Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурному контексті

Соціально-педагогічна ідея не була реалізована і в культурі європейського Середньовіччя. Оскільки поступовість розвитку практики соціального виховання Античності була зруйнована первісними племенами, то європейським народам довелося починати майже спочатку в створенні власної системи соціального виховання, ґрунтуючись на запозичених з Античності християнських цінностях та досвіді виховання. Уперше було реалізоване соціальне виховання, яке об'єднувало людей не за етичним походженням, тереном існування, а за ціннісними орієнтаціями, духовною ознакою. Воно додало до зовнішнього підкорення людини соціуму ще й внутрішню трансцендентну залежність індивіда від Бога. Загалом динаміка релігійного, за суттю, соціального виховання Середньовіччя була такою:

- VI - VIII ст., - збереження в монастирях досвіду античного соціального виховання та формування на цій основі релігійного;

- IX - XIII ст., - відновлення державницького статусу релігійного виховання та становлення європейської системи соціального виховання на християнських цінностях;

- XIV - XV ст., - поступове перетворення релігійного виховання з домінуючого на один з видів виховання поряд із сімейним, становим.

Різнорідність елементів стримувала процес формування системи європейського соціального виховання. Специфіка релігійного виховання знайшла своє втілення в чернечому і клерикальному вихованні. Поряд існували виховательство як прояв соціального виховання первісної культури народів, які увірвалися в авангард розвитку людства, та лицарство - аналог архаїчного військового виховання. Усі елементи поступово сформованої системи християнського соціального виховання середніх віків “використовували” ті чи інші (в залежності від потреб часу) вже відомі види соціального виховання - общинне, сімейне, державне та засоби - школу, мистецтво, суспільну думку тощо.

Проте для більшості незаможного населення цієї доби сімейне виховання (періоду переходу від первісної до архаїчної доби) залишалося єдино можливим. Поступово зі стабілізацією соціального життя головним осередком релігійного виховання “всіх” стає церква, методом - релігійно-моральне настановлення через проповідь, з поширенням писемності - читання Біблії, житія святих, крім того, дотримання практики можливої в мирському житті аскези. Запропонувавши виховання образу Божого в кожній людині, релігійне соціальне виховання Середньовіччя сприяло розширенню об'єкта виховної дії з вільної людини на все населення (але, передусім, було розраховано на дорослих), розробці теорії сімейного духовного виховання, поширенню невідомих Античності соціальних рис (милосердя, співчуття до нещасних тощо). Воно продемонструвало індивіду шлях соціального самовдосконалення в умовах духовної общини (чернече виховання), започаткувало європейську систему освіти, зокрема вищої, систему благодійних виховних закладів, проте фактично відмовлялося від фізичного розвитку особи, узаконювало освітню дискримінацію жінок, жорстоке ставлення до дітей у сімейному та шкільному вихованні, започаткувало маніпулювання свідомістю дітей дорослими ще й через дитячу організацію (Д. Савонарола) тощо.

Наслідком творчого об'єднання досягнень “світської” Античності і “релігійного” Середньовіччя стало народження гуманістичного виховання епохи Відродження (створення гуманістичної моделі школи для дітей еліти Вітторино да Фельтре та теоретичних засад гуманістичного соціального виховання Е. Роттердамським). Проте загальна авторитарність, консервативність релігійного соціуму, практики соціального виховання унеможливлювали реалізацію ідеї соціальної педагогіки (Античність) в культурі епохи Відродження.

Третій розділ “Соціальна педагогіка як результат демократизації культури індустріального суспільства” присвячений аналізу розвитку теорії соціального виховання цього періоду в межах філософії, педагогіки як передумови виникнення соціальної педагогіки, дослідженню становлення соціальної педагогіки як науки та суспільної практики, зокрема вітчизняної.

Індустріалізація європейської культури призвела до руйнації традиційної системи соціального виховання, зокрема до послаблення ролі сім'ї, стану, релігії у формуванні соціальності людини. Державне виховання індустріального суспільства мало змогу об'єднати “старі” (сім'я, релігія, мистецтво, політика, закон), оновлені (система освітніх закладів), нові (благодійництво, ЗМІ, дитячо-молодіжні організації тощо) елементи соціального виховання в соціально-виховну систему цілеспрямованого розвитку національної, за суттю, соціальності індивіда та країни. Зміцнення соціальної єдності в нових соціокультурних умовах потребувало наукового обґрунтування проблеми соціального розвитку людини. Ця проблема поступово стає загальносуспільною. Завдяки науковій рефлексії провідних філософів та педагогів (Я. Коменський, Г. Лессінг, Д. Локк, К. Гельвецій, І. Кант, Й. Гердер, Й. Фіхте, Й. Песталоцці, Р. Оуен, А. Дістервег):

- значно розширюється уявлення про об'єкт соціального виховання (людство, нація як самостійні соціальні суб'єкти, незаможні шари населення, діти дошкільного віку, жіноцтво);

- обґрунтовується його мета стосовно різних соціальних суб'єктів, зважаючи на соціально центричні цінності;

- визначаються завдання культурно відповідного соціального виховання;

- створюється методика соціального виховання індивіда; усвідомлюються суб'єктом соціального виховання нації кращі представники її громадськості;

- висувається ідея особистісного розвитку людини не лише для соціуму, але й для себе;

- пропонуються моделі соціального виховання на рівні макро- та мікро соціуму;

- застерігається людство від плекання національного егоїзму, від деструктивного впливу соціуму на людину, групу, інший соціум через соціальне виховання.

