Вплутані байстендерс: багатовимірна травма етнічних чисток і масового насильства у Східній Галичині

Спостереження за жахливими публічними вбивствами полегшувало вчинення подальших вбивств і спостереження за ними Це може бути описане як нормалізація насилля, див.: Jared McBride, «Peasants into Perpetrators: The OUN-UPA and the Ethnic Cleansing of Volhynia, 1943-1944», Slavic Review 75(3) (2016): 630-654.. Багато дослідників стверджують, що злочини, скоєні УПА проти поляків у Галичині та на Волині, сталися тому, що злочинці пройшли попередню підготовку як службовці української поліції, яку використовували німці під час Голокосту Grzegorz Rossolihski-Liebe, Stepan Bandera: the life and afterlife of a Ukrainian nationalist: fascism, genocide, and cult (Stuttgart: Verlag, 2014); ЯнТ. Ґросс справедливо зауважив, що кожен акт грабунку під час війни полегшував наступний: виявляється, що це твердження може стосуватися будь-якого насильства, див.: Jan Т. Gross, «Social Consequences of War: Preliminaries to the Study of Imposition of Communist Regimes in East Central Europe», East European Politics and Societies 3(2) (1989): 198-214.. Джерела чітко подають образ суспільства в стані аномії, морально та соціально нестабільного, в економічному хаосі, тоді як дитячі ігри того часу показують, яким перевернутим з ніг на голову був світ постнасильницької Галичини. Галицькі діти -- польські, українські, а інколи навіть єврейські -- не гралися ні в поліцейських, ні в «школу». Грали в «облави», «розстріл євреїв» і «втечі від німців і росіян». Убитих «євреїв», яких грали горобці чи миші, ховали у братських могилах за сараями AW OK, II/1347/2K..

Усе вищесказане: втрата близьких і сусідів, втрата почуття безпеки, крах стабільної соціальної структури, аномія і моральний хаос, -- виходить далеко за межі визначення психологічної травми і має визначатися скоріше як вид колективної або спільнотної травми, що впливає не на окрему людину, а на всю спільноту. За словами Кая Еріксона, колективна травма -- це «удар по основних тканинах соціального життя, який руйнує зв'язки, що з'єднують людей, і порушує почуття спільності» Jeffrey С. Alexander, «Towards a Theory of Cultural Trauma», in Cultural Trauma and Collective Identity, Jeffrey C. Alexander, Piotr Sztompka, Ron Eyerman, Neil Smelser and Bernhard Giesen (Berkeley: University of California Press, 2004), 5.. Масове насильство в Галичині, безумовно, зруйнувало соціальний світ. Його відновлення зайняло багато років і, у деяких аспектах, він так і не був повністю відбудований. Визначення цього специфічного аспекту травми як спільнотного, очевидно, відсилає до концепції спільнотного геноциду Омера Бартова, але виходить за рамки його визначення. Спільнотна травма означає як травматичне переживання всієї спільноти, так і руйнування спільноти як такої. Спільнота розпадається на окремих вплутаних сторонніх.

Життя з мертвими: тривалі посттравматичні наслідки

Третій елемент постнасильницької травми полягає в необхідності жити в місцях масової смерті і донедавна мовчати про це. Замовчування почалося ще підчас війни: не говорили люди, які спостерігали, як вбивають євреїв, не говорили сусіди, які поспішно ховали польських жертв, нарешті, не говорили батьки партизанів УПА, дивлячись на публічно виставлені советами тіла своїх дітей (це був один із прийомів влади для виявлення і репресій сімей партизанів). Мовчання було безпечнішим, ніж демонстрація емоцій, хоча це й завдавало психічної шкоди. Теодора Канак з Осівців (1927 р.н.) згадує свої переживання того дня, коли євреїв вивезли з її рідного міста:

І вже, як їх виганяли, вони дуже плакали. [...] І вже дуже і я плакала, а той солдат каже до мене: “Не плач, бо зара ти підеш з ними.” То я вже всьо стримувала, бо м ся бояла. Я дівчина була. Та й таке було Інтерв'ю з Теодорою Канак..

