Історичний розвиток української духовної пісенності

Щодо новоствореного протестантського репертуару, то він також був переважно україномовним. Пісні лише українською мовою містили західноукраїнські видання, щодо харківських видань, то в них репертуар подавався і російською, і українською мовою. Підтримка протестантськими конфесіями саме україномовного репертуару у 20-х рр. ХХ ст. пов'язана з політикою українізації, яка відбувалася у той час. У розвідці А. Ігнатуши, присвяченій протестантській пресі 20-х рр. ХХ ст., є згадки про співацьку практику протестантів цього періоду. Дослідник відзначає, що пастор, поет, проповідник та редактор журналу «Баптист Украины» І. Кмета-Єфимович був зацікавлений в українізації баптистських громад і прагнув, «щоб хори співали українські духовні гімни із збірки “Арфа” під час богослужінь» [83, с. 94]. Також в очікуванні виходу в світ збірки «Рідні мелодії» було запропоновано, цілком у дусі більшовицького адміністрування, «зобов'язати хори поширити репертуар українських пісень та співати їх на кожному зібранні» [83, с. 94-95]. Саме завдяки політиці українізації на Східній Україні було закладено основи українського протестантського репертуару. Щодо інших протестантських течій, то меншою мірою вона вплинула на п'ятидесятників, що було пов'язане з особливостями розвитку цієї церкви та її тодішніми керівниками [83, с. 9899], через що їх служіння відбувалися російською мовою, і, відповідно, звучали духовні пісні російською. У адвентистів служіння йшли українською та німецькою мовами через етнічний склад віруючих [83, с. 99100], тож відповідними мовами виконувалися і церковні піснеспіви. На жаль, відомості про репертуар та збірки адвентистів до нас не дійшли.

У цей період також важливим компонентом української духовнопісенної традиції стає російська пісенність, яка до того була лише спорадично представлена в українському культурному просторі. Пісенні зразки російською записувалися в українських рукописах, переважно світського змісту. Але це були поодинокі випадки, і російські пісні виділялися на тлі іншого репертуару. Російські духовні пісні знаходимо і в рукописах кінця XVIII ст., переписаних на Слобожанщині, там їх відсоток дещо більший, що свідчить про вплив російської пісенності на східнеукраїнських землях. Але до кінця ХІХ ст. не має підстав говорити про значні російські впливи на національну духовно-пісенну традицію. На початку ХХ ст. російська духовна пісня входить до українського культурного простору. Зазначимо однак, що її роль була найбільш вагомою лише у тих осередках, які не мали потужного культуротворчого потенціалу, а саме в протестантських громадах. Вплив російськомовної пісенності у протестантських осередках пояснюється стрімким розвитком російського баптистського репертуару, створеного І. Прохановим, який упродовж першої чверті ХХ ст. видав 10 збірок духовних пісень¹. Враховуючи той факт, що у багатьох українських протестантських громадах богослужіння йшли російською мовою, то цілком зрозуміло, що збірки І. Проханова були затребувані та популярні.

Музично-стильові пріоритети української духовної пісенності третього періоду відзначаються прагненням до оновлення. У репертуарі зберігаються найбільш популярні барокові пісні, але вони зазнають видозмін, що наближають їх до народнопісенних витоків (лірницька традиція), або осучаснюються завдяки хоровим обробкам («хорові канти»). Однак найбільший культуротворчий потенціал мали нові пісні. У стильовому відношенні найсучаснішим був нововасиліанський репертуар, детально проаналізований у музичному плані у роботі І. Матійчин [130]. Дослідниця зазначає, що духовні пісні продовжували панегіричну та ліричну лінії духовного піснетворення. У панегіричних піснях переважають стрибки на широкі інтервали та рух по стійких ступенях ладу, для ліричних характерна пісенна мелодика, плавність та заокругленість мелодичних ліній. Окрім того, ліричні пісні мали широкий образний діапазон від просвітленої лірики богородичних пісень до композицій скорботного змісту у піснях пасійного змісту. Для нововасиліанської пісенності ліричного змісту характерно використання пісенноромансових інтонацій, розширеного діапазону мелодії [130, с. 13-14]. Зазначимо, що на початок ХХ ст. пісенно-романсовий стиль не був в авангарді музичних течій, однак саме він став однією з ознак української духовної пісенності, що має глибоке національне коріння, оскільки особливим проявом національного в українській культурі є ліризм.

