Теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді Галичини (друга половина ХІХ ст. – 1939 рік)

Упродовж першого етапу українські педагоги Галичини доходять висновку, що український народ потребує власної системи виховання, побудованої на українському ґрунті, головною метою якої було б виховання дітей та молоді в українському дусі. Провідна роль у цьому процесі відводиться рідній мові, народним звичаям і традиціям. Педагоги краю (Г. Врецьона, В. Ільницький та ін.) доходять висновку, що виховати високосвідому ідейну молодь можна лише тоді, коли український народ буде мати власну систему виховання, побудовану на національному ґрунті. Г. Врецьона закликав плекати національне самопізнання (свідомість), національний "змисл" (світогляд), національні почуття.

Встановлено, що вперше в українській педагогіці поняття "національна свідомість" вжито і обґрунтовано С. Томашівським (1905 р.). За його висновком, національна свідомість - "це ясне і свідоме почуванє моєї тісної приналежности до всієї маси мого народа, тісної зв'язи всіх моїх потреб з вимогами загальнонародними, готовність зректися власної користи для загального добра, дальше - зрозумінє своєї окремішности племінної від інших народів, любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти щодо чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації, підмога для неї й оборона від ворожих напастий". Сформувати її можна лише шляхом виховання в національному дусі, на своєрідних основах, власних шкільних підручниках, у власній школі та відповідній атмосфері.

Формування національної свідомості у дітей необхідно розпочинати з виховання почуття любові до рідного краю. Однак ця любов не повинна переходити в ізольований егоїзм.

Доведено, що в українській педагогіці досліджуваного періоду пройшли еволюцію і структурні компоненти національної свідомості. Так, у другій половині ХІХ ст. педагоги під поняттям "патріотизм" розуміли плекання любові до рідного народу, на початку ХХ ст. - працю для добра і щастя свого народу, всіх одиниць суспільності. За діяльний патріотизм виступали М. Барановський, Б. Заклинський, О. Іванчук, П. Кирчів, І. Копач, І. Ющишин та ін. Національна ідея трактується українськими педагогами як прагнення до державної самостійності і стає основою виховання.

У міжвоєнний період виховати патріота означало виховати свідомого українця, який брав би конструктивну участь у процесі державотворення (М. Галущинський, Ю. Дзерович, І. Ющишин та ін.). Показано, що метою українського виховання, яке у міжвоєнний період вважалося пріоритетним у навчально-виховному процесі, повинно бути не лише виховання національно свідомого українця, що знає свою мову, літературу й історію, не лише українця, "зі всебічно оформленим умом, серцем, волею і тілом" (В. Кузьмович), але й українця, спеціально зорієнтованого на всі проблеми сучасного життя, а головне - зорієнтованого національно.

Встановлено, що українські педагоги Галичини (П. Біланюк, М. Галущинський, М. Євшан, Б. Заклинський, О. Іванчук, Я. Кузьмів, В. Пачовський, С. Томашівський та ін.) вважали школу головним органом державного будівництва, яка повинна "дати дитині національну свідомість, розбудити в ній національно-патріотичні чесноти" (І. Ющишин). Оскільки український народ не має своєї держави, то об'єднати всі сили і всі одиниці народу для справи виховання повинні українські товариства й громадські організації, які мають виховати українську молодь на державний народ. Педагоги стверджували, що в прагненні до збереження своєї національності та створення власної держави українське виховання має ґрунтуватися на культі Нації і Батьківщини.

Аналіз праць українських педагогів Галичини другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. дозволив реконструювати структурну модель національної свідомості як цілісного формування, що включає ряд взаємопов'язаних, взаємозалежних компонентів, системоутворюючим елементом якої є українська національна ідея.

Засобами формування національної свідомості визнано рідну мову, літературу, історію та географію України, народні звичаї, традиції, обряди, народне мистецтво. Наголошувалось, що лише тоді, коли у вивченні шкільних предметів домінуватиме українознавство, культ української культури, школи

зможуть повною мірою виконати своє завдання - виховувати молодь у національно-патріотичному дусі, формувати її свідомість, національну гідність. Українознавство - це рідна мова і література, історія та географія

України, мистецтво, музика. Чинниками формування національної свідомості визначено сім'ю, школу, церкву, громадські та молодіжні організації, громаду.

Зроблено висновок, що для української педагогіки цього періоду характерним є поєднання у виховному процесі загальнолюдського і національного. Без виховання у молодої людини любові до Бога і Нації неможливим буде гармонійне життя українців, нездійсненним - завдання побудови самостійної Української держави.

У третьому розділі - "Українська сім'я як провідний чинник формування національної свідомості дітей" - висвітлено погляди українських педагогів Галичини щодо ролі і місця сім'ї у формуванні національної свідомості, народно-педагогічних засад цього процесу, розкрито зміст і форми спільної діяльності сім'ї і школи у формуванні національної свідомості особистості.

З'ясовано, що у працях українських педагогів другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. (О. Барвінського, І. Бартошевського, П. Біланюка, Г. Врецьони, Ю. Дзеровича, Є. Згарського, О. Іванчука, К. Кахникевича, О. Партицького та ін.) наголошувалось, що головну роль у вихованні дитини відіграє сім'я, найближчі родичі, тобто родина, в якій дітям прищеплювалася любов до рідної мови, до рідного краю, до народних і релігійних традицій, звичаїв, обрядів, державотворчі прагнення. Участь у національно-визвольній боротьбі, національно-культурні прагнення єднали батьків, родичів і дітей. Основою виховання була народна педагогіка з її перевіреними віками методами і засобами формування національної свідомості.

