Українські народні музичні інструменти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дрогобицький державний університет ім. Івана Франка

Кафедра музикознавства і фортепіано

Дипломна робота

Українські народні музичні інструменти

Дрогобич - 2012



Зміст

народний музичний інструментарій

Вступ

1. Українські музичні інструменти та музичне інструментознавство

1.1 Сфера побутування українських народних музичних інструментів

1.2 Поняття про музичний інструмент

1.3 Автохтонні і автентичні інструменти

1.4 Музичне інструментознавство

2. Класифікація музичних інструментів

2.1 Принципи сучасної класифікації музичних інструментів

2.2 Самозвучні музичні інструменти (ідіофони)

2.3 Перетинкові музичні інструменти (мембранофони, або мембранні)

2.4 Струнні музичні інструменти (хордофони)

2.5 Духові музичні інструменти (аерофони)

3. Ансамблі та оркестр українських народних інструментів

3.1 Народні інструментальні ансамблі

3.2 Основні принципи організації оркестру українських народних музичних інструментів

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

З давніх-давен український народ славився своєю пісенністю та музикальністю. Музичний інструментарій - це яскрава сторінка історії нашого народу, вияв його душевного багатства, свідчення високої духовної і матеріальної культури.

Як мистецтво взагалі, так музика й музичні інструменти зокрема, беруть свій початок у трудовій діяльності народу. Колись вони мали більш прикладне, ніж естетичне значення. Різні колотушки, дуплисте дерево чи інші подібні предмети, що з них можна було видобувати звук ударом палиці, люди спочатку використовували для організації трудового процесу групи, об'єднаної одночасною роботою. Пізніше ці пристосування перетворилися в ударні інструменти, які справедливо вважаються найдавнішими. Роги і трубчасті кістки тварин, пустотілі раковини тощо, які спочатку служили людям засобом зв'язку, з часом, коли на них було зроблено отвори для пальців, що змінювали висоту звука, стали першими духовими музичними інструментами [1; 12, 16; 27, 40].

За часом походження духові музичні інструменти вважаються другим, пізнішим і якісно новим етапом розвитку народного інструментарію. Проте ударні та духові інструменти не могли цілком задовольнити естетичні запити народу. Його пошуки привели до створення струнних інструментів, прототипом яких був лук з туго натягненою тятивою [9, 10; 46, 31].

Таким чином, народ на початку свого трудового і культурного життя, використовуючи різні предмети і пристосування, взяті з навколишньої природи або зроблені руками людини, перетворив їх на музичні інструменти, які й тепер становлять три основні групи: ударні, духові та струнні.

Музичні інструменти створювались, розвивались і удосконалювались в процесі економічного, технічного і культурного розвитку суспільства. Вони є живими свідками найдавніших і найглибших культурних зв'язків між народами навіть територіально найвіддаленішими. Музичні інструменти - це яскраве свідчення мистецького життя трудового народу, показник його духовного розвитку й удосконалення.

На Україні побутує багато інструментів інших народів: гітара, мандоліна, балалайка, гармонія, баян, волинка, дримба, ліра, класичний зразок скрипки, виготовлений італійськими майстрами, цимбали, флейта Пана (кувиці, або свиріль), окарина та інші. Але одні з них використовуються народом в музичному житті епізодично (гітара, мандоліна, балалайка), а інші стали українськими (цимбали, волинка, скрипка, ліра, свиріль, дримба, згодом і баян). Цимбали, ліра і волинка зазнали на Україні значних змін у структурі, формі, розмірах тощо. В них значно поліпшені акустичні властивості, розширено діапазон, технічні та художньо-виражальні можливості. В зв'язку з цим є підстави вважати їх українськими народними інструментами [2, 11; 7, 37].

Проте питання запозичень, взаємозв'язків, як і становлення та розвитку українських народних інструментів, що беруть свій початок у давньому культурному житті східних слов'ян, ще достатньо не вивчені й не висвітлені в літературі.

Тут не ставиться завдання дати вичерпні відомості про музичні інструменти нашого народу, хоч і розглядаються мистецькі, історичні пам'ятки, археологічні матеріали, літописи, народна творчість та художня література. Зупинимось на короткій характеристиці деяких з цих джерел.

Особливу цінність для дослідника інструментарію Київської Русі мають фрески на вежах Софійського собору. На них зображені виконавці на окремих інструментах і цілі інструментальні ансамблі, а також танцюристи, акробат та інші лицедії, про виступи яких перед народом відомо ще від початку XI ст. Цей достовірний документ далекого минулого свідчить про високу музичну культуру східних слов'ян, дає певну уяву про їх інструменти і оркестрову практику [1; 12, 16; 27, 40].

Зображення виконавців на народних інструментах (переважно скоморохів) зустрічаємо в літописах, азбуковниках, старовинних тлумачних словниках, у книгах релігійного змісту і особливо на лубочних картинах XVIII століття. Тут можна побачити гуслярів, лірників, гудошників, волинщиків, сурмачів, трубачів, виконавців на різних ударних інструментах (насамперед бубнах і тарілках). Окремі спостережливі автори залишили також зарисовки невеличких за складом інструментальних ансамблів. Друковані джерела про музичні інструменти на Україні з'являються лише в XIX ст. На сторінках журналу «Киевская старина» можна натрапити на скупі повідомлення про бандуристів чи лірників, про козацьку полкову музику, прочитати опис того чи іншого інструмента (переважно бандури, ліри та сопілки).

Справжнє глибоке і всебічне вивчення українських народних інструментів пов'язане з іменем основоположника української класичної музики Миколи Віталійовича Лисенка. 1874 р. він опублікував велику статтю «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Вересаем», що вийшла окремим виданням у 1955 та у 1788 році. В цій праці основна увага дослідника зосереджена на детальному розгляді репертуару кобзаря О. Вересая. Відомостей про народну інструментальну практику тут мало. М. В. Лисенко знайшов за потрібне детально описати лише бандуру. І все ж ця робота поклала початок науки про український народний інструментарій [23].

