Максим Березовський в Глухові. Музичне життя міста

Размещено на http://allbest.ru

Київський національний університет культури і мистецтв

М.С. Юрченко, кандидат мистецтвознавства,

професор кафедри музичного мистецтва

Анотація

Місце народження кожної людини створює для неї особливий, неповторний, індивідуальний світ, в якому формуються її основні поведінкові навички, створюється система цінностей, оточення організовує спектр чуттєвих орієнтирів маленької особистості. Особливо це стосується звукової аури, що оточує дитину, надто коли вона наділена підвищеною чуттєвістю до звуків та вродженим відчуттям гармонії. Все це відноситься до «героя» статті, до людини, яка спромоглася піднести музичне мистецтво свого краю до світового рівня - Максима Березовського.

Ключові слова: Максим Березовський, Глухів, біографія, музичне життя.

Вступ

Постановка проблеми та її актуальність. Зараз, коли віднайдена основна частина творчого спадку композитора (принаймні хорового), найменш вивченою ділянкою «березовськознавства» залишається його біографія. Тому дуже важливо дослідити усі відомості, що стосуються життєвих періодів Максима Березовського, які усталилися в сучасному музикознавстві: Україна (Глухів, Київ), Росія (Оранієнбаум, Санкт-Петербург, можливо, Москва), Італія (Болонья, Ліворно, Піза, можливо, Флоренція). З'ясування музичної ситуації в містах його проживання дасть краще розуміння як загального формування творчості композитора, так і конкретних стильових зв'язків його творів з музичним середовищем, витоків мелодизму, фактурного насичення, жанрових особливостей, тощо. Кожен життєвий період є по-своєму важливим для біографії М. Березовського і має бути якомога повніше охарактеризований з залученням рідкісних друкованих та рукописних архівних джерел з урахуванням історичної, політичної, соціальної та загальнокультурної ситуації. Дана стаття присвячена найпершому глухівському періоду життя композитора, коли тільки починалося формування його музичних смаків.

Основною джерельною базою стали відомості з мемуарів українських діячів XVIII ст., зокрема, щоденники Якова Марковича та Миколи Ханенка; статті в серії видань «Киевской старины»; замітки в газетах ХІХ ст., таких як «Черниговские губернские ведомости». Багато нового з'явилося в сучасній історичній літературі, наприклад, дослідження О. І. Путро, Ю. А. Рудчука, в яких містяться уточнення стосовно функціонування адміністративних і соціальних органів Глухівщини, а також описується діяльність останнього гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського. Використовувалися напрацювання відомих дослідників, серед яких фундаментальні дослідження Л. Корній, О. Цалай-Якименко, К. Майбурової, В. Іванова. Спочатку в статті з'ясовуються перші відомості про народження та перебування в Глухові Максима Березовського; оглядається відомий план Глухова 1750 р. Залучаються додаткові свідчення з особистого архіву автора статті, а саме - спогади одного з нащадків Березовських, з яким автор був особисто знайомий. Зі спогадів Михайла Олександровича Березовського випливає, що рід Максима перервався через відсутність у нього дітей, а рід його рідного брата Петра, навпаки, дав плідну родову гілку Березовських, що були записані у дворянських книгах Черніговської губернії. Пропонується версія виникнення прізвища «Березовський» від сусіднього з Глуховом села Береза (за аналогією з прізвищем Бортнянського). Наостанок наводяться цікаві відомості про ранній період життя Максима Созонтовича, що їх записав Віктор Аскоченський від престарілих сучасників, які пам'ятали нашого композитора ще студентом Києво-Могилянської академії. Ці відомості слугують поштовхом для з'ясування можливостей приватної музичної освіти в Глухові того часу. Переходячи до опису основного матеріалу, спочатку надаються відомості про стан міста Глухова середини XVIII ст.: забудова, визначні будівлі, що з'явилися в місті в зв'язку з його столичним статусом; стан загальної культури, зокрема, планування відкриття університету в Батурині та, в зв'язку з цим, виникненням книжкової лавки Академії наук в Глухові.

Метою даної роботи є з'ясування рівня музичного життя в Глухові середини XVIII ст., за часів дитинства та дорослого життя Максима Березовського. Відповідно до мети, треба було провести значну пошукову роботу з опрацювання рідкісної друкованої літератури, зокрема діаріуші XVIII ст., періодику ХІХ ст. та сучасну історичну й спеціальну музикознавчу літературу. Перевагою даного дослідження може бути введення до наукового обігу імен співаків та музичних діячів з архівних рукописних матеріалів України та Росії, що таким чином дає змогу більш повно відповісти на поставлені завдання.

Основний матеріал

Загальний стан музичної, зокрема співацької, культури в Глухові неможливо уявити без музичного оточення, в якому перебувала тогочасна Україна. Широковідомий надзвичайно високий рівень співацької культури в Україні XVII ст. Тому дуже важливо навести дані, що фіксують стан співацького навчання у церковно-парафіяльних школах Лівобережжя першої половини XVIII ст. Документ свідчить, що хлопчики за два роки навчання мали вивчити напам'ять основні богослужби та гласи на «Господи воз- звах» та «Бог Господь» і знати дві нотні системи. Тобто загальний дуже високий рівень співацької освіти і виконавської культури ще зберігався в Україні в середині XVIII ст. Красномовним прикладом цього слугують архівні записи та відомості зі щоденників сучасників про концертні виступи в Глухові як окремих солістів, так і цілих творчих колективів.

Щодо приватного музичного навчання, то дуже цікавим фактом стали відомості про функціонування у цьому столичному місті приватного пансіону Ганни Леянс з викладанням музики (зокрема, гри на фортепіано). Як виявилося, подібні навчальні заклади існували й в інших містах Лівобережжя. Особливість Глухова - існування куреня, де навчалися військові канцеляристи - «золота молодь» козацької старшини, які мали отримати в майбутньому ключові адміністративні посади. Молоді люди культивували в своєму побуті музичні вправи: гру на скрипках, басах, гуслях, флейтах, особливо захоплювались співом, в чому «не поступалися кращим півчим». Не виключено, що ці молоді люди могли самі навчати музики дітей.

