Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема

Дослідження можливостей формування національної самосвідомості молодших школярів на уроках математики в початковій школі

ВСТУП

Народознавча робота зараз здобула багато прибічників в українському шкільництві, бо відкрила нові шляхи корекції і оновлення навчально-виховного процесу завдяки використанню кращих здобутків національних культур українців і представників інших народів, що живуть в Україні. На місце застарілих заполітизованих засобів у навчально-виховний процес повертається апробований практикою сотень поколінь народний педагогічний досвід -- педагогічні цілі, ідеї, засоби, а з ними і притаманні нашому народові ідеали, моральні норми і цінності.

Надзвичайно широкі навчально-виховні потенції народознавства. Пізнання етнічної історії України, рідного краю, свого родоводу, досягнень народу у виробничій і духовній сферах розширює світоглядні межі і виховує в учнів глибокі патріотичні почуття, національну гідність Ознайомлення з культурно-історичною спадщиною свого та інших народів світу формує в них уявлення про етнічну специфіку і самоцінність традиційної культури свого народу, а також гуманітарну спільність народів світу. Залучення дітей до народного образотворчого мистецтва, фольклору збагачує їхній духовний світ, підвищує загальний культурний рівень.

Звернення освіти до джерел національної культури, ЇЇ традиційно-побутового пласту сьогодні, цілком закономірне і віддзеркалює зростання етнокультурних запитів населення в умовах національного відродження, посилення етногенетичних процесів в Україні і становлення ЇЇ державності. Адже відсутність держави як такої донедавна була суттєвою перепоною на шляху етногенезу українського народу, його змагань за національне орієнтовані гасла і програми, зокрема культурно-освітні. Саме традиційно-побутовий пласт національної культури, в якому зосереджені вироблений упродовж багатьох століть досвід господарської діяльності народу, взаємодії з природничим середовищем, його світоглядні уявлення і кращі здобутки народної творчості, моральні норми, форми громадського і сімейного життя, разом з національною мовою становить підґрунтя національної самосвідомості етносу, на ньому формується здатність нової генерації до відтворення і продовження національної спадщини.

Окрім глибоких національних і соціально-політичних чинників, процес інтегрування основ національних культур в освіту актуалізують закономірності загального характеру. Зростання національної самосвідомості, посилення етнічних рис, особливо у духовній сфері культури, характерні багатьом народам світу епохи науково-технічного прогресу, пресинг занадто стандартизованих і уніфікованих форм культури викликає протидію -- прагнення людей зберегти свої особливі риси, своє національне обличчя.

Отож зрозуміло, що для здійснення своєї нагальної функції - відродження і трансмісії основ національної культури, виховання в дітей національної самосвідомості школа звертається до народознавства.

Для шкільних закладів розроблено програми з українського народознавства, якими передбачено прилучення дітей з раннього віку до витоків народної культури. Все це зумовило необхідність проведення дослідження з питання “Використання народознавчого матеріалу на уроках математики в початковій школі“, в якому висвітлювалися б методичні засади ознайомлення найменших громадян України з національними традиціями, звичаями, оберегами тощо.

Проблема дослідження - уроки математики з використанням народознавчого матеріалу в початковій школі та їх роль і значення.

Мета курсового проекту - теоретично та практично обгрунтувати необхідність проведення уроків математики з використанням народознавчого матеріалу в початковій школі та визначення їх виховно - навчальної специфіки.

Для досягнення поставленної мети необхідно виконати наступні завдання :

1. з'ясувати теоретичні методи українського народознавства в початковій школі

2. надати загальну зарактеристику принципам методики ознайомлення дітей з українським народознавством;

3. визначити завдання ознайомлення дітей з витоками народознавства

4. з'ясувати елементи математичних знань в історії України

5. надати загальну характеристику використанням народознавчого матеріалум на уроках математики в початковій школі

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ МЕТОДИКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДОЗНАВСТВА В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

народознавство математика початковий школа

1.1 Принципи методики ознайомлення дітей з українським народознавством

Народ і виховання -- ці два поняття взаємопов'язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К. Д. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайно впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини. «Чи дивно після цього, що виховання, створене самим народом і побудоване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих па абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу».

Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості.

Народна педагогіка -- це сукупність накопичених та перевірених практикою емпіричних знань, умінь та павичок, що передаються від покоління до покоління здебільшого в усній формі як продукт історичного й соціального досвіду народу. Пам'ятки народної педагогіки зберігаються в казках, легендах, епосах, прислів'ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних звичаях, традиціях різних народів, передбачають цілеспрямоване виховання та навчання молоді на кращих ідеалах народу. Народна педагогіка «є колискою наукової педагогіки».

Українська народна педагогіка -- це багатотомний усний підручник навчання й виховання, який зберігається в пам'яті народу, постійно ним використовується, систематично збагачується й удосконалюється.

Народна педагогіка наймудріша, оскільки вона створювалася впродовж століть, шліфувалася, перевірялася досвідом мільйонів людей багатьох поколінь.

Народна педагогіка -- це й колискова пісня, бабусина казка і дідусева бувальщина, які вчать жити і працювати, боротися і перемагати, захищати добро і ненавидіти зло.

Народна педагогіка існує стільки, скільки існує народ, корені її сягають у сиву давнину. Отже, вона є фундаментом наукової педагогіки, зокрема таких її галузей, як педагогіка сім'ї, педагогіка духовності, моралі, педагогіка виховання. Народна педагогіка стимулює розвиток наукової педагогіки. Тому сьогодні вона сама є предметом наукового дослідження багатьох учених.

Основою народної педагогіки є наївно-реалістичні та стихійно-матеріалістичні погляди народної філософії. У змісті народних приказок, прислів'їв, прикмет об'єктивно відбито діалектику життя. Наприклад: «Грім гримить -- хліб буде родить», «З поганої трави погане й сіно», «Правда та кривда -- як вогонь та вода».

Твори народної педагогіки відбивають психологічні погляди народу па виховання дітей: «Виховуй дитину, поки вона ще в колисці», «Чого в молодості навчишся, то на старість як знайдеш», «Лінивому все ніколи», «Шануй людей, і тебе шануватимуть» .