Через шістнадцять років (1890) вийшла в світ капітальна праця відомого російського дослідника О.С. Фамінцина «Гусли -- русский народный музыкальный инструмент». В ній, крім старослов'янських гуслів, автор розглядає цимбали, які одночасно є і українським народним інструментом. Принципи методики О.С. Фамінцина, застосовані при аналізі історичних матеріалів, як і характер опису інструментів, не втратили свого значення і в наш час. У 1891 році з'явилася ще одна капітальна праця О.С. Фамінцина «Домра и сродные ей музыкальные инструменты русского народа». В ній автор на широкому історичному тлі детально розглядає крім домри, балалайки і гітари також кобзу, бандуру та торбан - вже суто українські національні інструменти [46, 29].

Праці Фамінцина привернули увагу творчої інтелігенції до народних інструментів, посилили вивчення їх в Росії і на Україні. У львівському журналі «Зоря» за 1894 р. з'являється ціла серія статей М.В. Лисенка (за підписом «Боян») про українські народні інструменти. Ці статті перевидані 1955 р. окремою книжкою під назвою «Народні музичні інструменти на Україні». Не всі українські інструменти розглядає славнозвісний Боян [22]. Але значення цього дослідження для подальшого вивчення народного інструментарію важко переоцінити. Власне, це була перша праця на Україні, яка давала читачеві більш-менш повну уяву про зародження і розвиток музичних інструментів нашого народу. 1903 р. відомий український фольклорист і етнограф Порфирій Демуцький видав збірку кантів і псалмів, записаних ним від лірників, і назвав цю збірку «Ліра та її мотиви». Спираючись на матеріали М. Лисенка про цей інструмент, П. Демуцький поглиблює його новими даними [46, 22].

Багато цінного матеріалу про інструменти східних слов'ян взагалі та про інструменти російського і українського народів дає в своїй книзі «Очерки по истории музыки в России» (том І, випуск 2, 1928) відомий російський історик-музикознавець М. Фіндейзен. Це - широкий огляд старовинних російських народних музичних інструментів, серед яких находимо відомості й про українські інструменти: волинку, ліру, кобзу, торбан, дримбу тощо. Тут говориться й про окремі однорідні та мішані інструментальні ансамблі, починаючи від груп скоморохів і до оркестрів XIX століття [46, 19].

Велика узагальнююча праця «Музичні інструменти українського народу» відомого українського письменника, мистецтвознавця і чудового бандуриста Гната Хоткевича вийшла в світ 1930 року [43]. Ця книга, де глибоко і всебічно висвітлена історія українського народного інструментарію, сприяла розвиткові народної інструментальної практики за часів Радянської влади на Україні, зокрема створенню нових мистецьких колективів - ансамблів та капел бандуристів. Талановитий виконавець-бандурист, Гнат Хоткевич створює підручник гри на бандурі, виводить цей інструмент на професіональну сцену, словом і ділом допомагає організовувати оркестри українських народних інструментів. За його ініціативою був створений наприкінці 20-х років відомий оркестр клубу «Металіст» у Харкові, про що детально буде сказано далі. Своїми книгами та концертною діяльністю Хоткевич активно впливав не лише на відродження українських народних інструментів, а й на впровадження їх в інструментальну практику народу і виконавців-професіоналів. Це, в свою чергу, вело до удосконалення їх та створення нових типів.

За час після виходу праць Г. Хоткевича в розвитку народного інструментарію сталися кардинальні зміни. Велика Жовтнева соціалістична революція створила сприятливі умови для розвитку професійного і народного мистецтва, зокрема музичного. Звільнений від соціального і національного гніту, український народ створив сотні пісень, танців, казок, приказок тощо, в яких відбив велич боротьби за владу Рад, героїчну, сповнену романтики працю будівників соціалістичного суспільства. Щоб задовольнити практичні потреби музикантів-професіоналів і тисяч учасників художньої самодіяльності, інтенсивно розвивався музичний інструментарій українського народу.

Улюблені на Україні національні інструменти - бандура, цимбали, сопілка та інші - завдяки копіткій роботі радянських майстрів-інструменталістів зазнали істотного удосконалення: розширено сім'ї цих інструментів (створено бандуру-альт, бандуру-бас, бандуру-контрабас, цимбали-альт, цимбали-бас, сопілку-приму, сопілку-альт, сопілку-баритон, сопілку-бас та ін.). Вони входять в ансамблі та оркестри українських народних інструментів, які супроводять численні професійні та самодіяльні колективи або існують як окремі художні одиниці. Серед них найбільш відомі Державна заслужена капела бандуристів УРСР, оркестри Державного заслуженого українського народного хору ім. Г.Г. Верьовки, Державного заслуженого ансамблю народного танцю УРСР, Державного заслуженого закарпатського народного хору, Державного буковинського народного хору, Державного гуцульського народного хору, заслужена капела бандуристів Палацу культури заводу ім. Дзержинського Дніпропетровської області, капела бандуристок Полтавського міського будинку культури та багато інших художніх колективів [10, 59; 46, 23].

В музичному побуті українського народу є ще багато найрізноманітніших щодо складу інструментальних ансамблів та оркестрів. Серед них значне місце посідають народні духові оркестри. Ці ансамблі та оркестри також використовуються для супроводу хорових колективів, виконання танцювальної музики та окремих народних інструментальних п'єс.

Серед духових оркестрів існують ще й самодіяльні, очолювані досвідченими керівниками. Основу їх репертуару становлять твори, виконувані військовими духовими оркестрами, - гімни, марші, увертюри, сюїти, танцювальна музика. Вони також супроводжують хорові колективи.

Народні ж духові оркестри, очолювані музикантами-аматорами, грають в основному українські народні танці, марші та різноманітні пригри. Значна частина цих п'єс створюється учасниками оркестрів.

Завдання даної роботи - дати характеристику основним народним інструментам, інструментальним ансамблям та оркестрам, які побутують на Радянській Україні.

Викладений тут матеріал можна використати в музичних навчальних закладах, на музичних кафедрах педагогічних інститутів, а також у творчій роботі професійних і самодіяльних виконавських колективів.



1. Українські музичні інструменти та музичне інструментознавство

1.1 Сфера побутування українських народних музичних інструментів

Чи знаєте, добрі люди, що значить музика?

Для старого й молодого - забавка велика.

Бо музика, як та весна в зеленому лузі, -

Не було би музикантів, жили б люди в тузі,

Зів'яли би цариночки зелені, зелені,

Висохли би до дна річки студені, студені.

Бо як музика заграє з веселої ноти,

То старому додасть сили, молодим охоти.

Музичні інструменти були постійним супутником українців у борні, мирній праці та побуті.

