Педагогічна й науково-просвітницька діяльність громад у контексті суспільного руху Наддніпрянської України (друга половина ХІХ - початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут педагогіки АПН України

УДК 371.302:371.04.

Педагогічна й науково-просвітницька діяльність громад у контексті суспільного руху Наддніпрянської України (друга половина ХІХ - початок ХХ століття)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Побірченко Наталія Семенівна

Київ 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України.

Провідна установа: Луганський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Луганськ

Захист відбудеться: “22” березня 2001 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м.Київ, вул.Артема, 52-д

З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України.

Автореферат розісланий “22” лютого 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Бібік Н.М.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З часу проголошення державності України спостерігається тенденція до активного перегляду, переосмислення і об'єктивного висвітлення історико-педагогічного процесу в Україні. Інтенсивно заповнюються “білі плями” української історії в усіх галузях суспільного життя, і серед них - освітній. Відбувається справжній ренесанс української історіографії, здійснюються широкі дослідженням історико-педагогічної спрямованості, зокрема педагогічно-просвітницької діяльності різних товариств, об'єднань, рухів, що діяли в Україні. Об'єктом цих досліджень стають невідомі раніше архівні джерела, епістолярії, творча спадщина діячів освіти, культури, літератури тощо. Аксіоматичним у цьому контексті є переконання щодо необхідності докладного і всебічного вивчення історії українського просвітницького руху з метою усвідомлення сутності і сенсу цього історико-педагогічного надбання минулого і розгляду шляхів сучасного розвитку національної освіти на основі розуміння власного досвіду.

З огляду на зазначене період другої половини ХІХ - початку ХХ ст. досить важливий і маловивчений в історії розвитку педагогічної думки в Україні. Саме тоді, починаючи з 60-х років ХІХ ст., під впливом національно-визвольних подій у Європі, а також антикріпосницької реформи 1861 року спостерігається пробудження інтелектуальних і моральних сил в усіх сферах громадсько-політичного життя Російської імперії. Цей рух охопив міста Київ, Одесу, Полтаву, Харків, Чернігів та інші і вилився в потужну просвітницько-педагогічну діяльність української інтелегенції.

Із середини ХІХ століття виникають нелегальні гуртки, об'єднання, товариства, сповнені прагнення поширювати освіту серед народу, пробуджувати його національну самосвідомість. Ці товариства незабаром стали називатися Громадами. До їх складу входили переважно представники національно спрямованої інтелігенції, студенти, учні гімназій.

Через причини ідеологічного й політичного характеру діяльність українських Громад упродовж всього радянського періоду життя України розглядалася тенденційно, з класово-партійних позицій. Навіть в Українському радянському енциклопедичному словнику 1986 року видання, тобто в часи відносно поміркованого ставлення до історії України, читаємо, що Громади “пропагували націоналістичні ідеї... Основна частина громадівців шукала угоди з царизмом, виступала проти революційної боротьби українських трудящих... На початку ХХ ст. значна частина членів Громад увійшла в українські буржуазно-націоналістичні партії” [Український радянський енциклопедичний словник: У 3-х т. - К.: Наук.думка, 1986. - Т.1. - С.457].

Ще більш негативне й різке ставлення офіційної радянської історії до українського просвітницького руху другої половини ХХ - початку ХХ століття мало місце в 50-60 роки ХХ ст.

Таким чином, загальна діяльність Громад середини ХІХ - початку ХХ століття, а особливо просвітницька й педагогічна (а саме вони класифікувалися як “буржуазно-націоналістичні”), не стала складовою національної культури. Величезний науковий і педагогічний доробок громадівців було вилучено з культурної пам'яті народу.

На сучасному етапі розвитку української культури, коли відбуваються зміни в духовності народу, об'єктивний аналіз творчої спадщини українських Громад є невід'ємною складовою процесу національного відродження. Саме до цієї “зони забуття” і звернений наш історико-педагогічний аналіз.

Вивчення і осмислення педагогічної та науково-просвітницької діяльності українських Громад другої половини ХІХ - початку ХХ ст. допоможе розглянути історію формування і розвитку національної освіти та педагогічної думки в Україні як цілісний процес, встановити взаємозалежність провідних закономірностей розвитку педагогічної науки в контексті соціальних координат розвитку українського суспільства.

Засвоєння просвітницького, наукового і педагогічного доробку, накопиченого громадівцями, сприятиме пошуку нових шляхів розвитку національної системи освіти і виховання, дозволить критично переглянути тенденційні підходи, які мали місце в різні історичні періоди, дасть можливість об'єктивно оцінити історико-педагогічні явища і на основі цього сформулювати концептуальні засади розвитку української історико-педагогічної науки.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1861-1907 роки, тобто від 1861 року, року заснування перших Громад, до 1907 року, коли майже почала згасати їх активна діяльність, і вони почали втрачати провідне значення в розвитку культурно-освітнього руху в Україні. З 1907-1908 років Громади трансформувалися в товариства “Просвіти”.

Дехто з дослідників (Д.Дорошенко, Г.Марахов, Ю.Охрімович) стверджує, що Громади існували до 1917 р. Проте, ми вважаємо, що їх діяльність після 1907-1908 рр. поступо втрачала динаміку свого розвитку, тоді як політичні партії, інші громадські організації, що народжувалися, виявляли високу активність. До 1908 року припинили своє існування і друковані органи громадівців “Киевская старина” (1882-1906), “Україна” (1907), які відігравали організаційну і консолідуючу роль у всьому громадівському русі понад 25 років. Більшість молодих членів Громад очолили Просвіти й стали їх активними діячами, частина відійшла до різних політичних партій, захопилася політичною боротьбою, а старші члени Громад вже не мали сил і здоров'я вести повноцінну просвітницьку діяльність. Ось чому, на наш погляд, доцільно розгляд педагогічної, наукової і просвітницької діяльності українських Громад (так званих Старих) обмежити 1907 роком.

Територіальні межі діяльності Громад охоплюють Наддніпрянську Україну, до складу якої входили Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина і Південна Україна. Саме на цих територіях зміст і напрями їхньої діяльності були найбільш широкі й багатогранні.

