Дніпропетровська піаністична школа. Генезис та еволюція

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеська державна музична академія ім. А.В. Нежданової

УДК 071.2 + 071.4

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства

Дніпропетровська піаністична школа. Генезис та еволюція

17.00.03 - музичне мистецтво

Медведнікова Тетяна Олександрівна

Одеса - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії музики та музичної етнографії Одеської державної музичної академії ім. А.В. Нежданової Міністерства культури і туризму України

Науковий керівник: кандидат мистецтвознавства, професор Дагілайська Ельвіра Романівна, Одеська державна музична академія імені А.В. Нежданової, зав. кафедрою камерного ансамблю

Офіційні опоненти:

доктор мистецтвознавства, професор Шип Сергій Васильович Південноукраїнський державний педагогічний університет ім.К.Д.Ушинського, зав. кафедрою музичного мистецтва та хореографії

кандидат мистецтвознавства, доцент Кашкадамова Наталія Борисівна Львівська державна музична академія імені М. В. Лисенка, професор кафедри спеціального фортепіано

Захист відбудеться «16» вересня 2009 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 41.857.01 по захисту дисертацій на здобуття ступеня кандидата мистецтвознавства в Одеській державній музичній академії імені А.В. Нежданової за адресою: 65023, м. Одеса, вул. Новосельського, 63, Малий зал.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Одеської державної музичної академії імені А.В. Нежданової за адресою: 65023, м. Одеса, вул. Новосельського, 63.

Автореферат розіслано «14» серпня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат мистецтвознавства, доцент А.Д. Черноіваненко

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Вивчення національної музичної виконавської культури та педагогіки є актуальним завданням сучасного вітчизняного мистецтвознавства. В проблематиці дослідження українського піаністичного мистецтва важливе місце займає комплекс питань про регіональні фортепіанні школи, пов'язаний з питаннями естетики, теорії, історії культури країни. Раніше дана проблематика залишалася майже поза увагою дослідників мистецтва, або вивчалась тенденційно, в межах прийнятої ідеологічної доктрини історичного розвитку. Таким чином, музична культура деяких регіонів України майже зовсім не отримала наукового осмислення. Це стосується, зокрема, музичної культури великого регіону Дніпропетровщини. Мало вивченим є також питання про взаємодію, взаємовплив центрів музичної культури в Україні.

Цими обставинами пояснюється інтерес до Катеринославської-Дніпропетровської (у 1926 р. Катеринослав перейменовано у Дніпропетровськ) ¹ піаністичної школи, до творчої діяльності її видатних представників. Усвідомлення витоків їх професійної майстерності, їх ролі в українській та світовій піаністичній культурі потрібно сьогодні як музикознавцям (історикам, теоретикам, культурологам), так і педагогам, прагнучим знань та ясних естетичних орієнтирів для виховання високопрофесійних музикантів-виконавців.

Формування й розвиток української піаністичної культури XIX-ХХ століть поки що не знайшли монографічного відображення в науковій літературі, хоча існують численні розвідки з проблем фортепіанного виконавства та педагогіки (Н. Кашкадамової, М. Степаненка), в контексті праць з історії української музики (Л. Корній, В. Клина та ін.). Регіональні особливості музичної культури України частково відбиті в працях, присвячених творчості видатних українських піаністів-виконавців та педагогів (роботи Б. Архімовича, Е. Дагілайської, Н. Кашкадамової, О. Коренюк, О. Кононової, Г. Курковського, Л. Лисенко, Т. Рощиної, Н. Руденко, Н. Смоляги, О. Снєгірьова, Т. Старух, В. Сумарокової, І. Сухомлинова, Ж. Хурсіної та ін.). Зауважимо, що такі праці характеризують, перш за все, піаністичну культуру Києва та декількох великих культурних центрів України. Регіон Дніпропетровщини вивчений значно менше за інші, хоча деякі аспекти музичного життя в регіоні кінця XIX-ХХ ст. висвітлені В. Мітлицькою, І. Рябцевою, Л. Сергієвою, А. Тулянцевим, Л. Царегородцевою, Т. Шпаковською, С. Щитовою. Що ж стосується історії генезису та розвитку Дніпропетровської піаністичної школи, виявлення причин та обставин даного історичного процесу, художніх педагогічних та інших особливостей цієї школи, то вони поки що не отримали спеціального дослідження.

Актуальним є також питання про сутність поняття піаністична (або фортепіанна) школа. В ньому відбивається широке коло музично-теоретичних проблем, до яких, зокрема відносяться проблеми традиції і новаторства, виконавської майстерності, виконавського стилю, принципів інтерпретації, методики навчання музикантів-інструменталістів. Цим проблемам присвячена ¹ у подальшому «Дніпропетровська піаністична школа» велика кількість праць, в тому числі українських дослідників (наприклад, роботи М. Давидова, І. Ляшенка, В. Москаленка, О. Сокола та ін.). Гостро полемічною є проблема трактування самого поняття “піаністична школа”, яка усвідомлена в сучасному мистецтвознавстві і знайшла оригінальні вирішення в працях О. Бородіна, Ж. Дедусенко, Н. Кашкадамової, Л. Садової, В. Сумарокової та ін. Тим не менш, вона має ще чимало невирішених аспектів.

Отже, обрана тема дисертації виявляє актуальність для сучасного вітчизняного музикознавства, а охарактеризований стан проблеми обумовлює мету та головні завдання дисертації.

Метою роботи є історико-культурологічне та музично-теоретичне обґрунтування факту існування в українській культурі ХХ сторіччя Дніпропетровської піаністичної школи, визначення її особливостей та місця в загальнонаціональному культурному процесі.

Робота передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:

- уточнення теоретичного підходу, що відповідає меті дисертації, зокрема - визначення або уточнення понятійного апарату дослідження;

- висвітлення стану культури Дніпропетровщини у ХХ сторіччі та загальних сучасних тенденцій соціально-культурного розвитку даного регіону;

- аналіз чинників та обставин створення системи професійної музичної освіти на Дніпропетровщині як основи формування Дніпропетровської піаністичної школи;

- дослідження процесу формування та розвитку Дніпропетровської піаністичної школи, зокрема в аспекті впливу на її становлення Петербурзької, Московської, Київської та Одеської піаністичних шкіл;

- аналіз та комплексна характеристика виконавської, педагогічної, науково-методичної та суспільно-просвітницької діяльності провідних представників Дніпропетровської піаністичної школи;

- узагальнення даних аналізу конкретних явищ, встановлення загальних властивостей та регіональних особливостей Дніпропетровської піаністичної школи в аспектах концертно-виконавської, педагогічної, науково-методичної та суспільно-просвітницької діяльності її представників.