На питання про те, як люди відреагували на те, що німці забрали євреїв із села, респондентка з Курян (1927 р.н.) відповідає: «Що вони мали сказати? Вони відвели погляди. Нам було страшно навіть дивитися на них» Інтерв'ю з Марією Замрозевич..

Після війни єдиними (колишніми) мешканцями Галичини, які могли відкрито та публічно говорити про свій досвід, були вцілілі євреї, яким вдалося емігрувати на Захід. І поляки, переселені до комуністичної Польщі, і українці, які залишилися в радянській Україні, були позбавлені такої можливості. Зі зрозумілих причин в обох країнах неможливо було публічно обговорювати тему радянських жертв, які були депортовані, а потім померли в Сибіру, були заарештовані та розстріляні НКВС або були партизанами УПА, які були вбиті чи загинули в боях із радянськими військами. З іншого боку, польські жертви етнічних чисток і українські жертви каральних акцій не могли бути офіційно вшановані, оскільки польсько-український конфлікт часів війни викреслено з офіційної польської та радянської історіографії. Випадок пам'яті про Голокост був не таким очевидним. Го- локост як такий не заперечувався ні в Польщі, ні в СРСР; однак офіційна політика СРСР полягала в тому, щоб трактувати вбитих євреїв як цивільних жертв війни, що сприяло применшенню злочинів, скоєних проти цієї групи Про офіційну пам'ять про Голокост у СРСР, зокрема в Західній Україні, див.: Zvi Gitelman, «Soviet Reactions to the Holocaust, 1945-1991», in The Holocaust in the Soviet Union: Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi-Occupied Territories of the USSR, 1941-1945, eds. Lucjan Donroszycki and Jeffrey S. Gurock (Armonk: M. E. Sharpe, 1993), 3-28; Tarik Cyril Amar, «А Disturbed Silence: Discourse on the Holocaust in the Soviet West as an anti-Site of Memory», in The Holocaust in the East: Local Perpetrators and Soviet Responses, eds. Michael David-Fox, Peter Holquist and Alexander M. Martin (Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2014), 158-184..

Як наслідок, у повоєнні роки надзвичайно важку біографічну пам'ять про насильство, яка часто супроводжувалася індивідуальною психологічною травмою, не вдалося перевести в публічні меморіальні практики, які могли б мати терапевтичну роль. І люди, які виїхали з Галичини, і ті, хто залишився, змушені були самостійно долати свій травматичний досвід. А втім, місцеві громади не були повністю мовчазними: люди не виступали публічно, але вони могли говорити в групі людей, яким довіряли. Про те, що масове насильство згадували не лише через «своїх» жертв, свідчить як зміст проведених нами інтерв'ю, так і обставини польових досліджень. У більшості місць, де ми їх проводили, ми чули детальні описи місцевих страт не лише від свідків, а й від людей, які не були присутні на місці злочину, а саме старших і молодших опитаних, які народилися після війни. Бібрчанка Наталія Гавришкевич (1932 р.н.) детально описує вбивство бібрських євреїв у 1942 р. в сусідньому селі Волове, але на запитання, чи бачила це на власні очі, обурено відповідає, що ні, бо ж була дитиною. Коли я запитую, чи бачила це її мати, вона знову відповідає ні. Швидше про це почула мати, яка все докладно розповіла десятирічній дочці Інтерв'ю з Наталією Гавришкевич.. Інтерв'ю, записані командою Яхад-ін Унум, надають багато відповідних даних.