Виявилося, що в Глухові існувала значна спільнота німців, для яких була побудована церква, де звучала протестантська музика (лютеранський пастор до 1766 р. був єдиним на усе Лівобережжя). Цей факт примушує пригадати хоровий концерт М. Березовського «Das FaterunseD» та «Німецьку обідню» Д. Бортнянського. Звичайно, найбільш знаменитим музичним закладом Глухова була музична школа - перший спеціалізований навчальний заклад у Російській імперії. У статті, спираючись на фундаментальні праці, описується її функціонування. Особливо наголошується на високому рівні музичної освіти, і робиться висновок про те, що ця школа, на відміну від загальних церковно-парафіяльних шкіл, не виховувала музикантів для потреб України, а навпаки - викачувала найталановитіших музикантів до російського двору, тобто стала верхівкою колонізаторського процесу російського уряду, що проводився впродовж усього XVIII ст. Залучаючи нові архівні дані, уточнюються імена помічників регента Федора Яворського - артистів Придворного хору, які допомагали йому в наборах хлопців, вчителя «сотника Брежинського»; ведуться роздуми про подальшу долю школи.

Наостанок у статті говориться про діяльність капели гетьмана Кирила Розумовського. Оглядаються відомості з літератури, де визначається особлива роль капели для пожвавлення хорового життя в столицях імперії та про той видатний внесок, який зробила капела під керівництвом регента Андрія Рачинського - першого колективу, який познайомив російську публіку з новим класицистичним стилем. У статті докладно аналізуються біографічні та творчі дані про «художнього керівника» капели Григорія Теплова - його активну проукраїнську позицію, яку він закріпив у політичних документах, та його керівництво колективом як талановитого музиканта. Багато уваги приділяється хоровим керівникам капели Корнілію Юзефовичу та Андрію Рачинському. Залучення архівних матеріалів дозволило уточнити роль кожного з них та залучити до наукового обігу імена учасників капели - видатних вокалістів. Також наводяться нові архівні дані про діяльність відомого співака та автора проєкту нотного друку в Російській імперії Григорія Головню, який був щільно пов'язаний з Глуховом.

У кінці робиться висновок про те, що, перебуваючи в Глухові, молодий Максим Березовський міг отримати якісне музичне навчання, для чого у нього був досить широкий вибір: приватне навчання у вчителів пансіону Ганни Леянс, у військових канцеляристів чи в музичній школі; практика виконавця в капелі гетьмана Кирила Розумовського під керівництвом Андрія Рачинського. Місце народження має величезне значення для формування особистості, коли місце народження збігається з роками дитинства й юності майбутнього культурного діяча, особливо коли це стосується такої неординарної постаті, як Максим Березовський. Таким місцем для митця був Глухів - місто, яке у

XVIII ст. стало не тільки адміністративним центром Лівобережжя, але й місцем, де зосереджувалися найкращі митецькі кадри краю. Видатні постаті, величні споруди, адміністративні можливості, потужні тенденції розвитку - усе розмаїття столичного життя приваблює творчий, підприємливий люд, що прискорює життєвий пульс та сприяє культурному розвою. Такий збуджений стан життя міста, що бурхливо розвивається, напевно, відрізнявся від життя селянського - патріархального й розміреного. Це повністю відноситься до Максима Березовського, бо якщо він дійсно народився в Глухові й провів там дитинство (можливо, й юні роки), то це мало б сформувати в нього потяг до інтенсивної творчості, розвинути цікавість до нового, незвичного, сучасного, до відкриттів незнаних горизонтів. Як показують дослідження творчості композитора, саме ці якості віднаходимо в його творах, коли Березовський шукає нових виразових засобів, відкриває нові, незнані для його сучасників жанри, більше того - розриває стилістичні рамки, сміливо прямуючи до нового світовідчуття, до нової стилістики. При цьому перебуваючи у постійній зміні власних критеріїв, в пошуках не тільки виразових засобів, а й нових ціннісних категорій, міняючи й відкриваючи в собі не один стиль.

Що нам відомо про глухівський період Максима Березовського? Про його народження в Глухові вперше написав бібліотекар Придворної співацької капели Петро Бєліков [5, с. 359], а час його народження - 16 жовтня 1775 р. надав В. Соловйов [6, с. 518-519], звідки обидві ці відомості потрапили до усіх біографічних довідників. Проте документальних відомостей про його народження саме в Глухові досі не виявлено. Може вважатися дивним збіг обставин, за яким двоє найвидатніших музикантів того часу - Березовський та Бортнянський - були народжені саме в цьому місті. Чи це не є звичайною прив'язкою до місцевих культурних центрів, яким, безперечно, був Глухів того часу? Адже висловлювалися й такі думки, що ані Березовський, ані Бортнянський не народилися в Глухові, а були записані глухівцями в Петербурзі, куди вони прибули з глухівської співацької школи [3, с. 301]. Проте з цим припущенням можна не погодитись.

По-перше, на мапі Глухова 1750 р. під номером 48 записана хата матері Дмитра Бортнянського, «козачки удови Марини Толстої». Хата знаходилася у центральній фортечній частині міста, що дозволялося лише заможним міщанам. В. Іванов віднайшов у «Чернігівському календарі» за 1906 р. свідчення про те, що Бортнянський народився в «соборному приході м. Глухова і будинок його батьків знаходився поблизу самого собору (Троїцького. - М. Ю.)». Також дослідник зазначив, що біля будинку «на площі розміщувалися торговельні ряди і в ярмаркові дні було дуже гомінливо» [17, с. 18].

Це не тільки засвідчує факт народження Дмитра Бортнянського в Глухові, але й свідчить про привілейований стан батьків майбутнього композитора. Що ж до Березовського, то досі ані розшуки його батьків (козака Созонта), ані їхнього помешкання, ані взагалі якихось відомостей про перебування цієї родини в Глухові не дали результатів. На жаль, збереження глухівських архівних документів, особливо генеалогічних, було не на високому рівні ще за часів намісника Петра Рум'янцева, коли, наприклад, під час великої пожежі 1784 р. в Глухові в канцелярії губернатора згоріло 12 скринь (!!) із документами (дарчі грамоти, спадки, подарунки тощо) і після пожежі урядовці скаржилися на жахливі умови зберігання документів, навіть на те, що солдати використовують листи документів на самокрутки [32, с. 456]. Не щастило таким документам і за радянських часів, коли пристрасне ставлення до родових документальних даних, м'яко кажучи, не віталося. Тому сучасні дослідники мусять спиратися лише на непідтверджені дані щодо Максима Березовського, які наведені істориками ХІХ ст. По-друге, Петро Бєліков, як бібліотекар Придворної співацької капели, що був ознайомлений з нотами численних музичних творів Максима Березовського, безумовно, краще знав обставини життя й творчості композитора через спогади людей, які безпосередньо мали до нього відношення. Окрім того, інші відомості про діяльність нашого музиканта згодом підтвердилися.

