Епістологічні документи історії української музики: методологія, теорія, практика

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИCТИКИ ТА ЕТНОЛОГІЇ ІМЕНІ М.Т. РИЛЬСЬКОГО НАН УКРАЇНИ

УДК 781.972(477)+930.1

АВТОРЕФЕРАТ

на здобуття наукового ступеня

доктора мистецтвознавства

ЕПІСТОЛОГІЧНІ ДОКУМЕНТИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ: МЕТОДОЛОГІЯ, ТЕОРІЯ, ПРАКТИКА

Спеціальність 17.00.03 - Музичне мистецтво

КОПИЦЯ МАРІАННА ДАВИДІВНА

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії зарубіжної музики Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського Міністерства культури і туризму України.

Науковий консультант:

Черкашина-Губаренко Марина Романівна, доктор мистецтвознавства, професор, Національна музична академія України імені П.І. Чайковського, професор, завідувач кафедри історії зарубіжної музики (Київ).

Офіційні опоненти:

Загайкевич Марія Петрівна, доктор мистецтвознавства, професор, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України, провідний науковий співробітник (Київ);

Кияновська Любов Олександрівна, доктор мистецтвознавства, професор, Львівська національна музична академія імені М.В. Лисенка, завідувач кафедри історії музики (Львів);

Драч Ірина Степанівна, доктор мистецтвознавства, професор, Харківський державний університет мистецтв імені І.П. Котляревського, проректор з наукової роботи (м. Харків).

Захист відбудеться 23 жовтня 2009 року об 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.227.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора наук у Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4, 4-й поверх, зал засідань.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського НАН України.

Автореферат розісланий _____ вересня 2009 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат мистецтвознавства, ст. наук співробітник І.М. Сікорська.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність тематики дисертаційного дослідження зумовлена тим, що одна з проблем музикології лежить у площині генеральних питань музично-культурологічних процесів межі тисячоліть. Вектор історичного часу починає працювати на ціннісне узагальнення набутків людства з позицій нових духовних реалій. Це потребує розробки нової концепції музично-історичних процесів національних культур Європи, особливо Східної, де спостерігається каскад зрушень у всіх вимірах антропологічного макрокосму.

Історія музичної культури як "серйозне аналітичне заняття" (М. Блок) являє собою не пасивне відтворення минувшини за даними історичних джерел, а активне конструювання історичного образу на основі наукових концепцій за змістом цих джерел. За радянських часів загальна картина розвитку української музичної культури не складалася через розчленованість її на шматки, численні "білі плями", однобокість трактування подій і фактів. Тож уявляється вона, принаймні стосовно ХХ століття, збідненою, дірчастою, нелогічною, багато в чому неправдивою.

Неможливо досягти якісно нових змін у сучасному осмисленні музично-історичних процесів без врахування значення джерелознавчого фактору і найважливішої його складової - епістології (науки про листування).

Епістологія (у перекладі із грецької episole - лист, кореспонденція, logos - поняття, думка), поки що залишається на периферії дослідницького поля мистецтвознавчих і навіть джерелознавчих наук. Ще у ХІХ столітті й на початку ХХ в Європі - як Західній, так і Східній (Росії та Україні) - у провідних університетах Парижа, Берліна, Санкт-Петербурга, Києва сформувалися потужні школи джерелознавства. Такі відомі вчені, як М. Карєєв, А. Лаппо-Данилевський, В. Перетц, В. Антонович, В. Ключевський, С. Скварчинська, вважали вивчення листувань - поряд із мемуарами, щоденниками, нумізматичними, соррагічними (наука про печатки), етнографічними, палеографічними й іншими дисциплінами - незамінним фактором наукового осмислення історичного процесу. Але ці потужні школи були знищені. І тільки в останні десятиліття імена їх засновників повертаються із незаслуженого забуття, відкриваються і стають доступними для дослідників засекречені архіви державних інституцій. Публікуються матеріали сімейних архівів, серед яких листування займає важливе місце. Не достатньо розшифрувати й опублікувати епістолярні документи. Найскладнішим завданням науки є концепційне осмислення цих документів у контексті історії культури. Отже, актуалізація епістолярних документів є вкрай необхідною.

На сучасному етапі, коли музично-історична наука розвинулась у розгалужену систему, в її арсеналі є всі можливості для осмислення і переосмислення фактів та процесів минулого. Важливого значення набуває розробка методологічної бази музичного джерелознавства, зокрема епістології. У процесі вироблення нових методологічних підходів музикознавство може скористатися напрацюваннями літературознавців та істориків. Назвемо публікації у науковій періодиці та праці М. Барга, В. Бартольда, І. Гирича, А. Гуревича, М. Варшавчика, О. Медушевської, А. Пронштейна, В. Фарбсобіна, М. Коцюбинської.

Листування рідко ставало окремим об'єктом аналізу, перебуваючи у статусі емпіричного знання в історії музики. Картина епістологічних досліджень в музикознавчій науці залишається неповною, вивчення епістолярної спадщини здійснюються нерегулярно. Цьому є пояснення, адже пошук, розшифрування, осмислення і публікація листувань - процес надзвичайно трудомісткий, копіткий, потребує іноді зусиль колективу учених, а то й спеціалізованих відділів у наукових інститутах.

Не можна стверджувати, що листування провідних творчих особистостей зовсім не було предметом уваги вчених-музикознавців. Однак у галузі музичної епістології в Україні немає досліджень узагальнюючого характеру, не розроблена теорія та методика таких досліджень, бракує системного вивчення спадщини видатних особистостей, осмислення типологічних особливостей епістологічних документів різних історичних етапів.

Світова музична культура має у своєму науковому арсеналі приклади глибокого і всебічного дослідження біографій майстрів мистецтва, у яких документальні матеріали, у тому числі й епістолярні, представлені якнайповніше. Такими постатями є зокрема Й.С. Бах, В. Лютославський, Г. Малєр, С. Прокоф'єв, Ф. Пулєнк, І. Стравинський, П. Чайковський, Д. Шостакович, в Україні - Р. Гліер, Б. Гмиря, В. Косенко, О. Кошиць, М. Леонтович, М. Лисенко, Б. Лятошинський, М. Менцинський, Л. Ревуцький. Аналіз їхньої спадщини здійснили вчені-джерелознавці О. де Вандаль, В. Варунц, І. Вериківська, І. Глікман, М. Друскін, Л. Ковнацька, М. Пекеліс, Л. Пархоменко, Р. Скорульська, К. Шамаєва, С. Шліфштейн.