Проте соціальна педагогіка як наука могла з'явитися лише за умови виокремлення її базової галузі - педагогіки в самостійну науку. Отже, до середини XIX ст., широкі кола громадськості провідних європейських країн уже усвідомлювали силу соціального виховання у зміцненні доцентрових спрямувань суспільства, потребу формування не лише індивідуальних, але й соціальних якостей людини заради благополуччя її, країни та людства, і розуміли, що досягти цього можна лише спільно, об'єднавши виховний потенціал усього соціуму.

На ґрунті узагальнення інноваційних досягнень суспільних наук (філософії, соціології, психології тощо), практичного досвіду соціального виховання виникла соціальна педагогіка з метою дослідження проблеми інтеграції виховних сил суспільства задля підвищення культурного рівня народу (П. Наторп).

У її становленні брали участь П. Наторп, А. Дістервег, Р. Зайдель, Г. Кершенштайнер, Г. Нойль, Г. Боймер та інші. Про виокремлення соціальної галузі в педагогіці свідчать:

1) розроблення теоретичних основ: обґрунтування специфічного предмета дослідження (“соціальні умови виховання і виховні умови соціального життя”, П. Наторп), мети, принципів, завдань, об'єктів практичної діяльності, визначення рівнів соціальної педагогіки - загальносуспільний та загальнолюдський (Г. Кершенштайнер), створення соціально-педагогічної моделі національного соціуму (П. Наторп);

2) поширення соціальної галузі педагогіки в Європі та США;

3) збільшення кількості науковців, які присвятили свої праці соціальній педагогіці, та соціально-педагогічних публікацій і видань;

4) аналіз теоретичного багажу соціальної педагогіки, дискусії стосовно предмета наукового вивчення та об'єкта практичної діяльності, дослідження її історії, систематизація соціально-педагогічних матеріалів та аналіз доробку провідних фахівців у становленні та розвитку соціальної педагогіки (Г.Будде, П. Бергеманн, В. Тіммен, П. Барт). Інтенсивний розвиток соціальної педагогіки дозволив проголосити XX ст., “соціально-педагогічною ерою” (Р. Рьорс).

Наша країна не визначала у філогенезі динаміку культури людства, тому і в соціальному вихованні, становленні соціальної педагогіки в цілому повторювала досвід авангардних країн світу. Соціальне виховання за часів язичництва відповідало за метою, структурою, змістом, об'єктами, наслідками родоплемінному первісному вихованню народів Західної Європи в Середньовіччі. Але племена, що розташувалися на терені сучасної України, не мали безпосереднього тривалого контакту з античною культурою, зокрема з системою трансляції її цінностей, що уповільнювало розвиток східнослов'янських народів. Значне ускладнення системи соціального виховання, з формуванням мережі закладів освіти, розпочалося з центральними процесами та прийняттям християнства в Київській Русі, проте навала монгольських орд завдала значної шкоди всім видам виховання (сімейному, державному, релігійному), унеможливила перетворення на західний зразок давньоруських шкіл в університети.

Формуванню самосвідомості українського етносу, розвитку його культури, відродженню принципу суспільності в соціальному житті на Правобережній Україні сприяли об'єднання самодопомоги міського населення - братства, виховна система яких відходила від нав'язування церковних догм, спиралася на гуманістичні ідеї античної філософії, закладала підвалини розвитку національної середньої та вищої школи. На Лівобережній Україні визначальним фактором соціокультурного розвитку було козацтво, яке сформувало національну систему соціального виховання (об'єднавши виховний потенціал родини, школи, громади, мистецтва, гуртів дорослих, релігії, суспільного життя) - козацьку педагогіку. Подальший розвиток системи соціального виховання в Україні щільно пов'язаний з культурою Російської держави. Поступово ця система набула таких елементів: релігійне (домінує до початку XX ст.), сімейне виховання, підсистема освіти (початкова народна, середня, вища, освіта дорослих), підсистема просвіти (виховні впливи закладів культури, мистецтва, інформаційних засобів, різноманітних громадських товариств), підсистема піклування (виховні впливи релігійних, державних, приватних закладів та ініціатив). Завдяки підвищенню рівня освіти шляхетної молоді, запровадженню державної освіти народних мас, широкої культурно-освітньої діяльності прогресивних верств населення (зокрема інтелігенції), благодійності релігійних закладів, соціальне виховання Російської імперії, зокрема на терені України, в цілому наблизилося до західноєвропейського рівня. Стосовно розвитку історії та теорії педагогіки, то російська педагогічна громадськість була обізнаною з передовим зарубіжним педагогічним досвідом, а вітчизняна педагогічна наука ґрунтувалася в основному на теоретичному та практичному досвіді німецьких педагогів, при цьому в XIX ст., педагогіка розглядалася як наука про виховання, а дидактика - про навчання, що знайшло свій відбиток і у виданні окремих підручників.