Лютеранська збірка «Український євангельський співаник» містить пісні барокового та класичного стилів. У піснях також є елементи, що сполучають їх з народнопісенними витоками, переважно у творах, взятих з українського репертуару (колядки), та романтичною музичною Ці видання ми розглянемо більш детально у частині, присвяченій російсь-кій пісенності. традицією. Щодо баптистських збірок першої третини ХХ ст., то наразі ми маємо лише їх стислий опис, однак в цілому можна визначити стильові особливості протестантського репертуару, виходячи з музичних пріоритетів російських збірок І. Проханова, популярних на українських теренах, а також більш пізніх нотованих видань середини ХХ ст. У стильовому відношенні ці пісні-гімни, призначені для хорового виконання. Вони написані у строфічній формі та спираються на музичні зразки класико-романтичної традиції.

Зв'язок з фольклорною традицією у цей період проявляється через пісенно-романсові стильові орієнтири, одним із витоків яких є лірична пісенність. Саме тому деякі церковні пісні, як, наприклад, знаменита «Страждальная мати» о. І. Дуцька з часом фольклоризувалася і нині сприймаються як народний пісенний твір духовного змісту. Також у цей період відбувається фіксація лірницького репертуару у знаменитій праці П. Демуцького «Ліра і її мотиви». У виданні зібрано духовні пісні, що увійшли у фольклорну традицію. Лірницький репертуар засвідчив поступову українізацію старовинних пісень через вимову у давніх текстах і видозміни в мелодиці, яка набула думних рис завдяки посиленню імпровізаційного компонента.

Що стосується зв'язку духовно-пісенної традиції з популярною музикою та засобами промоції, притаманними популярній культурі, то у стильовому відношенні вона не зазнала впливів тогочасної популярної світської (танго, фокстрот, ін.) або американської популярної християнської музики (спірічуелс, госпелз), а створювалася у дусі музичноцерковних традицій XVIII ХІХ ст. Однак духовно-пісенна творчість не була позбавлена типових рис промоції, характерних для популярної культури. Так, сам спосіб формування нововасиліанського репертуару через пресу став особливим способом промоції самої ідеї та нового репертуару, який спочатку, як зазначає І. Матійчин, друкувався на шпальтах періодичних видань [130, с. 7-8]. Вихід нових збірок рекламувався і протестантською пресою: наприклад, у газетах повідомлялося, що на молитовному зібранні хор співав піснеспіви зі збірок «Арфа» і «Рідні мелодії» у переповненому залі. Така інформація повинна була слугувати «рекламою щойно виданих Всеукраїнським союзом баптистів нотних збірок» [83, с. 96].

Загалом цей етап розвитку духовної пісенності позначений активним, пошуковим характером, у якому було здійснено багато новацій, але який було штучно перервано через антирелігійну політику радянської влади. Його значення дотепер є недостатньо оціненим і потребує подальшого дослідження.

Четвертий етап розвитку української духовної пісенності припадає на період з 30-80-х рр. ХХ ст. У зв'язку із забороною будь-якої релігії у СРСР, окрім комуністичної, духовна пісенність продовжує свій розвиток переважно поза межами України. Пісенники, що репрезентують найбільш знакові для України християнські конфесії, виходять у діаспорі¹, передусім в Європі, США та Канаді. На теренах СРСР, попри гоніння та переслідування, християнські громади також зберігали традицію співу духовних пісень, однак напівпідпільне існування суттєво гальмувало її розвиток. Отже, в силу історичних причин цей період є радше консервативним, ніж інноваційним, бо основним завданням піснетворців та видавців було збереження багатовікової національної традиції, а не її оновлення. Це не означає, що фонд українських духовних пісень не поповнювався новими творами, однак у цей період не було здійснено жодної суттєвої новації.

Що стосується джерельної бази, то завдяки сучасним методам збереження та розповсюдження інформації друковані пісенники, що виходили в українській діаспорі, стали доступними для широкого загалу, а, отже, і дослідникам. Втім, не можна говорити, що на сьогоднішній день знайдено та оприлюднено всі або більшість джерел, що репрезентують пісенну едиційну практику діаспори усіх християнських конфесій. Напевно, зібрати усі видання діаспори неможливо, але у цьому наразі немає потреби. У нашому розпорядженні є близько 20 пісенників, які репрезентують усі християнські конфесії, окрім римо-католицької. Їх цілком достатньо, щоб уявити специфіку видань духовних пісень у діаспорі, ступінь інтересу до традиції тощо. У подальшому, після знаходження більшої кількості джерел, можна більш детально розглянути духовну пісенність західної української діаспори. Стосовно джерел, які походять з теренів України, то їх практично немає (друковані пісенники хронологічно належали до попереднього періоду, рукописні пісенники, якщо збереглися, знаходяться у приватних архівах).

