Слов’яни Тисо-Дунайського басейну в зарубіжній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича Національної академії наук України

Слов'яни Тисо-Дунайського басейну в зарубіжній історіографії

Пеняк Павло Степанович

Кандидат історичних наук

Як відомо, процес проникнення слов'ян на Балкани і до Карпатського басейну в середині І тис. н.е. став важливим етапом слов'янського етногенезу. Коли і як відбувалася ця подія, як склалася подальша історична доля слов'янського населення на нових землях - проблема непроста і багатогранна. Над її вирішенням вже понад століття трудяться археологи, історики, етнографи, мовознавці, антропологи різних країн. Нижче йтиме мова про час і характер заселення слов'янами Тисо- Дунайського басейну та розгляд цього питання в румунській, чеській, словацькій та угорській історіографії, актуальність розгляду якого не викликає жодних сумнівів.

У середині І тис. н.е. Карпатський басейн, як про це свідчать археологічні старожитності, був заселений слов'янами - носіями празької (корчакської) і пеньківської' культур. Перші сформувалися між Карпатами і верхів'ям Вісли, другі - у Подніпров'ї, Південному Бузі до пониззя Дністра [2, с. 5-39]. Східна частина Тисо-Дунайського басейну - Трансильванія, згідно з археологічними джерелами, була олюднена слов'янським етносом не раніше VI-VII ст. На ці землі вони принесли елементи корчакської і пеньківської культур. Це дає підставу думати, що в деяких карпато-дунайських землях племена антів і склавінів перемішувалися. Але відомі також випадки, коли пеньківські і корчакські елементи культур траплялися окремо.

Румунські вчені визнають важливість вивчення слов'янських артефактів. Так, наприклад, І.Нестор підкреслював, що «для нашої країни дослідження слов'янських старожитностей представляє винятковий інтерес, який випливає з того, що слов'яни зіграли особливу роль в етногенезі нашого народу...» [67, s. 61-62]. Вплив слов'ян на етногенез румунів визнає А.-І. Драгомір, розглядаючи його на матеріалах мови і міфології. Він приєднується до тих учених, які вважають слов'янський вплив на румунську мову результатом довготривалого лінгвістичного контакту між предками румун і слов'ян. А.-І. Драгомір вважає, що контакти мали місце у VI-ХП ст., коли частина слов'янських племен осіла на північ від пониззя Дунаю, зайнявши територію, яка приблизно співпадає з бувшою Дакією [48, s. 205-209, 211].

На східнокарпатських територіях Румунії ранньосередньовічні пам'ятки середини і третьої чверті І тис.н.е. досліджувалися у різних пунктах. Одним з перших вивчалося поселення біля міста Сучава в урочищі Шипот, де наприкінці 50-х - на початку 60-х років минулого століття Мірча Матей виявив двадцять заглиблених жител з печами- кам'янками [63, s. 163-174]. Дан Теодор дослідив біля тридцяти жител на поселенні Ботошани і десять напівземлянок у Додешті. Він же розкопував поселення Ясси-Круча луй Ференц, Тирпешти, Костица- Меноая [10, с. 204-208]. Серед поховальних пам'яток Румунії найбільш значним є безкурганний могильник Серата-Монтеору, де розкопано 1536 поховань, всі - по обряду тілоспалення [67, с. 289-295; 68, с. 491511; 69, с. 513-517].

Плідні дослідження слов'янської проблематики проводила науковий співробітник Інституту археології академії наук Румунії, професор Марія Комша. Значна частина її публікацій присвячена шляхам проникнення слов'ян у карпато-дунайські землі, напрямкам руху антів і склавінів, ареалу їх розселення. М. Комша пов'язує появу слов'янських артефактів на території країни з проникненням антів і склавінів у VI ст. н.е. по прохідних річкових долинах і перевалах. До цього часу відносяться відкриті у Трансильванії поселення і могильники типу Банд-Морешті. У Трансильванію, на її думку, слов'яни проникли не раніше середини VII ст. н.е., після зникнення гепідської культури. Як на неї, одночасно з експансією частини східнослов'янських племен із правобережжя Дніпра на південь проходила і експансія другої гілки на захід. Остання досягла Потисся, як свідчать про це знахідки із Сомотору (Словаччина). Разом з аварами частина цих племен із Верхнього Потисся потрапляє до центральної Трансильванії (Морешті, Молдовенешті, Чипеу-Св.Георге, Сіпай-С.Джордже) [33, с. 65-80]. Дослідниці вдалося виявити шлях розселення слов'янського угруповання, представленого керамікою празько-корчакського типу (за її термінологією), серед якої виділяються високі горщики із зрізаноконічним тулубом, трохи звуженим горлом і коротким вінчиком, найбільше розширення завжди припадає на верхню третину висоти, орнаментація відсутня. Розселення цього угруповання, на думку М. Комши, здійснювалося через верхньодністровські області із Західної Волині та із басейну річки Тетерева [35, с. 9-28]. слов'янський етногенез артефакт житло

На думку румунського вченого Дана Теодора, склавіни проникли у східні області Карпат долинами річок Прут і Серет, звідки рушили на південний схід Трансильванії, а згодом - у Мунтенію і Олтенію. Тут вони археологічно засвідчені із середини VI ст. н.е. Анти проникли у центральні райони і південь Молдови, потім у Мунтенію і Олтенію, де змішалися зі склавінами - носіями культури корчакського типу [10, с. 204-207].

Румунський історик Золтан Секелі стверджував, що східні слов'яни вже у VI ст. н.е. заселили внутрішні території Карпат - південно-східної Трансильванії. Пізніше, у VII - VIII ст. сюди прибувають західні слов'яни і продовжують співіснувати з місцевим населенням, яке ще зберегло римсько-візантійські традиції. Підставою для таких суджень стали наявність напівземлянкових жител з піччю-кам'янкою в одному з кутів, кераміка, що виготовлена на крузі і орнаментована хвилястими і горизонтальними лініями [79, s. 129-139; 80, s. 125-136].

У слов'янських комплексах на території Румунії спостерігалися суттєві відмінності у способі захоронения (безкурганні і курганні могильники), поховальному обряді, конструкції жител, кераміці. Їх можна пояснити, з одного боку, належністю комплексів тим або іншим племенам, які прийшли із різних регіонів, а з іншого боку, контактом слов'ян із різноманітними етносами (римський вплив по Дунаю, авари, протоболгари). Наприклад, згідно археологічних джерел, у Трансильванії зафіксовано декілька типів жител. Це землянки прямокутної (Морешті- Чипеу) чи округлої форми (Чипеу), без вогнищ (Морешті-Чипеу) чи з вогнищами поза житлами (Братей). Одна з груп слов'ян принесла тип житла з підбійною куполоподібною піччю, що виходила за межі внутрішнього приміщення напівземлянки. Румунський вчений М.Русу підкреслює, що даний тип жител з'явився в Трансильванії лише у VI ст. н.е. з приходом слов'ян і не може пов'язуватися з будь-яким автохтонним населенням [73, s. 721].

