Формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти в Україні (друга половина ХІХ–початок ХХ століття)

ЧЕРКАСОВ ОЛЕКСІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

У Вступі характеризуються основні елементи наукового дослідження, обґрунтовується актуальність проблеми, розкривається концепція дослідження, проаналізовано загальний стан його розробки у наукових працях з історії педагогіки та інших напрямків педагогічної, історичної, філософської наук; сформульовано мету, об'єкт, предмет, завдання, методи дослідження, вихідні методологічні положення; зазначається наукова новизна та практична значущість; викладено внесок дослідника, у праці, опубліковані в співавторстві, форми апробації та впровадження одержаних теоретичних результатів.

У першому розділі “Історія освіти та педагогічної думки у контексті світоглядно-гуманітарних пріоритетів епохи” здійснений історико-генетичний аналіз пропедевтичного етапу становлення історії освіти в Україні як наукового напрямку; подано характеристику основних соціокультурних умов, що сприяли започаткуванню формування загальнотеоретичних основ історико-педагогічного дослідження.

До середини ХІХ століття історія освіти розвивалась переважно у контексті загальногуманітарних, суспільних знань, зокрема, філософського, релігійного, історичного, літературознавчого, антропологічного тощо. ІХ - ХІІІ століття характеризувались наявністю окремих відомостей про стан освіти, виховання, педагогічної думки у змісті морально-релігійної та літописної літератури. Розгортанню науково-пізнавального та освітнього процесів в Україні у наступних ХІV - ХVІІ століттях сприяла орієнтація української культури на Захід. Це вирізняло плюралізм і поліфонізм української думки. Розвиток історико-педагогічного знання впродовж ХІV - ХVІІ століть характеризувався кількісними ознаками: поглибленням джерельної бази та диференціацією тематики досліджень.

Звернення до історико-педагогічної проблематики в Україні у другій половині ХVІІІ - на початку ХІХ століття обумовлювалось практичними потребами організації школи. Значну увагу вчені - М.Максимович, Г.Полетика, Г.Кониський приділяли дидактичній спадщині Платона, Аристотеля, Я.А.Коменського, Дж.Локка. Педагогічні погляди французьких просвітників - Вольтера, К.Гельвеція, Д.Дідро фрагментарно досліджувались Г.Козицьким, Я.Костенським, Т.Щербицьким. У творах українського філософа Г.Сковороди були систематизовані та конкретизовані світові педагогічні цінності: народна мудрість Сходу, демократичні засади античної культури, традиції народного сектанства епохи Середньовіччя, педагогічні новації Реформації тощо. Такий концептуальний синтез забезпечував розвиток прогресивної педагогічної теорії. Наприкінці ХVІІІ - початку ХІХ століття у працях П.Кеппена, І.Тимківського, М.Бантиш-Каменського започатковувались спроби створення змістовної основи історії освіти, визначались пріоритетні методи наукових досліджень: архівно-описовий, статистичний. Характерною традицією написання праць гуманітарного спрямування у першій половині ХІХ століття стало вміщення документальних додатків до монографій, науково-популярних видань, які розширювали і поглиблювали фактологічне підґрунтя системи знань, що поступово набирала ознак окремого наукового напрямку - історії педагогіки

У дисертації визначається, що на становлення і розвиток історії освіти та педагогічної думки впливав динамізм, суперечності соціально-політичних та культурологічних чинників, що опосередковано визначали напрямки розвитку вітчизняної педагогічної науки.

В роботі доводиться, що пріоритетними напрямками спеціальних досліджень авторів ХІХ - початку ХХ століття - Б.Грінченка, М.Лавровського, С.Голубєва, С.Миропльського, К.Харламповича, П.Петрушевича та ін. є історія вітчизняного та зарубіжного шкільництва, діяльність окремих навчальних закладів, персоніфіковані розвідки тощо. Опрацювання тематики вказаних номінацій розвивалось від публікації самих першоджерел та історико-статистичних оглядів до написання епізодичних коментарів і видання систематизованих аналітичних матеріалів. Зміст та характер викладу проблем віддзеркалював загальнопедагогічні та соціальні переконання учених, їх схильність до конкретного наукового підходу (державно-ідеологічного, національно-орієнтованого), що свідчило про систему поглядів автора на історію вітчизняного освітнього процесу. Для державницько-ідеологічних досліджень були притаманні емпіричність та, епізодичність; праці відзначались чіткою прагматичною спрямованістю. Подібний підхід не сприяв виокремленню специфіки регіонального історико-педагогічного процесу на українських територіях. Останній розглядався у контексті розвитку російської державницької педагогіки. Принципово новим у висвітленні питань історико-педагогічного характеру на початку ХХ століття став український національно-орієнтований підхід. Після розмежування ментально-орієнтованими дослідниками - М.Грушевським, Б.Грінченком, С.Русовою, В.Доманицьким, І.Франком історії педагогіки на українську та російську започатковано формування наукових засад вітчизняного історико-педагогічного напряму. Національно-орієнтований підхід сприяв узагальненню надбань історії освіти в контексті регіонального, соціально-філософського розвитку української культури у поєднанні зі світовим історико-педагогічним процесом.