Якщо у попередніх періодах, говорячи про регіональні та соціокультурні особливості розвитку духовно-пісенної традиції, ми розглядали регіони України, то нині це ті країни діаспори, де видавалися пісенники. У монографії Г. Карась, присвяченій українській західній діаспорі, духовна пісенність розглядається як складова богослужбової музики композиторів (параліту- ргічні жанри). У полі зору дослідниці - хорові обробки народних, богогласникових та нововасиліанських пісень, що належали перу О. Кошиця, М. Гайворонського, М. Федоріва, о. Григорія Павловського, А. Гнатишина, Б. Ю. Кушніра, І. Соневицького, О. Яковчука [87, с. 559-585]. Оригінальні духовні пісні композиторів діаспори у її роботі не розглядаються. Серед європейських країн повоєнного періоду це Німеччина (перед війною Польща, де виходили друком співаники, підготовлені у західноукраїнських регіонах), поза межами Європи США та Канада. Друкувалися пісенники завдяки підтримці та коштами зацікавлених громад, які могли належати до різних конфесій. Видання середини ХХ ст. відзначаються мінімальними затратами на їх друк. У низці видань ноти не набиралися друкарським способом, а писалися від руки, тексти пісень друкувалися на машинці. Саме у такий спосіб тиражовані баптистські збірники «Рідна пісня на чужині» (Німеччина, 1948) [250], «Голос Євангелії» (Саскатун, Канада, 1958) [262] та ін. У більш пізніх виданнях вже набір нот було виконано у друкарський спосіб, але тексти набиралися на машинці, що, можливо, було пов'язане з дороговизною набору кириличних текстів. Саме так надруковано збірку С. Бичковського «Пісні ласки» (Торонто, Канада, 1969, другий випуск) [248]. Видання, надруковані у класичний спосіб, були рідкістю. Серед них назвемо збірку «Євангельський співаник Відродження» (Чикаго, США, 1954) [271]. Аналогічні типи видання ми бачимо у православних та греко-католицьких збірках.

У підготовці видань з технічного боку часто брали участь автори або упорядники. У передмові до другої частини збірки «Пісні ласки» зазначено, що С. Бичковський, який є автором пісень та аранжувальником, також «виконав тяжку і мозольну працю, приготовивши пісні для фотодруку», завдяки чому «співаник як своїм змістом, а також з технічно-естетичного боку виходить бездоганно» [248]. У передмові також повідомляється про популярність першої частини збірки і висловлюється сподівання про те, що і цей випуск поширюватиметься серед усіх українських християн діаспори. Отже, такого типу збірки були затребувані у християнських громадах, і композитори-ентузіасти своєю творчістю заповнювали цю нішу. Щодо баптистської традиції діаспори зазначимо, то саме цей пісенний репертуар після 1991 р. і навіть трохи раніше прийде до України та стане основою сучасної баптистської традиції. Відзначимо ще один соціокультурний момент, який яскраво втілено у назві збірки С. Бичковського «Рідна пісня на чужині» (Німеччина, 1948) [250]. Для творців та укладачів пісенників, які після війни не мали змоги повернутися в Україну, духовні пісні стали символом Батьківщини, і мали не лише духовний, а й національно орієнтований вимір.

Конфесійна складова духовно-пісенної традиції української діаспори включала три основні конфесії православну, греко-католицьку, протестантську. Найбільш активною в едиційній практиці були протестанти (баптисти), кілька збірок яких було охарактеризовано вище. Назвемо кілька православних видань. Цікавим є нотодрук (ноти записані від руки, текстом набраний на друкарці) гармонізованих двоголосно православних гімнографічних піснеспівів англійською мовою «Hymns of the Eastern Orthodox Church» (США, 1966) [338]. Після гімнів записано низку популярних українських коляд, перекладених англійською мовою (назви продубльовані українською мовою, записаною латинкою), які могли звучати у православному храмі протягом усього різдвяного періоду. Близькою за змістом та формою, але виданою українською мовою, є збірка «Дяківський курс» (Вінніпег, Канада, 1954) [269], де після літургічних піснеспівів вміщено кілька церковних пісень, серед яких є й богогласникові, і нововасиліанські.