Народна педагогіка базується па емпіричних знаннях, тому поряд з цінними, корисними знаннями можуть траплятись і спотворені, перекручені відомості або висловлюються думки, які зашкоджують вихованню. Все це потрібно враховувати при самостійному доборі фольклорних творів для роботи з дітьми.

Предметом методики ознайомлення дітей з українським народознавством у навчальному закладі є засоби, форми, методи, прийоми ознайомлення дітей молодшого шкільного віку з українськими народними традиціями, культурою, звичаями, оберегами, символами та прилучення їх до національного духовного надбання українського народу.

Принцип -- це вихідне положення будь-якої свідомої людської діяльності, яке, часом, набуває сили закону. Дотримання наукових принципових положень у навчанні гарантує успіх у досягненні дидактичної мети.

Викладання педагогічних дисциплін у будь-якому навчальному закладі передбачає обов'язкове використання загальнодидактичних принципів. Кожній навчальній дисципліні, крім загальпопедагогічних принципів навчання, притаманні ще й свої специфічні, які витікають з логіки та змісту цього предмета. Вони орієнтують педагога на добір ефективних засобів навчання (художні твори, дидактичний та наочний матеріал, розвивальний потенціал соціального середовища), методів та прийомів, доцільну організацію процесу навчання.

Такі самі наукові принципи має й методика ознайомлення дітей з українським народознавством.

Основним принципом народознавчої науки, безперечно, є народність. Принцип народності у вихованні підростаючого покоління в 40 --50-х рр. минулого століття висунув К. Д. Ушинський. Він був перекопаний у тому, що тільки сам народ здатний обрати правильний шлях в історії як її суб'єкт, глибоко вірив у принцип «народ поза народністю, що тіло без душі», обґрунтував його та намагався впровадити в практику виховання. Народне виховання, побудоване на народних традиціях, па думку К. Д. Ушинського, має такий позитивний виховний потенціал, якого не мають навіть найкращі абстрактні педагогічні системи.

У принципі народності виховання великий педагог конкретизував своє розуміння суспільної зумовленості психічного розвитку нових поколінь. На його погляд, тільки народне виховання, що відбиває психологічні, соціально-економічні, ідеологічні і культурні особливості народу, Його життя і прагнення, може мати справжню розвивальну силу. У творах народної педагогіки відбивається народний ідеал виховання. «Ідеал цей у кожного народу, -- пише К.Д. Ушинський, -- відповідає його характерові, визначається Його громадським життям, розвивається разом з його розвитком». Тому не дивно, що народна педагогіка була не тільки ґрунтом, па якому побудував свою педагогічну систему К.Д. Ушинський, а й самим корінням цієї системи, без якого вона була б позбавлена життя.

Підручник для дітей «Рідне слово» К.Д. Ушинського побудовано з урахуванням принципу народності. Як засвідчують дослідження, в кількісному співвідношенні до загального матеріалу в першій частині книги вміщено понад 75 %, а в другій -- 50 % фольклорних творів: 366 прислів'їв та приказок, 62 загадки, 51 байку та жарти, 32 народні казки, 7 скоромовок, 22 народні пісні тощо. Серед них і твори українського фольклору в перекладі К. Д. Ушинського.

Принцип народності у вихованні обстоював і В.О. Сухомлинський. Вченого дуже турбувало, що за часів його життя цей принцип ігнорувався, діти не знали коріння свого народу, його звичаїв, традицій, оберегів. У листі до дослідника чуваської етнопедагогіки Г. Волкова він писав: «Про народну педагогіку ніхто серйозно до цього часу не думав і, очевидно, це завдало великої шкоди педагогіці. Я впевнений, що народна педагогіка -- це зібрання духовного життя народу. В народній педагогіці розкриваються особливості національного характеру, обличчя народу».

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей на сучасному етапі обстоював академік М.Г. Стельмахович.

Втілення принципу народності у циклі народознавчих наук означає прилучення дітей з молодшого віку до витоків української народної культури, добір форм, методів та прийомів ознайомлення молоді з українськими традиціями, оберегами, символами, звичаями відповідно до кожного вікового періоду.

Принцип народності у вихованні та навчанні дітей є підґрунтям побудови національного дитячого закладу, фундатором якого в Україні була С.Ф. Русова (70-ті рр. XIX ст.). Вона писала: «Міцнішою нацією в наші часи виявляє себе та, яка краще інших вичерпала в своєму вихованні свої глибокі національні скарби й національній психології дала вільний розвиток», тому виховання має бути національним. Ідеї С.Ф. Русової щодо національного виховання та принципу народності знайшли своє втілення у проекті сучасної концепції національного навчального закладу в Україні. В ній зазначається, що специфіка сучасного українського національного навчального закладу полягає «...у виразній перевазі в системі виховання і розвитку дітей власне українського: мови, фольклору, художньої літератури, образотворчого мистецтва, музики, народних звичаїв, форм і способів поведінки. Це творитиме для них національну культуру світу, формуватиме національну психологію, самосвідомість і національну гордість -- обов'язкові складники духовно багатої особистості».

У тісному взаємозв'язку з принципом народності перебуває принцип взаємозв'язку і взаємозумовленості народознавчої науки з життям, з практикою виховання й навчання молоді. Народна педагогіка - це і є саме життя, це педагогіка більшості, яка впроваджується в практику виховання щоденно, щохвилини. К.Д. Ушинський писав: «Суперечка між теорією і практикою -- суперечка дуже стара, яка, нарешті, стихає тепер, усвідомлюючи свою безпідставність. Пуста, нічим не обґрунтована теорія виявляється такою ж ні на що не придатною річчю, як факт або досвід, з якого не можна вивести ніякої думки... Теорія не може відмовитися від дійсності, факт не може відмовитися від думки» [2, с. 58]. Народознавча теорія зросла на практичному грунті, можна з певністю сказати, що практика народознавства передувала теорії, що це своєрідна неподільна тріада «практика -- наука -- життя (або знову практика)».

Водночас культура народу не є чимось застиглим, незмінним; у кожному новому історичному періоді народжуються нові звичаї, традиції, в яких відбивається сучасність. І ці обрядові та звичаєві новоутворення народу повинні стати надбанням народознавчої науки, з ними потрібно своєчасно ознайомити дітей, аби вони закріплювались, міцніли, розвивались.

