Основні аспекти формування майбутнього диригента самодіяльного колективу і його робота з репертуаром

Аналіз досліджень

Є багато ґрунтовних праць українських і закордонних видатних митців: М. Малька (Малько, 1965), І. Мусіна (Мусин, 2007), М. Колесси, а також Р. Вагнера, Г. Берліоза, Б. Вальтера, що висвітлюють найголовніші аспекти процесу навчання диригуванню: мануальну техніку, роботу над опанування партитури, особливості репетиційного процесу тощо. Але всі вони призначаються для вже сформованих диригентів та музикантів, які практикують, із відповідним мистецьким досвідом.

Мета статті - ознайомлення з постатями й окремими творами закарпатських композиторів найрізноманітніших стилів, під кутом зору диригентської спеціальності, що сприятиме ефективнішій діяльності молодих фахівців.

Виклад основного матеріалу

Для професійного виконання музичного твору і максимального втілення авторського задуму, окрім необхідних практичних умінь і навичок, диригент повинен проявити широкий спектр дотичних знань. Він має ознайомитись із творчим стилем композитора та його еволюцією, із загальною жанровою палітрою композитора, визначити місце даного твору в його творчій спадщині й оцінку сучасників. Розпочати варто з детального аналізу всіх виразових засобів твору - мелодії, гармонії, ритму, музичної форми, інструментовки. Також можна прослухати записи, порівняти різні інтерпретації. Важливим компонентом підготовчого етапу стає вдумливе опрацювання наявної літератури. Лише такий комплексний підхід у вивченні партитури приведе до потрібного результату та формування індивідуального мистецького почерку диригента.

Керівник самодіяльного оркестру народних інструментів стверджує себе і свою диригентську майстерність здебільшого в організаційних та педагогічних формах впливу на колектив: «Специфіка діяльності диригента вимагає від нього різноманітних здібностей: виконавських, педагогічних, організаторських» (Мусин, 1967: 7). Успіх його роботи значною мірою залежить від реалізації виховної функції з виконавцями та продуктивності репетиційної праці. Найважливішим пунктом є наявність творчого контакту з людьми й особисте зацікавлення всіх учасників колективу. Професійна майстерність, тобто якість диригування, здатність охопити риси авторського задуму та впевнено розкрити їх у своїх диригентських діях, відходить на другий план.

У процесі навчання керівник оркестру народних інструментів розкриває учасникам роль диригента як організатора, педагога, вихователя і керівника самодіяльного оркестру, як художника-виконавця, як просвітителя і пропагандиста музичного мистецтва, який збагачує духовну культуру нації: «Майбутній спеціаліст-диригент - це керівник, наставник, вихователь цілого колективу виконавців» (Иванов-Радкевич, 1973: 12).

Навчально-виховна робота в самодіяльному оркестрі народних інструментів охоплює велике коло питань, основною метою яких є підняття музичної і загальної культури всіх членів колективу.

У зв'зку з такими особливостями варто виділити основні завдання, які стоять перед керівником:

- поглибити музичну грамотність і виконавську культуру учасників оркестру доповненням музично-теоретичних знань практичними навичками;

- підняти загальну культуру оркестрантів, розширити загальний музичний кругозір і розвинути художній смак учасників оркестру, знайомити їх із кращими зразками національної та світової музичної культури;

-

- розкрити роль репертуару і деяких принципів його підбору та формування в окремі концертні програми;

- визначити перспективу і значення кінцевих результатів творчої діяльності колективу.

І саме від якості навчального процесу буде залежати виконавський рівень художнього колективу, його стабільність та перспективи творчого росту. Тому у процесі навчання і виховання майбутнього керівника оркестру велике значення має роль вчителя-наставника, який здатний направити свого вихованця на шлях власних творчих пошуків. Велика роль у вирішені цих завдань належить керівникам оркестрів народних інструментів. Головне завдання керівника - правильно і цілеспрямовано проводити навчально-виховний процес у колективі. Керування оркестровим колективом вимагає особливих організаторських здібностей, індивідуального підходу до кожного учасника та знань психологічних особливостей тієї чи іншої вікової категорії.

Іншим важливим чинником формування повноцінного спеціаліста є правильний підхід до вивчення музичного твору і його попередній розбір, виконавський аналіз. Пропоную розглянути цей аспект у роботі на прикладі творів трьох українських композиторів Закарпаття.