Об'єкт дисертаційного дослідження - піаністична культура України.

Предмет дослідження - піаністична школа Дніпропетровщини в аспектах її генезису і розвитку, участі в цьому процесі конкретних піаністів-педагогів та виконавців.

У дисертації використано такі методи дослідження: історико-культурологічний підхід (в теоретичному трактуванні понять „фортепіанна школа”, „піанізм”, „музична традиція”, у вивченні властивостей регіональної культури); метод порівняльного стильового аналізу та загальний системно-структурний підхід (при розробці робочої теоретичної моделі піаністичної школи, у дослідженні художньо-виконавської, педагогічної та культурно-просвітницької діяльності провідних представників фортепіанного мистецтва Дніпропетровщини); методи джерелознавства як історичної дисципліни (у вивченні генезису, розвитку та сучасного стану музичної культури регіону, в дослідженні біографічних даних діячів фортепіанної культури).

Наукова новизна одержаних результатів:

1. Дослідження є першою спробою різнобічного вивчення та узагальнення фактів історії фортепіанної культури Дніпропетровщини. Всі напрямки діяльності: педагогічна, концертно-виконавська, науково-методична, просвітницько-виховна розглядаються в єдності, що дозволяє створити цілісну картину формування професійної піаністичної школи в регіоні.

2. Вперше визначаються передумови зародження, чинники та періоди розвитку Дніпропетровської піаністичної школи. Наводяться об'єктивні свідчення формування місцевої піаністичної традиції переважно під впливом Петербурзької, Московської, Київської та Одеської піаністичних шкіл.

3. Вперше в науковий обіг українського музикознавства вводиться великий за обсягом, новий фактологічний матеріал, який дає змогу здійснювати подальше вивчення піаністичної культури Дніпропетровщини, її ролі у піаністичній культурі та музичній освіті України.

4. В роботі запропонована теоретична модель піаністичної школи, що може послугувати уточненню методологічного підходу до вивчення феномену музично-виконавської школи в цілому.

Джерельною базою дисертації стали краєзнавчі дослідження і фактологічні джерела, що відбивають стан і геосоціокультурну динаміку Катеринославщини. Зокрема, йдеться про регіональні періодичні видання (“Приднепровский край”, “Днепровская молва”, “Дніпрові хвилі”, “Екатеринославские губернские ведомости”, “Южная заря”, “Днепровская правда” та ін.); звіти Катеринославського відділення Імператорського Російського Музичного товариства (з 1898 по 1915 рр.); матеріали та особові справи архіву Дніпропетровського музичного училища ім. М.І.Глінки, Дніпропетровського обласного архіву, Дніпропетровського обласного історичного музею ім. Д. Яворницького; наукові статті сучасних музикознавців регіону; приватні архіви та спогади музикантів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Зміст дисертації відповідає загальному напряму та змісту науково-дослідних робіт Одеської державної музичної академії ім. А.В. Нежданової і зокрема темі № 3 «Історія музичної культури» перспективного плану науково-дослідної діяльності ОДМА на 2007-2011 рр. Тема затверджена на засіданні вченої ради академії (протокол № 4 від 17 листопада 2007 р.).

Практичне значення дослідження полягає в тому, що воно містить новий, систематизований фактологічний матеріал, який суттєво доповнює історію розвитку фортепіанної культури України і може використовуватися в навчальних цілях в курсах історії української музики, історії виконавського мистецтва, музичної педагогіки у спеціальних вузах, а також як музично-історичний та довідковий матеріал. Теоретичні положення та практичні результати дослідження систематично використовуються автором та викладачами кафедри виконавського мистецтва Дніпропетровського музичного училища та консерваторії ім. М.Глінки в педагогічній праці. Зокрема, використовуються матеріали книг з серії “Видатні музиканти Дніпропетровщини” (“Михайло Оберман” (2006), ”Світлана Грибановська” (2006), “Лідія Євсевська” (2007), “Маріам Гордон” (2008)), які опубліковані автором даної дисертації, а також ювілейне видання “Дніпропетровська консерваторія ім. М. Глінки. 1898-2008”.

Апробація роботи. Робота обговорювалась на засіданнях кафедри виконавського мистецтва Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глінки та кафедри історії музики та музичної етнографії Одеської державної музичної академії імені А.В. Нежданової. Матеріали дослідження використовувались у курсі лекцій з історії фортепіанного мистецтва та фортепіанної педагогіки для студентів фортепіанного факультету Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глінки, на курсах підвищення кваліфікації педагогів ДМШ Дніпропетровської області при обласному управлінні культури.

Основні ідеї й положення роботи були викладені автором на всеукраїнських і міжнародних конференціях (усього 7): II Всеукраїнська наукова конференція “Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи” (Мелітополь, 26-27 жовтня 2006 р.); Всеукраїнська наукова конференція “Педагогіка професійної освіти” (Запоріжжя, 11-12 жовтня 2007 р.); Міжнародна наукова конференція “Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи” (Мелітополь, 25-26 жовтня 2007 р.); Міжнародна науково-творча конференція “Трансформація музичної освіти: культура і сучасність”, присвячена пам'яті В. Малішевського і М. Огренича (Одеса, 10-12 грудня 2007 р.); Міжнародна конференція “Фортепианное образование: проблемы и перспективы” (Катеринбург (Росія), лютий 2008 р.); Міжнародна наукова конференція “Художня культура і освіта: традиції, сучасність, перспективи” (Мелітополь, 16-17 жовтня 2008 р.); I Всеукраїнська науково-практична педагогічна конференція. “Музичне мистецтво: минуле, сьогодення, майбутнє” (Дніпропетровськ, 21-22 квітня 2009 р.). Матеріали виступів опубліковані.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 6 статтях, 4 з них у спеціалізованих фахових виданнях, затверджених ВАК України; а також у 4 монографічних виданнях.

Структура роботи. Текст дисертації складається зі вступу, 4 розділів, висновків, списку використаних джерел, що охоплює 225 позицій, 5-ти додатків. Загальний обсяг дисертації - 320 сторінок (з них 190 сторінок основного тексту).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується вибір та актуальність теми дисертації, визначено об'єкт та предмет дослідження, головну мету, наукову новизну й практичне значення роботи, простежується ступінь вивчення цієї проблеми в публікаціях.