Народознавство може об'єктивно висвітлювати події лише керуючись принципом історизму. Народознавство -- це часопис, літопис народу, відлуння його життя, почуттів, надій, прагнень; відлуння його страждань, радощів, досягнень, звичаїв, оберегів, традицій. Це сама жива історія. Протягом багатьох століть народ формував цінності, які дали витоки багатьом реаліям сучасного життя. Тому знання історичних та культурних надбань предків потрібні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у педагогічній практиці сьогодення. Виховання менталітету та духовності у наймолодшого покоління нашої держави не може бути повноцінним без прилучення його до історії духовної національної культури України. Ігнорування принципу історизму призводить до відриву майбутнього від минулого, до порушення історичного ланцюжка, до руйнування закономірної єдності поколінь, яка закодована в історії кожного народу, кожної нації. Отже, народознавство -- це історична галузь науки, яка висвітлює переважно традиційно-побутову культуру -- звичаї, символи, традиції, фольклор, ремесла у різні історичні періоди розвитку держави та нації. Вчитель національного навчального закладу повинен спочатку сам добре вивчити історію культури та побуту українського народу, а вже потім ознайомлювати з ними дітей.

Методика ознайомлення дітей з народознавством ґрунтується на краєзнавчому принципі, який свого часу педагога було введення ним до навчальних планів початкової школи вітчизнознавства (як, до речі, і в наш час). Необхідність і доцільність такого навчального предмета К. Д. Ушинський обґрунтовував можливістю реалізації краєзнавчого принципу у вихованні дітей, який передусім передбачає комплексність, всебічність, доцільність вивчення рідного краю, своєї Вітчизни. Курс народознавства, на думку К.Д. Ушинського, вводить дітей у науку, але не як у мертву купу книжок, а як у живе роз'яснення світу, перейнятого життям. Крім того, подібний курс дає багатющий і найрізноманітніший матеріал у вивченні рідної мови. Думки К.Д. Ушинського є особливо актуальними сьогодні, у часи відродження національної культури України, коли принцип краєзнавства знайшов своє втілення у курсі народознавства та прилучення до нього дітей з раннього віку.

Втілення принципу краєзнавства в життя в роботі з дошкільнятами тісно пов'язане з принципом регіонального підходу в ознайомленні з народознавчим матеріалом. Ще К.Д. Ушинський застерігав, що курс вітчизнознавства має бути пристосований до «горизонту кожної місцевості», оскільки дітям властивий, за його висловом, «інстинкт місцевості», любов до краю, де вони народились і зросли. Крім того, вікові особливості дітей дошкільного віку не дають змогу їм обійняти весь зміст духовної культури українців, яка має свою специфіку відповідно до кожного етнічного району нашої держави. Так, побут, звичаї і традиції Закарпаття, Галичини, Поділля, Полісся, Слобожанщини, Наддніпрянщини мають суттєві відмінності. Вони відбивають природу кожної місцевості, умови життя та праці, психологію народу, їхню діалектну мову, говірки, зрозумілі мешканцям лише певного етнічно-територіального району. Тільки у назвах верхнього жіночого та чоловічого одягу спостерігається розмаїття: кожух (свита, опанча, манта, сіряк, сірманя), плащ (корзно, килія), штани (порти, гачі, шаровари), сердак (жупан, свитка, кунтуш), фартух (попередниця, хвартух, плахта), спідниця (димка, мальованка, юпка), безрукавка (керсетка, катанка, ан'дарак, киптарик, лейбик, бунда). Відповідно до принципу регіональності дітей потрібно ознайомити з одягом певної місцевості та його назвами, прийнятими у цьому регіоні. Дітей також слід ознайомити з місцевим рослинним світом.

У педагогічній спадщині С. Русової, зокрема в її праці «Нова школа», знаходимо також поради щодо виховання дітей згідно з регіональним підходом. Вона вважала, що прищепити дитині національні риси можна, лише орієнтуючись на специфіку природи, географічного розташування, клімату, історії рідного краю па певній території.

Водночас хотілося б застерегти вчителів від однобічного захоплення місцевим матеріалом. Дітям подають відомості й про загальноприйняті в Україні національні символи, обереги, звичаї, традиції.

Ознайомлення дітей з національною культурою, традиціями неможливе без урахування принципу емоційності навчання. С. Русова була глибоко переконана, що виховання дітей має бути позначене мистецтвом, естетичними сприйманнями й емоціями. Саме від питомої ваги емоційного фактору залежить міцність засвоєння народознавчого матеріалу. «Щоб якийсь образ глибоко заліг у нам'яті, почуття має збуджуватися саме цим образом або, принаймні, запам'ятовуваний образ повинен бути в тісному зв'язку з тим, який пройнятий почуттям, і до того однаково, якого б роду це почуття не було: страх, любов, гнів, сором чи здивування».

Це й не випадково. У дитини-молодшого школяра емоції є пусковим механізмом мимовільної уваги та мимовільного запам'ятовування. Джерелом розвитку та насичення емоційної сфери є дорослі (батьки, вчителі). Від них дитина отримує перші еталони емоційних реакцій, які властиві певній національно-культурній спільності людей. Про це слід пам'ятати вчителям навчальних закладів під час залучення дітей до національно-духовного життя народу, адже саме вчитель є першим передавачем емоційних моделей, емоційних реакцій, носієм емоційної національної мови. Якщо дорослий подає матеріал в емоційно насиченій гамі з відповідною емоційною реакцією (подивом, милуванням, захопленням, гордістю, звеличанням тощо), в дітей виникає бажання наслідувати таку емоційну ситуацію. Таким чином формується фундамент національної духовності, національної свідомості.

Народознавчий матеріал емоційно насичений і своїм змістом впливає на дитячу емоційну сферу. Дитина не може залишитись байдужою до зачарованої мелодії української колисанки чи української пісні, її приваблюють ігри-забавлянки («Ладусі-ладусі», «Сорока-ворона», «Гу-ту-ту», «Тосі, тосі» тощо), народні хороводні ігри зі співом та діалогом («Ой на горі жито...», «Калина», «Подоляночка», «А ми просо сіяли...»).