Свій внесок у теорію соціального виховання зробили М. Новиков, В. Попугаєв, О. Куніцин, І. Ястребцов, С. Шевирьов, О. Хом'яков, М. Пирогов, М. Михайлов, К. Ушинський, М. Шелгунов, П. Лесгафт, Є. Водовозова, В. Ключевський, К. Яновський, М. Рубінштейн, В. Зеньковський, але засновником вітчизняної соціальної педагогіки став С. Шацький, який усвідомив потребу “переходу від педагогіки індивідуальної до педагогіки соціальної” і розпочав її практичне та теоретичне вдосконалення через “педагогізацію середовища”.

Перша дослідна станція Наркомпросу, якою керував С. Шацький, була визнана педологічним з'їздом еталоном вітчизняної соціально-виховної роботи, такою, що не має аналогів у світі за демократичною організацією школярів (Д. Дьюї).

Разом з цим, розвиток теорії та практики педології вітчизняними фахівцями (А. Нечаєв, Г. Россолімо, О. Лазурський, В. Кащенко, В. Бєхтєрєв, І. Артемов, Ю. Фролов, П. Блонський, С. Моложавий, А. Залужний, А. Залкинд) навіть після припинення її існування в західноєвропейській науці свідчив про вихід соціального виховання та соціальної педагогіки в нашій країні на вищий світовий рівень.

Однак наприкінці 30-х роках XX ст., із пануванням фашизму в Німеччині, проблеми соціальної педагогіки зникають там з науково-педагогічної літератури, а в Радянському Союзі боротьба з “інтелігентською м'якою” в соціокультурному житті, зокрема в педагогіці, призводить до офіційного визнання соціальної педагогіки “буржуазною наукою”, що фактично свідчило про її заборону. Проте держави цих країн, спираючись на найкращий доробок соціальної педагогіки, цілеспрямовано створюють жорсткі системи соціального виховання на егоїстичних цінностях окремих груп соціуму (у Німеччині - німецького етносу, у Радянському Союзі - робітничого класу), що в кінцевому рахунку має руйнівний характер для національної культури. Зневага в соціальному вихованні загальнолюдських цінностей заради націоналістичних (Німеччина), нехтування індивідуальних потреб та інтересів заради “застиглої” у своєму розвитку ідеології (СРСР), не в останню чергу, сприяли розгромленню Німеччини в другій світовій війні та ізоляції Радянського Союзу від світового співтовариства. Демократизація Німеччини наприкінці 50-х роках XX ст., відновлення розвитку соціальної педагогіки (на запропонованих П. Наторпом позиціях), гуманізація через неї соціального виховання уможливили духовне відтворення та зростання цієї нації, подолання реваншистських бажань, здійснення морального покаяння та фінансового відшкодування народам, яким завдали лиха.

Подальше існування радянської авторитарної системи соціального виховання не зміцнювало доцентрові спрямування в Радянському Союзі, побудованому на принципі гальмування розвитку особистості, її різноманітної соціальної активності - джерела культурної динаміки. Тому Україна, яка відновила свій незалежний статус та почала самостійні демократичні перетворення лише в останнє десятиріччя ХХ ст., значно відстає від західних європейців у засвоєнні антропологічних центричних цінностей. Навпаки, система соціального виховання США, ґрунтована на гармонізації потреб індивіда в досягненні життєвого успіху та потреб соціокультурного розвитку країни (педагогіка прагматизму Д. Дьюї), привела до поступової демократизації (зниження тиску расових, етнічних, статевих, вікових, релігійних забобонів) культури, ствердження країни (у порівнянні з початком XX ст.) як авангардної на світовій арені.

Соціальні центричні цінності, реалізовані в індустріальній культурі через соціальне виховання, розвинули національну свідомість європейської людини, надали їй впевненості у своїх силах, а звідси й оманливого відчуття незалежності від соціуму, отже, соціальна педагогіка стала результатом не лише демократизації, але й індивідуалізації культури, засобом гармонізації соціального виховання людини, групи, суспільства. Виникнення соціальної педагогіки віддзеркалювало той факт, що педагогіка значною мірою дослідила закони виховання окремої людини, зокрема її соціального вдосконалення. Проте поширення цих законів на виховання соціуму забезпечить вихід на новий рівень цілеспрямованого розвитку соціальності індивідів, прискорить динаміку педагогіки.

Соціальна педагогіка стала ознакою усвідомлення людьми можливості цілеспрямовано керувати суспільною динамікою спільно і мирним шляхом. Практичний соціальний досвід довів правильність теоретичних положень соціальної педагогіки, обґрунтованість її застережень. Це висуває перед соціальною педагогікою проблему такого вдосконалення соціального виховання, яке унеможливить або зведе до мінімуму використання виховання проти людини, особливо це набуває актуальності в умовах постіндустріального суспільства.