Ступінь розробленості проблеми. Першими до висвітлення історії діяльності Громад звернулися самі члени цих товариств - В.Антонович, М. Білінський, М. Грінченко, А. Верзилів, С .Єгунова-Щербина, Д. Дорошенко, М. Драгоманов, О. Кониський, О. Лазаревський, К. Михальчук, З. Недоборовський, С. Ніс, Б. Познанський, О. Русов, С. Русова, І. Стешенко, Є. Чикаленко та ін. Все це були, в основному, спогади, частково епістолярна спадщина, які не містили дослідницьких елементів і тому розглядаються нами як джерельні публікації.

Певну увагу аналізу діяльності Громад приділяла наукова громадськість початку ХХ ст., зокрема М. Грушевський, Ю. Охрімович та ін.

Особливо плідним на наукові дослідження і розвідки з історії українських Громад був початок 20-тих років ХХ століття. Їх діяльність привертала увагу таких науковців як М. Возняк, О. Гермайзе, М. Гніп, С. Глушко, Г. Житецький, В. Міяковський, О. Рябінін-Скляревський, Ф. Савченко, Б. Шевелів та ін.

Починаючи з 30-х й до середини 60-х років ХХ ст. ця проблема зовсім не розроблялась через політико-ідеологічні причини. І лише в 60-70-х роках з'являються праці узагальнюючого характеру М. Бернштейна, А. Волощенка, Ф. Голдіна, Г. Жураковського, Г. Марахова та ін. Проте вони не містять об'єктивної інформації щодо діяльності Громад через певну закритість цієї проблеми в зазначені роки. Більшість узагальнюючих наукових праць того часу, включаючи й енциклопедичні видання, як ми вже зазначали, мали відбиток класового підходу у ставленні до Громад.

Загальному вивченню історії діяльності українських Громад присвятили свої розвідки сучасні автори М. Антонович, І. Богатирьова, О. Болдирєв, В. Дудко, М. Палієнко, Ю. Русанов, О. Супрунюк та ін., які розглядали цей феномен в контексті історичної науки.

Окремі аспекти діяльності Громад висвітлені в узагальнюючих історико-політологічних працях Г. Касьянова, А. Катренка, Л. Корнійчук, І. Огородника, В. Онопрієнко, М. Русина, І. Світленка, А. Семергей, М. Стельмаха.

Зміст педагогічної й просвітницької діяльності українських Громад лише нещодавно став предметом наукових досліджень та розвідок вчених-педагогів. Найглибше і найгрунтовніше розглянула інтелектуальні пошуки української педагогічної громадськості другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Л. Вовк. Крізь призму такого педагогічного явища як освіта дорослих автор розкрила значення і роль педагогічної діяльності української інтелігенції, в якій Громадам належало провідне місце.

У докторській дисертації “Проблеми української національної школи в пресі другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” (1996) І. Зайченко проаналізував публіцистичну спадщину багатьох відомих українських діячів другої половини ХІХ - початку ХХ ст., і серед них окремих членів українських Громад, торкнувся їхньої діяльності на сторінках громадівських видань.

Заслуговує на увагу наукове дослідження, Л.Березівської, присвячене діяльності київських просвітницьких товариств другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Тенденції до розширення сутності історико-педагогічних надбань минулого знаходимо у працях дослідників І. Беха, В. Бондаря, С. Гончаренка, І.З язюна, М. Євтуха, В. Кузя, Н. Ничкало, Б. Ступарика, О. Сухомлинської, Д. Тхоржевського, М. Ярмаченка.

Водночас слід зазначити, що, не зважаючи на досить значну кількість праць, розвідок, досліджень, які безпосередньо чи опосередковано торкаються діяльності українських Громад, поки що не знайшли повного й системного розкриття такі напрями їхньої діяльності як просвітницька, наукова, педагогічна, етнографічна, методична, видавнича тощо.

Усвідомлення історико-педагогічної спадщини минулого, її творче критичне використання є однією з важливих умов поступу педагогічної науки. Відсутністю фундаментальних історико-педагогічних досліджень, які синтезовано відображали б різнобічну діяльність Громад, зумовлений вибір теми дисертації “Педагогічна й науково-просвітницька діяльність Громад у контексті суспільного руху Наддніпрянської України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана відповідно до тематичного плану наукових досліджень Інституту педагогіки АПН України при розробці теми: “Українська педагогіка в персоналіях” (реєстр. № 0197U017543). Тема дисертації узгоджена на засіданні бюро Ради з координації досліджень в галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 1 від 22.01.1998 р.).

Об'єкт дослідження - суспільно-культурологічний рух української інтелігенції другої половини ХІХ - початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні.

Предмет дослідження - просвітницька, наукова й педагогічна діяльність Громад Наддніпрянської України означеного періоду.

Мета дослідження - ретроспективний системний аналіз процесу розвитку педагогічної проблематики в діяльності українських Громад як органічної частини культури народу, як суттєвого складника сучасного історико-педагогічного процесу, як одного з чинників розвитку національної педагогіки.

Відповідно до предмета і мети визначено такі завдання дослідження:

- виявити і дослідити соціально-педагогічні та ідеологічні умови створення Громад в Наддніпрянській Україні;

- охарактеризувати основні напрями, зміст і форми педагогічної і науково-просвітницької діяльності Громад;

- визначити етапи діяльності українських Громад згідно з напрямами їх роботи;

- обгрунтувати й розкрити реальний доробок етнографічно-педагогічних досліджень членів українських Громад;

- здійснити педагогічний аналіз образу дитинства в художній спадщині письменників-громадівців;

- систематизувати, узагальнити й визначити пріоритетні напрями педагогічних публікацій членів українських Громад на сторінках національно спрямованих журналів та газет;

- розкрити зміст й ідейну спрямованість підручників, створених громадівцями.

