Музичне повсякдення Волині (середина XVI - початок XVII століть)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Національна музична академія України імені П. І. Чайковського (Україна)

Музичне повсякдення Волині (середина XVI - початок XVII століть)

Владислав Безпалько, Іван Кузьмінський

Анотація

Музичне повсякдення Волині (середина XVI - початок XVII століть)

Представлена стаття є першим дослідженням такого роду, в якому спеціально розглядається музичне повсякдення Волині середини XVI - початку XVII століть. У цій роботі ми зосередилися майже виключно на світському сегменті музичного повсякдення. На основі аналізу актових книг, фіскально-облікових документів та інших джерел були сформовані три тематичні розділи. Перший розділ присвячений дослідженню музикантів Волині. У фіскально-облікових документах Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої (Малопольська провінція), використовувались різноманітні терміни для позначення музикантів та суміжних професій: «дударі», «скоморохи», «скрипалі», «трубачі», «медведники», «музики», «гудки». З цих та інших документів ми дізнаємося про кількість музикантів в різних, зокрема й невеликих населених пунктах. Серед прізвиськ, які були в музикантів, превалюють «дудник» та «скрипка», іноді зустрічається «гудка». Також в актових джерелах згадуються й інші музичні спеціальності: «кантори»-юдеї, «органісти», «пищики», «сурмачі», «трубачі», «бубнист». Також з цих документів ми дізнаємося про окремі епізоди з життя музикантів. У другому розділі спеціально досліджуються музичні інструменти: «кобзи», «турецькі кобзи», «лютня», «квінтарна лютня», «скрипки», «влоська скрипка», «цитара», «дуда», «смик», «труби», «бубон». В останньому розділі йдеться про два окремі явища музичної культури Волині - музику в танцях та волочебному обряді. Відсутність подібного дослідження давало підстави для появи різних міфів, зокрема про бідність музичної культури автохтонного населення Волині. Популярним був міф про те, що органи у католицькі храми були принесені на ці терени польськими колонізаторами після Люблінської унії. А, як ми бачимо з документів, перше повідомлення про луцького органіста походить ще з середини XVI століття. В свою чергу ім'я органіста виказує його руське походження. Таким чином, отримані результати дозволяють не лише заповнити прогалини в українській історичній музикології щодо XVI століття, але й сподіватися на появу аналогічних досліджень як щодо інших українських земель, так й інших хронологічних відтинків.

Ключові слова: Волинь, повсякдення, XVI століття, музиканти, музичні інструменти, окремі явища музичної культури.

Владислав Безпалько, науковий співробітник, Національний музей історії України (Україна)

Іван Кузьмінський, кандидат мистецтвознавства, викладач,

Annotatіon

Musical everyday life of Volhynia in the middle of 16th - early 17th cc.

Research Fellow, National Museum of Ukrainian History (Ukraine)

Vladyslav Bezpalko, Ivan Kuzminskyi, PhD., Faculty Member, Petro Tchaikovsky National Music Academy of Ukraine (Ukraine)

Vladyslav Bezpalko, Ivan Kuzminskyi

The presented article is the first study of this kind, where the musical life of Volhynia of the mid 16th - early 17th century is specially considered. In the study, we almost exclusively focused on the secular segment of musical everyday life. On the basis of the analysis of historical acts, fiscal accounting documents and other sources, three thematic sections were formed. The first section is devoted to the study of musicians in Volhynia. In the fiscal accounting documents, initially the Grand Duchy of Lithuania, and later the Polish-Lithuanian Commonwealth (Lesser Poland Province of the Polish Crown), various terms are used to refer to musicians and related professions: ”dudari”, "skomorokhy", "skrypali", "trubachi", "medwednyky" "muzyky", "hudky". From these and other documents we learn about the number of musicians in different small settlements. Among the nicknames that were given to musicians, the "dudnyk" and "skrypka" prevail, sometimes there is a "hudka". Separately, in the act documents other music specialties are mentioned: "Jews Cantors", "organist", "pyshchyk", "trubach", "bubnist". Also, in the documents of such kind, one could find some episodes from the everyday life of the musicians. Musical instruments are discussed in the second section of the article: "kobza", "turkish kobza", "lute", "quintar lute", "violin", "italian violin", "cithara", "duda", "smyk", "truba", "bubon". The last section deals with two separate phenomena of Volhynia musical culture - music in dance and Volochebnyy ceremonies. The lack of study of Volhynia musical culture in previous years encouraged the emergence of various myths, in particular, about the poverty of the musical culture of the Volhynia autochthonous population. According to the myth, the pipe organs of the Catholic temples were brought to these territories by the Polish colonists after the Union of Lublin. However, as it is shown in the article, the first mention of the Lutsk organist dates back to the time before the Union of Lublin and the name of organist indicates his Ruthenian origin. Thus, the obtained results allow us not only to fill the gaps in Ukrainian historical musicology of the mid 16th - early 17th century, but also to hope for the appearing of similar studies of other Ukrainian lands.

Key words: Volhynia, everyday life, 16th century, musicians, musical instruments, separate phenomena of musical culture.

Вступ

Представлене дослідження зародилося у співпраці фахового історика та музиколога і є по суті інтердисциплінарним, адже поєднує історичні та музикологічні студії. Ця робота є першою спробою у науковому дискурсі дослідити музичне повсякдення Волині середини XVI - початку XVII століть. Зокрема, у відомих нам узагальнюючих працях цей період і ця тематика абсолютно відсутні (Гордійчук 1989), (Корній 1996), (Смолій 2001). Ми свідомо зосереджувалися майже виключно на світському сегменті музичного повсякдення. Загалом в українському музикологічному науковому обігу використовувалися лише кілька розрізнених «музичних» сюжетів з Волині кінця XVI століття. Зокрема, у документі 1595 року йдеться про те, що музикант князя Костянтина Василя Острозького, Лаврентій уклав у 1583 році угоду з львівськими міщанами, Лаврентієм Залеським та його дружиною Анною, а у 1595 році, напевно не виконавши зобов'язань, залишився винен подружжю 60 польських злотих (Цалай- Якименко та Ясиновський 1995, с. 76). Також досліджувався документ 1599 року про використання скрипки під час Волочебного обряду (Довбищенко та Кузьмінський 2018, с. 211212). Немає сумнівів, що фахові історики час від часу віднаходили документи з музичними сюжетами, проте з різних причин вони не потрапляли до спеціальних досліджень. Джерельний масив представленої роботи - різноманітні документи з актових книг, зокрема чисельні скарги, фіскально-облікові документи, полемічна література, а також іконографічні та археологічні джерела. Головна мета дослідження - виявити та розтлумачити явища музичного повсякдення Волині в їх яскравому різноманітті та невпинному русі й розвитку, послідовно наповнюючи хронологічне поле у вузько визначених межах, не підмінюючи фактів аналогіями з пізніших епох.

