Інноваційні процеси в вищій школі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УДК 378.001.76 (477)

Інноваційні процеси в вищій школі України

22.00.04 -- спеціальні та галузеві соціології

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Навроцький Олексій Ігоревич

Харків 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться „ 11 ” травня 2006 р. о 10-00 год., на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.700.06 в Харківському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27, в залі засідань вченої ради.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр. 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий „ 7 ” квітня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Л. Лапшина

інноваційний школа реформування

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Трансформація духовних засад українського суспільства є суттєвою передумовою вирішення низки завдань, продиктованих стратегією його оновлення, національного відродження та європейської інтеграції. Дана стратегія, обумовлена не лише проблемами національно-державного утвердження України, але й кардинальними змінами в культурі людства на рубежі століть, передбачає активне використання інноваційного потенціалу постіндустріального суспільства, що формується. Одним із факторів, який впливає на динаміку цього процесу, виступає вища школа, статусна позиція і функціональні можливості якої зростають у постіндустріальному соціальному універсумі.

Вища школа сьогодні стає предметом пильної уваги соціологів, політологів, культурологів, психологів і філософів, які об'єднують свої зусилля в експертному прогнозуванні її розвитку і передбаченні ризиків, що супроводжують її оновлення. Реалії українського соціуму, який проходить складний, трансформаційно насичений період розвитку, загострюють проблематику, що входить до предметного поля інноваційних процесів, а також порушують коло питань, пов'язаних із визначенням іншого предметного поля - суттєвих моментів суспільства знань. Обидва предметних поля мають спільний сегмент - освітній простір, який характеризується високою концентрацією інновацій, що є характерним насамперед для вищої освіти. Зведення цих двох предметних полів в одну площину зі збереженням їхньої багатовимірності є актуальним теоретичним завданням спеціальних і галузевих соціологій, де ще недостатньо широко застосовуються можливості інтердисциплінарного підходу і соціологічної компаративістики.

Стратегія оновлення, національного відродження українського суспільства у поєднанні з його європейським вибором ще більш актуалізує тему дослідження. Масштабність перетворень, перешкоди, які виникають на шляху до реалізації цієї стратегії, соціальні сподівання і сила ініціативи, яка виходить із настанов демократизації і модернізації в освіті, для підвищення своєї дієвості вимагають поглиблення розуміння інноваційних процесів, що відбуваються в освіті.

Слід відразу зазначити, що ставлення українського суспільства до вищої освіти і науки в цілому не відповідає реальному статусу духовного виробництва у суспільстві знань. Теоретичний аналіз передумов, внутрішнього інноваційного потенціалу вітчизняної освіти і зовнішніх інноваційних вимог та адаптованих запозичених практик сприятиме подоланню стереотипних уявлень про другорядну роль вищої освіти у суспільному розвитку.

Вища школа формує і консолідує ті сили, без яких модернізаційні процеси залишаються утопічними проектами. Сучасність, візуальним і вербальним символом якої є інформаційна мережа, ставить нові завдання перед вищою школою. Вони є викликом глобалізації, на який належить відповісти інтелектуальній еліті України, її народові і насамперед підростаючому поколінню.

Цілком упевнено можна стверджувати, що вища школа сьогодні є соціокультурним простором, який характеризується підвищеною інтенсивністю інноваційних процесів. Для України інноваційний потенціал вищої школи може і повинен стати ресурсом для модернізаційного прориву.

Залежність долі нації від конструктивного використання можливостей тих інноваційних тенденцій, носіями яких є вища школа, посилює актуальність соціологічного аналізу цього проблемного комплексу. Сучасна епоха характеризується посиленням інноваційних конфліктів, нерівномірністю і суперечливістю інноваційних процесів. Все це робить невідкладною задачу управління інноваційними процесами, особливо такими, які торкаються життєвих інтересів суспільства.

Незважаючи на те що соціальні наслідки інновацій у сфері освіти, практиці їх розроблення і впровадження визначають темп і спрямованість соціокультурних трансформацій у сучасних соціумах, вони досліджені фрагментарно, переважно в аспекті педагогічних технологій і педагогічних практик. Їх проблематика зводиться в основному або до інвентаризації інноваційних ідей і досягнень, або до опису різного роду відношень, соціальних дій і ролей, зв'язаних із діалектикою традиції і новаторства. У дослідженнях інститутів освіти і функціональних можливостей системи проблематика інновацій, як правило, відсувається на другий план, що не відповідає тій ролі, яку вони відіграють у трансформаційних процесах.

Теоретичний дефіцит розробок проблематики інноваційних процесів як освітніх нововведень надає темі дослідження злободенного характеру. Адже педагогічна інноватика висвітлює лише частину відкритого тематичного поля, багато зон якого можуть бути когнітивно засвоєні лише на основі розробок теоретичної соціології та соціології освіти.

Соціологічний аналіз інноваційних процесів у вищій школі заповнює теоретичний вакуум в осмисленні проблем інноватики. Хоча низка проблем, що виникає із окремої теми, ще не була предметом системного соціологічного аналізу, вона спирається на соціологічні дослідження, які розглядали вищу освіту на різних етапах її стадії: розкривали сутнісний зв'язок у тріаді „освіта-суспільство-особистість”.

Ступінь наукового розроблення проблеми. Соціологічний аспект дослідження інновацій у складно структурованих системах, до яких належить сучасна вища школа, сприяє поглибленому розумінню сутності соціальної творчості та механізмів самовиробництва соціального життя. Запропонована в дисертації концепція перманентних інновацій як умови підтримки та стимулювання ефективності сучасної системи вищої освіти, механізму її функціонування ґрунтується на узагальненні і критичному переосмисленні результатів досліджень цього тематичного поля соціологами, соціальними філософами, культурологами педагогами. Розгляд основних тенденцій еволюції вищої освіти в Україні з позицій соціології процесів, став можливим завдяки фундаментальним дослідженням цього тематичного поля вітчизняними фахівцями. Тут перш за все слід назвати роботи В.П. Андрущенка, В.І. Астахової, В.С. Бакірова, В.І.Воловича, І.М. Гавриленка, Л.М. Герасіної, Л.В. Губерського, Г.Ю. Зборовського, Ф.З. Зіятдінової, Г.П. Климової, В.С. Кременя, С.О. Макєєва, В.Я. Нєчаєва, А.О. Овсяннікова, В.Л. Оссовського, Є.А. Подольської, Л.Я. Рубіної, А.О. Ручки, М.М. Руткевича, О.Л. Скідіна, В.О. Соболева, М.Х. Тітми, Ф.Р. Філіпова, Ю.О. Чернецького, Ф.Є. Шерегі, О.О. Якуби та ін.