Дуже часто співрозмовники дивуються нашому питанню щодо джерела точної інформації про події, свідками яких вони не були, і відповідають, що всі все бачили, про це говорили потай, як ми могли не знати? Дуже симптоматичним був випадок респондентки з Глібо- ва, де місцеві партизани УПА вбили загалом кілька десятків місцевих поляків. Своїми знаннями на цю тему вона ділилася дуже неохоче, але її онука, яка супроводжувала нас до центру села, детально розповіла про злочини: хто загинув, хто кого і як убив, як трупи транспортували до цвинтаря і як з воза капала кров Інтерв'ю з Ольгою Герус; неформальна розмова з онукою.. Видно було, що вона не раз чула це від бабусі. Після війни відомості про масові злочини проти членів місцевої громади: українців, поляків і євреїв, -- були «відкритою таємницею», з різних причин прихованою від інших, і відсутніми в офіційному дискурсі Marta Kurkowska-Budzan, «Imaging Jedwabne: The Symbolic and the Real», Polish Sociological Review 137(1) (2002): 113-117..

Публічне мовчання також відігравало захисну роль у понівечених галицьких громадах. Як зазначає Хана Кубатова у своєму дослідженні про Словаччину Hana Kubatova, «Guilt, Responsibility and Trauma: Restoring the Moral Self-Image in Postwar Slovakia», in Trauma, Experience and Narrative in Europe after World War II, eds. Ville Kivimaki and Peter Leese (Palgrave Macmillan Cham, 2021), 207-231., після війни «очікувалося, що колишні жертви та злочинці знову знайдуть своє місце як сусіди». У Галичині ця потреба була ще гострішою. З одного боку, люди, співвідповідальні за злочини, були захищені від покарання, а з іншого -- вони могли реінтегруватися в місцеву громаду відповідно до принципу, що всі знають, але оскільки жертв тут більше немає, ніхто не говорить про це. У більшості досліджуваних громад найстарші респонденти добре знали, хто з місцевих підлітків був в українській поліції та брав участь у розстрілах євреїв, а хто згодом приєднався до партизанів і вбивав поляків, і нерідко це були ті самі люди. У деяких випадках їх судили й засуджували на післявоєнних процесах над колабораціоністами або заарештовували в рамках боротьби з українським підпіллям, але здебільшого їм вдавалося уникнути судового переслідування й вони продовжували жити в рідних містах.

Для громади вищезазначений механізм дав змогу відновитися після війни, але для людей зі змішаних сімей, які залишилися в Галичині, він поглибив воєнну травму. Окрім пам'яті про відчуття небезпеки, потреби втікати та втрати близьких, їм доводилося мати справу з тим фактом, що після війни люди, які хотіли вбити їх або навіть вбили членів їхніх родин, могли прогулюватися вулицями свого міста. Анна Хом'як з Курян (1930 р.н.), яка наприкінці війни переховувалася з матір'ю-полькою та сестрами (батько був українцем, тому брат також вважався українцем, на відміну від жіночої статі) від сусідів, які приєдналися до УПА і полювали на місцевих поляків, дала симптоматичне інтерв'ю. Коли її запитали, як після війни вона могла дивитися в очі тим сусідам, вона сказала, що після війни все затихло і було нормально. Але коли я запитую імена, вона каже, що забула їх (тоді як інші імена вона пам'ятає без проблем) 10°. І поляки, і українці з Галичини були вплутані не лише тим, що там відбувалося під час війни, а й пам'яттю про насильницьке минуле протягом багатьох років після неї. Тому мовчання, яке вони переживали стільки років, було дуже складним явищем, обґрунтованим різними причинами. Лише частково воно пояснювалося прямою психологічною травмою; іншою причиною були політично та соціально (спільнотно) мотивовані репресії ззовні.

На відміну від поляків, які були переміщені з Галичини та забрали із собою почуття несправедливості, українці (і вихідці зі змішаних сімей, як-от Анна Хом'як), які залишилися в Галичині, мали після війни зіткнутися з багатьма непрямими та тимчасово відкладеними травмами. Вони повинні були навчитися мовчати; їм довелося навчитися жити разом зі своїми переслідувачами, щоб дозволити своїй місцевій громаді вижити; вони вимушені були жити в місцях злочинів, де відбулися перші вбивства польських поміщиків і останні розстріли партизанів УПА. У багатьох випадках їм доводилося жити в будинках, які належали вбитим, або навіть буквально жити на чиємусь праху.