Несподіваним додатковим свідченням стали відомості, які потрапили до мене від мого давнього знайомого Михайла Олександровича Березовського у 90-х рр. ХХ ст. Сам Михайло Олександрович був радянським інженером радіомеханіком і підтримував близькі стосунки з моїми батьками. Після смерті батьків стосунки припинилися. Та у 80-ті - на початку 90-х рр., коли мій хор «Відродження» досить часто виступав на українському радіо, пропагуючи віднайдені хорові твори Березовського, тоді мені й подзвонив мій давній знайомий Михайло Олександрович і, висловлюючи свій захват від того, що я зацікавився його славетним родичем, розповів про сімейну легенду.

За цією легендою, рід Березовських походив з Глухова, в якому сім'я мешкала у XVIII ст. Батько Созонт був козаком, тобто вільним насельником, що мав власну землю, яку й обробляв. Родину Созонт мав велику з кількома дітьми. Максим Созонтович був із старших синів. Дітей не мав, тож не передав своє прізвище нащадкам. А предки Михайла Олександровича начебто походили від молодшого брата Максима Петра, який мав дітей. За словами Михайла Олександровича, у них в родині зберігалася генеалогічна книга з родинним деревом. За цією книгою родина простежувала своє походження від батька Максима - Созонта, з середини XVIII ст. Родина Петрових Березовських пізніше, у ХІХ ст., отримала дворянство, через що й прізвище Березовських було задокументоване у дворянських книгах Чернігівщини. А через те, що в геральдичних книгах імениті предки зазначалися лише у випадку прямого родоводу, а Максим Созонтович являв не пряму, а бічну родову гілку, тож в офіційних геральдичних виданнях його ім'я не зазначено. В буремні часи продрозверстки й розкріпачення родину вигнали з родових місць, роз'єднали й родова книга згоріла в полум'ї громадянських війн. Незважаючи на недокументальність відомостей від Михайла Олександровича, ці свідчення вкотре підтверджують версію походження родини Березовських саме з Глухова.

Прізвище «Березовський» є досить розповсюдженим в Україні. Серед відомих людей того часу з таким прізвищем можна назвати новгород-сіверського сотника Семена з синами Прокопом, Василем, Степаном, Іваном, які записані до «Малоросійського родословника». Можливо, вони мали відношення до родини Максима Созонтовича, бо їх діяльність охоплювала близьку територію: Глухівщина, Новго- род-Сіверщина, Стародубщина. Є прізвища Березовських і в інших містах і селах України, і в Києві. Але ні Созонта, ні Максима досі не вдалося віднайти ані в Глухові, ані в інших місцевостях. Проте поблизу Глухова розташовано село Береза (за вісім кілометрів), що й зараз носить це найменування. Це наштовхує на думку, чи не походить прізвище «Березовський» з цього села. Адже існують докази стосовно походження прізвища Бортнянських від назви села Бортне у старостві Бецькому з Польщі. Жителів села Берези глухівчани також іменували «козаками березовськими» або «посполитими жителями березовськими» [65, арк 3]. Тож не виключено, що й предки Максима отримали таке прізвисько, а з покращенням майнового стану у прізвищі затвердилося польське закінчення «-ський». На той час це була досить розповсюджена практика також і у випадку, якщо його носій навчався у вищому навчальному закладі й таким чином «ошляхетнювався», що надавало перспективи кар'єрного зростання або ж збільшувало шанси призначення на відповідальну посаду.

Згадаймо, що саме таким чином козак Чайка став Чайковським (дід знаменитого композитора), Боровик - Боровиковським, Левко - Левицьким (обидва - видатні живописці). Тож не можна нехтувати припущенням, що і Березовські могли походити з ближчого до Глухова села Береза, і мали відповідне прізвище. А закінчення «-ський» було набуто пізніше, коли Максим вступив до Києво-Могилянської академії. Про особливості перебування малого Максима в Глухові ми також можемо говорити, лише спираючись на неперевірені дані. Серед них виділяється довідка, що була надана відомим дослідником Києво-Могилянської академії Віктором Аскоченським. Ці відомості мають кілька особливо цінних зауважень, які більш ніде не згадуються та які дослідник міг почерпнути зі спогадів старих сучасників або співучнів Березовського, яких науковець ще застав, збираючи матеріали про академію на початку ХІХ ст. «Он (Максим Березовський - М. Ю.) родился в г. Глухове, Черниговской губернии, и происходил от малороссійской дворянской фамиліи. По странному предубеждению, отец не хотел отдавать его ни в какое училище, думая удовольствоваться одним домашним воспитаніем: но прожив по делам своим в Петербурге около шести лет, он отменил прежнее свое решение, и тотчас по возвращеніи домой отослал сына своего Максима в Кіевскую Академию» [4, с. 276-277]. Ці свідчення мають для нас велике значення, бо, якщо вірити цим відомостям, то малий Максим міг отримати освіту вдома, тобто навчаючись приватним чином, а значить в Глухові того часу для цього були можливості. Тож спробуємо розібратися в тому, що являв собою Глухів у культурному й соціальному відношенні.

Глухів у середині XVIII ст. був адміністративним центром Лівобережної України. Тут містилися офіційні й представницькі органи влади, що мінялися залежно від політичних реформ: канцелярії гетьманів І. Скоропадського, Д. Апостола, К. Розумовського, перша та друга Малоросійська колегія, Генеральна військова канцелярія та ін. Місто лежало на московському шляху, розташовувалося ближче до столиці Росії, ніж до Києва, тож в Глухові зручніше було тримати органи керівництва.

Забудова міста мала типовий характер українських містечок: «... зело лихоманы хохлы затейливы к хоромному строению; в малороссийских городах другова вряд такова города сыскать», - із захватом описував враження від Глухова московський мандрівник І. Лук'янов на початку XVIII ст. [27, кн. 1, с. 32]. Серед кам'яних будівель вирізнялися церкви (чотирнадцять) та «кам'яниці». В'їзд до міста з боку Києва прикрашала фортечна брама, що була збудована 1744 р. для приїзду імператриці Єлизавети (брама збереглася до наших днів). Впродовж XVIII ст. місто значно розширилося. Адміністративний статус передбачав надання місту репрезентативності. Тому із звичайних периферійних кріпосних містечок Глухів за короткий строк набуває помпезної зовнішньої виразності. В місті будується найбільша офіційна будівля Лівобережжя - будинок Малоросійської колегії за кресленнями архітектора Квасова, зводиться величезний собор - Троїцький, що деякий час (до побудови Ісакіївського собору в Санкт-Петербурзі) вважався найбільшим собором усієї Російської імперії. З'являється палацовий комплекс графа Кирила Розумовського у передмісті Глухова Веригіно.