1. Музиканти

Фіскальні та фіскально-облікові документи несподівано для музиколога, але цілком очікувано та закономірно для історика виявилися багатим на інформацію джерелом для дослідження музичного повсякдення Волині ранньомодерної доби. Соціальна стратифікація суспільства, що виринає з, на перший погляд, банальних переліків платників податків, дає нам уявлення про професійних музикантів цього часу очима сучасників. Документ про поголовний податок створений у великокнязівській канцелярії та містить термінологію властиву для традицій Великого князівства Литовського, тоді як поборовий податок - це термінологічна традиція більш притаманна Польській Короні. З цих документів та полемічного твору Івана Вишенського ми дізнаємося про назви, які застосовували для означення музичних та суміжних професій. Окрім цього, з фіскально-облікових документів стає відомим про загальну кількість музикантів в різних невеликих населених пунктах. З актових документів дізнаємося про конкретних музикантів, а також про окремі епізоди з їхнього життя.

Музиканти та поголовний податок. Наприкінці 1565 року у столиці Великого князівства Литовського був зібраний сейм для вирішення низки важливих питань. Ухвалені рішення відклалися в документації, що мала вигляд поданих від шляхти до великого князя прохань («прозьб») та відповідей монарха. Цей документ датований 21 грудня 1565 року. Зокрема, у відповіді на прохання за № 17 йдеться про «поголовний податок», тобто з усього населення, з метою поповнення скарбниці для ведення війни з Московською державою. Серед платників податку згадано різних музикантів та осіб суміжних професій: «люди люзные, которие службы не мають, и тежъ медведники, дудъники, скрипъки, трубачи и иншие въ местехъ будучие музыки, и хто колвек не маючи певное службы, абы кождый далъ отъ головы своее и белыхъ головъ и детей по осми грошей» (Литовская... 1914, с. 359). Дудники, скрипники та трубачі - поширені назви музикантів, про які детальніше йтиметься далі, а от про медведників з інших документів цього часу майже нічого не відомо. Проте на 70 років раніше, у 1495 році, в угорському документі згадано про «руських йокуляторів» при дворі короля Угорщини Владислава II Ягеллончика, які розважали глядачів виставами з ведмедями. Очевидно, мова йде про медведників: «E. d. Rutenis Joculatoribus, qui deferunt & faciunt ludere ursum, ex Mandato Regio dati funt 2» (Русинські йокулятори, які привели ведмедів та робили з ними ігри, за дорученням короля їм дали 2 фунти) (Engel 1797, s. 114). З огляду на те, що у відповіді Сигізмунда II Августа медведники згадані поруч з різними категоріями музикантів, то цілком логічно припустити, що у гуртах медведників були присутніми і музиканти. Про медведників згадано і у джерелі дещо пізнішого часу, який датований 6 жовтня 1596 року. У короткій полемічній розповіді невідомого автора про підступну поведінку учасників Берестейського унійного собору зазначено, що ведмедів водили з музикою: «яко медведі музикою скоморошською» (Гринів та ін. 1988, 124).

Прикметно, що один зі списків «відповіді» литовського господаря про поголовний податок, датований 3 січня 1566 року, розісланий листами у всі повіти, та за зразок якого у книги Литовської Метрики був вписаний лист до Київського повіту, вже дає дещо іншу варіативність назв музикантів: «а з людей волочащихъ, которые безъ служъбы мешкають, и тежъ з медведниковъ и скрипковъ и зъ-съ каждого гудка и иныхъ, въ месте мешкаючихъ, хто служъбы певное не маеть, з головы и белыхъ головъ и детей ихъ по осми грошей» (Литовская... 1914, с. 844). Бачимо, що в цьому документі в переліку відсутні дудники, а замість «трубачі» вжито «гудки». Така заміна дозволяє припустити, що «гудки» - це також гравці на на аерофонах.

У іншому списку документу про поголовний податок, адресованого старості Житомирського повіту князю Роману Федоровичу Санґушку, з тією ж датою, що і попередній документ, також згадується про музикантів, проте з незначною різницею: «а з людей волочащих, которые безъ службы мешкають, и тежъ з медведниковъ, дудниковъ, скрипковъ и ис каждого гудка и иныхъ, въ месте мешкаючихъ, хто службы певное не маеть, з головы самого и белых головъ и детей ихъ по осми грошей» (Archiwum... 1910, с. 88-89). Порівняно з «київським» документом тут додано дудників.

Загалом листи з ухвалами цього сейму були розіслані по всіх куточках Великого князівства Литовського, включно із «українськими» воєводствами - Волинським, Київським та Брацлавським (Литовская. 1914, с. 835-838). Звідси, цілком доречно допустити, що музиканти замешкували і оподатковувалися на усіх інших українських теренах у складі Великого князівства Литовського.

Музиканти та поборовий податок. Ще один документ XVI століття фіскального характеру, в якому йдеться про оподаткування музикантів, зокрема й Волині - поборовий універсал Стефана Баторія, виданий у Варшаві 4 січня 1580 року та вже 29 лютого перекладений «руською» мовою та вписаний у Луцькі ґродські книги. У ньому застосовано дві назви для музикантів, а також сума податку з кожної особи: «также дудары, скоморохи, каждыи от себе по грошеи двадцети и чотырох дати повинъни» (Безпалько та ін. 2014, с. 314). Дударі у значенні музикантів зустрічаються ще раз у тексті документу, коли йдеться про різні категорії оподаткованих осіб: «податки от перекупнев и перекупок, гултяевъ, ремесников, дударовъ» (Безпалько та ін. 2014, с. 315).

Зрештою, у 1583 році приписи поборового універсалу Стефана Баторія втілилися у вибиранні цього податку з населених пунктів Волинського воєводства. Результати цього оподаткування були укладені в об'ємний реєстр. В ньому були присутні і згадки про музикантів у всіх трьох повітах - Луцькому, Володимирському та Кременецькому. Назви населених пунктів ми подаємо за реєстром волинських поселень О. Барановича, тобто за їх формами у першій половині XVII століття (Баранович 1930).