У часи тоталітарного режиму нащадки видатних особистостей, спадкоємці приватних архівів часто з ризиком для життя зберігали, переховували епістолярні матеріали. Але навіть якщо удавалося підготувати джерела до друку, то вони піддавалися нищівній цензурі й публікувалися у скороченому варіанті, що спотворювало цілісність листовного спілкування, руйнувало концепційний зміст епістол. Годі було у таких виданнях шукати належні достовірні пояснення, анотації, інший інформаційно-довідковий матеріал. На жаль, є в Україні чимало таких публікацій епістоляріїв із деформованим змістом, суб'єктивними тлумаченнями, неправильними хронологічними та навіть географічними покажчиками.

Це серйозна проблема нашої музичної епістології, її теорії і практики. Адже листування - факт культури свого часу, резерв наукового, інформаційного потенціалу, джерело відтворення цілісної еволюції світобачення, наука узагальнення за формулою: від концепції листа - до нового в історії, її осмисленні, пізнання епохи через особистість, особистості - через події епохи.

Учені справедливо зауважували, що листи для історії важать більше, ніж спогади, бо у них запеклася кров подій, це - зупинене минуле в усій своїй правдивості, затримане, нетлінне.

Отже, актуальність теми дослідження обумовлена:

- новим етапом вивчення епістологічних документів, важливістю широкого включення їх у науковий контекст музичної історії;

- необхідністю окреслити головні обриси науки про листування - епістології;

- важливістю створення чіткої системи вивчення епістолярних документів за певними теоретико-методологічними параметрами;

- потребою розробки теорії та методики дослідження листування як особливих історичних джерел;

- доцільністю створення та концепційного осмислення правдивих епістолярних матеріалів у спадщині провідних українських митців.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертації відповідає темі № 2 "Українська музика у контексті світової музичної культури" перспективного тематичного плану науково-дослідних робіт Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського на 2000-2006 роки. Тема затверджена вченою Радою НМАУ.

Об'єктом дослідження є історія української музики ХХ століття в аспекті джерелознавчих студій.

Предмет дослідження - музична епістологія як самостійна галузь джерелознавчої науки та інструмент осмислення концепційних засад української музичної історії в її антроповимірах і соціокультурних тенденціях.

Метою дисертації є розгляд науки епістології як частини теорії та практики музично-історичного процесу, дослідження маловідомих джерельних пам'яток історії української музичної культури ХХ століття, введення їх до наукового обігу. В українському джерелознавстві накопичено серйозну й розгалужену базу спостережень, але чимало епістолярних документів було заборонено, втрачено, вилучено з наукового обігу. Це формувало викривлене уявлення про хід музично-історичного процесу, адже джерело-документ, як пам'ятник музичної культури, є багатоаспектним фактографічним матеріалом осмислення для кожного наступного покоління дослідників. Розробка методологічних параметрів теорії епістоли дає можливість від одиничних фактів-документів підніматися до тлумачення загальних закономірностей музично-історичного процесу.

Базою джерелознавчої музично-історичної науки є такі джерела:

– історіографічні (тобто факти з музичної історії, історичної науки);

– документальні (писемні, причому різних жанрів);

– актові (юридичного походження);

– зображальні (що передають нотні, теоретичні й інші схеми);

– картографічні (схеми географічного та інших видів передачі інформації);

– кіно- та фотодокументальні;

– джерела особового походження (епістолярного, мемуарного, щоденникового, ділового, особистого і державного призначення).

Як і інші науки, епістологія повинна мати теоретико-методологічний статус для повноправного введення до наукового обігу епістолярних джерел та для їх систематизації за наступними функціями:

– як фонду поповнення та відтворення панорами епох, країн, особистостей;

– як фактору збагачення біографічної бази;

– як нового аспекту в концепції вивчення творчої спадщини митця.

Міркування загально-методологічного характеру визначили мету, структуру та основні завдання дослідження:

– розробити теоретичні засади епістології як частини науки джерелознавства;

– окреслити коло головних проблем, які стоять перед дослідниками-джерелознавцями й епістологами;

– з'ясувати значення епістології в осмисленні засад теорії історичного процесу; розглянути головні чинники її формування в Україні, спираючись на видання епістологічного спрямування;

– виявити і внести у науковий обіг нові епістолярні пам'ятки української музичної культури: листування І. Блажкова, Р. Глієра, Б. Гмирі, М. Гордійчука В. Губаренка, К. Данькевича, І. Карабиця, Б. Лятошинського, І. Ляшенка, Ю. Мейтуса, В. Тольби, Д. Шостаковича, А. Шреєр-Ткаченко, а також проаналізувати їх із залученням здобутків новітніх музикознавчих та культурологічних праць;

– продемонструвати на конкретних фактах значення системного осмислення і теоретико-методологічних засад для всебічного дослідження епістолярної спадщини і її сучасного концепційного осмислення.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що у ній уперше в українському джерелознавстві:

- сформульовано фактори становлення епістології як науки;

- визначено функції та глибинний зміст епістоли;

- уточнено категоріальний апарат щодо понять "лист", "кореспонденція", "епістола";

- здійснено класифікацію типів і видів листів, визначено їхні функції;

- з'ясовано шляхи походження епістол;

- створено теорію наукового адресату, тобто опису листування;

- розроблено жанрову класифікацію різновидів листів - службового, дипломатичного, комерційного, особистого тощо;

- проаналізовано у біографічному та музично-історичному аспектах епістолярну спадщину видатних українських композиторів і музичних діячів;

- до наукового обігу введено понад 2000 листів видатних діячів музичної культури України, Росії, Польщі, Франції, Бельгії.

Методологічну базу дисертації складають праці, присвячені дослідженню епістолярної спадщини (В. Варунц, Л. Корній, М. Коцюбинська, В. Кузик, О. Медушевська, Л. Пархоменко, Г. Фількевич, К. Шамаєва, В. Шульгіна). Джерелознавчі методологічні узагальнення у дисертації здійснені на основі досліджень учених початку ХХ століття. Ідеться про праці фундаторів джерелознавчої школи М. Возняка, В. Гер'є, А. Данилевського, М. Карєєва, Я. Лур'є, Є. Мейєера, В. Перетця, Г. Саара, Д. Чижевського. На основі аналізу праць методологічного напрямку встановлено коло невирішених питань, визначено основні важелі, які можуть бути використані в музикознавчому дослідженні.