Разом із тим, концептуальне розроблення проблематики інноваційних процесів у вищій школі вимагало звернення до того аспекту вітчизняної і зарубіжної теоретичної соціології, в якому представлений широкий спектр різноманітних теоретико-методологічних тлумачень інновацій як таких.

Особливий інтерес становлять дослідження модернізаційних процесів у працях Дж. Александера, У. Бека, І. Валлерстайна, Е. Гідденса, С. Ліпсета, Р. Робертсона, В. Л. Іноземцева, Н. І. Михальченка, Ф. Г. Федотової. Багато цінних ідей містять теоретичні дослідження, присвячені проблемам суспільного розвитку, а також теоретичному аналізу культурних інновацій постіндустріального суспільства. Тут перш за все слід згадати праці Й. Масуди, А. Турена, Ю. Габермаса, Н. Еліаса, М.Фуко.

Теоретичне осмислення інноваційної моделі функціонування вищої освіти спирається на дослідження в галузі історичної соціології, яка у вітчизняній традиції поки що перебуває в стадії становлення. Це в першу чергу праці, присвячені еволюції як ідеї університету, так й інноваційних ініціатив у галузі освіти в різні історичні епохи. Проблематики інновацій у Києво-Могилянській академії та Київському університеті в ХІХ ст. торкаються М.Л. Ткачук, З.І. Хижняк, Я.М. Стратій. Окремі аспекти інноваційних процесів у Харківському університеті в різні історичні періоди його існування описані О.Л. Сидоренком, В. Маркусом, В.В. Кравченком. Інноваційні процеси в західних соціокультурних контекстах висвітлені у працях Дж. Дьюі, Ф. Знанецького, Р. Дарендорфа, Н. Лумана, Г. Шельські, М. Янга, К. Ясперса. Трансформації цих ідей у вітчизняних контекстах відбиті в роботах А.Н. Єрмоленка, С.Ф. Клепка, М.Д. Култаєвої, В.В. Ляха.

Характеризуючи ступінь розробленості й актуальності теми дослідження, не можна не зупинитися на футурологічних проектах, що експлікують соціально-перетворюючий потенціал нових педагогічних практик. Зокрема інноваціям у галузі освіти, в тому числі й вищій, було присвячено ряд доповідей у рамках Римського клубу. Серед авторів слід відзначити Б. Гаврилишина, Дж. Боткіна, М. Ельманджру, М. Маліцу, Ц. Дуіса.

Репрезентоване в їхніх доповідях глобальне бачення інноваційних процесів у культурі й освіті сприяло обґрунтуванню необхідності переходу соціологічної думки до конкретизації цих ідей у локальних контекстах, що й послугувало фундаментом для визначення основного наукового завдання дисертації.

Особливе значення для дослідження мали праці, присвячені теоретичним і методологічним проблемам порівняно молодої науки -- інноватики, поява якої також сприяла трансформації соціологічних знань. Тут передусім слід назвати праці І.В.Бестужева-Лади, В.С.Лутая, А. І. Пригожина, Б.Ф. Сазонова, Н.П. Степанова, Г.В. Пугача, Є.В. Попової.

Дослідження окремих рис або тенденцій розвитку вищої школи XX - початку ХХІ ст. потребують узагальнення і теоретичного осмислення з позиції нового концептуального підходу. У світлі глобалізаційних тенденцій виникає й вимагає осмислення комплекс проблем, що торкаються трансформації вищої освіти в цивілізаційному процесі. Для українського суспільства, що відкриває свою національну самоідентичність, принципове значення має розробка проблем удосконалення управління інноваційними процесами у вищій школі, аналіз сучасного стану вітчизняної системи вищої освіти, розкриття соціальних механізмів її інноваційного розвитку.

Тому одним із найбільш актуальних завдань вітчизняної соціології стає розробка концепції багаторівневого інноваційного процесу, що дає можливість не тільки суттєво поглибити розуміння основних тенденцій інноваційних процесів у вищій школі України, а й запропонувати стратегії їх оптимізації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям вивчення проблеми безпосередньо пов'язаний із науково-дослідницькими роботами кафедри соціології соціологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна:

„Вивчення громадської думки з питань діяльності вищої школи” (№ 0189.0072.374); „Вища школа у нових соціально-політичних умовах: проблеми управління” (№ Ф 0100873UР); „Інноваційні процеси в вищій школі України: розвиток нових форм освіти” (№ 0194U021398); „Соціальні механізми удосконалення освіти в умовах суспільства” (№ 0198U005412); „Сучасні університети як осередки формування інтелектуальної еліти українського суспільства” (№ 0201U003677), в яких пошукач на всіх етапах роботи брав безпосередню участь. Теми затверджені Міністерством освіти і науки України.

Мета і завдання дослідження. Основна мета полягає в розробці з позиції соціології концепції змін перманентних інноваційних процесів у вищій школі України, емпіричній верифікації її елементів і виявленні на запропонованій теоретичній основі основних тенденцій у трансформації української системи вищої освіти як передумови підвищення конструктивного потенціалу нововведень, оптимізації механізмів їх утілення.