Серед греко-католицьких привертає увагу пісенник «Grekokatolicki Duchovni Pisni» (Пряшів, Чехословаччина, 1969) [345]. Це видання цікаво тим, що Чехословаччини у цей час була у сфері ідеологічного впливу СРСР, який особливо посилився після подій 1968 р. Однак саме у цей час там було дозволено відновити Греко-католицьку Церкву, заборонену в СРСР, і видання пісенника стало одним із символів її майбутнього відродження на теренах незалежної України. Нового репертуару у цьому виданні не було збірка містила відомі й популярні богогласникові й нововасиліанські пісні.

На цей період припадають революційні зміни у Римо-католицькій Церкві, що відбулися після Другого Ватиканського Собору (1962-1965). Саме на цьому Соборі офіційно було дозволено відправляти літургію й інші служіння національними мовами, а не лише латиною. Завдяки цьому пісні національними мовами, які до цього часу офіційно не вважалися літургічними, отримали богослужбовий статус. Щодо українського римо-католицького репертуару, то його почали створювати лише після відновлення незалежності України. Така ситуація пояснюється тим, що українських римо-католиків у діаспорі було надто мало, оскільки це не є історично провідною конфесією українців, а ті католики, які мешкали у СРСР і зокрема в УРСР, були переважно поляками і співали на богослужіннях пісні польською мовою.

Жанрово-тематичні пріоритети української духовної пісенності у діаспорі у цей період не зазнають жодних змін, хоча було створено чимало нових пісень, особливо протестантських. Це пояснюється особливістю даного періоду, коли основним завданням було збереження традицій, а не їх подальший розвиток.

Українська духовна пісенність у діаспорі культивувала майже виключно українську мову, що є нетиповим для української традиції. Однак це стосується, передусім, едиційної діяльності, бо реальна практика могла бути дещо іншою. Згадаємо збірку «Hymns of the Eastern Orthodox 248

Church» [338], що містила піснеспіви та пісні англійською мовою. Так само іншими мовами (російською, польською, угорською, ін.) співали на богослужіннях християни різних конфесій в УРСР. Однак знаменним є друк пісень саме українською мовою, що сприяло збереженню національних традиції, які було поновлено в Україні після 1991 р. Звернемо у цьому контексті також увагу на збірку «Grekokatolicki Duchovni Pisni» [345], де пісні було надруковано українською мовою, але не кирилицею, а латинкою, і, на відміну від українських рукописів та видань XVIII ХІХ ст. з Галичини та Волині, їх транслітерація здійснена не за польським правописом, а словацьким, що було пов'язане з місцем видання.

Музично-стильові пріоритети української духовної пісенності у діаспорі також не зазнавали змін: нові твори, які писали у цей період, продовжували традиції, орієнтувані на класико-романтичний стиль. У цей час найменше виявлені зв'язки з фольклорною традицією. Стосовно впливів популярної музики на українську духовно-пісенну традицію, то попри її розвиток переважно на американському континенті та ознайомлення авторів та укладачів з американською духовною музикою (спірічуелс, госпелз), що була одним із витоків джазового мистецтва, вона абсолютно не вплинула на українську, яка у цей період прагнула зберегти свою ідентичність.

Сучасний період розвитку української духовної пісенності розпочався після відновлення незалежності України у 1991 р. і триває дотепер. Він позначений відновленням церковного життя усіх християнських конфесій, яке характеризується бурхливим розвитком літургічної музики. У греко-католицькій, римо-католицькій та протестантській конфесіях, де пісенний жанр посідає важливе місце, сучасний період відзначений розвитком та оновленням власної духовно-пісенної традиції.

Джерельна база сучасного етапу є великою за обсягом та різноманітною. Вона складається з друкованих пісенників усіх основних християнських конфесій. Найменше представлена православна традиція, оскільки, як вже було неодноразова вказано, через відсутність стійкої практики співу духовних пісень на літургії церковна влада недостатньо уваги приділяла едиційній справі. Відомі нам православні пісенники походять із західного регіону, передусім з Волині, збереглася практика співу духовних пісень¹. Серед збірок відзначимо нотовані авторські збірки О. Каліщука «Дзвонять в церкві дзвони» (2000) [275] і «Подарунок душі» (2001) [276], текстову збірку під назвою «Богогласник. Колядки, Щодо практики співу пісень у різних конфесіях на основі опитування рес-пондентів див. у публікації автора [74, с. 196-200]. щедрівки, церковні пісні, псалми заупокійні» (місце видання не зазначено, 2007) [252], ненотовану збірку «Почаевский богогласник» (Почаїв, 2004) [292]. Стосовно інших регіонів, відомостей про них немає, що може непрямо вказувати про відсутність або малу кількість таких друків.