Різноманітність типів жител свідчить, на думку М. Комші, про те, що тут ми маємо справу із змішаним населенням. Дослідниця вважає, що перші слов'янські племена прийшли на територію Трансильванії на початку VII ст. н.е. або самостійно, що доводять поховання з тілоспаленням із Доролциу (район Хуєдин), чи разом з аварами. На користь останньої версії говорять могильники у Ношлаці і Банду, в яких на більш пізньому етапі з'являються поховання з тілопокладенням. Вони супроводжувалися частинами чи цілими кістяками коней при наявності і окремих елементів слов'янської матеріальної культури, зокрема, кераміки [17, с. 451-457; 4, с. 275-288]. У більш пізніх комплексах, що датуються другою половиною VII-VIII ст., спостерігається зникнення германських та значне збільшення слов'янських чи аваро-слов'янських елементів. Поселення цього часу, що були відкриті в Морешті, Молдовенешті, Чипеу, Безиді, Селашурі, Філіаші, характеризуються наявністю жител з печами-кам'янками чи відкритими вогнищами, що іноді обкладені невеликими каменями, а також наявністю посуду, що виготовлявся як на крузі, так і ліпного.

На думку румунського історика М. Рошка, слов'яни з'явилися у Трансильванії після падіння аварського каганату, тобто наприкінці VIII ст. Той факт, писав дослідник, що уламки їх кераміки знаходимо в печерах і на гірських плато, свідчить про дуже обережне просування окремих груп слов'ян вглиб території, доказом чого є знахідки в Бігарському і Гунядському комітатах. Про їх перебування на цій території свідчать також давні топоніми та гідроніми, які не слід змішувати з принесеними слов'янами у результаті пізнішої колонізації [74, с. 67-68].

Переважна більшість дослідників підкреслюють типово слов'янський характер ліпного посуду з добавками шамоту та піску в керамічне тісто, що розповсюдився в карпато-дунайських землях у VI- VII ст. н.е. Серед кераміки вчені розрізняють такі притаманні для ранніх слов'ян типи посуду, як празький та пеньківський для VI- VII ст., і типу Луки-Райковецької для кераміки VIII- IX ст. Так, згідно М. Кишвасі- Комши, про просування слов'ян на територію Румунії свідчать знахідки кераміки VI-VII ст., яка була визначена як празький тип. Вона пов'язує його з типом Корчак. З кінця VII ст., а потім у VIII IX ст. слов'яни в Румунії представлені знахідками з керамікою типу Лука-Райковецька - Глинча І. Дослідниця пов'язує з типом Лука-Райковецька тип Глинча І, прослідковуючи експансію східних слов'ян в Сілістрію (Болгарія) і Трансильванію, де груба кераміка не з'являється раніше VII ст. н.е.

Румунські вчені вважають, що слов'янська кераміка VI - VII ст. н.е. на території Трансильванії, Подунав'я, Молдови є привнесеною, але розходяться у думках, звідки саме. Одні, як М.Кишвасі-Комша, допускають її західнослов'янське походження, інші, як, наприклад, М.Матей, співставляють її із східнослов'янськими пам'ятками [3, с. 312327; 63, с. 167]. М. Комша прослідкувала на матеріалах могильників Серата-Монтеору, Балта Верде, Сомешень еволюцію слов'янської кераміки від другої половини VI до ІХ ст. і прийшла до певних висновків. Як на неї, спочатку існували ліпні, неорнаментовані горщики празького типу (Серата-Монтеору, Балта Верде, Сучава, Тиргул-Секуеск). Пізніше з'являється кераміка, яка нагадує горщики празького типу, але виготовлена на примітивному гончарному крузі і прикрашена лінійно - хвилястим орнаментом тільки на плечиках (Серата-Монтеору, Балта Верде). Ця кераміка типологічно пов'язує урни празького типу з керамікою кращої якості кінця VII-IX ст. із Балта Верде і Сату Ноу. На посуді могильника Сату Ноу спостерігаються елементи слов'янської кераміки кінця ІХ-Х ст., яка відрізняється від кераміки VIII - початку ІХ ст. більш високою технікою та акуратно нанесеним орнаментом [3, с. 311-312].

Серед слов'янського ліпного посуду зустрічаються банки, що належать до розвинутого празького типу, фрагменти глиняних сковорідок різних форм і розмірів. Окремі з них зафіксовані на поселенні в Селашурі. Інша категорія ліпних банкоподібних посудин характеризується більш стрункою формою та трохи відігнутим назовні вінчиком, причому на вінчику є орнамент, який складався із насічок чи ямок, видавлених пальцем чи палочкою. З таким орнаментом цей посуд аналогічний кераміці культури Глинча І із аварських чи аваро-слов'янських комплексів, що зустрічаються в Словаччині та Угорщині. Що стосується виготовленої на крузі кераміки, прикрашеної горизонтальними чи хвилястими лініями, то вона включається, як правило, у звичайні типи слов'янської кераміки кінця VII-VIII ст., які зустрічаються в Подунав'ї та у сусідніх регіонах. На основі вивчення кераміки М. Комша зробила висновок, що слов'янські племена прийшли у Трансильванію, по-перше, із заходу Словаччини, принісши з собою пізній празький тип; по-друге, із околиць верхньої Тиси, принісши матеріальну культуру, що споріднена культурі Глинча І; по-третє, із регіону середнього Дунаю (у матеріальній культурі цих слов'ян відчувається вплив аварів). На думку дослідниці, слов'янські племена, які прийшли до Трансильванії на початку VII ст., зустрілися тут з місцевим романським населенням, а також із залишками германського населення (гепіди), які займали панівні позиції [4, с. 285]. Від цього останнього слов'яни запозичили назву «влах» (волох) для місцевого романського населення. Той факт, що перші слов'янські племена як в позакарпатських областях, так і у Трансильванії органічно включаються в поселення і могильники місцевих жителів, свідчить, як на неї, що ми маємо справу з мирним проникненням, нові прибульці сумісно проживали з автохтонним населенням. За цим першим проникненням послідували у VII-IX ст. і інші із різних регіонів. В той же час безперервне побутування місцевих елементів та їх співіснування зі слов'янами прослідковується до Х ст. включно.