У четвертому розділі “Розвиток соціальної педагогіки в соціокультурних умовах інформаційного суспільства” на підставі аналізу тенденцій розвитку культури інформаційного суспільства доводиться актуалізація соціального виховання та соціальної педагогіки в умовах гуманізації культури, обґрунтовуються напрями перетворення соціальної педагогіки в умовах глобалізації культури людства та перспективи розвитку вітчизняної соціальної педагогіки. У період становлення інформаційного суспільства загальнолюдський соціум поступово набуває регіональних та глобальних властивостей. Визначено, що інформаційна цивілізація розглядається фахівцями як “федерація культур” (В. Шейко), у котрій вирішальну роль відіграють знання, інформація. Прискорення руху інформації забезпечує характеристику даної доби як динамічнішої за всі попередні (В. Біблер, Б. Єрасов, Д. Несбітт, П. Ебурдін, Р. Уілсон, В. Шейко, інші), яка орієнтована навіть не на сьогодення (індустріальна), а на майбутнє, тобто є, за сутністю, “культурою майбутнього”(Б. Єрасов). Водночас людство поступово пізнає значення індивіда, усвідомлює, що останній є найвищою його цінністю, за рахунок якої воно розвивається або занепадає. На відміну від індустріального суспільства, міцність інформаційного соціуму полягає не стільки у фізичній силі (зокрема військовій) маси його населення, скільки - у духовній силі кожної особистості, оскільки саме духовна енергія особи вважається невичерпним джерелом культурного розвитку суспільства. Отже, соціум, якщо він прагне прогресу, має забезпечити “тріумф особистості” (Д. Несбітт, П. Ебурдін). Іншими характеристиками інформаційної культури, за даними культурологів, є плюралізм, децентралізація, мінімізація, падіння статусу бюрократизації та ієрархії суспільства, піднесення значення локальної специфіки. Інформаційному суспільству поступово стає притаманним “зсув буття до полюса культури, або - зсув культури в епіцентр людського буття” (В. Біблер). Соціальне виховання за цих умов набуває не просто рівноправного, але й домінуючого значення, оскільки є причетним до духовного відтворення людини - творця “культури майбутнього”.

Акцентування соціальної уваги на людині, на індивідуалізації соціальних суб'єктів, гуманізація культури в цілому, з одного боку, зміцнює та розширює свободу особи, групи. Соціальне виховання в таких умовах стає запобіжним засобом оволодіння цією “свободою не від” соціуму, а “для” соціальної творчості, соціальної самореалізації. Зростання могутності пересічної людини інформаційної доби має компенсуватися вихованням соціальної відповідальності задля уникнення суїциду людства. З іншого боку, гуманізація інформаційної культури переводить соціальну конфронтацію з площини економічної в ціннісну. Духовне протистояння різних культур не знищить людство, якщо соціальне виховання спроможеться подолати соціокультурний егоїзм представників різних вірувань, етносів, регіонів світу, коли сприйняття людства як вищої соціальної цінності буде домінувати серед авангарду населення будь-якої країни. Нова мета соціального виховання - розширення межі соціальності соціальних суб'єктів до глобального рівня - вирішуватиметься через обґрунтування та реалізацію соціально-педагогічних технологій із засвоєння глобальних цінностей, формування глобальної свідомості, волі, глобальної соціальної активності людини, країни, регіону світу, що передбачає гармонізацію їх соціальних цінностей. Глобалізації процеси нової доби вплинули на те, що соціальний розвиток людини, групи нині визначається не лише внутрішніми соціокультурними умовами певної країни, але й регіону світу, загальнолюдською ситуацією в цілому. Тому соціальне виховання сягає нового рівня, перш за все, регіонального, а поступово - і глобального, що зумовлює проблему гармонізації технологій соціального виховання на суспільному рівні, з регіональними та глобальними технологіями, які формуються. Вирішення даних проблем не примусовими шляхами можливе через вдосконалення соціально-педагогічної науки і практики.

Соціальна педагогіка, котра виокремилася як галузь науково-практичної педагогічної діяльності наприкінці XIX ст., в інформаційному суспільстві має відповідати позитивним тенденціям розвитку його культури та сприяти їх реалізації соціально-педагогічними засобами. Саме в цьому полягає її соціокультурна функція. Внутрішня педагогічна функція соціальної педагогіки - в з'ясуванні своїх теоретико-методологічних засад у нових соціокультурних умовах та створенні на цих основах соціально-педагогічних технологій гармонізації соціального розвитку людини (групи, суспільства) на суспільному, регіональному, загальносуспільному, регіонально світовому та глобальному рівнях. Культурологічна парадигма соціальної педагогіки на методологічному рівні дозволяє трансформувати соціально-виховний процес з дискретного, відомчого, що реалізується через освітні заклади і організації, у безперервний, не обмежений місцем і часом виховний процес соціуму. Цей процес здійснюється через педагогіку всіх сфер культури суспільства та спрямовується на подолання стихійних складових соціалізації. Специфікою соціальної педагогіки інформаційного суспільства обґрунтовано дослідження та регулювання соціального виховання на національному, регіональному та глобальному рівнях з метою засвоєння та розвитку соціальності (від сімейної, етнічної, громадської тощо до глобальної) всіх соціальних суб'єктів на не примусових засадах. Провідним принципом соціальної педагогіки інформаційної доби є гармонізація соціальності людини і соціуму (мікро-, мезо-, макро-, мега-). Зважаючи на специфіку становлення інформаційної доби людства, виокремлено також технологічні, методичні перспективи розвитку соціальної педагогіки в контексті культури інформаційного суспільства.