У музиці й музичних інструментах українці вбачали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. Цю музику, поєднуючи з комплексом відповідних ритуальних дій, грали на гудку, скрипці, сопілці, флоярі, теленці, свистунці, дуді (волинці), трембіті, кувицях, дримбі. Люди вірили, що музика захищає від нечистої сили, поганого сну, зурочення. Вони знали спеціальні магічні награвання, які, на їхню думку, забезпечують дитині здоров'я, ґрунту родючість, худобі плодючість тощо. Звичайно, не всі люди володіли цим мистецтвом, але в кожному селі ще в дохристиянський період був свій волхв, який знав усі обряди, заговори, ритуальні пісні [45, 34; 47, 29].

Такі музичні інструменти, як труба, ріг, трембіта, дзвін, било, тріскачка виконували комунікативну функцію (зв'язку). Вони були засобом зв'язку між чабанами, допомагали зорієнтуватися на місцевості в негоду, застосовувалися для передачі умовних сигналів на відстань: про наближення ворога, стихійне лихо (повінь, пожежа).

Скрипка, колісна ліра, цимбали, сопілка, трембіта, бубон були невід'ємною складовою частиною різних ритуалів, що супроводжують людину від народження й до смерті. Без їх участі не проходили релігійні, світські, календарні свята та обряди.

Незважаючи на те, що в церковному православному богослужінні бере участь багатоголосий хор без музичного супроводу (а капела), під час молитов у побутових умовах (у хаті, на вулиці, біля церкви), для акомпанементу кантів, псалмів та інших духовних піснеспівів використовували кобзу, бандуру, колісну ліру, гуслі, торбан.

Світські і календарні свята та обряди супроводжувалися хороводами (колядки, веснянки, гаївки, русалії та ін.), маршовою музикою (марші до ходи, вітальні марші), танцювальною (гопачки, козачки, коломийки, польки, вальси, голубки, аркани тощо) і пісенно-інструментальною музикою для слухання. Для її виконання застосовували практично весь музичний інструментарій.

Широкою сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші (вівчарські) награвання, де здебільшого використовуються інструменти, виготовлені самими музиками: сопілка, дводенцівка, флояра, зубівка, теленка, кувиці (флейта Пана), дуда (волинка), свистунець, дримба та інші.

Українські козаки обожнювали музику й музичні інструменти. До клейнодів Запорозької Січі, тобто до священних символів державності України, належали литаври (тулумбас), ударами яких збирали козаків на раду, спеціальними умовними сигналами передавали накази по війську. Литаври, барабани, козацькі сурми і труби складали кістяк оркестру Війська Запорозького, до складу якого входили ще скрипки, цимбали, волинки, басолі. Широку функцію виконували музичні інструменти в житті січових стрільців: сигналами труби скликали бійців до походу, передавали різні стройові накази, і кожен січовик знав усі сигнали і беззастережно їм підкорявся.

Символічним уособленням національного героїко-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу стали кобза і бандура - інструменти, що не мають аналогів у світовій музичній культурі.

Значна частина музичних інструментів використовується в колективному виконавстві, традиція якого простежується в Україні ще з часів Київської Русі. Наприклад, зображення інструментального гурту ми зустрічаємо і на фресках Софійського собору, і в пізніших іконописних та літературних джерелах. Проте нині така форма колективного музикування більшою мірою збереглася в західноукраїнських областях. А легендарна гуцульська троїста музика стала не лише оригінальною формою, а й важливим чинником творення народної інструментальної музики [12, 27; 27, 46; 36, 55].

Український народний музичний інструментарій, як і народна інструментальна музика в цілому, розвивався в нерозривному зв'язку з іншими видами мистецтв: з народним хоровим, вокальним, танцювальним, театральним. Так, для супроводу першої урочистої дії вертепного видовища, де йшлося про народження Ісуса Христа, використовувалася колісна ліра, а сцени святкування Різдва Сина Господнього супроводжували скрипка, сопілка, цимбали, бубон [7, 41; 5, 63]

З плином часу, зі зміною суспільно-економічних і культурно-побутових умов зазнає змін і функція музичних інструментів. Скажімо, у наш час все рідше музичні інструменти застосовуються як сигнальні, а особливо для заклинання, замовлянь тощо.

Як зазначає відомий фольклорист М. Хай, із відмиранням виробничо-трудових, ритуально-обрядових, календарно- та родинно-побутових традицій у більшості регіонів України відмерли й адекватні їм функції народних інструментів.

Натомість народні музичні інструменти все більше використовуються для задоволення естетичних потреб людей. Цю функцію здійснюють професіональні музиканти й аматори. Постійне зростання естетичних смаків вимагає високого фахового рівня як сольного, так і колективного виконавства, а отже, і досконалого музичного інструментарію. Вже багато десятиліть гра на українських народних музичних інструментах викладається в спеціальних середніх і вищих навчальних закладах. Удосконалені українськими майстрами високотехнічні музичні інструменти звучать у концертних залах, філармоніях, по радіо і телебаченню. Видатні українські музиканти - виконавці на народних інструментах - здобувають найвищі оцінки на міжнародних конкурсах і фестивалях. Гордістю вітчизняної культури є Національний оркестр народних інструментів, керований 35 років видатним музикантом В. Гуцалом. У цьому оркестрі органічно поєднана віковічна традиція колективного музикування з високим професіоналізмом виконавців. І це також сьогодні реальна і важлива сфера функціонування українських народних інструментів [9].

1.2 Поняття про музичний інструмент

Дослідники музичного інструментарію, зокрема, І. Мацієвський, І. та інші[27, 127; 31, 32] вказують на труднощі у визначенні самого поняття «музичний інструмент», оскільки знаряддя для творення музики бачать уже в самому людському тілі, у танці, оплесках долонь, різкому помаху руки в повітрі, губному чи зубному свисті тощо.

Сфера речей, використовуваних для творення музики, з кожним днем розширюється і часто приносить несподіванки. Декілька років тому світ обійшло телевізійне повідомлення з передмістя Берліна про концерт рокерів, головну партію в якому виконували мотоциклетні мотори. Слухачі знайшли в їх регульованому газом шумі багатство динамічних відтінків, а у поєднанні з трубою - цілком оригінальну нішу в тембральній палітрі музики. Звичайно, ні конструктори, ні майстри не передбачали, що виготовлені ними мотоцикли використовуватимуться як музичні інструменти.