Факт заволодіння після війни будинком чи квартирою, які належали єврею чи поляку, вже не викликає емоцій. Це не вважається ганебним і більшість опитаних відкрито називають свої чи сусідські будинки «єврейськими» чи «польськими». Це пов'язано з двома фактами. По-перше, у післявоєнній Галичині місцева влада відповідала за розподіл незруйнованих будинків, які належали вбитим чи переміщеним особам, через адміністративні розпорядження. У дуже небагатьох випадках новий власник будь-яким чином сприяв смерті або ¹⁰⁰ Інтерв'ю з Анною Хом'як. вигнанню попереднього. По-друге, рівень воєнних руйнувань житлових будинків змусив людей забути про свої сумніви, щоб отримати дах над головою.

Проблематичнішим виявилося впорядкування простору навколо братських могил. У Галичині, як і в усьому СРСР, масових ексгумацій убитих не проводили, але більшість могил залишалися неозначеними (часто й донині). Під час масової кампанії в 1960-х рр. багато єврейських цвинтарів у Галичині, де відбувалися страти підчас війни, було знищено, щоб звільнити місце для громадських будівель1М. У Щирці на місці братської могили звели робітничий готель. На єврейському кладовищі в Бариші, де також були вбиті євреї, мацеви зрівняли із землею і поставили колгоспні будівлі. Жінка 1940-х рр. народження розгублено свідчить: «Там вже всьо. Там знаку немає. Там всьо плити позбирали. Плити з написами, будували колгосп, ферму будували, то там фундамент так ми виділи в стайнях плити з написами жидівськими» Це було частиною ширшої кампанії, що розгорталася в СРСР і радянському блоці. У Польщі, наприклад, німецькі цвинтарі були ліквідовані згідно з указом міністра громадських справ 1964 р., див.: Meng, Shattered Spaces, 141. Неформальна розмова із жінкою, близько 1945 р.н., проведена Мартою Гавришко в Бариші, 2019 р..

Окрім громадських будівель, на братських могилах зводять також житлові будинки. У мальовничому яру неподалік від центру Коропця, де розстрілювали євреїв, у 1990-х рр. місцевий хірург збудував свою віллу. Старші жителі недовірливо хитають головами, ніби кажучи «як він міг?» при обговоренні питання. Хата в Курянах, на порозі якої похована вбита в 1945 р. польська сім'я, кілька разів міняла власників і нині в ній проживає сім'я, яка приїхала не із села. Нам не вдалося з ними поговорити, тому не відомо, чи знають вони про те, що тіла наспіх похованих убитих членів родини все ще там. У Жовкві приватний власник збудував будинок на ділянці кіркуту, яка не була перетворена на ринок. Подейкують, що будинок проклятий, що там хтось повісився і що під час копання фундаменту знайшли єврейські кістки. В інших випадках братські могили з'являлися під вікном. Жін- ка-респондент із села Підгайчики (Podhajczyki) не вибирала жити поруч із братською могилою своїх сусідів-євреїв: німці просто викопали її за 100 метрів від її будинку, і їй довелося жити із цим увесь час USHMM, RG-50.589*0213 (інтерв'ю Яхад-ін Унум)..

Багато років після війни жителі Галичини не могли забути про масову смерть, бо жили буквально на кістках жертв -- своїх і чужих, а кривдників зустрічали на вулицях -- своїх і інших.

