Особливості соціально-педагогічних технологій роботи з "дітьми вулиці"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Актуальність проблеми дитячої бездоглядності в сучасній Україні

1.1 Характеристика явища «діти вулиці»

1.2 Причини та фактори появи «дітей вулиці»

1.3 Державна підтримка «дітей вулиці» в Україні

Розділ 2. Особливості соціально-педагогічних технологій роботи з «дітьми вулиці»

2.1 Технології роботи соціального педагога з «дітьми вулиці»

2.2 Соціально-педагогічна робота з кризовими сім'ями

2.3 Вулична соціальна робота

Розділ 3. Програма подолання дитячої безпритульності і безпризорності на 2012- 2013 роки

3.1 Паспорт програми

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Проблема безпритульних дітей у нашій державі набуває все більшої актуальності. Втративши власний дім, діти зазнають фізичної та психологічної напруги, живуть у небезпечних умовах, жебракують, стають жертвами злочинців, а іноді в боротьбі за виживання і самі вдаються до злочинів. Проблема безпритульності набуває загрозливих масштабів. Вештаючись вулицями міста у сподіванні знайти їжу, діти позбавленні турботи не лише власних батьків, а й суспільства.

На жаль це стало прикметою сучасної України. Труднощі, які торкнулися усіх сфер діяльності в першу чергу позначилися на найменше захищеній категорії-дітях. І ця проблема ( дитина на вулиці ) стала однією з найскладніших і найактуальніших проблем. За підрахунками науковців в Україні на 2009 рік налічувалося 130 тис. дітей сиріт і дітей позбавлених батьківського піклування і лише 7 % - біологічних сиріт, які стали сиротами при живих батьках і частина з них ідуть жити на вулицю, і вулиця стає для них домівкою. Зараз в Україні налічується 200 тис. безпритульних з них більше 20% жертви сексуального насильства, 60% наркомани і 10-20% Віл інфіковані.

За світченнями статистики більше з дому тікають дівчата це 56,7% можливо через те що вони більш вразливі, 43,3% - це хлопчики.

Насамперед це діти які живуть у незаможних чи неблагополучних сім'ях. Окрім того, як стверджують працівники притулку, прокуратури, міліції, доволі часто на вулиці опиняються діти, які народилися і яких виховували в цілком нормальних на перший погляд родинах. Одні втекли з дому, бо їм набридло слухати постійні сварки батьків, інші бачили батька та маму тільки декілька хвилин уранці, адже ті весь час пропадають на роботах і поцікавитися, чим живе їхнє чадо, які в нього проблеми, не мали часу, ще хтось утікає з дому, бо батьки неспроможні задовольнити їхні забаганки: купити модний одяг чи дорогі телефони. Актуальність теми курсової роботи полягає в необхідності розкриття особливостей соціально-педагогічної технології роботи з «дітьми вулиці». Проблема «дітей вулиці» в Україні не дає про себе забути: щодня тисячі позбавлених домашнього тепла підлітків на наших очах вживають алкоголь, нюхають клей, жебракують та вчиняють злочини. Дитину, яка хоч день прожила на вулиці та пізнала принади «легкого життя», потім дуже важко втримати вдома. Ті, кого привели безпосередньо з вулиці до притулку, потраплять на вулицю по декілька разів, вони вже не можуть ніде втриматися, їх манить «свобода».

Вибір теми курсової роботи зумовило те, що проблема на данний час є однією з найактуальнших в нашій країні.

Об'єкт дослідження-«діти вулиці», як соціальне явище.

Предмет дослідження-особливості соціально-педагогічних технологій роботи з «дітьми вулиці».

Мета дослідження-дослідити зміст, форми, методи та технології роботи з «дітьми вулиці» та розробити технологію роботи з цими дітьми.

Відповідно до об'єкту, предмету і мети ми визначили такі завдання:

охарактеризувати явище «діти вулиці»;

вивчити причини появи «дітей вулиці»;

розглянути зміст, форми, технології та методи роботи соціального педагога з «дітьми вулиці»;

вказати особливості соціально-педагогічної допомоги дітям вулиці.

Серед загально-наукових методів дослідження були використані наступні:

1)описовий метод; 2)метод аналіза і синтеза; 3)структурний аналіз; 4)генетичний аналіз;

Серед спеціально-наукових методів були використані:

1)статистичні; 2)аналіз документів; 3)програмування.



Розділ 1. Актуальність проблеми дитячої бездоглядності в сучасній Україні

1.1 Харакиеристика явища «діти вулиці»

Діти вулиці - це неповнолітні втікачі з власних домівок для яких

вулиця стала постійним місцем перебування.

Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість варіантів існування дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже серед них є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей.

За визначенням Дитячого Фонду Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ), ДО «дітей вулиці» належать:

діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

діти, які підтримують контакт із сім'єю, але через бідність перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти);

діти - вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).(капська).

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень із визначення основних характеристик «дітей вулиці», з'ясування їхнього стилю життя і потреб. Це дозволило виявити:

більшість «дітей вулиці»- діти підліткового віку;

хлопчиків на вулиці більше ніж дівчаток;

більшість підлітків виховується у багатодітних сім'ях;

надто часто «діти вулиці» проживають у нетипових для України сім'ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

значна частина дітей вулиці має проблему з батьками, найближчими родичами;

значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до статусу «вуличної» має низьке матеріальне становище сім'ї;

значна частина «дітей вулиці» заробляє гроші самостійно, причому часто «робота» дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжки, жебракування, надання сексуальних послуг та ін..;

«діти вулиці» часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулийі та вдома;

діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

«діти вулиці» вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять.

Основні психофізичні характеристики дітей, які формують в умовах вулиці визначаються раннім залученням дитини до виживання. Більшість безпритульних дітей втратили сімейні зв'язки: були покинуті батьками , або самі їх покинули. Важливо звернути увагу на те, чому діти не відвідують, або нерегулярно відвідують школу. Згідно з даними опитування кожна третя дитина не має бажання відвідувати школу, тому, що їй там не цікаво, у 30% - немає грошей на шкільні приладдя, у 22 % - дома немає умов для навчання, у 18 % - діти змушені заробляти на життя самостійно, у 4 % немає документів [7,с.36].