Методологічну основу дослідження становлять:

- основні положення теорії пізнання, що розглядають питання відношення мислення до буття на основі наукової раціональності в конкретно-історичних умовах суспільного життя;

- культурно-антропологічні засади, за яких історико-педагогічні феномени розглядаються в контексті розвитку культури, а всі історико-педагогічні процеси - крізь призму людського чинника - розвитку особистості;

- синергетичні засади, що дозволяють пояснити наукові ідеї, поняття, гіпотези не лише педагогічними фактами, а й різноманітними нелінійними зв'язками між теоріями, що приводить до нового зростання історико-педагогічного знання. Вони сприяють виявленню не розкритих чи недостатньо розкритих процесів, що виступають прихованим пластом історико-педагогічних феноменів;

- конструктивно-генетичні засади, на основі яких простежуються динамічні зміни досліджуваного феномена в системі, а його складові - у просторі й часі. Вони дозволяють поділити процес на етапи, встановити науково обгрунтовану періодизацію.

Концептуальні засади дослідження. Просвітницька, наукова й педагогічна діяльність Громад представлена як сукупність залучених до дослідження фактів, матеріалів, даних. Вони розглядаються з позицій діалектичного, синергетичного, антропологічного і генетичного підходів з метою цілісної, системної та ієрархічної реконструкції обраного історико-педагогічного процесу середини ХІХ - початку ХХ століття під кутом зору розкриття сутності і специфіки конкретно-історичних форм існування, динаміки, логіки, тенденцій, протиріч та спрямованості його розвитку.

Розглядаючи досліджувані феномени згідно логіки історико-педагогічного пізнання, ми разом з тим спирались і на історичну науку, у якій педагогічні феномени аналізуються в контексті розвитку людської культури, і на соціологію - в контексті функціонування суспільної культури, і на антропологію - як реалізацію сутності людини в певних історичних умовах. Тому історико-педагогічні феномени розглядалися нами на тлі широких соціалізуючих процесів та суспільних умов їх існування за визначальної ролі ідеологічних, культурницьких і національних впливів.

Названі засади визначили рамки об'єкта, межі предмета, сукупність і суть дослідницької проблематики.

На різних етапах історико-педагогічного дослідження використовувались такі методи: порівняльно-зіставний, історико-генетичний, історико-ретроспективний та історико-типологічний.

Порівняльно-зіставний метод дозволив провести зіставлення і порівняння подій, явищ, відомостей і фактів, простежити генезу світоглядих цінностей та ідейних переконань громадівців.

Історико-генетичний метод дав змогу проаналізувати соціально-педагогічні та ідеологічні умови створення українських Громад і прослідкувати їхній розвиток від передумов до кінцевого результату.

Історико-ретроспективний метод дозволив охарактеризувати зміст і напрями педагогічної і просвітницької діяльності Громад з середини ХІХ століття й до початку ХХ століття.

За допомогою типологічного методу вдалося показати специфіку досліджуваного явища та окреслити його типологію.

Джерельна база дослідження. Фактологічний матеріал дисертації становлять документи і матеріали Центрального державного історичного архіву України (фонди: № 442 - Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора; № 707 - Управління Київського навчального округу), Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського (фонди: № 2 - С.Носа; № 1-4 - О.Капіци; № 1-1 к - О.Кістяківського; № 8-к 1 - І. Рудченка; № 1-3 - О.Марковича та ін.), Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка (фонди: № 1 - Т.Шевченка), Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського (фонди: № 1- Літературні матеріали; № 2 - Історичні матеріали; № 3. - Листування; № 11 - С.Шелухін; № 16 - І.Манжура; № 40 - М.Василенко; № 53 - В.Данилов; № 84 - М.Кулябко-Корецький; № 85 - П.Житецький; № 61 - О.Кістяківський; № 159 - О.Русов; № 71 - Є.Кивлицький; № 36 - А.Кримський; № 80 - Д.Багалій; № 179 - А.Степович; № 115 - Є.Трегубов; № 326 - М.Баллін; № 170 - Б.Грінченко; № 95 - В.Доманицький; № 172 - М.Драгоманов; № 81 - О.Левицький; № 202 - Я.Новицький; № 66 - І.Лучицький та ін.).

Більшість архівних документів уперше вводиться до наукового обігу. Специфіка джерельної бази Громад полягає в тому, що вона не уціліла, навіть знищувалась через напівлегальний характер цієї організації. Пізніше царська Росія не була зацікавлена в збереженні документів, щоденників, листів української інтелегенції. Велика кількість матеріалів втрачена і в роки революційних подій та громадянської війни.

Незважаючи на такі обставини, ми намагалися на основі знайдених архівних документів вибудувати, по можливості, повну картину педагогічної та науково-просвітницької діяльності українських Громад. Мемуари та епістолярна спадщина таких громадівців, як О. Андрієвський, В. Антонович, В. Беренштам, М. Біляшівський, Г. Галаган, В. Гнилосиров, В. Горленко, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Лашкевич, І. Касьяненко, М. Костомаров, Є. Кивлицький, І. Кульчицький, О. Лазаревський, Т. Лебединцев, Ор. Левицький, М. Лисенко, І. Лучицький, К. Михальчук, В. Науменко, І. Нечуй-Левицький, Б. Познанський, О. Русов, М. Старицький, Ю. Цвітківський дають змогу отримати інформацію, яка не знайшла відображення в інших джерелах.

Окрему групу джерел становлять матеріали самих діячів українських Громад: В. Антоновича, В. Беренштама, Б. Грінченка, М. Грушевського, В. Доманицького, Д. Дорошенка, М. Драгоманова, С. Єфремова, Г. Житецького, С. Кивлицького, М. Костомарова, Ор. Левицького, К. Михальчука, В. Науменка, М. Старицького, О. Русова, С. Русової та інших.