Висновки

Повертаючись до головного питання цього розділу: якого роду травми зазнали у Східній Галичині свідки масового насильства, поляки та українці? По-перше, деякі з них -- чутливіші та/або ті, хто мав особливо тісний контакт зі смертю та насильством -- переживають індивідуальну психологічну травму з усіма її психологічними та психосоматичними симптомами. Виявляється, що психічні переживання свідків мали градацію, і, хоча вони не завжди розвивалися в повноцінний травматичний досвід за шкалою від байдужості до травми, вони були ближче до останньої. Звичайно, слід підкреслити, що психологічна травматизація однієї частини групи не означає, що інша частина групи не відчуває протилежних емоцій або навіть вини за скоєне.

Другий аспект травми після насильства -- це колективна травма. Мета цього розділу полягала в тому, щоб концептуалізувати це насамперед як травму втрати, яка впливає на всю спільноту, яка втрачає своїх членів (які відіграють важливі соціально та економічно важливі ролі), відчуття безпеки, наявну соціальну структуру, цілісність і моральну злагодженість. Ця травма менш пряма, і різні члени спільноти відчувають її в різному ступені. Теоретична концепція травми соціальних змін Пьотра Штомпки допомагає її зрозуміти Див.: Piotr Sztompka, «Cultural Trauma: The Other Face of Social Change», European Journal of Social Theory 3(4) (2000): 449-466.. Штомпка найповніше аналізує це на прикладі польської політичної та економічної трансформації після 1989 р., але його ідеї можна застосувати до будь-якої значної соціальної зміни, як-от вбивство кількох десятків відсотків галицької громади протягом кількох років. Штомпка однозначно стверджує, що великі трансформації та соціальні кризи майже завжди супроводжуються атрофією соціальних зв'язків та інших елементів соціального світу, включаючи структуру та систему цінностей, які визначають форму спільноти та суспільства. Виявляється, що в довгостроковій перспективі цей аспект постнасильницької травми, хоч і менш очевидний, був більш значущим для Галичини як соціального організму, ніж низка індивідуальних психологічних травм, пережитих її мешканцями, оскільки травма втрати торкнулася кожного, не лише чутливіших. Усе це робить колективну травму в Галичині також спільнотною.

Галицьке масове насильство та смерть на колективному рівні, можливо, було б легше подолати, якби вони отримали вимір культурної травми, як це розуміє Джеффрі С. Александер. Однак цього не сталося з низки причин. Щоб колективна травма стала культурною травмою, про неї слід пам'ятати, бажано також у вимірі передачі між поколіннями. Пам'ять про це має набути культурно значущого статусу, тобто такого, що створює потужний наратив про колективні страждання, втрати та трагедію, який буде впізнаваний усіма членами спільноти. Нарешті, така пам'ять повинна бути пов'язана із сильним негативним впливом, таким як біль, сором або провина. За словами Ніла Дж. Смелсера, «культурні травми здебільшого виникають історично, а не народжуються» Smelser, «Psychological Trauma and Cultural Trauma», 36-37..

У Галичині колективна травма втрати не переросла в культурну травму з двох причин. По-перше, тоталітарна держава не створює умов для агента пам'яті. У демократичній державі саме держава чи структурована соціальна або етнічна група вважає важливим побудувати наратив про цю конкретну травму. По-друге, після розпаду СРСР, коли з'явилися такі можливості, було багато інших кандидатів на культурну травму; розпад СРСР конкурує з радянськими репресіями чи Чорнобильською катастрофою, і травма воєнного насильства не має шансів у цьому змаганні.

Третім елементом постнасильницької травми є післявоєнне мовчання, з одного боку, і необхідність продовжувати жити в місцях, забруднених насильством, -- з іншого (жити з мертвими). У повоєнній Галичині майже не було сіл, міст чи інших місць без братських та індивідуальних могил; вони були скрізь, як і пам'ять про вбитих і тих, хто вбивав -- своїх і чужих.