Для досягнення зазначеної мети підлягали вирішенню наступні завдання:

- розробити теоретичну модель інноваційного процесу і на її основі сформувати основні положення концепції інноваційних процесів у вищій школі;

- розкрити інноваційний потенціал вищої школи в історичному вимірі і сучасних соціокультурних контекстах;

- уточнити класифікацію інноваційних процесів у вищій школі;

- виявити основні тенденції еволюції вищої освіти в Україні;

- описати соціальні механізми, що активізують інноваційні процеси в системі вищої освіти України;

- розкрити передумови успішної стратегії реформування вищої школи;

- створити теоретичну модель вирішення проблем соціального управління інноваційними процесами в системі вищої освіти.

Об'єктом дисертаційного дослідження є вища школа в соціокультурних контекстах постіндустріальних соціальних трансформацій.

Предмет дослідження - визначення сутності та специфіки інноваційних процесів у вищій школі України, механізм розбудови її нової моделі та оптимізації управління інноваційними змінами в умовах глобалізації освітнього простору.

Теоретико-методологічна та емпірична база роботи. Для досягнення поставленої мети і вирішення основних дослідницьких завдань була розроблена комплексна методологічна стратегія, яка дозволяє поєднати макро- і мікросоціологічні підходи до аналізу системних, структурних та змістових інновацій у вищій школі. Ця стратегія передбачає використання на комплементарних засадах різних методологічних настанов відповідно до особливостей конкретних розв'язуваних завдань. Така методологічна гнучкість забезпечується тим, що її фундамент утворюють основні методологічні положення сучасної соціології процесів, зокрема такої її модифікації, як фігураційна соціологія Н. Еліаса, з використанням методик якісного і кількісного аналізу на основі базового теоретичного конструкта соціології дії А. Турена, яка обґрунтовує, що соціологія організацій і рішень є сьогодні основною формою соціології змін на відміну від класичної соціології у вигляді теорії порядку. Для розв'язання завдань, що поставлені у дисертації, використовувалися методологічні підходи системної теорії суспільства Н. Лумана, яка дозволяє розглянути вищу школу як самореферентну систему зі специфічною семантикою і можливостями інноваційних селекцій, а також основні положення соціології символічних форм П. Бурдьє. Методологічні настанови А. Турена, Н. Лумана і П. Бурдьє застосовувались у дослідженні як комплементарні, оскільки вони у комплексі дають можливість розглянути інноваційний процес як єдність безперервності і тимчасовості соціокультурної творчості. Залежно від розв'язання конкретних дослідницьких завдань у дисертації застосовуються методологічні можливості ідеї самореалізації: від синергетичних принципів до автопоетичного конструктивізму. В дисертації широко використовується методологія ідеально-типового конструювання, запропонована М. Вебером. При розгляді вищої школи як соціального інституту і культурного феномена з різними рівнями цілісності названі вище методологічні підходи доповнюються методами антропологічної інтерпретації і антропологічної редукції, що походять від феноменологічно орієнтованої методології. Це дозволило проаналізувати багатовимірність глобалізації і регіоналізації вищої освіти, при цьому з урахуванням методологічних можливостей, що відкриваються комунікативним поворотом сучасної соціологічної думки. В дисертації використано також методологічні настанови пояснюючої соціології Г. Ессера, а також теоретичний конструкт суспільства розвитку У. Бека.

Емпіричною базою дисертації стали результати низки спеціальних досліджень, передусім ті, які здійснювались у межах всесоюзної програми „Громадська думка” в 1990-1992рр. за проблемами інноваційних процесів у вищій школі України, соціологічного дослідження „Місто та держава: проблеми, тривоги та надії городян сходу України (проведено у 10 містах у 1995-1996 рр. спільно з RTI (США), соціологічного дослідження „Аналіз соціального впливу реструктуризації приватизованих підприємств в Україні (моніторинг 1996-1998 рр. спільно із дослідницькою фірмою MORI, GBR) та спеціального соціологічного дослідження у Харківському освітньому регіоні в 1997 році, присвяченого проблемам інновації в вищій школі України, міжнародного проекту „Життєві умови, спосіб життя та здоров'я (грант Copernicus 2002-2003 рр.), міжнародного дослідницького проекту „Соціальні та політичні тренди змін у країнах СНД (грант INTAS, 2004-2005 рр.), дослідницького проекту „Якість соціальних послуг в м. Харків” (2005 р.). Усі ці дослідження проводились за безпосередньою участю або під керівництвом автора.

Ці дані були доповнені результатами фокусованих групових та індивідуальних інтерв'ю у 2002-2004 рр. із різними категоріями працівників вищої школи та даними тестування вузівських керівників.

При аналізі динаміки інноваційних процесів у вищій школі використовувались документи Міністерства освіти і науки України, законодавчі акти, активно залучалися статистичні дані, вивчався закордонний досвід.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у розв'язанні важливої теоретичної проблеми - інноваційного розвитку вищої школи у загальноцивілізаційному й національному контекстах, у розробці комплексної методики дослідження інноваційних процесів, у концептуальному осмисленні дійсності й можливостей реалізації стратегії оновлення вищої школи України. На підставі проведеного дослідження вперше у вітчизняній соціології розроблена метатеоретична модель багаторівневого інноваційного процесу, евристичний потенціал якої дає можливість суттєво поглибити розуміння її основних тенденцій у вищій школі України і запропонувати стратегії оптимізації її розвитку. Започатковано новий напрям досліджень - соціологія інноваційних процесів в освіті.