За свідченням В. Вечерського, «протягом XVIII ст. Глухів був своєрідною містобудівельною лабораторією для всієї України: тут вперше здійснене регулярне планування та створений класицистичний палацово-парковий ансамбль». До нової столиці стягується населення, і темпи його росту перевищують будівництво.

Відповідно з'являється промисловість, ремесла і, зрозуміло, виникає потреба у якісній освіті. Заможні батьки відправляють дітей навчатися за кордон чи запрошують іноземних вчителів до себе. Просвітницькі тенденції епохи, що були закарбовані у назві «епоха Просвітництва», знайшли відображення у кількох значних акціях Глухівщини. Згадаємо відомий проєкт утворення університету в Батурині, сусідній з Глуховом гетьманській резиденції 1764 р. [28, ч. ІІ, с. 118-136]. І хоча проєкт не здійснився, потяг до навчальних перетворень продовжував породжувати нові ідеї. Так, одноліток М. Березовського Ф. О. Туманський, що був членом-кореспондентом петербурзької Академії наук та бунчуковим товаришем, 1779 р. запропонував заснувати у Глухові філіал Академії наук, що мав би стати певним науковим та просвітницьким центром краю. За цією ідеєю Ф. Туманському вдалося таки відкрити у Глухові книжкову лавку від Академії наук, яка, за відгуками сучасників, «мала певний успіх» [23, с. 51]. Тягу до просвітництва бачимо передусім у вищих прошарках населення. Заможні батьки відправляли дітей вчитися за кордон або запрошували іноземних вчителів. Хвиля просвітницьких тенденцій захоплювала й інші громадські прошарки, тож сучасник мав підстави стверджувати, що «в тутешньому народі особлива до наук прихильність та потяг бачиться» [23, с. 51].

Цей потяг захоплював і музичне мистецтво, найбільш яскравим проявом якого можна вважати створення в Глухові першого в Російській імперії спеціалізованого музичного закладу - знаменитої Глухівської музичної школи. Проте слід зазначити, що утворення школи було лише наслідком загального підйому музичної освіченості, пік якої припадає на другу половину XVII ст., і основою цього потужного руху була правильно поставлена початкова музична освіта у церковно-парафіяльних школах. Опануванні музичної грамоти в цих школах тривало два роки. Як занотовано в одному документі, що фіксував стан шкільної освіти в церковно-парафіяльних школах на початку XVIII ст., учні там опановували основи граматики, вивчали необхідні для церковної відправи службові книги, а також вчилися основних співів на слух та співу «по ноті». Вивчалися 8 гласів на «Господи воззвах» і на «Бог Господь», 8 гласів ірмосів «да зверх того, вивчати спів самогласний, тобто ті ж псалми й ірмоси на свій власний голос, і подобноє, тобто спів подвійного тексту на один і той же глас» [14, с. 191]. Цікаве згадування співу самогласного, коли в учня розвиваються композиторські навички зі збереженням стилю й характеру твору (піснеспіву).

Співу навчав звичайно «директор школи» - «пан бакаляр» чи «пан інспектор», а частіше - дяк, що вибирався громадою за «добрий глас» та за пристойне знання служб церковних. Значення дяків на той час було настільки важливим, що вони входили до числа найшановніших людей поселення. При одній церкві, де могло бути два чи три священника, завжди був тільки один дяк. В місті столичному, яким був Глухів, керівників важливих просвітницьких центрів - шкіл - обирали особливо ретельно. Згадаймо відомий вислів Павла Алепського, який за сто років до цього зазначав, що «панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті невігласами вешталися вулицями, навчають грамоти» [35, с. 26]. Під час навчання хлопчики постійно співали в церковному хорі, а по закінченні курсу могли вільно виконувати складні, часто віртуозні партії багатоголосих концертів того часу (партесних). Професійна якість хорових колективів оцінювалася дуже високо й отримувала найвищі хвалебні відгуки, як наприклад, глухівський регент Туровський отримав схвальний відгук від імператриці Єлизавети під час її відвідин міста 1744 р.

Високий рівень виконання глухівських хорів стимулювався частими виступами проїжджаючих капел, що складалися зі співаків, які були набрані для Санкт-Петербурзького придворного хору. Я. Маркович згадує, що 27 листопада 1732 р. «в церкві святого Миколая співали ізрядно по кліросах півчі многі, прислані за вимогою гетьмана від архієрея Київського й інших для двору государині» [12, ч. 1, с. 397]. Приїжджали до Глухова й півчі, що були у фаворі. Ці приїзди й проїзди знайомили глухівчан з музичними новинками.

Іншою стороною музичної культури Глухова, які будь-якого іншого міста України, були приватна музична освіта та світське музикування. Так, в Глухові існував пансіон мадам Ганни Леянс, що процвітав у 80-х рр. XVШ ст., де діти козацької старшини навчалися, зокрема й гри на клавішних інструментах. Власниця пансіону тримала вчителя музики, закуповувала для занять клавесин та «дуже дороге фортепіано» з Києва плюс повний набір струн, камертон та ін. [31, с. 137]. Подружжя Леянсів з кінця 70-х рр. XVШ ст. почали будівництво нового приміщення «о 18 покоях» [26, с. 438-439]. За часів перебування в Глухові Березовського сім'я Леянсів вже давала приватні уроки музики й, напевно, мала учнів серед заможних міщан. Адже «знатні» козаки ще з петровських часів заводили собі музичні інструменти, як Яків Маркович, у котрого у 1724 р. був «Олексій Македонський, півчий княжий... і грав на клавіцимбалі» [12, ч. 1, с. 45], або Микола Ханенко, якому 1733 р. подарували «клевекорд», котрого він турботливо «обмальовував» [11, с. 107-109]. Приватні навчальні заклади існували й в інших містах України, як про це свідчить проєкт відкриття подібного пансіону в місті Ромни [21, с. 494-495]. Особливістю Глухова як адміністративної столиці України була наявність прошарку молодих службовців, що намагалися здійснити адміністративну кар'єру. Це так звані «військові канцеляристи», що становили «золоту молодь» того часу.

