітника, спочатку працював у маєтку графа Рея, а потім у цьому ж маєтку, коли ним керували німці. Німецький адміністратор був суворим і організовував публічні тортури своїх польських і українських робітників на панському дворі за дрібні провини. У дитинстві Клементовський спостерігав за замученими людьми крізь щілини в стіні, а потім разом із батьком забирав тіла й очищав двір від крові AW ОК, 11/1323/2К Klementowski Jerzy, Moje wspomnienia z lat dziecinnych z Soko-fowa і Psar (1935-1943), 9.. Жінка 1924 р.н. в Яворові (Jaworow) бачила, як німці витягли єврейського хлопчика її віку з будинку навпроти і вбили його на місці відразу після приходу німецької армії USHMM, RG-50.589*0193 (інтерв'ю Яхад-ін Унум)..

Проте серед масового насильства війни переважали вбивства єврейського населення під час операції «Рейнхардт». Євреїв розстрілювали з кулеметів і ховали в братських могилах на єврейському кладовищі, у сусідньому лісі чи в полі. Свідками розстрілів зазвичай були діти. Євгенія Залуцька з Підгайців (Podhajce), 1929 р.н., слідувала за колоною змучених євреїв, залізла на дерево, що росло поряд з братською могилою, викопаною посеред поля, і спостерігала вбивство кількох сотень людей Інтерв'ю з Євгенією Залуцькою, 1929 р.н., провела Марта Гавришко в Підгайцях, 2018 р.. Інший респондент (1926 р.н.) з Раддовіце (Ралівка) спостерігав за розстрілом місцевих євреїв здалеку, як він стверджує; однак він зміг визначити, хто стріляв, як люди охороняли жертв і як тіла були покладені у вириті рови USHMM, RG-50.589*0206 (інтерв'ю Яхад-ін Унум).. Навіть молодші діти, які ще не могли вільно бігати самі, не оминули поглядом цю страшну картину. Любові Шельвах було п'ять років, коли мати посадила її на стіну, щоб вона краще бачила вбивство євреїв на цвинтарі в Під- гайцях. Коли люди почули, що євреїв вбивають, вони покинули все, що робили, і кинулися на місце події Інтерв'ю з Любов'ю Шельвах, 1938 р.н., провела Анна Вилегала в Підгайцях, 2018 р.. Інша п'ятирічна дитина, яка провела війну в Скалаті (Skalat), спостерігала за місцевим «дійством» з вікна; вона бачила, як євреїв вбивали прямо на вулиці. Найбільше їй запам'яталася молода єврейка, яка викинула дитину з вікна, а потім вистрибнула сама Інтерв'ю із жінкою 1938 р.н., провела Марта Гавришко в Глібові, 2019 р.. У Галичині, як і в інших країнах Східної Європи, Голокост був спільнотним геноцидом; неможливо було жити там, де це сталося, і не мати прямого контакту зі смертю Omer Bartov, «Communal genocide: Personal accounts of the destruction of Buczacz, Eastern Galicia, 1941-1944», in Shatterzone of Empires: Coexistence and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman Borderlands, eds. Omer Bartov and Eric D. Weitz (Bloomington: Indiana University Press, 2013), 399-420..

Насильство щодо представників інших груп відбувалося тихо, але все одно було помітним. Жителі Галичини, навіть якщо і не були свідками самого акту вбивства, бачили трупи протягом усієї війни. У червні 1941 р. на загальний огляд були виставлені тіла радянських в'язнів, по-звірячому вбитих під час відступу частинами НКВС. У Бі- брці було страчено 17 осіб. Коли ми запитуємо про це Йосипа Мики- тіва (1923 р. н.), він розповідає, як він з іншими хлопцями побіг на подвір'я місцевої тюрми, щоб на власні очі побачити трупи; тіла лежали голі, спотворені, жахливі, а Микитів із криками втік⁸⁰ Інтерв'ю з Иосифом Микитівим, 1923 р.н., провела Марта Гавришко в Бібрці, 2019 р., ll-річну Наталію Зарембу в 1941 р. батьки забрали до тюремного підвалу, залитого кров'ю. Коли я запитала її, чому батьки повели її в це жахливе місце, вона відповіла: «Дітей всіх водили, шоб діти бачили на свої очі, шо робили з нашими людьми»⁸¹ Інтерв'ю з Наталією Зарембою, 1930 р.н., провела Анна Вилегала в Ланах, 2019 р.. Після акцій часто можна було побачити трупи євреїв. Юзеф Леслав Дрецький із Жовкви (Zolkiew) пригадує, що коли він пішов на роботу в грудні 1941 р., після першої депортації із Жовківського гетто, він побачив тіло пані Таубової, єврейки, в якої він працював до війни, вона лежала біля паркану⁸² AW ОК, 11/1272/2К Jozef Lestaw Drecki, 21..