Розробка і реалізація авторської концепції дозволила отримати низку важливих результатів, які відображають новизну дисертаційного дослідження й виносяться на захист:

-уперше запропонована соціологічна версія інноватики, розроблена соціологічна концепція перманентних асинхронних інноваційних процесів у вищій школі, виявлено їх зв'язок із становленням суспільства знань в його національних модифікаціях;

- показано, що сфера освіти, особливо вищої, незважаючи на організаційно закріплений консерватизм, визначається посиленою динамікою нововведень, які впливають на основні тенденції цивілізаційного процесу через прискорення духовного виробництва і старіння знань, зміни способів їх трансляції;

- на прикладі досвіду впровадження інновацій до системи вищої освіти в посткомуністичних соціумах підтверджено теоретичне положення синергетики про тривалу квазістаціонарну стадію розвитку систем у моменти загострення кризи, на якій не відбувається суттєвих змін, що має принципове значення для планування реформ і розробки реформаторських програм;

- запропоновано структурно ускладнену модель класифікації інновацій у галузі вищої освіти, яка враховує не тільки суб'єктивний і об'єктивний аспекти, але і їх існування в комунікативному полі у вигляді відкритих і закритих інноваційних проектів і запозичень, що має принципове значення в умовах глобалізації процесів духовного виробництва;

- виявлено та проаналізовано феномен квазіінновацій апелятивного і технологічного характеру, які набули поширення як у стратегії оновлення української вищої школи, так і у спробах її практичного втілення; показано зв'язок квазіінновацій з віртуалізацією реформаторських практик в освіті;

- розкрито деструктивний потенціал демодернізаційних інновацій, які гальмують розвиток української вищої школи через упровадження практик, неадекватних вимогам суспільства знань;

- обґрунтовано перспективність для України європейської орієнтації інноваційної політики у сфері вищої освіти, що передбачає доведення до європейських стандартів не тільки змісту навчання, але і його організації, лібералізацію управління системою освіти, зокрема і її позабюджетних підрозділів;

- описано основні риси кризи української вищої школи, які в цілому наближаються до європейської й американської симптоматики, а також мають і свої відмінності, зумовлені як специфікою посткомуністичних трансформацій, так і впливом певних рис української ментальності, а саме: комплекс меншовартості, який сприяє посиленню потоку необґрунтованого запозичення інновацій, підміни курсу інтеграції до європейського освітнього простору пасивною адаптацією;

- розкрито суперечливий характер ідеї „класичного університету” в її різноманітних модифікаціях, що походить ще від концепції В.фон Гумбольдта, є водночас ретроспективною і конструктивною зі значним інноваційним потенціалом; виявлені можливості її модернізації, що входять до стратегії оновлення європейської освіти, конкретизовані з урахуванням української ситуації вимоги поєднання фундаменталізації, гуманітаризаціі та настанови на особистісно-орієнтовану освіту;

- доведено необхідність структурних інновацій у сучасній вищій школі через демократизацію її управління фінансовими потоками за умов збереження важелів державного управління на зразок західноєвропейської моделі вищої школи;

- показано новий соціальний, культурний, дидактичний і виховний характер науково-дослідної роботи у вищій школі постіндустріального суспільства, її роль у суспільній практиці як чинника становлення суспільства знань;

- на підставі аналізу емпіричного матеріалу встановлено, що авторитарні практики виховної роботи, ще досить поширені у вузах України, перешкоджають інноваційним трансформаціям, сприяючи закріпленню стереотипів поведінки раннього етапу становлення індустріального суспільства; вони орієнтовані не на розвиток сучасних форм самоуправління а на відтворення домодерних механізмів впливу на особистість;

- доведено, що вища школа України зазнає посилення впливу глобалізаційних процесів із характерною для них надмірністю інноваційних пропозицій, однак не здатне здійснювати їх ефективну селекцію, внаслідок чого інновації починають сприйматися суспільною свідомістю як неадекватні сучасним цільовим настановам;

- проаналізовано оновлюючий потенціал вітчизняної вищої школи. На підставі аналізу різних сфер, субсистем і елементів розкриті її комунікативні можливості як передумови підтримки творчих ініціатив внутрішніх інноваційних процесів і їх взаємодії з зовнішніми суспільними інноваціями національного, транснаціонального і загальноцивілізаційного порядку.

Практичне значення отриманих результатів. У дисертаційному дослідженні отримані результати, які мають безпосереднє практичне значення для оптимізації процесів реформування вітчизняної вищої школи, виведення її з кризової ситуації, обтяженої не в останню чергу надмірністю утопічних ідей, що походять від романтизації сучасного політичного і педагогічного мислення. Висновки, зроблені в дисертації стосовно змісту, темпів, ритмів і функцій інноваційних процесів у вищій школі, є внеском до розробки ефективної політики в галузі освіти і науки, дефіцит якої гостро відчувається в українському суспільстві, слугують до її прагматизації.

Розгляд інноваційних процесів у широких соціокультурних контекстах, запропонований у дисертації, працює на формування громадської думки, відкритої нововведенням, необхідним для створення сприятливого інноваційного клімату. Запропонована в дисертації соціологічна концепція перманентних інноваційних процесів і реформаторської діяльності як різновиду соціального навчання може також застосовуватися при аналізі інших тематичних сфер, що переживають період посилення активності трансформаційних процесів. Дослідження є внеском у розробку концепції модернізації національного університету в його різноманітних формах і регіональних варіантах. Результати дослідження також знайшли застосування в навчальному процесі, використовуються у курсах загальної соціології, соціології культури, соціології освіти, менеджменту.

Апробація результатів дослідження.

Основні положення дослідження обговорювалися на методологічних семінарах соціологічного факультету Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, були доведені дисертантом до наукового співтовариства на національних, міжнародних наукових конференціях та семінарах, серед яких: Харківські соціологічні читання (1994, 1999, 2004, 2005); Міжнародна конференція „Молодіжна політика: досвід, проблеми, перспективи” (Київ, 1992); Міжнародна науково-методична конференція „Науково-методичні аспекти удосконалення вузівської освіти в умовах багатоступеневої підготовки спеціалістів” (Харків, 1992); Другі академічні читання „Вища освіта: проблеми і перспективи розвитку” (Київ, 1995); Трансформація вищої освіти: пострадянський варіант. Механізми і фактори трансформації освіти”; „Суспільство в перехідний період: метаморфози культури” (Кічкіне, 2000); „Суспільство в перехідний період: соціальні проблеми у фокусі соціології” (Кічкіне, 2002); Міжнародна наукова конференція „Методологія соціологічних досліджень: проблеми і нові тенденції” (Мінськ, 2003), „Суспільство в перехідний період: становлення громадянського суспільства”; Міжнародна науково-теоретична конференція „Соціологічна наука: стан і перспективи розвитку” (Брест, Бєларусь, 2005).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені в 35 публікаціях, з яких 1 одноосібна монографія, розділи в 2 колективних монографіях, 23 наукові статті у виданнях, що входять до переліку фахових видань із соціологічних наук, затверджених ВАК України, а також публікації в інших виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 6 розділів, висновків, списку використаних джерел у кількості 378 найменувань, у тому числі іноземна література - 113. Загальний обсяг дисертації 390 сторінок, із яких 363 сторінок основного текcту, таблиць - 13, рисунків - 9.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі міститься обґрунтування актуальності теми дисертаційної роботи, показано її зв'язок з науковими програмами, темами, сформульовано мету та основні завдання дослідження, визначено його об'єкт та предмет, наукову новизну і практичну значущість одержаних результатів, показано апробацію результатів дисертаційного дослідження, розкрито особистий внесок здобувача.