Багаторічний досвід роботи свідчить, що більшість дітей вулиці з раннього дитинства відчуває жорстоке ставлення до себе. Це не може не позначитися на фізичному і психічному стані дитини. Для того, щоб допомогти таким дітям, необхідно знати, що спричинило сирітство і ставлення самих дітей до свого життя і обставин. Вчені відзначають, що у значної частини дітей, які виховуються у умовах відсутності батьківської опіки розвиваються такі типи поведінки: пригнічений стан характеризується - пасивністю, апатією; соціальна провокація характеризується контрастними емоційними реакціями; гіперактивний тип характеризується легкістю входження в контакти , виражений демонстраційною поведінкою з вираженими інтересами до оточуючих, що сприймається дітьми як гра добре пристосовані діти, цей тип характеризується компенсаторною поведінкою, що розвивається, коли не можна задовольнити певні потреб дитини[2,с.76].

Обстеження дітей, які виховуються поза сім'єю свідчить не про відхилення у розвитку, а про формування примусово інших механізмів його функціонування.

Діти вулиці виявляють слабку здатність розвивати свої соціальні ролі, зважаючи на свої можливості встановлювати дружні стосунки [2,с.58].

Досвід показує, що травмуючим фактором є втрата батьків, позбавлення опіки близьких, розміщення в інтернати-притулки. В таких ситуаціях потрібно дотримуватися таких етапів:

вилучити дитину з несприятливих умов життя;

провести діагностику стану дитини;

відновити соціальні зв'язки дитини в сім'ї, школі [16,с.34].

Говорячи про дітей, які перебувають на вулиці ми повинні мати на увазі, що більшість з них виховуються в несприятливих умовах (батьки алкоголіки чи інше).

Для них характерні всі, або деяка частина особливих характеристик особистості. Це важливо розуміти, щоб в процесі роботи бачити у складній поведінці дитини не навмисну неслухняність, а внутрішню неготовність дотримуватись деяких норм [11,с.145].

Якщо заглянути в інші країни, то можна сказати, що дитяча безпритульність включає в себе не тільки дітей, які не мають де жити, а й дітей які мають житло, а вулиця є для них другою домівкою.

Таким чином враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття «діти вулиці»:

головною ознакою, за якою дитину можна віднести до «дітей вулиці» є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

«діти вулиці»- діти, які офіційно не визначені позбавленими батьківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин належним чином не займаються їхнім вихованням.

Поняття «діти вулиці» об'єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей .

1.2 Причини та фактори появи «дітей вулиці»

Реальна ситуація в Україні свідчить , що проблема « дітей вулиці» з'явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді важко навіть пояснити, що спонукає дітей залишати родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, уже сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють усвідомити, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя. Як відзначається у матеріалах ЮНІСЕФ , феномен вуличних дітей є симптомом надзвичайного соціального й економічного неблагополуччя у країні, а потім і в сім'ї.

1.Соціально-економічні умови появи «дітей вулиці»:

1)погіршення матеріального становища значної частини населення України;

2) збільшення незайнятих дітей і підлітків;

3)економічна експлуатація дорослими дитячої праці (залучення дітей до крадіжок, шахрайства, жебракування тощо);

4) послаблення відповідальності батьків за утримання і виховання дітей;

5) загострення розбіжностей і конфліктностей між батьками і дітьми;

6) ослаблення роботи щодо організації дозвілля дітей за місцем їх проживання і навчання;

7)ослаблення роботи з організації дозвілля дітей за місцем їхнього проживання і навчання;

8)негативні тенденції у засобах масової інформації, пропаганда насилля і легкого життя.

2.Причини відмежування дітей від сім'ї:

1)безробіття обох чи одного з батьків;

2)відсутність постійного місця роботи батьків чи залучення їх до званого «човникового бізнесу»;

3)відсутність постійного житла;

4)розлучення батьків;

5)асоціальний спосіб життя одного чи обох батьків;

6)примус дітей дорослими членами родини до жебракування;

7)злочині дії батьків;

8)різноманітні форми насилля, спрямованого на дітей;

9)раннє або позашлюбне материнство;

10)неповна родина;

11)новостворені родини.[10,с.276].

На думку експертів сьогодні у ЗМІ створено образ молодої людини, яка не докладаючи зусиль може досягти в житті всього чого захоче. Навіть про долю вуличної дитини фільми закінчуються щасливо. Цей стиль привертає увагу підлітків і виходять на вулицю в пошуках нових вражень, як в кіно.[17,с.84]

Досить помітно також спостерігається певна тенденція при висвітленні у ЗМІ проблеми «життя дітей вулиці», створюються гостро сюжетні фільми з кінцівкою схожою на мильні серіали.

Діти також часто потрапляють на вулицю через конфлікти з друзями та іншими людьми, через проблеми, які в них виникли і щоб втекти від них ідуть на вулицю.

Аналіз чинників виникнення "дітей вулиці" був би не повним без розгляду медичних і психологічних причин цієї проблеми. Потяг до втечі з дому, бродяжництва може бути проявом психічного захворювання або наслідком відхилення у психічному чи особистісному розвитку підлітка.