Розділ 1 - „Теоретичні основи дослідження піаністичних шкіл” присвячується встановленню відправних теоретичних положень, уточненню та визначенню основних понять дослідження.

У підрозділі 1.1. „Піаністична школа як предмет наукового вивчення” здійснюється огляд музикознавчих праць, присвячених проблемі теоретичного вивчення феномену музично-виконавської школи. Розглядається історія терміну „піаністична (або - в синонімічному сенсі - фортепіанна) школа”, особливості його використання в літературі.

Критична увага приділяється аналітично-типологічному підходу до поняття, розробленому російським вченим О. Бородіним, який запропонував розрізняти: 1) школу як освітню структуру чи творчий колектив, очолюваний крупним музикантом; 2) школу як напрямок в мистецтві, що може мати національний або інтернаціональний характер; 3) школу як методичну систему конкретного педагога. Аналізуються погляди українських вчених на природу та особливості фортепіанної школи. В працях В. Сумарокової та Ж. Дедусенко виконавська школа трактується як рід культурної традиції, що охоплює систему нормативів виконавських дій (постановка рук, рухові прийоми, посадка за інструментом) і художні завдання, сприяє оформленню виконавського стилю.

Чітке визначення та гнучке трактування поняття піаністична школа запропоноване українськими дослідницями Н. Кашкадамовою та Л. Садовою. Вказуючи на структурність та багаторівневість феномену виконавської школи, вони розрізняють: а) школу як єдність учнів навколо засад видатного вчителя, що виникла під впливом і як результат його діяльності; б) школу як ненавмисно, силою історичних обставин, сформований напрям у мистецтві. Дослідниці наголошують, що школи завжди характеризуються територіальною єдністю, але далеко не завжди - національною. Констатуючи зв'язок школи з традицією, авторки слушно підкреслюють діалектичну природу традиції (єдність зберігання певних властивостей художньої творчості та тенденції до їх порушення).

В підрозділі 1.2. „Відправні положення та основні аспекти дослідження феномену піаністичної школи” пропонується розгорнуте визначення центрального поняття дослідження: п і а н і с т и ч н а (фортепіанна) ш к о л а - це група музикантів-піаністів, поєднана спільною якістю музично-виконавських дій та музично-культурної діяльності.

Група музикантів може бути малою або великою, обмеженою або відкритою, існувати у фізично реальному часі та просторі або мати приблизні часові та просторові межі. Вона може складатися лише з високопрофесійних спеціалістів (концертантів і педагогів) або до групи можуть входити тільки вчитель та учні його класу. Група може бути моноцентричною або концентруватися навколо двох чи більше майстрів-вчителів.

Музично-виконавські дії - те, що лаконічно виражається словом піанізм. Вони характеризуються: а) характером музичного мислення індивіда, б) властивостями виконавського апарату, в) технікою гри, г) володінням засобами музичної виразності, д) свідомістю особистості. Названі властивості проявляються в стилістиці (манері) інтерпретації музичних творів. Інтегративною характеристикою музично-виконавських дій є індивідуальний виконавський стиль музиканта. Певні особливості мають не тільки власне виконавські дії, але також і діяльність піаніста: його громадянська позиція, професійна етика, просвітницька і художньо-пропагандистська діяльність.

Отже, представник музично-виконавської школи має наслідувати індивідуальний виконавський стиль свого вчителя чи лідера (або якісь окремі характерні риси притаманного йому піанізму), а також певні властивості його музично-культурної діяльності.

Відносно цих параметрів оцінки різні піаністичні школи виявляють значну варіативність: а) можуть бути більш або менш консервативними чи творчими, здібними до розвитку; б) можуть мати більш або менш визначені ознаки єдиного виконавського стилю; в) представники школи можуть бути об'єднані властивостями виконавських дій, або якістю музично-культурної діяльності, або тим і другим; г) успадкування певних якостей піанізму може здійснюватися на основі систематичних занять з педагогом, або шляхом самостійних занять за допомогою підручника, посібника, дидактично упорядкованої збірки творів (тобто учбової літератури, яка здавна слушно зветься “школою гри на інструменті”).

На основі представленого розуміння поняття та сформульованих положень визначаються основні аспекти дослідження історії та сучасного стану фортепіанної культури регіону Дніпропетровська:

1) Аналіз культурно-історичного процесу, умов, необхідних для зародження регіональної піаністичної школи (зокрема, процесу зародження інтересу в суспільстві до європейської професійної музики, культурної потреби в піаністах-аматорах та професіоналах, умов використання фортепіано, наявності інструментів даного виду в регіоні; діяльність в регіоні кваліфікованих майстрів-виконавців та педагогів).

2) Вивчення чинників, які впливали на зародження та розвиток регіональної піаністичної школи протягом усього періоду її існування (такими є, наприклад, загальні тенденції розвитку художньої культури регіону, його геополітичне положення, вплив сусідніх регіонів та крупних культурних центрів, стан музичної освіти в країні, ступінь інтенсивності змін музично-естетичних цінностей, присутність в регіоні значного композиторського осередку; діяльність талановитих музикантів-виконавців, педагогів, пропагандистів мистецтва, дослідників та ін.

3) Виявлення безпосередніх академічних стосунків між піаністами різних поколінь в регіоні Катеринослава-Дніпропетровська. Вивчення обставин зміни поколінь викладачів та учнів, властивостей організованого академічного процесу в приватних та державних музичних навчальних закладах.

4) Вивчення спільних рис піанізму (зокрема, піаністичної стильової манери), який притаманний представникам піаністичного мистецтва Дніпропетровщини. музичний освіта просвітницький піаністичний

5) Характеристика суспільно-культурної діяльності представників піаністичної школи Дніпропетровщини.

6) Спостереження щодо методів фортепіанної педагогіки в класах представників навчальних закладів регіону.

У висновках Розділу 1 стверджується, що 1) дисертаційна тема знаходиться в контексті певної традиції спеціального теоретичного дослідження проблематики, що охоплюється загальною категорією “піаністичної школи”; 2) зміст даної категорії відбиває розвинену та багаторівневу структуру виконавської школи як явища музичної культури, 3) феномен піаністичної школи дозволяє будувати різні типології, виділяти різні сторони та елементи, по-різному розглядати умови виникнення, напрямки розвитку, масштабність, художні виміри піаністичних шкіл; 4) головне культурне призначення піаністичної школи визначене як функціонування в якості специфічного “механізму” мистецької традиції; 5) здійснений теоретичний аналіз дозволив визначити головні напрями вивчення конкретного історико-культурологічного та методичного матеріалу.