Греко-католицька пісенність представлена значною кількість пісенників, серед яких і перевидання нововасиліанської збірки «Церковні пісні» (Львів, 1996) [325], сучасні пісенники загального змісту («Господь моя пісня» (Львів, 2003) [263]), а також численні авторські збірки, написані сучасними піснетворцями, серед яких назвемо «Припадаю до тебе, мій Христе» (місце видання не зазначено, 2010) [282] Г. Мартинюк, «Тебе, Спасителю, вітаєм» (Жовква, 2011) [266] та «Йосафата» (Жовква, 2011) [265] М. Дацка. Видають греко-католики й молодіжні пісні, серед яких назвемо «Церковні пісні (нові)» (Львів, 2012) [324]. Серед закарпатських видань виділимо публікації І. Хланти, серед яких найбільшим є зібрання закарпатських духовних пісень «Співайте Богові нашому, співайте» (Ужгород, 2008) [319], що побутують у сучасному греко-католицькому середовищі¹.

Новою гілкою української духовної пісенності від 1990-х рр. стає римо-католицька Збірка є позацерковним виданням, її друк підтримано Православною Церк-вою, однак відображає вона передусім традиції Греко-католицької Церкви. Більш детальну характеристику римо-католицької пісенності див. у публі-каціях автора ([64]; [65]; [72]; [74, с. 201-202]).. У нашому розпорядженні є більш ніж два десятки пісенників, які було надруковано у 90-х рр. ХХ ст. та на початку 2000-х, що призначалися для використання у конкретних парафіях, які ми згадували при характеристиці структури сучасних римо-католицьких співаників. Тому вкажемо лише збірки з пісенними творами, що мають загальнонаціональне значення, серед яких «Вгору серця» (Київ, 2001) [258] та «Psallite Deo» (Одеса, 2016) [348]. Католицька пісенність представлена також в аудіо-версіях: аудіокасетах (1990-ті рр.) та компактдисках (2000-і рр.). Серед них виділимо авторські збірки о. Олега Сартакова «Оазис Життя», «Exodus», «Симфонія сердець» (2000-і рр.), призначені для молитовних молодіжних зібрань (Оаз).

Найбільша кількість пісенників належить протестантським конфесіям. Утім, вони представлені нерівномірно. Дотепер немає українського лютеранського пісенника, найбільша їх кількість у баптистів. Серед видань, що вийшло ще за радянських часів, назвемо «Євангельська пісня» (Київ, 1988) [270], пізніше було видано його оновлений варіант «Євангельські Пісні» (Київ, 1997) [272]. Постійно перевидають збірки з назвами «Псалмоспіви» та «Євангельські Пісні» (нотовані й ненотовані), у яких з кожним новим виданням збільшується кількість пісень. Назвемо також серійні видання у вигляді журналів («Пісні хвали»), де постійно друкуються новий пісенний репертуар. Останнє є не лише нотним, до нього передбачений додаток у вигляді касети або компакт-диску.

Таким чином, джерельна база сучасного етапу пісень є доволі розмаїтою, вона складається на лише з друкованих пісенників, а й їх аудіо-версій, що особливо важливо у тих випадках, коли збірники пісень мають лише тексти. Додамо ще кілька моментів, які характерні для усіх конфесій. Сьогодні джерелом вивчення духовної пісенності слугують відео з YouTube, де записані духовні пісні у виконанні різних церковних колективів професійних та аматорських, які є фрагментами богослужінь або концертів. Часто такі відео містяться на офіційних сайтах парафій і в такий спосіб презентують музичний доробок своєї конфесії. Завдяки цьому ми можемо ознайомитися не лише з репертуаром, а і з особливостями реальної церковної практики, яка є відмінною у різних християнських деномінаціях.

Ми зосередили увагу передусім на виданнях, що друкують пісні українською мовою, і не брали до уваги співаники, видані за межами України (російські, польські, угорські тощо), якими також користуються християни у різних регіонах і які стають джерелом поповнення українського духовно-пісенного репертуару.