До дослідження видатних постатей громадівців звертаються і сучасні автори: І. Заславський, Н. Каленіченко, Н. Копиленко, В. Короткий, М. Палієнко, В. Плачинда, С. Ріпецький, В. Франчук, П. Хропко, В. Ульяновський та ін. Ці матеріали використані нами, як основа наукової реконструкції епохи, що характеризує загальнопедагогічний досвід діяльності українських Громад Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

У ході дослідження опрацьовано публікації періодичних видань, зокрема таких, як “Архіви України” (1952-2000), “Вестник воспитания” (1898-1903), “Вестник Европы” (1866-1903), “Відродження” (1997-2000), “Громада” (1878-1882), “Гимназия” (1888-1897), “Киевские губернские ведомости” (1888-1917), “Киевлянин” (1864-1919), “Киевский телеграф” (1875), “Киевская старина” (1882-1906), “Літературно-Науковий Вісник” (1898-1925), “Наше минуле” (1918-1919), “Основа” (1861-1862), “Народна творчість та етнографія” (1937-2000), “Педагогіка і психологія” (1993-2000), “Початкова школа” (1969-2000), “Правда” (Львів) (1867-1893), “Рідна школа” (1922-2000), “Русская мысль” (1880-1917), “Русская Старина” (1870-1917), “Русская школа” (1890-1917), “Русское богатство” (1876-1914), “Україна” (1907), “Україна” (1914-1932), “Украинская жизнь” (1912-1917), “Украинский вестник” (1906-1918), “Український історичний журнал” (1957-2000), “Українська література” (1914-1945), “Черниговский листок” (1861-1863), “Шлях освіти” (1997-2000) та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше здійснено системний аналіз педагогічної, наукової й просвітницької діяльності Громад у контексті суспільного руху Наддніпрянської України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.).

Уточнено і обгрунтовано витоки, засади та час заснування українських Громад, запропонована періодизація становлення і розвитку їхньої просвітницько-педагогічної діяльності.

Розширено, порівняно з чинним, персональний склад членів Київської, Одеської, Полтавської, Чернігівської і Харківської громад.

Вивчено і науково обгрунтовано суть етнографічно-педагогічних досліджень громадівців як внеску в історико-педагогічну проблематику.

Здійснено педагогічний аналіз творчої спадщини членів Громад крізь призму образу дитинства як природного і соціального феномена.

Визначено педагогічний доробок визначних діячів Громад - складено бібліографію їхніх педагогічних праць.

Подальший розвиток дістало дослідження процесу створення громадівцями українських підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій для потреб початкової школи.

До наукового обігу введено маловідомі та раніше невідомі архівні документи, історичні факти, пов'язані з педагогічною та просвітницькою діяльністю українських Громад, що діяли в Наддніпрянській Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.).

Теоретичне значення дослідження. На основі одержаних у процесі дослідження нових наукових даних, введених у науковий обіг невідомих та маловідомих джерел, були розроблені теоретичні положення, сукупність яких можна визначати як певне досягнення у розвитку перспективного напряму історико-педагогічної науки - педагогічної і просвітницької діяльності громадських об'єднань культурницько-національного спрямування.

У контексті суспільного руху в Україні розглянуто характер педагогічної і науково-просвітницької діяльності Громад - культурницько-національний (народницько-національний) як окремий ідейно-педагогічний феномен, що має свої закономірності, логіку розвитку, відповідним чином впливає на розвиток сучасної педагогічної науки.

Теоретичне значення мають також наукові факти, що вперше виокремлені в історичному процесі, проаналізовані й введені в структуру педагогічного знання. До найважливіших з них належать: періодизація розвитку просвітницької, наукової й педагогічної діяльності громадівців; обгрунтування понять “етнографія дитинства” та “етнографія батьківства” стосовно до проблеми дослідження; аналіз теоретичних засад діяльності громадівців (антропологічний, індивідуальний і диференційований підхід до дитини і конкретизація принципів народності й природовідповідності); визначення конкретного внеску Громад у національну педагогічну думку (діяльність недільних шкіл; розробка етнографічних досліджень, присвячених дитині; висвітлення історико-педагогічної та шкільної проблематики; створення українських підручників; національно спрямовані підходи громадівців до підручникотворення).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в результаті дослідження положення і висновки дають нові матеріали для розуміння, усвідомлення і аналізу значення педагогічної і просвітницької діяльності Громад другої половини ХІХ - початку ХХ ст.; необхідні для повного і цілісного відтворення особливостей розвитку педагогічної думки й історії національної освіти. У ході дослідження були опубліковані 3 посібники, рекомендовані Міністерством освіти і науки України як додаткова література при вивченні курсу “Історія педагогіки”.

З огляду на сучасні освітньо-педагогічні реформації матеріали дослідження можуть бути використані в навчально-виховному процесі вищих і середніх навчальних закладів, у подальших наукових дослідженнях з теорії та історії педагогіки.

Зібраний та проаналізований матеріал може бути використаний дослідниками, яких цікавить історико-педагогічна наука, історія України другої половини ХІХ - початку ХХ століття; при укладанні енциклопедичних, біографічних, довідково-бібліографічних видань, при написанні підручників, навчальних посібників, розробці лекційних курсів, спецкурсів та іншої навчально-методичної літератури. Основні положення, висновки і рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, впроваджено в навчально-виховний процес Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини, Корсунь-Шевченківського педучилища. У ході роботи над дослідженням на базі Уманського державного педагогічного університету була створена науково-дослідна лабораторія “Проблеми сільської початкової школи” (керівник Побірченко Н.С.), де одним з напрямів досліджень визначено історію розвитку народної школи.

На захист виносяться такі положення:

1.Лібералізація соціального життя в Російській імперії, потяг до творчої діяльності, самоідентифікації української інтелігенції Наддніпрянської України в середині ХІХ століття, підкріплена культурницькими й національно-визвольними процесами, що відбувалися в Європі, сприяли зародженню такого унікального явища як Громади, які ставили за мету формування національної свідомості й самосвідомості українського народу через просвітництво, поширення знань, освіту, навчання грамоти широких народних мас.

2.Засобами досягнення визначеної мети громадівці вважали організацію недільних шкіл з українською мовою викладання, етнографічні дослідження, поширення українського слова через друковані видання, створення українських підручників для народних шкіл, боротьбу за впровадження української мови в навчальні заклади, за створення національної школи, а в цьому контексті - розвиток змісту, форм і методів навчання дітей та дорослих.