У Розділі 2 “Вплив Петербурзької консерваторії на генезис Дніпропетровської піаністичної школи” досліджуються умови та чинники виникнення Катеринославської піаністичної школи на Півдні Росії наприкінці XIX - початку ХХ століття. Зокрема вивчається вплив Петербурзької фортепіанної школи на даний культурний процес. Встановлюється історична роль, характер діяльності, особливості піанізму найбільш впливових музикантів-виконавців, які належать до даної регіональної школи.

У підрозділі 2.1. “Професійні витоки традиції фортепіанної культури в регіоні” характеризується генезис і перший етап розвитку Катеринославської піаністичної школи. Суттєвою причиною зародження в Катеринославі музично-культурного осередку, який отримав швидкого розвитку і виявив риси професійної піаністичної школи, був передовий суспільний рух Росії 60-х років XIX століття. Останній був відзначений зростанням суспільної ініціативи у всіх галузях культурного життя. В цей час були створені перші консерваторії у Петербурзі (1862) та Москві (1866), які стали центрами підготовки професійних вітчизняних музичних кадрів та широкої художньої просвіти. Розвиток музичної освіти на теренах Україні був пов'язаний з відкриттям філій ІРМТ. Під впливом цих процесів розвивалася і музична культура Катеринослава. Наприкінці 90-х рр. XIX ст. почався етап професіоналізації, у великій мірі пов'язаний з діяльністю на Катеринославщині відділення ІРМТ (1898) і музичних класів при ньому. Останні у 1901 році були реорганізовані в музичне училище. Його учнівський контингент неухильно зростав.

Цикл навчання в училищі був розрахований на 9 років і поділявся на три курси: молодший, середній та старший. Річні та випускні іспити відбувалися за програмами, узгодженими з вимогами консерваторії. Щорічно проводились вечори-концерти кількох типів: закриті, учнівські, прилюдні. Основу репертуару учнів складали твори композиторів романтичного напрямку. Російські автори були представлені переважно іменами А. Рубінштейна і П. Чайковського. Чимало відомих музикантів, музично-громадських діячів, одержавши початкову або середню музичну освіту в Катеринославі, закінчили потім Петербурзьку та Московську консерваторії.

Штат викладачів був добре укомплектований. До 1914 року по класу фортепіано працювали переважно вихованці Петербурзької консерваторії: С. Брильянт-Лівен, Н. фон Вільперт, С. Гуревич, М. Зубов, П. Лур'є-Застрабська, А. Мандельштам, В. Мінус, М. Пасенко (чотири з яких були підготовлені в класі А. Єсипової).

Вплив Петербурзької консерваторії і особисто А. Рубінштейна на розвиток фортепіанної культури краю відчувався в просвітницькій спрямованості концертів вихованців консерваторії (наприклад, концерт Н. Прокіна у 1913 році у зменшеному масштабі відтворив принцип “історичних концертів” А. Рубінштейна).

В Катеринославі знайшла продовження виконавська і педагогічна традиція К. Фан-Арка - викладача Петербурзької консерваторії, представника німецької піаністичної школи. Вона була успадкована Н. фон Вільперт, яка виховала в Катеринославі біля 200 музикантів. Її найбільш успішним учнем був Є. Ваулін -професор Одеської консерваторії.

Новим кроком у розвитку Катеринославської піаністичної школи в 1919 році стало створення консерваторії на базі музичного училища, що було логічним продовженням попередніх етапів становлення музичної освіти та культури в регіоні. Провідними педагогами фортепіанного відділу були в той час вихованці Петербурзької консерваторії: Н. Вільперт, М. Гейман, П. Лур'є, С. Храмов.

Підрозділ 2.2. “Виконавська та педагогічна діяльність М. Левіна - представника школи С. Савшинського” досліджує вплив педагогіки С. Савшинського на розвиток дніпропетровської піаністичної школи, який здійснився завдяки діяльності його учня - М. Левіна. У 1923 році Левін блискуче закінчив Ленінградську консерваторію (ЛГК) із званням Лауреата. Характеристикою персонального піаністичного стилю Левіна є резолюція екзаменаційної комісії за підписом О. Глазунова: “Талановитий, зрілий і мудрий музикант-віртуоз. Блискуча техніка, уміння володіти фарбами інструменту”. З 1923 по 1927 рік Левін продовжував навчання як аспірант, працював викладачем кафедри спеціального фортепіано ЛГК, асистентом професорів Л. Ніколаєва та С. Савшинського, виступав з концертами в багатьох містах країни.

Концертна, педагогічна та публіцистична діяльність М. Левіна в Дніпропетровську (1927-1968 рр.) стала новим етапом у розвитку регіональної школи піанізму. Левін зробив численні записи на радіо як соліст та в ансамблі з відомими виконавцями. Помітною стороною його діяльності була музична публіцистика. З 1937 року він працював постійним кореспондентом місцевих газет “Звезда”, “Зоря” та журналу “Советская музыка” у якості музичного критика.

За роки педагогічної діяльності М. Левіним було підготовлено біля 200 фахівців, серед яких: Ю. Шустер - дипломант Міжнародного конкурсу ім. Ф. Ліста та Б. Бартока (Будапешт, 1966); М. Александрова та Г. Віноградова - викладачі Дніпропетровського музичного училища; А. Гордєєва - зав. фортепіанним відділом Дніпродзержинського музичного училища. Учень Гордєєвої - Ю. Новіков, ректор Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глінки - продовжує сьогодні лінію школи С. Савшинського - М. Левіна.

У підрозділі 2.3. “М. Гейман - продовжувачка традицій І. Вєнгєрової” простежується вплив школи Т. Лешетицького - А. Єсипової - І. Вєнгєрової на еволюцію фортепіанної культури Дніпропетровщини через діяльність М. Гейман.