Теоретичною основою роботи є генеральні концепції музично-історичних процесів та основоположні засади джерелознавства. Теоретичні розділи роботи сформовані на базі філософсько-культурологічних теорій історичного процесу М. Блока, Г. Ф В. Гегеля, А. Гулиги, А. Гуревича, М. Данилевського, М. Кагана, В. Келле, С. Кримського, С. Раппопорта, П. Сорокіна, А. Тойнбі, О. Шпенглера. Дослідженню специфіки епістолярних джерел у практичному аспекті присвячено роботи структурно-функціонального та культурологічного спрямування, у яких викладено методику вивчення біографії митця (М. Арановський, Б. Асаф'єв, М. Бахтін, Г. Гачев, Н. Горюхіна, Г. Грабович, М. Грінченко, І. Драч, М. Загайкевич, Г. Єрмакова, Л. Кияновська, О. Козаренко, І. Сікорська, С. Тишко, А. Терещенко, М. Черкашина-Губаренко).

Методи дослідження. З метою виявлення функції джерела-документа як фактографічного матеріалу використані методи класифікації, каталогізації, наукової текстології. Дослідження ролі листування у біографії митців вимагає застосування методів розшифровки письмового джерела, засад загальної біографіки. Значення епістології у побудові теорії музично-історичного процесу розкривається за допомогою філософсько-культурологічного та музично-аналітичного методів.

Робота над документами здійснювалася такими кроками:

– розшифрування, аналіз стану джерела, почерку документу;

– встановлення достовірності аналізованого матеріалу;

– з'ясування внутрішнього змісту (мова, характер висловлень, переклад тощо);

– перевірка точності передачі фактів;

– аналіз генетичного зв'язку фактів і подій джерела;

– науковий аналіз встановлених у документі фактів;

– застосування до кореспонденції чи документу порівняльних методів перевірки фактів на рівні залучення можливих видів іншої інформації - документалістики, періодики, мемуаристики, історичної фактології.

Матеріалом дослідження слугували нові, ще не актуалізовані епістолярні документи, що зберігаються в державних та приватних бібліотеках, музеях-архівах:

– рукописний відділ ЦНБ НАН України (Київ);

– рукописний відділ РААЛМ (Москва);

– музей ім. М.І. Глінки (Москва);

– історичний архів (Санкт-Петербург);

– ЦДАМЛМ України (Київ).

Особливу цінність для дослідження окреслених проблем мають матеріали, які вперше введені до наукового обігу в українській епістології. Це епістолярна спадщина Б. Лятошинського, листування Б. Гмирі та Д. Шостаковича, а також епістолярій композиторів В. Губаренка, І. Карабиця, Ю. Мейтуса, видатних учених А. Дмитрієва, І. Ляшенка, О. Шреєр-Ткаченко. Матеріалами дос-лідження стали документи, які зберігаються у приватних зібраннях відомих музичних діячів України, Росії, Польщі, Франції, Бельгії.

У роботі також використані рукописні музичні твори, публікації у загальній періодичній пресі міст Москви та Києва, інші архівні документи, мемуаристика.

Практичне значення дослідження полягає у використанні теоретико-методологічної бази науки епістології як частини курсу загального музичного джерелознавства, що читається в усіх вищих музичних навчальних закладах України. Актуалізація епістолярних документів диктує нагальну необхідність формування окремого курсу музичної епістології, який сприятиме суттєвому зростанню значення джерельного матеріалу для вивчення наукової спадщини в її взаємозв'язках, для визначення нових тенденцій розвитку, для створення відповідного сучасній науці концепційного підґрунтя.