Після нападів українських націоналістів люди прибігали побачити тіла польських жертв. У Глібові (Hlebow) за ніч загинуло кілька десятків людей. Опитуваний 1938 р.н. згадує тіла вбитої неподалік польської сім'ї: «Я все ще пам'ятаю, як ми бігли туди, діти, вранці, бігли, щоб побачити, як вони лежать, батько посередині та його маленький син поруч із ним» Інтерв'ю із жінкою 1938 р.н., провела Марта Гавришко в Глібові, 2019 р.. У Курянах (Kurzany) поляків вбивали поодиноко, по родині. Марія Ковальська (1930 р.н.) пригадує, як одного ранку йшла до школи і ледь не спіткнулася об тіло свого мертвого сусіда, який лежав на дорозі зовсім голий Інтерв'ю з Марією Ковальською, 1930 р.н., провела Марта Гавришко в Курянах, 2019 р.. Наступного ранку її сусідка й ровесниця Анна Хом'як разом із натовпом глядачів дивилася на обгорілі тіла сусідів, звалені на порозі власної хати. Вона згадує, що вбита молода дівчина була голою до пояса Інтерв'ю з Анною Хом'як, 1930 р.н., провела Анна Вилегала в Курянах, 2019 р.. Після 1945 р. на вулицях були тіла інших жертв українських партизанів -- наприклад, російських вчительок чи голів колгоспів, а також тіла партизанів, яких схопила радянська влада й виставила на загальний огляд. У Глібові одного ранку, йдучи до школи, діти знайшли прямо на вулиці тіла замордованих вчительок Інтерв'ю з Ольгою Герус, 1930 р.н., провела Анна Вилегала у Глібові, 2019 р.; інтерв'ю зТео- досією Дяків, 1933 р.н., провела Марта Гавришко у Глібові, 2019 р..

Хто не бачив тіл, бачив свіжі могили. У Коропці (Когоріес) місцеві євреї були вбиті та поховані в глибокому яру. Після розстрілу польські та українські діти побігли дивитися на щойно вириті могили Дмитро Бойків, Пережите особисто або Мітла (Львів: Каменяр, 2012).. Восьмирічна полька з Бібрки в 1942 р. без відома батьків вибралася в село Волове (Wolowe), що за кілька кілометрів від її містечка, де щойно загинули місцеві євреї. За її спогадами, земля, що лежала на її сусідах-євреях, усе ще ворушилася Інтерв'ю з Геленою Мазурською, 1934 р.н., провела Анна Вилегала в Бібрці, 2019 р..

Хто не бачив могил, відчував їх запах. Опитувана 1934 р.н. згадує, що коли розстрілювали останніх в'язнів єврейського трудового табору, розташованого неподалік від її рідного села Кам'янки (Kamionki), місцеві жителі ще довго відчували сморід тіл, які розкладалися в братських могилах USHMM, RG-50.589*0219 (інтерв'ю Яхад-ін Унум).. У Богданівці (Bogdanowka) були спалені тіла вбитих євреїв, а над селом витав жахливий запах спалених людських тіл USHMM, RG-50.589*0224 (інтерв'ю Яхад-ін Унум).. Похоронів євреїв не було, а жертв атентатів, що відбулися наприкінці війни, ховали таємно. Проте майже 150 поляків, переважно жінок і дітей, убитих у Бариші взимку 1945 р. сотнею УПА «Сірі Вовки», відкрито поховано на цвинтарі. Українці не прийшли на похорони, але поляки, що вижили, були Інтерв'ю з Владиславом Скибою, 1932 р.н., провела Анна Вилегала у Куліні (Польща), 2020 р.. Цілі громади брали участь у громадських похоронах жертв радянських тюремних масових убивств 1941 р. Сотні людей у скорботі, дорослих і дітей, зібралися на кладовищах у Жовкві, Бібрці, Золочеві та інших галицьких містах.

Усі були близькі до насильства, але деякі були занадто близькі. Па- трік Дебуа, творець архіву Яхад-ін Унум, розрізняє три категорії свідків Голокосту: непрямі -- ті, хто лише бачив, як євреїв вели на смерть; прямі -- ті, хто бачив страти; і тих мирних жителів, яких німці змушували допомагати: копати могили, носити тіла, сортувати одяг тощо. Дебуа перераховує понад 20 завдань, які виконували місцеві жителі за наказом німців -- від приготування їжі для мучителів до втрамбовування тіл у могили Patrick Desbois, «The Witnesses of Ukraine or Evidence from the Ground: The Research of Yahad- In Unum», in The Holocaust in Ukraine: New Sources and Perspectives - Conference Presentations (Washington: Center for Advanced Holocaust Studies, 2013), 91-100..