Обґрунтовано, що майбутнє соціальної педагогіки в Україні як посттоталітарній країні залежить не лише від визначеності теоретико-методологічних засад її розвитку, але й від сталої спрямованості суспільства, влади на демократизацію культури, оскільки соціально-педагогічні технології потрібні для гуманізації соціального виховання людини, групи, а отже, і самовиховання суспільства. Першочерговим завданням вітчизняного соціального виховання є гармонізація ставлення індивіда до суспільного життя та держави - до індивіда. Індивід має набути відчуття провідного соціального суб'єкта і навчитися діяти відповідно до цього статусу, щоб через об'єднання, групи, рухи уможливити створення суспільства, яке, у свою чергу, обмежить і спрямує діяльність держави, різних груп та індивідів на розкриття, вдосконалення сутнісних сил, зокрема соціальності, пересічного індивіда і всього українського народу. Сучасна вітчизняна соціальна педагогіка має спочатку науково обґрунтувати відновлення системи соціального виховання в найкоротший термін, але на центричних цінностях та принципі суспільності виховання, що прискорить демократичні процеси в країні та входження її в європейський культурний простір.

Серед завдань реформування авторитарного соціального виховання попереднього періоду визнано такі: подолання недовіри суспільства до виховання, формування позитивного іміджу соціального виховання, подолання верховенства державного характеру соціального виховання, створення умов для відновлення суспільно-громадського характеру виховання в країні.

Визнано за доцільне розпочати з підвищення якості та ефективності соціального виховання в закладах освіти, обґрунтовано напрями дошкільної соціально-педагогічної діяльності, розроблено модель соціально-педагогічної діяльності в середній загальноосвітній школі.

Прискорення розвитку самої соціальної педагогіки в Україні уможливить вітчизняна соціально-педагогічна система, яка формується останнім часом, але досить повільно.

Регулюванню та гармонізації виховних впливів усіх вітчизняних соціокультурних сфер, педагогією соціального середовища на практиці сприяли би: створення національного міжвідомчого соціально-педагогічного центру, розробка та реалізація районних, регіональних, національних соціально-педагогічних програм та підвищення рівня соціального виховання в системі освіти, зокрема в озброєнні людини соціально-педагогічними знаннями, уміннями, навичками. Специфікою України є одночасне вирішення завдань індустріальної соціальної педагогіки (гармонізація соціальності на рівні відносин “особа - група - держава”) та соціальної галузі педагогіки інформаційної доби - на рівні відносин “людина - група - суспільство - регіон - людство”.

ВИСНОВКИ

1. У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у визначенні теоретико-методологічних основ, зокрема предметної сутності, соціальної педагогіки через аналіз її розвитку в соціокультурному контексті та обґрунтуванні на цих засадах перспективи вдосконалення соціальної галузі педагогіки в умовах формування культури інформаційної доби людства, у період зміни ціннісних орієнтацій культури України від тоталітарних до демократичних.

2. Аналіз сучасного стану теоретичного дослідження соціальної педагогіки в Україні доводить, що соціальна галузь педагогіки перебуває на етапі становлення. Подальше заглиблення в соціологічні та педагогічні теоретико-методологічні підвалини соціальної педагогіки призводить або до ототожнення її з соціологією (соціальною роботою, педагогічною соціологією, соціологією виховання), або до нівелювання соціальної педагогіки як самостійної педагогічної галузі, обмеження об'єкта соціально-педагогічної діяльності лише дітьми та молоддю, плутанини в категоріальному апараті. Це та особливості соціокультурного етапу людства і нашої країни зумовлюють розбудову культурологічної парадигми соціальної педагогіки, формування її культурологічних методологічних основ.

3. Специфіка соціальної педагогіки стосовно інших педагогічних галузей полягає у вивченні соціального виховання та розробці науково обґрунтованих, тобто соціально-педагогічних технологій його регулювання. Особливість “соціального виховання” стосовно “виховання” виявляється у:

1) спрямуванні на соціальний розвиток, сприянні становленню та вдосконаленню соціальності як сукупності соціальних цінностей, соціальних якостей, соціальної поведінки (мета);

2) визначенні об'єктів соціально-виховної дії, а саме: людини (протягом життя, здорова і з особливими потребами тощо), соціальної групи, соціуму в цілому (об'єкт);

3) створенні сприятливих умов для набуття соціальності в усіх сферах соціуму, тобто у педагогікою соціального середовища та підвищенні соціальної культури освітніх закладів (метод). Соціальна педагогіка має методологічне значення для прикладних галузей педагогіки щодо координації та гармонізації розвитку соціальності, водночас соціально-педагогічна діяльність реалізується в практичній сфері кожної з них (сімейна педагогіка, дошкільна, військова, педагогіка дозвілля та інші);