Уведення до наукового обігу нових епістологічних матеріалів з архівів видатних митців XX століття знадобиться й у практиці викладання базових кур-сів "Історії української музики", "Історії музики XX століття", "Музичної культури українського зарубіжжя" для студентів навчальних закладів другого, третього і четвертого рівнів акредитації. Матеріали епістолярної спадщини видатних митців можуть використовуватися й у створенні нових монографічних досліджень.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї та положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри історії зарубіжної музики Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського, викладались у доповідях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: "Отечественный музыкальный авангард в контексте мирового искусства ХХ века" (Минск, 1992); "Музичний світ Бориса Лятошинського", присвячена 100-річчю від дня народження композитора (Київ, 1995); "Мирослав Скорик: грані творчої духовності (до 60-річчя від дня народження)" (Київ, 1998); "85 років Київській консерваторії" (Київ, 1999); "Сучасне музичне мистецтво: проблеми наукової та виконавської інтерпретації" (Київ, 1999); "Музична культура і час", присвячені 80_річчю від дня народження Миколи Гордійчука (Київ - Ворзель, 1999); "Культурологічні проблеми української музики пам'яті академіка І.Ф. Ляшенка" (Київ, 2000); "Сучасний стан українського мистецтвознавства та шляхи його подальшого розвитку" (Київ, 2000); "Музичне виконавство на рубежі століть" (Київ, 2000); "Трансформация музыкального образования: проблемы исполнительства. Э. Гилельс" (Одесса, 2001); "Українська тема у світовій музичній культурі" (Київ, 2000); "Українське мистецтвознавство: сучасний стан та перспективи розвитку, присвячених пам'яті академіка НАН України Олександра Григоровича Костюка" (Київ, 2001); "Музичний твір як творчий процес" (Київ, 2001); "Микола Лисенко та українська композиторська школа (до 160_річчя від дня народження)" (Київ, 2002); Науково-теоретична конференція пам'яті Івана Карабиця (Київ, 2002); Міжнародний музикологічний семінар, який присвячується К.Ф. Данькевичу (Одеса, 2003); "Українська та світова музична культура. Сучасний погляд" (Київ, 2003); "Юлій Сергійович Мейтус. Сторінки життя та творчості. До 100-річчя від дня народження" (Київ, 2003); "Діалог традицій в музичному мистецтві на межі тисячоліть" (Донецьк, 2003); "Музична освіта вчора, сьогодні і завтра", присвячена 150_річчю Львівської державної музичної академії ім. М.В. Лисенка (Львів, 2003); Internationale musikwissenschaftliche Konferenz am institute fьr Musikwissenschaft der Universitдt Leipzig "Musikerbriefe als Spiegei ьberregionaler Kulturbeziehungen in Mittel- und Osteuropa" (Leipzig, 2003); "Маловідомі та забуті сторінки музичної історії України" (Київ, 2004); "Музика третього тисячоліття: перспективи та тенденції" (Київ, 2005); "Людина і музика" (Львів, 2005); Другий Міжнародний симпозіум "Dzieіo muzyczne i jego archetyp (2) (Bydgoszcz, Poland, 2005); Четвертий Міжнародний симпозіум Dzieіo muzyczne i jego rezonans (4) (Bydgoszcz, Poland, 2008); "О. Кошиць і час" у рамках Всеукраїнської хорової асамблеї (Київ, 2005); "О.Я. Шреєр-Ткаченко та історія музичного українознавства". До 100_річчя від дня народження (Київ, 2005); "Музична культура України 20-30_х років ХХ століття: тенденції і напрямки" (Київ, 2006); "Д. Шостакович і світова культура" (Луганськ, 2006); "Шостакович та ХХІ століття" (Київ, 2006); "Посвящение Д.Д. Шостаковичу". К 100_летию со дня рождения (Москва, 2006); "Львів музичний протягом століть" (Львів, 2006); "Ювілейні заходи з нагоди 100_річчя від дня народження Натана Рахліна" (Київ, 2006); "Музика у просторі сучасності: друга половина ХХ - початок ХХІ ст." (Київ, 2007); "Культурологічні проблеми української музики", присвячена 80_річчю від дня народження академіка І.Ф. Ляшенка (Київ, 2007); "Духовна культура України: традиції і сучасність" (Київ, 2007); "Історія в особистостях" (Київ, 2008); Всеукраїнська науково-практична конференція "Українська музична культура: проблеми наукового осмислення" (Київ, 2008); "Композитор на зламі тисячоліть між серйозною і легкою музикою", до 70_річчя Мирослава Скорика (Київ, 2008); Другі наукові читання на пошану професора Зоф'ї Лісси (до 100_ліття від дня народження) "Музичний твір: ідея - текст - реалізація" (Львів, 2008). "Сучасний оперний театр і проблеми озерознавства" (Київ, 2008); "Композитор і сучасне соціокультурне середовище" (Київ, 2009); "Ю.В. Малишев - науковець, поет, філософ, особистість: до 85_річчя з дня народження музикознавця та педагога (Одеса, 2009). епістологія історія українська музична

Публікації. Результати дослідження викладено у трьох монографіях, методичному посібнику, виданні епістолярних матеріалів Б. Лятошинського та Р. Гліера, в 38 статтях у наукових журналах, збірниках наукових праць, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація має вступ, чотири розділи, висновки. У Списку використаних джерел і літератури - 309 позицій. У Додатках уміщено списки опублікованих листів та алфавітний покажчик імен. Загальний обсяг дисертації - 478 сторінок, з них основного тексту - 397 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У Вступі підкреслено актуальність теми дисертації, визначено її мету, об'єкт, предмет і завдання, окреслено аналітичну базу, сформульовано новизну, методологічну основу та практичні результати дослідження.

Розділ 1. "Музична антропологія та історико-художній процес" присвячено визначенню ролі джерелознавства у вивченні процесів розвитку музичного мистецтва. Систематизуючи подієві й фактографічні чинники, вводячи нові джерельні дані, отримуємо можливість відтворити цілісну картину мистецького процесу, окреслити умови й особливості його розвитку.

У підрозділі 1.1 "Особливості вивчення художньо-історичного процесу" стверджується, що у мистецькому процесі віддзеркалений розвиток суспільства, життя самих художніх творів, представлених у біографічних реаліях їхніх авторів. У зв'язку з цим суттєвим є визначення низки критеріїв періодизації історії музики. Важливо також враховувати антропологічний фактор. Картина світу формується не лише шляхом віддзеркалення об'єктивної дійсності, але й через відчутний вплив суб'єктивної реальності, вивченню якої сприяє аналіз епістолярної спадщини певної епохи та культурного середовища. Саме тому у теорії процесів розвитку музичного мистецтва джерелознавство має стояти на першому місці, оскільки без вивчення емпіричних фактів, їх накопичення, осмислення та переосмислення з нових методологічних позицій неможливі правильні наукові узагальнення. Тільки таким шляхом музично-історична дійсність може бути представлена як цілісна концепція. Правильно вибрані методики дослідження джерел є однією з базових методологічних позицій джерелознавства як складової музикознавства. Фактологічні матеріали особового походження зосереджені в епістоляріях, мемуарах, офіційних і приватних документах тощо. Листи допомагають з'ясувати характер стосунків людей, особливості їх менталітету. Актуальним залишається вироблення методик аналізу такого роду документів.

У підрозділі 1.2 "Специфіка факту у культуротворчих процесах" проаналізовано поняття музично-історичного факту, робиться акцент на його смисловій невичерпності завдяки множинності підходів, використанню різних методів та методик дослідження. Розглянуто підходи до проблем фактології у працях А. Гулиги, А. Гуревича, М. Карєєва. Науково-історичний факт - особливого роду категорія. Реальні ситуації минулого у взаємодії суб'єкта з об'єктом стають предметом пізнавальної діяльності у майбутньому. Дос-лідження фактологічного матеріалу ХХ століття є справою складною, оскільки саме ця трагічна епоха з її численними соціальними колізіями демонструє різні, часом протилежні тлумачення одного і того ж факту. Для джерелознавця важливим є не тільки звернення до фактичного матеріалу, а й те, як із цим матеріалом він працює. Саме у тлумаченні фактів, їх інтерпретації та узагальненні, створенні на цій основі наукової концепції історичного процесу і полягає сенс наукового дослідження.

У розділі 2. "Музична археологія" констатовано, що в музикознавстві не відразу сформулювалося джерелознавство як наука, предметом дослідження якої є історичне джерело. Вивчення, узагальнення його властивостей - надзвичайно важке, копітке, але завжди актуальне, потрібне й водночас почесне завдання.