Допоміжні цивільні особи ставали найамбівалентнішими спостерігачами, залученими не лише самим фактом того, що вони напряму бачили, чули, відчували, а й своєю -- більш-менш добровільною -- участю. Ще до вбивства треба було з'ясувати, кого треба вбити. Після розстрілу поляків у Бариші УПА перебралася до сусіднього села, де, на відміну від ситуації в Бариші, польські хати були розкидані повсюдно. Щоб знайти людей, яких хотіли вбити, вони привезли із собою українця, мешканця Бариша, який мав родичів у селі. Дружина його брата (1931 р.н.) так згадує ці події:

Потому поїхали в долину, в село, і мого брата, мого чоловіка брата взєли з собов. То теж несправедливо ся то то робило. Несправедливо. І дуже ся несправедливо. Аби він показував... [хати] ... де [живуть] поляки. А він, стрий його був, і він в того стрия жив. І в стрия була стрийна українка, донька українка, і таку мала маленьку дівчинку, Оля називала сі. [Навіть українців тих...?] Так. [А вони шо, не розбиралися тоді?] Я не знаю. Вони зігнали всьо до сушарні, і до хати якоїсь, і... Інтерв'ю із жінкою 1931 р.н., провела Марта Гавришко у Бариші, 2019 р.

Убитих у Бариші поляків треба було поховати. Там було майже 150 тіл, тому сільська рада зобов'язала колгоспників, які працювали візниками, їх поховати. Так, тіла перевозив, наприклад, 15-річний брат Марії Кльоцько Інтерв'ю з Марією Кльоцько, 1929 р.н., провела Марта Гавришкоу Бариші, 2019 р.. У Курянах Ганна Бойко (1926 р.н.) згадує, що її батько поховав неподалік від хати вбиту польську родину. Жертв ховали на власному подвір'ї, бо католицький цвинтар був далеко, а часи були непевні Інтерв'ю з Ганною Бойко, 1926 р.н., провела Марта Гавришкоу Курянах, 2019р.. Для масового поховання єврейських жертв залучали цивільних. Антоній Дереньовський з Нараїва (Narajow) перевозив трупи з гетто на єврейський цвинтар і ховав їх у братських могилах AW ОК, 11/1267/2К Antoni Dereniowski, Narajow.. У Бібрці українська поліція привела євреїв на місце вбивства, але вони підібрали чоловіків із навмання обраних будинків і наказали їм викопати величезні рови лопатами на місцевій цегельні. Батько Йосипа Патецького був відсутній, тож замість нього забрали сина-під- літка. Коли рови були готові, поліцаї прогнали копачів, вбили євреїв і наказали людям засипати рови Інтерв'ю з Иосифом Патецьким.. У Кам'янках під час ліквідації німці оточили єврейський трудовий табір, щоб не дати в'язням втекти, потім вбили в'язнів і змусили місцевих українців подбати про тіла. Чоловік, який жив неподалік (1928 р.н.), згадує, що його сусіди були змушені класти тіла на великі ґрати, а потім підпалювати їх USHMM, RG-50.589*0226 (інтерв'ю Яхад-ін Унум)..

У серці темряви: назустріч психологічній травмі

Наслідки близькості смерті простежуються на індивідуальному та груповому рівнях. Першою реакцією, особливо у дітей, часто був страх, шок і свого роду параліч. Євгенія Садівська з Коропця (1938 р.н.) стояла біля воріт родини, коли місцевих євреїв гнали на вулицю назустріч смерті. Вона заціпеніла і не могла відвести погляд, хоча, як вона зізнається через роки, це було жахливе видовище. Батько силою відтягнув її від огорожі й відвів додому Інтерв'ю з Євгенією Садівською, 1938 р.н., провела Анна Вилегала у Коропці, 2019 р.. Анастасії Іванців із Бариша було 22 роки і вона мала трьох дітей, коли в 1945 р. вбивали місцевих поляків. Коли бандерівці напали на село, вона зачинилася вдома і кричала чоловікові, що це кінець світу, бо була засліплена червоним сяйвом палаючих будинків. Наступного дня вона все ще боялася вийти на вулицю і забарикадувалася вдома Інтерв'ю з Анастасією Іванців..