У Володимирському повіті оподаткували 6 музикантів: трьох скрипалів у Володимирі, двох дударів у Турійську та одного дударя у Несухоїжах (Jabtonowski 1889, s. 126, 112, 113). У Луцькому повіті оподаткували 15 музикантів: п'ять скрипалів з Луцька заплатили по 1 злотому, четверо дударів - по 24 грошів у Олиці, троє скоморохів - по 30 грошів у Клевані, двоє дударів - по 24 грошів у містечку Сокол та один дудар у селі Дорогосин (Jabtonowski 1889, s. 111, 108, 88, 94-95, 93). У Кременецькому повіті оподаткували найбільшу кількість музикантів - 22. Четверо скоморохів сплатили податок у Новому Збаражі, троє дударів - у Костянтинові, по двоє дударів - у Острополі та Янушполі, двоє скоморохів - у Волочиську та один скоморох - у Черняхові, а також по одному дударю - у містечках Кременець, Лабунь, Полонне, Красилів, Черняхів та селах Святець, Кордишів, Лепесівка, Довгалівка (Jabtonowski 1889, s. 127, 128, 130, 131, 140, 146, 147, 149). Перше, що вражає з цієї інформації - податки платили не лише міські, а й сільські музиканти. Через це навіть виникає враження, що податок заплатили далеко не всі музиканти, адже в інших селах про них не згадано взагалі. Інша особливість цього документу полягає у використанні трьох різних термінів для означення музикантів - дударі, скоморохи, скрипалі. Найчастіше зустрічається визначення дударі - 25 музикантів, рідше скоморохи - 10 музикантів та скрипалі - 8 музикантів (Таблиця 1).

Зауважимо, що назва «скоморохи» відсутня у фіскально-обліковій документації етнічно польських воєводств, наприклад, у Краківському (Pawinski 1886). Це цілком природно, бо так називали музикантів ще у часи Київської Русі. На яких музичних інструментах могли грати ці скоморохи достеменно не відомо. Музичні інструменти скрипалів також не описані, однак можна припустити, що це були ще середньовічні скрипки (фіделі), а, можливо, й якісь інші хордофони. З дударями ситуація також не видається однозначною. «Дуда» - це інша назва волинки, проте так могли називати і дудку, тобто поздовжну флейту. Цілком допустимо, що дударі та скрипалі відрізнялися тим, що грали на різних типах музичних інструментів, аерофонах та хордофонах відповідно, а для скоморохів музика була лише допоміжною та додатковою діяльністю. Однак, через те, що у документах немає сепарації на різні типи музикантів у межах одного населеного пункту, виникає думка, що цими трьома термінами означували музикантів та акторів загалом. З цього постає проблема різнорівневого смислового навантаження назв - загального та конкретного, можливе вирішення якої, однак, ми виносимо за межі даної роботи.

Музиканти у творах Івана Вишенського. У полемічних творах Івана Вишенського, які щедрі на інформацію про різні виміри повсякдення, містяться переліки назв музикантів, поширених на Волині та Поділлі, тобто на теренах, де автор замешкував у третій чверті XVI століття та добре знав, як живе місцева людність. У них знаходимо назви, які не зустрічаються у фіскально-облікових документах. Також зазначимо, що всі «музичні» терміни вжиті з тонким розумінням та реалізмом, що дає підставу ставитися до цього джерела з відповідною довірою. Зокрема, у творах «Книжка...» (бл. 1600) та у «Посланні до Домінікії» (1605) зазначено: «от дудки и скрипки и фрюярника» та «от трубача, сурмача, пищалника, шамайника, органисты, рекгалисты, инструментисты и бубенисты», «игрцы, скоморохи албо машкарники» (Українська... 1988, с. 325, 371).

У першому фрагменті використані два вже знайомі та звичні терміни - «дудка» та «скрипка», а от третій є не відомим для волинських актових джерел цього часу. «Фуяра» (fujara) - назва, поширена для означення дудок, тобто повздовжних флейт, у різних східноєвропейських мовах, зокрема у польській та словацькій. Подібна назва використовується й у румунській мові - «флер» (fluier), яка в свою чергу походить від латинського слова «flare», що означає «дути». Слова «трубач» і «сурмач» у документах ранньомодерної доби використовуються у якості синонімів. Назва «шамайник» напевно походить від назви одного з найгучнішого середньовічного аерофону - шалмею. Ця назва походить від латинського слова «calamus», тобто тростина, комиш. Цей «пращур» гобоя відомий у письмових джерелах Європи ще з XII століття, куди він потрапив зі сходу. Цей музичний інструмент походить від східних «зурни» та «дудука». «Органіст» та «регаліст» - це також синоніми, які мають певні відмінності. У нашому випадку «регал» ужито у значенні невеликого портативного (переносного) органу, на відміну від стаціонарного. Очевидно, що тут мова про «регал» XVI століття, із відповідними конструктивними особливостями. «Інструментісти» - очевидно те саме, що і інструменталісти, тобто музиканти, які грають на будь-яких музичних інструментах. «Пищальник» - загальна назва для музикантів, які грають на аерофонах, тобто на духових інструментах. «Бубнистів» слід розуміти у значені барабанщика, або, по-іншому, тимпаніста. При чому це слово не є вказівкою на сучасний інструмент «бубон». У нашому випадку - це узагальнююча назва для гравця на мембранофонах.

Слова «ігріци», «скоморохи» та «машкарники» також вживані як синоніми. « І грі ци » - це ті хто грають, при чому в нашому контексті мова передовсім про певну виставу, а не гру на музичних інструментах. Слово «скоморох» походить ще з часів і теренів Київської Русі. А от слово «машкарник» використовувалося для позначення людини у масці. Підкреслимо, що, напевно, недаремно в фіскально-облікових документах синонімом до слова «скоморохи» вживаються слова суто музичної сфери, тому доречним буде припустити, що ці актори використовували у своїх виставах музичне мистецтво.

Носії музичних прізвиськ. У академічних філологічних працях для означення «прізвиськ» з писемних пам'яток XV-XVII століть використовується термін - «назви осіб» (Кровицька 2002, с. 7). Проте, для зручності, у нашому дослідженні використовується термін «прізвиська». Прізвиська чоловічого роду, за семантикою, поділяються на п'ять основних лексико- семантичних груп, а найчисельнішою з них є група прізвиськ за родом діяльності та професією (Кровицька 2002, с. 9). Серед прізвиськ за професіями є цілий ряд пов'язаних із музичною діяльністю.

Найстарше свідчення про «музичні» прізвиська на Волині у XVI столітті виявлене нами в описі міста Кременця, що датується 1 жовтня 1548 року. «На вулиці від Марцина Глибокого» мешкав Іван Дутка: «Iwan Dutka» (Атаманенко 2007 (a), с. 30). На другому боці цієї ж вулиці мешкав «шут»: «Szut». Можливо, мався на увазі блазень (скоморох), проте для такого твердження у нас бракує впевненості, адже подібне прізвисько трапилося у доступних нам джерелах лише один раз (Атаманенко 2007 (a), с. 31). Окрім цього, у Кременці на єврейській вулиці замешкував чоловік, прізвисько якого також можна прочитати як Дудка: «Dydka» (Атаманенко 2007 (a), с. 31).