3.Розвідки громадівців у галузі етнографії та літератури проводились в руслі загальних завдань діяльності і водночас складали окремий напрям педагогічних розвідок, суть якого полягала у визначенні ролі і значення народних традицій, вірувань, звичаїв, обрядів у вихованні української дитини, ролі батьків у родинному вихованні.

4.Сукупність видавничої (часописи), методичної (підручники, методики) діяльності громадівців була спрямована на поширення просвітницько-педагогічних ідей серед суспільного загалу, сприяла педагогізації свідомості широких кіл населення. Цей процес відзначався рухом від простих і примітивних форм до складніших і аргументованіших, від кількісних показників до якісних зрушень.

5.Наукова, публіцистична, етнологічна, художня, педагогічна, методична діяльність українських Громад середини ХІХ - початку ХХ ст. заклала основи національної педагогічної думки в Україні й послужила поштовхом для подальшого розвитку ідей національної освіти і школи.

Апробація результатів дисертації. Положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях лабораторії історії педагогіки Інституту педагогіки АПН України, вченої ради, кафедри педагогіки та лабораторії “Проблеми початкової сільської школи” Уманського державного педагогічного університету, на методологічному семінарі Академії педагогічних наук України, Центру інформації та документації Ради Європи в Україні “Цінності освіти і виховання” (Київ, 1997 р.). Матеріали дослідження висвітлювалися у виступах на Міжнародних науково-практичних читаннях “Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків” (Київ, 2000 р.), на Міжнародному Науковому Конгресі “Українська історична наука на порозі ХХ століття” (Чернівці, 2000), Міжнародній конференції “Християнство та слов'янські культури” (Київ, 2000), на Всеукраїнських науково-практичних конференціях “Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді” (Київ, 1999 р.), “Гуманітарна освіта у контексті регіональних проблем: досвід і перспективи” (Херсон, 2000 р.), “Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні” (Київ, 2000 р.), “Формування творчої особистості вчителя національної школи ХХІ століття” (Умань, 2000 р.), “Морально-духовний розвиток особистості в сучасних умовах” (Київ, 2000), на звітних конференціях Інституту педагогіки АПН України (Київ, 1999, 2000 р.).

Концептуальні положення і висновки дисертаційного дослідження стали основою ряду навчальних посібників для викладачів і студентів вузів, учителів і учнів середніх шкіл з грифом Міністерства освіти і науки України, як “Додаткова література при вивченні курсу “Історія педагогіки”: “П.Житецький - український вчений, педагог, громадський діяч” (К., 1997 р.), “О.Русов - український громадський діяч, вчений, педагог” (К., 1998), “Образи дитинства в творчій спадщині українських громадівців (друга половина ХІХ ст.)” (К., 1998), та посібника, рекомендованого Вченою радою Інституту педагогіки АПН України “Пора дитинства в етнографічній спадщині членів українських Громад (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.)” (К., 2000).

Дисертаційні матеріали використовуються в курсах лекцій з історії педагогіки для студентів Корсунь-Шевченківського педагогічного училища, Уманського державного педагогічного університету у змісті спецкурсів “Історія педагогіки в персоналіях” (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) “Педагогічна й просвітницька діяльність українських Громад у другій половині ХІХ - початку ХХ століття”. Результати дослідження найповніше обгрунтовано в монографії “Педагогічна і просвітницька діяльність українських Громад (друга половина ХІХ - початок ХХ століття)”.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано в 3 монографіях (загальний обсяг - 44 др.арк.) та у 36 статтях, брошурах та матеріалах наукових конференцій (всі одноосібні).

Структура дисертації. Робота складається із вступу, шести розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаної літератури і архівних матеріалів. Обсяг основного тексту - 420 сторінок; список використаної літератури охоплює 59 сторінок, 687 найменувань, з них: 548 літературних джерел та 139 архівних справ.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

педагогічний наддніпрянський дитинство просвітницький

У вступі обгрунтовані актуальність і доцільність дослідження для розвитку сучасної історико-педагогічної науки в Україні, сформульовані об'єкт, предмет, мета роботи, завдання, методологічна основа, методи і джерела дослідження, розкрито його наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, відображена апробація результатів дисертації.

У першому розділі - “Соціально-педагогічні та ідеологічні умови створення Громад в Наддніпрянській Україні” - проаналізовано витоки, джерела, ідеологічні умови і головні тенденції становлення і розвитку діяльності Громад Наддніпрянської України як культурницько-просвітницьких об'єднань.

Всебічний розгляд соціально-педагогічних та ідеологічних умов дає можливість констатувати, що Кирило-Мефодіївське товариство (1845-1847) відкрило нову сторінку в історії українського руху, сформувавши першу виразну програму українства на народницьких, загально-демократичних ідеологічних підвалинах. З його заснуванням пов'язується початок руху за національне відродження України. Товариство об'єднало найталановитіших представників українського народу: Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, В. Білозерського, М. Гулака, О. Марковича та ін. У програмних документах цієї організації (“Статут”, “Книги Битія українського народу”, “Записки” В. Білозерського) виокремлюються три засади ідеологічної концепції кирило-мефодіївців: автономізм (культурно-державна самостійність української нації); демократизм (народолюбство, свободолюбство, народоправство, просвітництво); федералізм (об'єднання слов'янських народів із збереженням внутрішньої свободи).

Ідеї кирило-мефодіївців наклали свій відбиток на світоглядні переконання нового покоління української інтелігенції середини ХІХ століття і дістали продовження та розвиток у науково-просвітницькій діяльності Громад.

Нові зміни в суспільно-політичному житті Російської імперії в середині ХІХ століття (відміна кріпосного права, деяка лібералізація державного управління) визначили напрями розвитку ідеології української інтелігенції. Взявши від кирило-мефодіївців ідеї народолюбства, українофільства, члени українських Громад бачили свою діяльність як науково-просвітницьку, культурологічну.