Багато хто втік і намагався дистанціюватися від того, що відбувається. Йосиф Микитів із Бібрки (1923 р.н.) разом з іншими хлопцями побіг дивитися на понівечені тіла вбитих НКВС в'язнів, але потім у жаху втік. Він усе ще міг бачити, як євреїв вели на подвір'я в'язниці, але він не бачив, як їх розриває розлючений натовп. Коли він прийшов додому, мати кричала на нього, щоб він тримався подалі від усього, бо це може погано для нього закінчитися Інтерв'ю з Иосифом Микитів.. Батьки Наталії Гавришкевич з Бібрки (1932 р.н.) у липні 1941 р. мали їхати на похорони закатованих у радянських тюрмах, на які прийшло все місто, але вона сама наполягла на тому, щоб залишитися вдома: «Та де, я не ходила. Я як зобачила тілько людей, я втікла до дому. То страшне» Інтерв'ю з Наталією Гавришкевич, 1932 р.н., провела Анна Вилегала в Бібрці, 2019 р.. Ганна Бойко з Курян (1926 р.н.), яка була родичкою вбитої в околицях польської сім'ї, згадує: «То була моя тьотя, я прийшла, подивилася і втікла додому. То боялася. То я в неї в хаті була не раз, я в хаті не була, боялася до хати йти, я втікла» Інтерв'ю з Ганною Бойко..

Для тих, хто був чутливішим або змушений був бути ближче до смерті, ніж вони хотіли, ситуація в якийсь момент стала нестерпною. Хоча деякі діти, які спостерігали за масовими стратами, були незворушними, інші не могли забути побаченого. Любов Шельвах (1938 р.н.) спостерігала зі стіни цвинтаря за вбивством підгаєцьких євреїв. Проте коли вона побачила, як дітей кидали живими в спільну могилу, вона почала кричати, втратила свідомість, і матері довелося відвести її додому. Дівчина прокидалася вночі й мочила ліжко протягом багатьох тижнів після цієї події. Мати хотіла відвести її до лікаря, але під час війни це було неможливо Інтерв'ю з Любов'ю Шельвах.. Під час ліквідації місцевого гетто Зигмунту Кубасу з Бібрки було 13 років. Увечері після акції він записав у щоденнику: «У мене цілий день боліла голова, не знаю, чи через стрілянину, чи через те, що я бачив багато трупів, і це на мене вплинуло. Я не вчився цілий день і навіть не міг писати в щоденнику» AW ОК, 11/1347/2К Zbigniew Kubas, Dzienniczek od dnia 1 pazdziernika 1942 r. do dnia 10 maja 1944 r..

Глибоко зачепило це не лише дітей. Марія Замрозевич (1927 р.н.) з Курян згадує, що коли її батько повернувся додому з Бережан (Brzezany), де був свідком убивств місцевих євреїв, «не знав, що із собою робити» Інтерв'ю з Марією Замрозевич, 1927 р.н., провела Марта Гавришко в Курянах, 2019 р.. Він постійно розповідав рідним про побачене. Батько іншого респондента із села Ралівка, якого змусили допомагати у вбивстві місцевих євреїв, пережив нервовий зрив, довго лежав у ліжку і ні з ким не розмовляв USHMM, RG-50.589*0207 (інтерв'ю Яхад-ін Унум).. Мешканець села Хмелиська, якого українська поліція змусила живцем закопати близько 50 місцевих євреїв під час хвилі антиєврейських погромів, що прокотилася Галичиною в липні 1941 р., описав свій досвід так:

У всіх нас тремтіли руки, а старші чоловіки були бліді, як привиди. Коли ми відбігли за пів кілометра від місця злочину, всі перехрестилися, але ніхто нічого не сказав; ми продовжували бігти, щоб якнайшвидше повернутися додому. У мого сусіда стався серцевий напад і наступного дня він помер. Він брав участь у засипанні канав піском, і його досвід став причиною його раптової смерті AWOK, ІІ/1223/2К..

Хоча із часом спостерігали за смертю все частіше, люди не звикли до страху власної смерті та смерті своєї сім'ї. Ситуація мешканців Галичини була унікальною через постійну зміну ролей -- від свідка до жертви, від жертви до злочинця, а потім назад. У будь-який момент поляки та українці можуть розраховувати на втрату хиткого статусу свідків і (знову) стати жертвами. У Делятині (Delatyn),

[...] на початку липня 1943 р. викопали свіжі ями на єврейському кладовищі. Люди нервують, бо в місті не залишилося євреїв, хіба що спіймають когось, хто переховується. Ходять чутки, що ями призначені для жебраків, старих і немічних Василь Яшан, Під брунатним чоботом: Німецька окупація Станіславщини у Другій світовій війні, 1941--44 (Toronto: New Pathway Publishers, 1989), 235..