Румунський вчений К.Дайковіку дотримувався думки, що слов'яни на території Трансильванії з'явилися ще до приходу авар і проживали там осілим життям до ХІ ст., коли поступово порумунилися [44, с. 180-185]. Як вважає К. Горедт, східні слов'яни (анти) просунулися сюди на початку VII ст. разом з аварами і розселилися в долині річки Мароша, де спорудили городище в Морешті. Слов'яни перебували там з VII до ХІ ст. безпосередньо з місцевим романізованим населенням, пізніше злилися з ним [54, с. 57-58]. У одній із своїх публікацій К. Горедт згадує про 52 пункти знаходження слов'янської кераміки на території розглядуваного регіону [53, с. 216-217]. На його погляд, слов'янські поселення та кераміка з'являються тут в VI-VII ст. і існують до середини ХІІ ст., причому у ряді пунктів (наприклад, Чипеу) зустрічаються ранні форми кераміки. Протягом цього періоду на території Трансильванії існують слов'янські поселення, слов'янська кераміка поряд зі зміною різних культур [53, с. 189]. У V-VI - першій половині VII ст. у Трансильванії, судячи по писемним джерелам і археологічним даним, знаходилися гепіди, з середини VII ст. і до кінця VIII ст. - авари, накінець мадяри. Після 568 року авари руйнують владу гепідів; біля 800 року знищується аварське іго; приблизно біля 830 року болгари, перейшовши Дунай, проникають у Трансильванію, а десь біля 900 року там з'являються угорці. Дослідник підкреслює, що так як у VI ст. авари ще знаходилися в Паннонії і закривали шлях у Трансильванію із заходу, то, ймовірно, слов'яни прийшли сюди зі сходу [53, с. 205].

У розвитку слов'янської кераміки Трансильванії К.Горедт виділив чотири етапи. Протягом першого (приблизно між 600-700 роками) виготовлявся посуд на гончарному крузі. Крім посудин червонуватого кольору, що були зроблені з грубого тіста і оздоблені хвилястими лініями з виїмками, існувала кераміка, яка продовжувала традиції попередніх епох. Остання була виготовлена з тонкої глини попелястого кольору та прикрашена візерунками. З цієї фази походять посудини, що нагадують пляшки, а деякі з них мають аналогії з поселень городищенської доби Чехії та Словаччини. У період другої фази (800-1000 роки) з'являється кераміка попелястого кольору. Поверхня посудин прикрашається хвилястими лініями з виїмками. На денцях зустрічаються знаки (клейма), а розміри посудин збільшуються. Еволюцію зовнішнього вигляду та оздоблення кераміки ІХ-Х ст. К. Горедт датує за знахідками з могильника в Бландіані і угорських поховань у Клужі [53, с. 210-211]. Протягом третьої фази (10001100 роки) в оздоблені кераміки з'являються нові елементи: гребінцеві вдавлювання та горизонтальні виїмки (бороздки). Окремі хвилясті лінії переважають пояси хвилястих ліній, а краї стають більш чіткішими. До цього етапу К. Горедт відносить і появу перших глиняних котлів. Четвертою, останньою фазою (1100-1200 роки) завершується розвиток слов'янської кераміки, яка переходить у середньовічну. Посуд досягає значних розмірів, а краї - розчленованність. Оздобленими були переважно окремі виїмки (бороздки) або хвилі, значна частина поверхні залишалася неорнаментованою [53, с. 214-215].

З опублікованого керамічного матеріалу К. Горедт зробив висновок, що у Тисо-Дунайському басейні слов'янська груба кераміка пов'язана з фрагментами посуду післяримського часу з Гілею, які нагадують кераміку, яку Я. Ейснер назвав потиською. На посуд з хвилястим орнаментом, що йде своїм корінням у латенську кераміку і оживає у VI ст., звертав увагу і К. Дайковіку. Опис слов'янської кераміки Трансильванії, здійснений К. Горедтом, а також багаточисленні дослідження слов'янських об'єктів VII-XII ст. підтвердили думку всесвітньовідомого чеського славіста Любора Нідерле та інших дослідників, які доводили, що слов'яни з Карпатських гір не переселялися на Балкани, але продовжували перебувати тут і надалі після VII ст.

Свідченням слов'янської експансії у Трансильванію є і поховальний ритуал антів і склавінів. Це, наприклад, безкурганний могильник з тілоспаленням Серата-Монтеору, який досліджувався І. Нестором і Є. Захарією [68, с. 491-511]. Він включав поховання в урнах і в ямках і датується кінцем VI-VII ст. [68, с. 491-511; 69, с. 513-517]. М. Комша допускає можливість датування частини поховань другою половиною VI ст. [3, с. 319-320]. Слов'янська належність могильника у переважної більшості вчених не викликає сумнівів. У похованнях, крім інвентаря східного походження, зустрічається кераміка попелястого кольору і променевеподібні пряжки. Це свідчить про те, що східні слов'яни, які прийшли до Трансильванії, зустрілися з романізованим дакським населенням, що використовувало кераміку попелястого кольору, в якій оживають місцеві латенські традиції.

Посуд на могильнику представлений грубою ліпною керамікою, що близька до празького типу і певною кількістю кружальної кераміки. Із синхронних поселень цього регіону найбільш відоме знаходиться в урочищі «Шипот» біля Сучави, де зафіксовано напівземлянкові житла з печами-кам'янками. Їх заповнення складалося переважно із ліпної кераміки, що була близькою, на думку М. Матея, до ліпної кераміки із Незвиськ і кераміки житомирського типу. Він датує поселення другою половиною VI - початком VII ст., вважаючи його синхронним початковій фазі існування могильника в Серата-Монтеору [63, с. 165-168]. Курганні могильники з тілоспаленням виявлені румунськими археологами в Нушфалеу (район Симлеу), Сомешені, Апахіді (район Клуж) [34, с. 71-74; 61, с. 519-527; 62, с. 92-98].

Згідно поглядів М. Комши, курганні могильники з тілоспаленням VIII - початку ІХ ст. в Нушфалеу і Сомешені належали західним слов'янам. Їх матеріальна культура зазнала істотного впливу і з боку авар. Не виключено, що тут ми маємо справу із слов'янами, що знаходилися під аварським пануванням, які після розгрому аварів франками в 795-796 роках втікали в області на схід від Тиси. На думку дослідниці, могильник з тілоспаленням у Чумбруді пов'язаний з мораванами, які відступили в Трансильванію в результаті війн з мадярами, під ударами яких впала в 906 році Моравська держава [32, с. 77]. Румунські вчені М. Макря, К. Горедт, молдавський вчений Г. Федоров схильні бачити у могильнику Сомешень східнослов'янську пам'ятку [11, с. 199; 62, с. 92-98; 54, с. 87].