Вирішальну роль у родинному вихованні галицькі педагоги відводили матері. Наприклад, О. Барвінський стверджував, що вплив матері у дитинстві є дуже важливим і часто вирішує подальший розвиток дитини і майбутнє нації. Наголошувалось, що від матері - "найціннішої частини народу" (К. Малицька) - найбільше залежало формування у дітей таких компонентів національної свідомості, як національні почування, патріотизм, історична пам'ять, національний характер, любов до народних звичаїв, традицій, мистецтва, любов до рідної мови. Використовуючи народно-педагогічні методи і прийоми виховання, мати плекала національно свідоме покоління.

Важливим висновком галицьких педагогів (О. Барвінського, Г. Врецьони, Г. Зарицького, В. Ільницького, О. Партицького та ін.) стало положення про те, що опору наукової педагогіки треба шукати в народній, у виховному досвіді народу і на цій основі будувати теорію і практику формування національної свідомості. Практика народного виховання передбачала формування в кожної дитини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі. Виховання в сім'ї найкраще враховує вдачу, світогляд, психологію нації, з якої походить дитина. Відповідно до цих вимог, переконували педагоги краю, потрібно розглядати кожне педагогічне питання, історію і практику виховання дітей.

Головною умовою ефективності формування національної свідомості дітей визнавалася співпраця, взаємна підтримка сім'ї і школи, "сих двох наймогутніших виховуючих інституцій". Якщо рідна хата і рідна школа взаємно доповнюють і допомагають одна одній, йдуть до однієї мети, дають підвалини національного усвідомлення і виховання, їх праця овіяна національним духом і почуттям відповідальності за долю мільйонів, тоді дитина, за висновком галицьких педагогів, закінчивши школу, стає національно свідомою одиницею.

Методологічною основою співпраці різних виховних інституцій вважалася орієнтація на те, щоб уже у початковому соціальному досвіді національні та загальнолюдські цінності органічно поєднувалися.

Педагоги краю вимагали спільності та узгодженості дій сім'ї та школи у вихованні національно свідомого покоління, результатом яких повинна бути переміна існуючої школи з навчаючої інституції у школу виховання, яка має "стати твердинею, в якій зберігатимуться найсвятіші ідеали нашого національного індивідуалізму!…в якій треба розвивати національну свідомість, виховувати патріотизм" (І. Ющишин). Співпраця громадянства і школи, насамперед родини і школи, - одне з головних положень педагогічної теорії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. У міжвоєнний період українське вчительство почало на практиці втілювати теоретичні напрацювання щодо співпраці родини, школи і громадянства.

Особливого значення для забезпечення ефективності виховання підростаючих поколінь надавалося організації всеобучу батьків, який здійснювався при поєднанні масових та індивідуальних форм роботи. Індивідуальна робота з батьками передбачала налагодження контактів з ними, з'ясування сутності педагогічної позиції сім'ї, родини, вивчення особливостей виховного впливу сім'ї на дитину. На практиці ця мета втілювалася за допомогою бесід, консультацій. Серед масових форм спільної діяльності цих інституцій поширеними були батьківські конференції, батьківські комітети, загальні і класні збори ("сходини"), консультаційний відділ ("бюро"), прилюдні шкільні іспити, шкільні повідомлення, шкільні свята, "маївки" та ін. Всі ці форми були наповнені національним змістом, сприяли формуванню нової генерації українських патріотів, для яких ідея державності України стала сенсом їхнього життя.

У дисертації доведено, що співпраця школи і сім'ї передбачала єдність мети, змісту, форм, методів і засобів формування національної свідомості учнівської молоді.

У четвертому розділі - "Діяльність школи щодо формування національної свідомості учнів" - висвітлено нормативно-правову базу розробки змісту освіти, можливості навчальних предметів, зокрема рідної мови та україномовних підручників, розкрито зміст, форми і методи діяльності шкільних педагогів щодо формування національної свідомості учнівської молоді.

На основі аналізу державних навчальних планів і програм доведено, що вони не враховували національних особливостей учнів, будувалися за чужими зразками, мали на меті виховати в української молоді відданість австрійській монархії і польській державі. З цих програм не можна було почерпнути правдивих відомостей про героїчне минуле українського народу, його нескорений дух та культуру.

З'ясовано, що зусилля українських педагогів краю були зосереджені на розробці нових навчальних планів та програм, такого змісту освіти української школи, який би забезпечував підготовку молоді до реалізації української національної ідеї. Школа, стверджували вони, може виконати свої завдання щодо формування національно свідомого покоління за наявності навчальних програм, підручників, національно свідомого вчителя-українця. Протягом досліджуваного періоду першочерговим був той чи інший чинник.

Формування національного компоненту змісту освіти відбувалося за допомогою введення в навчальні програми предметів українознавчого спрямування: історії України, рідної мови, географії краю, насичення підручників для всіх типів шкіл матеріалами національного характеру. Українське вчительство здійснювало практичну роботу з формування національної свідомості шляхом боротьби за національну школу, внесенням національних елементів у зміст освіти державних шкіл.

Аналіз архівних матеріалів та джерельної бази засвідчив, що українські педагоги на свій страх і ризик вносили до навчальних програм зміни і доповнення національного характеру, видавали шкільні підручники, проводили національні за змістом позакласні та позашкільні заходи, залучали школярів до роботи в молодіжних організаціях, гуртках, в учнівському самоврядуванні. Свідченням цьому є і той факт, що тисячі педагогів і чимало семінаристів УПТ "Рідна школа" виборювали незалежність Україні у рядах січового стрілецтва. Це - Григорій Коссак (народний учитель з с. Ясениці, що поблизу Дрогобича, курінний отаман), Іван Коссак (професор Чортківської вчительської гімназії, сотник), Володимир Сольчаник (професор Дрогобицької української приватної гімназії "Рідної школи", поручник Української Галицької Армії), Михайло Галущинський (директор Рогатинської приватної гімназії, перший комендант Українських Січових Стрільців) та ін.

Проаналізовано оригінальні підручники з української мови, історії, географії, катехизму, читанки, підготовлені О. Барвінським, Г. Врецьоною, Б. Заклинським, А. Крушельницьким, К. Лучаківським, О. Партицьким та ін. З'ясовано, що ці підручники добре проілюстровані українознавчим матеріалом, сповнені національними мотивами.