У 1997 р. за підтримки ЮНІСЕФ була підготовлена група волонтерів із числа учнів старших класів та студентської молоді для проведення соціологічного дослідження серед безпритульних дітей з метою якомога більше дізнатися про їхнє середовище та життя. В Одесі було опитано 151 дитину, у Києві -158 дітей. Опитувальник містив 10 блоків, що охоплювали основні сторони життя дітей вулиці: починаючи від складу сім'ї, типу компанії, житла та здоров'я і закінчуючи способами заробітку, статевими стосунками та потребами і очікуваннями на майбутнє. Кожна друга опитана дитина в Києві на запитання "Де ти живеш?" - відповіла - "На вулиці". Основний загал опитаних дітей вулиці - віком від 9 до 15 років. Наймолодшій дитині було 4 роки, найстаршій - 19. Двоє з трьох - мають батька, п'ятеро з шести - мають матір. Кожен другий - братів і сестер, а переважна кількість київських і одеських діток мають обох батьків. Тобто, інформація повністю спростовує усталений стереотип про те, що дітьми вулиці найчастіше стають сироти. Лише 24 дитини (8%) свідчать про власне сирітство. Перераховуючи причини втечі "на вулицю", діти, в тому числі, називають і суто сімейний компонент: 38% з них вигнані з дому, 15% самі втекли. 10% від кількості вуличних дітей - спричинені матеріальною неспроможністю сім'ї утримувати дитину, а 8% - фізичним насильством у сім'ї щодо дитини. У 55% дітей матері - алкоголіки, у 63% - батьки, у 16% - інші члени родини. Побутує серед причин втечі з дому і наркоманія серед батьків. У 8% дітей наркомани - матері, у 12% - батьки, у 4% - інші члени родини. Основним заняттям дитячих груп на вулиці 43% назвали жебрацтво, а 41% - крадіжки. Серед опитаних працюють практично всі діти, 42% - за гроші, 32% - за їжу, 5% - за житло. Найчастіше діти вулиці миють автомобілі, охороняють речі на вокзалі, підносять важкі клунки продавцям на базарі, продають старі речі, збирають та здають пляшки."Стаж" перебування на вулиці пов'язаний з віком дитини - від одного місяця до семи років. За деякими оцінками, кількість дітей шкільного віку, що не відвідують школу, становить 15-20%. Кожен п'ятий з опитаних не вміє читати, не знає грамоти і не вміє писати кожен четвертий. Але, як правило, початкову ланку школи закінчили майже всі «діти вулиці» і 51% з них хочуть навчатися далі. Вони, як правило, об'єднуються в групи від 4 до І0 чоловік, так їм легше вижити. Кожна шоста дитина перебуває в такій групі разом з родичами (це можуть бути брати або сестри), кожна четверта - разом з друзями, які раніше поруч з нею мешкали або навчалися в школі. Групи переважно однорідні за віком, різниця може бути в один-два роки. В групах перебувають як хлопчики, так і дівчатка. Про суто дівчачі групи волонтерам не повідомлялося. 60% назвали стосунки в групі гарними, і лише один хлопчик хотів би вийти зі своєї групи. Найпоширенішим типом насилля в школі стосовно дітей визначено психологічне, на вулиці - фізичне, а в групі - сексуальне. Є діти, які почали статеве життя у 5 років. Кожен третій з тих, хто свідчить про те, що вступає до статевих контактів, робить це за платню, заробляючи собі на життя. Кожна десята дитина зазнала на собі спроб зґвалтування, причому немає різниці, як хлопчики, так і дівчатка. Половина таких пропозицій походила від родичів, найчастіше - батька дитини. Результатами подібних дій були глибокі психологічні травми і, зрештою, втеча з дому. Дуже часто дитяча проституція є сімейним бізнесом, яка у такий спосіб годує ледь не всю родину. Спостерігається поширення у середовищі дітей венеричних хвороб. Лише кожна десята дитина у разі захворювання лікується за допомогою ліків, інші варіанти відповідей - горілкою, молитвою, нюханням клею. Кожна п'ята дитина взагалі ніяк не лікується. Найчастіше діти відзначали, що їм потрібно вилікувати хворі ноги, опіки кислотою, головний біль, венеричні хвороби. Респондентам практично нічого не відомо про СНІД. На думку опитаних дітей вулиці їхні права мають захищати: Бог -13%, міліція - 18%, держава - 5%, батьки - 24%, сам - 19%. Семеро з опитаних дітей визнали, що вживають наркотики, та перерахували які саме: героїн - 1 чол., клей - 2 чол., конопля - 3 чол., драп, план - 1 чол. Токсикоманами, які нюхають клей "Момент", є майже всі діти вулиці. За віком вуличні наркомани - це діти від семи до дванадцяти років. Поширена також тютюнова і алкогольна залежність серед «дітей вулиці» Відповіді на запитання "твої потреби?" являють собою перелік необхідних дітям речей, продуктів харчування. Переважно - це весь одяг, гроші, їжа та ....навчання. Кожен третій з опитаних голодує щодня, а кожен десятий - часто. Не потребує коментарів наступний факт - 72% дітей хочуть змінити своє життя. Третина дітей вихід зі свого теперішнього становища визначила чітко: "Щоб була мама". Інші уявляють це собі як повернення у батьківську сім'ю, в іншу сім'ю шляхом усиновлення, або утворення власної сім'ї. За притулок висловилося 44% опитаних, за те, щоб піти до інтернату - 4%, у дитбудинок сімейного типу - 15%. Кожна шоста дитина мріє про освіту. Двоє дітей визначили свою мету так: "Стати хорошою людиною".

Таким чином ми виявили, що основною причиною, яка зумовила появу "дітей вулиці", є сімейні проблеми. Сім'я, яка не може дати дитині батьківської любові, опіки, щирого контакту, почуття захищеності, стійкості та гармонійності відносин створює передумови того, що дитина тікає з дому, перетворюється на бездоглядну, безпритульну дитину вулиці.

Наступним важливим чинником є загальне становище в країні, той негативний соціальний фон, який сформувався за роки економічної кризи.

Третій чинник - це економічні проблеми сім'ї, які є наслідком загальної ситуації в країні. Скрутне економічне становище, в якому наразі опинилось багато сімей, призвело до неспроможності батьків задовольнити потреби дітей, а іноді і просто вдосталь нагодувати.



1.3 Державна підтримка «дітей вулиці» в Україні

Професійна діяльність соціального працівника базується на певних законодавчих документах: законах, указах, актах.

Сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях статті 52 Конституції України: «…утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладається на державу».

Базові положення щодо влаштування дітей, котрі з певних причин не можуть виховуватися у власній родині ( смерть батьків, позбавлення батьківських прав чи засудження батьків, асоціальні умови виховання в рідній родині і т.п. ), викладені в Сімейному кодексі України.

Законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-111. Законом визначені основні положення щодо створення і забезпечення оптимальних умов для розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Зокрема, безпритульні діти влаштовуються тимчасово до притулків для неповнолітніх, у яких створюються умови для соціальної адаптації, ведеться підготовка до повернення у рідні сім'ї або до передачі під опіку ( піклування ). Контроль за умовами виховання і проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, у родинах опікунів ( піклувальників ) , усиновителів, у дитячих будинках сімейного типу, у прийомних сім'ях покладається на органи опіки і піклування чи інші спеціально уповноважені органи.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої безпритульності і бездоглядності, профілактики правопорушень серед дітей спрямовані Укази Президента України «Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві» ( від 18 березня 1998 року № 200/ 98 ) і «Про додаткові заходи щодо запобігання дитячої бездоглядності» ( від 28 січня 2000 року № 113/2000).

З метою забезпечення тимчасового влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця проживання службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюється Постановою Кабінету Міністрів України « Про Типове положення про притулок для неповнолітніх» від 9 червня 1997 року № 565.

На вирішення проблем дитячої бездоглядності, створення належних умов для соціально-психологічної реабілітації дітей, їх фізичного і розумового розвитку спрямована Державна програма запобігання дитячої бездоглядності на 2003-2005 роки, яка затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2003 року № 154/2003.

Основи завданням програми є:

1)підвищення ефективності роботи щодо запобігання дитячої бездоглядності шляхом удосконалення нормативно-правової бази;

2)поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтримки дітей, які перебувають у складних життєвих ситуаціях;

3)виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в них;

4)удосконалення системи і підвищення ефективності діяльності установ соціального захисту дітей ( із поліпшенням побутових умов );

5)розробка науково-методичних основ запобіганню дитячої бездоглядності;

6)забезпечення підготовки і перепідготовки фахівців соціального захисту дітей.[10,с.274]

Одним з аспектів розгляду парламентських слухань, що відбулися 22 грудня 2003 року стало обговорення проблеми, що стосується безпритульних дітей в Україні і шляхи подолання цієї проблеми.

На рівні Кабінету Міністрів України рекомендується, в першу чергу, удосконалити механізм державного управління і контролю за виконанням положень ООН. Реалізація контролю за становищем дітей в Україні можлива за умови визначення центрального органу виконавчої влади.

Відповідно до ч. 2 Ст. 170 Сімейного кодексу України у виняткових випадках при безпосередній загрозі для життя та здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право прийняти рішення про термінове вилучення дитини в батьків та позбавлення їх батьківських прав. У цьому випадку прокурора повинні терміново повідомити і в семиденний строк звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав обох або одного з батьків [12,с.358].

На сьогодні згідно з чинним Сімейним кодексом України на органи опіки та піклування покладаються такі обов'язки: захист прав сім'ї (Ст.19); надання дозволу забрати дитину з пологового будинку бабі, діду у тому випадку, коли батьки відмовляються від неї (Ст. 143); захист прав та інтересів дитини у разі її звернення (Ст.152); звернення з позовом до суду про позбавлення батьківських прав (Ст.165); опікування дітей, батьки яких позбавленні батьківських прав (Ст.167); встановлення опіки над дитиною (Ст.128); нагляд за дотриманням прав усиновлених дітей, які проживають в Україні (Ст.235); контроль за умовами утримання, виховання, навчання дітей над якими встановлено опіку, піклування (Ст.246). Сімейний кодекс України не містить норм щодо представництва цього органу в місцевих органах виконавчої влади, не конкретизує структури, яка безпосередньо займається вирішенням питань захисту прав дітей позбавлених батьківського піклування (ЦК, Ст.56) [5,с.248].

Оскільки на сьогодні не існує законодавчого визначення, що собою представляє «органи опіки та піклування» як орган виконавчої влади, вирішення питань захисту прав дітей на місцевому рівні здійснюється згідно Кодексу про шлюб та сім'ю (1969 року), який втратив чинність, а також Правилами опіки та піклування, затвердженими на рівні спільного наказу міністерств у 1971 році [1,с.56].

Міністерство охорони здоров'я України надає медичну допомогу “дітям вулиці” та іншим потребуючим. Міністерство освіти і науки України розробило систему інформування про сім'ї потенційних усиновителів, опікунів та піклувальників. Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повернення дітей шкільного віку у школу, які її покинули. Основна увага приділяється створення «телефону довіри», на який можна безплатно подзвонити і викласти свої почуття і потреби. [6,с.232].

Отже сьогодні у нашій державі законодавче вирішення захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, базується на положеннях статті 52 Конституції України. Головним законодавчим документом, що містить основні положення щодо захисту прав дітей, є Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. № 2402-111. На подолання дитячої безпритульності і бездоглядності, профілактики правопорушень серед дітей спрямовані Укази Президента України «Про затвердження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспільстві» ( від 18 березня 1998 року № 200/ 98 ) і «Про додаткові заходи щодо запобігання дитячої бездоглядності» ( від 28 січня 2000 року № 113/2000).

Отже, в Україні є досить поширеним явище «діти вулиці». Це є серйозною проблемою, яка негайно потребує вирішення . Якщо підходити до визначення поняття безпритульність з точки зору соціального явища, то увага акцентується на середовищі, на соціальних умовах, які формують явище. Воно повинно включати в себе перелік обставин, характерних рис середовища, у яких дитина опинилась у такому стані, та, відповідності до цього, види бездоглядності повинні визначатися залежно від наявності або відсутності цьому середовищі тих чи інших причин.

Особливості дитячого психофізичного організму вимагають створення навколо дитини належних матеріальних і моральних умов існування та виховання. У таких умовах виховуються гармонійно повноцінна людина. А якщо сукупність їх частково або повністю відсутня, дитина потрапляє в стан безпритульності.

Таким чином, безпритульність - це соціальне явище, яке характеризується відсутності у дитини сукупності сприятливих умов для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку дитини постійно змінюється і залежить від того, чи широко ставиться проблема охорони дитинства в країні, та від наявності у організації по охороні дитинства засобів надання конкретної допомоги безпритульним дітям.