Отже, музичними інструментами ми називаємо звучні знаряддя, призначенням яких є творення музики, або природні чи рукотворні речі, що, маючи інше призначення, використовуються для творення музики за усталеною в даного народу традицією.

Як відомо, Україна займає одне з найпочесніших місць з-поміж небагатьох країн світу щодо різноманітності народного музичного інструментарію. Але за яким принципом визначають музичні інструменти як народні? Ідентифікуючи народні музичні інструменти будь-якого народу, керуються трьома факторами: часу, простору і суспільним фактором.

Згідно з фактором часу до народних музичних інструментів ми відносимо ті, що протягом певного історичного періоду використовувалися даним народом, виготовлялися і вдосконалювалися його майстрами і, найголовніше, набули специфічного національного репертуару.

За фактором простору інструменти поділяють на загальнонаціональні і регіональні. До загальнонаціональних належать скрипка, бандура, колісна ліра, торбан, сопілка, окарина, бубон, барабан тощо. Прикладом регіональних народних інструментів можуть бути: флояра, дводенцівка, дуда, трембіта, теленка, дримба, бугай (Гуцульщина); цимбали, флейта Пана (Буковина); труба (лігава), сопілка-викрутка, дудка-колянка, ріжки (Полісся) та інші [10, 134; 27; 28; 29; 35; 40; 41; 48; 49].

При цьому слід зазначити, що зростання інтересу до самобутнього музичного інструментарію в різних регіонах України зумовлює все більшу їх інтеграцію. Наприклад, цимбали, що в недалекому минулому були поширені в основному лише в західноукраїнських областях, набувають популярності й у центральних регіонах України. Водночас бандура, яка ще століття тому майже не була відома в Західній Україні, знаходить все більше шанувальників у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Рівненській, Житомирській областях і по праву стала загальнонаціональним народним інструментом [20, 56; 26].

Немаловажним в ідентифікації народних інструментів є суспільний фактор. Адже в кожної верстви населення (дворянства, духовенства, міщан, козацької старшини) були власні традиційні інструменти, що використовувалися і у сфері народної музики. Так, серед дворянства були поширені столоподібні гуслі і торбан, серед духовенства - гуслі-псалтир і столоподібні гуслі. Для козацької старшини вважалося престижним грати на торбані та супроводжувати на ньому кобзарський репертуар [12; 38; 39; 42; 68].

Не включати ці інструменти до складу українських народних - означає збіднювати власну національну культуру, зводити її до рівня примітива.

На думку відомого німецького музикознавця і фольклориста Еріха Штокмана - автора багатотомного довідника музичних інструментів Європи - головною ознакою, яка визначає належність музичного інструмента до народного, ми повинні вважати соціологічні зв'язки, що встановлюють застосування його в народному житті [45, 128]. Це народ створює інструменти, він їх відбирає, щоб пристосувати для своєї мети, для потреби самовираження. Тому ми повинні перш за все брати до уваги ставлення самого народу до власних музичних інструментів.

Слушно підкреслити, що історія українських народних музичних інструментів сповнена драматичних і навіть трагічних сторінок. Так, у другій половині XVII ст. згідно з Указом царя Олексія Михайловича від 1649 р. про заборону скомороства на вогнищах палили сурми, гудки, гуслі як «бесовские сосуды». В Указі, зокрема, говорилось: «А где объявятся домры, и сурны, и гудки, и гусли, и хари, и всякие гудебные бесовские сосуды, ...то все велеть вынимать и, изломав же бесовские игры велеть жечь; а которые люди от того ото всего богомерзкого дела не отстанут, ... тем людям чинить наказание: бить батогами» [13, 71].

У ЧVIЙЙ--ЧЙЧ ст. переслідувалися носії кобзарсько-лірницької традиції, а заодно знищувалися їхні інструменти як атрибути жебраків. У XX ст. під виглядом архаїчних більшовицькою владою нищилися інструменти, що були ознакою українського національного, а тому і небажаного. З цієї причини Україна втратила тисячі пам'яток національної музичної культури [30, 49].

Зрозуміло, що сьогодні серед майстрів, музикантів і фольклористів, які досліджують і відроджують самобутній музичний інструментарій, часом є деяке упереджене ставлення до народних інструментів академічної сфери як таких, що постійно мають державну підтримку і об'єктивно сприяли витісненню первісного народного інструментарію. Але для нас важливі і сучасні академічні інструменти, які засвідчують надзвичайно високе місце української народної інструментальної музики у світовій музичній культурі, і ті давні, що були і залишаються животворним джерелом розвитку національної культури. І ця наша зацікавленість збігається з висновками багатьох високоавторитетних фольклористів світу: до народних музичних інструментів у вузькому значенні слова належать такі, на яких виконують тільки народну музику, а в широкому розумінні -- такі, на яких, крім народної, виконують і професіональну музику.

1.3 Автохтонні і автентичні інструменти

В українському музичному інструментарії є багато інструментів, котрі своєю появою на світ зобов'язані саме талантові українського народу, що втілив у цих творіннях свій багатий музичний волевияв, конструктивну доцільність, глибоке проникнення в природу матеріалу, дизайн і вірність національним традиціям. Це так звані автохтонні музичні інструменти.

Автохтонний (від грецької бхфьчищн - місцевий, корінний) означає належний за походженням до даної землі, території. Інакше кажучи, той, хто тут народився. Цей термін характеризує не окремий інструмент, а інструмент як вид. Яскравим прикладом автохтонних українських інструментів є кобза і бандура.

Нам доведеться оперувати також поняттям автентичний: у перекладі з грецької мови означає справжній, безпосередній винуватець, тобто такий, що має первозданний вигляд. Цей термін використовують стосовно певного конкретного інструмента, коли зазначають, що він відповідає первісним зразкам, зберігає непорушною народну традицію.

1.4 Музичне інструментознавство

Галузь музикознавства, що вивчає походження і розвиток інструментів, їх конструкцію, акустичні властивості, а також класифікацію інструментів, називається музичним інструментознавством. Інструментознавство тісно пов'язане з фольклористикою, етнографією, ергологією (технологією виготовлення музичних інструментів) і музичною акустикою [37; 46, 45].

Є два розділи інструментознавства: у першому вивчають народні музичні інструменти, в другому - інструменти, що входять до складу симфонічної, духової, естрадної музики, різних камерних ансамблів, і ті, що використовуються самостійно. Саме на фундаментальних положеннях першого розділу ґрунтується наша розмова про самобутні інструменти українського народу.