Педагоги краю обґрунтували і намагалися реалізувати на практиці положення про те, що рідна мова є найголовнішим чинником наших свідомих дій, теоретичних міркувань, необхідною умовою досягнення вищого ступеня духовного життя, виразником народного духу, основою пізнання історії, культури, звичаїв і традицій народу, формування національного світогляду, незамінним інструментарієм творчості народу. На думку І. Ющишина, процес пізнання повинен проходити не пасивно, а шляхом дослідницько-пізнавальної праці за допомогою і під керівництвом учителя, що сам вивчав рідну мову, опанував її і через неї з'єднався "з духом цілого народу". Якщо школа є рідною за національністю і визнає ті самі ідеали, що і молодь, яка в ній навчається, то школа пробуджує національну свідомість, національну гордість, готує молодь до служби та праці в ім'я свого народу.

У розділі доведено, що рідна мова як навчальна дисципліна пройшла шлях від "вільного" предмета до предмета, що становив національну основу змісту освіти. Цей предмет став "осереднім" предметом навчання і виховання (В. Пачовський). Педагоги довели, що ставлення до рідної мови є виявом національної самосвідомості, а відтак громадянської позиції. Рідне слово, стверджували педагоги, виховує національну психологію, національний характер, збуджує і зміцнює національну свідомість поколінь, що виявилася у високому патріотизмі українців. У процесі формування національної свідомості рідна мова була початковим і часто основним чинником.

Доведено, що протягом другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. педагоги вносили національний компонент не тільки в зміст освіти, а й надавали національної спрямованості шкільному та позашкільному життю учнів. Вони були активними учасниками громадського та політичного життя краю. Виховна робота з учнями проводилась шляхом формування національного компонента змісту освіти.

Встановлено, що в тогочасних публікаціях головна роль у формуванні національної свідомості учнів відводилась шкільному педагогові, який повинен би забезпечити реалізацію освітньої політики держави і вирішувати завдання, що випливали з сучасного становища українців краю. В умовах відсутності власної держави вчитель мав удосконалювати навчальний процес, виховувати підростаюче покоління на основі національної ідеї, володіти мистецтвом виховання. Формуванню національної свідомості молоді сприяли виховна спрямованість уроків, різноманітна позаурочна і позашкільна робота вчителів і дітей. Часто вчителі подавали значно ширший матеріал, ніж передбачалося програмою, ознайомлювали дітей із правдивими сторінками історії рідного краю і духовними надбаннями народу. Завдяки зусиллям свідомого вчительства учнівська молодь отримувала друковані видання, що розширювали світогляд учнів, формували національне світосприйняття, пробуджували національну гідність і гордість.

Аналіз виховної практики дає підстави стверджувати, що у формуванні національної свідомості учнівської молоді педагоги краю вважали доречним гармонійно поєднувати індивідуальне і групове виховання дітей ("індивідуалізувати усуспільнюючи"), а всі найкращі індивідуальні чесноти й прикмети людини поставити на службу народові. Найбільш поширеними формами виховання були вечори вшанування українських патріотів, національні свята, академії, декламування віршів, виставки письмових праць учнів, прогулянки, забави, імпрези, театральні вистави, лекції, екскурсії тощо. Традиційним було святкування роковин Тараса Шевченка, Маркіяна Шашкевича, заснування "Просвіти", до програми яких входили твори патріотичного характеру. Педагоги підтримували діяльність молодіжних гуртків тощо.

Зроблено висновок, що українське вчительство в умовах відсутності власної держави здійснювало виховання підростаючого покоління на основі національної ідеї.

У п'ятому розділі - "Роль церкви і громадських організацій Галичини у формуванні національної свідомості дітей і молоді" - висвітлено зміст, форми і методи діяльності церкви та релігійних об'єднань, "Просвіти", "Рідної школи", молодіжних організацій краю щодо формування національної свідомості української молоді протягом другої половини ХІХ ст. - 1939 р.

Виявлено, що українська греко-католицька церква у стосунках із державною владою відстоювала національні права своїх вірних, українську національну ідею, прагнула утвердити усвідомлення приналежності галичанина до великої української спільноти. Церква гостро реагувала на неприйняття урядом та польським громадянством української ідеї загалом, на польську шкільну політику щодо українців, на дискримінацію української мови та культури, на "пацифікацію" та політичні репресії. Церква відстоювала право українського народу на національну школу і рідну мову. Священики (Я. Головацький, І. Жуковський, М. Куземський, О. Лозинський, Р. Мох, О. Огоновський, В. Подолинський та ін.) виступили на захист української мови.

Завдяки активній праці та патріотизму духовенства виник просвітницький рух у Галичині. С. Качала, О. Лозинський, М. Устиянович, Й. Заячківський були ініціаторами заснування "Просвіти", спричинилися до створення її філій і читалень, розповсюдження книжок, збирання й популяризації народного мистецтва тощо. О. Огоновський очолював "Просвіту" у роки її економічного зростання. Посли-священики І. Озаркевич, Д. Танячкевич, М. Січинський відстоювали право українського народу на освіту в австрійському парламенті, а Т. Богачевський, Т. Войнаровський, С. Онишкевич - у галицькому. Духовенство плідно співпрацювало з українськими просвітницькими товариствам і як могло, сприяло їхній діяльності, підтримувало діячів культури, мистецтва, учнівську молодь, опікувалося сиротами, утримувало розгалужену мережу навчально-виховних закладів, зміст роботи яких відповідав національним інтересам українського народу.