Траплялося також, що бути жертвою не виключало бути водночас і злочинцем: як показує Марта Курковська-Будзан у статті про катів із польського підпілля Marta Kurkowska-Budzan, «“Perpetrator Trauma” in Memoirs of Veterans of the Polish Home Army», in Trauma, Experience and Narrative in Europe after World War II, eds. Ville Kivimaki and Peter Leese (Palgrave Macmillan Cham, 2021), 233-266., в окупованій Польщі жертви часом стояли на позиціях переслідувачів, не втрачаючи початкового статусу потерпілих. У Галичині кожна наступна окупація змушувала з тривогою чекати змін у винищувальній політиці окупанта. Кого візьмуть цього разу? Кого будуть вбивати? Під час німецької окупації поляки та українці переконалися, що коли німці покінчать з євреями, вони візьмуться за слов'ян. Багато опитаних цитують євреїв, яких вели на смерть, і які казали: «Нами замісять, а вами розчинять» або інші варіанти цієї думки. Незалежно від того, що насправді говорили євреї в останні моменти свого життя, ці історії показують масштаб страху тих часів, який можна сформулювати лише в релігійно-магічних тропах чи прислів'ях Аналіз народних переказів і повір'їв воєнного часу див.: Ольга Белова, «Легенды о войне: архетипы в современных фольклорных нарративах», Проблемы истории России 10 (2013): 227-235.. Деякі люди також боялися бути сплутаними з євреями. Жінка-респондент 1938 р.н., темноволоса та смаглява, коли німці зупиняли її на вулиці, змушена була пояснювати, що вона українка Інтерв'ю із жінкою 1938 р.н., проведене в Глібовіу 2019 р..

У деяких випадках страх ставав реальним і зрозумілим, тоді як в інших він був загальним, не конкретним, але все ж інтенсивним. Цей загальний страх згадує українка з Коропця (1935 р.н.), яка під час війни була малою дитиною, у розповіді про вбивства місцевих євреїв: «Ми були налякані, ми всі були так налякані». На запитання, що їх так лякало, адже вони українці, вона завагалася, перш ніж відповісти: «Просто боялися. Не євреї, але страшно було, як так людям робили» Інтерв'ю з Євою Куликовською, 1935 р.н., провела Анна Вилегала в Коропці, 2019 р.. Ситуація не покращилася, коли німці пішли, а совєти повернулися. Жінка-респондент з Коропця (1927 р.н.), зі змішаної сім'ї, згадує:

І кагебіста боялися, і того боялися, що у лісі, і була партизанка польська, руська і українська. Було УПА і були польські николайчи- ки, і були бандеровці. І всілякі були, то... [...] Всі люди боялися. Одно другого боялося. А тим більше сім'ї були мішані, то сі бояли, то ті тих били, ті тих били, ті так... Інтерв'ю з Оленою Попів, 1927 р.н., провела Анна Вилегала в Коропці, 2019 р..

У деяких випадках страхи стають реальнішими. Розповідає Анна Хом'як з Курян (1930 р.н.):

Я пам'ятаю, як поляків били, як палили. Як сі ми бояли. Як ми сі навіть з мамов бояли. Тікали на чужу хату спати через трету, аби нас не... Бо тому шо мама полька була, шоби нас не побили. [...] Думали: «Вже нас певно тої ночі поб'ют. Вже нас тої ночі підпалют» Інтерв'ю з Анною Хом'як..

Чи був досвід жителів Галичини під час війни просто низкою неприємних переживань, спочатку шокуючих, а потім звичних, чи це була індивідуальна психологічна травма? Хоча існує багато визначень травми на індивідуальному рівні, більшість дослідників погоджуються, що травма є раптовою та несподіваною; вона виходить за межі індивідуальних психічних сил і руйнує існуючу систему цінностей, орієнтирів і почуття безпеки. Це також приголомшливий досвід для людини Neil J.Smelser, «Psychological Trauma and Cultural Trauma», in Cultural Trauma and Collective Identity, Jeffrey C. Alexander, Piotr Sztompka, Ron Eyerman, Neil Smelser and Bernhard Giesen (Berkeley: University of California Press, 2004), 44; Robert Prince, «Historical Trauma: Psychohistorical Reflections on the Holocaust», in Children Surviving Persecution: An International Study of Trauma and Healing, eds. Judith S. Kestenberg and Charlotte Kahn (Westport, CT: Praeger, 1998), 43-55.. За воєнними джерелами та навіть тогочасними інтерв'ю важко діагностувати психічний стан жителів Галичини. Усе, що ми маємо, -- це досить суб'єктивні описи його зовнішніх симптомів, які спостерігаються в інших людей, або суб'єктивна оцінка власного досвіду, часто пронесеного через багато років.

У СРСР з очевидних причин післявоєнних досліджень про вплив жорстокості війни на мирне населення не проводилося. Однак у Польщі в період 1945--1947 рр. серед польської молоді було проведено понад 6 тис. опитувань для дослідження психічного стану у зв'язку з війною Див.: Helena Radomska-Strzemecka, «Wptyw wojny na stosunek mtodziezy do rodziny», Przeglqd Socjologiczny 12 (1958).. Не можна просто екстраполювати результати цих досліджень на Галичину; однак на них слід звернути увагу з низки причин. По-перше, дослідження охопило значну кількість молодих людей, переміщених зі східного прикордоння, тобто також зі Східної Галичини. По-друге, якщо післявоєнний психічний стан польської молоді загалом (більшість із яких пережила лише німецьку окупацію) відрізнявся від психічного стану поляків, переміщених із прикордоння, то досліджувана група, ймовірно, була в гіршому стані через безліч окупаційних режимів та досвід польсько-українського конфлікту.