Існує також два принципово різних методи дослідження музичних інструментів: музикознавчий і органологічний (органографічний). Перший метод пов'язаний безпосередньо з виконавством. Ми лише зрідка його торкатимемось. Другий - зосереджує увагу на конструкції інструмента і його еволюції. Саме цей метод дослідження буде для нас головним.

Елементи інструментознавства простежуються від стародавнього часу. Ними є перші наскельні зображення інструментів, згадки про музичні інструменти в Біблії, античних легендах, історичних, літературних, іконографічних пам'ятках Близького і Далекого Сходу [1].

У Китаї та Індії здійснено перші спроби систематизації музичних інструментів. Давньогрецький вчений А. Квінтіліан найпершим в Європі описав музичні інструменти (III ст. до н. е.). А перші спеціальні праці з інструментознавства -- дослідження «Музика вилучена і викладена по-німецьки» С. Фірдунга і «Німецька інструментальна музика» М. Грінкулі - з'явилися в Німеччині в XVI--XVII століттях [1; 2, 33]

Особливу популярність мали і мають праці німецького музикознавця М. Преторіуса (Schulz) «Sintagma musicium» («Збірка музичних знань») першої половини XVII ст. і книга бельгійського музикознавця і композитора Ф. Фетіса (1883) з описом музичних інструментів, перекладена російською мовою «Музыка, понятная для всех» [5, 22].

Перші ранні відомості про східнослов'янські, у тому числі українські, музичні інструменти збереглися в літописах, церковних книгах, працях візантійського історика Ф. Симокатти, арабського письменника і мандрівника Ібн Русти. Джерелом вивчення українських інструментів є іконописні пам'ятки, історичні відомості, твори художньої літератури та образотворчого мистецтва. В XIV - XVII ст. в Польщі і Росії з'являються тлумачні словники, азбуковники, в яких зустрічаємо назви українських народних музичних інструментів [37, 222].

Перші спеціальні описи українських і російських музичних інструментів зробив у 1770 р. німецький музикознавець Я. Штелін у книзі, що російською мовою перекладена в 1935 р. і називається «Музыка и балет в России XVIII в.». У 1898 р. російський музикознавець О.С. Фамінцин видав книгу «Домра и сродные ей инструменты русского народа», в якій зібрано широкі відомості з історії кобзи, бандури і торбана. Проте його думка про запозичення українцями цих інструментів є необ'єктивною [10,123].

Початок формування інструментознавства як самостійної галузі зробили бельгійський музикознавець В.Ш. Маійон і німецький К. Закс. Перший опублікував п'ятитомний каталог зібрання музичних інструментів Брюссельської консерваторії, другий набув всесвітньої слави за власні дослідження музінструментів, найбільше з яких -- «Словник музичних інструментів», виданий у 1913 р. Крім того, К. Закс спільно з Е. Горнбостелем розробив сучасну систему класифікації музичних інструментів, що прийнята в усьому світі.

Українське музичне інструментознавство започаткував М.В. Лисенко, опублікувавши в 1894 р. у львівському журналі «Зоря» низку статей, що в 1955 р. були видані окремою книгою «Народні музичні інструменти на Україні». У ній автор характеризує шість струнних інструментів: кобзу, бандуру, торбан, колісну ліру, гуслі і цимбали. Йому ж належить праця, присвячена творчості легендарного кобзаря Остапа Вересая, в якій, крім музикознавчого аналізу репертуару, міститься й органологічна характеристика кобзи Вересая. З-під пера М. Лисенка вийшла також розвідка про торбан і торбаністів [22; 23].

Фольклорист і композитор П. Демуцький у своїй книзі «Ліра та її мотиви» (1903) досліджує колісну ліру, подає її будову, характеризує органологічні властивості, аналізує лірницьку виконавську манеру і наводить приклади лірницького репертуару, записаного ним на Київщині наприкінці XIX століття. Ряд найважливіших положень щодо необхідності збереження самобутнього українського інструментарію і методології його дослідження міститься у творчості видатних вітчизняних фольклористів Ф. Колесси і К. Квітки [15; 16; 17].

Фундаментальною працею українського інструментознавства стала книга українського письменника і мистецтвознавця Г. Хоткевича «Музичні інструменти українського народу». Видана в 1930 р., вона, незалежно від того, що була конфіскованою після арешту і страти автора, є найвагомішим дослідженням в українському інструментознавстві, хоча ряд її положень потребує сьогодні коригування й доповнення [43].

У 1967 р. мистецтвознавець А. Гуменюк видав книгу «Українські народні музичні інструменти», в якій із сучасних автору позицій зробив спробу простежити історію музичних інструментів, їх будову і сферу побутування. Незважаючи на помітний вплив тогочасної ідеології і низку неточностей, завдяки цій праці читачі змогли довідатися в радянський час про розмаїття українського народного інструментарію [8].

У 70-х рр. XX ст. глибоке дослідження кобзи і бандури здійснив у своїй дисертації викладач Київської консерваторії М.А. Прокопенко. На жаль, його праця, що ґрунтується на залученні широкого історичного матеріалу та органологічних знань, не була опублікована. Її рукописні копії зберігаються в Національній музичній академії ім. П.І. Чайковського і в автора [31].

Суттєвий вплив на розвиток сучасного етноінструментознавства, процес відродження і подальшого розвитку українського інструментарію мають праці фольклористів А. Іваницького, М. Хая, Б. Яремка, Л. Кушлика, Є. Бортника, В. Нолла, О. Ошуркевича, М. Давидова, І. Мацієвського та багатьох інших науковців [12; 18; 30;39; 40; 41; 49].

2. Класифікація музичних інструментів

2.1 Принципи сучасної класифікації музичних інструментів

Тепер нам належить визначитися, в якій послідовності подати відомості про українські народні музичні інструменти. Адже від того, до якої групи віднесено певний інструмент, з якими інструментами його порівнюють чи споріднюють, залежить розуміння його генетичних та культурно-історичних зв'язків, шляхів еволюції, логіки і закономірності конструктивних змін. У правильній систематизації музичних інструментів зацікавлені фольклористи, етнографи, музикознавці, музейні працівники, словом, усі, хто має відношення до їх вивчення, збереження і популяризації.