Аналіз матеріалів поселень та могильників VIII - IX ст. Трансильванії свідчить про хвилеподібне проникнення у ці райони слов'янських племен. На думку дослідників, вони, ймовірно, пов'язані з тиском авар після 680 року та перемогою франків над аварами. На поселеннях цього часу разом з елементами автохтонних культур з'являються слов'янські елементи у вигляді кераміки та речей, характерних для слов'янської матеріальної культури (Сімонешт, повіт Харгіта; Кошана де Жос, Сибіу Кошлак, Цава, Дебека, повіт Клуж; Кулку Маре, повіт Сату-Маре та ін.) [10, с. 204-208]. Нова хвиля слов'янських поселенців прийшла з керамікою типу Луки-Райковецької, генетично пов'язаної з керамікою празького типу [33, с. 78]. Тілоспалення цього ж часу зі слов'янським поховальним ритуалом відомі у Трансильванії з бірітуальних могильників із Боарта, Медіаш, повіт Сибіу. Зі слов'янами пов'язується і могильник VII-VIII ст. з тілопокладенням у Капушул Маре (район Клуж).

Румунські вчені висловили свою думку і про суспільну організацію слов'янських племен. Ранні слов'яни прийшли на Дунай з родовою організацією в стані розпаду. Пізніше, у VIII-IX ст. формується напівпатріархальне-напівфеодальне суспільство. Подібне соціальне розшарування румунські археологи зафіксували на могильнику в Нушфалеу [34, с. 74].

Огляд та аналіз отриманих результатів румунськими вченими по даній проблемі свідчить про те, що слов'янські угруповання заселяли східну частину Тисо-Дунайського басейну - Трансильванію протягом VI- XII ст. і відіграли певну роль в етногенезі румунського народу. Цей процес був не одноразовим заходом, а здійснювався кількома хвилями, що викликало появу різних думок та концепцій. Загалом, це питання складне і багатогранне, тому вимагає подальшої розробки із залученням комплексу джерел, координації зусиль учених різних країн.

У середині І тис. н.е. слов'яни разом з іншими народами включилися у« велике переселення народів» і протягом нетривалого часу заселили Центральну і Південно-Східну Європу. Процес проникнення слов'ян на Балкани і до Карпатського басейну був важливим етапом слов'янського етногенезу. Питання, до якого часу відноситься ця подія, які слов'янські угруповання брали в цьому участь, є одним із найбільш важливих у чеській та словацькій археологічній та історичній та науках.

Його вивчення започаткував всесвітньовідомий чеський славіст кінця ХІХ - початку ХХ ст. Любор Нідерле. На його погляд, слов'яни у Карпато-Дунайському басейні з'явилися у першій половині, а масове заселення здійснили у другій половині І тис. н.е., причому участь у цьому процесі взяли як західні, так і східні слов'яни. Вчений висловив думку, що загальний рух слов'ян від Карпат до Дунаю почався не в V ст. н.е., а задовго до цього, і що вже у І і ІІ ст. н.е. вони досягли окремих областей Подунав'я, а з ІІІ ст. н.е. почали заселення угорської низовини. Слов'янську експансію він пов'язував з відходом германських племен з Подунав'я [6].

Л. Нідерле заперечував тезу про раптовий перехід слов'янами Карпат і вихід до Дунаю лише у V ст. н.е., а до нижнього - у VI ст. н.е. По заключенню вченого, можна вести мову щодо проникнення слов'янських груп спочатку, безперечно, окремих, у середовище сарматів, паннонців, даків уже в І - ІІ ст. н.е. У ІІІ ст. н.е., ймовірно, під впливом масового переселення прикарпатських народів просування слов'ян до Дунаю значно посилюється, а у IV-V ст. н.е. Північне Подунав'я було повністю заселено останніми [6, с. 56]. Аналогічної думки дотримувався і видатний словацький вчений-славіст П. Й. Шафарик [89].

За останні п'ятдесят років слов'янські старожитності Тисо- Дунайського басейну успішно вивчалися вченими та науковими колективами Чехії та Словаччини. Ними було виявлено та досліджено десятки поселень, могильників, окремих артефактів епохи, що передувала утворенню державності у слов'ян, тобто періоду VI-VIII ст. н.е. Зокрема, у 40-і роки минулого століття чеський археолог українського походження І. Борковський визначив характер слов'янських артефактів третьої чверті І тис. н.е. Він вважав, що для цього проміжку часу в Чехії, Словаччині, Угорщині та інших країнах Центральної й Південно-Східної Європи характерною є кераміка, яка ввійшла в наукову літературу під назвою посуду празького типу [24].

У науковій літературі панівною є думка, що розповсюдження слов'ян на території сучасних Чехії та Словаччини передувало вторгненню авар у Карпатську улоговину і з ним не пов'язана. Однак поки що ця теза не обґрунтована. Не можна відкидати і версію, яку відстоює частина авторів (Й. Вернер та ін.), що слов'яни були витіснені сюди аварами, які вторглися наприкінці 50-х років VI ст. у пониззя Дунаю і в Східне Прикарпаття.

Нині майже всі словацькі вчені сходяться на думці, що слов'янське населення на території країни не автохтони, а прийшли сюди, вірогідно, через моравські ворота із Північного Прикарпаття - своєї прабатьківщини. Полеміка точиться в основному навколо атрибуції окремих археологічних культур часу слов'янського розселення. Вважається, що Словаччина і Моравія завдяки своєму географічному положенню заселялися слов'янами раніше, ніж Чехія. У писемних джерелах відсутні прямі згадки про перебування слов'ян на території сучасної Словаччини на початку чи середині І тис. н.е. Тому останнє слово залишається за археологічними пам'ятками.

Ряд дослідників, серед яких Я. Ейснер, І. Плейнерова, Й. Земан, схильні вважати, що слов'янська хвиля із Північного Прикарпаття почалася на початку VI ст. У цей час на території Словаччини залишалося германське населення, яке після переміщення слов'ян відійшло на захід або було асимільовано останніми. Серед дослідників пануючою є думка, що заселення Карпатської улоговини та суміжних земель відбувалося невеликими групами, а потім стало масовим. Про це свідчать археологічні матеріали, які, як вважав Я. Ейснер, досить точно датовані. Окремі з них відносяться до V ст. н.е., причому близько 400 року, а інші, більш багаточисленні - початком VI ст. н.е. [55, s. 37-38 ].