Молоді люди попередньо пройшли курс навчання в колегіумах чи в Київській академії та жили у спеціальному канцелярському курені, подібно до «шляхетного корпусу» в мініатюрі. Потрапити до числа військових канцеляристів було важко й почесно. При вступі враховувалися знання, що набувалися переважно в Київській академії. Я. Маркович згадує у 1748 р.: тут (у канцелярському курені) «часы отдохновения... провожали они в вокальном пении, в игрании на скрипках, басах, гуслях, флейте и составляли иногда концерты, так что для прохаживающихся мимо куреня казался оный жилищем рая» [22, с. 11]. Можна зі значною долею вірогідності стверджувати, що паростки нової на той час салонної камерної музики культивувалися саме в середовищі військових канцеляристів. Захоплення інструментальною музикою не заважало канцеляристам займатися хоровим співом, в якому вони «часто не поступалися кращим півчим» [22, с. 11]. Цілком імовірно, що ці музиканти, володіючи мистецтвом співу й гри на музичних інструментах, могли самі викладати музику приватним чином. Як бачимо, в Глухові на той час дійсно існували умови для пристойного музичного навчання молодого хлопця, про що згадував В. Аскоченський.

Молодий Максим Березовський міг в Глухові познайомитися й з протестантською музикою, через те що в місті для потреб німецького населення утримувався «лютеранський пастор», який, за свідченням академіка Гільденштедта, до 1766 року був єдиним на всю Лівобережну Україну [30, с. 415]. Наявність протестантської громади в Глухові, а значить і протестантської духовної музики, змушує пригадати дотичні факти з біографії й творчості М. Березовського. Зараз відомо, що його друга дружина Надія Матвіївна була похована на Волковському кладовищі, до складу якого на той час входила як православна частина, що перебувала під опікою Олександро-Невського монастиря, так і лютеранська [44, с. 14]. Ми не знаємо в якій саме частині була похована дружина нашого композитора, але не можна й виключати версію про її можливе лютеранське віросповідання. В усякому разі, наявність у Глухові протестантської музики викликає в пам'яті й творчі паралелі як у М. Березовського (концерт «Das FaterunzeD> німецькою мовою на літургічний текст, що виданий у Ляйпцигу на початку ХХ ст.) [46] Авторство цього концерту Березовському остаточно не доведене. Передрук: Співає київський камерний хор / упоряд. і ред. В. М. Іконника. Ч. І. Твори композиторів-класиків. Київ: Музична Україна, 1976., так і у Д. Бортнянського («Німецька обідня», що створена на мішаний хор а каппелла).

Проте найзнаменитішим музичним закладом Глухова була музична школа, в якій співіснували як давні музично-педагогічні традиції, так і новітні педагогічні принципи. Вище говорилося, що створення цього закладу в 30-х рр. XVIII ст. завдячує загальному підйому музичної освіченості українських виконавців та наукових діячів, пік якого припадає на середину XVII ст. Саме в той час музична теоретична думка знайшла теоретичний вираз у працях М. Дилецького, а діячі української музичної культури несли принципи музичної освіти й практики до культурних центрів Московії. Тоді ж почався інтенсивний приплив українських співаків, інструменталістів, композиторів до Москви та інших міст Московської держави. У XVIII ст. цей процес розширився через створення в російських центрах церковних та приватних капел, що співали «за партесами», тобто використовували багатоголосний спів. Попит на хори з «малоросіян» зростав, і виникла потреба упорядкування процесу надходження кваліфікованих кадрів. З початку XVIII ст. до України почали відряджати спеціальні експедиції, що фрахтували дорослих хористів і дітей. У середині XVIII ст. процес наборів співаків зріс й упорядкувався. Набори стали щорічними, а почасти й по кілька разів на рік Про набори співаків з України до столиць російської імперії див.: [17; 40].. Проте навчання малолітніх співаків у російських столицях було налагоджено ще недостатньо. Мабуть, це і викликало потребу в створенні спеціального навчального закладу на місці (в Глухові), який би доводив майстерність хлопчиків-співаків до рівня хористів провідних хорових колективів Росії, особливо Придворного хору, що став взірцевим музичним колективом усієї імперії і який з 1763 р. став називатися «Санкт-Петербурзькою придворною співацькою капелою».

Заснування музичної школи в Глухові мало певні переваги, бо надавало можливість збирати найкращих відібраних хлопчиків з найбільш співацьких областей краю, доводити їх до готовності на місці та відправляти до Санкт-Петербурга й до інших закладів, що мали потребу в молодих співацьких кадрах, при цьому доставляти їх найкоротшим шляхом. Красномовним свідченням про опіку гетьманського уряду віддавати дітей до шкіл та приділяти увагу церковному співу слугує лист лубенського полковника Івана Кулябки до гетьмана графа Кирила Григоровича Розумовського про «вибори з виборних козаків і можніших підпомічників од 12 до 15 років дітей, і про віддавання тямущих до навчання грамоти в школи». В позиції № 3 зазначено: «В недільні й святкові дні на ранкову літургію і вечірню дітям веліти ходити до церкви й навчатися співати, і приглядатися, хто з них матиме добрі голоси, таких помічати на випадок майбутніх виборів у півчі до двору Її Імператорської Величності або до дому Вашої ясновельможності» [28, ч. ІІ, с. 71-72]. Отже, наявність такого спеціального закладу в Глухові говорить, з одного боку, про високий професійний рівень краю. Проте, з іншого, це означає увінчання процесу грабіжницького «викачування співацьких кадрів» з усієї підмосковської України для подальшого їх використання в російських культурних центрах, а зовсім не в Україні. Згодом, у ХІХ ст., через сильне «знекровлення» українських земель у творчій частині суспільства відбувся значний занепад музичної справи, особливо в сенсі професійному. Відомо, що музичний процес у школі сполучав традиційні методи навчання, що вироблялися багатовіковою співацькою практикою, з новітніми, що базувалися на розвитку гармонічного слуху, на читанні різних нотних систем: старовинної крюкової, київської квадратної з елементами релятивного читання нот та більш сучасної італійської круглої. Окрім власне співу, талановиті хлопці навчалися гри на скрипці, гуслях Скоріше мова йде про «клавіцимбали»., бандурі, танців та іноземних мов. Така всебічна підготовка дозволяла відправляти до Придворного хору навчених музикантів, що були здатні відразу включитися в роботу професійного співацького колективу. А у випадку спадання з голосу ці навчені хлопці мали достатньо навичок, щоб обіймати посади гувернера, вчителя музики, танців чи іноземних мов або ж стати музикантами на музичних інструментах.