Даним дослідженням на основі численних матеріалів, архівних документів, спогадів доведено, що українські Громади - це напівлегальні осередки інтелігенції, студентів, учнівської молоді, які впродовж півстоліття (друга половина ХІХ - початок ХХ століття) на демократично-патріотичних засадах проводили науково-просвітницьку, педагогічну й освітянську роботу на користь України та її народу. Вони утворилися в кінці 1860 - на початку 1861-го років у Петербурзі, а також Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Чернігові та інших містах Наддніпрянської України.

Провідну роль у становленні громадівського руху початку 60-х років відіграла Петербурзька громада, до складу якої входили колишні кирило-мефодіївці В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко та інші.

Пізніше, починаючи з 70-х років, провідну роль координатора і організатора громадівського руху взяла на себе Київська громада, чому сприяло її місцезнаходження, концентрація наукових сил, кількісний та якісний склад членів організації (в різні роки - більше 250 осіб).

Історія створення Київської громади є найбільш складною та історично важливою. В дослідженні доводиться, що вона утворилася з двох осередків студентської молоді Київського університету імені Св.Володимира, представників переважно українців та спольщеної шляхти.

Якщо першим українолюбні ідеї були близькі в силу їх національного походження, то молодим представникам спольщеної шляхти (“хлопоманам”) цей крок дався непросто. Для “хлопоманів” вступ на шлях єднання з українським народом, на шлях боротьби за його рівноправність знаменував повний розрив зі своїм середовищем. Це був вчинок, що потребував великих моральних зусиль і глибоких мотивів.

Як показує аналіз, світогляд громадівців формувався насамперед під впливом ідей кирило-мефодіївців, особливо творчості Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша. Разом з тим їм були небайдужі західноєвропейські впливи. Вони з особистісною зацікавленістю спостерігали за процесами націотворення, що відбувалися у Європі, особливо після революції 1848 року. Громадівці знайомляться з німецькою класичною філософією, англійськими і французькими утопічними соціалістичними доктринами, читаючи Р. Оуена, А. Сен-Сімона, з творами Ж.Р. Прудона, Ф. Лассаля, Вольтера, Ш. Монтеск'є, Ж.Ж. Руссо та інших. Їм близькі були твори російських письменників, які з розумінням ставилися до ідей українського відродження - М. Рилєєва, М. Карамзіна, О. Пушкіна, І. Тургенєва, М. Некрасова, М. Лермонтова, М. Гоголя, О. Герцена. Світова гуманістична думка мала безпосередній вплив на вироблення громадівцями власної позиції, власного погляду на український народ, на Україну.

Громадівців об'єднувала любов до України, її мови, культури, історії. Їхнє українолюбство не мало в своїй основі ідеї національної винятковості. Це був патріотизм, пройнятий любов'ю до України, захоплення усім українським.

У зв'язку з русифікаторською політикою царського уряду, що гальмувала розвиток мови, літератури, освіти, науки, культури, українського народу, громадівці прагнули захистити його права від несправедливості у взаєминах “брата і брата”. Вони були прихильниками національної ідеї і справи, але не підносили національне питання до рівня національного шовінізму. Молоде покоління вважало освітню працю основою національного відродження, без розрізнення народностей і станів.

Всі члени Громад були переконані, що українська нація рівноправна серед інших, вона має свою мову, історію, культуру, тільки їй притаманний народний характер. На їхню думку, шлях до піднесення розумового, морального, економічного і політичного рівня українського народу лежав через поширення освіти, популяризацію знань, розвиток культури, моралі, пробудження і формування національної свідомості.

У дисертації визначається, що світоглядні цінності й переконання громадівців упродовж всієї діяльності змінювались, розвивались. Якщо на початку діяльності Громад їхня ідеологія мала загальний культурологічний, просвітницький характер, то, починаючи з 70-х років, поряд з прихильниками культурно-просвітницької діяльності (ліберали: В. Антонович, П. Житецький, О. Кістяківський, П. Чубинський, О. Кониський та ін.) існувало крило прихильників політичної боротьби (радикали: М. Драгоманов, Ф. Волков, М. Ковалевський, С. Подолинський та ін.).

Головні положення політичної програми драгоманівців (радикалів) були такі:

-рівноправність кожної особистості без урахування національності, статі;

-свобода слова, друку, науки, товариств, зборів, спілок;

-у сфері економіки - передача землі, засобів виробництва в руки трудящих через революційні перетворення.

Ліберали-громадівці також не заперечували ідей соціалізму, але шляхи, підходи до їх реалізації були інші. Вони вважали, що соціальних змін на користь українського народу можна досягти поступово, мирним шляхом, шляхом реформ.

Початок ХХ століття позначається політизацією національного руху в Україні. Відбувається швидкий процес витіснення культурно-просвітницьких форм роботи політичними, поглиблюється розходження між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та політичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.

Після революційних подій, починаючи з 1907-1908 рр., Громади поступово втрачали свій вплив. На арену українського руху виходять молоді сили, які в своїх поглядах на перший план ставлять поєднання національного радикалізму з конституційним демократизмом, тобто надають українству політичного характеру.

У другому розділі - “Зміст і основні напрями діяльності Громад Наддніпрянської України” - вивчено і осмислено суть педагогічної, наукової та просвітницької діяльності Громад в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття.

Як показує проведений аналіз, різнобічна діяльність Громад протягом півстоліття залежала від суспільно-політичних умов та соціально-культурних чинників, що домінували в офіційній політиці царської Росії і взагалі в Європі. Самі ж учасники цього процесу, українська інтелігенція, присвятили своє життя створенню духовних цінностей в рамках національно-демократичних традицій, віддаючи перевагу певному виду діяльності в ті чи інші часи своєї роботи. З огляду на це педагогічна і просвітницька діяльність українських Громад Наддніпрянської України (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) поділяється на такі періоди:

Перший - становлення педагогічно-просвітницької діяльності українських Громад (60-ті роки).

Системний розгляд початку діяльності Громад в Наддніпрянській Україні дає можливість констатувати, що відміна кріпосного права в Російській імперії породила сподівання на поліпшення економічного і культурного життя в державі. З'явилась віра, що селянська реформа буде першою в ряді необхідних реформ. Реформувалися фінансове право, армія, суд. У таких умовах цілком реальними були очікування демократичних трансформацій в шкільній справі.