У першому розділі "Теоретико-методологічні основи аналізу інноваційних процесів у вищій школі" розглядаються теоретичні засади аналізу інноваційних процесів у вищій школі та визначається методологічна база їх дослідження. З цією метою пропонується розгляд можливостей теоретичного осмислення інноваційної діяльності у загально-цивілізаційному контексті. Спираючись на праці Г. Фрайєра, Д. Белла, А. Турена, у дисертації автор розглядає інноваційний потенціал і взагалі можливості інноваційних практик у доіндустріальному, індустріальному та постіндустріальному суспільстві. На відміну від марксистської концептуальної схеми радикального оновлення суспільства та її більш поміркованого варіанта у вигляді діалектики традиції і новаторства парадигмальні конструкти на зразок теорії стадіальної еволюції суспільства Д. Белла дають можливість виявити й описати історичні умови та історичні форми інноваційного досвіду. У дисертації показано, що теоретичні конструкти доіндустріального, індустріального і постіндустріального суспільства дозволяють виділити ті базові контексти, у яких виникають і стверджуються соціальні та культурні інновації. Західний досвід інноваційних трансформацій, в тому числі і в освіті, як відомо, описується класичною теорією модернізації. Посилаючись на цю теорію, необхідно врахувати принципове зауваження В. Г. Федотової щодо необхідності розрізнення теоретичної моделі модернізації та інноваційних процесів, існуючих у дійсності. Традиційне сучасне та постсучасне суспільство у теоретичних рефлексіях є насамперед ідеально-типовими конструктами в тому сенсі, якого надавав їм М. Вебер. Такі конструкти виступають у дисертації як методологічні регулятиви, застосування яких дає змогу уникнути онтологізації теоретичних побудов і забезпечити розуміння суспільств, що відрізняються своїми суттєвими параметрами. У дисертації названі конструкти застосовуються як соціокультурні поля з потенційними й актуальними можливостями розгортання освітніх інноваційних процесів.

Слід зазначити, що соціологічний аналіз інновацій у сфері освіти внаслідок постійного розширення предметного поля потребує гнучкого ефективного методологічного забезпечення. Інновації у рамках соціологічних досліджень звичайно виявляються як методами кількісного, так і якісного аналізу в рамках певної методологічної програми. Специфіка культурних та освітніх інновацій полягає в тому, що їх статусна позиція, функціональні можливості та системні характеристики залежать від процедур пояснення і розуміння, оскільки інновації, що впроваджуються до системи, яка функціонує за своїми правилами, потребують легітимізації, а також таких характеристик, які б забезпечили їх інтеграцію до системи.

Саме це обумовило розгляд інновацій засобами різних парадигмальних варіантів герменевтично орієнтованої соціології та соціальної філософії у постмодерністських та модерністських модифікаціях, починаючи з М. Шелера, А. Шютца, К. Ясперса і закінчуючи побудовами С. Ароновітца, Г.Г. Гадамера, У. Бека. Принципове методологічне значення в дослідженні інновацій має положення Ю. Хабермаса про те, що автентична сучасність є місцем перетину традиції з інновацією. Це обумовило розгляд освітніх інновацій не тільки як соціальних практик, але і як проекту, що викликає конфлікт інтерпретації. У дисертації показано, що ідея інтегративної освіти, яка набула в останні роки поширення на Заході, є саме таким проектом, який передбачає розкриття її змістової багатозначності та проявів у соціокультурних синтезах. Методологічні можливості герменевтично орієнтованої (розуміючої) соціології у даному дослідженні комплементарно доповнюються настановами сучасної пояснюючої соціології, що містяться насамперед у працях Г. Ессера, методологічна програма якого характеризується широким застосуванням пояснювальної аргументації на підставі міждисциплінарних досліджень, насамперед у психології, історії, правознавстві та економіці. Освітня інновація з цієї позиції постає як подія, що ставить під знак питання усі попередні практики, вимагаючи широкого пояснення причин та наслідків соціальних дій, спрямованих на розробку, легітимізацію та впровадження інновацій. У дисертації показано, що методологічна стратегія пояснюючої соціології є доцільною виключно в тих випадках, коли йдеться про запозичені інновації, насамперед про вторинний неадаптований досвід інших країн, тобто про явище, яке за останні роки набуло поширення в Україні.

У зв'язку з цим у дисертації показано, що необхідність легітимізації нововведень, насамперед таких, що торкаються інтересів усього населення в цілому, як це має місце у випадку вищої освіти, загострює питання щодо якісної характеристики експертних оцінок. Це вимагає широкого застосування методологічних настанов експертної когнітології у дослідженнях, присвячених вищій освіті. Ці настанови, що містяться у дослідженнях С.Б. Кримського, В.Є. Пилипенка, Ю.В. Салюка, використовуються автором. У дисертації також застосовані розширені методологічні можливості соціологічних досліджень на основі соціально-антропологічного аналізу, розгорнутого у площину соціології освіти та культури А. Геленом, Н. Еліасом, М. Ландманом, Г. Шельські. Ключовими тут є метод антропологічної інтерпретації та антропологічної редукції, які історично і сформувалися на ґрунті феноменології й органічно вписуються у сучасні конструкти феноменологічної соціології, фокусуючи проблематику життєвого світу та інтерсуб'єктивності, важливих для експертної оцінки інновацій у вищій школі.