Про діяльність глухівської музичної школи існує об'ємна наукова й науково-популярна література. Нагадаємо основні положення її функціонування. Музична школа офіційно відкрилася в Глухові 1738 р. [13, с. 169-- 174], хоча її започаткування могло відбутися раніше, ще з 1736 р., коли «на півчих» асигнувалося 50 рублів (у 1737 р. - 100 та 250 р.) [63, арк. 8]. Є твердження про те, що школа (може, в неофіційному вигляді) існувала ще раніше. Так, віднайдено указ «іноземної колегії» про запровадження школи, що датований серпнем 1730 р. [63, арк. 8]. Тут йдеться про існування потреби в півчих, які «имелись в Глухове при покойном князе Борятинском (так в документі - М. Ю.)» [63, арк. 8 зв.]. К. Майбурова вважає за можливе регулярне навчання співаків ще раніше - з 1728 р. [24, с. 132]. Хоча, як випливає з листа гетьмана Д. Апостола до цариці Катерини Іоанівні, на що спирається дослідниця, там йдеться не про початок функціонування школи, а про те, що існує потреба систематичної музичної освіти, і ця потреба постійно збільшується. Зрештою, це й призвело до створення музичного навчального закладу в 1738 р. Незважаючи дивлячи на існування ґрунтовних досліджень про музичну освіту в Україні означеного періоду [18; 36], досі наявні дані не дозволяють поновити повну картину діяльності школи. Навіть не з'ясовано долю її першого керівника Федора Федоровича Яворовського. Він був відомим співаком Придворного хору, причому настільки високої кваліфікації, що його 1738 р. було відправлено саме для набору співаків на Лівобережній Україні. До цього він «в Глухове обучал протчих певчих киевскому и партесному пению два года» [63, арк. 9] (тобто з 1736 р. «київський» і «партесний» спів тут зазначено окремо. На нашу думку, «київський» тут означає спів ірмолойний, монодичний, що записаний «київською квадратною нотою», а «партесний» - це спів багатоголосний - М. Ю.). Одинадцять (з дев'ятнадцяти) цих «протчих певчих» було відправлено разом з Яворовським у тому ж році до Петербурга. Чи були ці хлопці учнями школи чи співаками приватних капел, скажімо, правителів «гетьманського уряду» князів О. І. Шаховського чи О.Ф. Барятинського, сказати важко У останнього існувала своя співацька капела, з котрою князь поводився, мабуть, не найкраще, бо у 1737 р. від нього втекли троє малолітніх співаків. Див.: [62]., бо відомо, що Ф. Яворовський працював у Глухові в князя Барятинського, від якого 14 жовтня 1738 р. отримав платню - 64 р. 30 коп. [63, арк. 10-10 зв.]. Після звільнення «з двору» він очолив роботу з широкого набору півчих у «малоросійських полках».

Окрім Яворовського, в документах збереглися імена співаків, можливо, учнів Яворовського, які, як спеціалісти, також брали участь у наборах. Це «басист» Павло Федоров, «тенорист» Яків Благотворитель (у 1742 р. вибув з Придворного хору в Україну) [55, арк. 19], «альтисти» Андрій Половинка (придворний півчий та придворний лакей Половинка фігурує в документах придворної капели у 50-60-х рр. XVIII ст.), Федір Петров (зустрічається серед півчих Придворного хору в 1741 р.). Скоріше за все, усі вони були співаками Придворного хору, в усякому разі про трьох з них можемо це стверджувати напевне. Туди ж, до Придворного хору, та до численних аристократичних капел і церковних хорів ішла основна маса відібраних цими півчими, разом з Ф. Яворовським, малолітніх співаків. З документів видно, що справа з набору півчих була поставлена серйозно, експедиції організовувались добре, а «конкурс» на вакантні місця доходив до 4-5 хлопців на одне місце. Федір Яворовський повинен був мати помічників - вчителів школи. А це мали бути майстри високого класу, бо урядовці дозволяли цю справу лише умілим майстрам «из иностранных и из малороссіян» для навчання дітей гри на скрипці, на гуслях і бандурі [63, арк. 2]. Можливо, одним з них був «сотник Брежинський», якого в січні 1738 р. звільнили від участі у військовому поході через те, що він «обретается... в обучении хлопцов грать и спевать ко двору ея императорского величества» [64, арк. 3]. Через рік указом О. Румянцева його відправили до ніжинського й чернігівського полків знову для набору півчих в школу. По закінчені навчання 11 учнів щорічно направлялися до Придворного хору. Отже, навчання в глухівській музичній школі було поставлено на найвищому рівні й допомагало відбирати найбільш талановитих молодих музикантів для подальшої роботи саме в Петербурзькому придворному хорі.

Досі нам не відоме місце перебування такого важливого закладу, яким була перша у Східній Європі спеціалізована музична школа. Неправдоподібно виглядає твердження В. Іванова про місцеперебування школи «при церкві Св. Миколая» [17, с. 21]. Дослідник побачив музичну школу на плані Глухова, де занотовано «школу при церкві Миколаївській» [53]. В. Іванов датує цей план 1750-м роком, О. Путро - 1749-м [28, ч. І, с. 53] а М. Цапенко - 1746-м [37, с. 53]. Різниця принципова, бо у 1748 р. все місто вигоріло й змінилася його забудова. Є два заперечення з приводу «прив'язки» музичної школи до школи при церкві св. Миколая. Перше, на плані міста ніякої спеціальної будівлі для музичної школи не зазначено. Не існує його й у наступних планах у зв'язку з іншою великою пожежею 1784 р. Опікуванням школи займалася Генеральна військова канцелярія, а не церковні власті, тож громадський заклад не міг бути означеним як «школа при церкві». Канцелярія, в свою чергу, мала виділити для школи особливу будівлю або хоча б частину будинку, як це сталося у 1758 р., коли півчих направляли до Глухова «во определенную тамо для обучения оных певчих квартиру» [1, с. 513]. «Квартира», зрозуміло, до плану міста не потрапила. Друге - шкільна традиція. Вона ясно відображена на розглянутому плані, де зазначено не одна, а чотири школи. І всі вони пов'язані з церквами Дві з них знаходились «на місці церковному пустому», при цьому три пока-зані безпосередньо з богадільнею. Є богадільня й при церкві св. Миколая, але вона побудована трохи в стороні, тому «школа церкви Миколаєвської» пронумерована окремо. Зазвичай, богадільні будувалися разом з церквами, як, наприклад, при глухівській церкві Трьох Анастасій, що були побудовані гетьманом Скоропадським у 1718 р. Див.: [8, с. 333-336].. Найзначніші храми, за традицією, мали при собі початкові школи. Наявність у Глухові того часу чотирьох шкіл говорить про досить високий рівень освіти цього міста, але, на жаль, не допомагає виявити розташування самого музичного закладу. глухівський творчий березовський музичний архівний

Подальша доля школи невідома. Навіть в перші роки її існування, окрім Глухова, згадується Переяслав, а в 60-х рр. - Харків [59, арк. 13 зв.]. Чи навчався в школі М. Березовський (і Д. Бортнянський), допоки не з'ясовано. Однак, яка б не була істина в цьому питанні, наявність у Глухові такого важливого навчального закладу ще за життя цих видатних в майбутньому композиторів говорить про ґрунтовну постановку музичної освіти в цьому місті.