М. Гейман працювала в Дніпропетровському музичному училищі (ДМУ) з 1918 по 1978 рік. За цей період вона підготувала біля 200 піаністів. Серед них: Н. Бродський - викладач Донецького музично-педагогічного інституту ім. С. Прокоф'єва, О. Соковнін - професор, завідувач кафедри спеціального фортепіано Кишинівської консерваторії, В. Бєляєв - композитор, професор РАМ ім. Гнесіних, В. Клин - композитор, доктор мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, викладачі Дніпропетровського музичного училища - В. Александров, С. Анцишкіна, І. Барашонкова, Б. Берлявська, О. Горнікова, Г. Єрошкін, Р. Коренбліт, Н. Михайловська, Ю. Самара, Н. Харченко, Ю. Устименко та інші.

Розкриваються педагогічні принципи М. Гейман, особливості її методики викладання, репертуарні пріоритети у виконавстві та педагогічній діяльності. Про музичну обдарованість піаністки свідчать численні сольні програми, а також концерти в ансамблі з відомими музикантами (наприклад, з М. Ямпольським, відомим віолончелістом, професором Московської консерваторії). Розглядається методична і музично-організаційна діяльність М. Гейман (з 1924 по 1926 рік вона виконувала обов'язки директора музичного технікуму, з 1923 до 1944 року була завучем ДМШ при ДМУ, з 1937 по 1964 рік очолювала фортепіанний відділ).

Висновки Розділу 2 є такими: на початку розвитку Катеринославської піаністичної школи вирішальну роль у закладенні професійних традицій навчального закладу відіграли піаністи-концертанти та педагоги, які були вихованцями Петербурзької консерваторії. З 1898 р. і майже до кінця 60-х років ХХ століття вони були представниками та продовжувачами славетних виконавських та педагогічних шкіл А. Єсипової, К. Фан-Арка, С. Савшинського, Л. Ніколаєва, сприяли започаткуванню на Дніпропетровщині прогресивних тенденцій художнього виконавства та професійної підготовки піаністів, якими були: єдність виховання та навчання, теоретичних знань та практики, педагогіки та виконавства, активна масово-просвітницька діяльність.

Вихованці Петербурзької піаністичної школи сприяли формуванню характерних рис Дніпропетровської піаністичної школи, таких як: а) вагомість інтелектуальних компонентів в творчому акті виконання, б) ясність художнього задуму твору, в) стрункість форми втілення задуму, г) бездоганна та різнобічна технічна озброєність, підпорядкована розкриттю художнього задуму, д) перехід на зламі XIX-ХХ століть від так званої «старої школи», яка базувалась переважно на ізольованій пальцевій техніці, до новітніх досягнень піанізму, є) виховання піаністичних умінь учня на базі розвитку його художньої індивідуальності, ж) володіння великим та різноманітним за стилями та жанрами репертуаром, суттєву частину якого складали твори вітчизняних композиторів.

Розділ 3 - „Вплив московської піаністичної школи на розвиток фортепіанної культури Дніпропетровщини”.

У підрозділі 3.1. “Загальні тенденції творчих зв'язків” на початковому етапі розвитку Катеринославської піаністичної школи (1898-1923 рр.), поряд з Петербурзькою, простежується вплив Московської піаністичної школи. Форми цього впливу були різноманітними: концерти видатних російських музикантів (В. Сафонова, А. Аренського, М. Іпполітова-Іванова, М. Гнесіна), їх спільне музикування з місцевими піаністами, присутність викладачів Московської консерваторії на учнівських концертах, педагогічна діяльність її випускників у Катеринославському музичному училищі.

У II-й половині ХХ століття творчі зв'язки з піаністами-педагогами Московської фортепіанної школи відчутно зміцнюються. З 50-х років училище відвідали професори Московської консерваторії: Г. Нейгауз, Я. Флієр, Я. Зак, Я. Мільштейн, А. Шацкес, професори Московського музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних О. Алєксєєв, Т. Гутман та ін.

Одним з представників Московської піаністичної школи на Катеринославщині був А. Шепелевський - піаніст, педагог, музичний критик. Музичну освіту одержав в класі професора П. Шльоцера. На Катеринославщині А. Шепелевський проявив себе як талановитий педагог і виконавець (виступав як соліст і ансамбліст), лектор, автор багатьох музично-критичних статей і рецензій у місцевій та столичній пресі. Педагогіка А. Шепелевського передбачала обов'язкову виконавську практику учнів класу. Репертуар його вихованців свідчить про вимогливий смак викладача.

Крім Шепелевського на початку ХХ століття на фортепіанному відділі училища працювали С. Гуревич (учениця В. Сафонова), С. Роговська (навчалась у М. Рубінштейна), у 2-й половині ХХ століття - С. Анцишкіна, М. Гордон, Л. Євсевська, Г. Єрошкін, Е. Кириловська - учні консерваторських професорів Я. Мільштейна, Л. Оборіна, Я. Флієра, А. Шацкеса, та О. Юровського - професора музично-педагогічного інституту ім. Гнесіних.

У підрозділі 3.2. “Педагогічна діяльність М. Гордон” відзначається суттєвий вклад цієї піаністки в розвиток Дніпропетровської піаністичної школи. М. Гордон була викладачем музичного училища по класу спеціального фортепіано, камерного ансамблю і педагогічної практики. Глибока професійна підготовка отримана нею в Московській консерваторії, навчання у видатних музикантів - професорів Л. Лукомського та А. Шацкеса (учнів М. Метнера), Г. Когана, О. Алексєєва, О. Ніколаева, Л. Ройзмана, М. Готліба - була підкріплена відвідуванням уроків Г. Нейгауза, О. Гольденвейзера. Виконавський стиль М. Гордон відрізнявся глибокою емоційністю, рельєфністю мелодійних ліній, вимогливістю смаку.

М. Гордон підготувала майже 50 музикантів-піаністів. Її педагогічному стилю були властиві уміння глибоко проникнути у авторський задум твору, глибоке знання можливостей фортепіано, спрямування уваги учня на дрібні, але важливі деталі тексту. Багатогранному розвитку учнів сприяли її знання великого фортепіанного репертуару: від творів Й. Баха до П. Хіндеміта, Д. Мійо та сучасних українських композиторів. Особливістю її репертуарної політики було обов'язкове включення до учнівських програм творів М. Метнера. Фундаментальні знання, які отримала М. Гордон з методики викладання гри на фортепіано на лекціях Г. Когана та О. Ніколаєва, дали змогу їй на високому професійному рівні викладати цю дисципліну в ДМУ.