Наступні десятиліття досліджуваного нами часового відтинку виявилися насичені згадками осіб з різними «музичними» прізвиськами, виявленими у документальному матеріалі, який містять актові книги судових установ Волинського воєводства. Це джерело масового характеру вже з 60-х років XVI століття дає не лише щільну хронологію, але й широку представленість різних частин регіону.

Наведемо ряд прикладів у хронологічній послідовності. У виписі з кременецьких замкових книг за 1 грудня 1556 року фігурує слуга кременецького старости Петра Михайловича Семашка на ім'я «Федор Скрыпар» (Поліщук 2007, с. 55).

31 липня 1561 року датується згадка у Луцькій замковій книзі про Яцка Скрипку з родиною, які мешкали в містечку Киселин: «Яцка Скрипка з жоною, з детми» (Мойсієнко та Поліщук 2013, с. 378).

За жовтень 1561 року є згадка про підданного Івана Борзобагатовича Красенського з села Біскупичі, Юска Дудку, який через нічний наїзд слуг Михайла Козинського втратив декілька голів худоби: «у Юска Дудки - волов два» (Мойсієнко та Поліщук 2013, с. 445).

Згідно з люстрацією міста Кременець у 1563 році, Іван на прізвисько Дудка володів двома будинками на Верхній вулиці: «Ulica Gurna... Pierwsza strona tey ulicy... Iwan Dudka 1А... Druga strona tey ulicy... Iwan Dudka ГА», а також кількома городами за містом (Архивъ... 1890, с. 43, 62). На Воскресенській вулиці мешкав Павло Скрипка: «Ulica Woskresienska... PawelSkrzypka 1» (Архивъ. 1890, с. 46).

У реєстрі вибирання грошей на підводну повинність з жителів міста Луцьк за 1566 рік записано імена чотирьох скрипалів, які сплачували переважно з «ремесла», розуміємо, що саме з музичного. Це випливає з аналогічних прикладів з іншими платниками цього реєстру, що мали різні «ремісничі» прізвиська: «Янко Скрыпок - з ремесла, диму», «Федор Скрипица - з краму, меду, пива, півдому», «Мацко Скрипок - з ремесла, пива меду, диму», «Миско Скрипок - з ремесла, перепечайства» (Атаманенко 2007 (b), с. 51, 52, 53).

Згадку про жителя міста Кременець на прізвисько Скрипка виявлено у скарзі кременецької міщанки Зофії про зраду свого чоловіка Миколая від 24 серпня 1567 року: «в Короватника, прозываемое Скрипки» (Безпалько та ін. 2014, с. 132).

А у реєстрі вибирання грошей на підводну повинність з жителів міста Володимир за 1570 рік згадується Лучка Скрипка: «Лучка Скрипка от дому 2 гр. дал» (Атаманенко 2015, с. 98).

У скарзі заславського намісника Василя Коптя на берездівського урядника Прокопа Мервицького, який разом із Томасом Подоським та іншими слугами київського воєводи князя Василя-Костянтина Острозького 27 липня 1575 року пограбував підданих у маєтностях князів Заславських, двічі згадано мешканця села Бачманівка, який мав прізвисько Дудка: «АньдрЬй Дудка» (Безпалько та ін. 2014, с. 197, 203).

У первинному поборовому реєстрі стягнення податку 1576 року з містечка Литовиж згадується дехто Дудчич: «Дудчич - 2 гр. дал» (Атаманенко 2010, с. 76).

У реєстрі підданих маєтку Новий Став (складено 11 вересня 1580 року), який було заставлено князю Янушу Чорторийському у зв'язку з ув'язненням Адама Боговитина, згадується Томило Гудко: «Томило Гудко - полволоки» (Атаманенко 2010, с. 76).

У двох документах за 9 січня та 7 лютого 1582 року фігурує жителька міста Луцьк, названа за ім'ям чоловіка «Федоровая Скрыпичиная». В обох випадках мова йде про борги подружжя та цієї жінки різним кредиторам - пані Лагодовській та луцькому єврею Шимону Новаховичу. Очевидно, після смерті чоловіка Федора Скрипиці, про якого є згадка ще в 60-х роках XVI століття, його вдова опинилася у скрутному фінансовому становищі (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 24-24 зв., 126 зв.).

19 березня 1582 року у селі Деречин за дорученням опікунів дітей та майна волинського підстолія Ґабріеля Прусиновського було складено інвентар різних маєтків: Біле Поле, Деречин, Завидів, Конюхи, Кути і Млинів, з реєстром підданих та їх повинностей. Серед мешканців села Деречин згадано «Мартина Дудку огородника» (Безпалько та ін. 2014, с. 367).

У скарзі луцьких міщан на неправомірні дії вікарія головного луцького костелу ксьондза Ґреґора, який, начебто, у стані алкогольного сп'яніння із озброєними людьми 7 квітня 1586 року напав на міський ринок, побив та поранив торгівців і пограбував товари, а однією з постраждалих та свідком події виступила вже згадувана вдова Федора Скрипника: «Федоровиная Скрыпичиная поведила...» (Архивъ... 1859, с. 218).

За 27 жовтня 1588 року є свідчення, що у маєтку Лисин, на південь від Луцька, мешкав селянин, прізвисько якого також утворено від назви музичного інструменту, дудки: «Сеньчик Дудка» (Безпалько та ін. 2014, с. 479).

11 листопада 1592 року було складено інвентар міста Ямпіль та прилеглих до нього сіл із реєстром підданих. Тут згадано ще трьох осіб, прізвиська яких вказують на музичні професії. Двоє з них були міщанами Ямполя: «Войтко Скрипка» та «Гаврыло Дудик» (Безпалько та ін. 2014, с. 494). Ще один музикант мешкав у селі Вязовець: «ФедорДудка» (Безпалько та ін. 2014, с. 495).

Важливе уточнення міститься у документі, в якому описуються події, що відбулися 12 жовтня 1595 року. Запис містить скаргу Міхала Мишки-Варковського на віленського тивуна, кам'янецького старосту Яна Паца, що останній пограбував його слуг та підданих з села Варковичі, які їхали на ярмарок до Княгинина. Зрештою, серед постраждалих значиться особа з «музичним» прізвиськом і що важливо, у нього забрали музичний інструмент, від якого і походить його прізвисько - «Рядко Дудка»: «у Рядника Дудки взяли и пограбили ярмякь сермяжъный, коштовал сорок грошей литовских, дуду, которая стала копы грошей литовъскои» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 48, арк. 699 зв., 700 зв.). Таким чином цей приклад підкреслює, що «музичні» прізвиська давалися, так би мовити, практикуючим музикантам.