Іншим знаковим музичним явищем Глухова того часу була діяльність знаменитої капели останнього гетьмана України Кирила Розумовського (1724 Офіційна дата народження гетьмана Кирила Розумовського, що міститься у переважній більшості видань, - 1728 р. Проте О. Путро наполягає на більш правильній, за його дослідженням, даті - 1724 р. [28, с. 43].-1803 рр.). Нас цікавить функціонування гетьманської капели, адже її діяльність в цьому місті припадає на час перебування там малого Максима, і ті знакові досягнення, які вдалося здійснити капелі в Глухові, могли помітно вплинути на обдарованого хлопця. В січні 1750 р. в Генеральній військовій канцелярії в Глухові було оголошено про відновлення в Україні (Лівобережній) гетьманату - давно очікувана подія, що збудила в українському народу його віковічні прагнення на отримання незалежності. Публічне «обрання» Кирила Григоровича Розумовського в гетьмани (без нього самого) відбулося в Глухові 22 лютого 1750 р. з нечуваною раніше пишнотою. Про те, як відбувалася процедура, згадує Я. Маркович: «на початку йшли всі полки піші з музикою й стали коло театру» [12, ч. ІІ, с. 281]. Тобто на той час вже існувало приміщення («театр») для театральних постановок, яке містилося на території гетьманського палацу. Сам палац мав стати окрасою міста. Але він був дерев'яним, і зусилля архітектора А. Квасова зробити його привабливим не увінчалися успіхом. Приміщення для трупи (на території гетьманського палацу) не було підготовлене вчасно, тому гетьман, що приїхав до Глухова 30 червня 1751 р., перебрався до свого нового помешкання лише в жовтні [12, ч. ІІ, с. 299]. З цього часу й починається історія гетьманської трупи. Документи й спогади сучасників описують «придворне життя» новообраного гетьмана як перенасиченого урочистими подіями - воно аж кипіло від напруження передати хоча б відблиск тієї святковості, в якій жило придворне товариство «веселої імператриці» Єлизавети в Петербурзі [28, ч. І, с. 50-51]. Зрозуміло, що задоволення потреб у постійному «звеселянні» потребувало власної якісної капели (з хоровою та інструментальною частинами). В помпезній бароковій будівлі палацу, що містився в передмісті Веригіно на правому березі річки Єсмань, давалися музичні вистави й концерти. Зображення цього палацу відоме з зібрання В. Тарновського [20, отд. 1, с. 160-166].

Проєктував палац архітектор А. Квасов, який працював у Глухо- ві після страшної пожежі 1748 р., що була спричинена найманцями з Правобережної України польсько-литовських магнатів Радзивілла та Потоцьких. Мабуть, завдяки йому К. Розумовський забудував у місті усю Київську вулицю в два ряди [30, с. 414]. Після пожежі Глухів (як і Батурин, що так само постраждав) стрімко відбудовувався, для чого була створена спеціальна «Експедиція будівель Глухівських і Батуринських». Палац закінчував будувати інший відомий архітектор Антоніо Рінальді, який у 1752-1757 рр. перебував на службі у гетьмана. Палац не подобався гетьману, як і взагалі не подобалося йому вимушене перебування в Глухові, що сприймалося Кирилом Григоровичем як почесне вигнання з блискучого Петербурга. «Гнусное место Глуховское, - писав він у листі, - на котором я построился, уже было и не мало и при том по сырости, низости и болотной земле, почти уже деревянное строение, не в пору строенное и скороспешно худыми плотниками и из мелкого лесу, до того меня напоследок привели, что единственно для здоровія, которое дом мой Глуховскій весьма повреждает, принужден нынешнего лета зачать каменный дом в Батурине» [Цит. за: 28, ч. І, с. 57]. Тому він перебував у своїй новій столиці недовго, часто від'їжджав і тягав за собою весь чималий графський почет, включаючи музикантів. Незважаючи на невпорядкованість перебування в Глухові, гетьману вдалося створити досить пристойну капелу, яка досягла певних, а почасти й видатних успіхів.

Капела гетьмана мала свій придворний штат, до складу якого входили: капелян, капельмейстер, понад 30 музикантів і співаків. Трупа розпочала діяльність з драматичних вистав. 19 грудня 1751 р. в палаці ставили прем'єру французької комедії «La foire de Hizim» («Ізюмська ярмарка») [12, ч. ІІ, с. 300]. Впродовж січня 1752 р. спектаклі йшли ще тричі з неодмінним успіхом. Керував спектаклями відомий згодом політичний діяч, а на той час - почесний член російської Академії наук, музикант, автор першого в Росії друкованого пісенника «Між ділом неробство» (1756 р.) Григорій Миколайович Теплов (1717-1779 рр.). З Україною Г. Теплов мав давні зв'язки. Звідси він вів своє походження, а виховувався в семінарії свого батька Феофана Прокоповича, де, як відомо, українська музика була на почесному місці. Я. Штелін називає Г. Теплова великим знавцем та шанувальником вишуканої музики, який «не тільки володіє гарною італійською манерою співу, але й прекрасно грає на скрипці» [40, с. 90]. Пізніше Г. Теплов справив певний вплив і на політичну ситуацію в Україні своєю «Запискою про непорядки в Малоросії». Сучасники зазначали, що Г. Теплов мав великий вплив на молодого гетьмана, зокрема й на музичну справу. Розповідали, що син лемешівського козака Кирило Розумовський проніс любов до рідних українських пісень через все своє життя. В останні роки його життя в Батурині «за обідом грав домашній оркестр, а в кінці обіду за десертом співали півчі. Старий Розумовський особливо любив малоросійські пісні, які в нього співалися на славу. Часто, коли півчі зачинали якийсь народний приспів, граф Кирило Григорович замічав: «От цю пісню співав я, коли був хлопцем» [8, с. 464].