Аналіз архівних документів і публікацій у тогочасній періодиці дав підстави зробити висновок, що духовенство у зазначений період стало на захист української молоді, намагаючись зберегти провідну роль родини у питаннях виховання; проповідувало українською мовою; гостро реагувало на прояви зневажливого ставлення до українців, їх обрядів; активно захищало рідну мову, утверджуючи її серед державних службовців. На початку ХХ ст. духовенство стало провідним носієм ідеї української державності, союзником у боротьбі за національні права. Священик П. Філяс брав участь в опрацюванні проекту Конституції ЗУНР. Біля 20 священиків було членами Української Національної Ради, 92 - польовими духівниками Української Галицької Армії. У міжвоєнний період церква стала захисником національних прав українців, намагалася зберегти у пам'яті народу традиції Визвольних змагань. Педагогічна діяльність прогресивної частини кліру (А. Шептицький, І. Бартошевський, Ю. Дзерович та ін.) проходила паралельно у теоретичній і практичній площині.

Встановлено, що одним із ефективних засобів національного виховання в Галичині стали релігійні свята, які мали національний колорит, були пронизані духом українства, глибокою моральною відповідальністю за долю покривдженого народу. Поширеними формами роботи за участю школи, батьків, церкви, громадських організацій були національні свята, вечорниці, маївки, вечори вшанування українських патріотів, походи на могили січових стрільців тощо. Характерною ознакою всіх урочистостей було їхнє патріотичне спрямування.

Доведено, що у краї національно-виховну роботу проводили "Марійське товариство молоді", сестри Василіянки, релігійні організації "Католицька Акція Української Молоді" (КАУМ), "Орли", які ставили за мету формування національного світогляду молоді, її національної гідності, збагачення її інтелекту знаннями з історії, літератури, культури рідного народу, а також її духовний вишкіл.

Дослідження показало, що важливе місце у формуванні національної свідомості дітей та молоді займала діяльність товариства "Просвіта", яке ставило завдання "зробити з етнографічної селянської маси націю, свідому своїх цілей і завдань" (В. Мудрий). Його діяльність була спрямована на виховання національно свідомого покоління української молоді. З цією метою товариство використовувало різноманітні форми роботи: курси українознавства, науково-популярні лекції, патріотичні свята, вечори, видання популярних книжок українською мовою, створення україномовних шкільних підручників та ін. Протягом досліджуваного періоду головними напрямами діяльності товариства було піднесення економічної освіти, організація фахових шкіл, видавнича діяльність тощо. Просвітяни розглядали книгу як основний засіб формування національної свідомості, тому основні зусилля зосередили на підготовці і виданні літератури українською мовою, організації бібліотек для дітей і молоді, використанні масових та індивідуальних форм поширення української книги. Товариство проводило різноманітну культурно-освітню роботу серед українського населення, дало поштовх до створення Наукового товариства ім. Т.Шевченка, "Рідної школи".

Встановлено, що саме завдяки діяльності читалень, "Просвіта" стає каталізатором культурно-політичного і соціально-економічного поступу пригнобленої української нації. Хоча ідея самостійної України була далекосяжною і потребувала подвижницької праці всієї української громади, вона була цільною, мала під собою тверде підґрунтя і відповідала загальним історико-політичним тенденціям в Європі та світі.

Для української громадськості важливим ідейним та організаційним центром у розбудові національної освіти і виховання було "Руське Товариство Педагогічне". Незважаючи на численні перешкоди, створювані офіційними органами влади, товариство протягом багатьох десятиріч створювало мережу навчально-освітніх закладів: дитячі садки, захоронки, народні, фахові школи, ліцеї, учительські семінарії. Активісти товариства вважали національну школу найважливішим чинником національно-культурного відродження, а головним її завданням - формування національної свідомості дітей і молоді. Педагоги стверджували, що тільки рідний учитель у рідній школі схоче і зможе навчити молодь любити й шанувати історичну традицію, любити свій народ і для нього працювати; виховати лицарську непохитність і безстрашність у змаганнях свого народу аж до самопожертв за здійснення найвищих національних ідеалів.

З'ясовано, що протягом досліджуваного періоду діяльність українських педагогів була спрямована на розробку теоретичних засад формування національної свідомості. "Рідна школа" відстоювала рідношкільну ідею, право українців на навчання рідною мовою, організовувала і утримувала бурси, видавництва, українську пресу тощо. Товариство чинило рішучий опір польській владі, шкільним плебісцитам (1925 і 1932 рр.), створювало систему українського шкільництва, збагачувало навчально-виховний процес національними елементами, надавало пріоритетність у ньому вихованню. Логічним завершенням пошуків у теорії виховання став Перший український педагогічний конгрес (1935 р.), який чітко викристалізував мету та ідеал виховання української молоді, конкретизував практичні методи і засоби їх здійснення. Конгрес визначив мету національного виховання молоді як всебічну підготовку її до здійснення найвищого ідеалу нації, до чинної творчої участі у розбудові рідної духовної і матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі.

Дослідження показало, що найбільш поширеними формами формування національної свідомості молоді у діяльності товариства "Рідна школа" були святкові концерти та академії, гуртки (фольклорний, історичний, краєзнавчий, літературний, етнографічний та ін.), курси (українознавства, бібліотечні, народних вишивок та ін.), реферати тощо.

Початок ХХ ст. ознаменувався виникненням у Галичині громадських молодіжних організацій, метою яких було формування національно свідомого покоління. Серед їх засновників були активні громадські діячі - педагоги галицьких шкіл О. Тисовський, П. Франко, І. Чмола, О. Степанів. У процесі виховної діяльності, враховуючи специфіку і спрямованість організації, власний досвід, члени товариства на практиці реалізовували теоретичні положення українських педагогів щодо формування національної свідомості, доводили їх життєспроможність, ефективність форм і методів.