Підрозділ 2.1 "Історичні передумови сучасного українського музичного джерелознавства". Проблема збереження епістолярної спадщини розглядається у даному підрозділі на прикладі архівів особових фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського, названих "фонд ІІІ". Систематизація фонду розпочалася з 1918 року, і тепер у ньому - 40 тисяч одиниць зберігання. Охарактеризовані також епістолярні матеріали в архівах: Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України (ЦДАМЛМ), музеях-квартирах В. Косенка, Б. Гмирі, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т. Рильського, а також Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського. Подібні архіви створено при бібліотеках усіх музичних академій України - у Львові, Одесі, Харкові. Навіть побіжний огляд архівних фондів у державних і приватних сховищах дає уявлення про те, наскільки масштабна робота з вивчення й опрацювання багатих матеріалів чекає на українських дослідників. Оприлюднення невідомих фактів, введення до наукового обігу раніше недоступних документів може суттєво відкорегувати уявлення про хід музично-історичних процесів в Україні. У підрозділі розглянуті фонди письменників В. Винниченка, Б. Грінченка, М. Зерова, Г. Косинки, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини, композиторів І. Берковича, О. Дзбанівського, Ф. Колеси, П. Сениці, К. Стеценка, П. Козицького, та інших. Кожний фонд має уніфіковану схему опису, а структура опису формується зі сталих та додаткових рубрик, підрубрик, доповнень. Серед матеріалів особливе значення має листування, яке розподіляється на дві частини:

1. Листи самого фондоутворювача.

2. Листи інших осіб до фондоутворювача.

У ЦДМАМЛМ України налічується близько трьох сотень цілісних архівних справ особового походження, серед яких епістолярій музикантів займає майже третину від загальної кількості одиниць зберігання. Оглянуто епістолярні архіві З. Гайдай, М. Донця, К. Данькевича, Л. Кауфмана, Ю. Мейтуса, М. Михайлова, Ф. Надененка, І. Паторжинського, О. Петрусенко, В. Польового, Ю. Рожавської, Л. Собінова. Огляд архівних фондів свідчить про наявність цінних матеріалів, що складають високий духовний та інтелектуальний пласт вітчизняного музично-культурного надбання. Навіть перший етап опрацювання епістолярію (едиція) суттєво розширив поле музично-історичних узагальнень в українській музичній історії, дозволив ввести до наукового обігу нові, несподівані, іноді сенсаційні факти.

Підрозділ 2.2 "Теоретичні виміри історичного джерела" присвячено головним аспектам теорії джерелознавства, що розробляється як складова загальної теорії музично-історичних процесів у єдності із соціологією, філософією, культурологією, текстологією. Рубіж ХХ-ХХІ ст. став тим історичним періодом, коли в музикознавстві суттєво зросла зацікавленість теоретичним джерелознавством. Виникла потреба зміни статусу низки джерелознавчих наук, які дотепер вважались додатковими. Помітною стала плутанина у питаннях термінології, недоліки категоріального апарату, та й навіть трактування самого терміна "епістологія". Це потребує перегляду з урахуванням сучасних джерелознавчих досягнень.

У дисертації проаналізовані ще не опубліковані щоденники Б. Яворського, які зберігаються у фондах музею-архіву імені М.І. Глінки в Москві. У документі-конспекті Б. Яворський уперше порушує теоретико-методологічні проблеми музичної археології. Учений виводить проблеми музичної археології на рівень ключових питань теорії музично-історичного процесу, розглядає теорію історії в руслі антропології, історії твору, його виконання, сприйняття, джерельних фактів.

М. Грінченко наголошує на тому, що з музичної археології розпочинається вивчення історії музичних процесів. Адже музична археологія є базою для всього комплексу джерелознавчих дисциплін, саме на її основі відбувається вироблення методологічних засад, без яких історичне музикознавство не зможе функціонувати як повноцінна галузь науки.

Підрозділ 2.3 "Епістологія на тлі музичного джерелознавства" присвячений окремій науці - епістології, в якій у музикознавстві поки що не сформувався методологічний апарат з вивчення листа як документа історії з усіма жанровими різновидами і стадіями наукового дослідження: від пошуку, розшифрування тексту, редагування, коментування до впровадження у науковий обіг результатів.

Епістолярний жанр має тривалу історію свого існування і розвитку. Від часів Платона й Аристотеля, через візантійські зразки листів, розвиток листування в кожній епосі міняв масштаб й орієнтири функціонування. Подієвість тексту в епістолі залежала від риторичних структур у стилістиці, конфесійної етики, історичної ментальності. Для української культури епістолярій, його дослідження мають велике значення - не тільки культурологічне, а й соціально-політичне. Несприятливі історичні умови, бездержавний статус країни, безправне становище діячів культури змушували "кодувати" в епістолярному жанрі свої думки і переконання. У ХХ столітті репресивні компанії цензурних розправ серйозно гальмували розвиток епістолярію. Перед дослідниками постало завдання не тільки знайти й опрацювати невідомі архівні фонди, а й переглянути ті, що були опубліковані в 1920-1990-х роках. Важливою функцією дослідників епістолярію є порятунок від забуття фактів минулого, включення їх у науковий обіг, систематизація, класифікація, введення до музично-історичного контексту. Масштабність актуалізованого матеріалу потребує виховання епістолога-спеціаліста, який мусить бути, з одного боку, музикознавцем, з іншого - архівістом, текстологом, бібліографом, редактором, хронографом, нотографом, перекладачем, тобто мати знання усього спектру дисциплін, які вбирає наука джерелознавства.

Підрозділ 2.4 "Етапи дослідження епістоли" присвячено теоретико-методологічним засадам епістолярного документу. Введено поняття мікроісторії, за законами якої розглядалося "силове поле" суб'єктно-об'єктних зв'язків. Особливість статусу мікроісторії полягає у можливості за її допомогою відкрити деякі факти макроісторії. Щоб розшифрувати послання з минулого, досліднику необхідно заглибитися в культурний простір конкретної епохи, яка вивчається.

Учений-епістолог мусить не тільки "поставити питання" листу-документу, але й повинен виявити закономірності, які не лежать на видноті, відчути сенс, захований немовби між рядками. Діалог минулого із сьогоденням, умовна "зустріч думок" сучасного дослідника й авторів епістол є унікальною територією джерелознавця, відбувається в особливому часі.