Спроб систематизувати (класифікувати) музичні інструменти було багато. Але не всі вони були науковими і зручними для користування, оскільки не мали єдиних і притому логічних критеріїв поділу інструментів на відповідні групи. У різні часи і в кожного народу ці критерії відрізнялися. Наприклад, у стародавньому Китаї головною ознакою поділу музичних інструментів на групи був матеріал, з якого виготовляли даний інструмент. Залежно від цього вони поділялися на вісім класів: кам'яні, металеві, мідні, дерев'яні, шкіряні, гарбузові, земляні (глиняні) і шовкові. Виявляється, ця класифікація зумовлена китайським мистецтвом тонких нюансів, відчуттям різноманітних тембрів. Так, яшмова свиріль викликала тихий сум, а звук мідного дзвона (джуна), під який оголошувалися накази, - войовничі пристрасті; дерев'яна флейта символізувала гармонію життя, а ритмічний малюнок, утворений ударами кам'яного чи нефритового ударного інструмента (щиціна), вважався символом ясності. Саме з таким супроводом люди приймають мудрі рішення.

Одна з давніх класифікацій - система Боеція (VI ст.), якою користувався ще древній філософ, лікар, поет і натураліст Ібн Сіна (Авіценна), - була заснована на способі видобування звука. Інструменти ділилися на щипкові, ударні й духові. За такою системою, наприклад, цимбали були в одній групі з барабанами, а скрипкам і колісним лірам, як бачимо, взагалі немає місця [3, 54].

М. Преторіус (кінець XVI - початок XVII століття) поділяв інструменти лише на дві групи: духові і ударні. Причому до ударних інструментів відносив також струнні... І хоча його поділ інструментів всередині груп ґрунтувався на науковому принципі - способі звуковидобування, у конкретному розташуванні інструментів він також не досяг чіткості. Крім того, М. Преторіус часто ділив інструменти на фундаментальні і розважальні.

Певною мірою йому наслідував композитор М. А. Римський-Корсаков, який класифікував інструменти на співучі, ударні й ті, що дзвенять.

У середині XIX ст. Ф. Геварт і Г. Берліоз запропонували систему поділу інструментів на струнні, духові й ударні. Автори намагалися об'єднати оркестрову практику з видимими ознаками інструмента. Ця система досить зручна для оркестрів, і працю Ф. Геварта переклав російською мовою та видав з власним коментарем П.І. Чайковський. За системою Ф. Геварта - так вона відома серед інструментознавців - написав свою книгу А. Гуменюк. Однак принцип поділу інструментів на групи в цій системі не достатньо логічний, тому що струнні та духові згруповані за джерелом звука, а ударні -- за способом звуковидобування [5, 48].

Наукову концепцію сучасної класифікації музичних інструментів на початку XX ст. сформулював В. Маійон. Він поділив усі музичні інструменти на чотири групи за єдиним критерієм -- залежно від джерела звука: самозвучні (в яких джерелом звука є природна пружність тіла), перетинкові (джерело звука -- натягнута мембрана, перетинка), струнні (звук утворюється вібруючою струною), духові (звучить стискуване повітря).

По суті, за цією системою створив свою працю Г. Хоткевич. Щоправда, він поділяє книгу на три розділи: струнні, духові й ударні інструменти, проте всередині ударних групує окремо ідіофони і мембранні [43, 76].

Але В. Маійон не запропонував єдиного наукового критерію для поділу музичних інструментів усередині груп. Це зробили Е. Горнбостель і К. Закс, поділивши інструменти кожної групи на підгрупи залежно від способу видобування звука. Вони запропонували багаторозрядну систему індексації музичних інструментів, яка в дійсності стала міжнародною мовою інструментознавців. За наявності великої кількості синонімічних, омонімічних, співзвучних назв народних інструментів лише завдяки відповідному індексові можна зрозуміти, що це за інструмент, які його конструктивні особливості, спосіб звуковидобування тощо [46, 37].

Отже, керуючись сучасними науковими вимогами, зокрема класифікацією Е. Горнбостеля і К. Закса, подаємо відомості про музичні інструменти, поділивши їх на чотири групи залежно від джерела звука: самозвучні (ідіофони), перетинкові (мембранофони), струнні (хордофони), духові (аерофони). Визначення цих понять наведено на початку відповідних розділів. У кожному розділі музичні інструменти поділено на підгрупи залежно від способу звуковидобування [45, 67].

Орієнтуючись на широкий загал читачів, не заглиблюємося у розшифровку деталей класифікації., а лише на початок кожного розділу виносимо індексацію інструментів, що дасть змогу бажаючим визначити місце кожного національного інструмента в класифікаційній системі.

Відповідно до чотирьох груп, на які поділяються інструменти, книга має чотири розділи. Крім того, до розділу струнних інструментів ми вводимо окремий підрозділ, присвячений кобзі і бандурі. Це зумовлено їх особливою роллю в українській культурі і значним обсягом інформації, пов'язаним з полемікою навколо питань виникнення і шляхів еволюції кобзи і бандури, зокрема кобзарського і бандурницького мистецтва взагалі, а також наявною в цій сфері проблематикою.



2.2 Самозвучні музичні інструменти (ідіофони)

Торохкало

Тарілки

Підкова і трикутник

Било (клепало)

Дзвін

Калатало

Брязкальця

Бубончик

Рубель з качалкою

Деркач

Дримба (варган)

Кукурудзяна скрипка

Самозвучні (ідіофони) - це музичні інструменти, джерелом звука яких є сам корпус або його частина. Звідси й назва: від грец. Ядйпт - власний, своєрідний і цщнз - звук. Як правило, той чи інший інструмент, що належить до ідіофонів, виготовляється з однорідного звучного матеріалу - каменю, дерева, металу тощо, хоч буває, що із звучного матеріалу виготовляють лише звучну деталь.

Самозвучні - найдавніші та найпростіші музичні інструменти, їх попередниками були кам'яні, кістяні, дерев'яні знаряддя епохи палеоліту - давнього кам'яного віку (80 тис. - 13 тис. років тому), які служили людям для подачі сигналів одночасного об'єднання зусиль під час різних трудових процесів.

Можна з великою вірогідністю припустити, що першим «музичним» інструментом був камінь, а удар каменя об камінь - найдавнішою «грою» на ударних інструментах, як це і зараз водиться в побуті аборигенів Африки, Австралії.