Спеціальні історичні розвідки характеризувались застосуванням конкретно-історичного підходу до вивчення проблем на основі найширшого використання історико-педагогічних джерел. Вважалось при цьому, що саме в першоджерелах містилось усе необхідне для вирішення пізнавальних завдань науки. Повне позбавлення дослідження власного “я” як носія суб'єктивних, “позаджерелознавчих” знань, було притаманно для епохи. Плюралізм підходів, на яких базувались праці, характеризує позитивні зміни у формуванні історико-педагогічних концепцій, послідовність та спадкоємність магістрального спрямування у пізнанні сутності конкретного напрямку знань.

У другому розділі “Характерологічні основи предметного становлення історико-педагогічних знань” розкриваються особливості історико-педагогічних джерел, через які прослідковується пріоритетність тенденцій формування загальнотеоретичних основ і змісту історії освіти.

На прикладі розгляду конкретних номінацій з'ясовується, що висвітлення історії навчальних закладів розвивалося від написання історико-статистичних нарисів за академічними роками до створення самостійних узагальнюючих досліджень. У контексті характеристики діяльності окремих навчальних закладів автори (Д.Багалій, М.Петров, О.Маркевич, І.Франко) намагались показати динаміку навчально-виховного процесу. Через періодизацію історії закладів освіти та висвітлення особливостей кожного етапу їх діяльності означувалася систематизація та специфіка загальнотеоретичного знання. У працях С.Русової, І.Кревецького, С.Буди (Львівський та Чернівецький університети), В.Різниченка (проект Батуринського університету) започатковано принципово нові національно-орієнтовані позиції системного вивчення історії вищої школи. У дослідженнях О.Кістяківського, В.Піскорського здійснена спроба змістового структурування історії розвитку зарубіжної вищої та середньої школи.

Через персоніфіковане вивчення історії освіти та педагогічної думки впродовж досліджуваного періоду формувались нові підходи щодо історико-педагогічної репрезентації особи. Набирало актуальності акцентування на висвітленні внутрішнього світу педагогів минулого, деталізації положень авторських педагогічних концепцій. Окреслювались принципи відбору педагогічної персоналії. Характерною тенденцією досліджень С.Русової, М.Маккавейського, М.Лавровського стала переорієнтація від ізольованого розгляду особистого становлення та педагогічної діяльності діяча до аналізу оточуючого середовища.

Серед характерних особливостей праць з історії зарубіжної освіти виділяємо: компаративну спрямованість змісту досліджень, орієнтацію на використання позитивного досвіду зарубіжної педагогіки тощо. Увага авторів до педагогічної спадщини античності розширювала граничні і змістовні межі історико-педагогічного дослідження. Зокрема, слід відзначити одне з перших педагогічних визначень терміну “калокагатія” у працях С.Гогоцького. Спроби узагальнення та систематизації зарубіжного досвіду освіти та виховання спонукали до теоретичних визначень історико-педагогічного характеру (П.Редкін).

Комплексний аналіз змісту узагальнюючих праць, здійснений у дисертації, розкриває ознаки започаткування процесу узагальнення, структуризації тематики з історії освіти, характеризує особливості інституціалізації історико-педагогічних знань. Так, поряд із традиційним способом висвітлення історико-педагогічних феноменів за хронологічним принципом у М.Демкова, В.Роднікова, О.Селіхановича, здійснювались спроби застосування проблемного підходу (П.Юркевич, С.Гогоцький). Праці характеризувались послідовністю, аргументованістю, порівняннями з особливостями розвитку зарубіжної педагогічної науки. Започаткування історіографічного аналізу історико-педагогічних проблем засвідчувало науковий, ретроспективний підхід до висвітлення матеріалу.