Наступний етап епістологічного дослідження - процес з'ясування причин і умов створення джерела-листа. Це - один із суттєвих параметрів теоретичного осмислення, без якого важко відтворити загальноісторичну цілісну картину. Ще один важливий компонент - вивчення соціальної організації культурно-музичного простору та механізмів функціонування тих суспільних умов, у яких виникло листування. Це можна охарактеризувати як феноменологічний підхід до епістоли та її змісту.

Епістола - феномен культури свого часу, явище інтерсуб'єктного спілкування. На цьому основному етапі дослідження слід вирішити такі завдання:

- ретельно вивчити історико-культурну ситуацію на рівні політичних, правових, історичних, культурно-психологічних обставин;

- інтерпретувати джерела-епістоли на рівні тих соціально-культурних обставин, у яких конкретно і тільки в них воно може пояснюватися;

- проаналізувати джерела-епістоли з позицій його автора;

- розглянути особливу інформацію, що несе в собі можливі акції заборон - цензура та всі варіанти її існування: друкований, підтекстовий зміст тощо.

Класифікація епістол реалізується через схему змісту джерела:

- загальна характеристика листування;

- походження;

- авторство;

- інтерпретація загальних ідей.

Етап аналізу змісту включає: повноту відомостей, достовірність, фактологічну цінність. Крізь призму листування висвітлюється панорама вірогідних внутрішніх та зовнішньо-подієвих зв'язків. Прикладом можуть бути чи не всі епістолярні джерела, які вивчені, розшифровані, або введені в інформаційно-бібліографічний контекст. Хіба можна сьогодні уявити постаті Й.С. Баха, М. Лисенка, Б. Лятошинського, С. Прокоф'єва, І. Стравинського, П. Чайковського, А. Шенберга, Д. Шостаковича без естетико-культурологічних узагальнень, роздумів про мистецтво, розповідей про творчі задуми, віддзеркалені у листах? Публікація епістолярних матеріалів суттєво розширила концепційні, контекстні параметри досліджень не тільки про творчість митців, а і про весь панорамний фон певної епохи.

Вкажемо на рівні багатофункціональних зв'язків епістолярних матеріалів з контекстом часу їх створення.

Перший рівень пов'язаний з об'єктивними факторами аналізу джерела:

- поповнення історико-культурної панорами;

- висвітлення елементів культури часу;

- накреслення соціально-політичних портретів сучасників;

- введення до наукового обігу нових джерел.

Другий рівень пов'язаний з листом як внутрішнім носієм суб'єктивних зв'язків:

- реконструкція сторінок життєвого шляху, тобто біографічних чинників;

- комплексне дослідження творчої спадщини;

- фактор творчої лабораторії митця;

- характеристика психологічних рис особистості, її еволюції;

- визначення типів суб'єктивного пізнання історичної події.

Установлення або уточнення основних параметрів джерела-епістоли, тобто атрибуція, має відбуватися з урахуванням авторства, адресата, датування, місця виникнення, виду і характеру листа. Після висвітлення історії походження епістоли наступним етапом є детальний аналіз, об'єктом якого мають стати:

- папір та його якість;

- характер почерку;

- тривалість кореспондування;

- особливості індивідуальної мови;

- якість і характер композиції.

Останній, синтезуючий етап аналізу включає:

- реконструкцію життєвого шляху дописувачів;

- комплексне наукове дослідження творчої спадщини крізь призму життєвих колізій, що відображені у листах;

- текстологічний аналіз джерела;

- теоретико-методологічне осмислення епістолярної спадщини як складової естетико-культурного процесу;

- ідеологічні стереотипи, коло можливої фальсифікованої інформацій.

Установивши через аналітичні операції зв'язки між історичними фактами, дослідник досягає найвищої мети епістології - створення системи в її логічній послідовності. Від епістологічних фактів - до концепції музично-історичних процесів - таким є шлях у джерелознавчо-епістолярному дослідженні.

Розділ 3. "Теоретико-методологічний аспект епістології" присвячений аналітичним матеріалам і документам особового походження, які упродовж ХХ століття, на жаль, втрачали основоположні функції фундаментального джерела. На те були свої соціально-історичні, а також політичні причини. Епістолярна діяльність характеризується спорадичністю, хвилеподібністю свого функціонування. Попри всі несприятливі умови, численні цінні матеріали попереднього століття все ж збереглися. Практика опрацювання епістол не мала наукової бази, і навіть напрацьовані здобутки з роками втрачались. Ідеться про два рівні у поясненні листувань. Зовнішнім рівнем передбачено загальний аналіз епістол, визначення достовірності часу створення, обставин надходження в архів, інтерпретацію джерела, окреслення кола тематичних мотивацій, відтворення задуму автора, виявлення історичної та художньої цінності. Внутрішній рівень стосується коментування епістолярного тексту, розшифрування текстового ряду, герменевтичний зріз, суть якого - у повноті відомостей, точності та достовірності викладеного, коментуванні імен, назв.

У підрозділі 3.1 "Рівень дослідження епістологічних формул" ідеться про те, що, починаючи з кінця ХХ століття, листи вийшли з "історичної тіні", активно актуалізуються державними та приватними архівами, спецсховищами, публікуються раніше заборонені музейно-літературні колекції, тобто, за вдалим висловом одного з дослідників, відбувається процес "вивільнення думок з епістолярних шухляд" (Р. Доценко). У 1979 році після організації у Москві конференції з проблем історії ХХ століття, в роботі якої взяли участь А. Пронштейн, В. Фарсобін, А. Медушевська, з України - М. Варшавчик, розпочалася нова хвиля досліджень класифікації, структури, інформативності джерел, визначення їх концепційних важелів.

У підрозділі 3.2 "Музично-епістологічні обрії" констатується, що із середини 1960_х років до останнього часу в Росії та Україні створено не так багато серйозних епістолярних публікацій - листування О. Скрябіна, Б. Бартока, Г. Берліоза, Л. ван Бетховена, А. Шенберга, Й. Брамса, С. Прокоф'єва, М. Мясковського, в Україні - М. Лисенка, Ю. Лятошинського, О. Кошиця. Чимало праць (листи Г. Берліоза, Б. Бартока, А. Шенберга) - це передрук з іншомовних видань. Велику частину опублікованих листів можна назвати зразковими за рівнем наукового апарату, системи пояснення і розшифрування. Узагальнивши позиції епістолярних видань, виділимо три найважливіші етапи:

- едиція (історія публікації);

- тематико-жанровий зріз вивчення;

- питання текстології.