Якщо брати за основу поняття безпритульності як соціального явища, яке характеризує відсутність сукупності сприятливих умов, що оточують дитину, то й класифікація видів бездоглядності повинна базуватися на аналізі цих умов. Основними причинами виходу дітей на вулицю є проблеми в сім'ї, школі, з друзями. Потрібно шукати, працюючи з дитиною, той корінь із-за якого пішла з дому і тоді вже боротися з проблемою. А ще краще проводити профілактику цього явища.

Міністерства України видають різноманітні акти, що стосуються прав дітей, і безпосередньо через місцеві органи займаються захистом дітей. Дитина в будь-який момент може звернутися в місцеві органи, особливо тоді, коли порушуються її права; коли в дитини проблеми і, даному випадку, вона немає куди дітися, то їй потрібно звернутися в орган опіки і піклування. Отже, причини того, що діти залишаються без батьківської опіки і стають дітьми вулиці, мають різний характер. Проте наслідок є один - позбавлення дитини конституційного права на сімейне виховання і батьківську турботу.



Розділ 2. Особливості соціально-педагогічних технологій роботи з «дітьми вулиці»

2.1 Технології роботи соціального педагога з «дітьми вулиці»

«Діти вулиці», безумовно, вимагають допомоги, підтримки, захисту. Проте, щоб їх захистити, необхідно , насамперед їх зрозуміти. Зрозуміти , хто вони, чому вулиця стала для них місцем, що заміняє сім'ю та близьких людей.

Соціальний працівник для дітей є «швидкою допомогою». Він бере на себе відповідальність за її долю, підтримуючи у складних ситуаціях, він намагається ввести дитину у новий світ і цим світом може бути притулок, орієнтований на те, щоб повернути дитину до сім'ї . Новим світом можуть стати для дитини спеціальні центри, де працюють кваліфіковані фахівці, які здатні надати допомогу. Робота у таких центрах будується на індивідуальних потребах і зорієнтована на надання психологічної, соціальної і матеріальної допомоги, навчання дітей навичкам, що допоможуть уникнути хвороб, насильства, вчасно піти з вулиці.

Важливим напрямком роботи Центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді (ЦСССДМ ) у підтримці «дітей вулиці» є створення на базі притулків для неповнолітніх консультативних пунктів, шкіл соціальної адаптації, проведення соціально-психологічних тренінгів, культмасових благодійних акцій, а також надання організаційно-методичної допомоги педагогічному колективу притулку. Спеціалісти ЦСССДМ готують волонтерів до роботи з «дітьми вулиці».

Центри соціальних служб тісно співпрацюють з соціальними педагогами загальноосвітніх закладів. Спільно вони проводять різноманітні заходи по формуванню здорового способу життя. Соціальні педагоги шкіл ведуть облік неблагополучних сімей, дітей з девіантною поведінкою, що дозволяє скласти соціальний паспорт мікрорайону. Така інформація може бути корисною і необхідною для служб у справах дітей, ЦСССДМ. Залежно від проблем дітей соціальний педагог виконує посередницьку функцію, направляючи неповнолітніх до відповідних установ та організацій.

Соціально-педагогічна підтримка дітей вулиці здійснюється безпосередньо у притулках для неповнолітніх та центрах соціально-психологічної реабілітації.

У притулку для неповнолітніх згідно з «Типовим положенням про притулок для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх» дитина може перебувати не більше 90 діб. За цей час неповнолітньому надається медична, психологічна, соціально-педагогічна, юридична допомога, визначається подальше місце перебування дитини. У притулках формуються групи за статевою ознакою та віковим критерієм. Таким чином, утворюються групи хлопчиків, дівчаток підліткового віку та дітей дошкільного віку кількістю в середньому по 10 чоловік.

При цьому не враховується один із головних, на нашу думку, критеріїв - місце попереднього перебування дитини. На цим критерієм вихованців притулку умовно можна поділити на дітей, що перебували в сім'ї до того, як потрапили до соціального притулку, та дітей, що перебували на вулиці. Це зовсім різний контингент неповнолітніх, який вимагає різних підходів у роботі. Програма реабілітації вихованця притулку, яка має складатися спеціалістами, повинна включати як індивідуальну, так і групову форми роботи. Перебування дітей двох означених категорій разом, їхнє тісне спілкування може бути небезпечним. Адже це приводить до явища «соціального інфікування», коли діти з вулиці «заражають» дітей, що до притулку перебували в сім'ях, потягом до вільного життя, демонструючи особливості вуличної культури та розповідаючи про переваги їхнього вибору.

Незважаючи на комплексний характер реабілітаційних заходів, що надає притулок вихованцям, робота цих закладів є недостатньо ефективною. Про це свідчить той факт, що 27% з опитаних дітей-бродяг перебували у притулках по 2-3 рази, 15% дітей - від чотирьох до дев'яти разів, десять разів і більше - 14%. Причиною такої ситуації є невідпрацьований механізм взаємодії з середовищем, до якого направляють дитину з притулку, не здійснюється соціальний супровід вихованця.

Отже, технологія надання допомоги неповнолітньому у притулку має незавершений характер, оскільки досягнуті у процесі виховання в закладі результати не закріплюються в майбутньому. У біологічній сім'ї чи інтернатному закладі, куди направляють дитину після притулку, не створюються належні соціально психологічні умови для перебування дитини, і вона знову тікає на вулицю.

З метою уникнення повторного перебування неповнолітніх у притулках і налагодження системи допомоги дітям вулиці з 2004 року почали створюватися центри соціально-психологічної реабілітації дітей.

Суттєву допомогу державним структурам у роботі з дітьми вулиці надає діяльність громадських та інших недержавних організацій, а також підтримка з боку міжнародних організацій, які опікуються цією проблемою в Україні. Міжнародні організації ЮНІСЕФ, «Карітас», («європейський Рух», «Надія і житло для дітей», «Отчий дім», «Лікарі світу - СІЛА», Міжнародне товариство прав людини, а також зарубіжні благодійні організації «СОС-Кіндердорфінтернешнл» (Австрія), «Надії дітей» (Швеція), Німецько-Польсько-Українська Спілка Східної Європи реалізують та сприяють впровадженню проектів допомоги безпритульним та бездоглядним дітям в Україні.