Використовуючи широку базу фактологічних даних (зокрема, архівні документи та рукописи історико-педагогічних курсів вітчизняних авторів), у досліджені здійснено аналіз викладання історії педагогіки як навчальної дисципліни в закладах Києва, Харкова, Одеси, Львова, Ніжина. Автори лекцій приділяли значну увагу першоджерелам, новітній психолого-педагогічній, філософській літературі, формуванню мовленевої культури студентів, вихованню в них звички до систематичної розумової діяльності. В авторських курсах В.Роднікова, М.Лілеєва значне місце приділялось означенню теоретичних основ вивчення історії освіти. Розгляд педагогічних явищ подавався у взаємозв'язку з філософськими позиціями персоналій. Це формувало і певний філософсько-історичний підхід до викладання предмету. Слід визначити плюралізм у підходах до структуризації навчального матеріалу: традиційний, за тематико-хронологічним планом (Ф.Зеленогорський, М.Маккавейський); за методом концентрування курсу навколо окремих визначальних, на думку автора, тем (М.Лавровський, В.Івановський). Особлива увага приділялась характеристиці етапів розвитку зарубіжної педагогіки. На думку авторів, критичне вивчення зарубіжної педагогічної спадщини сприяло позитивному розвитку вітчизняної освітньої теорії та практики. Історія вітчизняної педагогіки викладалась, переважно, через персоніфікований підхід. Про об'єктивність вивчення матеріалу лекцій з історії вітчизняної педагогіки свідчить той факт, що автори акцентували увагу на впливі української освіти на російську через запозичення росіянами певних положень вітчизняної педагогіки (М.Лавровський, Ф.Титов). Як показало вивчення історико-педагогічних джерел, в лекційних курсах вчених-педагогів домінувала проблемність у викладі навчального матеріалу. Це спонукало слухачів до власних роздумів. Представниками перших узагальнюючих робіт проводився пошук співвідношення загальнолюдських і національних засад розвитку освіти, відокремлення їх від державницьких орієнтирів домінуючої офіційної ідеології.

У розділі “Тенденції становлення термінологічних основ історико-педагогічного напрямку наукових знань” розкриваються особливості формування понятійно-категоріального апарату історії освіти, характеризується варіативність періодизацій історико-педагогічного процесу. Виділено, як структуротворчі: варіанти дефініції предмета, завдань, функцій та періодизації історико-педагогічного процесу. Характеризуються принципи розгляду історико-педагогічних проблем у працях вітчизняних авторів, яких можна віднести до числа початківців конструювання та вивчення загальногуманітарних наук

Спрямованість у конкретному напрямку поглядів П.Редкіна зводилась, зокрема, до потреби осмислити суть історії освіти як галузі наукових знань, встановити характер її взаємозв'язку з філософією та педагогікою, вдатися до спроби розробки термінологічного апарату.

Професор Київського університету С.Гогоцький у контексті історико-філософських досліджень характеризував загальнотеоретичні основи природи історико-наукового знання. Розмірковуючи над методом історії освіти та виховання, учений писав, що для усвідомлення змісту та поступальності розвитку історико-педагогічного процесу необхідне комплексне застосування аналітичного та синтетичного методів. На думку С.Гогоцького, усталене використання аналітичного методу в працях сучасників, обумовлювало домінування тематико-хронологічного підходу у висвітленні освітніх проблем. Серед актуальних науково-теоретичних завдань історико-педагогічної науки автор визначав розробку її наукового інструментарію (формулювання дефініції історії, розробка методики досліджень, типологізація історико-педагогічної літератури). До пріоритетних питань належали аналіз зв'язків історії освіти з іншими науками гуманітарного профілю, характеристика історико-педагогічної літератури та першоджерел.

Узагальнений аналіз проблеми засвідчує, що у дослідженнях здійснювались спроби систематизації теоретичних основ історії освіти. Використання архівних джерел, навчальних програм, узагальнюючих досліджень свідчить про наявність різних підходів щодо місця історії педагогіки серед гуманітарних наук. Нами були конкретизовані автори, які вважали історію педагогіки частиною педагогічної науки (М.Демков, С.Гогоцький, А.Степович), або відносили історію педагогіки до загальної історії (М.Лілеєв, Ф.Титов), історії культури (О.Барвінський). На відміну від зазначених підходів у працях В.Роднікова та Г.Попова обґрунтовувалась думка про окреме місце історії педагогіки серед гуманітарних знань.