75% респондентів вважали, що вони та їхні сім'ї страждають від низки психічних розладів -- переважно члени їхніх сімей, але також близько 20% самих молодих людей. Найпоширенішими проблемами були депресивні стани, психосоматичні розлади (безсоння, проблеми з концентрацією уваги, нервові тики), тривожні та невротичні стани Biblioteka Jagiellonska (далі - BJ), przyb. 72/89, Helena Radomska-Strzelecka, Charakterystyka mtodziezy okupacyjnej, 53-54, 63, 65.. Незважаючи на те, що більшість описаних проблем пов'язані з прямим досвідом смерті чи каліцтва членів родини, напрочуд велика кількість випадків стосувалася ситуацій, коли респонденти були лише свідками насильства, яке не торкалося їхніх найближчих родичів. Інші дослідження показують, що поляки продовжували бачити сновидіння про війну після її закінчення -- не лише люди, які побували в концтаборах, втратили близьких, брали участь у бойових діях, а й ті, хто був «лише» свідком. З 1005 снів, зібраних відразу після війни, 28,5% були пов'язані з насильством у війні Stefan Baley, «Psychiczne wptywy drugiej wojny swiatowej», Psychologia wychowawcza 1-2 (1948): 13.. Інші дослідження, проведені в Польщі відразу після війни, показують, що алкоголізм став поширеним явищем і серед дітей та молоді: 27,9% дітей віком від 7 до 15 років регулярно вживали алкоголь Marcin Zaremba, Wielka trwoga: Ludowa reakcja na kryzys (Krakow: Wydawnictwo Znak, Instytut Studiow Politycznych PAN, 2012), 116.. Іншими словами, ті, хто не мав сновидінь (або мав занадто багато), вдавалися до випивки, щоб забутися. За словами Марціна Заремби, автора одного з найпрони- кливіших діагнозів польського суспільства перших повоєнних років, люди пили горілку переважно через її терапевтичну цінність: «Це був випробуваний засіб розради в хвилини відчаю та поразки. [Це] зцілювало страх» Zaremba, Wielka trwoga, 118..

Інтерв'ю, які проводяться сьогодні, дають зрозуміти, наскільки стійка травма від спостерігання масового насильства та відчуття постійної загрози. Говорячи про польські та українські жертви українських націоналістів опитувані досі стишують голос. Вони просять вимкнути запис, коли розкривають імена; вони зупиняються на півслові та роблять значущі жести. Вони плачуть, їхні голоси тремтять, вони не можуть продовжити розповідь, коли розповідають про вбивства євреїв, особливо якщо бачили смерть зблизька. У деяких випадках вони припиняють інтерв'ю, стверджуючи, що не можуть говорити про події, які цікаві досліднику. Траплялося, що після першої зустрічі родина опитуваного дзвонить, щоб скасувати наступну заплановану зустріч, оскільки опитуваний не спав цілу ніч і у нього/неї серце боліло від згадки про трупи. Усе вищесказане свідчить про те, що війна заподіяла моральної шкоди багатьом мешканцям Східної Галичини і завдає досі.

Втрата та розпад: до колективної (спільнотної) травми

Свідки масового насильства також переживають менш явні травми. Один із способів концептуалізації травми, хоча й не з психологічної точки зору, полягає в тому, щоб трактувати її як травму втрати. З кожною зниклою чи вбитою людиною жителі Галичини щось втрачають. Цей процес можна сприймати як на індивідуальному рівні, так і з точки зору всієї громади. Основний рівень травми втрати -- це втрата людей, важливих для особистості чи спільноти. Найболісніше це відчувалося в багатьох змішаних сільських громадах, що існували до 1945 р., де шлюби між поляками та українцями були поширеними, а поділ на польські та українські сім'ї був суто формальним навіть до початку 1930-х рр. Про національні взаємини в Галичині див.: Olga Linkiewicz, Lokalnosc inacjonalizm: Spotecznosci wiejskie wGalicji Wschodniej wdwudziestoleciumigdzywojennym (Krakow: Universitas, 2018).