Основною метою діяльності громадських організацій, які здійснюють підтримку «дітям вулиці», є всебічна підтримка дітей у кризових ситуаціях, надання соціально-психологічні реабілітації в недержавних притулках та центрах і психологічної реабілітації; надання житла, харчування, одягу; оздоровлення в літніх таборах. Серед таких організацій можна виділити групу організацій, які вивчають проблему безпритульності на інформаційно-аналітичному рівні, виконують соціологічні дослідження, опитування з метою пошуку ефективних практичних форм та методів роботи з цією категорією дітей та їхніми родичами. Однак, відсутність співробітництва з відповідними державними структурами на місцях та на національному рівні не сприяє організації ефективної підтримки «дітей вулиці».[8,с.86]

У соціальній сфері існує два види організації роботи.

1.Менеджмент, зорієнтований на процес. Сутність його полягає в тому, щоб здійснювати певні дії, заходи, спрямовані на надання допомоги клієнту.

2. Менеджмент, зорієнтований на результати - це організація надання послуг, головною метою яких є заздалегідь визначений результат. Автори дотримуються такої позиції: неважливо скільки соціальний педагог провів бесід, консультацій, важливо скільки дітей повернулося додому з вулиці[10,с.278].

Відповідно реалізуються 5 основних напрямів соціальної роботи.

1.Профілактична соціальна робота. Дитина перебуває на стадіях «роздумів і підготовки», тобто розглядає вихід на вулицю як можливу перспективу. Завданням етапу є повернення дитини до стану байдужості щодо виходу на вулицю.

2.Допомога у повернені дитини з вулиці. Тобто дитина вже знаходиться на вулиці. Метою соціальної роботи у даній ситуації є повернення дитини з вулиці.

3.Подолання невизначеності. Реалізується у ситуації коли дитина перебуває на стадії індиферентного стану, тобто живе на вулиці і не розглядає варіантів зміни свого способу життя. В такій ситуації метою роботи є подолання байдужості дитини до власної долі.

4.Закріплення за соціальним інститутом. Реалізується на стадіях роздумів і підготовки, коли вдається розбудити інтерес в дитини до зміни способу життя. Метою діяльності соціального працівника є допомога дитині у поверненні до нормального життя.

5.Соціальний супровід. Це вихід на своєрідний фініш: дитина повертається до рідної сім'ї чи до інтернатної установи. Цей період вимагає особливої уваги соціального працівника, який здійснює соціальний супровід.[10,с.279]

Незважаючи на роботу, що проводиться на державному та місцевому рівнях, взаємодію державних і громадських установ, це не вирішує проблему дитячої безпритульності та бездоглядності. Феномен «дітей вулиці» залишається гострою проблемою нашого сьогодення. Проаналізувавши систему допомоги безпритульним та бездоглядним дітям, ми побачили, що у цьому напрямку здійснюються в основному реабілітаційні заходи. Але, як відомо, проблему краще попередити, ніж вирішувати. На нашу думку, допомога дітям вулиці не буде ефективною, якщо в цій системі відсутня важлива первинна ланка - інституція, яка здійснює соціально-педагогічну профілактику дитячої безпритульності та бездоглядності.

Зазначимо, що соціально-педагогічна профілактика безпритульності неповнолітніх - це система заходів, спрямована на вивчення особливостей розвитку та виховання неповнолітніх, умов їхнього виховання та навчання, причин аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки, що призводить до безпритульності, та використання отриманих знань у діяльності щодо попередження поширення безпритульності неповнолітніх. Причому, у сучасній практиці виділяють первинну, вторинну та третинну профілактику.

Первинна профілактика має інформаційний характер, так як спрямована на формування в особистості неприйняття та категоричну відмову від певних стандартів поведінки та негативних звичок. Вторинна профілактика має на меті виявлення негативних змін у поведінці людини, обмеження поширення окремих негативних явищ, що мають місце в суспільстві чи соціальній групі. Третинна профілактика - це комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічних заходів, спрямованих на відновлення особистісного та соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, до суспільно корисної діяльності.

Таким чином здійснений нами аналіз надання допомоги «дітям вулиці» свідчить про те, що робота в основному зводиться до здійснення заходів третинної профілактики (реабілітації), що реалізується у державних та недержавних закладах, таких як: притулки для неповнолітніх, центри соціально-пспхологічної реабілітації, центри допомоги дітям, що опинились у складній життєвій ситуації, центри соціальної реабілітації дезадаптованих дітей і підлітків, центри тимчасове перебування дітей та ін. Однак, вирішення проблеми дитячої безпритульності та бездоглядності має розпочинатись із заходів первинної і вторинної профілактики цього явища. Тому актуальним є питання створення інституції, яка має займатися профілактикою дитячої безпритульності. [8,с.88]

2.2 Соціально-педагогічна робота з кризовими сім'ями

Робота з сім'ями важлива на всіх стадіях роботи з дітьми, які перебувають у складній життєвій ситуації. Соціальний працівник може надавати допомогу на початку зародження кризи, що діє як профілактика бездоглядності і безпритульності дітей [17,с.6]. Якщо працівник вчасно втрутився в проблему це може мати позитивні наслідки, особливо при втручанні в сім'ю, коли він вивчає глибину проблеми (з чого вона почалася, що її спровокувало). Працівник має провести корекцію в сім'ї. Іноді дитину треба вилучити з сім'ї з проблемами [3,с.123].

На даний час є дуже багато конфліктуючих сімей, сімей з важковиховуваними дітьми і підлітками, родини алкоголіків. Зараз вони розглядаються на суспільному рівні. В жовтні 2004 року були представлені Державні доповіді президентові України, що аналізують стан дітей і сімей у країні. Їх розглядали і затверджували одночасно на загальному засіданні міжвідомчих комісій з питань охорони дитинства і сімейної політики. Дослідження "самопочуття" української родини розглядалося в ракурсі розвитку за 1991- 2003 роки, а "дитячий" питання - у руслі рішення проблеми дитячої безпритульності і бездоглядності [10,с.282-283].