Разом з цим, висвітлення питання щодо легітимізації освітніх інновацій потребує також застосування можливостей комунікативного повороту соціологічної та соціально-філософської думки, де висувається методологічний постулат про неприпустимість примусу і тиску в обговоренні можливостей і наслідків інновацій, про необмеженість ідеальної комунікативної спільності, до складу якої може входити особа, що аргументує відповідально. Комплементарне застосування цього положення разом із основними настановами теорії самореферентних систем Н. Лумана дає змогу на цьому методологічному базисі проаналізувати передумови реформування системи вищої освіти в Україні, а також передбачити можливі наслідки їх утілення в контекстах постіндустріальних трансформацій. У дисертації переосмислюються основні положення концепції постіндустріального суспільства А. Турена, де основний акцент робиться на соціокультурних трансформаціях інформаційного порядку, що дозволяє розглянути інноваційну діяльність та самі інновації в тематичному полі соціальної творчості, яка має амбівалентний характер, виступаючи чинником ризику (У. Бек).

Хоча нововведення у дійсних процесах завжди постають у вигляді соціокультурних синтезів, але з метою більш детального аналізу має сенс проаналізувати їх у полі інноватики -- дисципліни, предметом якої є різні форми і прояви інновацій. Дослідження життєвих циклів інновацій, або темпоральної структури інноваційного процесу (за А. І. Пригожиним, це такі стадії, як розробка, проектування, виготовлення, застосування, старіння), дозволяє простежити за інновацією на кожному етапі її існування. У загальній теорії інновацій пропонується розрізнення інновацій за їх предметним змістом і сферою застосування. Це техніко-технологічні, соціальні, економічні, організаційно-управлінські та інновації комплексного змісту. За якісними характеристиками їх загальноприйнято розподіляти на модифікаційні, комбінаторні та радикальні. В дисертації пропонується доповнити цю класифікацію демодернізаційними інноваціями та квазіінноваціями, які не мають конструктивного потенціалу і служать захисту старої системи.

Семантичне поле педагогічної інноватики є складно структурованим, містить у собі низку значень, основними з яких є нововведення, новація, інноваційний процес, інноваційна технологія, інноваційний експеримент тощо. Серед розрізнень, принципових для цього ряду, слід назвати насамперед розрізнення між нововведенням та інноваційним процесом.

Нововведення - це об'єктивація інноваційної ідеї або комплексу ідей, одинична клітинка цілеспрямованих змін, яка має чітко визначені контури і є новим відносно стабільним елементом у середовищі свого впровадження.

Наслідки впровадження нововведень поділяються на радикальні, тобто принципово нові для середовища впровадження, і модифікаційні, які пристосовують систему, організацію, процес до умов, що змінюються. Узагальнення численних міждисциплінарних досліджень свідчить про наявність зв'язку між інновативністю та культурними цінностями і нормами тієї системи, до якої залучений реципієнт. Показово, що висока інновативність корелює з ефективною формою організації соціальної системи, з її налаштованістю на зміни.

Суперечливість інноваційних процесів знаходить прояв не тільки у життєвих циклах нововведень, але й у їх формально-соціологічних характеристиках. Вона обумовлена парадоксами соціокультурної творчості, проявами яких слід вважати квазіінновації, ретронововведення та демодернізаційні нововведення. Усе це дає підстави говорити про необхідність розробки засад соціологічної інноватики.

Слід зазначити, що ефективним методом дослідження інноваційних процесів у вищій школі є їх ретроспективний соціально-історичний аналіз, оскільки вища школа вже з моменту свого виникнення є експериментальним полем, на якому генеруються та проходять випробування не тільки нові знання і технології, але й нові соціальні ролі, міжособистісні стосунки, постійно відтворюється проблема у легітимізації нововведень. Їх дослідження передбачає використання всіх тих можливостей, які відкриває методологічний плюралізм, який дозволяє створити гнучку програму методологічних стратегій, основною характеристикою яких є компліментарність ситуативно і перспективно застосованих методів. Окрім того, принциповим у методологічній стратегії дослідження є сходження від абстрактного до конкретного, що визначило не тільки зміст, а й структуру та архітектоніку дослідження.

Другий розділ "Можливості інноваційного розвитку вищої освіти у різні історичні епохи" присвячено аналізу інноваційних процесів у вищій школі суспільства традиційного типу та в сучасному суспільстві, що зазнає змін постіндустріального порядку. У дисертації з метою розгляду можливостей інноваційного оновлення системи вищої освіти реконструюється її історія з моменту виникнення перших європейських університетів у середньовіччі, у добу Відродження, у Новий час та в завершальній фазі розвитку доіндустріального суспільства. Особливе значення для даного дослідження має історія німецького університету, який у плані організації має спільні риси з українським. Його історія, як низка різного роду нововведень, розкриває можливості і перспективи входження вітчизняної вищої школи у європейський простір. Якщо британська традиція зберігає протягом століть такі структурні одиниці, як коледжі, що функціонують при університетах або поруч з ними, то німецький університет з самого початку має організацію у вигляді факультетів, як і український. Ця особливість пояснює стійкий опір вищої школи, структурованої за факультетським принципом, по відношенню до тих структурних інновацій, які є запозиченням із англо-американської традиції.

Методологія історичної соціології Н. Еліаса дозволяє розглянути факультети як стійкі фігурації. Відомий дослідник німецьких університетів Т.Ельвайн, звертаючи увагу на те, що ця структура-фігурація пережила протягом століть усякі зміни і проявила себе життєздатною зі значним адаптивним потенціалом, вважає її не застарілим рудиментом, а, навпаки, значним досягненням в історії організації та виробництва духовного життя.

Виникнення перших вищих навчальних закладів на теренах Східної України почасти вже було підготовано досвідом західноєвропейських університетів, але цей процес не можна зводити до адаптації запозичень.