Заняття з народознавства в молодшому шкільному віці мають не стільки пізнавальний характер, скільки виховний. Вони мають на меті виховати у дитини почуття національної гідності, викликати інтерес до національної культури, прищепити дітям любов та повагу до українських державних і народних символів, оберегів, звичаїв, традицій. Цього можна досягти, лише наблизивши дітей до реалій життя. Доцільно обладнати у дошкільному закладі українську світлицю, яка стане постійним місцем проведення занять з народознавства. Вже саме перебування дітей в атмосфері народних звичаїв налаштовує їх на мажорний лад, викликає позитивні почуття, бажання дізнатись про цікаві речі у бабусиній оселі. Доречним буде й зовнішній вигляд вихователя та дітей, які з нагоди подорожі до бабусиної світлиці надягли своє святкове українське національне вбрання -- вишиванки, вінки, стрічки, намисто тощо.

Саме цього домагалась й С. Русова. Вона писала, що хати мають бути чисто прибрані, діти охайно вдягнені, їхня увага повинна бути звернена на красу навколишнього.

А скільки радощів викликають у дітей українські національні народні свята; Коляда, Великдень, Івана Купала, Миколи та ін. Все тут дивує, зачаровує, захоплює дитячу душу: і вбрання, і співи, і звичаї, і подарунки, і святкова їжа. З цієї пагоди С. Русова наголошувала на особливій підготовці та організації народних свят.

Завдання вихователя не повинно зводитись тільки до ознайомлення дітей з українськими національними традиціями. Слід обов'язково домогтися того, щоб цей національний скарб став надбанням дитячого розуму та душі. Цього можна досягти, дотримуючись принципу організації активної пізнавальної діяльності дітей. Прагнення до діяльності К. Д. Ушинський назвав основним законом дитячої природи. За його словами, дитина постійно потребує діяльності і стомлюється не від діяльності, а від її одноманітності. «Змусьте дитину сидіти, -- пише він, -- і вона дуже швидко втомиться; лежати -- те саме; йти вона довго не може, не може довго пі говорити, пі співати... і найменше довго думати». А в діяльності дитина живе, пізнає, розвивається, відбувається становлення її особистості.

Засвоїти народознавчі знання дітям допоможуть «мандрівки» до українського села, краєзнавчого музею, частування їх національними стравами під час «святкового обіду» в бабусі Параски, посильна участь дітей у приготуванні національних, страв (вареників, галушок, жайворонків, гречаників); розписування писанок, вишивання рушників, ляльчиного одягу, серветок; виготовлення витинанок тощо. Багато радощів принесуть дитині справжні (не показові) колядки, щедрівки, посівання напередодні різдвяних та новорічних свят, з якими йдуть діти від групи до групи, до завідуючої, старшого вихователя, медичних працівників, па кухню. Запам'ятається дітям участь у святковому вбранні групової кімнати та помешкання дошкільного закладу зеленню напередодні зелених свят (трійці). К. Д. Ушинський писав: «Хто спостерігав дітей, той знає, що дитина щаслива тоді, коли вона цілком займається ділом, яке її захопило... Яку іграшку воліє дитина: ту, яка тішить її блиском, дзвоном та яскравими барвами, чи ту, яка дає посильну, але самостійну діяльність її душі?.. Після веселощів діти неодмінно нудьгують, а за сильним сміхом майже завжди слідом йдуть сльози, тоді як самостійна діяльність залишає душу в нормальному, здоровому етапі».

Ніби перегукуючись з К.Д. Ушинським, С. Русова продовжує думку щодо організації самостійної діяльності дітей. Творчі сили дітей у дошкільному закладі, за її словами, пробуджуються й розвиваються за допомогою засобів національного матеріалу, найпоширенішого в тій чи іншій місцевості. Це виготовлення дітьми виробів з глини, дерева, декоративний розпис, вишивання. У словесних творах самих дітей має лунати гарна українська пісня, плекатися рідна мова.

Виховання дітей на зразках народних традицій, звичаїв передбачає й врахування принципу природо доцільності, оскільки логіка природи найдоступніша й найкорисніша логіка для дітей.

С. Русова зауважує, що українці виховані на широкому просторі степу, серед його непорушної величної тиші. У своїх довгих мандрівках за часів козакування і чумакування, в хліборобській праці вони звикли придивлятися до цього без краю далекого обрію, прислухатися до мовчазної тиші, повної таємничих звуків. Усе це витворило у них настрій філософський, релігійний, що обов'язково слід враховувати у вихованні духовності дітей.

На думку С. Русової, українці за своєю природою індивідуалісти. Вона радить педагогам, як саме потрібно будувати виховання дітей з урахуванням цієї природної національної риси: «Індивідуалізм має велику красу, він випещує якнайглибше ті здібності, ті моральні особисті сили, якими обдарувала природа людину. Але щоб індивідуалізм не переходив в абсентеїзм, у морально-громадянський сепаратизм, треба з перших свідомих кроків дитини направляти її до громадянства, до спільної праці, до товариства». Спільність дітей поступово складатиметься на основі їхніх взаємин, ставлення одне до одного, особистих нахилів, здібностей.

Народне виховання переплітається з релігійним. У народі релігія тісно пов'язана з культом природи, чим вона близька і дитячій душі, дає малечі змогу глибоко відчувати красу. Однак захоплюватися релігійним вихованням у дошкільних закладах не слід. Щодо цього варто прислухатися до порад С. Ф Русової, яка вважала, що для українських дітей бажано впроваджувати релігійне виховання у згоді з народними звичаями, з родинними нахилами. Тим часом безпосередньо релігійне виховання дитини - це справа родини, недільних церковних шкіл.

1.2 Завдання ознайомлення дітей з витоками народознавства

Сьогодні ми повертаємось до забутого, відроджуючи, пробуджуючи до життя національні традиції, національний дух нашого народу. Починати цю роботу потрібно з раннього віку в сім'ї, в дошкільному закладі, у школі.

Організовуючи народознавчу роботу з дошкільниками, вихователі повинні в комплексі розв'язувати пізнавальні, навчальні, розвивальні, виховні та мовленнєві завдання.

Пізнавальні завдання передбачають розширення обсягу знань дітей про Україну, її історію, культуру, природні багатства.

Дітей спочатку ознайомлюють з найближчим оточенням, з яким вони контактують щодня. Поступово стежинкою рідного краю ведуть дитину до столиці України -- Києва, інших міст та пам'ятних місць Батьківщини.