11 березня 1604 року волинським возним Геліяшем Данчевським було складено інвентар Сатиївського маєтку з реєстром підданих у прилеглих до нього поселеннях, при взятті в опіку дітей та маєтності покійного волинського воєводи князя Олександра Острозького його братом краківським каштеляном, князем Янушем Острозьким (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 70, арк. 177-180). В переліках голів господарств зафіксовано ще ряд прізвиськ, пов'язаних із музичною справою. Серед «тяглих» підданих села Сатиїв указані «Стецко Дyдчич» та «Пархом Дyдчич», а серед «підсусідкових» - «Андрея Дyкала Дyдку». У селі Дядьковичі мешкав «Гришко Дудчене». У містечку Жорнів замешкували «Гарасим Дyдченя», «Гаврило Гудофал» та «Петръ Дудка».

Тоді ж, волинським возним Геліяшем Данчевським, було укладено інвентар маєтку Княгинин, покійного князя Олександра Острозького (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 70, арк. 180-182 зв.). Згідно документу у цьому селі замешкував «Миско Дудка».

7 червня 1604 року у Луцькі ґродські книги було вписано визнання Адама Олшамовського та його дружини Федори з Воютина про надання волі підданому села Волиця Рогозинська, Андрію Гудці та його сім'ї: «Андрея Гудка» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 72, арк. арк. 203-203 зв.).

Як видно з корпусу досліджених актових документів, існувало три слова, які були формоутворюючими для всіх «музичних» прізвиськ - «дудка», «скрипка» та зрідка «гудка».

Луцькікантори-юдеї. Про кантора у луцькій юдейській громаді, але без указання імені, маємо згадку у скарзі єврея Айзака Мошієвича на золотаря Білицького від 31 липня 1592 року. Займаючись лихварством, він, за дорученням кредитора, разом «з жидом, канъторомъ нашим жидовскимъ» ходив до вказаного ремісника вимагати повернення позики (Безпалько та ін. 2014, с. 477).

А 1 січня 1599 року вже уся громада луцьких євреїв-рабанітів вносить скаргу до луцьких ґродських книг на слугу луцького і берестейського біскупа Берната Мациєвського, Бусахарця Дзюлія, який з помічниками вчинив погром синагоги і єврейських будинків у місті Луцьку. Тут у визнанні луцького возного Матиса Славоґурського про огляд заподіяних шкод та ран потерпілих двічі згадано кантора - «Мошка Мелиховича, кантора, в чоло ранили», «Мошка Мелеховича, кантора жидовского» (Безпалько та ін. 2014, с. 614, 615).

Нагадаємо, що один з обов'язків кантора (хаззана) - це спів релігійних піснеспівів.

Луцькі органісти. Наразі найдавніша виявлена нами згадка про органіста у Луцьку походить з документів ревізії Луцького замку, що датується 12 липням 1552 року. У переліку жителів міста, під юриздикцією луцького католицького біскупа, значився органіст на ім'я Кузьма: «orhanista Kuzma» (Архивъ... 1886, с. 176). Цей фрагмент важливий з огляду на те, що ім'я органіста видає в ньому русина. Таким чином руйнується міф про те, що органи поширилися на Волинь лише в кінці XVI століття і що цей процес був напряму пов'язаний із укладанням Люблінської унії.

Запис зі скаргою луцького міщанина Яцька Богушевича на писаря луцької митної комори Томаша оповідає про конфлікт 23 серпня 1582 року в домі луцького органіста. Він, хоча і не вказує імені музиканта, однак конкретизує його приналежність до служби у луцькому кафедральному костелі: «будучи, дей, мне с паномъ Мисевскимъ и з ыншими учтивыми людми в дому оръганисты костела луцког Светое Тройцы» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 1054 зв.-1056). За характером перебігу подій можемо розуміти, що в цьому будинку розміщувалася корчма.

23 березня 1602 року у Луцьку було ухвалено декрет луцького ґродського суду про звільнення будинку луцького органіста Яна від сплати чопового податку, з огляду на привілей короля Зиґмунда ІІ Августа: «Волность от побору дому оркганистиного» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 64, арк. 305 зв.-306). Претензії про несплату податку були висунуті міщанину Яну, «на тот час в дому оркганисты костела луцкого мушкаючого». Оподаткувати будинок органіста намагалися на підставі ухвали Варшавського сейму 1601 року, щодо продажу пива, меду та горілки: «иж чопового водле уфалы сеиму Варшавского близко в року тисеча шестсот первом пърошлого од шинъкованя пива, меду и горелку, всего сумою тридцат копъ грошеи литовских, за рокъ прошлыи тисеча шестсот першии не заплатилъ, яко тотъ позов о том ширеи сведчи». Проте, на суді виступив сам органіст, надавши привілей великого князя литовського Сигізмунда ІІ Августа від 1546 року, який своїм рішенням звільнив будинок органіста від усіх податків та повинностей: «од короля его милости светое памети Жикгмонта Августа в року тисеча пятсот чотыридесят шостом домовы тому наданым, которым его королевская млст дом тот, яко костелныи, од вшелякихъ податков и капсчизны и инших повинностеи волным вечными чсы учинит рачил». Спираючись на такий вагомий аргумент, суд визнав правоту відповідачів: «позваного Яна, который тот дом за нанятем од оркганисты трымает, также и самого оркганистy од позву и речи, в немъ описаное, волного yчинилисмы». З огляду на це свідчення, виникають підстави припустити, що стаціонарний орган міг бути встановлений у щойно побудованому мурованому кафедральному костелі Святої Трійці близько 1545 року, а звільнення від податків локації у місті, що перебувала у церковній власності, було ініційовано для подальшого фінансового забезпечення музиканта-органіста.

Той самий Ян згадується як луцький органіст і у 1603 році. З документу від 7 вересня дізнаємося, що музикант мав ще одне джерело прибутку, в його будинку винаймав житло Мигаль Угрин: «... который мешкал наймомъ в дому Яна Оркганисты...» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 67, арк. 906 зв.-907).

Пищики, сурмачі, трубачі. Всі ці назви музикантів вже зустрічалися у документах про оподаткування населення та полемічних роботах Івана Вишенського. Проте відзначимо, що контекст згадок цих осіб засвідчує, що вони були або військовими, або служили виключно представникам шляхти.

Найдавніша з таких згадок датується 20 лютого 1571 року. По смерті князя Лева Санґушка Коширського було складено перелік слуг із зазначенням їх винагород. Серед них була група «пишчиків», тобто гравців на аерофонах, у кількості чотирьох осіб: «Пишъчкомъ: Янушу трубачу труба, злот. полских 7 дано, Кгикгорови злот. полских 11 дано, Яну злот. полс. 10 дано, Юрку злот. полских 4 дано» (ANK AS, Rзkopisy, № 24, 1). Прикметно, що принаймні один з пищиків був трубачем, ба більше, поруч з його ім'ям згадано трубу.