У своїй фундаментальній праці Я. Ейснер накреслив схему етнічного розвитку Словаччини та суміжних регіонів, зокрема, Верхнього Потисся [57]. Її значення далеко виходить за межі Карпатської улоговини та Центральної Європи. Монографія стала першою роботою про старожитності середнього Дунаю зокрема і Карпатського басейну загалом. Особливе значення має останній розділ монографії, присвячений періодизації слов'янської доби Чехословаччини. Ця епоха отримала назву городищенської і за класифікацією вченого поділяється на ранню (старшу) (600-800 роки), середню (800-900 роки) і пізню (молодшу) (950-1200 роки) [55, s. 37-38]. Результати багаторічних польових досліджень дали змогу вченому у 1947 році дещо підкоригувати датування ранньої (550-850 роки) і середньої (850-950 роки) доби, а пам'ятки перед 550 роком визначити як передгородищенські [55, s. 120-157]. На погляд Я. Ейснера, слов'янська експансія до середнього Дунаю йшла двома шляхами: через пониззя Дунаю і через перевали полонинських Карпат. На Балканський півострів слов'яни вклинилися між 493 і 495 роками, коли у джерелах вони зустрічаються під назвою гети, а найбільший колонізаційний слов'янський потік на Балкани припадає на VI-VII ст.

Словацька дослідниця Дарина Бялекова не дотримується періодизації і термінології Я. Ейснера. Вона не сприймає термін «городищна епоха» і запропонувала свій поділ слов'янської доби:

ранньослов'янський період (кінець V - остання чверть VII ст.);

довеликоморавський період (остання чверть VII - останнє десятиліття VIII ст.); 3) великоморавський період (останнє десятиліття VIII - перше десятиліття Х ст.). На думку фахівця, термін «ранньослов'янський період» підкреслює вирішальну в подальшому розвитку етнічну складову і в той же час відображає рівень давньослов'янського суспільства. У довеликоморавський період розвиток відбувався на двох рівнях: у рамках аваро-слов'янського симбіозу і окремо на слов'янській території, що займає західну частину Словаччини за Малими Карпатами, північні відроги Подунайської низовини, гірські області середньої, північної і південно-східної Словаччини і східнословацьку низовину [21, s. 213-228].

У ранньослов'янському періоді Д. Бялекова виділяє два етапи. Перший розпочинається з появи слов'ян у період «великого переселення народів» і закінчується приблизно у першій третині VI ст. Другий випливає з першого і закінчується біля 680 року завоюванням аварами південної частини Словаччини. Наприкінці першого етапу в кераміці елімінуються всі інородні елементи. Другий характеризується одноманітністю культурного вигляду (у кераміці переважає празький тип, який приймає під впливом кераміки подунайського типу деякі нові елементи, наприклад, формування горла і верхньої частини посуду за допомогою гончарного круга та відносно проста орнаментація [21, s. 222]. Дослідниця схильна вважати, що заселення Словаччини йшло з півдня, з Дунаю, на північ вверх по річкам Ваг і Грон [19, s. 134-136]. Появу кераміки празького типу вона відносить до V - початку VI ст. н.е. Найраніше такі матеріали фахівець вбачає у пам'ятках, що поширені у басейні річки Ваг, звідки, на її думку, пішло подальше заселення на північ. Існував празький тип кераміки до кінця VI ст. н.е. [20, s. 619-625].

Словацький археолог А. Точік дотримувався думки, що заселення слов'янами Карпатської улоговини здійснювалося протягом кількох етапів та різними шляхами. По-перше, північним шляхом через так звані Моравські ворота; по-друге, через перевали у Східних Карпатах; по-третє, південним шляхом - по нижньому Дунаю. На погляд вченого, Східна Словаччина вже у перші століття нашої ери почала відриватися від культур Потисся і зв'язуватися з культурами, що існували на північ і на схід від Карпат. Про це свідчить наявність старожитностей дакійського типу (І-ІІ ст. н.е.), які є близькими до липицьких у Прикарпатті, пам'яток пшеворської культури (ІІ-ІІІ ст. н.е.), аналогічних тим, що виявлені на території Польщі та Західної України, і, нарешті, старожитностей празького типу. Останні, на думку вченого, теж знаходять аналогії в черняхівській культурі та сірій кераміці у Польші [85, s. 134-137].

Фахівець із середньовічної археології Словаччини З. Чілінська стверджувала, що території північніше Дунаю були заселені двома племінними угрупованнями. З півночі, через Карпатські перевали, прийшли племена з празьким типом кераміки та заселили територію до лінії Девінска Нова Вес - Трнава - Нітра. До області південніше цієї лінії прийшли племена з дунайським і потиським типами кераміки. Найдавніші поховання з тілопокладенням, що представляли племінні об'єднання з дунайським і потиським типами кераміки, були відкриті в Девінскей Новей Всі, Голіарах, Штурові, Железовцях. На думку дослідниці, це означає, що до Південної Словаччини просувалися племена, які ховали своїх померлих шляхом інгумації разом з особистими речами, а також майже завжди з керамікою. Такий поховальний обряд був атрибутом слов'янського населення на рубежі VI-VII ст. н.е., але не пізніше початку VII ст. Тип посуду, виявлений у могильниках з тілопокладенням, пов'язаний з територією України, звідки він разом з антськими племенами потрапив через пониззя Дунаю і Паннонію на землі північніше середнього Дунаю. Ці племена були останньою хвилею слов'янської колонізації території Словаччини [88, s. 237-276].

На скрупульозному аналізі археологічного та історичного матеріалу побудована концепція словацького історика Я. Декана щодо заселення слов'янами Карпатської улоговини. На переконання вченого, інвазійні потоки слов'ян у Тисо-Дунайський басейн йшли двома шляхами. Один вів на схід від Карпатського хребта через Молдавію до пониззя Дунаю і сягнув околиць Мурзійського озера ще перед VI ст. н.е. Археологічним свідченням цьому є наявність тілопальних поховань житомирського типу та пальчатих фібул дніпровського типу [47, s. 34]. З цього головного напряму, на погляд Я. Декана, відділилися бокові інвазійні вітки, якими були охоплені Трансільванія і, ймовірно, Східна Словаччина. З цими подіями пов'язане також спорадичне заселення слов'янами центральної, степової частини

Карпатської улоговини, яка незабаром захоплюється аварами. У той же час, коли південно-східна група слов'ян направлялася на Балкани і далі в Тисо- Дунайський басейн, змінивши своїм прибуттям етнічний склад регіону, головний натиск слов'ян на Центральну Європу йшов з Прикарпаття до Ельби і Заали, а його бокові вітки захопили Чехію, Моравію, Західну Словаччину [45, s. 55-82.].