Мешканців у польських селах Галичини, на відміну від сусідньої Волині, рідко винищували цілком, але, мабуть, не було сіл, де б зовсім не вбивали поляків. Тим, хто не помре, доведеться піти -- і, отже, вони все одно зникнуть із спільноти. У Глібові, де підчас війни з кількох сотень загинуло кілька десятків місцевих поляків, Ольга Герус (1930 р.н.) з ваганням свідчить: «Так було зле, як то тих поляків побили. Було багато в родині замішаного. Виїхали. Родини не стало» Інтерв'ю з Ольгою Герус.. Інша респондентка з Рогатина (1933 р.н.) прямо згадує свій досвід: «В нас ціла родина виїхала. Мамина сестра виїхала з чоловіком і Стах, Владзьо, Манюська і той, і четверо дітей. Цьоця виїхала з чотирма дітьми в Польщу» Інтерв'ю із жінкою, 1933 р.н., провела Вікторія Кудела-Свьонтек в Рогатині, 2017 р..

Найважча втрата -- це втрата рідних, але мешканці сумують і за сусідами та друзями. Стефанія Шквариляк з Коропця (1930 р.н.) згадує свою найкращу подругу та сусідку дитинства, польку Гелку. Після того, як Гелка з усією родиною поїхала після війни, Стефанія довго не заводила нових друзів і багато років листувалася з Телкою Інтерв'ю зі Стефанією Шквариляк, 1930 р.н., провела Анна Вилегала в Коропці, 2019 р.. Найкращою подругою українки (1927 р.н.) із села Ушня (Usznia) була її сусідка-єврейка; вони разом ходили до школи, разом пасли корів і разом росли. Як майже всі євреї в Ушні, Тоня була вбита влітку 1942 р. -- ймовірно, за участю її сусідів-українців USC Shoah Foundation Institute Visual History Archive (USC SFIVHA), testimony № 11568 (Noyach Auerbach).. Відтоді її українська подруга оплакувала її. Теодора Канак з Осівців (1927 р.н.) згадує, що її батько відмовився переховувати сусіда-єврея, але потім плакав і шукав труп у пограбованих єврейських хатах. Ми можемо лише здогадуватися, що хоча він не знайшов у собі достатньо сил ризикувати власною сім'єю та допомогти ближньому, він шкодував про це та відчував, що підвів єврея, порушивши давні правила добросусідської лояльності Інтерв'ю з Теодорою Канак.. Одним із найприголомшливих свідчень щодо оплакування вбитих сусідів є розмова двох українок із Курян, які згадують про вбивство своїх сусідів-поляків:

А: Літо, а якже. Літо то було. Так пам'ятаю, ще, як нинька, той Цезько ще був [у] мене, в нас були. То ми колеги були, співали ми собі, файні дівчинки. Ще в день в нас були.

Б: Яка то була розпач!

А: Хустку накинули, співали, сиділи так на дворі. І вночі їх побили, а рано там та, що мого чоловіка тато, там жили, там коло них так близько, викопали яму, всих в яму скидали і позагрібали, і всьо Інтерв'ю з Ганною Бойко; інтерв'ю з Марією Ковальською..

їхні спогади показують непевність життя і смерті під час війни: увечері твій сусід сидить у дворі і співає пісні, вранці йдеш і бачиш його мертве тіло -- і «все». Втрата також має місце на рівні групи, коли спільноти втрачають членів, які виконували певні соціальні чи економічні ролі. У багатьох громадах до війни в певних професіях домінували представники окремих етнічних груп. Коли вбивали поляків чи євреїв, відразу не вистачало лікарів, учителів, торговців і шевців; відсутність лікарів (і ветеринарів) була чи не найтяжчим наслідком. У якийсь момент німці зняли заборону на лікування арійських пацієнтів євреями, оскільки після депортації більшості польської інтелігенції до Сибіру в 1939--1941 рр. не залишилося нікого, хто міг би лікувати. Барух Мільх, єврейський лікар, який всю війну переховувався в околицях селища Товсте (Tluste), згадував, що як тільки він вийшов з укриття після визволення, його засипали проханнями про медичну допомогу Baruch Milch, Testament (Warszawa: Osrodek KARTA, 2001).. Віра Голінач (1934 р.н.), яка після війни жила в селі біля Товстого, згадує, що її мати ледь не втратила поранену ногу, бо рідні не змогли знайти лікаря, який би вилікував рану Інтерв'ю з Вірою Голінач, 1934 р.н., провела Наталія Отріщенко в Товстому, 2018 р.. Після війни вчителів не вистачало, і це не дивно, оскільки радянська влада репресувала переважно польську та українську інтелігенцію, а ті польські вчителі, які вижили, покинули Галичину якнайшвидше після повернення радянської влади. Опитуваний із Рогатина свідчить, що після війни «справжніх» учителів не було, бо їх убивали «то ті, то інші» Інтерв'ю із чоловіком, 1922 р.н., провела Анна Чеботарьова в Рогатині, 2017 р. Про нестачу освітніх працівників див.: Тамара Галайчак, ред., Культурне життя в Україні: Західні землі - документи і матеріали, том 1:1939-53 (Київ: Наукова Думка, 1995), 52-53..