На заняттях з народознавства малюк вперше ознайомлюється з державними символами (герб, прапор, гімн) та народними національними оберегами (калина, верба, віночок, рушник тощо).

Предметом обговорення у дитячому товаристві мають бути й родові корені кожної сім'ї, кожної родини. Вихователь повинен стимулювати Й заохочувати дітей до пізнання свого родоводу.

Діти повинні знати (впізнавати, розрізняти) українські національні іграшки, національний (традиційний та регіональний) одяг, взуття, посуд, предмети побуту та хатнього інтер'єру, подвір'я. Треба розвивати у дітей інтерес до української національної обрядовості, народних свят, ігор, народних прикмет, народної творчості, національного мистецтва, народних промислів. Не можна обійти увагою й українську національну кухню.

Пізнавальні завдання реалізуються й у пізнанні дітьми природи рідного краю (ліси, степи, моря, гори, заказники та ін.).

Навчальні завдання передбачають формування перших наукових народознавчих та історичних понять, у майбутньому -- основи наукового мислення, національної свідомості, самосвідомості та психології.

Вчитель повинен:

- розвивати пізнавальну активність дітей, прагнення якомога глибше пізнати свій народ, свої національні корені;

- формувати стійкий інтерес до народознавчого матеріалу, бажання пізнати його глибше, навчити використовувати його в побуті, у дитячому житті, запам'ятовувати вірші, прислів'я, приказки, казки, загадки;

- прищеплювати дітям елементарні трудові навички, пов'язані з народними ремеслами. Вчити малюків вишивати, витинати, розписувати за українськими мотивами писанки, іграшки, посуд; виготовляти різні вироби: іграшки, глиняний посуд, вибійки, вишиванки, аплікації тощо.

Розвивальні завдання передбачають розвиток усіх психічних процесів у дитини; запам'ятовування, уважності, зосередженості, логічного мислення, уяви. Діти повинні вміти самостійно аналізувати, зіставляти, порівнювати народознавчі поняття, звичаї минулого й сучасного, виокремлювати місцеве, регіональне від загальнотрадиційного національного.

Мовленнєві завдання є супутніми па кожному народознавчому занятті. Наприклад, дітям приготували обід з українських національних страв, з назвами яких діти ще не обізнані. Отож, під час обіду вихователь поповнює словник дітей новими словами: куліш, пампушки, деруни чи крученики.

Мандруючи до української оселі прадідів, діти вперше чують слова стріха, тин, перелаз, скриня, ослін, долівка.

Словник дітей також поповнюється образними виразами, коли вони слухають фольклорні твори та твори українських письменників. Діти па прохання вихователя пригадують знайомі прислів'я, приказки, примовки. Кожне заняття супроводжується розповідями дітей про бачене, почуте, пережите.

Виховні завдання мають на меті прищепити дітям насамперед любов до рідного краю, до землі своїх предків, до рідної мови, оселі, до батьківщини, почуття гордості за свій народ, повагу до національної культури, національних звичаїв та оберегів.

Природними національними рисами характеру українців вважаються щирість, гостинність, доброта, мудрість, щедрість, добре почуття гумору. Отже, ці риси особистості потрібно виховувати у дитини, використовуючи для цього багатий народознавчий матеріал.

Заняття з народознавства сприяють вихованню у дітей духовності на національному ґрунті, доброзичливості, чесності взаємоповаги, чемності, скромності, товариськості, поваги до культур інших народів, ушанування їхніх традицій, оберегів.

Прилучення дітей до народної творчості, мистецтва, безпосередня участь у національних святах виховують у них естетичні почуття, розвивають художнє світобачення, наповнюють емоційну сферу дитини радощами, піднімають настрій, формують естетичний смак.

РОЗДІЛ 2. ВИКОРИСТАННЯ НАРОДОЗНАВЧОГО МАТЕРІАЛУ НА УРОКАХ МАТЕМАТИКИ В ПОЧАТКОВІЙ ШКОЛІ

2.1 Елементи народної математики в процесі навчання молодших школярів

Упродовж століть десятки і сотні майстрів, народних учителів, умільців різних поколінь створювали різні речі, накопичували знання, необхідні людям у житті. І для того щоб оцінити, відчути і зрозуміти справжню їх вартість, кожному з нас потрібно знати, як народжувався той чи інший народний скарб.

До загальної народної скарбниці належить і народна математика. Вивчення народної математики, ознайомлення зі способами лічби, народними мірами, народним математичним письмом є складовою частиною дослідження історії народу.

Вивчення еволюції мір і ваги має велике значення для дослідження економічного й культурного розвитку народу. Знайомство з мірами і способами вимірювань дає можливість дізнатися про просторові уявлення народу, про його відомості з геометрії, лічби і таким чином дослідити еволюцію математичних знань.

Простежити за всім багатством так званої народної математичної думки, а отже, й математики в її етнографічній давності, ознайомити дітей з окремими своєрідними способами лічби і вимірів у минулому в зв'язку з усією історією народу цікаво і потрібно вихователю дошкільного закладу.

Є чимало своєрідного і самобутнього в розумовому розвитку кожного народу. Щоправда, творці народних способів лічби, математичного письма, відмінностей у методах вимірів здебільшого невідомі в історії науки. Але те, про що пощастило довідатися з уст народу, говорить про його творчу енергію, живу ініціативу, могутню діяльність допитливої думки.

Історія розвитку математичних знань українського народу мало досліджена не тільки істориками математики, а й етнографами. Проте ця галузь дає цінний матеріал для вивчення розвитку культури українського народу, який на своєму довгому історичному шляху був у постійних стосунках зі своїми сусідами і здобув певну кількість власних емпіричних і запозичених математичних знань.

Народні способи лічби та вимірів, а також геометричні відомості з різних видів промислів і будівництва набули значного розвитку ще за часів Київської Русі в IX --XII ст. Цілком природно, що в народній математиці росіян, українців і білорусів багато спільного. Математична культура цих народів протягом усієї їхньої історії розвивалась у тісному взаємозв'язку, оскільки вони творили спільну культуру. У щоденній практичній діяльності людям доводилося проводити лічильні операції у виробництві й обміні, викопувати землемірні роботи, будувати житла тощо. Спочатку система лічби була дуже простою, а прилади для виміру -- досить примітивними. Проте, за свідченням археологічних знахідок й літописів, народні математичні знання як за часів Київської Русі, так і в наступний період невпинно розвивалися.