Найновіші археологічні дослідження, за свідченням Я.Декана, спростували глибоко укорінений у європейській літературі міф про те, що слов'яни потрапили в Центральну Європу тільки внаслідок аварського завоювання. Заселення слов'янами Карпатської улоговини у головних рисах закінчилося ще до вторгнення аварів. Що стосується часу заселення слов'янами Карпатської улоговини, то Ян Декан погоджується віднести цю подію до першої половини VI ст. н.е. Виходячи з цього датування він дійшов висновку, що слов'янську епоху необхідно розділити на декілька періодів: а) передгородищенський час (VI-VIII ст.); б) великоморавський період (ІХ ст.); в) пізня городищенська доба (Х-ХІ ст.) [45, s. 68]. За твердженням ученого, слов'яни після приходу в Карпатську улоговину перш за все зайняли територію, яка була придатна для землеробства, крім степової частини між Тисою і Дунаєм. Зміцнившись, слов'яни поступово почали заселяти і внутрішню частину Паннонії. «Якщо припустимо, - пише дослідник, - що авари не селилися на пустинних місцях і не створювали своїх власних осель, а селилися на раніше існуючих слов'янських поселеннях, то стає зрозумілим питання виникнення змішаної слов'яно-аварської культури, знаної як «кестхельська» [46, s. 559-580]. На основі аналізу старожитностей цієї культури Я.Декан поділив територію Словаччини на три області: задунайська з віденсько-девінськими воротами для Західної Словаччини і Поморав'я, Середнє Потисся для Східної Словаччини, нагір'я Матри для середньої Словаччини.

Як відомо, у 567 році авари разом з готами розгромили гепідів, які на той час володіли Потиссям і Трансильванією. Роком пізніше лангобарди, не бажаючи жити поруч з войовничими аварами, залишають Паннонію і переселяються до Італії. Паннонія і вся Карпатська улоговина опинилися під владою аварів. Яв вважає Я. Декан, Словаччина після 568 року усе ж таки не була повністю захоплена аварами. Про це переконливо свідчать некрополі з аварським ритуалом поховання, які зовсім відсутні у VI ст., а у VII ст. їх теж мало. Тому вони і не можуть підтвердити аварського панування на всій території Словаччини [47, s. 34-35].

На погляд ученого, нагір'я Матри, в основному Центральна Словаччина, була заселена слов'янами як із заходу, так і зі сходу. Щодо заселення Східної Словаччини, то він не сприймає погляди деяких учених, що цей регіон заселявся із заходу. На думку Я. Декана, Східна Словаччина заселялася з північного сходу або півдня. Про перший варіант свідчить наявність і донині руського (українського) населення, про другий - політичне панування болгарів [45, s. 73]. Фахівець підкреслив, що заселення слов'янами території Словаччини в передгородищну добу відбувалося невеликими острівцями, які при наявності великої кількості землі та ведення екстенсивного землеробства були господарсько замкнутими і незалежними. Така ізольованість поселень, що розташовані на значній відстані одне від одного, негативно впливала на виникнення політичних об'єднань. Відсутність останніх давала можливість підкорити слов'янські племена організованим у військовому відношенні кочівникам. Однією з важливих причин слабкого розвитку матеріальної культури слов'янських племен Я. Декан вважав наявність незайманих земель та ведення екстенсивного землеробства, що не вимагало вдосконалення знарядь праці й технічного прогресу [47, s. 36].

З приводу заселення Східної Словаччини свою точку зору висловив словацький історик Ф. Благута. На його погляд, слов'яни колонізували Пряшівський регіон у період між ІІ-VI ст. н.е. Східна Словаччина заселялася зі слов'янського центру, який, за твердженням вченого, знаходився у Південно-Західній Словаччині поблизу Моравії. Звідти слов'янський етнос поширився до низовин Східної Словаччини, а потім долинами річок дійшов до Пряшівщини. Правдоподібно, підкреслює вчений, що тут уже знаходилися залишки слов'янських племен, що прийшли сюди з Прикарпаття [22, s. 181-199].

Давньослов'янські пам'ятки Східної Словаччини, як твердить частина провідних чеських та словацьких вчених-археологів, становлять окрему групу, що пов'язана з Потиссям і областями на північ від полонинських Карпат [57, s. 28; 70, s. 57-60]. До найбільш ранніх з них фахівці відносять старожитності пшеворської культури (могильники та окремі поховання), які було зафіксовано на території Східної Словаччини та Закарпаття і датовано ІІ-Ш ст. н.е. [26, s. 3-46 ]. Частина словацьких археологів вважає, що пшеворські старожитності на території Словаччини належать слов'янам. На їх думку, на цій основі на рубежі V-VI ст. формується слов'янська культура раннього середньовіччя [26, s. 20-33].

Слов'янські старожитності Східної Словаччини почали активно вивчатися після Другої світової війни, чому в неабиякій мірі сприяло відкриття у 1951 році у місті Кошице філіалу Інституту археології АН Словаччини. Очолив філіал знаний фахівець В. Будінські-Крічка. Крім співробітників філіалу, польові дослідження на теренах регіону проводили і наукові працівники Кошицького і Пряшівського народних музеїв, якими було відкрито і досліджено десятки нових пам'яток. Їх заслугою стало те, що вони зуміли виділити окрему групу старожитностей, пов'язаних із експансією носіїв пшеворської культури до Верхнього Потисся. Заслуговує на увагу також вивчення артефактів, датованих ІІІ-V ст. н.е., які отримали назву пряшівської культури [30, s. 5-58]. Цю групу артефактів учені пов'язують зі слов'янською експансією до Тисо- Дунайського басейну, а найбільш репрезентативними пам'ятками є

Пряшів, Сомоторська гора, Дубравка, Гуменне, Сеня, Кехнець та ін. Подібні поселення пізніше були відкриті також в долині річки Торіси та на території Кошицького самоврядного краю. На основі наявних археологічних матеріалів вчені стверджують, що в поселенців поруч з іншими ремеслами, наприклад, гончарським, була добре розвинена чорна і кольорова металургія. Про це свідчать сліди залізоваріння і залізообробки на поселенні в місті Пряшеві. Тут знайдені залізні ножі, наконечники списів, фібули. Як відзначають фахівці, на речових виробах пряшівської групи спостерігаються впливи провінційно-римської, а також культури часу переселення народів.

Але найбільших успіхів група вчених-археологів зі Східної Словаччини добилася у вивченні слов'янських пам'яток другої половини І тис.н.е. Пальма першості в їх дослідженні належить, безперечно, В. Будінському-Крічці. Цей невтомний вчений, поряд з опрацюванням раніше відкритих слов'янських старожитностей, проводив широкомасштабні польові дослідження, що дало змогу перейти від їх простого опису до аналітичних узагальнень. На основі розкопок курганних могильників у Краловському Хлмці, Стреді-над-Бодрогом, Топольовці він підготував грунтовну монографію [25, s. 1-170]. Крім з'ясування ритуалу поховання, датування могильників, у цій монографії вчений запропонував свій поділ курганних могильників Словаччини.