Проте етнічні та політичні чистки торкнулися не лише інтелігенції. У Галичині під час війни і відразу після неї не вистачало торговців, крамарів і ремісників. У довоєнному Стратині була пекарня, якою керував єврей. Коли його вбили німці, пекарня так і залишилася закритою, і більше її не відкрили. У Щирці (Szczerzec) більшість єврейських крамниць простояли порожніми кілька років Інтерв'ю із жінкою, 1923 р.н., провела Марта Гавришко у Стратині, 2017 р.; USHMM, RG-50.589*0173 (інтерв'ю Яхад-ін Унум).. Невдовзі після війни галицькі міста й села були містами-привидами. Багато з них безповоротно втратили статус міст і зазнали вторинної аграрі- зації. Так було в багатьох містах, згаданих у цьому розділі: населення Коропця, з якого зникли поляки та євреї, чи Бариша, де багато поляків було вбито, а решта виїхали, зменшилося на понад половину. Фельштин, довоєнне містечко (після війни село Скелівка на Львівщині), у 1946 р. український автор щоденника з гіркотою описав як «колись місто, а сьогодні порожнє» Лев-Петро Савчинський, Спогади (Львів: Край, 2007), 103..

Жителі Галичини втратили набагато більше, ніж знакових людей і рідні міста в тому стані, в якому вони їх знали до війни. У ході війни вони втрачали відчуття безпеки -- чекали наступного окупанта -- ополчення чи групу людей, які мали на меті знищити етнічну чи релігійну групу, до якої вони належали. Вони перестали довіряти один одному, бо будь-коли могло виявитися, що сусід хоче позбавити їх життя або інший сусід співпрацює з окупантом і може вказати останньому, кого заарештовувати і вбивати. Вони втратили те, що Пьотр Штомпка називає моральними зв'язками -- особливий тип соціального зв'язку, який складається з вірності, довіри та солідарності Piotr Sztompka, «Kulturowe imponderabilia szybkich zmian spotecznych: zaufanie, lojalnosc, solidarnosc», in Imponderabilia wielkiejzmiany: Mentalnosc, wartosci і wigzi spoteczne czasow trans- formacji, ed. Piotr Sztompka (Warszawa: WN PWN, 1999), 265-282.. Глібівчанка Ольга Герус (1930 р.н.) згадує двоюрідного брата свого батька -- поляка, який регулярно підслуховував їхні розмови, щоб дізнатися, кого з поляків цього разу збираються вбити місцеві бандерівці Інтерв'ю з Ольгою Герус..

Той факт, що переважна більшість актів масового насильства в Галичині відбувалася поза державним апаратом насильства, мав надзвичайно деструктивний вплив на цілісність місцевих громад, явище, яке Наталія Алексюн описує як «інтимне насильство» Natalia Aleksiun, «Intimate Violence: Jewish Testimonies on Victims and Perpetrators in Eastern Galicia», Holocaust Studies: A Journal of Culture and History 23(1 -2) (2016): 17-33.. Німці планували і контролювали проведення Голокосту, але вони залучили українську поліцію для виконання допоміжних завдань, які могли включати розстріли. А погроми, що прокотилися Галичиною влітку 1941 р., були справою рук сусідів євреїв: українців і поляків. Подібним був випадок чисток поляків і каральних акцій проти українців; їх здійснювали місцеві або зовнішні партизанські загони, але в окремих випадках місцеві жителі, сусіди жертв.

Унаслідок цього з Галичини зник і суспільний лад, який розумівся як система норм і цінностей, що регулюють соціальне співіснування. Більш-менш важливі норми стали нестабільними. З'явилася згода і зростала байдужість до насильства. Дедалі більше дітей і підлітків ставали злочинцями. Вони не тільки були свідками страт, а й докладалися до загибелі своїх сусідів. Йозеф Анчарський, католицький священник, який провів війну на парафії в Добропіллі, описує у своєму щоденнику, як у жовтні 1942 р. сільські підлітки катували, а потім убили на очах у всієї громади стару єврейку, яка приїхала в село AW ОК, 11/1224/2К, ks. Jozef Anczarski, Kronikarskie zapisy z lat cierpieh, grozy, zbrodni і ludobo- jstwa narodu, 1939-1946, 215.. Українські хлопці-підлітки брали участь у вбивстві польських мешканців села Коростятин (Korosciatyn), яке було здійснене в лютому 1944 р.: поляки, які вижили, стверджували, що в той час як чоловіки вбивали мешканців одного дому за іншим, хлопці грабували жертв і підпалювали їхні будинки Jan Zaleski, Kronika zycia (Krakow: Mate Wydawnictwo, 2010), 48-49; Motyka, Ukraihska par- tyzantka, 383..