Із записів Заславської замкової книги отримуємо ряд згадок про місцевих трубачів. 26 лютого 1573 року Єста (Юста) Трубач постає в якості відповідача у справі розшуку краденого одягу: «у Есты Трубача» (ANK AS, Rзkopisy, № 27, s. 185). Того ж дня Іван Сурмач («Иван Сурмач») виступає свідком угоди з обміну нерухомістю (ANK AS, Rзkopisy, № 27, s. 185). А 10 березня 1573 року пушкар Заславського замку Олексій Яковлевич засвідчив, що Миско Зубцевич трубач заповів йому свій дім: «ему в духовницы Миско Зубцевич трубач отказал» (ANK AS, Rзkopisy, № 27, s. 186). Згодом, 26 липня 1573 року той самий пушкар Олексій вносить до замкової книги текст заповіту Михайла Филиповича Москвитина, в якому одним із свідків вписаний «пан Миско Зубцевич, трубач их млсти кнжат Жославских» (ANK AS, Rзkopisy, № 27, s. 279). Заповіт складено 22 вересня 1572 року.

Про кількох трубачів згадано у скарзі Костянтина Колпитовського та його дружини Ганни Костюшкович Хоболтовської від 18 липня 1579 року. В документі йдеться про напад Станіслава Хмєлєвського, Андрія Зеленського, Петра Костюковича Хоболтовського, Прокопа Волчка на чолі кількасотенного загону на поля маєтку Хмілів Болоховичі. Чисельних добре озброєних нападників супроводжували не лише легка артилерія, але й трубачі: «конъно збройно о колкосотъ чоловека зъ гаковницами, з ручницами, з луки, з рогатинами, с косами и з иными бронями, войне належачими, з трубачми...» (ЦДІАК, ф. 28, оп. 1, спр. 12, арк. 260 зв.).

Про військового сурмача йдеться й у скарзі земського кременецького підсудка та королівського ротмістра Гаврила Головинського.

У ній зазначено, що 23 квітня 1601 року один жовнір із його роти на ім'я Дем'ян Трушевич з товаришами та помічниками умисно вбив з вогнепальної зброї Трохима, сурмача ротмістра: «постреливши с полгаку, сурмача моего Трохима зранил и, замордовавши, в став Колодезский утопили...» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 62, арк. 343 зв.-344).

Також 13 травня 1602 року у Луцьку, під час угоди про купівлю коня луцьким євреєм Юдкою Шимоновичем у шляхтича Войтеха Цибульського, у якості свідка угоди згадано трубача на ім'я Адам, який служив одному з представників шляхетського роду Ходкевичів: «Адамъ, трубач его мл. пна Ходкевича» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 62, арк. 378).

А волинський возний Ян Ярмошевський на луцькому ґродському уряді подав для вписання в книги запис своїх свідчень, що він 24 липня 1602 року в маєтку Божів (який належав Маруші Боговитинівні, дружині Матвія Малинського) бачив трубача Софії Головчинської, вдови князя Григорія Санґушка: «виделом немало людей конных з ручницами слуг дворных велможное ее млсти кнежны Зофиеи з Головчина, малжонки позосталое небожчика кнжати Григоря Сангушка Коширского каштеляна браславского, з ручницами и при них трубача» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 62, арк. 611).

2. Музичні інструменти

Ил. 1 Зображення невеликої лютні (Quintern), 1511 рік. Музично- теоретичний трактат «Musica getutscht und auЯgezogen durch...» 1511 року Себастьяна Вірдунга (Virdung 1511, s. B II)

У цьому розділі досліджуються назви музичних інструментів, які були віднайдені в актових книгах Волині XVI - початку XVII століть. Важливо відзначити, що корпус назв музичних інструментів досить різноманітний. Серед них є й такі, які виразно вказують на іноземне походження. Істотно конкретизується розуміння про побутування кобзи у ранньомодерний період, адже у суспільній свідомості існує глибоко вкорінене уявлення про кобзу, як суто український традиційний народний музичний інструмент.

Кобзи та лютні. Чи не найдавніша документальна згадка про кобзи на Волині у ранньомодерний час датується 3 серпня 1562 року й міститься у скарзі Януша Прокоповича Угриновського на Адама Несвіцького, який зі слугами та помічниками 1 серпня напав на будинок скаржника у селі Несвіч та пограбував майно. Окрім одягу та зброї серед пограбованих речей згадуються два музичні інструменти: «квинтарну и кобзу турецкую» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 4, арк. 160). За цим описом можна приблизно скласти уявлення, якими були ці музичні інструменти.

Прикметно, що музично-теоретичні трактати початку та середини XVI століття вказують на те, що словом «квінтарна» (Quintern) найчастіше означали лютню невеликого розміру. Зокрема, цей висновок випливає з трактату «Musica getutscht und auЯgezogen durch...» 1511 року Себастьяна Вірдунга (Іл. 1) (Virdung 1511, s. B II).

Це саме зображення «квінтарної» лютні з трактату Себастьяна Вірдунга, але у дзеркальному положенні, вміщено у трактаті Мартина Агріколи «Musica instrume[n]talis deudsch...» 1542 року (Іл.)

Іл. 2 Зображення невеликої лютні (Quintern), 1542 рік. Музично-теоретичний трактат Мартина Агріколи «Musica instrume[n]talis deudsch...» 1542 року (Agricola 1542, s. E I)

Іл. 3 Зображення невеликої гітари (4. Quintemа), 1619 рік. Музично-теоретичний трактат «Aller musikalischen alten und neuen.» 1619 року Міхаеля Преторіуса (Praetorii 1619, s. BIIIIr)

Інше тлумачення «квінтарної» лютні подано у багатотомній праці Syntagma musicum німецького теоретика музики Міхаеля Преторіуса. Зокрема, у першій книзі Aller musikalischen alten und neuen... другого тому De organographia, виданої у Вольфенбюттелі у 1619 році, детально описується не тільки форма музичного інструменту, але й соціально-культурне середовище його використання: «Quinterna oder Chiterna, ist ein Instrument mit vier Choren welche gleich wie die allerelteste Lauten (deren Num. 24. gedacht worden) gestimpt warden: Hat aber seinen runden Bauch kaum zween oder dreh Finger hoch. Dere AbriЯ in Sciagraph. Col. XVI zu finden. Etliche haben 5. Chorsaitten und brauchens in Italia die Ziarlatini und Salt'in banco (das sind beyn uns fast wie die Comoedianten unnd Possenreisser) nur zum schrumpen; Darein sie Villanellen und andere narrische Lumpenlieder singen» (Квінтерна, або цитерна - це інструмент з чотирма хорами струн, налаштованих подібно до дуже ранніх лютень (розглянутих у розділі XXIV). Вони не мають опуклої деки, але як пандори дуже пласкі і навряд чи [мають] два, чи три пальці у глибину. Її зображення знаходиться на таблиці XVI.5. В Італії шарлатани та блазні використовують [їх] для простих награвань, супроводжуючи свої вілланели та інші вульгарні, клоунські пісні) (Praetorii 1619, s. 53). З цього трактату випливає, що «квінтарна» - це невелика італійська гітара, яка була популярна у середовищі «шарлатанів та блазнів» (Іл. 3) (Praetorii 1619, s. BIIIIr).