4. Специфіка соціальної педагогіки стосовно соціології - у дослідженні та науково обґрунтованому підвищенні виховного потенціалу соціуму, нейтралізації його негативного впливу на розвиток соціальності, гармонізації виховних впливів різних соціальних факторів на соціальний розвиток соціальних суб'єктів. Лише соціально-педагогічна допомога як специфічний вид соціальної допомоги і соціального виховання належить до проблемного поля обох галузей наук - і соціології, і педагогіки. Проте соціальна педагогіка (як складова педагогіки) є теоретико-методологічною основою соціальної роботи (як складова соціології), оскільки будь-яка допомога (медична, психологічна, юридична, побутова тощо) має сприяти відтворенню соціальної самостійності та активності, відновленню та розвитку соціальності, а не споживання;

5. Специфіка соціальної педагогіки стосовно культурології - в дослідженні та створенні технологій засвоєння (або зміни), розвитку соціальних цінностей творців культури відповідно до культурних цінностей і норм певного соціуму, означених культурологією. Соціальне виховання (предмет соціальної педагогіки) є продуктом культури (предмет культурології), отже, культурологічні методологічні основи забезпечують дослідження соціального виховання як частини культури соціального буття та з'ясування культурно зумовлених причин виникнення та розвитку соціальної педагогіки, що загалом сприяє формуванню її культурологічної парадигми;

6. Модель культурологічного підходу, що відповідає специфіці дослідження теоретико-методологічних основ розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті, дозволила вивчити взаємний розвиток соціального виховання, соціальної педагогіки і культури, інтегруючи антропологічний, соціологічний, філософський, психологічний, економічний, педагогічний аспекти, враховуючи принципи культурно відповідності, інтегративно-цілісності, динамічності, гуманізації, наступності, інновацій, використовуючи комплекс підходів: аксіологічний, історичний, діалектичний, особистісний, системний, діяльний, що в цілому забезпечує аргументованість культурологічної парадигми соціальної педагогіки;

7. Дослідження соціального виховання в культурі до індустріального суспільства на донауковому етапі становлення соціальної педагогіки дозволило дійти висновку, що соціальне виховання як цілеспрямований процес зміцнення доцентрових спрямувань соціальних суб'єктів є потребою культури будь-якого соціуму і виникає водночас з ним. Як продукт культури і об'єктивна соціальна реальність, соціальне виховання розвивається відповідно до ускладнення соціальної організації та динаміки цінностей культури. Воно відіграє роль культурного механізму із спрямування соціуму від його неусвідомленої природної соціальності (первісність) до усвідомленої через “примушування” відповідати соціальним зразкам, незважаючи на знищення індивідуальності людини, групи, що сприяло сталості соціуму, але не його розвитку (Архаїка);

8. Соціально-педагогічна ідея виникає лише в умовах демократизації культури античного соціуму, коли зовнішнє “примушення” архаїчного виховання почало замінюватися на “зацікавлення” людини у власному соціальному розвитку та спрямування її активності на розвиток соціуму. Це стало підставою для обґрунтування в межах філософії ідеї, за суттю соціальної педагогіки (Платон, Аристотель), як відповіді на потребу узагальнення та наукового вдосконалення існуючої практики соціального виховання з метою гармонізації соціальності на рівні відносин “особа - держава”. Ідея соціальної педагогіки не могла бути реалізованою в культурі європейського Середньовіччя, оскільки заважали не поступовість розвитку практики соціального виховання, консервативність характеру культури християнського соціуму і провідного - релігійного - виховання;

9. Відновлення ідеї соціальної педагогіки розпочинається за індустріальної доби з формуванням демократичних національних суспільств, які звертаються до культури “сучасності”, а отже, потребують гармонії індивідуального та соціального розвитку, але вже на рівні відносин “особа - група - держава”. Причинами виокремлення соціальної педагогіки як самостійної педагогічної галузі були: руйнація традиційної системи соціального виховання у зв'язку з індустріалізацією культури та необхідність відновлення її на демократичних засадах, усвідомлення суспільством значення не примусової соціальності і відповідна активізація розвитку теорії соціального виховання в межах філософського, педагогічного знання, створення соціально-педагогічних моделей мікро- та національного соціуму, випробування їх на практиці, визначення предмета соціальної педагогіки, подальша розробка її теоретичних основ, збільшення кола дослідників соціальної педагогіки, публікацій та видань соціально-педагогічної тематики тощо;

10. Теоретико-методологічні основи розвитку соціальної педагогіки з позиції культурологічної парадигми:

- соціальна педагогіка як наука про соціальне виховання виникає на високому рівні розвитку культури, коли соціум усвідомлює роль індивіда в забезпеченні соціокультурної динаміки, створює умови вдосконалення унікальності людини і має гармонізувати цю унікальність вищім рівнем соціальності;

- коли стан системи соціального виховання не відповідає соціокультурним перетворенням і потребує теоретичної систематизації об'єктивних знань та розробки науково обґрунтованих технологій трансформування соціально-виховної дійсності на не примусових засадах, оскільки відсутність свободи обмежує творчість, а, отже, і культурну динаміку;