Переважна більшість авторів характеризувала предмет історії педагогіки як процес накопичення наукових знань, а мету - як знання про генезис та трансформацію педагогічних явищ та теорій. Наукове значення авторської дефініції В.Роднікова полягало в тому, що автор чітко вказував на історію педагогіки як самостійну галузь наукових знань, виділяючи при цьому теоретичний аспект у визначенні її предмета (процес накопичення знань, поступовий характер генези історико-педагогічних знань). Водночас, ученим не розкривалась специфіка предметних характерологічних ознак (звідси ототожнення предмета та об'єкта історії педагогіки), відсутність у визначенні основної гносеологічної орієнтації науки, яку складає пізнання законів та закономірностей відповідного об'єкта. У дефініції С.Гогоцького вперше зазначалось, що історія педагогіки конкретизує закономірності виникнення та розвитку освітніх систем, висвітлює обумовленість їх змісту конкретними історичними та культурними обставинами. Водночас, автором елімінувалось питання про те, які за характером та рівнем закономірності вивчає дана дисципліна. Залишалось невизначеним і трактування терміну “закономірність”, під яким розуміють, з одного боку, систему законів багатоякісного об'єкту, а з іншого, початковий етап вивчення його характеристик. Розглядаючи завдання та функції історико-педагогічного напрямку, вітчизняні автори - М.Демков, М.Лілеєв, Г.Попов та ін. вважали, що першим завданням історії освіти повинно бути встановлення відомостей про життєдіяльність, духовний розвиток та вчення окремих педагогів. На підставі цих відомостей слід відтворити залежність їх вчень від концепцій попередників, загальнокультурних характеристик доби та їхніх індивідуальних особливостей. Заключним завданням має бути розкриття значення педагогічних систем в історичному розвитку педагогіки.

Аналіз історико-педагогічної літератури довів, що у досліджуваний період певну увагу автори приділяли й проблемі структурування етапів історико-педагогічного процесу. Ми виявили декілька критеріїв періодизації: тематико-хронологічний що співвідносився з відповідними етапами загальної історії (М.Демков, Г.Попов, О.Белявський), синхронний розгляд світового та вітчизняного історико-педагогічного процесу (О.Селіханович). Разом з тематико-хронологічним розвивався й проблемно-хронологічний підхід (наприклад, історичний аналіз виховного ідеалу у різних народів тощо). При цьому, кожна із досліджуваних тем розглядалась на основі принципу історизму за суворою хронологічною послідовністю, з урахуванням якісних особливостей розвитку проблеми у різних країнах та регіонах (П.Юркевич).

Таким чином, у працях вітчизняних авторів паралельно із науковою інтерпретацією філософії у контексті розвитку загального гуманітарного напрямку науки відбувалась систематизація історико-педагогічного досвіду, поступово розроблялась теорія історико-педагогічного процесу, формулювалась проблема цілей та форм наукового дослідження, тобто формувався понятійно-категоріальний апарат історії освіти та педагогічної думки як наукового напрямку та навчальної дисципліни.

освіта педагогічний думка термінологічний

ВИСНОВКИ

У дисертації на основі вивчення педагогічної, історичної, історико-педагогічної, філософської, історико-психологічної, соціально-філософської літератури та інтерпретації архівних джерел досліджено та зроблено висновки про формування загальнотеоретичних основ дослідження вітчизняної історії освіти та педагогічної думки як напрямку гуманітарних знань та навчальної дисципліни впродовж другої половини ХІХ - початку ХХ століття Опрацювання джерел дозволило конкретизувати загальний стан сформованості історико-педагогічного знання протягом досліджуваного періоду, пріоритетні теоретичні розробки, характер поступальності чинників, що обумовлювали рівень розвитку означеного напрямку.

Доведено, що формування загальнотеоретичних основ вітчизняної історії освіти та педагогічної думки відбувалось під впливом соціокультурних чинників, еволюції соціальних ідей, розвитку напрямків історії, соціології, політології, культури, етики, релігії. Саме ці імперативи обумовили предметну диференціацію та інтеграцію напрямку, систематизацію та змістове структурування. Соціокультурні умови поступу науки мали неоднозначний характер. Це створювало об'єктивні можливості для альтернативності оцінок історико-педагогічних процесів, явищ.