Доведено, що соціально-педагогічні функції цих українських інституцій ("Сокіл", "Січ", Пласт, "Луг"), національно змістовна їх діяльність суттєво вплинули на безперервний процес боротьби за національне відродження українців, боротьби в ім'я збереження в свідомості сучасних і майбутніх поколінь національної ідеї. Фізичний вишкіл молоді на національній основі та її духовний розвиток сприяли вихованню всебічно розвиненої особистості, підготовці юнаків і дівчат до праці й оборони рідного краю, залученню їх до загальноукраїнського національно-визвольного руху, згуртуванню навколо національної ідеї. Участь дітей і молоді у діяльності молодіжних організацій і товариств стала одним із яскравих показників зростання їхньої національної свідомості та готовності до боротьби за самостійну незалежну державу.

Зроблено висновок, що завдяки активній діяльності греко-католицької церкви, "Просвіти", "Рідної школи", молодіжних організацій у Галичині відбувався безперервний процес боротьби за національне відродження українців, в ім'я збереження в пам'яті сучасних і майбутніх поколінь національної ідеї, прагнення боротися за державну незалежність.

Узагальнення багаторічного історико-педагогічного наукового пошуку та широкої джерельної бази й архівних матеріалів дає підстави зробити такі висновки:

1. Розвиток теорії і практики формування національної свідомості дітей і молоді Галичини у другій половині ХІХ - першій третині ХХ ст. був зумовлений об'єктивними суспільно-політичними, соціально-економічними, культурно-освітніми обставинами розвитку краю та впливом тих культурно-історичних процесів, які відбувалися у Наддніпрянській Україні та в західноєвропейських країнах. Етнонаціональне відродження в Галичині (30-ті роки ХІХ ст.), основним змістом якого було національне самоутвердження українців, етнокультурне усамостійнення народу, дало поштовх до політичного відродження. Розробка і поступова реалізація програми національної самоідентифікації в Галичині призвели до конфронтації між поляками та українцями, що вперше проявилась під час "весни народів" 1848 р. Цьому значною мірою сприяло і те, що польські політичні кола вважали Галичину своєю територією, яка мала стати основою майбутньої відродженої Речі Посполитої і відмовлялися визнати існування українців як нації, заперечували природні права корінного населення на самобутність, здійснювали поступову полонізацію краю. У процесі оборони своїх загальнолюдських прав і свобод формувалася і міцніла національна свідомість української еліти і трудового народу.

У 70 - 80-х роках українське національне піднесення поширюється і на світську інтелігенцію, виникає народовський рух, діячі якого плідно працюють на культурно-освітянській ниві, створюється мережа політичних та освітніх установ, розвивається україномовна преса тощо. Наприкінці ХІХ ст. розгортається бурхлива діяльність культурно-освітніх, педагогічних і молодіжних товариств. Це посилило прагнення галичан здобути національну освіту, прискорило процес формування української національної свідомості. Галичина для українців стає осердям українського націотворення, основою державності.

На початку ХХ ст. головним чинником національного виховання визнано національну школу, а її визначальними рисами - національний дух, народну філософію, національні ідеали. Розвал австрійської монархії і проголошення ЗУНР прискорили ріст національної свідомості галицьких українських педагогів, стали поштовхом до розвитку теорії виховання.

Польська влада мала монополію у справі виховання дітей та молоді, спершу орієнтуючись на польську національну, а згодом - на державницьку ідею. Оскільки метою державної політики було виховання громадянина Польщі, то проблема формування національної свідомості української молоді стала справою сім'ї і громадських організацій. Тільки завдяки відданості педагогів краю українській ідеї та одержимій праці в умовах польської держави з'явились обґрунтовані теоретичні засади формування національної свідомості української молоді та можливість їх практичного втілення.

Державна система освіти в Галичині у другій половині ХІХ - першій третині ХХ ст. була спрямована на денаціоналізацію української молоді, оскільки зміст освіти не відповідав національним потребам українців.

2. Утвердження української національної ідеї суттєво вплинуло на мету, зміст і завдання виховання. Державницька ідея трактувалася галицькими педагогами як необхідність підготовки української молоді до створення власної держави, подальшої участі у її збереженні та розбудові. Під національно-державним вихованням українські педагоги розуміли виховання державотворчої молоді, спроможної активно боротися за незалежність України і власною творчою працею приносити користь рідному народові.

3. Вперше поняття "національна свідомість" в українській педагогіці вжив С. Томашівський (1905 р.) у праці "З чого нам національно осьвідомляти ся?", визначивши її сутність, форми і засоби формування. За його висновком, національна свідомість не вроджене почуття, а лише набуте у житті, тому важлива роль у її формуванні належить вихованню. Українські педагоги і громадські діячі краю (С. Томашівський, О. Іванчук, І. Ющишин та ін.) розглядали цю проблему на концептуальному рівні. Національна свідомість формується тоді, коли має для цього міцний ґрунт - систему ідей, ідеалів, духовних цінностей, що виробилися упродовж віків народом. Національна свідомість визначає і зміст діяльності дитини.

4. Виділено три етапи у розвитку теорії і практики формування національної свідомості протягом другої половини - 1939 р., кожен з яких відображає сутність поняття "національна свідомість".

Перший етап - мовно-етнографічний (1848 - 1890-ті рр.) - українські педагоги теоретично обґрунтували основні компоненти національної свідомості: національний ідеал; національний світогляд; патріотизм - любов до роду, до рідного народу; національний характер. Основними засобами формування національної свідомості дітей і молоді вважали рідну мову, народні традиції, звичаї, культуру рідного народу.

Другий етап - національно-державницький (1900 - 1918 рр.) - активізація наукових пошуків українських педагогів Галичини, результатом яких стало обґрунтування компонентів національної свідомості, чинників і засобів її формування. Складовими національної свідомості визначено національний ідеал, національне переконання, національну окремішність, національний характер, свідомий діяльний патріотизм, ідею толерантності, історичну пам'ять. Мета національного виховання - формування патріота-державника. Чинниками формування національної свідомості є українська сім'я, національна школа, національні виховні інституції. Національна школа є одним із найважливіших чинників формування національної свідомості учнівської молоді. Засобами її формування є рідна мова, історія та географія України, народні звичаї і традиції.