У цей період Громади здійснили комплекс заходів, спрямованих на зміни в галузі культури та освіти: засновуються перші друковані органи: журнал “Основа” в Петербурзі, газета “Черниговский листок” в Чернігові; створюються недільні школи з українською мовою викладання, починають видаватись українські підручники, збирається етнографічний і фольклорний матеріал, здійснюються змагання за дозвіл впровадження української мови в народних школах, вперше запроваджується така нова форма організації просвітництва серед населення, як народні читання (публічні лекції). Видаються перші навчальні книги для українських дітей і дорослих - букварі, розробляється методика викладання окремих предметів, проходять апробацію в недільних школах перші україномовні підручники. За короткий проміжок часу створюються унікальні пам'ятки української національної культури, а саме: “Букварь Южнорусский” Т. Шевченка, “Граматка” П. Куліша, “Українська абетка” М. Гатцука, “Домашня наука” К. Шейковського.

Другий період - піднесення науково-просвітницької діяльності українських Громад (70-ті роки).

Зі створенням у Києві Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства (1873-1876), який сконцентрував всі свідомі українські сили, розгортається дослідницька та видавнича діяльність з української етнографії, мови, літератури, мистецтва, соціально-економічне вивчення країни. Як результат, у світ виходять два томи “Научных записок” Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства, де всебічно розкривається історія України, розвиток її культури, мови, літератури, освіти.

Дисертаційне дослідження розглядає наукову роботу Відділу як перший крок до створення Української Академії Наук, що згуртувала видатних українських вчених, літераторів, громадських діячів, які заклали підвалини широкої наукової роботи на теренах України.

У ці ж роки ведеться робота над створенням українського словника. Видається газета “Киевский Телеграф” (1875), часопис “Громада” (за кордоном, у Відні (Австрія) - гол.редактор М.Драгоманов), поширюються книжки українською мовою, що видавалися також у Відні та Львові, здійснюється видання “Кобзаря” Т.Шевченка у Празі (1876). Протягом 1872-1877 років у Петербурзі друкуються сім томів “Трудов этнографическо-статической экспедиции” П.Чубинського, побачили світ художні твори І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, Ю. Федьковича тощо. З ініціативи і за участю громадівців у серпні 1874 року в Києві проводиться ІІІ Археологічний з'їзд, який справив велике враження на вчених з різних країн. На цьому з'їзді громадівці аргументовано заявили про себе як про наукову й організаційно спроможну силу, яка володіє великим інтелектуальним доробком і потенціалом.

Багатоаспектна й різнобічна наукова діяльність громадівців була припинена Емським указом 1876 року про заборону видавати і поширювати книжки і підручники українською мовою для дітей та дорослих. Але громадівці не опустили руки, а зосередили свою діяльність на створенні підручників, наукових і художніх творів, і їх зміст відповідав загальнопедагогічним установкам цієї організації, які визначаємо як культурницькі, антропологічні, загальнодемократичні.

Третій період - об'єднання науково-просвітницьких сил навколо громадівського журналу “Киевская старина” (80-ті роки).

У 1882 році Київська громада заснувала журнал “Киевская старина”, який упродовж багатьох років був об'єднавчим центром науково-просвітницької діяльності всіх Громад України. У різний час його очолювали видатні громадівці: Ф.Лебединцев (1882-1887), О.Лашкевич (1888-1892), Є.Кивлицький (1890-1892), В.Науменко (1893-1906). За роки існування часопису тут було надруковано велику кількість матеріалів з історії України, етнографії, освіти, культури тощо. Тільки з проблем освіти журнал надрукував понад двісті матеріалів.

У ці роки крім видавничої діяльності громадівці працюють над створенням українського словника і правопису (очолив цю роботу П.Житецький, а пізніше - В.Науменко). Вони піклуються про збереження і впорядкування могили Т.Шевченка в Каневі, видання “Кобзаря” в Петербурзі (1883). Громадівці також працюють над створенням підручників для української школи (“Хрестоматійний гурток”). Завдяки наполегливій праці П. Житецького, О. Потебні, Б. Грінченка, І. Нечуя-Левицького, К. Михальчука, М. Комарова, М. Левченка та ін. відбувається подальше становлення літературної української мови.

Четвертий період - консолідація громадівських сил у Всеукраїнську Організацію Громад (90-ті роки).

У кінці ХІХ століття розпочинається рух, спрямований на консолідацію всіх громадівських сил України, який вилився у створення Всеукраїнської Організації Громад, що об'єднала досить розпорошені, напівлегальні сили з 18 міст України, а саме: Ананіїва, Вінниці, Єлисаветграда, Житомира, Кам'янця, Катеринослава, Катеринодара, Києва, Лубен, Одеси, Полтави, Радивілова, Ромен, Севастополя, Сміли, Умані, Херсону, Чернігова, а також Москви та Петербурга. Приєдналися до неї також студентські гуртки та окремі українські діячі, що жили в різних віддалених населених пунктах України. Під егідою цієї організації з'являється літературне видавництво “Вік”, відкривається книгарня в Києві, організовуються святкування Шевченкових свят та ювілеїв українських письменників, видатних українських діячів. Посилюється українофільська спрямованість журналу “Киевская старина”. Автори-громадівці О. Андрієвський, Д. Багалій, В. Доманицький, С. Єфремов, П. Житецький, О. Лазаревський, Ор. Левицький, Ф. Матушевський, К. Михальчук, В. Науменко та ін. у своїх статтях порушували різні аспекти освітніх і виховних проблем. Продовжується робота над українським словником, унормуванням української літературної мови, складанням українського правопису, відбуваються змагання за українську мову в народній школі. Відновлюються і набирають широкої популярності народні читання.

П'ятий період - посилення боротьби членів українських Громад за створення національної школи в Україні (1900 - 1907 р.).