- розвиток соціальної педагогіки можливий лише в культурі демократичного суспільства, коли є реальними умови вибору соціальних ціннісних орієнтацій соціальними суб'єктами, де соціальності суб'єктів намагаються досягти на не примусових засадах, зацікавлюючи їх власним соціальним розвитком, демонструючи сприйняття, повагу, підтримку, цінність для суспільства кожної людини, соціальної групи через усі сфери соціуму;

- за соціокультурною суттю соціальна педагогіка є галуззю пізнавальної та перетворювальної педагогічної діяльності з гармонізації соціальності соціальних суб'єктів не примусовими засобами через дослідження та науково обґрунтоване регулювання соціального виховання індивіда, групи, суспільства; засобом гармонізації соціально-виховних впливів усіх сфер соціуму з метою зміцнення його доцентрових спрямувань, що сприяє культурній динаміці;

- перспективи розвитку соціальної педагогіки залежать від тенденцій культури людства і, не в останню чергу, визначатимуть їх;

- динаміка соціальної педагогіки певної країни (регіону) пов'язана з рівнем культури даного суспільства, його “відкритості” інноваціям культури світового співтовариства;

11. Напрями перетворення соціальної педагогіки в культурі інформаційного суспільства:

- теоретико-методологічні засади розвитку соціальної педагогіки визначатимуться не політичними, економічними, а саме культурними потребами гармонізації соціальних цінностей соціальних суб'єктів на рівні відносин “людини - група - суспільство - регіон - людство”, тобто потребами перетворення з “національно-соціальної”, за суттю, соціальної педагогіки індустріальної доби на “глобально-соціальну” галузь педагогіки інформаційної епохи;

- технологічними засадами соціальної педагогіки має бути її спрямування на оволодіння випереджальної парадигми соціального виховання в “культурі майбутнього” та на гармонізацію технологій соціального виховання різних соціальних суб'єктів, кількість яких збільшується - регіон світу, глобальне людство, звідси виникають відповідні види соціального виховання, а, отже, і регіональні та глобальні соціально-педагогічні технології. Виникає потреба розробки соціально-педагогічних технологій соціальної адаптації та інтеграції до інформаційної культури поколінь, які культивувалися переважно в умовах індустріального суспільства Проте головний акцент у соціально-педагогічних технологіях має робитися не лише на адаптаційні процеси, але й на індивідуальні, на розвиток та реалізацію здібностей до творення та перетворення, насамперед, себе, своїх соціальних ціннісних орієнтацій, оскільки саме вихованість є підставою для розвитку не лише глобальних цінностей, але й глобальної відповідальності. Підвищення ролі ЗМІ у соціальному вихованні потребує розробки соціально-педагогічних програм не лише усвідомлення ролі глобальних інформаційних каналів в розвитку культури, зокрема соціальної, кожної людини, суспільства, але й захисту від маніпулювання їх свідомістю, від формування нового виду залежності - інформаційного рабства;

- методичними засадами є поширення соціально-виховних цінностей, знань, умінь в соціумі для гармонізації соціально-виховних впливів усіх його сфер через підвищення кількості й якості соціально-педагогічних фахівців та створення умов для засвоєння соціально-педагогічних знань, умінь, навичок кожною людиною з метою усвідомленого позитивного впливу на інші соціальні суб'єкти та запобігання маніпулюванню індивідуальною та суспільною свідомістю;

- провідним принципом культурно відповідної соціальної педагогіки інформаційної доби є принцип гармонізації соціальності людини, групи, соціуму. На індивідуальному рівні - сприяння гармонічному засвоєнню сімейних, етнічних, суспільних тощо цінностей на шляху до глобальних, гармонізація процесів самопізнання та усвідомлення своєї соціальної цінності кожним індивідом. На національному рівні - це гармонізація соціальних цінностей:

а) людини, групи, регіону країни, суспільства;

б) різних груп (політичних, етнічних, релігійних тощо);

в) різних поколінь (діти, дорослі, люди похилого віку);

г) суспільства, регіону світу, глобальних цінностей людства. На регіональному рівні - гармонізація цінностей окремих країн регіону, регіону та інших регіонів, регіону та людства. На глобальному рівні соціальна педагогіка має сприяти гармонізації цінностей Заходу і Сходу, Півночі і Півдня;

12. Перспективи розвитку соціальної педагогіки в Україні залежать від сталості демократичних спрямувань культури вітчизняного соціуму. Проте соціальна педагогіка може бути використана саме для зміцнення демократичних процесів. Цьому сприяють відновлення вітчизняної системи соціального виховання (але на центричних цінностях та за умови суспільного характеру виховання), розробка та реалізація територіальних, регіональних, національних соціально-педагогічних програм гармонізації соціального виховання та підвищення соціальної культури освітніх закладів. Доцільно розпочинати вдосконалення соціального виховання із зміцнення соціально-педагогічної діяльності в освіті, використовуючи відповідну модель для школи, напрями дошкільної соціально-педагогічної діяльності. Створення національного міжвідомчого соціально-педагогічного центру України сприятиме не лише відтворенню “національно-соціального” рівня вітчизняної соціальної педагогіки, але й забезпечить можливість її виходу на регіональний, та інші рівні; педагогіка культурологічний виховання