Вивчення спеціальних досліджень другої половини ХІХ - початку ХХ століття дозволило зробити висновок, про те, що автори, приступаючи до відтворення історико-педагогічного процесу, формулювали, певним чином, мету дослідження, схему змісту, послідовність подання та відбір фактичного матеріалу. Поступово, у контексті викладу змісту обраної теми, конструювались і ті основи, які по-суті репрезентували працю як частину науково-теоретичної реконструкції конкретної освітньої проблеми.

Громадсько-політична, світоглядна, наукова позиція авторів, особливості джерел та авторської думки попередників розгляду, обумовили означення основних траєкторій відображення історико-педагогічних явищ: офіційно-державної та національно-орієнтованої. Еволюція теоретичних основ предмета історії освіти підпорядковувалась загальній парадигмі знання, згідно якої кожен рефлексивно намагався сприяти структуротворенню наукового напрямку.

Аналіз та систематизація історико-педагогічних джерел другої половини ХІХ - початку ХХ століття свідчать про те, що праці історико-педагогічної проблематики еволюціонували як кількісно, так і змістовно - від описових фактографічних розвідок та публікації джерел з коментарями до створення аналітичних, узагальнюючих праць. Сприяло ефективності те, що для розгляду проблеми автори залучали широкий спектр наукових методів: ретроспективний, архівний, статистичний, історико-порівняльний, екстраполяції тощо. Дослідники висвітлювали історико-педагогічні явища різнобічно, використовуючи з цією метою дані історії, філософії, етнографії, релігієзнавства, соціології, культурології, розглядаючи феномен на широкому соціокультурному фоні. На підставі вивчення та аналізу історико-педагогічних джерел були конкретизовані загальнотеоретичні особливості досліджень. Зокрема, уникнення авторами орієнтації на загальноісторичну періодизацію, означення фактора межі педагогічного явища, галузі освітнього знання чи напрямку; спроба ретроспективи історико-педагогічного явища у процесі дальшого удосконалення системи освіти та виховання; переорієнтація способу дослідження з описово-констатуючого на аналітичний.

Вивчення джерельної бази навчальних закладів (Київського, Харківського, Одеського університетів, Київської духовної академії, Ніжинського історико-філологічного інституту та ін.) впродовж досліджуваного періоду дозволило зробити висновки про започаткування процесу інституціалізації напрямку. Авторські підручники з історії педагогіки та академічні курси характеризувались своєрідністю філософсько-історичних підходів до структуризації навчального матеріалу: традиційного, тематико-хронологічного (у М.Маккавейського, М.Демкова, В.Роднікова), концентрування курсу навколо окремих визначальних тем (у М.Лавровського, М.Лілеєва), використання елементів проблемного підходу (у П.Юркевича, С.Гогоцького). Історико-педагогічний процес розглядався у взаємозв'язку із соціальним, морально-духовним та політичним розвитком суспільства, з його культурними та національними традиціями. Через залучення методів наукового пізнання учені намагались означити проблеми, що сприяли конкретизації специфіки вивчення світового історико-педагогічного процесу. Зокрема, висвітлення взаємозв'язків вітчизняної та зарубіжної педагогіки, спеціальний розгляд прогресивних педагогічних концепцій, дослідження історії освіти у контексті духовних орієнтацій доби. Все це доводить фундаментальність та високий теоретичний рівень навчально-методичної літератури, лекційних тем з історії педагогіки.

Комплексне дослідження проблеми засвідчує, що у працях другої половини ХІХ - початку ХХ століття авторами здійснювались спроби систематизації теоретичних основ історії освіти. Ученими були сформульовані проблеми розробки понятійно-категоріального інструментарію напрямку історії освіти. Зокрема, з'ясування місця історії педагогіки у системі наук гуманітарного циклу; означення дефініції та предмета історії педагогіки; характеристика провідних функцій та завдань; наукове та практичне значення історико-педагогічних досліджень; розробка періодизації світового та вітчизняного історико-педагогічного процесу. Міжнауковий характер розгляду проблематики додавав конкретизації до основ цілісності знання як теоретичного, а не прикладного (у розвідках П.Редкіна, П.Юркевича, С.Гогоцького).