У ці роки Громади розгортають активну діяльність за впровадження української мови в народній школі та офіційне утвердження національної школи в Україні. Не маючи можливості виступати відкрито від імені Громад, українська інтелігенція у своїй просвітницькій діяльності активно використовувала земства, а також товариства грамотності різного спрямування, “Благодійне товариство створення загальнокорисних і дешевих книг” у Петербурзі, театральні товариства та інші громадські легальні організації. Від імені цих інституцій члени українських Громад розгортають широку кампанію за створення національної школи в Україні.

Вони продовжують свою роботу на теренах видавничої, просвітницької, етнографічної та наукової діяльності. Видають журнал “Киевская старина” (до 1906) та журнал “Україна” - (в 1907), публікують велику кількість навчально-методичної літератури (Б. Грінченко “Українська граматка. До науки читання й писання” (1907); О. Комаров “Арифметичний або щотний задачник” (1906), “Арифметика або щотниця задля самоосвіти. Цілі числа” (1908); О. Лотоцький (О. Білоусенко) “Вінок. Буквар” (1905); Т.Лубенець “Арифметические задачи. Пособие при обучении арифметике в воскресных школах и вечерних классах для взрослых” (1901), “Письменные самостоятельные работы в начальной школе. Пособие при преподавании грамматики. 3-й год” (1904) та інші).

Отже, як показує аналіз, зміст і напрями діяльності українських Громад Наддніпрянської України протягом півстоліття мали переважно просвітницький, педагогічний, науковий та культурологічний характер. Такі напрями їхньої діяльності, як наукова робота, збирання етнографічних матеріалів, створення підручників, публіцистична та художня творчість займали пріоритетне місце.

У третьому розділі - “Період дитинства в етнографічній спадщині членів українських Громад” - розглядаються розвідки з етнографії дитинства в Україні, світ дитинства в дослідженнях громадівців з народної педагогіки, їх погляди на значення етнографії батьківства в процесі родинного виховання.

Відзначається, що загальноетнографічні праці з'явилися у ХІХ столітті. Вже в другій половині ХІХ століття в дослідженнях зарубіжних вчених Т. Спенсера, Е. Тейлора, (Великобританія), Ш. Летурно (Франція), Е. Вестермарка, Д. Фрезера (Німеччина) та інших висвітлювалися окремі аспекти дитячого життя.

Однак спеціальне вивчення дитинства розпочинається в науці порівняно недавно - на початку ХХ століття. Традиційно вважається, що пріоритет у цій галузі належить зарубіжним вченим.

Здійснений нами аналіз джерел переконливо доводить, що піонерами у вивченні дитини виступають вітчизняні вчені (Т. Івановський, А. Желобовський, А. Терещенко, В. Сементовський та ін.), які ще в середині ХІХ століття приділяли певну увагу вивченню світу дитинства. Їхні дослідження масштабніші, охоплюють ширший простір, більше фактологічного матеріалу, який містить інформацію з різних галузей життєдіяльності дітей.

Однак, і зарубіжні, і вітчизняні автори окремо не вивчали цілісний світ дитинства; як правило, діти ставали об'єктом спостереження тільки опосередковано, у зв'язку з дослідженнями життя дорослих, зокрема, селян. Але при цьому період життя дитини, її природно-антропологічна сутність ставала предметом пильної уваги дослідників через загальнопедагогічну спрямованість їх діяльності.

У дисертації етнографія дитинства розглядається у взаємозв'язку з народознавством, дитинознавством, народною педагогікою, визначається її місце серед цих наук.

З огляду на недостатню розробленість цієї проблематики у сучасній історико-педагогічній науці, в розділі здійснено аналіз сучасного стану проблеми. Він показав, що на початок ХХ ст. накопичився досить багатий емпіричний матеріал, який включив різні порівняльні характеристики з етнографії дитини. Вивчалися дитячі ігри, пісні, забави (З. Кузеля, А. Онищук), але дослідники майже не торкалися самого способу життя дитини, її духовного світу.

Тривалий час в етнографічних дослідженнях дитинства залишалася прогалина. Інтенсивно заповнюватися вона почала тільки в 20-х роках ХХ століття завдяки дослідженням Н. Заглади, Г. Виноградова, О. Капіци, які першими в Україні ввели термін “етнографія дитинства”.

Потім знову, починаючи з 30-х років, цим проблемам зовсім не приділялася увага. І тільки в 60-х роках ХХ століття з'являються праці Г. Волкова, який вперше вжив термін “етнопедагогіка”. У 80-х роках побачили світ фундаментальні праці І. Кона, який продовжив дослідження проблеми етнографії дитинства.

Із сучасних дослідників до цього питання звернулися З. Болтарович, Н. Довженок, Т. Мацейків, М. Стельмахович, Є. Сявавко, Н. Сивачук та ін.

На підставі узагальнення існуючих у науці підходів та здійснених нами досліджень “етнографію дитинства” визначаємо як синтез педагогіки та етнографії, що об'єднує матеріальну і духовну культуру дитини, особливості її побуту, способу життя, звичаїв, мови, культури тощо. Етнографія дитинства не може розглядатися окремо від широкого соціокультурного контексту, а лише в системі різних міжособистісних стосунків (родових, сусідських, дитячих, природних тощо), а також у системі ціннісних орієнтацій (релігії, виховання, культури).

У розділі аналізується серйозна, копітка і грунтовна робота членів українських Громад по збиранню і узагальненню народно-педагогічних матеріалів, їхній внесок в осмислення і теоретичне обгрунтування розвитку народної духовної культури українського народу і виокремлення з неї широкого пласту світу дитинства.

За час діяльності, починаючи з 60-х років ХІХ ст. і до першого десятиліття ХХ ст., громадівці зібрали велику кількість етнографічних матеріалів, частина яких була видана, а ще більше залишається в архівах або втрачена в силу різних об'єктивних і суб'єктивних причин.

Нами вивчено і встановлено такі основні напрями етнографічно-педагогічних досліджень світу дитинства членами українських Громад:

-дородовий період (підготовка до народження дитини в сімейному, народному середовищі, що починалася ще до її фізичного народження),

...