З лічбою український народ був обізнаний давно, але засоби обчислення в нього були дуже своєрідні. Щоб звільнитись від запам'ятовування різних чисел, а також для того, щоб сповістити про результати лічби іншу людину, у старовину використовували камінці, горошинки, хлібні зернятка, лічильні дерев'яні палички тощо.

З розвитком інтелекту людина набула здібність абстрагуватися від конкретної лічби. Поступово протягом дуже довгого часу формувалося поняття числа. Десять пальців -- це та стандартна множина, з якою порівнювала первісна людина будь-яку іншу множину, поки в неї у свідомості не утворилась певна нова множина у вигляді ряду натуральних чисел, пише педагог Й.Я. Депман.

На зорі цивілізації люди задовольнялися так званою малою лічбою, а саме трьома числами: один, два, багато. Отже, спочатку людина рахувала до двох. Через деякий час вона стала рахувати до п'яти, шести, а потім і до десяти.

І в наших слов'янських предків число сім було символом невизначеної множини. Це стверджують приказки та прислів'я: «Семеро на одного не чекають», «За одного письменного сім неписьменних дають», вираз «за сімома печатками» тощо. Тут число сім вживається в розумінні «багато».

Пройшло чимало часу, і таким символом повноти («багато») стало число дванадцять. Засвоївши цей числовий ряд, людина стала вважати наступне число тринадцять зайвим і через те «нечестивим» чи нещасливим. Як пережиток це дійшло і до наших днів. Щоправда, стосується воно більше західноєвропейських народів. У нас ще з часів Київської Русі число тринадцять було поширене поряд з іншими числами і ніяких містичних властивостей йому не приписувалося.

Основною системою числення в українців була десяткова. У деяких народів зустрічається п'ятирічна і двадцятирічна системи. Десяткова система виникла з пальцевого рахунку.

Археологічні пам'ятки свідчать, що вже в IX--X ст. східні слов'яни застосовували прості математичні прийоми лічби і вимірювання. У XVIII --XIX ст. математичні знання народу поступово набули дальшого розвитку. Але деякі засоби лічби та практичних вимірів, що виникли в давнину, подекуди залишалися ще навіть до початку XX ст. і були у вжитку серед населення України, про що свідчать матеріали досліджень

Проблеми народної математики давно цікавили вчених. Так, на VII з'їзді природознавців та лікарів у Одесі (1883р.) В.В. Бобинін запропонував включити до програми роботи Географічного товариства збирання пам'яток народної математики.

Сам В.В. Бобинін був одним із перших збирачів пам'яток народної математики, багата колекція яких, на жаль, не збереглася. Деякі зібрані твори він вмістив у своїх працях. У “Програмі для збирання відомостей з етнографії” О. Русова та Ф.К. Волкова, виданій у 1873 р. Південно-західним відділенням Географічного товариства і перевиданій у 1875 р., окремий параграф присвячений народним знанням. До цієї програми входило кілька питань про народні прийоми лічби та вимірювань. У 1876 р. відомий український етнограф М. Драгоманов зібрав і упорядкував цікаві народні задачі. К.М. Щербина вказує на роль народних задач, прийомів лічби і вимірювання у програмі початкових класів школи, подає для використання в шкільній практиці матеріали, зібрані вчителями в різних областях України. Він закінчує свій виклад так: «Збирання й уважне вивчення «народних» математичних знань має величезне значення не лише для етнографів та істориків, а й для вчителів, оскільки ці «народні» знання дають дуже цікаві дидактичні, а іноді й методичні вказівки для їх шкільної роботи».

Проте найґрунтовніше дослідження з історії розвитку народної математики в Україні провела Л.М. Граціанська. Ознайомлюючи нас із способами лічби та вимірювання, народними мірами українців на різних етапах історичного розвитку, відкриваючи цікавий світ еволюції поняття числа та його властивостей, а також процес формування просторових уявлень і знань у галузі геометрії, автор дозволяє нам проникнути в глибини народної мудрості. Дослідниця узагальнила матеріал, зібраний у містах і селах України (1925-- 1968 рр.) за пропозицією К.М. Щербини.

2.2 Специфіка народного математичного письма та обчислення в Україні

Розглянемо специфіку народного математичного письма та обчислення в Україні. У сиву давнину в наших предків засобом «запису» чисел були бирки, тобто дерев'яні дощечки чи палички, на яких ножем, сокирою або шилом робилися риски, хрестики, інші позначки, якими відмічали число голів худоби, кількість здобичі на полюванні тощо. Сама назва «бирка» вказує на її східне походження з пастушого побуту (біри, бирки -- означає вівці). Записи на паличках називалися «черти», «рези», «мітки». Нарізки, зарубки, що використовувалися в господарстві, робилися на будь-якому предметі: на стінах, одвірках, стелі, па зрубах криниць, на ціпках пастухів, на дощечках, паличках та інших предметах. Часто зустрічалися числові знаки, написані крейдою або вуглиною на одвірках млинів і вітряків.

На бирках результати лічби записувалися майже скрізь однаково:

I -- один III -- три © -- сотні

II -- два X -- десять ІЕІ -- тисячі

Цією нумерацією широко користувалися збирачі податків, які зобов'язані були вести записи в податних зошитах.

Щоб не можна було зробити ніяких додаткових позначень, усі знаки окреслювали навколо прямими лініями. Записувати потрібно було не тільки кількість грошей, а й інші предмети.

Натрапляємо в Україні і на свої місцеві записи. У давні часи в Україні неписьменні люди не користувалися записами, але, щоб не тримати в пам'яті потрібні числа і не витрачати час на перелік удруге, фіксували лічбу здебільшого квасолипками, картоплинами, паличками або колосками. Цим користувалися при лічбі порівняно невеликої кількості предметів, а коли лічили копи на полях, дерева в лісі, мішки із зерном, тоді користувалися бирками.

Бирки використовували також і в різних позичках, при цьому на них зазначалась величина боргу. Одна половина бирки залишалась у боржника, друга -- у позикодавця. Коли борг повертали, то після звірки зарубок обидві частини бирки знищувались. Між іншим, від «запису» на бирці ведеться звичай і в наш час не записувати числами кількість проданих предметів або вироблених деталей, а позначати рисками чи іншими знаками для економії часу або для зручності. В Україні бирки називали ще «карбижі», що походить від слова «карбувати». З цим пов'язана і назва «карбованець».