На початку XX століття в селі Мезин Чернігівської обл. археологами було відкрито стародавнє поселення пізньопалеолітичної культури, що отримала назву мезинської й існувала 20 тис. років тому. Крім значної кількості речей господарчо-побутового вжитку - за висновком дослідників - у поселенні виявлено комплекс предметів музичного призначення стаціонарного типу (лопатка, стегно, таз, дві челюсті і фрагмент черепа мамонта), а також рухомий звуковий інструментарій (колотушка, молоток і «шумлячий браслет»). Такий висновок зроблено внаслідок всебічного комплексного дослідження археологічних знахідок вченими різних галузей науки.

На думку науковців, стегно мамонта використовувалося в горизонтальному положенні подібно до сучасного ксилофона, а череп - як барабан. За колотушку правив бивень мамонта і молоток з рогу північного оленя.

Серед музичних предметів мезинської культури особливою Цінністю є набірний браслет, що складається з ізольованих одна від одної пластин, вирізаних з бивня мамонта. Браслет покритий меандровим і зигзагоподібним візерунком, виконаним у гравірувальній техніці. Цей «шумлячий браслет» був також своєрідним інструментом типу кастаньєт і мав відношення до танцювального мистецтва [7, 29].

Дослідники вважають, що на цих звукових знаряддях «грали» одночасно шість-сім чоловік для всього поселення і їх «музика» була частиною певних церемоній, ритуалів, мала якийсь мисливсько-магічний зміст.

Користуючись сучасною класифікацією, мезинські «музичні кості» можуть бути визначені як самозвучні.

Український археолог С.М. Бібиков доводить також належність великого фрагмента нижньої частини лопатки мамонта з палеолітичного поселення на Волині (Городок II) до стародавнього звукового знаряддя [7, 32].

Відомий вчений і мандрівник Тур Хейєрдал описує, як у середині XX ст. був свідком танцювального ритуалу одного племені. Молоді чоловіки, ставши півколом навпочіпки, спочатку долонями по землі ритмічно відбивали такти, потім, із пожвавленням ритму, один з учасників дійства почав бити двома палицями по сухій колоді, як барабанщик, поступово прискорюючи ритм. Коли було досягнуто бажаного темпоритму, вступив хор, і в коло стрибнула дівчина з вінком на шиї і квіткою за вухом [46, 22].

Подібний «музичний» інструмент побутує також на Далекому Сході у невеликої народності нівхи. У святкові дні вони валять сухостійке дерево, обрубують сучки і кладуть його на козли. Кілька чоловіків, розташувавшись уздовж стовбура, б'ють по ньому палицями. Кожен музикант вибиває свій ритмічний малюнок. У цих звуках відчутна певна мелодія, тому що стовбур біля комля, посередині і біля верхівки має різну висоту звуків... Таке «звучне дерево» в цивілізованому світі знайшло інтерпретацію у вигляді ксилофона - ударного інструмента з дерев'яних брусочків, вистроєних у певному звукоряді. Недарма слово «ксилофон» можна перекласти з грецької як «звучне тіло з деревини» або «звучне дерево».

До давніх самозвучних належить багато речей побутового вжитку: підкова, рубель, звичайна дошка, металева рейка чи пластина, дзвінок тощо.

Функція самозвучних музичних інструментів у житті людей досить різноманітна. Це насамперед - сигнальні знаряддя. Ударом в дошку, рейку, дзвін повідомляли про повінь, пожежу або інше стихійне лихо, збирали людей для оголошення певних указів, різних повідомлень. Для зв'язку, подачі сигналу використовувалися ці речі у військовому побуті.

Різноманітні калатала, дзвіночки, прив'язані до шиї домашньої худоби, давали можливість віднайти її, коли вона загубиться під час випасу.

Великі дзвони були й залишаються предметом культових обрядів, а невеликі дзвіночки, калатала, деркачі, бубончики, тріскачки функціонували як обереги. Люди вірили в магічну силу шумових ефектів, утворюваних грою на цих інструментах, здатну прискорити прихід весни, залякати нечисту силу, вберегти від порчі худобу, а власний дім чи все село - від хвороби.

Велика кількість самозвучних інструментів застосовувалася для супроводу танців: всілякі брязкальця, рубель і качалка, пічна затула, ложки та інші.

Ідіофони є тими музичними інструментами, які найяскравіше підтверджують думку про виникнення музики в процесі трудової діяльності, а музичних інструментів - з речей побутового вжитку.

У наш час в Україні деякі з ідіофонів використовуються в музичному побуті, найчастіше - у фольклорних ансамблях. Окремі з них, будучи модернізованими, з'являються епізодично в самодіяльних і професійних ансамблях та оркестрах народних інструментів.

Залежно від способу видобування звука ідіофони поділяються на ударні, щипкові і фрикційні.

Ударні ідіофони - це самозвучні інструменти, звук в яких видобувається ударом предмета об предмет (тарілки, било, підкова, трикутник, деркач), окремої деталі об корпус (язик у дзвоні) або струшуванням чи обертанням звучного знаряддя (дзвінок, калатало, торохкало, брязкальця, деркач).

До щипкових ідіофонів належать ті, звук в яких видобувається щипком частини інструмента (дримба одно- і двоязичкова).

Фрикційні ідіофони (від лат. frictio - тертя) визначаються як такі, звук в яких видобувається тертям всього корпусу або його частини (кукурудзяна скрипка).

2.3 Перетинкові музичні інструменти (мембранофони, або мембранні)

Литаври (тулумбас)

Барабан

Бубон

Бугай (бербениця)

Гребінець

Очеретяна цівка

Перетинкові - це музичні інструменти, джерелом звука яких є натягнута перетинка (мембрана): шкіра, міхур, синтетична плівка тощо. Слово «мембрана» походить від латинського membrana (шкірка, перетинка).

Основу мембранофонів складають загальновідомі ударні інструменти: литаври, барабан, бубон.