У підрозділі 3.3. “С. Анцишкіна - представник школи Л. Оборіна на Дніпропетровщині” визначається роль педагогічної та виконавської діяльності піаністки в розвитку дніпропетровської фортепіанної школи другої половини ХХ століття. Виконавська естетика, музично-педагогічні погляди, основні принципи побудови навчального процесу і програм учнів С. Анцишкіної були обумовлені блискучою освітою, яку вона отримала в МДК у класі професора Л. Оборіна.

Її піанізм був характерним для московської виконавської школи: поетичність, витонченість гри, піднесеність почуттів, безпосередність, емоційність. Її виконавська діяльність у Дніпропетровську найбільш яскраво розкрилась у дуеті з талановитим скрипалем, учнем Д. Ойстраха - М. Ліберманом. Творча діяльність цієї співдружності надихалась дуетом їх вчителів - Д. Ойстраха та Л. Оборіна і мала великий вплив на розвиток ансамблевої культури на Дніпропетровщині.

Згідно з традиціями школи Л. Оборіна, педагогічний репертуар в класі Анцишкіної характеризувався широким стильовим та жанровим діапазоном і націлював учня на подолання проблем розвитку майстерності. Серед творів віденських класиків перевага надавалась творам В. Моцарта, в яких педагог вміла досягти ясності звучання, точності артикуляції, прозорості фактури, максимальної наближеності до стилю. Улюбленим композитором був також Ф. Шопен, що було природним для учениці Л. Оборіна.

Вихованці С. Анцишкіної працюють в багатьох училищах та школах України. В ДМУ - викладачі: З. Крок, Н. Кулаковська, Л. Лучак, Л. Малевич, Т. Мартінек.

У підрозділі 3.4. “Педагогічні принципи Л. Євсевської - як носія традицій Московського музично-педагогічного інституту імені Гнесіних на Дніпропетровщині” розглядається педагогічна діяльність Л. Євсевської. На її становлення вплинули піаністичні традиції ДМУ, яке вона закінчила по класу М. Обермана та академічне середовище Московського музичного-педагогічного інституту імені Гнесіних. В особистості Л. Євсевської поєднувалися якості натхненного виконавця, тонкого інтерпретатора, чудового педагога, досвідченого методиста. Педагогом з фаху Л. Євсевської був О. Юровський, відомий науковий діяч, сферою інтересів якого була історія клавірної та фортепіанної культури XVIII-XIX століть. Він був, у свою чергу, учнем О. Гольденвейзера, послідовником його творчих засад, що дає право вважати Л. Євсевську нащадком школи О. Гольденвейзера на Дніпропетровщині.

В класі Євсевської були підготовлені 70 учнів. Багато хто з них здобули вищу освіту в музично-педагогічному інституті ім. Гнесіних, Ленінградській, Петрозаводській, Свердловській, Одеській, Львівській, Харківській та Донецькій консерваторіях. Серед них викладачі Російської академії музики ім. Гнесіних - професор, доктор мистецтвознавства І. Сусідко, професор кафедри спеціального фортепіано, кандидат мистецтвознавства Т. Русанова та ін. Традиція школи Гнесіних продовжується в роботі учнів Л. Євсевської, що працювали і працюють в Дніпропетровському музичному училищі (С. Жадана, М. Киричок, Л. Осетинської, О. Павлухіної, О. Рокоман, А. Шилової).

Педагогічна робота Л. Євсевської поєднувала викладання спеціального фортепіано, педагогічної практики, фортепіанного та камерного ансамблю. Принциповим було проходження фаху та педагогічної практики у одного викладача, що забезпечувало єдність виконавської та педагогічної школи.

Педагогічна система Л. Євсевської, яка синтезує кращі традиції гнесінської піаністичної школи, базується на врахуванні особистості учня та умінні створити умови для розквіту його творчої індивідуальності. Її педагогічний метод вчив думати, аналізувати, узагальнювати надбані знання, контролювати свої виконавські дії, свідомо шукати оптимальних засобів досягнення бажаного результату. Л. Євсевська враховувала, що більшість випускників училища та консерваторії чекає робота вчителя. Це надавало її методу педагогічної спрямованості.

Розділ 4 - „Вплив української фортепіанної культури на еволюцію дніпропетровської школи піанізму”.

У підрозділі 4.1. “Творчі зв'язки з музикантами Київської консерваторії” простежуються особливості впливу представників Київської музичної культури на розвиток піаністичної школи Дніпропетровщини.

Видатним явищем музичної культури України ХХ століття стала Київська фортепіанна школа, пов'язана передусім з діяльністю фортепіанної кафедри Київської державної консерваторії (тепер - Національної музичної академії України) імені П.І. Чайковського. Фундаторами Київської фортепіанної школи були видатні піаністи - В. Пухальський, Г. Беклемішев, Ф. Блуменфельд, Г. Нейгауз, К. Михайлов. Їх прогресивні культурно-просвітницькі, загально-естетичні та професійні напрямки продовжились у діяльності піаністів послідуючих поколінь: середини ХХ століття - А. Луфера, О. Александрова, Л. Вайнтрауба, Т. Кравченко, 2-ї половини ХХ століття - В. Воробйова, А. Лисенко, А. Рощіної, І. Рябова, М. Степаненка та ін.

Вплив Київської школи піанізму на естетичні установки, виконавську практику, педагогічні принципи Дніпропетровської піаністичної школи безпосередньо відбувався через діяльність випускників столичного вищого навчального закладу. Великими авторитетами для регіонів України були персони М. Лисенка, Г. Ходоровського-Мороза, Мар'яни Лисенко, Р. Рубінштейн, А. Штосс-Петрової. Їх концертні виступи відіграли важливу роль у справі формування естетичних смаків слухацької аудиторії Катеринославщини кінця XIX - початку ХХ століття.

Починаючи з 40-х років до училища приходять вихованці Київської консерваторії: М. Оберман, А. Володченко, С. Грибановська, Е. Гур'єва, Л. Клюєва, Л. Короткова, Л. Малевич, Н. Михайловська, В. Новак, Л. Осетинська, Т. Серебряна, А. Тарасенко та ін. Вони привнесли до Дніпропетровської піаністичної культури творчі та професійні засади фортепіанних шкіл О. Александрова, Л. Вайнтрауба, В. Вороб'єва, А. Лисенко, А. Луфера, К. Михайлова.