Перу дослідника належать ряд статей, що присвячені заселенню слов'янами північно- та південно-східної Словаччини, аналізу знарядь праці, що були виявлені на цих теренах [27, s. 24-89; 28, s. 42-74; 29, s. 7583]. У цих та низці інших публікацій автор на основі здобутого багатого археологічного матеріалу накреслив історію слов'янських племен регіону.

Як вважав В. Будінскі-Крічка, початки слов'янства на території Східної Словаччини, вірогідно, слід пов'язувати не з пшеворською культурою, а з пряшівською групою пам'яток, артефакти яких було зафіксовано у долині річки Торіси і в Кошицькому районі [31, s. 23]. Старожитності, що характеризують носіїв пряшівської групи, виявлені при розкопках на площі Павловича у Пряшеві і датуються Ш-V ст.н.е. [30, s. 558]. Старожитності наступного етапу (передморавська доба VII-VIII ст. н.е.), коли наявність слов'ян у регіоні не викликає жодних сумнівів, ще недостатньо вивчені. Пам'яткою, яка б могла стати зв'язуючою ланкою, є поселення на Сомоторській горі, що датується VI-VII ст. [71, s. 26-47].

З інших археологів, які досліджували слов'янські пам'ятки Східної Словаччини, слід назвати А. Андела, Я. Пастора, С. Шишку, Я. Віздала, Ю. Береша [16, s. 79-93; 71, s. 26-47; 76, s. 123-135; 87, s. 87-96; 18, s. 9-10]. Останній з цього переліку понад 30 років займався вивченням матеріальної та духовної культури слов'ян регіону. Як вдалося встановити вченому, тут практично відсутній горизонт празького типу кераміки, безкурганні поховання, підквадратні житла VI ст. н.е. До VII ст. на Східній Словаччині відносяться лише сім об'єктів, на яких проведено розкопки. Протягом VIII ст. розвиток регіону відбувався у двох напрямках: у рамках слов'яно- аварського симбіозу, а також на слов'янській території, яка включала область північно-східної Словаччини та східнословацьку низовину. Вона, на погляд Ю. Береша, утворила разом з Прикарпаттям і територією гірської Тиси один культурний регіон [18, s. 9-10].

Питання про слов'янські старожитності центральної частини Карпатського басейну відноситься до найбільш складних та найменш вивчених в угорській історіографії. Довгий час угорські історики і археологи, які стояли, як правило, на націоналістичних, а у відношенні слов'ян навіть на шовіністичних позиціях, не вважали за потрібне займатися вивченням слов'ян, їх культури, старожитностей. Ще на початку ХХ ст. угорський вчений Й. Гампел розділив усі археологічні знахідки, які стосуються заселення угорцями Карпатського басейну на дві групи. До першої він відніс поховання з багатим інвентарем, вважаючи цю групу населення угорцями. Іншу склали пам'ятки, які свідчили про осілий спосіб життя. Цю групу Й. Гампел вважав належною місцевому населенню, що проживало тут до приходу мадяр [51, s. 1-111; 52]. Однак за останні роки з'явилася гіпотеза, що і друга група пам'яток належала угорцям, тільки менш заможним членам суспільства. Сьогодні ракурс дослідження слов'янських старожитностей сфокусований на вирішенні двох проблем: по-перше, чи перебували слов'яни на території сучасної Угорщини до придбання угорцями «нової» батьківщини і, по-друге, що сталося із слов'янським етносом після приходу угорців у 896 р. до Тисо-Дунайського басейну.

Як відомо, період з кінця VI до початку IX ст. отримав в історії Угорщини назву аварського. В археологічному відношенні він характеризується великими могильниками з тисячами аварських поховань, серед яких прослідковуються також захоронення залишків середньодунайського населення римського часу і слов'ян [60; 40, s. 301329]. Для виявлення аваро-слов'янських відносин першочергове значення мають дані археології, тому у могильниках виділяють слов'янські артефакти, а в деяких аварських некрополях слов'янські комплекси.

Слов'яни вперше стають відомими на території Угорщини саме в аварський час, тобто в VI-VIII ст., коли авари виступили як значний політичний фактор у Карпатському регіоні. Переселення авар із Азії привело до руху інші етноси, в тому числі і слов'ян. Вважається, що вони невеликими групами могли проходити з півночі і північного сходу на територію Карпатського басейну через північно-східні перевали Карпат [36, s. 217-223].

Проблема впливу авар на слов'янське суспільство, економічні, політичні і культурні взаємовідносини двох етносів в угорській науковій літературі недостатньо розроблена внаслідок обмеженої джерельної бази. Як вважала одна з відомих дослідниць слов'янської проблематики А. Шош-Чеміцкі, щоб використати сповна археологічні дані для вирішення проблеми, необхідно в комплексах аварського часу виділяти слов'янські пам'ятки [12, с. 105]. Однак треба константувати той факт, що угорськими археологами доволі нерішуче робляться спроби виокремити слов'янські елементи серед комплексів аварського часу. Правда, за останній час в цьому плані з'явилися обнадійливі зрушення: почалася робота над багатотомною археологічною топографією Угорщини під керівництвом І. Торми, в процесі якої картографувалися також і старожитності VI-XI ст., а також видання І. Ковріг каталогу могильників аварського часу по окремим регіонам Угорщини, серед яких безперечно існують і слов'янські [9, с. 9].

Перші значні польові дослідження слов'янських пам'яток в Угорщині розпочалися після Другої світової війни. Основні роботи велися в двох регіонах - Задунав'ї і Затиссі, а центром досліджень стала область Зала. Тут, починаючи з 1946 року, велись розкопки в Залаварі, які проводив Г. Фехер. Протягом 1951-1952 років вчений на Варсигеті («Фортечний острів») розкопав більше 70 поховань, більшість з яких датована останньою третиною чи кінцем ІХ ст. Неподалік від могильника зафіксовано сліди селища ІХ ст. з напівземлянками [49, s. 97-99]. На жаль, більш детальних даних опубліковано не було. На думку вченого, за часів аварського панування слов'яни складали незначну кількість, археологічним свідченням їх присутності були есовидні заушниці і окремі зразки слов'янської грубої кераміки. Основна маса слов'янства, як на нього, з'явилася у ІХ-Х ст. з півдня. Ті, що оселилися у Задунав'ї - вихідці з межиріччя Драви і Сави, а ті, що осіли на схід від Дунаю - вихідці з Болгарії [50, s. 298-299].

Продовжила розкопки А. Шош-Чеміцкі, а з 1994 року і по сьогоднішній день їх веде Б. М. Сьоке [81, s. 79-91]. У 1965 році Є.Сімонова в Залаварі-Резеш у Нижньозалайській бухті Малого Балатона рятувальними роботами вивчала залишки слов'янського поселення ІХ ст., зокрема, було відкрито дві напівземлянки з глиняною піччю, господарську яму, а також кераміку ІХ ст. [8, с. 187-194]. Керамічний матеріал з поселення за формою, орнаментацією і за технікою виготовлення ближче всього до слов'янського посуду з Моравії та Південної Словаччини.