13. Проведене дослідження не вичерпує всіх проблем вивчення розвитку соціальної педагогіки в соціокультурному контексті. Серед перспективної тематики визначено:

- подальший розвиток культурологічних теоретико-методологічних основ соціальної педагогіки відповідно до культурної динаміки інформаційного суспільства;

- створення технологічних проектів регулювання соціального виховання окремих закладів, районів, територіальних громад, регіонів країни, соціально-педагогічних технологій використання глобальних інформаційних комунікацій в соціальному вихованні, моделей соціального виховання певних країн, регіонів світу, людства інформаційної доби;

- розробка методик соціального виховання певних категорій населення, зокрема вирішення проблеми вдосконалення соціального розвитку людей похилого віку, з метою запобігання їхньої реалізації в інформаційному суспільстві;

- створення технологій координації виховних зусиль усіх соціокультурних сфер країни, удосконалення підсистеми соціально-педагогічного менеджменту в Україні, розробка та реалізація моделі вітчизняного національного міжвідомчого соціально-педагогічного центру, моделі соціально-педагогічної діяльності в професійно-технічних, вищих навчальних закладах;

- обґрунтування та фахова підготовка соціально-педагогічних аналітиків та інші.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Малько А.О. Теоретико-методологічні основи розвитку соціальної педагогіки: Моногр. - Х.: ХДАК, 2004. - 280 с.

2. Малько А.О. Дошкільне соціальне виховання: культурологічний аспект // Вісник ХДАК. - Вип.10. - Х.: ХДАК, 2002. - С. 177-185.

3. Малько А.О. Культурологічні проблеми соціального виховання // Гуманістично спрямований виховний процес становлення особистості (Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді): Зб. наук. праць: У 2 кн. Кн.1 - К.:ВІРА Інсайт, 2001. - С. 24-30.

4. Малько А.О. Культурологічні основи соціальної педагогіки // Вісник ХДАК. - Вип. 5. - Х.: ХДАК, 2001. - С. 232-241.

5. Малько А.О. Культуролого-педагогічний підхід до виховання морально-духовної зрілості особистості в соціально-педагогічній системі України // Морально духовний розвиток особистості в сучасних умовах (Теоретично-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді): Зб. наук. праць: У 2 кн. Кн.1. - К.: Пед. думка, 2000. - С. 60-66.

6. Малько А.О. Пауль Наторп - засновник соціальної педагогіки //Рідна школа. - 2003. - №9. - С. 73-75.

7. Малько А.О. Предметно-сутнісні засади соціальної педагогіки // Теоретико-методологічні аспекти дослідження проблем соціальної педагогіки (Проблеми сучасного мистецтва і культури): Зб. наук. праць. - Х.: ХДПУ, 2000. - С. 115-123.

8. Малько А.О. Рефлексія соціального виховання епохи античності (культурно-історичний аспект) // Рідна школа. - 2001. - №10. - С. 69-72.

9. Малько А.О. Розвиток соціального виховання в Середньовіччі // Вісник ХДАК: Зб. наук. праць. - Вип.9. - Х.:ХДАК, 2002. - С. 222-229.

10. Малько А.О. Розвиток теорії і практики соціального виховання Г. Кершенштайнером // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. - Х.: ХДАДМ, 2002. - №19. - С. 49-57.

11. Малько А.О. Розвиток теорії соціального виховання К.А. Гельвецієм // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: Зб. наук. праць. - Х.: ХДАДМ, 2002. - №8. - С. 27-34.

12. Малько А.О. Розвиток теорії соціального виховання Й. Гердером та Й. Фіхте // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: Зб. наук. праць. - Х.:ХДАДМ, 2002. - №10. - С.14-21.

13. Малько А.О. Соціальне виховання Д. Локка // Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та психологія. - Вип. 137. - Чернівці: ЧНУ, 2002. - С. 119-131.

14. Малько А.О. Соціальне виховання Я.А. Коменського // Рідна школа. - 2002. - № 8-9. - С. 70-73.

15. Малько А.О. Соціальне виховання як продукт культури: до обґрунтування культурологічних основ соціальної педагогіки //Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та психологія. - Вип.143. - Чернівці: ЧНУ, 2002. - С. 96-109.

16. Малько А.О. Соціальне виховання інформаційного суспільства // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: Зб. наук. праць: У 2 кн. Кн.1. - К.: Ін-т проблем виховання АПН України, 2002. - С. 82-87.

17. Малько А.О. Соціальна педагогіка в школі: культурологічний аспект // Рідна школа. - 2001. - №3. - С. 36-40.

18. Малько А.О. Соціально-педагогічна модель соціуму І.Г. Песталоцці // Проблеми педагогічних технологій: Зб. наук. праць. - Вип. 4. - Луцьк: Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки, 2002. - С. 49-56.

19. Малько А.О. Становлення системи соціального виховання в архаїчній культурі // Вісник ХДАК: Зб. наук. праць. - Вип.8. - Х.: ХДАК, 2001. - С. 157-165.

Размещено на Allbest.ru