Регіональні та соціокультурні аспекти розвитку духовно-пісенної традиції сучасного періоду тісно пов'язані з конфесією, яка є найбільшою в регіоні. У Галичині та Закарпатті активно розвивається грекокатолицька пісенність, підтримувана церковною владаю, завдяки чому створюються та видаються нові пісенні твори. Щодо православної пісенності, то вона розвивається в усіх регіонах України, однак створення нового репертуару йде переважно в західних. Західноукраїнські регіони також мають свої відмінності: якщо на Волині представники церковної влади і Київського, і Московського патріархатів підтримують нову піснетворчість, то в Закарпатті православ'я представлено майже виключно церквами Московського патріархату, які не опікуються співом духовних пісень, тож ця традиція практично відсутня. Римо-католицька і протестантська пісенність представлена рівномірно по всій Україні, однак україномовний репертуар переважає у центральних та західних регіонах, російськомовний у південних та східних.

Окрім власне богослужіння, духовна пісня посідає більш широке значення у соціокультурному просторі. Так, фестивалі церковного співу, де представлений також пісенний репертуар, описано у статті М. Антоненко. Дослідниця зазначає, що сьогодні популярними є фестивалі православної духовної музики «Від Різдва до Різдва» (Дніпро), «Різдвяний передзвін» (Київ), «Різдвяні дзвіночки» (Вінниця), «Різдвяні передзвони» (Мелітополь), «Наддніпрянські пасхальні піснеспіви» (Дніпро), «Христос Воскресе» (Запоріжжя) та ін., де звучать різдвяні духовні пісні у хоровій обробці. Є й фестивалі, де виконуються виключно духовні пісні, серед них міжрегіональний фестиваль духовно-патріотичної пісні «Сонячні дзвони» (с. Хорли Херсонської обл.) та ін. [2, с. 127].

Православна духовна пісенність представлена й авторською духовною піснею, яка за стилем близька до бардівської. Серед фестивалів, присвячених авторській пісні Міжнародний православний фестиваль «Благодатне небо» (Київ), заснований у 2007 р. відомим виконавцем духовних пісень О. Ахаімовим. Пізніше фестивальну традицію авторської пісні було продовжено: так виникають всеукраїнський фестиваль авторської православної пісні «Ранкова зоря» (м. Коростень Житомирської обл.), всеукраїнський фестиваль духовно-патріотичної авторської пісні «Поговори зі мною, душе!» (м. Макарів Київської обл.) [2, с. 128-129].

Фестивалі духовних пісень, що проводяться під егідою Грекокатолицької Церкви, відбуваються переважно у західних регіонах країни. Серед них міжнародні та всеукраїнські фестивалі духовної пісні «Пісня серця» (Львів), «Велика коляда» (Львів), «Все упованіє моє на Тебе, Мати, возлагаю» (Коломия), «Аскольдів глас» (Київ) та багато інших, на яких виступають професійні й аматорські, церковні та нецерковні колективи. Також є безліч фестивалів районного та обласного рівня, організованих місцевими церковними осередками, у яких беруть участь колективи району та області. У програмах фестивалів не лише твори духовного змісту, створені у пісенному жанрі, однак пісні у хоровому виконанні є важливою складовою фестивального репертуару.

Багато фестивалів проводять і протестантські церкви, особливо у 2017 р., коли весь світ відзначає 500-річчя Реформації. Фестивалів, які організує Римо-католицька Церква, є небагато, вони мають місцевий характер, як, наприклад, Різдвяний фестиваль колядок «У Домі Марії» (Ялта).

Жанрово-тематичні пріоритети української духовної пісенності у цей період продовжують багатовікові пісенні традиції і культивують пісні господського, богородичного циклів, пісні до святих, покаянні, молитовні, славильні. Також вже понад століття розвивається українському протестантська духовно-пісенна традиція, де відсутні богородичні пісні та пісні до святих, а пісні церковного року обмежуються Різдвом та Великоднем, але включають твори до нових свят (свято жнив, свято єднання). Лише одиничними творами представлені псалтирні пісні, немає жодного зразка біблійної пісні, при цьому безліч творів у текстах мають покликання на біблійні тексти.

Серед пісенних жанрів назвемо такі, які раніше не були поширені в українському репертуарі. Передусім відзначимо збірку «Йосафата» (2011) [265], написану Мироном Дацком на вірші о. Василя Богдана Мендруня. Цей твір є пісенним тематичним циклом із 25 хорових творів для однорідного складу (2-3 голоси), у яких йдеться про історію життя блаженної с. Йосафати (Михайлини) Гордашевської співзасновниці жіночого Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Новим для української традиції є створення тематичного пісенного сюжетного циклу, а також велика кількість творів з приспівом, що загалом є нехарактерним для жанру духовної пісні.