Ці три елементи травми, індивідуальна психологічна травма, колективна та громадська травма втрати й довготривала травма мовчання та необхідності «жити з мертвими» поєднуються, щоб утворити багатовимірну травму постійного масового насильства. Різною мірою пережили це представники різних груп галичан, тих, хто виїхав після 1945 р., і тих, хто залишився, але це торкнулося кожного. Говорячи словами однієї із жінок-опитуваних: «Вже ніколи так не було з тих пір, як вони всіх вбили» Інтерв'ю з Йосифою Федорович, 1927 р.н., провела Анна Вилегала у Вишнівчику, 2018 р..

Bibliography

1. Aleksiun, Natalia. «Intimate Violence: Jewish Testimonies on Victims and Perpetrators in Eastern Galicia». Holocaust Studies: A Journal of Culture and History 23(1-2) (2016): 17-33.

2. Alexander, Jeffrey С. «Towards a Theory of Cultural Trauma». In Cultural Trauma and Collective Identity, Jeffrey C. Alexander, Piotr Sztompka, Ron Eyerman, Neil Smelser and Bernhard Giesen. Berkeley: University of California Press, 2004.

3. Amar, Tarik Cyril. «А Disturbed Silence: Discourse on the Holocaust in the Soviet West as an anti-Site of Memory». In The Holocaust in the East: local Perpetrators and Soviet Responses, edited by Michael David-Fox, Peter Holquist and Alexander M. Martin, 158--184. Pittsburgh: University of Pittsburgh Press, 2014.

4. Baley, Stefan. «Psychiczne wplywy drugiej wojny swiatowej». Psychologia wychowawc/a 1--2 (1948): 13.

5. Bartov, Omer. «Communal genocide: Personal accounts of the destruction of Buczacz, Eastern Galicia, 1941--1944». In Shatterzone of Empires: Coexistence and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman Borderlands, edited by Omer Bartov and Eric D. Weitz, 399-- 420. Bloomington: Indiana University Press, 2013.

6. Belova, Olga. «Legendy о voinie: arkhetipy v sovremmenykh folklomykh narrativakh». Problemy istorii Rosii 10 (2013): 227--235.

7. Boikiv, Dmytro. Perezhyte osobysto abo Mitla. Lviv: Kameniar, 2012.

8. Ciesielski, Stanislaw, Wojciech Materski, and Andrzej Paczkowski. Represje sowieckie wobec Polakdw і obywateli polskich. Warszawa: Osrodek Karta, 2002.

9. Desbois, Patrick. The Holocaust by Bullets: A Priest's Journey to Uncover the Truth behind the Murder of 1.5 Million Jews. New York: Palgrave Macmillian, 2008.

10. Desbois, Patrick. «The Witnesses of Ukraine or Evidence from the Ground: The Research of Yahad-In Unum». In The Holocaust in Ukraine: New Sources and Perspectives -- Conference Presentations, 91-- 100. Washington: Center for Advanced Holocaust Studies, 2013.

11. Fulbrook, Mary. «Bystanders: Catchall concept, alluring alibi or crucial clue». In Probing the Limits of Categorization: The Bystander in Holocaust History, edited by Christin Morina and Krijn Thijs, 15--35. New York: Berghahn Books, 2018.

12. Gitelman, Zvi. «Soviet Reactions to the Holocaust, 1945-1991». In The Holocaust in the Soviet Union: Studies and Sources on the Destruction of the Jews in the Nazi-Occupied Territories of the USSR, 1941--1945, edited by Lucjan Donroszycki and Jeffrey S. Gurock, 3-28. Armonk: M. E. Sharpe, 1993.

13. Gross, Jan Т. «Social Consequences of War: Preliminaries to the Study of Imposition of Communist Regimes in East Central Europe». East European Politics and Societies 3(2) (1989): 198--214.

14. Halaichak, Tamara, ed. Kul'tume z.hyttia v Ukraini: Zakhidni zemli -- Dokumenty і materialy. Vol. I: 1939--53. Kyiv: Naukova Dumka, 1995.