У пункті 3.2.1 "Етапи едиції" розглядаються різні підходи до публікації листів на прикладах листування Л. ван Бетховена, А. Шенберга, Б. Бартока. Зауважено, що автори коментарів і вступних статей точно вказують походження кожної з епістол, простежена доля листів, дорога їх до національних архівів. Важливими є аналіз листів та визначення причин вилучення різних інформаційних відомостей, часто побутових, з епістолярної практики.

У пункті 3.2.2 "Тематико-жанровий зріз" ідеться про методику вивчення листувань та пропонуються методи встановлення цінності епістоляр-ного видання, його ролі в історичному процесі, значення для подальших мистецтвознавчих досліджень. Унікальним у цьому плані визнано видання листувань С. Прокоф'єва та М. Мясковського. Цінним тут є залучення різнопрофільних фахівців до редакційної колегії, включення як традиційних за формою листів, так і тих, які написані на звороті поштових листівок, коротких записок, святкових привітань. Найголовніше - інформативно насичена, глибока за змістом вступна стаття (Д. Кабалевський) дає можливість зазирнути до творчої лабораторії митців, їхніх дружніх стосунків у трагічну епоху зламаних доль. Листування О. Скрябіна, навпаки, має переважно ділове призначення, у листах зафіксовано ставлення композитора до меценатів, імпресаріо, видавництв, діячів культури. Цінність тематико-жанрового аналізу полягає у відтворенні процесу копіткої роботи майстра, його світоглядних позицій.

В епістолярії Б. Бартока віддзеркалено історико-політичний зріз, етичну, моральну позицію митця-патріота і водночас інтернаціоналіста, який присвятив багато років творчої праці вивченню і науковому осмисленню фольклору народів світу. У виданні листування Г. Берліоза, дбаючи про ретельне відтворення соціально-історичних колізій у житті й творчості композитора, автори-укладачі, опублікувавши 450 листів, знехтували листуванням сімейного, особистого характеру, що було типовим у ті часи.

Упорядники видання епістологічних матеріалів А. Шенберга зуміли досягти високого рівня опрацювання листів із сучасних методологічних позицій: вивчення текстів не ізольовано, а здійснено в широкому культурологічному й історичному контексті.

У пункті 3.2.3 "Питання текстології" розглядається історія і теорія тексту джерела. Складовими текстологічного опрацювання джерел є розшифрування текстів (текстографія), дослідження чернеток, опис почерків, розкриття варіантів задумів, визначення помилок. Важливим у текстологічному процесі вивчення стає пізнання характеру текстів, мети створення, суттєві та несуттєві зміни документів.

Якщо, читаючи текст, ми засвоюємо так звану "парадну сторону", то текстолог заходить, так би мовити, "з чорного ходу": вивчає чернетки, розшифровує смисл, досліджує особливості почерку, визначає варіанти задумів, аналізує помилки.

Головні позиції текстології полягають у врахуванні таких факторів:

- обставин, необхідних для пояснення історії написання листа;

- вивчення епістол тільки у широкому загально історичному та загальнокультурному контексті;

- стилістики тексту-джерела, що є предметом текстології.

Основними методами вивчення й дослідження історії тексту-джерела є такі:

- аналіз почерку;

- прочитання тексту (з аналізом палеографічних параметрів, в оригінальному правописі);

- залучення методів фотоаналізу, рентгеноскопії та інших новітніх засобів розшифрування;

- класифікація джерел;

- аналіз текстологічних приміток і датування;

- визначення місця створення епістол, атрибутування при потребі (встановлення авторства);

- складання покажчиків (іменних, географічних, предметних, термінологічних);

- складання коментарів;

- складання бібліографії (з урахуванням спектру дослідницького пошуку).

В описі кожного джерела автор коментарів дотримується таких правил: скорочення слів, які подаються без застережень, коментарі укладача - у квадратних дужках, датування - у правому верхньому куті листа, помилки не виправляються, а пояснюються в описі, аргументація датування - у квадратних дужках, орфографія та пунктуація сучасна, назви творів, імен публікуються так, як подані автором, відомості про особистості - в анотованому покажчику. Ретельна текстологічна робота здійснена у виданні епістоляріїв О. Скрябіна, Б. Бартока, А. Шенберга, Г. Берліоза, М. Мясковського та С. Прокоф'єва. У дисертації аналізується результат роботи кваліфікованих працівників - членів редакційної колегії.

У підрозділі 3.3 "Новий етап досягнень і втрат у вітчизняному джерелознавстві" стверджується, що на початку ХХІ століття музична епістологія збагатилася виданнями спадщини О. Кошиця, Б. Лятошинського та М. Лисенка. Упорядники здійснили копітку роботу із пошуків, розшифрування, паспортизації листів, опублікували їх за хронологічним принципом. За професійною схемою витриманий рівень едиції - зазначено адреси зберігання листів, указано архіви, описано долі епістол, атрибутивна та текстологічна сторони за моделлю: прочитання - пояснення - інтерпретація.

Вагомим є наукове значення цих видань, обумовлене характером атрибуції епістологічних позицій: зроблено загальний огляд, досліджено історію виникнення, доведено достовірність, описано труднощі в розшифруванні. Листи супроводжуються детальними поясненнями текстового ряду: поряд із тлумаченням буквального смислу розкрито таємнопис, відновлено живу мову митців. До арсеналу професійної паспортизації епістоляріїв залучено: список абревіатур; перелік згадуваних у листах архівних установ; фондові позначення; іменні посилання; анотований покажчик імен; довідник архаїзмів, діалектизмів, неологізмів. Отже, три видання епістоляріїв дають підстави для висновку, що українська епістологічна наука впритул наблизилася до формування методологічних і концепційних засад, що є вагомою часткою теоретичних здобутків європейської джерелознавчої науки і практики.