Важливим чинником розвитку музичної культури Дніпропетровського краю була діяльність вихованця Київської консерваторії С. Фельдмана - першого диригента Дніпропетровського філармонічного оркестру. З моменту відкриття у місті філармонії встановився міцний творчий зв'язок між провідними музикантами філармонії та училища. Важлива сторінка діяльності піаністів Дніпропетровщини - творча співдружність зі Спілкою композиторів України та популяризація творів українських композиторів: А. Штогаренка, Є. Станковича, М. Скорика, М. Сильванського, Л. Колодуба, Л. Дичко та ін.

У другій половині ХХ століття інтенсивність музичного життя Дніпропетровська досягла свого найвищого рівня. Це пов'язано з цілою низкою причин. Однією з них було повторне відкриття театру опери та балету.

Таким чином, у 70-ті роки ХХ століття на Дніпропетровщині склалася ціла система культурно-мистецьких закладів (Український музично-драматичний театр, Російський драматичний театр, театр опери та балету, філармонія, Дім органної та камерної музики), які на високому професійному рівні задовольняли естетичні потреби мешканців міста та області. Була створена розвинута мережа дитячих музичних навчальних закладів: 80 музичних шкіл та 3 музичних училища. В 2006 році у Дніпропетровську відкрита консерваторія.

З середини ХХ століття принципово змінюється кадрове забезпечення музичного училища, дитячих музичних шкіл області та інших закладів мистецтва. При певній кількості випускників російських консерваторій перевагу отримують вихованці українських консерваторій і, в першу чергу, Київської та Одеської.

Підрозділ 4.2. “М. Оберман і його роль у розвитку піаністичної культури Дніпропетровщини” присвячений дослідженню творчості заслуженого працівника культури України, колишнього директора Дніпропетровського музичного училища ім. М.І.Глінки М. Обермана. Музикант отримав професійну освіту в класах В. Стешенко-Куфтіної, К. Михайлова, В. Косенка. Лауреат Другого Всеукраїнського конкурсу піаністів (1931, Харків) він став першим фаховим піаністом, який яскраво представив Київську піаністичну школу на Дніпропетровщині.

Піанізм М. Обермана позначений високою мистецькою культурою, тонким відчуттям стилю, точністю відтворення авторського тексту, глибокою продуманістю загальної концепції виконання. Програми його концертів складали твори Й. Баха, Л. Бетховена, Ф. Шопена, Р. Шумана, Ф. Ліста, П. Чайковського, С. Рахманінова, М. Метнера, твори українських композиторів. М. Оберман давав сольні концерти, концерти-лекції, комбіновані концерти, в яких перше відділення віддавалося сольному виступу, а друге - виступу в ансамблі, виступав у якості концертмейстера, а також у фортепіанних ансамблях. Просвітницька спрямованість його виконавства була присвячена, перш за все, пропаганді української національної культури у тому числі за межами України.

Вагомим є науковий доробок М. Обермана. Його стаття “Вопросы развития фортепианной техники у учащихся музыкальных школ”, опублікована у 1964 році, розкриває погляди досвідченого педагога на проблему удосконалення методів початкового навчання гри на фортепіано. За 34 роки (1940-1974) роботи в ДМУ М. Оберман підготував біля 70 фортепіанних педагогів, які стали продовжувачами основних принципів його педагогіки на Дніпропетровщині, в різних містах Україні та Росії. Серед них багато викладачів ДМУ: Г. Буц, А. Володченко, Л. Євсевська, Е. Кириловська, В. Лобода, Н. Михалькова, Г. Новосьолова.

В цілому діяльність М. Обермана була високо професійною та універсальною, однаково продуктивною в музично-просвітницькому, науково-методичному, педагогічному напрямках сучасного музичного мистецтва. Саме М. Л. Оберману належить заслуга створення на Дніпропетровщині системи навчальних закладів музичної освіти.

У підрозділі 4.3. “Педагогічні принципи С. Грибановської” відзначаються здобутки Дніпропетровської фортепіанної школи пов'язані з ім'ям відомого фортепіанного педагога С. Грибановської, яка працювала в ДМУ протягом 40 років (1947-1987), була заступником директора, головою циклової комісії фортепіанного відділу. Ґрунтовна музична підготовка, отримана нею спочатку в ДМУ у класі С. Храмова - вихованця Петербурзької консерваторії, а потім на фортепіанному факультеті Київської консерваторії імені П.Чайковського у класі професора А. Луфера, дозволила їй синтезувати в своїй діяльності кращі традиції Петербурзької та Київської піаністичних шкіл.

Окрема увага приділяється педагогічній системі С. Грибановської. Її педагогічна робота охоплювала спеціальне фортепіано, камерний та фортепіанний ансамблі, педагогічну та виконавську практики. В дисертації визначені основні засади її педагогічному методу.

За роки роботи в училищі С. Грибановська підготувала біля 90 спеціалістів, серед яких кандидат педагогічних наук, професор кафедри спеціального фортепіано Харківського державного університету мистецтв ім. І.П. Котляревського Н. Гарецька; кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри оркестрових інструментів Мелітопольського державного педагогічного університету В. Мітлицька; викладачі ДМУ Г. Гончарова, С. Ісакова, Н. Рашевська, Т. Серебряна, Н. Холодкова.

У підрозділі 4.4. “Творчі зв'язки з представниками піаністичної культури Одещини” простежується спорідненість шляхів формування професіональної фортепіанної культури в Одесі та Катеринославі-Дніпропетровську: відкриття музичних класів при Товариствах любителів музики, музичних класів при Одеському відділку ІРМТ (1886 р.) та при Катеринославському (1898 р.), перетворення їх у музичні училища в Одесі у 1897 році, у Катеринославі у 1901, створенні консерваторій в Одесі (1913 р.) та Катеринославі (1919 р.). Творчі зв'язки Катеринославщини з Одеською музичною школою починаються у другій половині XIX - початку ХХ століття і пов'язані з іменами П.Сокальського, відомих піаністів Ю. Лялевича, Д. Клімова, музикантів струнного квартету - Я. Коциана, Г. Ступки, І. Пермана, Л. Зеленки, композиторів - К. Корчмарьова та В. Золотарьова.