15. Janicka, Elzbieta. «Pamiqc przyswojona: Koncepcja polskiego doswiadczenia zaglady Zydow jako traumy zbiorowej w swietle rewizji kategorii swiadka». Studia Litteraria Historica 3/4 (2014--2015): 148--224.

16. Kiebuzinski, Ksenya, and Alexander Motyl. The Great West Ukrainian Prison Massacre of 1941: A Sourcebook. Amsterdam: Amsterdam University Press, 2017.

17. Kruglov, Alexander. «Jewish Losses in Ukraine, 1941--1944». In The Shoah in Ukraine: History, Testimony, Memorialization, edited by Ray Brandon and Wendy Lower, 272-290. Bloomington: Indiana University Press, 2008.

18. Kubatova, Hana. «Guilt, Responsibility and Trauma: Restoring the Moral Self-Image in Postwar Slovakia». In Trauma, Experience and Narrative in Europe after World War II, edited by Ville Kivimaki and Peter Leese, 207--231. Palgrave Macmillan Cham, 2021.

19. Kurkowska-Budzan, Marta. «Imaging Jedwabne: The Symbolic and the Real». Polish Sociological Review 137(1) (2002): 113--117.

20. Kurkowska-Budzan, Marta. «“Perpetrator Trauma” in Memoirs ofVeterans of the Polish Home Army». In Trauma, Experience and Narrative in Europe after World War II, edited by Ville Kivimaki and Peter Leese, 233-266. Palgrave Macmillan Cham, 2021.

21. Linkiewicz, Olga. Lokalnosc іnacjonalizm: Spolecznosci wiejskie w Galicji Wschodniej w dwudziestoleciu miqdzywojennym. Krakow: Universitas, 2018.

22. Markowski, Damian Karol. Wcieniu Wotynia. «Antypolska akcja» OUN і UPA w Galicji Wschodniej 1943--1945. Krakow: Wydawnictwo Literackie, 2023.

23. McBride, Jared. «Peasants into Perpetrators: The OUN-UPA and the Ethnic Cleansing of Volhynia, 1943--1944». Slavic Review 75(3) (2016): 630-654.

24. Meng, Michael. Shattered Spaces: Encountering Jewish Ruins in Postwar Germany and Poland. Cambridge, MA: Harvard University Press, 2011.

25. Milch, Baruch. Testament. Warszawa: Osrodek KARTA, 2001.

26. Motyka, Grzegorz. Ukrainska partyzantka 1942--1960: dzialalnosc Organizacji Ukrainskich Nacjonalistow і Ukrainskiej Powstanczej Armii. Warszawa: ISP PAN, Olicyna Wydawnicza Rytm, 2006.

27. Prince, Robert. «Historical Trauma: Psychohistorical Reflections on the Holocaust». In Children Surviving Persecution: An International Study of Trauma and Healing, edited by Judith S. Kestenberg and Charlotte Kahn, 43-55. Westport, CT: Praeger, 1998.

28. Radomska-Strzemecka, Helena. «Wplyw wojny na stosunek mtodziezy do rodziny». Przeglqd Socjologiczny 12 (1958).

29. Rossolinski-Liebe, Grzegorz. Stepan Bandera: the life and afterlife of a Ukrainian nationalist: fascism, genocide, and cult. Stuttgart: Verlag, 2014.

30. Rothberg, Michael. Implicated Subject: Beyond Victims and Perpetrators. Stanford, CA: Stanford University Press, 2019.

31. Savchyns'kyi, Tev-Petro. Spohady. Lviv: Krai, 2007.

32. Sendyka, Roma. «Od swiadkow do postronnych: Kategoria bystanders і analiza “podmiotow uwiktenych”». In Swiadek: jak sie staje, czym jest?, edited by Agnieszka Dauksza and Karolina Koprowska, 61-82. Warszawa: Instytut Badan Literackich PAN, 2019.