Характеризуючи особливості науково-педагогічної спадщини авторів та зміст джерел другої половини ХІХ - початку ХХ століття, слід вказати, що загальна еволюція теоретичних основ історико-педагогічного дослідження здійснювалась не лише шляхом механічної диференціації тематики праць та накопиченням знань про школу та педагогічні погляди діячів, а й через докорінну трансформацію уявлень про місце освіти в житті кожної особистості, державному розвитку тощо. Історія педагогіки поступово формувалась як окремий науковий і навчальний напрямок, що має власні загальнотеоретичні засади.

Здійснений у дисертації цілісний і систематичний аналіз формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти та педагогічної думки в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ століття репрезентує можливості до подальшого вивчення проблеми. Перспективи майбутніх досліджень проблеми пов'язані, передусім, з поглибленням аналізу та систематизації історико-педагогічного доробку окремих, згаданих у роботі речників вітчизняної педагогіки. Предметом подальших розвідок може стати всебічний аналіз навчальних курсів з історії педагогіки у різних типах закладів освіти (університетах, інститутах, гімназіях, семінаріях) на різних етапах їх існування за різних суспільних та соціокультурних умов. Потребують детального вивчення теоретичні засади духовної освіти, та, зокрема, розвиток концепції духовного виховання особистості в історії вітчизняної педагогічної думки. Актуальним залишається питання дослідження генезису понятійно-категоріального апарату історії освіти та педагогічної думки, аналіз методологічних основ конкретно означеного напрямку.

Основний зміст дисертації відображено у наступних публікаціях

1. Черкасов О.В. До питання пропедевтики навчального курсу “Історія педагогіки” (педагогічна спадщина С.С.Гогоцького) // Рідна школа. - 2001. - №12. - С.70-71;

2. Черкасов О.В. Науково-педагогічна спадщина Миколи Маккавейського // Наукові записки: Збірник наукових статей НПУ імені М.П.Драгоманова.- К.: НПУ, 2001. - Вип.38. - С.126-131;

3. Черкасов О.В. Історіографія освіти Київської Русі наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. // Початкова школа. - 2002. - №2. - С.55-57;

4. Черкасов О.В. Університетські навчальні курси з історії педагогіки (аналіз навчальних програм ІІ пол. ХІХ - початку ХХ ст.) // Наукові записки НПУ імені М.П.Драгоманова.- К.: НПУ, 2001. - Вип.44. - С.131-136;

5. Черкасов О.В. Тенденції визначення понятійного апарату історії освіти та педагогічної думки в Україні як напрямку наукових знань (друга половина ХІХ - початок ХХ століття) // Наукові записки НПУ імені М.П.Драгоманова. - К.: НПУ, 2003. - вип. 50. - С. 179 - 183.

6. Черкасов О.В. Братські школи України у висвітленні вітчизняних діячів другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Український історичний журнал. - 2002. - №3. - С.74-84;

7. Черкасов О.В. Пропедевтика систематизації історико-педагогічних знань в Україні (ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст.) // Проблеми сучасної педагогічної освіти. Серія.: Педагогіка і психологія.- Зб.статей. - Ч.2. - К.: Педагогічна преса, 2000. С.223-227;

8. Черкасов О.В.До питання вивчення дисциплін педагогічного циклу у вищій школі // Матеріали Всеукраїнської Науково-практичної конференції “Проблеми вищої педагогічної освіти у світлі рішень ІІ Всеукраїнського з'їзду працівників освіти і виступу президента України Л.Д.Кучми. - К.: НПУ, 2001. - Ч.4. - С.171-173.

9. Черкасов О.В. (у співавторстві з, Вовк Л.П., Падалкою О.С.) Персоніфікований систематизатор-хрестоматія досліджень генези історико-педагогічних знань в Україні (ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст.) - К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2002. - 99 с. Автору належать розділи, що присвячуються характеристиці науково-педагогічної спадщині С.Гогоцького, В.Доманицького, Ф.Зеленогорського, М.Лавровського, М.Лілеєва, М.Маккавейського, С.Миропольського, Г.Попова, В.Роднікова, А.Степовича, Ф.Титова, К.Харламповича, П.Юркевича, В.Різниченка; бібліографічні покажчики праць учених, які представлені на сторінках посібника.

АНОТАЦІЯ

Черкасов Олексій Володимирович. Формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти в Україні (друга половина ХІХ - початок ХХ століття).- Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, Київ, 2004.