Перші вищі навчальні заклади в історії України були, як і європейські, для свого часу радикальними нововведеннями. У дисертації розглядається внесок "братських шкіл" у підготовку культурного ґрунту для виникнення в Україні вищих навчальних закладів. Уточнюється статус Острозької школи або Острозько-греко-слов'яно-латинського колегіуму (1576), який слід вважати першим в Україні вищим навчальним закладом гуманітарного типу. Аналізується інноваційна діяльність у рамках Львівської братської школи (1585), у тому числі також інноваційні соціальні практики, що ґрунтуються на ідеї рівності. Братські школи виникають також у Києві (1615), Луцьку (1620) та інших містах. Вони відіграли видатну роль у поширенні освіти та розвитку не тільки української культури, а й усього східноєвропейського культурного простору. Історія Києво-Могилянського колегіуму, спочатку він мав назву Київського (1632), свідчить про давню європейську орієнтацію української вищої освіти. У її стінах формувалася національна духовна та культурна еліта, почасти усувалися станові обмеження. У цілому Києво-Могилянський колегіум у 17 ст. мав прийняту в усій Європі структуру вищих навчальних закладів і відповідав європейським вимогам і стандартам.

Важливою датою в історії української вищої школи і науки є 26 вересня 1701 року, коли Києво-Могилянський колегіум офіційно набув статусу академії, що дорівнювався західноєвропейським вищим школам, насамперед польській та литовській академіям. Вона виявила значний вплив на організацію нових вищих навчальних закладів, на зміст та методи навчального процесу в таких навчальних закладах, як Чернігівський (1700), Харківський (1721) та Переяславський (1738) колегіуми. Професорські корпорації Києво-Могилянської академії можна вважати прообразами сучасних наукових рад, студентські конгрегації - науковими гуртами та об'єднаннями. Певну роль у розвитку освіти на заході України відіграв Львівський університет (1661).

Розбудова вищої освіти на Слобожанщині характеризується інноваційною спрямованістю. Зокрема, епохальною подією стало відкриття у 1805 р. Харківського університету.

Розглянуті вище центри просвіти сприяли появі цілої низки вищих шкіл. У 1834 р. засновано Київський, а в 1865 р. Новоросійський (Одеса) університети. Показово, що система управління цими університетами носила інноваційний характер, а університети на ранніх етапах їх історії мали автономію. В подальшому структурна диференціація Харківського університету сприяла відокремленню від нього низки вищих навчальних закладів, що згодом уже в індустріальну добу перетворило місто на центр вищої освіти в Україні.

Сучасні системи вищої освіти як на Заході, так і в Україні сформувалися у рамках індустріального суспільства з притаманними йому модернізаційними орієнтаціями. У дисертації простежено, як внаслідок індустріалізаційних трансформацій змінюється не тільки виробництво, а й наука та освіта. Наука перетворюється на самостійний соціальний інститут з усіма притаманними йому атрибутами та розвинутою структурою.

Змінюється ідеологічна і цільова основа науки, у якій починає домінувати практично-технологічна орієнтація. Відповідно до неї відбуваються зміни в ієрархії академічного знання, де найвище місце посідають дисципліни природничого циклу, що найтісніше пов'язані з матеріальним виробництвом. Перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу вимагало також якісно нової порівняно із попереднім досвідом підготовки фахівців. Уже в першій половині ХХ ст. вища школа набуває типового оформлення як інститут індустріального суспільства, управління, ресурсне забезпечення та функціонування якого багато в чому збігаються з відповідними організаційно-управлінськими характеристиками індустріального підприємства.

У процесі розвитку індустріального суспільства освіта поступово перетворюється на масову. Це обумовлено об'єктивними чинниками розвитку індустріального виробництва, що мало потребу у все більшій кількості кваліфікованих робітників високого рівня професійної підготовки та компетенції. У дисертації показано, що індустріальна цивілізація принципово змінила зв'язок між наукою та освітою. Відбувалося поступове наростання застосування об'єктивного знання і впровадження наукових досягнень у практику вищої освіти, змістом якої стає передача теоретичного та емпіричного наукового знання, озброєння студентів методологією наукового пізнання. Ця тенденція зберігається і посилюється у ХХI ст.

Найкращі у світовому порівнянні університети, інститути, факультети вже з давніх часів є єдиними науково-виробничими комплексами, де викладачі витрачають більше половини свого робочого часу на науково-дослідну роботу. У розвинутих країнах світу більша частина науково-дослідних розробок виконується саме у вищій школі (55 % у Японії, 60 % у США та Німеччині, понад 90 % у Франції та Великій Британії). Внаслідок цього вища школа як заклад, що насамперед обслуговує потреби виробництва, набуває конкретно-прикладного, практичного характеру.

Головним завданням вищої школи стає підготовка фахівців для потреб суспільної практики. З економічної точки зору важливість і необхідність розвитку вищої освіти в індустріально розвинутих країнах обґрунтовується за допомогою концепції "людського капіталу” (Т. Шульц, Г. Беккер, У. Боуен та ін.), а також взаємоконвертованості економічного, соціального і культурного капіталів (П. Бурдьє).

У ХХ ст., особливо починаючи з 50-х рр., вища освіта під впливом нового витка науково-технічного та технологічного поступу значно посилює орієнтацію на підготовку фахівців для роботи безпосередньо на виробництві. У промислово розвинутих країнах світу виділяється сектор професійної підготовки. У дисертації аналізуються зміни в соціальних та навчально-педагогічних практиках, які домінують у вищих школах, що трансформовані відповідно до потреб індустріального суспільства. Зокрема, зміст навчальної та виховної роботи у вузі переслідує мету насамперед сформувати у студентів уміння та навички практичної діяльності, щоб вони могли навчитися оперувати знаннями при розв'язанні конкретних виробничих завдань. В організації навчального процесу починають домінувати ідеї та методи авторитарної педагогіки, переважає суб'єкт-об'єктна схема взаємодії викладача зі студентами, що дозволяє забезпечити масовий випуск дипломованих фахівців. Саме ці риси визначають систему вищої освіти, яка склалася в Україні до середини ХХ сторіччя.