Мембранофони виникли після ідіофонів. Якщо першими ідіофонами були камінці, палиця чи кістка, ударами яких первісна людина видобувала звуки, то мембранні інструменти у вигляді найпримітивніших тамбуринів були чи не найпершими рукотворними інструментами. Люди вірили в могутню чарівну силу цих інструментів, обожнювали їх. Так було, наприклад, у індійців, африканців, які «годували» свої священні барабани і навіть «знайомили» їх один з одним. В епоху синкретизму музичний інструмент був і словом «господаря», і його другим «я». У багатьох народів збереглися етнографічні подробиці виготовлення ритуальних музичних інструментів. Відома церемонія оживлення шаманського бубна. Вона відбувається на десятий день після смерті родича по батьківській лінії. Впродовж цих десяти днів збирається все, з чого робиться бубон: від дерева до оленя, імітується полювання шамана на оленя. Кульмінацією церемонії стає здобування душі оленя, зі шкіри якого було зроблено бубон. Фіналом усього дійства є перенесення душі в бубон, що ніби зживається з оленем, на якому шаман здійснює подорож у світ духів.

Культ барабанів, литаврів існує з давніх часів у китайців, корейців, японців. Музика на цих інструментах супроводжує свята, урочистості, ритуальні дійства. Вона була увертюрою до різних театральних видовищ. Російський журнал «Муза» в 1796 р. описує це так: «В китайських містах вистава починається симфонією музичних інструментів; вони складаються з мідних або залізних порожнистих посудин, чий дзвін грубий і пронизливий; із барабанів з буйволової шкіри, із сопілок, дудок, труб і великих дзвонів; коли цей голосний оркестр, котрий може подобатися лише китайцям, закінчується, починають грати комедії...».

В Україні перетинкові інструменти відомі з часів Київської Русі. Вони використовувалися і як скомороші інструменти, що викликало осуд церкви, і водночас як військові сигнальні. Ударами в бубни підтримували зв'язок між загонами, наводили жах на ворога. У XV--XVI ст. барабани і литаври перебирають на себе військові функції бубнів. В Україні литаври були не лише військовим знаряддям і козацьким оркестровим інструментом, а й священною річчю, що належала до клейнодів Запорозької Січі.

У XVIII ст. литаври і барабани входять до складу оркестрів великих магнатів, дворян. Поступово майже всі мембранні інструменти стають надбанням народної аматорської і професійної музики, де використовуються і нині [38, 44].

Залежно від того, яким способом видобувають звук із мембранофона, вони поділяються на ударні, фрикційні і мирлитони.

Ударними мембранофонами називаються інструменти, звук в яких видобувається ударом кулака, руки, долоні, колотушки, прутика тощо. Це литаври, барабани, бубни та ін.

У фрикційних мембранофонах звук видобувається тертям. Це тертя може відбуватися безпосередньо по мембрані, а може бути опосередкованим, коли через центр мембрани проходить стрижень або шнур чи пучок волосу, і тертям об нього музикант спричиняє вібрацію мембрани. В Європі, Індії і Східній Африці розповсюджені так звані махові шнуро-фрикційні барабани. У них тертя, а отже, і звук, виникає тоді, коли барабаном розмахують, а шнур треться об зарубку в рукоятці, внаслідок чого мембрана вібрує, і утворюється характерне дзижчання.

Окремою підгрупою перетинкових є мирлитони, або «наспівні барабани». До них не підходить ні дієслово «бити» чи «ударяти», ні «терти», тому що перетинка у цих інструментах приводиться в дію не ударом (як у литавр, барабана чи бубна) і не тертям (як у бугаї), а людським голосом -- наспівом або мовою. Мирлитони не утворюють «власних» звуків і не змінюють їх висоти, а лише підсилюють людський голос і, що найважливіше, трансформують його, надаючи нового, характерного забарвлення за допомогою коливань перетинки, якою може бути притулений до гребінця цигарковий папір чи інша тонка вібруюча плівка.

Мирлитони, у свою чергу, поділяються на так звані вільні мирлитони, перетинка в яких приводиться в дію без попереднього накопичення повітря в резервуарі (шовковий або цигарковий папір на гребінці, листок, кора, луска) і на трубо- та посудо-мирлитони, що є своєрідним посудом чи ящиком з перетинкою всередині.

У когось із читачів під час ознайомлення з мирлитонами може промайнути думка, що це велика натяжка -- вважати їх музичними інструментами. Проте, по-перше, ці інструменти реально використовувалися в народному музичному побуті і нині, хоч і рідко, зустрічаються в цій сфері. По-друге, вони є музичними інструментами за загальноприйнятими в міжнародній практиці критеріями, які визнаються музикознавцями і фольклористами всього світу. Інструменти ці загальновизнані і мають власний індекс у міжнародній класифікації Є. Горнбостеля і К. Закса [7, 44].

2.4 Струнні музичні інструменти (хордофони)

Гуслі (гусла)

Цитра

Кобза

Бандура

Торбан

Гудок

Скрипка

Басоля

Козобас

Колісна ліра

Цимбали

Як відомо, самозвучні, мембранні та духові інструменти зародилися в первісному суспільстві в процесі трудової діяльності людини. Виникли вони з речей побутового вжитку. Первісні інструменти цих груп мали спочатку практичне побутове призначення і вже значно пізніше люди почали використовувати їх для задоволення естетичних потреб.

На відміну від цих груп музичних інструментів, струнні (хордофони) були покликані до життя безпосередньо для задоволення естетичних потреб. Вони з'явилися значно пізніше від інших груп музичних інструментів, і відбулося це на порівняно вищому етапі історичного розвитку людства. В той час людина вже знала шумові, ударні, духові інструменти, вміла видобувати різноманітні ритмічні малюнки на ударних і різновисотні звуки на духових інструментах. На підсвідомому рівні люди розрізняли всі основні властивості звука: гучність, тривалість, висоту, тембр. До того ж виготовлення першого хордофона не пов'язане з певною практичною метою, яку ставила собі первісна людина, виготовляючи ударний чи духовий інструмент.

Можливо, випадково трапилося так, що, доторкнувшись до натягнутої тятиви лука, людина почула приємний звук, який істотно відрізнявся від інших звуків, чутих нею раніше. А якщо врахувати, що навики видобувати різноманітні ритмічні малюнки в той час у людини вже були, то можна уявити, що така давня річ побутового вжитку, як лук могла наштовхнути людину на створення струнного інструмента.

На користь цієї версії говорять і назви багатьох інструментів. Наприклад, у шумерів - стародавньої цивілізації Межиріччя - у третьому тисячолітті до н. е. був музичний інструмент пан-тур (пан - лук, тур - малий, тобто малий лук). У народів Закавказзя (грузинів, абхазців, аджарців), які успадкували культуру шумерів, і нині є схожі інструменти - пандурі.

...