У дисертації аналізуються тенденції формування загальнотеоретичних основ дослідження історії освіти та педагогічної думки в Україні у другiй половинi ХІХ - на початку ХХ століття.

На основi вивчення широкого комплексу архiвних, рукописних i опублiкованих джерел проаналiзовано полiтичнi та соцiокультурнi умови та етапи виокремлення iсторико-педагогiчного знання в окремий напрямок теоретичного пошуку.

Характеризуються принципи розгляду проблем історії освіти у працях вітчизняних авторів, яких можна віднести до числа початківців конструювання та вивчення загальногуманітарних наук. Чiльне мiсце вiдводиться характеристицi процесу iнституціалiзацii означеного наукового напрямку.

У дослідженні розкриваються особливості формування понятійно-категоріального апарату історії освіти, характеризується варіативність періодизацій історико-педагогічного процесу. Виділено, як структуротворчі варіанти дефініції предмету, завдань, функцій та періодизації історико-педагогічного процесу.

Ключові слова: вітчизняна історія освіти та педагогічної думки, загальнотеоретичні основи історико-педагогічних знань, номiнацiйнi особливостi історико-педагогічних джерел, теоретичні підходи до періодизації історії педагогіки, понятiйно-категорiальний апарат наукового напрямку.

АННОТАЦИЯ

Черкасов Алексей Владимирович. Формирования общетеоретических основ исследования истории образования в Украине (вторая половина ХІХ - начало ХХ вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогических наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Национальный педагогический университет имени М.П.Драгоманова, Киев, 2004.

Содержание работы состоит из следующих компонентов: введение, три раздела, выводы к каждому разделу, общие выводы, список основных источников и литературы.

Во введении обоснована актуальность темы, территориальные и хронологические рамки исследования, проанализирована источниковая и методологическая база, степень научной разработки проблемы, определены объект, предмет, цель и задачи исследования, указано на теоретическое и практическое значение работы, научную новизну ее результатов, поданы сведения об апробации основных положений.

В разделах диссертации на основе изучения педагогической, исторической, историко-педагогической, философской, историко-психологической, социально-философской литературы и интерпретации архивных источников исследована и обобщена проблема формирования общетеоретических основ отечественной истории образования и педагогической мысли во второй половине ХІХ - начале ХХ века. С этой целью автором осуществлен анализ развития историко-педагогического знания в течение исследуемого периода, конкретизированы приоритетные объекты теоретических поисков ученых, выявлена динамика методического становления истории педагогики как самостоятельного научного направления и академической дисциплины. Доказано, что формирование общетеоретических основ предмета исследования проходило под влиянием совокупности социокультурных факторов, философских, педагогических, исторических идей и концепций, развития системы гуманитарных дисциплин - педагогики, истории, философии, культурологии и пр. Указанные императивы обусловили предметную дифференциацию и содержательное структурирование историко-педагогических исследований.

В контексте рассмотрения отдельных направлений историко-педагогических работ (история отечественной и зарубежной школы, деятельность отдельных учебных заведений, персоналии педагогов и другие) диссертантом проанализированы характерологические основы предметного становления указаного направления.

Подчеркнуто, что исследования историко-педагогической проблематики развивались как количественно, так и качественно, содержательно: от создания описательных фактографических работ и публикаций комментированных источников до аналитических систематизированных монографий. Приоритетное значение при этом приобретала система гносеологических методов: ретроспективного, архивного, статистического, историко-сравнительного, экстраполяции и других. Историко-педагогические исследования второй половины ХІХ - начала ХХ века характеризировались применением конкретно-исторического подхода, максималистского использования документальніх источников

К общетеоретическим особенностям исследований следует отнести: стремление авторов избежать ориентации на общеисторическую периодизацию и конкретизировать фактор временных границ педагогического феномена, попытка ретроспективы историко-педагогического явления в процессе дальнейшего реформирования системы воспитания и образования, переориентация способа написания исследования - от описательно-констатирующего к аналитическому. Историко-педагогический процесс рассматривался авторами во взаимосвязи с социальным и политическим развитием общества, его культурными и национальными традициями. Работы характеризовались последовательностью, аргументацией, наличием аналитических сравнений с зарубежными педагогическими процессами. Появление историографического анализа в исследованиях свидетельствовало о наличие научного, ретроспективного подхода к изложению материала.