Третій етап - територіально-державницький (1919 - 1939 рр.) - пошук шляхів удосконалення і розробки теоретичних засад формування національної свідомості дітей та молоді, втілення їх у практику. Українське виховання має забезпечувати плекання національної свідомості, кращих національних та загальнолюдських чеснот, формування на цій основі особистості із почуттям національної гідності. Структурними компонентами національної свідомості є національна ідея, національний ідеал, патріотизм, національна самопошана, національна окремішність, історична пам'ять, етнічна свідомість, готовність захищати державні та національні інтереси, свободу і незалежність свого народу, зберігати і примножувати національні багатства. Засобами формування національної свідомості є рідна мова, література, історія та географія України, народні звичаї, традиції, обряди, народне мистецтво. Чинниками цього процесу визначено сім'ю, школу, церкву, просвітницькі та молодіжні організації, громаду.

5. Провідним чинником формування національної свідомості дітей і молоді українські педагоги вважали сім'ю, яка виконувала роль найбільшої виховательки, святині людського духу, "спасительки нації". Для українців як недержавного народу характерним було те, що сім'я, родина брала на себе більший обов'язок щодо виховання національно свідомих дітей і молоді. Із раннього віку дитина прилучалася до духовного життя українців, виховувалася на народних традиціях і звичаях. Виховання в сім'ї орієнтувалося на формування сина свого народу, що шанує традиції свого роду і народу, його культуру. У сім'ї зберігалися і прищеплювалися дітям національно-культурні цінності: національна гідність, гордість, самопошана, державотворчі прагнення, історична пам'ять, усвідомлення приналежності до етнічної спільноти, національного загалу, оволодіння національною культурою й духовною спадщиною свого народу тощо. Вирішальна роль у формуванні особистості українця, стверджували педагоги, належить матері, яка любить свій народ, шанує рідне слово і є берегинею звичаїв і християнської моралі. Галицькі матері виховували дітей у релігійному дусі, що сприяло формуванню високих патріотичних почувань, національних чеснот, патріотизму. Співпраця сім'ї і школи розглядалася українськими педагогами як важливий засіб збереження українських ідеалів. Провідними напрямками спільної діяльності сім'ї і школи у досліджуваний період були вивчення індивідуальності дитини, педагогічна просвіта батьків, проведення виховних заходів національно-патріотичного змісту.

6. Виховати національно свідоме покоління, стверджували педагоги, може тільки національна школа, яка змістом і формами виховної роботи відповідає національно-культурним потребам України, яка покликана зберегти дух нації, її мову, культуру, сприяти їх відродженню, розвитку і розквіту.

Теоретико-методологічні та практичні розробки, більшість із яких була підготовлена педагогами-фахівцями, розкривали сутність, мету, завдання, закономірності, зміст та засоби формування національної свідомості учнівської молоді. Національний зміст освіти мали б забезпечувати "пройняті національним духом науки українознавства" (рідна мова, література, історія, мистецтво, музика, географія). Велась безкомпромісна боротьба за навчання дітей рідною мовою, наповнення підручників національними мотивами, українознавчим матеріалом (з історії, географії, культури України). Учителі вносили на свій страх і ризик зміни та доповнення національного характеру до навчальних програм, проводили національні за змістом заходи, залучали школярів до роботи в молодіжних організаціях.

Педагоги краю обґрунтували теоретично і реалізували на практиці положення про те, що рідна мова є основним чинником формування національної свідомості. Мова зберегла український народ як націю. Вивчення рідної мови, літератури, історії, географії та інших українознавчих предметів, твердили вони, має бути пов'язане з наукою про людину, суспільство. Учителі, наскільки це було можливим, ознайомлювали учнів з історією рідного народу, українською культурою, природою рідного краю, народними звичаями тощо. Вони прагнули донести до учнів ідеї національних провідників - Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича, Лесі Українки та ін. Педагоги - носії системи національних цінностей - вимагали перетворення школи із навчаючої інституції у виховну, прагнули виховати людину, яка б поєднувала в собі риси бійця і працівника.

Педагоги брали активну участь у громадському та політичному житті краю: працювали у читальнях, громадських організаціях, влаштовували вчительські збори, віча тощо. Виховання громадянина-патріота своєї держави вчитель "мусить почати від себе і в собі передусім виховати ідеал нової людини" (І. Ющишин). Для національного освідомлення української молоді вчитель може багато зробити тільки тоді, коли сам добре пізнає і усвідомить потреби свого народу, буде свідомим національно, активним учасником громадського й політичного життя.

7. Вагому роль у формуванні національно свідомого підростаючого покоління відіграли греко-католицька церква, просвітницькі, педагогічні та молодіжні організації. Їх об'єднувала спільна позиція щодо виховання дітей та молоді в національному дусі, хоча різними були концептуальні підходи до визначення їх мети, змісту та організаційних форм.

Греко-католицька церква, підтримуючи просвітницьку працю світських установ, розвинула власну активну освітню, виховну, культурну діяльність на доброчинній основі, завданням якої було виховати українську молодь в національному дусі. Церква намагалася залучити українську молодь до рідного обряду, що означало збереження найбільш діяльної та освіченої частини молодшого покоління для нації. Ієрархія церкви та клір створили цілісну систему, що була покликана ширити християнське виховання, забезпечувала збереження релігійних та національних почуттів українських дітей. У міжвоєнний період, коли галичани змушені були захищати власну національну ідентичність, церква для українців краю залишалася національною інституцією, мала широкі права в школі, отримала великі можливості у вихованні державотворчої молоді. Є всі підстави стверджувати, що греко-католицька церква відстоювала право українського народу на національну освіту, підтримувала діячів культури, мистецтва, науки, плідно співпрацювала з просвітницькими і педагогічними товариствами. Однією з найбільш поширених форм виховання молоді у релігійному та національному дусі була організація та просвітницьке спрямування різнопланової роботи молодіжних релігійних товариств та організацій (Марійське товариство, "Католицька Акція Української Молоді"), участь у національних святах та ін.