У дисертації простежено, як ця тенденція обумовлює глобальну кризу вищої освіти за умов постіндустріальних зрушень у сучасній цивілізації. Це пов'язано насамперед із формуванням інформаційного суспільства, що радикально змінює становище людини в соціальному універсумі. Вона нібито виводиться за межі безпосереднього виробництва, коли вже не виконавча, а контролююча функція домінує, що вимагає розвитку нових людських якостей, насамперед морально-етичних, бо відповідальність стає передумовою виживання в суспільстві ризику. У свою чергу це вимагає зміни парадигми вищої освіти, яка має стати принципово інноваційною, щоб відповідати інноваційним вимогам інформаційного суспільства. Окрім нової світоглядної орієнтації, яка полягає насамперед у посиленні практичної спрямованості гуманізму постіндустріальної доби, ключовим принципом нової парадигми освіти є перехід від традиційних форм і методів навчання до навчання навчанню -- до творчого проектування та здійснення студентами своєї індивідуальної та колективної діяльності, що відповідає вимогам безперервної освіти -- імперативу постіндустріального суспільства.

Глобальна криза освіти обумовлена також дефіцитом досвіду реалізації творчої сутності людини, яка сприяла б розкриттю її інноваційних здібностей. Останнє робить нагальним перехід від авторитарної педагогіки до педагогіки співробітництва, вимагає такої організації навчально-виховного процесу, ефективність якого визначатиметься вже не засвоєнням знань, умінь і навичок, а розвитком інноваційного мислення, формуванням постійної потреби у саморозвитку і творчості шляхом самоосвіти і самовиховання. Освіта у новій парадигмі потребує радикальних змін, оновлення. Його основними напрямами є гуманізація, гуманітаризація, фундаменталізація, індивідуалізація, інноваційний характер освіти, демократизація, інноваційний менеджмент та міжнародна інтеграція. У дисертації розкриваються ці напрями як освітні інновації.

У третьому розділі "Передумови переходу вищої школи України до інноваційного розвитку" аналізуються економічні та організаційні чинники, що сприяли посиленню кризи вітчизняної системи вищої освіти і визначили специфічний контекст української ситуації за сучасних умов.

Значна частина проблем вищої освіти в Україні обумовлена планово-тоталітарним минулим країни, яке все ще дається взнаки. Наслідки низькоефективної економіки в колишньому СРСР, особливості фінансування вищої освіти (так званий залишковий принцип фінансування освіти), вертикальна структура управління освітою зберігаються і відтворюються також і в посттоталітарних трансформаціях українського соціуму, який ідентифікує себе як суспільство хронічного дефіциту, що за старими стереотипами намагається перетворитися на активне, мобільне і не витрачає коштів на інновації.

Сьогодні, коли спектр освітніх послуг у вищій школі визначається дійсною ситуацією на ринку праці, де існує попит на працівників тієї чи іншої спеціалізації з ринковими коливаннями, вертикальна структура управління перетворюється на чинник руйнації вищої школи. Роглядаючи деструктивний потенціал вертикальної структури управління, у дисертації автор показує, як вона обумовлює відокремлення науково-дослідної роботи від навчально-педагогічної у підготовці висококваліфікованих кадрів.

Наслідком цього став низький статус наукового співробітника у вищій школі порівняно із викладачем. Ця тенденція суперечить світовій. У провідних університетах світу наукова діяльність є такою ж важливою складовою частиною праці викладача, як і навчальна робота. Саме частина робочого часу, що витрачається на науково-дослідну роботу, є показником рангу вищого навчального закладу. На підставі аналізу значного фактологічного матеріалу щодо диспропорцій у розвитку вітчизняної системи вищої освіти, хибних принципів її фінансування доводиться, що Україна приречує себе на аутсайдерство, якщо у суспільстві не зміниться ставлення до вищої освіти.

Важливою передумовою переходу до інноваційного розвитку вищої освіти є суб'єктивний чинник -- готовність професорсько-викладацького складу продукувати і впроваджувати нововведення, генерувати інноваційні ідеї, оволодівати інноваційними педагогічними технологіями. За даними соціологічних опитувань, проведених за безпосередньою участю чи під керівництвом дисертанта, більшість вузівських працівників ще у 1991 р. вважали важливою демократизацію вузівського управління. Аналіз емпіричного матеріалу останніх років свідчить, що у діяльності органів управління вузами відбулися певні зміни. Але ще не набули конструктивного розвитку такі демократичні перетворення, котрі вимагають відмовлення від успадкованих від СРСР форм та методів управління. Зокрема неефективність бюрократичної системи управління вищою школою відмічають переважна більшість вузівських керівників середньої та вищої ланки. У дисертації наводяться дані соціологічних досліджень демократичних перетворень на рівні окремих вузів, систематизовані і проаналізовані дані щодо бюрократизації вузівського управління на сучасному етапі. На підставі такого аналізу в дисертації робиться висновок, що проблема демократизації все ще залишається актуальною у вищій школі України.

Важливою проблемою, яка потребує розв'язання, є подолання статичного характеру навчального процесу. Ця хибна орієнтація також успадкована від колишнього СРСР, коли на всіх рівнях освіти основний акцент робився на засвоєнні студентами або учнями фактологічного матеріалу. За сучасних умов підвищеної динаміки духовного і матеріального виробництва, ринкових відносин статична орієнтація не відповідає головній меті вищої освіти у постіндустріальному суспільстві.

У дисертації доведена необхідність радикальних змін в успадкованих від попереднього етапу правилах прийому до вищих навчальних закладів. За нових умов вони здійснюють так звану "негативну селекцію" і суперечать інтересам демократизації як на рівні суспільства, так і на рівні навчального закладу. Початок упровадження тестування змінює логіку такої селекції і зменшує корупцію в освіті. У спадщину від минулого Україна одержала систему вищої освіти, яка закрита для контролю з боку громадськості. Статистична інформація про вищу школу є фрагментарною і вже внаслідок цього тяжіє до тенденції спотворення реального стану речей.