Відповідно до проведених переписів, у 1989 році малодітних сімей нараховувалося ледве більш чотирнадцяти мільйонів, а в 2001-м - тринадцять з половиною мільйонів. А от кількість "одинаків" за цей період виросло з трьох мільйонів до 4,7 мільйони. За даними статистики, за рік в Україні з кожної тисячі жителів четверо оформляють розлучення, і серед них усе частіше зустрічаються сільські жителі. Учені спробували розібратися в причинах сімейних сварок, що приводять до розпаду родин. Було встановлено, що це, у першу чергу, зради. Потім - ревнощі, погані житлові умови, незгода в розподілі домашніх обов'язків, втручання батьків у сімейні справи молодих, безвідповідальність у відносинах один з одним, хвороби, різні підходи до виховання дітей. Фахівці схильні бачити причину розпаду родини в непідготовленості чоловіка і жінки до сімейного життя, небажанні відмовлятися від своїх звичок, переваг. У результаті виходить, що майже кожна третя молода родина є неповної, що складається тільки з одного із батьків - як правило, мами з дитиною [13,с.56].

Зараз сім'ї все частіше "дробляться": бабусі і дідусі проживають окремо, а отже - менше беруть участь у вихованні онуків. Крім того, втрачаються і колишні традиції багатодітності. За останнє десятиліття кількість багатодітних родин зменшилося втроє. Більшість чоловіків та жінок, затверджують автори доповіді, самі регулюють кількість і час народження дітей. Це і є однією з причин нинішньої демографічної кризи. На зменшенні народжуваності позначається і те, що в шлюб у нас стали вступати в більш пізньому віці (дівчата - після 26 років, а молоді люди відтягають цю подію в середньому до 30 років). Тільки кожна четверта молода родина не відкладає на потім народження дитини. Експерти думають, що в нинішньої молоді ослаблені материнські і батьківські мотивації в поведінці, а також з'являються конкуруючі з дітьми потреби, наприклад, бажання більш повної особистісної і професійної реалізації .

Коли ж діти все-таки народжуються, то більше половини родин змушені переборювати матеріальні труднощі. Адже Україна як і раніше відноситься до країн з дуже високим показником розшарування населення за рівнем добробуту. Середній рівень забезпеченості десяти самих багатих домогосподарств у шість разів вище, ніж десяти самих бідних. Найбільш незахищеними є сім'ї, у яких більш однієї дитини у віці до трьох років. Як правило, де більше дітей - там і більше бідності. Зокрема, серед родин, у яких більше п'яти дітей, украй бідних - 80%. У середньому одна сім'я може витратити на статті, пов'язані з вихованням дитини, тільки 2% від загальних витрат родини. Зрозуміло, що це позначається на якості виховання дітей і виникають проблеми бездоглядності і безпритульності. У процесі трудової зайнятості, вони можуть компенсуватися, а під впливом зовнішніх та інших причин можуть зумовити постійні конфлікти, що відбиваються на психічному стані дитини.

З такими сім'ями робота проводиться шляхом індивідуальних бесід, групової або психотерапії, ігрової терапії, зокрема терапія «скульптурна група», «сімейна угода» та інші. У підході соціальних працівників до наданні допомоги сім'ї є визначена пасивна роль самої сім'ї. Соціальний працівник не може дати пораду, може дати тільки рекомендацію - це наше правило соціального педагога. Досить часто соціально-педагогічна допомога сім'ї ґрунтується на принципі «допомога для самодопомоги». Основною її метою є виявлення ресурсів для подолання кризи в середині сім'ї. Відповідальність за реалізацію послуги несе сама сім'я. [15,с.34].

Розглянемо головні принципи роботи з сім`єю:

-індивідуальний підхід;

-зосередження уваги на клієнті;

-готовність сім'ї приймати допомогу соціальних працівників, лікарів, педагогів;

-системний підхід до вирішення проблем у сім'ї.

Соціально-педагогічна робота припускає співробітництво з усіма членами родини. При цьому використовуються методи сімейно-терапевтичного мислення і поводження, що співвідноситься із ситуацією у конкретній проблемній сім'ї. Робота проводиться за двома напрямками:

-рішення проблем на соціально-економічному рівні;

-рішення проблем на рівні відносин.

Першочергова увага приділяється проблемам, від яких сім'я страждає найбільшою мірою або які вважає головними найближче оточення сім'ї.Причому важливим є усвідомлення цих проблем членами сім'ї.

Як одна з ефективних форм сімейного терапії часто застосовується метод «сімейної конференції». Сутність його полягає у обговоренні сімейних ситуацій і проблем. Результатом чого є відновлення контактів між членами сім'ї, виявлення і нівелювання неконструктивних стереотипів поводження, заміна їх конструктивним і функціональним [10,с.282].

Можна розглянути такі фази надання допомоги сім'ї.

1. Фаза встановлення контакту і знайомства - у цей час з'ясовуються взаємні очікування і визначаються цілі роботи.

2. Фаза соціально-психологічної діагностики - в цій фазі вивчаються проблем сім'ї.

3.Фаза інтервенції - є головною робочою фазою надання допомоги. У ході роботи можуть коректуватися і мінятися не тільки методи, а й мета.

4. Фаза згортання роботи - коли в сім'ї все налагоджується.

5. Фаза додаткового курорства - служба надає допомогу, коли вона не потрібна.

Якщо сім'я досягла запланованих цілей, ставиться питання про завершення роботи. Допомога надається клієнту у тому випадку, коли він усвідомлює її необхідність і робить усе, що потрібно для досягнення результатів. В іншому разі робота з клієнтом припиняється.

Соціально-педагогічна робота, як правило, проводиться 2-3 роки і здійснюється головним чином вдома. Для забезпечення якості соціальної допомоги необхідне обговорення ходу і результатів соціальної роботи (допомоги) членам сім'ї й оцінка роботи. Під час спільних обговорень із сім'єю перевіряються і встановлюються загальні і особисті цілі, а також необхідні кроки для їх досягнення [19,с.328].