Особливі заслуги у вихованні молодого покоління в національному дусі належать "Просвіті", яка сконцентрувала потужну діяльність навколо ідеї формування національної свідомості українського народу, демонструючи тим самим, що українці є повноправною нацією. При читальнях "Просвіти" створювались молодіжні організації, проводилась багатогранна змістовна освітня і культурно-просвітницька робота серед української молоді й української суспільності, яка впливала на формування і розвиток національної свідомості. Основними формами виховної роботи були національні свята, імпрези, академії, відчити, фестини, вистави, курси українознавства, драматичні гуртки, свято Матері, свято книжки, свято Просвіти та ін. Одним з найголовніших засобів формування національної свідомості просвітяни вважали книгу. Важливими напрямками діяльності "Просвіти" була також організація фахових шкіл, економічна діяльність, видавництво української преси і літератури тощо. Багатогранна, добре організована "Просвітою" всебічна виховна діяльність серед дітей та молоді мала і ґрунтовний теоретичний доробок. Товариство координувало діяльність з іншими інституціями у вихованні національно свідомих патріотів, розбудженні громадянських засад, зробило вагомий внесок у розвиток теорії і практики позашкільної освіти і виховання.

Діяльність товариства "Рідна Школа" (1881 - 1939 рр.) була спрямована на формування національної свідомості української молоді і мала різнобічний характер. Члени товариства вивчали й розробляли національний компонент змісту освіти, який би забезпечував підготовку молоді до реалізації української національної ідеї, найвищого ідеалу нації, сприяв вихованню покоління борців за українську державу. "Рідна школа" стала осередком культурно-просвітницького життя учнівської молоді, створила цілісну систему позашкільного виховання, співпрацювала з галицькою сім'єю, греко-католицькою церквою, громадськими установами. Формування національної свідомості члени товариства розглядали як безперервний процес, який охоплює всі ланки національної системи виховання: дошкілля - українська школа - учительські семінарії - фахові школи. У навчально-виховних установах "Рідної школи" працювали гуртки (фольклорний, історичний, краєзнавчий, літературний, філософський, географічний, етнографічний та інші), пластові курені, танцювальні і драматичні колективи, проводилися святкові концерти, академії, національні свята.

Важливим підсумком діяльності товариства "Рідна школа" було проведення Першого українського педагогічного конгресу (Львів, 1935 р.), який сформулював мету національного виховання, визначив засоби і чинники формування національної свідомості. Важливим висновком Конгресу є думка про те, що школа має вести підготовку фахівців з міцною національно-громадянською позицією. Конгрес став поштовхом для пошуку напрямів і шляхів формування національної свідомості.

У формуванні національно свідомої молодої генерації українців Галичини важливе значення відіграли молодіжні організації (Пласт, спортивно-руханкові товариства "Сокіл", "Січ", "Луг"). Вони мали на меті формувати ідейну молодь, готову до боротьби за волю українського народу. Використовуючи різноманітні форми, методи і засоби виховної роботи, товариства плекали національну свідомість української дитини. Соціально-педагогічні функції молодіжних організацій, їх практична діяльність є свідченням реалізації змісту національного виховання.

8. Протягом другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. у Галичині теоретичний доробок українських педагогів і втілення його на практиці зусиллями української сім'ї, греко-католицької церкви, школи, просвітницьких та молодіжних організацій дали змогу сформувати нову людину - Людину Визвольних Змагань, яка згодом високодостойно проявила себе в боротьбі за незалежність України.

У сучасних умовах можна творчо використати такі теоретичні висновки й практичний доробок науковців та вчителів Галичини другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст.:

- визнати пріоритетним у вихованні молоді державницького світогляду, любові до України як життєвої домінанти;

- відродити сім'ю як головну ланку у формуванні національної свідомості дітей і молоді;

- покласти в основу педагогічного процесу українську національну ідею як інтегральний чинник об'єднання суспільства для будівництва держави. Для цього головним засобом визнати українознавство;

- утвердити в освітньо-виховній практиці принцип навчання рідною мовою, вважаючи двомовність "з наукового погляду недоречною, з педагогічного шкідливою";

- посилити виховну функцію школи, виокремити у ній ідею єдності загальнолюдського і національного;

- об'єднати зусилля сім'ї, школи, церкви, просвітницьких, педагогічних і молодіжних організацій для піднесення національної свідомості дітей та молоді.

Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем теорії і практики формування національної свідомості дітей і молоді Галичини. Детальнішого всебічного висвітлення потребують, зокрема, такі аспекти:

- українсько-німецькі взаємовпливи у розробці теоретичних основ формування національної свідомості (ХУ 111 - ХІХ ст.);

- дитяча книга як засіб утвердження національної ідеї наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.; роль шкільного підручника у формуванні національної свідомості української молоді;

- взаємодія державних, громадських і молодіжних організацій у національно-патріотичному вихованні на сучасному етапі;

- порівняльний аналіз змісту виховного процесу в різних типах навчальних закладів.

Основний зміст дисертації відображено в таких публікаціях

Монографії:

1. Чепіль М.М. Теорія і практика формування національної свідомості дітей і молоді Галичини (друга половина ХІХ - перша третина ХХ ст.). - Дрогобич: Відродження, 2001. - 503 с.

Статті у фахових виданнях:

2. Чепіль М.М. Г.Врецьона про зміст діяльності вчителя щодо формування національної свідомості учнів // Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики: Зб. наук. праць /Міністерство освіти України, Національний педагогічний ун-т ім. М.П. Драгоманова) . - К., 1999. - Вип. 3. - С. 164 - 168.