Микола Якович Попенко - відомий український композитор-аматор, що народився в 1930 р. в м. Рахові Закарпатської області. Випускник Ужгородського музичного училища по класу баяна та Львівської консерваторії по класу хорового диригування. Курс композиції закінчив факультативно у професора А. Солтиса.

У 60-х рр. працював заступником директора з музичної частини Львівської музичної школи-інтернату ім. Соломії Крушельницької.

Протягом 1964-1969 рр. є диригентом Заслуженого народного хору, а з 1969 по 1986 рр. - його художнім керівником.

У творчому доробку композитора переважають обробки закарпатських народних пісень, зокрема: «Іванку, Іванку з того боку ярку», «Ой у саду ружа посажена», «Чорні очка як терен» та ін. Також він є автором музики до низки вокально-хореографічних композицій: «Ми із Закарпаття», «Шовкова косиця» тощо.

М. Попенко має і низку оригінальних творів: «Упав солдат» на слова В. Григорака, «Пісня про Ужгород», «Едельвейс» на слова Дрогомирецького, «Йшли герої-солдати» на слова Діянича. А також «Поема» для ансамблю скрипалів та твори для оркестру народних інструментів, серед яких відомий «Гуцульський танець». У цьому творі композитор опирається на народні інтонації, які змальовують картину святковості, грайливості, світлості, барвистості, колоритності. Усе це підсилює емоційний заряд і приємно вражає слухача. Простежується перехід інтонацій від скрипкової до баянової групи, а згодом (у четвертій цифрі) звучання цілого оркестру відтворює картину народного жартівливого гуляння.

Танець написаний для оркестру українських народних інструментів у складі якого: баяни, скрипки, сопілка, цимбали, домри. Форма - традиційна, із протяжним вступом та запальною, швидкою другою частиною. Фактура - гомофонно-гармонічна з використанням всіх її елементів (гармонія, контрапункт, бас).

У вступі, який розпочинається на/, композитор дає основну мелодичну лінію, яка урочисто сповіщає про свято і є імітацією сопілки (інтонації звучать як позивні), на тлі гармонічної педалі звучить сольна тема у кларнета (ad libitum):

Основна і більша частина цього твору звучить у швидкому темпі (Allegro), із запальним та грайливим настроєм. Характерними виразовими засобами є використання мордентів і трелей. Усе це надзвичайно збагачує й урізноманітнює звучання тематичного матеріалу.

Диригується швидка частина штрихом non legato, з використанням кистьового жесту.

У диригентсько-виконавському плані твір містить низку технічних труднощів:

- штрих legato, який потрібно відчути суто фізично (свобода м'язів плеча, передпліччя);

- покази вступів у швидкому темпі;

- покази фермат;

- відчуття пунктирного ритму і відтворення його в диригентському жесті.

Загалом, твір можна віднести до середньої категорії трудності. Його з успіхом можуть виконувати фольклорні ансамблі дитячих музичних шкіл.

Павло Павлович Пинзеник - фольклорист, член Національної ліги українських композиторів, заслужений працівник культури України, багатолітній викладач Ужгородського коледжу культури і мистецтв, голова циклової комісії народних інструментів, художній керівник Українського фольклорного ансамблю.

Репертуар фольклорного ансамблю формується на основі народних мелодій Закарпаття («Верховинські мелодії», «Воловецькі мелодії», «Полонинські забави», «Волошин», «Гуцульські наспіви», «Закарпатські коломийки», «Мараморошська в'язанка»), серед них і «Боржавських полонин», у яких використано музичний матеріал верховинського регіону Закарпаття (Міжгірський, Воловецький, північ Іршавського районів).

Музичний твір «Мелодії Боржавських полонин» - це в'язанка закарпатських народних мелодій, що включає в себе різноманітні за тематикою, характером, темпом народні теми. Тональний план викладу цих тем досить різноманітний: Соль мінор, Ре мінор, Соль мажор, Ре мажор, Ре мінор.

Перша мелодія звучить у повільному темпі у скрипки соло. Характер цієї теми наспівний, зі своєрідними ладовими зворотами, притаманними даному регіону. Розмір 3/4.

Показ наступної теми звучить в оркестровому викладі з підключенням всіх інструментів, динаміка mf, виконавський штрих legato.

Друга мелодія в маршовому темпоритмі, змінена тональність (ре мінор) і розмір 4/4. Цю мелодію можна схарактеризувати як зв'язку зі швидкими та запальними наступними темами.