Отже, маючи такі варіанти опису «квінтарної», важко впевнено пристати до якогось одного, адже власне українські джерела вкрай малослівні у цьому питанні. Проте у двох відмінних тлумаченнях є дещо спільне - йдеться про невеликий лютнеподібний музичний інструмент.

Другий інструмент - кобза, очевидно, мала турецьке походження, на що вказує текст актового документу. Прикметно, що про турецькі кобзи того часу збереглися автентичні вербальні та іконографічні джерела. Дослідник М. Емін Сойдаш зазначає: «Джерела, які включають первинну інформацію для реалізації реконструкції релікту [кобзи], в основному відносяться до XVI-XVII століть; і відповідно до них половина грушоподібної звукової коробки кобзи була покрита шкірою, а друга половина деревом. Вона мала відносно довгий гриф без ладів і три подвійні жильні струни (плюс можливо [четверта] коротка струна») (Soyda§ 2017, p. 158). Проте, у документі немає точної вказівки, що назва інструменту відповідає назві музичного інструменту з турецьких теренів, тобто копузу (kopuz). Можна припустити, що у актовому документі справді йдеться про хордофон, адже його згадано у зв'язці із іншим хордофоном, квінтерною. Ми й нижче спостерігатимемо, що слово «кобза» часто використовувалося без прикметникового означення «турецька», тобто вже як місцева, усім зрозуміла і поширена назва.

Зауважимо, що турецькі іконографічні джерела цього часу навіть подають певні варіанти у зображенні відповідних копузів (kopuz) (Іл. 4) (BEYAZIT 2014, s. 105).

Іл. 4 Зображення турецьких лютнеподібних хордофонів, 1582 рік. Альбом «Surname-i Hьmayun» 1582 року (BEYAZIT 2014, s. 105)

Про кобзу без додаткових характеристик згадано і в скарзі київського зем'янина Богдана Степановича Дублянського щодо його побиття та пограбування Криштофом Кобилкою, яка була внесена у Луцьку ґродську книгу 13 березня 1570 року. Подія відбулася під час конфлікту в одному з шинків Луцька, й у результаті нападник відібрав «... лук... саблю, кордъ, шапку и кобзу...» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 12, арк. 150-150 зв.).

Ще одну турецьку кобзу та лютню згадано у документі від 16 лютого 1580 року. Мова про освідчення возним пограбування маєтку Підбереззя, який Данилей Костюшкович тримав у заставі від Філіпа та Федора Бокіїв. Саме останній і здійснив пограбування. Серед відібраних речей вказано «лютню, коштует таляров старых шест, кобза турецкая, коштует копу литовскую» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 21, арк. 157 зв.).

У записі скарги, датованому 16 вересня 1582 року, про пограбування того ж року маєтностей полоцького воєводи Миколая Монвида Дорогостайського жовнірами королівських рот, які йшли з Литви на Поділля, також згадується кобза. Вояки тривалий час перебували в околицях Луцька та вчиняли наїзди й грабунки підданих у його маєтках. Зокрема, у селі Романів серед переліку пограбованого майна місцевого коваля є згадка про недорогу кобзу: «кобъзу за грошей дванадцать» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 26, арк. 1044).

Служебник Григорія Колмовського, Г ригорій Внук, у скарзі на князя Юрія Чорторийського та його помічників засвідчив, що уночі 11 лютого 1593 року останні напали на його помешкання у місті Луцьк і викрали гроші, одяг, зброю та недорогий музичний інструмент: «копзу, которая ме коштовала золотый чирвоный» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 43, арк. 157 зв.).

У містечку Сураж 18 вересня 1597 року під час ярмарку стався конфлікт між приїжджими шляхтичами та місцевими мешканцями, в результаті якого міщанина «...Ивана Гончара при пограбеню кобзы збили и зранили и оную кобзу до себе взяли, которая, деи, кобза талер коштовала» (Безпалько та ін. 2014, с. 587). Примітно, що власником кобзи вказаний ремісник, який очевидно був професійним гончарем, тобто кобза, швидше за все, використовувалася ним для музичних розваг, а не для заробітку.

Коштовно оздоблена кобза згадується у документі, вписаному у Володимирські ґродські книги, який містить скаргу єврея Бера з містечка Свинюхи на священика Іоана. 7 вересня 1598 року останній з помічниками, начебто, перестрів скаржника на дорозі зі Свинюх до Володимира, побив його й пограбував гроші та майно, зокрема й музичний інструмент. У документі міститься важливе уточнення, що позолочена кобза призначалася для розваг дитини шляхтича1: «кобъзу позлотистую, которую-м вез детяти панскому» (Безпалько та ін. 2014, с. 613).

Про іншу недорогу кобзу йдеться у скарзі Адама Сопотка на Івана Єловича Букоємського та його синів Миколая, Івана та Василя, а саме, що вони з помічниками 14 березня 1600 року напали на його дім у селі Букойма та захопили двір, де пограбували майно господаря та його слуг. Зокрема, у Войтеха Вишомирського, окрім одягу та інших речей, була відібрана «кобза, куплена за грошей двадцет чотыри» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 56, арк. 492).

Знаходимо згадку про подібний інструмент і в скарзі Остафія Єловича Малинського на Станіслава Менкинського та його помічника Марцияна Тарновського, які в час перебування скаржника у Луцьку, перед світанком 19 лютого 1605 року, начебто, викрали його доньку, а також прихопили із собою деякі речі. Серед них була і коштовна турецька кобза, оздоблена перламутровими мушлями: «кобъзу, перловою матицею озасажоноя турецъка, за золотых дванадцатъ» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 73, арк. 115). Відзначимо, що це вже третя згадка про турецьку кобзу.