3. Чепіль М.М. Проблема формування національної свідомості дітей у педагогічній спадщині Івана Ющишина // Вісник Львівського університету. Серія педагогічна. - Львів, 1999. - Вип. 14. - С. 121 - 129.

4. Чепіль М.М. Рідна мова як засіб формування національної свідомості (історико-педагогічний аспект // Вісник Прикарпатського університету. Серія: Педагогіка. - Івано-Франківськ, 1999. - Вип. 2. - С. 60 - 69.

5. Чепіль М.М. Ціннісні орієнтири у формуванні національної свідомості учнівської молоді Галичини на початку ХХ ст.// Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: Зб. наук. праць. Кн. 2. / Міністерство освіти України, АПН України, Інститут проблем виховання. - К., 1999. - С. 54 - 61.

6. Чепіль М.М. Провідні ідеї Першого українського педагогічного конгресу і завдання сучасного виховання // Педагогіка і психологія професійної освіти. - 2000. - № 1. - С. 309 - 318.

7. Чепіль М.М. Роль українського духовенства у формуванні національної свідомості галичан // Наукові записки Острозької академії. - Т. 3. Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України: Біблія на теренах України. - Острог, 2000. - С. 265 - 272.

8. Чепіль М.М. Українська державницька ідея і проблеми національного виховання учнів // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. - Тернопіль, 2000. - № 1. - С. 3 - 6.

9. Чепіль М.М. Формування національної свідомості як теоретико-педагогічна проблема // Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та психологія: Зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 2 000. - Вип. 78. - С. 164 - 172.

10. Чепіль М.М. Народне мистецтво як чинник формування національної свідомості: історія і сучасність // Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. - Ізмаїл, 2000. - Вип. 9. - С. 134 - 139.

11. Чепіль М.М. Українська сім'я як чинник формування національної свідомості (ІІ половина ХІХ - початок ХХ ст.) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. - Тернопіль, 2000. - № 4. - С. 51 - 54.

12. Чепіль М.М. Формування національної свідомості дітей та молоді Галичини у діяльності товариства "Рідна школа" // Соціалізація особистості: Зб. наук. праць. - Вип. 2. - К.: Логос, 2000. - С. 226 - 237.- (Нац. пед. ун-т ім. М.Драгоманова).

13. Чепіль М.М. Використання виховних традицій народної педагогіки у формуванні національної свідомості дітей і молоді // Наукові записки Острозької Академії. Психологія і педагогіка. - Острог, 2000. - Вип. І. - С. 49 - 59.

14. Чепіль М.М. Форми виховання національної свідомості дітей і молоді в діяльності "Просвіти" (1868-1939) // Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та психологія: Зб. наук. праць. - Чернівці: Рута, 2000. - Вип. 89. - С. 123 - 133.

15. Чепіль М.М. Еволюція української ідеї на сторінках педагогічної періодики Галичини // Педагогіка і психологія професійної освіти. - 2000. - № 2. - С. 289 - 298.

16. Чепіль М.М. Формування національної свідомості учнів у педагогічній спадщині Антона Крушельницького // Наука і сучасність: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К.: Логос, 2000. - Т. ХХІІ. (Вип. 2. Ч. 2). - С. 181 - 190.

17. Чепіль М.М. Розвиток української педагогіки Галичини у контексті європейських концепцій (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) // Науковий вісник Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського: Збірник наукових праць. Вип. 9-10. - Одеса: ПДПУ ім. К.Д. Ушинського, 2000. - С. 48 - 54.

18. Чепіль М.М. Теоретичні засади українського виховання учнівської молоді Галичини (ІІ пол. ХІХ - І пол. ХХ ст.) // Гуманізація навчально-виховного процесу /За ред. В.Г. Легенького, В.І.Сипченка. - Слов'янськ: ІЗМН - СДПІ, 2000. - С. 226 - 235.

19. Чепіль М.М. Українська ідея в педагогічній спадщині Михайла Галущинського // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. - Тернопіль, 2000. - № 8. - С. 28 - 31.

20. Чепіль М.М. Книга як засіб формування національної свідомості дітей та молоді у діяльності "Просвіти"// Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. - Вип. ІІІ. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - С. 156 - 165.

21. Чепіль М.М. Психолого-педагогічні аспекти формування національної свідомості учнів у процесі вивчення історії (ІІ половина ХІХ - перша третина ХХ ст.) // Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. - Вип. ІV. - Івано- Франківськ: Плай, 2000. - С. 101 - 109.

22. Чепіль М.М. С.Русова про роль змісту освіти у формуванні національної свідомості // Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. - Вип. V. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - С. 150 - 154.

23. Чепіль М.М. Українознавство як чинник формування національної свідомості молоді (1919 - 1939 роки) // Джерела. - 2000. - № 1-2. - С. 72 - 77.

24. Чепіль М.М. Філософсько-соціологічний і педагогічний аспекти формування національної свідомості майбутнього вчителя // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. - Тернопіль, 2001. - № 3. - С. 15 - 18.

25. Чепіль М.М. Зміст виховної діяльності українського вчительства Галичини (друга пол. ХІХ - перша пол. ХХ ст.) // Творча особистість учителя: проблеми теорії і практики: Збірник наук. праць /Ред. кол. Н.В. Гузій та ін. - К: НПУ, 2001. - Вип. І. - С. 128 - 134.

26. Чепіль М.М. Жінка-мати як носій національних цінностей української родини (друга половина ХІХ - перша третина ХХ ст. //Вісник Прикарпатського університету: Педагогіка. - Вип. VІ. -Івано-Франківськ: Плай, 2001. - С. 73 - 81.

27. Чепіль М.М. Усвідомлення власної території як підґрунтя патріотизму // Рідна школа. - 2001. -№ 7 . - С. 37 - 40.

28. Чепіль М.М. Діяльність товариства "Луг" у формуванні національної свідомості молоді Галичини (1929 - 1939) // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: педагогіка. - Тернопіль, 2001. - № 8. - С. 45 - 48.