33. Smelser, Neil J. «Psychological Trauma and Cultural Trauma». In Cultural Trauma and Collective Identity, Jeffrey C. Alexander, Piotr Sztompka, Ron Eyerman, Neil Smelser and Bernhard Giesen. Berkeley: University of California Press, 2004.

34. Struve, Kai. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijiidische Gewalt: Der Sommer 1941 in der Westukraine. Oldenbourg: De Gruyter, 2015.

35. Sword, Keith. Deportation and Exile: Poles in the Soviet Union, 1939--48. Eondon: St. Martin's Press, 1994.

36. Sztompka, Piotr. «Cultural Trauma: The Other Face of Social Change». European Journal of Social Theory 3(4) (2000): 449--466.

37. Sztompka, Piotr. «Kulturowe imponderabilia szybkich zmian spotecznych: zaufanie, lojalnosc, solidamosc». In Imponderabilia wielkiej zmiany: Mentalnosc, wartosci і wiez.i spoleczne czasdw transformacji, edited by Piotr Sztompka, 265-282. Warszawa: WN PWN, 1999.

38. Vrons'ka, Tamara. Upokorennia strakhom: simeine zaruchnytstvo и karalniipraktytsi radianskoi vlady (1917--1953). Kyiv: Tempora, 2013.

39. Yahadinunum. Accessed June 6, 2020. https://www.yahadinunum.org/.

40. Yashan, Vasyl'. Pid brunatnym chobotom: Nimetska okupatsiia Stanyslaxivshchyny v Druhii svitivii viini, 1941--1944. Toronto: New Pathway Publishers, 1989.

41. Zaleski, Jan. Kronika zycia. Krakow: Mate Wydawnictwo, 2010.

42. Zaremba, Marcin. Wielka trwoga: Ludowa reakcja na kryzys. Krakow: Wydawnictwo Znak, Instytut Studiow Politycznych PAN, 2012.

43. Archives

44. Archiwum Wschodnie Osrodka KARTA (AW OK). 11/98, II/1223/2K, II/1224/2K, H/1267/2K, II/1272/2K, II/1323/2K, II/1347/2K.

45. Biblioteka Jagielloriska (BJ). Przyb. 72/89.

46. Informal conversation with a woman, b. around 1945 (Barysh, 2019).

47. Interview: Boiko Hanna; Deretska Yustyna; Diakiv Teodosiia; Fedorovych Yosifa; Havryshkevych Nataliia; Herns Ol'ha; Holinach Vira; Ivantsiv Anastasiia; Kanak Feodora; Khomiak Anna; Kliotsko Mariia; Koval'ska Mariia; Kul'chytska Nataliia; Kulykovs'ka Eva; Mazurs'ka Helena; Mykytiv Yosif; Patetskyi Yosif; Popiv Olena; Sadivs'ka Evheniia; Shel'vakh Lubov; Shkvaryliak Stefaniia; Skiba Whidyshiw; Somkowicz Teresa; Zalutska Evheniia; Zamrozevych Mariia; Zaremba Nataliia.

48. Interview with a man, b. 1922 (Rohatyn, 2017); interview with a man, b. 1933 (Rohatyn, 2017); interview with a woman, b. 1921 (Stratyn, 2018); interview with a woman, b. 1923 (Stratyn, 2017); interview with a woman, b. 1931 (Barysh, 2019); interview with a woman, b. 1933 (Rohatyn, 2017); interview with a woman, b. 1938 (Hlibiv, 2019).

49. United States Holocaust Memorial Museum (USHMM). RG-50.589*0173, RG-50.589*0193, RG-50.589*0206, RG-50.589*0207, RG-50.589*0213, RG-50.589*0219, RG-50.589*0224, RG-50.589*0226, RG-50.589*0244.

50. USC Shoah Foundation Institute Visual History Archive (USC SFI VHA). Testimony № 11568.

Размещено на Allbest.ru