Важливими для науки за текстологічними й атрибутивними параметрами є скромніші за обсягом, але не менш значимі видання епістоляріїв у випусках "Українського музичного архіву", у збірниках матеріалів та документів В. Косенка, Л. Ревуцького, М. Вериківського, В. Барвінського. Численні недоліки у публікаціях, які здійснювалися у 1950-1980 роках і стосувалися видатних митців, виконавців, композиторів України ХХ століття (серія "Спогади, листи, матеріали"), є наслідком відсутності творчої свободи їх упорядників. Незважаючи на те, що видання готували до друку переважно родичі митців (дружини чи діти), які чудово володіли інформацією, із цензурних міркувань чимало цінних відомостей не потрапили на сторінки видань. Ідеться про видання листів і спогадів, присвячених К. Стеценку, М. Леонтовичу, Б. Гмирі, В. Косенку, М. Скорульському. Брак важливих відомостей, неправильна атрибуція і термінологія, неприпустимі скорочення листів, відсутність характеристики текстового ряду, аналізу варіантів задумів, контекстних пояснень обумовлюється не тільки недоліками видавничих традицій, а і знищенням епістологічної науки за шість десятиліть упередженого до неї ставлення, втратою спадкоємності, а отже відставанням українського джерелознавства від європейської теорії і практики.

Перспективи розвитку національної науки епістології - у визнанні її однією з найважливіших дисциплін джерелознавчого циклу, у справі пошуку та розшифрування джерел, залученні вчених до опрацювання матеріалів державних та приватних архівів, музеїв, сховищ та бібліотек. Цей процес не тільки збагатить і належно скорегує концепційні засади музично-історичної науки, а й сприятиме переосмисленню та переоцінці мистецьких явищ, художніх процесів суперечливої епохи, яким було ХХ століття.

Розділ 4. "Музична епістологія. Погляд крізь архіви митців" присвячений епістолярним матеріалам видатних митців минулого століття. За тим вбачаємо не тільки активізацію процесів вивчення самого факту (що само по собі важливо), а й узагальнення за формулою: від концепції документа - до нового осмислення історії.

У підрозділі 4.1 "Епістолярій Б.М. Лятошинського" розглядаються матеріали епістолярної спадщини класика української музики ХХ століття. Знайдені документи відкривають для нас малознані сторінки життя та творчості митця, його світосприйняття, факти біографічного характеру, що резонують із соціально-історичними подіями епохи. В епістолярії розкриваються важливі епізоди стосунків композитора з колегами, державними інстанціями, проливається світло на функціонування такої неоднозначної організації, як Спілка композиторів і, головне, даються точні відомості про історію створення, дату, виконання, подальшу долю багатьох творів митця.

Матеріали охоплюють понад п'ятдесят років. У цей часовий проміжок фактично вмістився майже весь творчий шлях композитора. Б. Лятошинський листується з видатними діячами світової музичної культури Р. Гліером, Г. Бацевич, М. Мясковським, А. Дмитрієвим, Є. Мравинським, І. Белзою, Д. Шостаковичем та багатьма іншими. Листи зберігаються у багатьох державних (РГАЛИ, Музей імені М.І. Глінки, ЦДАМЛМ України) та приватних архівах, але найвагоміша частина - у приватній квартирі-музеї Б. Лятошинського в Києві. Епістолярій витриманий у традиціях романтичного стилю писемності ХХ століття. Тоді любили і вміли писати, було прийнято складати довгі відверті листи. У листах детально викладено думки, почуття, глибоко і неупереджено оцінюються різноманітні події. Листи написано переважно на невеликих, іноді стандартних аркушах паперу, чорним або синім чорнилом (часом олівцем). Майже всі датовані, частина кореспонденцій зберіглася з конвертами. Певна кількість листів представлена поштовими картками, де почерк - вельми дрібний, надзвичайно важкий для розшифрування. Загалом у кореспонденціях помітною є широка амплітуда настроїв: від активних, навіть знервованих до спокійно-оповідальних. Є листи, які відсилалися з оказією через побоювання перлюстрації. Є ледь зрозумілі нотатки про якісь важливі події чи факти, моменти "езопової" мови, яка вживалася з огляду на цензуру.

На зовнішньому рівні опрацювання листів проаналізовано, якою саме Б. Лятошинському та його адресатам бачилася історико-культурна ситуація в країні того часу. Епістолярії мають характер багатоканальної картини на векторі "інтелігенція - влада", невіддільної від проблеми ролі особистості в історії. Тісно пов'язаними з мистецькими були і фактори так званого "ідеологічного фронту", коли роль людини, а особливо митця зводилася до безсловесного цвяха соціального механізму наддержави. Тенденційна спроектованість так званого культурного простору в країні примушувала митців пристосовуватися до складних умов ідеологічного тиску. Після від'їзду до Москви Б. Яворського, Г. Нейгауза, В. Цуккермана, Р. Гліера, Б. Лятошинський з гіркотою констатує, що Київ збіднів на яскраві мистецькі особистості. У листуваннях віддзеркалено перипетії ідеологічного терору 1930_х років, реакцію на Постанову ЦКВКП(б) 1948 року "Про оперу "Великая дружба" В. Мураделі" та її українського двійника. Уперше в роботі розшифровані документи про виїзний пленум оргкомітету в 1940 році як акцію ідеологічного тиску на українських митців з боку офіційної влади з центру.

На внутрішньому рівні пояснення листів у дисертації подано коментування епістолярних текстів, імен, музичних подій, особистостей, які фігурують у текстах. Епістолярій поповнює фактологією реєстр не тільки творів Б. Лятошинського, але і Р. Гліера, Г. Бацевич, М. Мясковського та інших. Заслуговують на подальше вивчення творчі стосунки Р. Гліера з Л. Курбасом, а також обставини смерті батька Р. Глієра, які для його матері Жозефіни Вікентіївни були таємницею. Потребують дослідження факти щодо оркестрування Борисом Лятошинським творів М. Лисенка та К. Стеценка, реалії ганебної кампанії "боротьби з космополітами", невідомі сторінки історії Київської консерваторії. Однак, найголовніше, що відтворено в листах - доля творчої спадщини Б. Лятошинського, його Другої, Третьої симфоній, ранніх камерних творів 1920_х років. Уточнено терміни написання Третьої симфонії, висвітлено історію функціонування двох її редакцій.

...