Отже для забезпечення якості соціальної допомоги необхідне обговорення ходу і результатів соціальної допомоги членами сім'ї й оцінка роботи. Під час спільних обговорень із сім'єю перевіряються і встановлюються загальні і приватні цілі, а також необхідні кроки для їхнього досягнення.Робота окремих фахівців із сім'ями, в яких постійні зміни вимагають регулярних обговорень у колективі з метою обміну професійним знаннями. Це дає можливість критично сприймати власну роботу, а також оцінювати процеси, що відбуваються в сім'ї.

Забезпеченню якості роботи служить:

-складання планів роботи з сім'єю кожні півроку;

-регулярні і поточні звіти по роботі;

-щоквартальні координаційні й оцінюючі бесіди з працівниками відділів сім'ї і молоді;

2.3 Вулична соціальна робота

Однією з форм профілактики виходу дітей на вулицю є вулична соціальна робота. В Україні вона вже отримала досить широке поширення.

Вулична соціальна робота з'явилася у 20-х роках минулого століття в США. За допомогою цієї форми дослідники-спеціалісти прагнули попередити криміналізацію підлітків з бідних кварталів великих міст. [9,с.167].

Вулична соціальна робота з дітьми покликана поліпшити їх соціальне становище і здоров'я. Передусім вона зосереджена на проблемах безпритульних і бездоглядних дітей.Вона передбачає надання дітям безпосередньо на вулиці таких видів допомоги:

-забезпечення регулярним гарячим харчуванням, організація роботи виїзних кухонь;

-створення банків одягу і взуття, забезпечення ними дітей-бродяг;

-впорядкування місць для ночівлі, направлення туди дітей;

-надання медичної допомоги стаціонарними і мобільними амбулаторіями;

-організація ігор та екскурсій;

-проведення виховних бесід, спрямованих на посилення мотивації дітей до соціально прийнятої поведінки;

-надання моральної та психологічної допомоги;

-проведення просвітницької роботи щодо ризику різних захворювань і засобів їх профілактики, прав дитини та організацій, які можуть допомогти в цьому.

Вуличні соціальні працівники працюють не тільки у своїх кабінетах. Їхніми робочими місцями є вокзали, парки, дискотеки, заклади для проведення вільного часу для молоді чи просто вулиця.[30,с.286]

Для соціального працівника важливими є такі критерії, як життєвий досвід, самобезпека, моральні переконання, співчуття і людське взаєморозуміння [16,с.34]. Велике значення має самодисципліна, тому що вуличний соціальний працівник досить рідко працює під безпосереднім контролем керівної особи.

«Діти вулиці» - складна проблема. Немає сумніву в тому, що дорослі, котрі працюють з такими дітьми, повинні володіти базовими медичними знаннями та навичками щодо надання першої невідкладної допомоги.

Вуличний соціальний працівник, не завжди знає готову відповідь на кожне запитання і рішення кожної проблеми. Але він повинен знати, де можна знайти відповідь, і як може допомогти підлітку вирішити його проблеми. Тому важливим є створення мережі і співпраця з уже існуючими спеціальними сферами надання послуг і закладами у кожній із цих сфер, оскільки необхідним є обмін досвідом з колегами.[4,с.90].

Розрізняють три види вуличної соціальної роботи:

1)за місцем проживання, що припускає роботу з усіма категоріями підлітків і молоді в одному місті, мікрорайоні;

2)робота спрямована на конкретну цільову групу-наркоманів, бездомних тощо.;

3)соціально-педагогічний супровід під час професійного навчання.

Принципи вуличної соціальної роботи:

-цілеспрямований пошук контактів з молодими людьми;

-простота і гнучкість запропонованих заходів;

-добровільність звернення клієнтів за допомогою;

-захист довіри і анонімності клієнтів;

-обов'язковість надання допомоги.

Основними завданнями соціальних працівників є:

-виявлення та налагодження контакту привернення їхньої уваги ;

-надання інформації пор шляхи збереження здоров'я;

-сприяння усвідомленню і прийняттю однолітками з вулиці позитивних стереотипів соціальної поведінки;

-виконання посередницької допомоги у встановленні контактів з дорослими та іншими соціальними інститутами, спроможними надати допомогу;

-допомога в захисті від будь-якого насильства;

-надання первинної медичної допомоги;

-надання мінімальних соціальних послуг (доставка їжі); [14,с.278].

Форми вуличної соціальної роботи:

-психосоціальна профілактика;

-соціально-правові та соціально-педагогічні консультації;

-кризова інтервенція-надання допомоги у розв'язанні конкретної кризової ситуації;

-індивідуальні та групові заходи;

-співробітництво зі школами, державними установами, службами з метою вирішення проблем клієнта.

Індивідуальна вулична робота полягає в консультуванні і соціальному супроводі молодих людей відповідно до їх соціального стану, потреб, поглядів, інтересів.

За допомогою групової роботи можна побачити не тільки проблеми кожного її члена, але і можливості їхнього вирішення. Приналежність до групи надає молодій людині відчуття захищеності й комфорту і позитивно позначається на розвитку особистості, диктує новий стиль поводження, нові навички спілкування. Групову роботу можна організувати завдяки організації: спортивних заходів; неформальних зустрічей; позашкільної роботи; гуртків за інтересами; подорожей тощо.

В Україні бездомність є порівняно новим явищем і громадська традиція надання вуличної благодійності не розвинута.Тому вуличну соціальну роботу слід спрямовувати на залучення дітей до соціально-педагогічного закладу, беручи до уваги, що між вуличним життям, з одного боку, й перебуванням у родині, з іншого, повинні існувати перехідні, проміжні ланки, наприклад центри тимчасового перебування. Дитина може вільно приходити і залишати такий центр. Така форма роботи сприяє переходу дитини на наступні етапи реабілітаційного процесу-до притулку або інтернату.

До соціальних закладів. У співпраці з якими може реалізовуватись вулична соціальна робота, належать: центр нічного пребування «дітей вулиці»; консультаційний психологічний кабінет довіри; консультаційний юридичний кабінет довіри; кризовий центр для дітей, які зазнали насильства; курси навчання дітей ремеслам тощо.

Отже досягти результатів у соціальній роботі з дітьми на вулиці не завжди легко, оскільки, як правило, вони проявляють надмірну замкнутість, настороженість. Робота з ними потребує неабиякого терпіння, такту і гнучкості.

...