Розглянемо метричні міри і способи вимірювання, якими користувався український народ у минулому. Ще для первісної людини, яка будувала собі житло, виготовляла найпростіші знаряддя праці, ліпила примітивний посуд, застосування мір довжини, ваги та об'єму було необхідним.

З незапам'ятних часів людство використовувало за одиниці довжини розміри частин людського тіла. Це міри, які завжди з нами. Значення цих мір полягає насамперед у тому, що людина могла ними користуватись у будь-яких умовах. Крім того, великою перевагою цих мір було те, що розмір ліктів, долонь, пальців у дорослих людей приблизно однаковий. Невелика різниця в їх розмірах у різних людей не мала особливого значення у грубих вимірах.

Самі назви одиниць мір нагадують нам про їх походження від назв частин людського тіла, їх руху: палець, долоня, стопа, лікоть, крок, розмах рук.

Лікоть -- відстань від ліктьового суглоба до кінця середнього пальця. Палець -- ширина вказівного або середнього пальця -- найменша міра. Дюйм -- ширина великого пальця. Довжина двох верхніх суглобів великого пальця -- російський вершок. Внутрішній бік кисті руки -- долоня. Відстань між великим і вказівним пальцями -- п'ядь; п'ядь велика - відстань між великим пальцем і мізинцем, п'ядь мала -- між великим і вказівним пальцями; п'ядь середня -- віддаль від великого до середнього пальця. Застосовувалась ще п'ядь з «кувирком» -- це коли до великої п'яді додається відстань від мізинця до великого пальця, підвернутого під руку.

Вся рука -- теж одиниця, від неї походить аршин. Ознайомлюючи дітей з народною одиницею вимірювання «аршин», можна використати таку билину. «Прийшов аршин на Русь разом із купцями з далеких східних країн. Купці привозили небачені до того тканини. Вони привозили у своїх тюках найцінніші витвори мистецтва, виготовлені руками народних умільців. Нині ці тканини і пошитий з них царський одяг зберігається в музеях. Торгуючи тканиною, її потрібно було відміряти. Як же це робилося? В наших крамницях користуються дерев'яними метрами. Купці обходились без метрів: тканину натягували на власну руку до плеча. Це й називалося міряти аршинами. Міра хоча й була дуже зручною, адже руки завжди при собі, однак мала істотну ваду: на жаль, довжина руки у всіх різна. Хитрі купці швидко зметикували, що потрібно шукати прикажчиків з короткими руками -- той самий сувій, а аршинів більше. Та якось цьому прийшов кінець. Продавати «па свій аршин» влада суворо заборонила. Користуватися дозволялося тільки «казенним аршином». Це була лінійка завдовжки з чиюсь руку. Щоб дерев'яний аршин не можна було вкоротити, його кінці обковували залізом і позначали казенною печаткою.

Десятки років ніхто вже не міряє аршинами. Але слово це не забули і до цього часу про надзвичайно проникливу людину кажуть: «Бачить на три аршини під землю». Про людину, яка судить про все тільки по собі, -- «Міряє на свій аршин».

Дюйм -- міра довжини, якою користуються в багатьох країнах уже протягом кількох віків. Це невелика довжина. Дівчинка зростом з дюйм -- чарівна Дюймовочка з казки Андерсена -- спала в лакованій шкаралупі волоського горіха, вкривалася пелюсткою троянди і гребла веслами, зробленими з кінських волосин.

Походить дюйм від ширини великого пальця. І саме слово по-голландськи означає «великий палець». В Англії його розмір встановили точніше - це довжина трьох сухих зерен ячменю, вийнятих із середньої частини колоска.

На Русі була поширена інша міра -- сажень, який становив б ліктів. Сажень -- це відстань між кінцями витягнутих у сторони рук. От що розповідає про сажень «Тмутараканський камінь».

Багато століть тому на Таманському півострові було руське князівство. Головне місто його називалося Тмутаракань. Біля місця, де колись стояла Тмутаракань, двісті років тому знайшли камінь з вирізьбленим на цьому написом: в 1068 р. за розпорядженням Гліба, князя цього міста, була виміряна по льоду ширина Керченської протоки. Вона виявилась рівною 14 000 сажнів. Завдяки цьому повідомленню князя, що дійшло до нас через сотні років, і була вирахувана величина давнього сажня.

Є ще маховий сажень, його довжина визначається розмахом рук або дорівнює зросту людини з піднятими вгору руками. Був ще косий сажень ~ відстань від лівого каблука до кінця пальців витягнутої вгору правої руки. Розмір косого сажня можна визначити й іншим способом: мотузку перекинути через зігнуту в лікті руку так, щоб її кінці торкалися землі біля ступні. Довжина цієї мотузки і буде косим сажнем. У Київській Русі основною мірою був ще короткий сажень довжиною в три лікті.

Пучка -- одна з мір, яка завжди в руці, в пальцях. Використовується ця міра тільки на кухні. Так міряють сіль, коли роблять тісто або варять манну кашу. Пучка -- це три пальці -- великий, вказівний і середній, складені докупи.

Для визначення відстаней користувалися кроком. Користуються ним і тепер, коли не потрібна велика точність, а відстані не такі вже й значні. Для вимірювання довжини поля або віддалі до іншого пункту крок був дуже дрібною мірою. Тоді з'явилась інша -- подвійний крок, або жердина.

За допомогою кроків діти можуть виміряти довжину групової кімнати, доріжки, яка веде на город чи в сад.

Великі віддалі багатьма народами вимірювалися переходами. Шлях, який проходила людина за певний проміжок часу (за добу, за місяць, від сходу до заходу сонця), теж застосовувався як міра довжини. Використовувалась міра, що визначалася дистанцією, на якій чути було голос людини чи рев тварини. Міра -- поки чути ревіння вола -- виникла за часів чумацьких походів.

На Полтавщині у XVIII--XIX ст. віддаль на землі міряли досить оригінальною одиницею -- «пригати». Чоловік брав довгу жердину розміром приблизно в людський зріст, стрибав, спершись на палицю, скільки міг. Ця віддаль дорівнювала приблизно одному сажню.