Масштабні меліоративні роботи в долині нижньої течії р.Зала і Малого Балатону наприкінці 70-х років минулого століття поклали початок новій хвилі досліджень цієї території. Ці відкриття дали можливість вести мову про слов'янські елементи більш ніж на 30 пам'ятках, що виявлені між містами Кестхей і Надьканіжа (область Зала). Вони охоплюють як кінець аварського і ранньокаролінгського часу, тобто кінець VIII - 40-і роки ІХ ст. (13 поселень, серед них Балато нмадьярод- Фекетесигет, Надьканіжа-Моріцхей, Циганькут), так і пізньокаролінгський час, тобто другу половину ІХ ст. (18 поселень, серед яких Балатонмадьярод, Фекетесигет, Гарабонц-Офалу) [9, с. 7].

На основі знахідок у бірітуальних могильниках Залакомар, Кьохіда, використання яких змішаним аваро-слов'янським населенням починається на початку VIII ст., і поселення Надьканіжа-Інкеї Ширкаполна Б. М. Сьоке висловив думку про заселення слов'янами області Зала десь до початку VII ст. і пов'язує його з переселенням сюди літописного племені дулібів у VII ст. н.е. [82, s. 139; 83, s. 195]. Протягом першої половини 1980-х років біля с. Заласабар, на острові Борьюаллашсигет, експедиція Кестхейського музею під керівництвом Р. Мюллера вивчала могильник каролінгської епохи. Серед поховального інвентаря зустрічалися срібні і позолочені сережки із зерню і філігранню, парадні гудзики і персні, аналогії яким можна знайти серед речей Великоморавської епохи [65, s. 91-98].

Основна заслуга у вивченні слов'янських старожитностей Угорщини належить Агнесі Шош, яка більше 30 років вела розкопки в області Зала, в Залаварі [12, с. 105-114; 13, s. 149-167; 13, s. 149-165]. Дослідниця встановила слов'янську належність могильника в Залаварі, виділивши серед поховань дві групи. Для першої було притаманним поховання у великій дерев'яній домовині, поховання другої групи - без домовини, з малою кількістю супроводжуючого матеріалу [12, с. 108-109].

Поряд з могильником ІХ ст. в Залаварі, А. Шош протягом 1951-1952 років досліджувала могильник ІХ ст. у Кестхей-Фенекпусті. Якщо поховальний обряд в Залаварі був уже християнським, то слов'янське населення Кестхея дотримувалося язичницького ритуалу. Поховальний інвентар свідчить про етнічну єдність похованих у цих могильниках. Особливо виразною є кераміка, що репрезентована горщиками типово слов'янських форм, прикрашених хвилястим орнаментом [38, s. 247-305]. На могильнику аварського часу в Дунасекче (область Бараня) А. Шош розкопала 79 поховань, датованих VIII - початком ІХ ст. Вона виділила групу поховань із західною орієнтацією, вважаючи їх належними слов'янам [39, s. 120]. В Орослані (область Комаром) дослідниця відкрила 18 поховань, орієнтованих головою на захід, визначила час існування могильника першою половиною VII ст. [37, s. 104-124]. Аналогічні могильники виявлені в Задунав'ї в містах Печ і Черкут (область Бараня). Археолог висловила думку про близькі зв'язки етносу, якому належав могильник, зі слов'янами Подніпров'я, які частково залучалися до процесу переселення авар [37, s. 123-124]. Одночасно з розкопками в Залаварі дослідниця вивчала слов'янське поселення ІХ-Х ст. в Матраселлеш- Задьве, область Ноград [41, s. 97-112].

Заслуга А.Шош полягає в тому, що їй одній з перших вдалося у комплексах аварського часу (Оросланський і Покасепетський могильники) виділити слов'янські поховання кінця VI-VII і VIII ст. Значний матеріал дали розкопки могильника Покасепетк, що знаходився в долині р. Зала [39]. Тут було зафіксовано слов'янські тілоспалення в урнах, аналогічні виявленим у Девінскей Новей Всі (Західна Словаччина). На думку археолога, їх треба пов'язувати з однією з груп слов'янського населення, яке прийшло з басейну Морави у другій половині VIII чи на рубежі VIII-IX ст. [42, s. 76]. Здобуті матеріали дали змогу стверджувати, що у розглядуваний період слов'янське населення Задунав'я, не дивлячись на аварське панування, зберегло свій традиційний обряд поховання, що, як вважала дослідниця, можна пов'язати із збереженням ними національної і культурної самобутності [12, с. 105].

У 1973 році за наслідками розкопок у Фенекпусті, Веспремі, Залаварі-Рецешкуті, Покасепетк та інших пунктах, артефакти яких здебільшого датуються ІХ-Х ст., А. Шош підготувала фундаментальну монографію [42]. Що стосується ранніх слов'ян, то, на думку археолога, про їх елементи в культурі Задунав'я можна говорити починаючи з VI ст. Але у тій строкатій етнічній ситуації, яка склалася в Задунав'ї, виділити їх досить важко.

Про шляхи заселення слов'янами Задунав'я існують різні точки зору. Прихильники однієї з них вважають, що цим слов'янським населенням були вихідці з Південно-Західної Словаччини, околиць Нітри. Тобто, треба думати, що Задунав'я заселили західні слов'яни. Інша гіпотеза аргументується історичними топонімами і гідронімами, на основі яких доводиться, що заселення цього регіону здійснювалося південнослов'янською групою. Спираючись на археологічні джерела, А. Шош схилялася до останньої [42, s. 34-35].

Угорський вчений Іштван Ерделі зібрав дані, що стосуються слов'янських старожитностей VI-X ст., якими володіє угорська археологія. Вони вказують на те, що з часу великого переселення народів слов'яни перебували в різних частинах Карпатського басейну. Вони відомі тут і в аварський час, під владою каганату, після його загибелі створили власні князівства, серед яких найбільшим було князівство Прибини у ІХ ст. в західній частині Угорщини. На думку І. Ерделі, просування слов'янських племен на територію середнього Дунаю до 60-х років VI ст. не підтверджується писемними джерелами [15, с. 310]. Вчений вважає можливою інфільтрацію окремих груп слов'ян з півночі і північного сходу на територію Карпатського басейну і підтримує тезу М.Комші про те, що вірогідним шляхом переселення слов'ян у VII ст. уявляється напрямок через північно-східні перевали Карпатських гір [36, s. 217-223].