Цілком природно, що гетьман відгукнувся на пропозицію Г. Теплова про заміну іноземних музикантів українцями (крім усього іншого, це було значно дешевше Г. Теплов повідомляв про намір гетьмана укласти контракт з учителем ^{співу гетьманського хору, щоб він зобов'язувався навчати гри на духових інструментах хористів, що читають ноти, але можуть підупасти в голосі, та в подальшому направляти їх до військових оркестрів в усі десять українських козацьких полків. Г. Теплов пропонував надати платню: капельмейстеру - 150 крб на рік, одяг - 40 крб, квартиру, дрова і свічки; військовим музикан-там (чотирьом трубачам і} литаврщику) - по 50 крб, плюс одяг на 39 крб. В разі гастрольних поїздок за кордон Лівобережжя доплачувати на харчі по ^{крб. [Цит. За: 28, ч. І, с. 54].}), незважаючи на те, що в капелі грали майстри європейського класу, віденські музиканти: капельмейстер Вольф, трубачі Себастіан Гайн фон Гайлінгтал, Антон Діц, Йозеф Ганаур і литаврщик Венцеслав Лоренц. Музиканти перебували на службі у гетьмана в Глухові впродовж 1752-1755 рр. на контракті, за яким передбачалося щомісячна платня по 20 карбованців (240 на рік) плюс свічки, одяг (мундири німецького зразка), їм надавалося звання домашніх офіцерів та призначалося троє людей прислуги [29, с. 44]. Згодом троє трубачів перейшли до придворного оркестру [57, арк. 35 зв.]. Замінили їх українці, а саме: Ілько Колісничевський, батько й син Макушинські, Корній Васильович, Григорій Кореневський, Жовтобрюх, Комендаменко, Лайкевич [65, № 1144]. О. Путро додає: Василь Харченко, Максим Соляников [28, ч. І, с. 54]. Усі вони успішно витримали конкуренцію з європейськими знаменитостями. Ядро капели складали вокалісти, серед яких були й видатні постаті, як наприклад, Григорій Білоградський, що згадується Я. Штеліним серед видатних співаків Петербурзбкої придворної капели Батько відомої української співачки й клавесиністки Єлизавети Білоградської, авторки перших у Російській імперії клавірних творів. (Білоградський навчався в Київській академії, був одним з кращих співаків Запорізької Січі), Степан Котляревський, Параска Марченко (сопрано), «чудовий ліричний тенор Василь Харченко» (народився у селі Козарах на Чернігівщині). Від багатьох співаків залишилися лише прізвища, що збереглися в архівах: хорист Арсеньєв (батько - канівський сотник Олексій), Р. Богданович, В. Іванов, Стефан Колосов, Петро Пошевий, К. Роговський, Стефан Скочинський, Іван Федоров.

В літературі зустрічаються й помилки. Наприклад, В. Іванов залучає до гетьманських співаків Марка Полторацького та Гаврила Головню [17, с. 19]. Мабуть, вчений спирався на невірні дані дослідження К. Широцького [39]. Річ у тім, що Марко Федорович Полторацький (1729-1796 рр.) - відомий український співак-бас та багаторічний керівник Придворного хору й Придворної співацької капели, в означений час, за одними відомостями, виховувався в музичній школі Ягана Гібнера, що була відкрита у 1740 р. при імператорському дворі, за іншими - навчався в Чернігівському колегіумі [25, с. 370]. В усякому разі, він почав працювати «великим півчим» Придворного хору з 1746 р. у шістнадцятирічному віці [56, арк. 3], а 1753 р. став регентом, тобто називати його співаком гетьманської капели до цього часу було б ризиковано.

Що ж до іншої видатної особистості - Гаврила Головні, то про нього хочеться сказати окремо. Гаврила Матвійович Головня (17201786 рр.) багато років перебував на посаді «великого півчого» й заслужив слави провідного співака. Проте, він увійшов до історії музики як знавець і шанувальник церковного співу, а саме як засновник нотного друку в Російській імперії [9]. Про діяльність Г. Головні існує об'ємна література, де описується його намагання надрукувати Ірмологіон, що він його написав, базуючись на традиції київського уставного співу Придворної капели [33]. Його послідовність та настирливість, зрештою, розхитали байдужість чиновного люду та пробудили інтерес до справи й сприяли виникненню нотного друкарства в Росії. Нас цікавить зв'язок Г. Головні з Глуховом. З документів стало відомо, що Гаврило Головня у 40-х рр. XVIII ст. працював придворним півчим і у 1742 р. мав офіційне доручення від св. Синоду набирати хлопців для Придворного хору [52, арк. 16]. В квітні 1743 р. він одружився з дочкою покійного військового капелана й священника глухівського Мойсея Бугаєвського [12, ч. ІІ, с. 191]. Указом від 23 лютого того ж року йому було дозволено зайняти місце померлого тестя - священника глухівської церкви св. Анастасії [10, с. 352-354]. Справа про призначення затягнулася, і «высочайшие указы» з цього приводу надходили до 1747 р. [2, с. 300-301; 58, арк. 158]. Тобто в цей час Г. Головня не міг співати в капелі К. Розумовського. У 50-ті рр. він згадується як «придворний півчий», а 1773 р. «за сочинение подносимых писем его прошения книг церковного круга нотного пения» Г. Головня був пожалуваний чином придворного мундшенка та нагородною допомогою на купівлю будинку в 1000 карбованців [54, арк. 112].

Керували капелою обдаровані й кваліфіковані музиканти: оркестром - чеський валторніст-віртуоз Карел Лау, а хоровою групою - Корнилій Юзефович та Андрій Рачинський. Також в капелі К. Розумовського служив капельмейстером оркестру відомий музикант Франц Керцеллі [49, арк. 14]. Художником працював Григорій Андрійович Стеценко (1712-1781 рр.) з міста Ромни, який, за свідченнями, оформлював декорації спектаклів не гірше від зарубіжних майстрів [15, с. 165]. Місцеві уродженці представляли балети, наприклад, «Венера та Адоніс» [38]. На противагу гетьманській трупі активніше працювали міські комедіанти, які розігрували для місцевих жителів твори Есхіла, Мольєра, Шекспіра, також інтермедії та діалоги українських авторів (Івана Некрашевича?), збуджуючи конкуренцію та стимулюючи художню досконалість виконання. Нас більше цікавлять хорові диригенти. Вони мали помічників: «певческой его ясновельможности музыки реент Лузганов» [61] та «его ясновельможности господина гетмана К. Г. Разумовского капельмейстер Степан Кашевский» [60, арк. 47 зв.]. Обидва керівники капели були високопрофесійними музикантами й кожен залишив певний слід в українській музиці. Корнилій Іванович Юзефович (1726 - близько 1780 рр.) суміщав діяльність капельмейстера з посадами священника глухівської церкви св. Анастасії та військового «капеляна». До нього суміщав усі означені посади його попередник М. Бугаєвський.