У давні часи на Буковині при вимірюванні землі застосовували такі міри довжини:

жердка

-5м, або 20 шухів;

шух

- 25 см, або 10 цалів;

цаль

- 2 або 2,5 см (ширина великого пальця руки);

сажень

- 3 великих лікті, 2м;

крок

- 80 см;

миля

- 7 км.

З розвитком обміну продуктів виникла потреба у їх вимірюванні за допомогою мір об'єму. Сипкі тіла та рідину міряли, наповнюючи ними посудини певної місткості. Так з'явились одиниці вимірювання сипких тіл і рідин.

Сипкі речовини, зокрема зерно, вимірювали пудами, а в повсякденному вжитку «міркою» -- посудиною на пуд або півпуда ваги, іноді лантухами (п'ять пудів). На Правобережжі зерно міряли так званим корцем, що вміщував вісім пудів. Іноді використовувалась і давньоруська одиниця виміру зерна -- «четверик» (24 --26 л).

Вимолочений хліб міряли ще гелетками, демерліями, гарчиками. Між ними існує така залежність:

корець

- 100кг, 1 ц;

півкорця

- 50 кг;

гелетка

- 25 кг;

демерлія

- 16 кг (пуд);

мірка (гарчик)

- 1,5 кг;

дека

- 100 г.

Вагу м'ясних та рибних продуктів рахували на фунти (400 г), рідину -- на око.

Урожай рахували копами (60 снопів) та возами, або фурами.

Рідину -- воду, молоко, горілку -- міряли квартами (кварта -- дві пляшки), гранцями (чотири кварти), відрами, фелею (2,5л).

У ткацькій справі використовували одиниці загальнослов'янського походження: чисниця - три нитки; пасмо - 10 чисниць; моток - 30 пасом.

Овечу вовну міряли на руки (близько пуда) -- в 25 пудах вовни було 24 руки.

Сукно з вовни скочували у сувої. Прядиво з конопель чи льону міряли жменями. Десять жмень називали повісьмом. Був ще кухіль -- міра «доброго тіланого прядива». У кухелі містилося два повісьми доброго прядива.

Тютюн міряли на папуші. Папуша листового тютюну -це скільки в руку візьмеш. На Буковині ж тютюн міряли на скжутки. Скжуток-- 10 листів, а папуша, таким чином, мала 30 -- 40 листків.

Дрова вимірювалися сажнем і латером. Сажень дров дорівнював двом складовим метрам, латер -- 8 м³. Латер використовувався для вимірювання дощок та інших будівельних матеріалів. Дошки міряли на цалі (дюйми): «дошка цалівка», або півторацальова (тепер «дошка тридцятка» або «п'ят-десятка»); 38 цалів --їм.

На Гуцульщині давні народні міри площі багато в чому залежать від мір об'єму та місткості.

Термін, що вживається на означення найбільшої народної міри місткості, -- “кобелчи” («кобел»). Розмір цієї одиниці місткості не скрізь однаковий. Під впливом метричної системи кобел навіть представниками старшого покоління досить часто ототожнюється за величиною з центнером.

Кобел поділяється на чотири менші одиниці -- ферділі. Майже скрізь по селах Гуцульщини ще збереглася посудина -- ферділь, і на базарах на цю міру продають картоплю, кукурудзу, яблука тощо. Об'єм ферділя відповідає 32 л, або 25 кг зерна. На ферділі міряли двома способами: якщо насипали посудину рівно по вінця і лишок згортали дощечкою, то це був рівний ферділь, якщо ж насипали повно з горою - така міра називалася вершини ферділь. Подібний спосіб міряння сипких тіл був відомий у Псковських, Новгородських, Московських та інших землях у XV --XVII ст.

Ферділь поділявся на чотири патралиці. Патралиця -- це приблизно 8 л. Склалася така народна система мір об'єму та місткості: 1 кобел = 4 ферділі = 16 патралиць.

Відома була і староруська міра «мисель», або «симель». Мисель -- поняття «як око», що є видозміненою формою давнього слов'янського терміна «оковч», що вживається як назва міри рідин. Назва походить від того, що була це, власне, окована залізом діжечка або відро. Місткість ока рівнялася приблизно одному відру. У гуцулів на полонинах оком вважали камінь, вага якого становила 2,5 фунта. Найбільшою вагою на полонинах був камінь, вага якого становила 30 фунтів, тобто 12 ок. Казали, наприклад: «камінь вовни», «камінь лою».

Існували спеціальні міри, що вживалися у вівчарстві. У зв'язку з тим що випас овець у весняний та літній періоди на полонинах проводиться не кожним господарем, а доручається чабанам, які за встановленою чергою видають господарям належну їм кількість молока, тут здавна виникла потреба в досить чіткій системі молочарських мір. Молоко міряли літрами, півлітрами, децями --дві деці і одна деця (двісті і сто грамів). Була поширена і така міра, як гелета, гелетка -- дерев'яна посудина у вигляді діжечки місткістю 6 -- 12 л.

Для виміру рідких і сипучих речовин користувалися також різними міртуками, або мірками. Одна з таких мір - джобулів (низька посудина з діркою збоку).

Горілку міряли квартами, що дорівнювали 250 г (150г), кілішками -- 25 г, порціями -- 100 г.

Назви мір площі щодо походження і давності можна поділити на три групи:

1) власне народні (неофіційні) назви: день орання, день сінокосу;

2) державні дометричні: гольд;

3) державні метричні: гектар.

Назви давніх народних мір площі (землі) характеризуються тим, що взяті вони або від кількості затрачуваного на обробіток часу, або від кількості висіяного насіння, або від кількості зібраного на даній площі врожаю. Перші два типи назв вживалися до оброблюваної землі, третій -- найчастіше до сінокосів. Усі три названих способи міряння площ дуже давні. В межах цих видів виділяються міри, взяті від кількості витраченого на обробіток землі або косіння сіна часу, від назви виконавця роботи, від назви використовуваного знаряддя праці, наприклад: «на один день косіння», «на одного косаря» , «на одну косу». Кажуть «день землі», тобто на її обробіток плугом потрібен день. День орання -- морг -- 0,58 га. Це частина землі, оброблювана зранку до вечора парою волів.

...