Цитара. У записі скарги, який датується 23 серпня 1597 року, Лева Бережецького на пана Францишека Халецького, мовиться, що останній з помічниками 9 серпня 1597 року вночі наїхав на дім його брата Вавринця Бережецького в селі Почапки, де жорстоко вбив господаря, а майно пограбував. У переліку пограбованого, серед іншого, згадується цитара у футлярі: «цытара нова з пугъздрум» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 50, арк. 634). Але який інструмент мався на увазі у цьому записі? Згідно словника Памви Беринди «Лекаконъ славеноршсскїй...», виданого у Києві у 1627 році, словом «цитара» позначали будь-який хордофон, тобто струнний музичний інструмент. Синонімом до цього слова подано назви музичних інструментів «гусла» та «арфа» (Німчук 1961, с. 28). Проте у вже згаданому трактаті Міхаеля Преторіуса Aller musikalischen alten und neuen... 1619 року є згадки і зображення трьох різних лютнеподібних Зазначимо, що мався на увазі люблінський воєвода, луцький староста Марко Собєський, якого Бер назвав своїм паном.

Цитар, таким чином термін цитара закріплений за цілком конкретним музичним інструментом (Іл. 5) (Praetorii 1619, s. 54-55).

Іл. 5 Зображення лютнеподібних цитар (Cither), 1619 рік. Музично-теоретичний трактат «Aller musikalischen alten und neuen.» 1619 року Міхаеля Преторіуса (Praetorii 1619, s. A 5)

Скрипки. Зазначимо, що на Волині у досліджуваний період музичний інструмент означали словом «скрипиця», тоді як слово «скрипка» стосується лише для означення музиканта.

Один з найцікавіших, на наш погляд, музичних інструментів на Волині цього часу - італійська скрипка, яка згадується у документі, складеному 12 серпня 1593 року. У скарзі Яна Гурка Омеляницького на Миколу Яловицького зазначено, що останній, 3 серпня вчинив напад на його дім у селі Омеляни, де з комори пограбував майно, зокрема дорогу італійську скрипку, що коштувала чотири червоних золотих: «скрипицу влоскую, которая мене коштовала чотыри чиръвоныхъ золотыхъ, и инъшихъ речей немало...» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 44, арк. 198-198 зв.). Поки що це єдина відома нам конкретизована згадка про скрипку італійського походження на Волині не лише у документах XVI, але й XVII століття.

Згадка про італійське походження скрипки дуже важлива в контексті загальноєвропейської історії музики, адже скрипки сучасного типу з'явилися в Італії в середині XVI століття і не виключено, що саме цей музичний інструмент мається на увазі у представленому документі. Проте для впевненого ствердження цієї тези бракує доказів, адже нам не відомо як співвідноситься назва «скрипиця» XVI століття із сучаним розумінням цього слова. Наприклад, можна припустити, що цим словом позначали будь-які хордофони, на яких можна «скрипіти», зокрема і середньовічну скрипку (фідель).

Про якусь скрипку згадано у документі, що був поданий до Луцького ґродського суду 16 травня 1599 року від імені слуги князя Костянтина Острозького, намісника крупського маєтку Стефана Брезинського (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 55, арк. 435-437)1. У гурті лялькарів, які виступали у сусідньому селі, після Великодня, перебував Омелько Щесник, який грав на «скрипиці».

Дуда. У відомій скарзі луцького та острозького православного єпископа Кирила Терлецького на луцького старосту Олександра Семашка від 24 квітня 1591 року йдеться про те, що останній, на Великдень, перешкоджав відправляти богослужіння в соборній церкві Івана Богослова. Він сів в компанії слуг у церкві і «завів» музику та танці. Біля одних дверей розмістились староста зі своїми слугами, а біля інших - музиканти з дудами та іншими музичними інструментами: «а другие рекфалы, дудами и иными музыками заступаетъ» (Архивъ... 1859, с. 295). Детальніше про цей документ йтиметься в останньому розділі.

У вже згадуваному документі зі скаргою Міхала Мишки-Варковського на віленського тивуна, кам'янецького старосту Яна Паца про напад 12 жовтня 1595 року останнього зі своїми слугами на підданих скаржника, під час поїздки на ярмарок, серед інших речей музиканта- дударя пограбовано «дуду, которая стала копы грошей литовъскои» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 48, арк. 700 зв.).

Найпевніше, у цих згадках під словом «дуда» мається на увазі волинка.

Труби та смик. У ряді документів з теренів Волині згадуються й інші гравці на аерофонах. Найстарша така згадка, про яку вже йшлося вище, датується 20 лютого 1571 року. По смерті князя Лева Сангушка Коширського було складено перелік слуг, серед яких зазначено трубача Януша із трубою: «Янушу трубачу труба» (ANK AS, Rзkopisy, № 24, 1).

11 жовтня 1600 року було записано свідчення возного про огляд тілесних ушкоджень служебника Войтеха Витвинського Станіслава Бобовського, якого напередодні, 16 вересня, побили і пограбували скриголовські піддані Миколая Ясеницького. Згідно цього свідчення, у постраждалого були відібрані гроші та речі, серед яких згадуються два музичних інструменти: «смык за гршей дванадцать, трубу мысливскую за таляр, оборвали» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 61, арк. 70 зв.). Перший інструмент очевидно хордофон, але, за браком додаткових відомостей, складно однозначно стверджувати, який саме це інструмент. Можливо, тут мається на увазі наявність смичка, або ж струни за яку можна смикати. Єдине, що можна з впевненістю стверджувати - цей інструмент був дешевим і невибагливим. А от другий - це мисливська труба, або навіть ріг, який був значно дорожчим за смик і коштував таляр.

7 лютого 1605 року у Луцькі ґродські книги було вписано тестамент (заповіт) пана Міхала Ґабрияловича Свяцького, слуги київського воєводи князя Василя-Костянтина Острозького, де в розпорядженнях небіжчика про майно, серед іншого, згадується «труба рокговая оправная» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 72, арк. 367).

Бубон (барабан). 29 травня 1601 року у Луцькі ґродські книги було внесено визнання волинського возного Криштофа Щуки зі звинуваченням Каспара (ромської народності) в тому, що він викрав свого сина Криштофа зі служби київського каштеляна Івана Чаплича Шпановського та втік до містечка Райгород. У документі йдеться, що в домі київського каштеляна хлопця навчили читати, писати і грати на бубнах: «его наyчоно читати и писати и до справ рыцерских был добре научоный, а меновите, же умел добре читати и писати и на бубнах бити» (ЦДІАК, ф. 25, оп. 1, спр. 62, арк. 408 зв.-409). Який саме мембранофон ховається за словом «бубни» не відомо, адже тут міг бути як власне бубен у сучасному розумінні слова, так і будь-який інший інструмент із мембранофонів, як то барабан, литаври тощо.