Новим для української духовної є створення циклів на основі паралітургічних молебнів. Вже згаданий аудіо-альбом «Exodus», призначений для молодіжних молитовних зібрань (Оаз), що є другим у циклі з трьох платівок, складається із 17 творів, де 15 пісень присвячено змісту кожної з таємниць розарію¹ популярної католицької молитви. Тексти пісень базуються на фрагментах зі Св. Письма, які описують основні євангельські події від Благовіщення до увінчання Богородиці Царицею неба і землі. Жанровою новацією, як і в попередньому прикладі, є створення циклу духовних пісень, однак у даному випадку циклічність створюється не єдністю сюжету, а молитовним зразком.

Ще одним новим жанром сучасної української пісенності є авторська духовна пісня, яка є християнським варіантом бардівської пісні. Специфічною рисою цього типу пісенності є використання авторами пісенних творів переважно російської мови, що пов'язано з тим, що історично бардівська пісенна традиція є переважно російськомовна, подруге, з популярністю цього типу пісень у сучасній Росії, на традиції якої спираються автори, які працюють в цьому жанрі.

Серед мовних пріоритетів української духовної пісенності сучасного періоду українська та російська, також у різних регіонах представлені польська, словацька, угорська та інші мови; у римо-католицьких та лютеранських громадах, богослужіння яких відвідують представники дипломатичного корпусу та інші іноземці англійська, німецька, іспанська. Репертуар греко-католицької духовно-пісенної традиції є виключно україномовним, включаючи т. зв. «молодіжні» пісні. Натомість у пра Автор циклу спирається на класичну версію молитви, яка мала 15 таєм-ниць, після реформи 2002 р. таємниць стає 20. вославному середовищі доволі поширеною є російська мова, особливо у парафіях Московського патріархату.

Римо-католицькі пісенники, що видаються як репрезентативні («Вгору серця» та «Psallite Deo»)¹, є виключно україномовними (за винятком пісень, написаних латинською мовою, що є традиційною для цієї конфесії). У регіональних виданнях мовна варіативність є ширшою. Поширеними є багатомовні пісенники, що друкували, окрім українських та латинських, пісні польською або російською мовою (в залежності від регіону), або усіма трьома. Призначення багатомовних пісенників, враховуючи той факт, що католицькі відправи у кожній парафії йдуть як мінімум 2-3 мовами, суто практичне зібрати найбільш поширений репертуар, що використовується у даній парафії або у регіоні для його фіксації в одній книзі.

Стосовно українських протестантів, то вони, окрім україномовних видань, широко користуються пісенниками, виданими у Росії та Білорусі російською мовою, серед них збірка «Песнь Возрождения» [290], яка є найпоширенішим в Росії виданням євангельських християн-баптистів, створена на основі збірок І. Проханова. Також і в Україні видаються збірки російською мовою або двомовні. Так, у продовжуваному виданні «Пісні хвали», окрім українських пісень, є твори російською мовою.

Отже, новостворений пісенний матеріал, що видається друком у різних конфесіях, є переважно україномовним. Твори, написані іншими мовами, використовуються в залежності від регіону, і найбільш поширеною серед них є російська.

Музично-стильові пріоритети української духовної пісенності є різноманітними і відрізняються плюралізмом, характерним для доби постмодернізму. Стильове розмаїття пов'язане із загальносвітовими тенденціями розвитку богослужбової (і не лише) музики, що орієнтується на різні стильові шари, в залежності від творчої фантазії митця або умови замовника. Стильова палітра сучасної української богослужбової музики, вагому частину якої складають духовні пісні, також є ознакою пошукового характеру літургічного репертуару, який часто є стилістично строкатим і не завжди високої якості, що пояснюється історичними причинами: упродовж тривалої доби радянського атеїзму церковна музика усіх християнських деномінацій і повністю заборонених, і тих, що офіційно діяли на теренах СРСР не могла повноцінно розвиватися. Часто стильовий Нагадаємо, що в Україні наразі відсутній пісенник для римо-католиків, що має офіційний літургічний статус. плюралізм викликаний не творчими пошуками, а невибагливими смаками як творців пісень, так і споживачів їхної продукції.