Центральною фігурою, яка поєднує Дніпропетровську та Одеську піаністичні школи стала Л. Гінзбург. Її школа мала яскраві індивідуальні риси, виконання її учнів - свій почерк. Випускники ДМУ прагнули продовжити освіту в Одеській консерваторії у класі професора Л. Гінзбург. У Дніпропетровському музичному училищі працювали випускниці Одеської консерваторії по класу професора Л. Гінзбург - старший викладач фортепіанного відділу С. Ісакова, Н. Холодкова, працює Г. Ракітіна. О. Рисенко була директором Ялтинського педагогічного училища. Викладачами Дніпропетровського музичного училища стали Ю. Самара та І. Барашонкова також випускники Одеської консерваторії по класу професора Є. Вауліна. Є. Ваулін отримав початкову та середню музичну освіту саме у Катеринославі у класі викладача Н. фон Вільперт.

Висновки

В дисертації були досліджені генезис та розвиток Дніпропетровської піаністичної школи від кінця XIX до початку XXI століття. Більш як 100-річний період її існування розглядався автором переважно в історико-культурологічній площині, з особливою увагою до діяльності найбільш впливових піаністів-концертантів та педагогів регіону. Дослідження привело до наступних висновків:

1. Дніпропетровська піаністична школа є однією з найстаріших в Україні. Вона є також однією з найбільш масштабних, ґрунтовних (з погляду продовження традиції європейського та вітчизняного фортепіанного мистецтва) і впливових в країні (як в минулі часи, так і сьогодні).

2. Дніпропетровська піаністична школа є гетерогенною (різнорідною за походженням) багаторівневою системою, що сама входить до складу системи більш високого рівня - національної піаністичної школи.

3. Дніпропетровська школа є географічно-культурною цілісністю, поява якої майже цілком обумовлена власними обставинами історичного розвитку міста та краю, культурними потребами мешканців регіону.

4. Дана школа не є монолітною. Вона має досить складну структуру. В руслі Дніпропетровської піаністичної школи склалися своєрідні течії (системні елементи), що обумовлені функціонуванням провідних центрів професійної музичної культури (Санкт-Петербургу, Москви, Києва, Одеси) та діяльністю видатних виконавців й педагогів (С. Анцишкіної, М. Гейман, М. Гордон, С. Грибановської, Л. Євсевської, М. Левіна, М. Обермана).

5. Дніпропетровська піаністична школа є поліцентричною системою. В ній відсутній єдиний лідер. Її центр складає група митців, діяльність яких відноситься до різних часів. Однак, вона здійснюється в єдиному геокультурному просторі і виявляє споріднені риси музичного виконавського мистецтва, педагогіки, публіцистики, культурно-просвітницької діяльності.

6. Піанізм, що притаманний в цілому Дніпропетровській школі, зародився й розвивався переважно під впливом петербурзьких, московських, київських та одеських музикантів (Антона та Миколи Рубінштейнів, Т.Лешетицького, А.Єсипової, Л.Ніколаєва, С.Савшинського, представників школи К.Ігумнова - Л.Оборіна, Я.Мільштейна, Я.Флієра, школи М.Метнера - М.Гурвіч, Л.Лукомського, А.Шацкеса, української піаністичної школи - К.Михайлова, А.Луфера, А.Лисенко, Л.Гінзбург, Є.Вауліна та ін.). Їх професійні уподобання, естетичні смаки, просвітницька спрямованість, прогресивні педагогічні методи стали основою піаністичної школи регіону.

7. В процесі еволюції Катеринославської-Дніпропетровської піаністичної школи спостерігаються чотири періоди (головним критерієм періодизації слугує оцінка концертно-педагогічної практики й стану музично-освітніх інститутів краю).

7.1. Перший період (1898-1923 роки) характеризується бурхливим розвитком педагогічної та виконавської активності у Катеринославі, формуванням закладів професійної музичної освіти, зокрема відкриттям Катеринославського відділення Імператорського Російського Музичного товариства і музичних класів при ньому (1898 р.); реорганізацією музичних класів у музичне училище (1901 р.); відкриттям на базі музичного училища Катеринославської консерваторії (1919 р.). Професійну основу Катеринославської піаністичної культури складають випускники Петербурзької та Московської консерваторій. Найбільш впливові з них А.Шепелевський, С.Брилліант-Лівен, Н.Вільперт, Є.Ейзенберг.

7.2. Другий період (1923-1940 роки) характеризується неоднозначними подіями та процесами. Катеринославська консерваторія у 1923 році була реорганізована у музично-театральний технікум із статусом вищого музичного навчального закладу. У 1930 році технікум отримав статус середнього навчального закладу, а у 1937 році він знову був реорганізований і став музичним училищем із правами середнього спеціального навчального закладу. Такі експерименти в галузі гуманітарної освіти привели до зникнення на тривалий час (більш ніж 80-т років) вищого музичного навчального закладу на Дніпропетровщині. В цей період на фортепіанному відділі працюють виключно випускники Петербурзької консерваторії, починають свою роботу Б.Берлявська, М.Гейман, М.Левін, П.Лур'є-Застрабська, С.Храмов, діяльність яких мала вирішальний сплив на формування Дніпропетровської піаністичної школи.

7.3. Протягом третього періоду (1940-1990-ті роки) Дніпропетровське музичне училище (з 1948 року - імені М.І. Глінки) займає місце головного музичного центру регіону. Внаслідок того, що з кінця 40-х років і майже до 90-х минулого століття Дніпропетровськ мав статус “закритого міста”, мешканці краю були позбавлені можливості спілкування з митцями зарубіжних країн. Це вело й до певної ізольованості професійних музикантів від досягнень світового музичного мистецтва. Разом з тим, в даний період здійснювалося розширення й укріплення системи музичної освіти на Дніпропетровщині: було відкрито 80 нових дитячих музичних шкіл, два музичних училища у містах Кривий Ріг (1961) та Дніпродзержинськ (1967). Це період розквіту Дніпропетровської піаністичної школи: старше покоління викладачів (Н.Вільперт, М.Гейман, М.Левін, Лур'є-Застрабська, С.Храмов) досягло кульмінації своєї творчої діяльності, відділ поповнився молодим поколінням вихованців Московської піаністичної школи (С.Анцишкіна, М.Гордон, Л.Євсевська, Е.Кириловська, Г.Єрошкін) та збагатився випускниками Українських консерваторій, переважно Київської та Одеської. Саме цей період (60-70-ті роки) можна вважати періодом сформованості Дніпропетровської піаністичної школи, визнанням досягнень музичного училища за межами регіону та України. Найбільш яскравою та впливовою постаттю цього часу був директор Дніпропетровського музичного училища (1940-1973 рр.) М.Оберман.