Вагоме місце в сучасному українському духовно-пісенному репертуарі різних конфесій посідають пісні барокової і класико-романтичної традиції, що складає т. зв. традиційний репертуар. У випадках, коли у недільні свята є кілька богослужінь, такого роду твори як універсальні виконуються на центральних богослужіннях, а музиканти, які беруть участь у літургії, мають професійну музичні освіту. Традиційні церковні пісні найбільш позитивно сприймаються прихожанами середнього та старшого віку. Серед стильових новацій цього періоду активне поширення т. зв. «молодіжних» пісень, що орієнтуються на естрадну музику останньої третини ХХ ст. Такого типу пісні зародилися у протестантському середовищі, що пов'язане з традицією церковної музики чорношкірих американців, яка ще на початку ХХ ст. розмила стильову межу між християнською музикою споглядального та екстатичного характеру. «Молодіжні» пісні стали популярними серед вірян усіх християнських конфесій, можливо, лише в православному середовищі вони є менш уживаними. Виконуються такі твори під гітару, у деяких протестантів у супроводі вокально-інструментального ансамблю за участю електрогітар, синтезаторів, перкусії тощо. Зазвичай такі пісні звучать на молодіжних богослужіннях, прощах, молитовних зібраннях, де бере участь велика кількість віруючих, серед яких багато молоді. Корпус «молодіжних» пісень є відомий серед усіх християнських конфесій, більшість їх прийшли із зарубіжного репертуару. Сьогодні представники традиційних конфесій відчувають перенасиченість літургічного простору цими піснями, які не сприяють зосередженості, оскільки спрямовані більше на почуття, а не на духовне піднесення, тому нині спостерігається тенденція відходу від «молодіжного» репертуару і повернення до пісень традиційного стилю.

Ще однією стильовою домінантою є пісенно-романсовий стиль, що характерний не лише для духовної бардівської пісні, а й для шару пісень, які наближені до міського романсу, часто межуючи з кічем. Такі пісні залюбки співаються вірянами, бо є надзвичайно душевними. Однак навряд чи такі твори варто культивувати, якщо йдеться про музику, що звучить на богослужінні. На жаль, такі пісні потрапляють до друку не через їх художню або релігійну цінність, а через нестачу якісних пісенних творів, що відповідають критеріям літургічності.

Зв'язок з фольклорною традицією у даний період виявляється через відродженням кобзарсько-лірницького репертуару, що зник з політичних причин у першій третині ХХ ст. Сучасні кобзарі-лірники на концертах і фестивалях виконують старовинні духовні пісні у традиційній манері, супроводжуючи свій спів грою на кобзі, традиційній бандурі чи колісній лірі. Серед виконавців духовних пісень назвемо вокально-інструментальний колектив «Хорея козацька», що використовує старовинні та народні інструменти, та його соліста Тараса Компаніченка, які пропагують українську духовну пісню книжного походження як частину фольклорної традиції на концертах в Україні та за її межами. У доробку колективу та її соліста богогласникові пісні, які завдяки фольклоризованому виконанню отримали нове життя. Серед вокальних фольклорних колективів духовні пісні є в репертуарі ансамблю «Божичі», який серед інших творів виконує духовні псальми. Свій альбом «Псальми. Помишляйте, чєловєци» (2009) колектив присвятив виключно пісням духовного змісту, у якому є пісні книжного і фольклорного походження. Відзначимо, що до альбому потрапила й популярна нововасиліанська пісня «Страдальна мати», яку виконавці інтерпретували у фольклорному дусі.

Щодо зв'язку духовної пісенності з напрямками популярної музики, то вже було відзначено надзвичайну популярність «молодіжних» пісень. Утім, сьогодні важко знайти сучасні музичні гурти, які б виконували християнські пісні. Відповідно, християнська молодіжна музика є своєрідною релігійною субкультурою, яка має попит лише у вузькому конфесійному (переважно протестантському) середовищі. З іншого боку, саме з протестантських церковних хорів виходять виконавці, які йдуть у шоу-бізнес, тим самим повторюючи американську модель музичної кар'єри популярних виконавців. Також відзначимо способи поширення християнських пісень, які використовують засоби масової комунікації, передусім пресу, інтернет, радіо та телебачення.

Таким чином, сьогодні український духовно-пісенний репертуар, що пройшов більш ніж чотирьохсотлітній шлях, є різноманітним у конфесійному, функціональному та стилістичному відношеннях. Сучасний етап його розвитку не є підсумковим, бо свідчить, що традиція співу духовних пісень є живою та потребуваною. Найкращі пісні, створені 300400 років тому, є такими ж актуальними, як і сучасні, а нові твори, що витримають перевірку часом, стануть підґрунтям для оновлення та подальшого розвитку української духовно-пісенної традиції.

Размещено на Allbest.ru