Інноваційні процеси в вищій школі України

Щоб вища школа діяла як самореферентна система, вона потребує об'єктивної, а також ідеологічно незаангажованої інформації про себе. У дисертації показано, що статистична інформація недооцінюється Міністерством освіти і науки України, де відділ статистики є занадто малим, щоб опрацьовувати потік інформації.

Наслідком недостатнього фінансування і недооцінки значення вищої школи з боку держави є занепад її матеріальної бази, а також соціальні проблеми, які обумовлені зниженням престижу професії викладача вищої школи. Самовідтворення кадрів вищої школи -- передумова існування наукових шкіл, продовження наукових традицій внаслідок низької оплати викладацької праці стає неможливим. Здібна молодь після закінчення вищого навчального закладу робить кар'єру у сфері бізнесу. Досвідчені викладачі, як свідчать соціологічні дослідження, змушені змінювати місце праці. Так, протягом 1991-2000 рр. з України виїхало близько 8 тисяч учених вищої кваліфікації, ця динаміка зберігається і на сьогодні. Але ці дані відносно спокійно сприймаються суспільною свідомістю українського соціуму, який не пов'язує своє майбутнє безпосередньо з розвитком вищої освіти, але хоче споживати наслідки науково-технічного прогресу у вигляді підвищення добробуту. У дисертації простежено процес загострення соціальної нерівності серед студентства, визначена тенденція можливої пауперизації працівників розумової праці в Україні, що унеможливлює здійснення постіндустріальних трансформацій у тому обсязі, який потрібен для здійснення такої стратегічної мети, як наближення до розвинутих країн Європи.

Окреслена ситуація обумовлює стратегію самозбереження і самовиживання вищої школи в Україні. Це аналізується в четвертому розділі "Основні тенденції та специфіка інноваційних процесів у сфері вищої освіти України". Система вищої освіти України, що має консервативний характер і перебуває у кризовому стані, зазнає впливу з боку культурної глобалізації, імперативи якої разом із внутрішними суперечностями стимулюють її оновлення. У дисертації як передумова такого оновлення розглядається інноваційне цілепокладання і можливість його функціонування у вищій школі. Інноваційне цілепокладання пов'язане із вибірковим припиненням традиції, з проривом крізь ситуативність та логіку рутини. Інноваційне цілепокладання завжди має справу з надметою, йдеться про рівень трансформацій окремого закладу чи системи у цілому. Інноваційне цілепокладання, крім того, носить характер процесу, в якому постійно конкретизується єдність можливого та дійсного. Але разом з цим воно може бути жорстким і здійснюватися як примус або ж - м'яким, діючи через наявні структури. Останнє є більш прийнятним для України.

Освітні інновації, навіть на рівні переходу інноваційної ідеї на рівень інноваційного проекту та пропозиції, потребують певної законодавчої бази -- пакета законів, які б визначили особливий статус вищих навчальних закладів, уможливлювали умови їх економічної діяльності на базі різних форм власності, гарантували достатнє і стабільне фінансування. У свою чергу, це сприяло б усвідомленню громадською думкою взаємозв'язку проблем вищої освіти і проблем суспільства. У дисертації показано, що саме завдяки законодавчій базі посилюється якість інноваційного цілепокладання у практиці всіх рівнів вітчизняної вищої школи, внаслідок чого поступово створюється атмосфера, необхідна для виваженого і відповідального реформування вищої школи. У дисертації на матеріалах соціологічних досліджень показані різні мотивації вибору стратегії змін, готовність здійснювати її, суб'єктивна ієрархія найбільш гострих вузівських проблем як самоспостереження і самоопис системи вищої освіти в Україні. Це недостатнє фінансування вищої освіти (I ранг), незадовільний стан матеріальної бази вищих навчальних закладів (II ранг), низький рівень заробітної плати праці викладачів та наукових співробітників (III ранг). Разом із цим, матеріальний стан не затуляє інших проблем вищої школи. Серед них вузівські працівники відзначили низький стан викладання, погане ставлення студентів до навчання. Але більш ніж матеріальний стан вузівських працівників непокоїть доля вітчизняної вищої школи.

Інноваційне цілепокладання, не кажучи вже про інноваційні практики, не може здійснюватися під ідеологічним тиском з боку будь-яких політичних груп та сил. Умовою його розгортання є академічна свобода. Аналіз готовності української вищої школи до реформ потребує детального розгляду організаційно-управлінського аспекту інноваційних практик.

Організаційно-управлінський компонент завжди присутній в усяких видах нововведень, у тому числі дидактичних, виховних, наукових.

Отже, інноваційні процеси у різних сферах суспільного життя синергійно пов'язані з організаційно-управлінськими інноваціями. Усякі організаційно-управлінські нововведення спонукають до змін в усіх сферах.

Це посилює відповідальність за такого роду інновації. Управлінська квазіінновація може обернутися тиражуванням фікціоналізму в інших сферах. Організаційно-управлінські інновації є основою і передумовою будь-яких масштабних змін системи, переведення її до якісно нового стану. Для української вищої школи нагальною є потреба здешевлення управління, створення нової, гнучкої, здатної до швидких адаптацій структури вищої школи, формування нових організаційно закріплених зв'язків із споживачами освітніх послуг і продукції. Такими можуть бути асоціації університетів, міжвузівські проблемні лабораторії, наукові та інноваційно-технічні парки тощо.

Подальша демократизація управління сприятиме підтримці множинних форм організації вищої освіти та її управління, справедливому розподілу ресурсів, заробітної плати. В українському суспільстві спостерігається певне просування у цьому напрямку.

У дисертації розглядаються можливості усунення такого організаційного залишку попередньої історії української вищої школи, як вузька спеціалізація і департаменталізація.

Як організаційна інновація у дисертації розглядаються недержавні вищі навчальні заклади, аналізуються їх проблеми і перспективи, вказується на необхідність удосконалення державного контролю за ними, який має сприяти їх розвитку як форми освіти, що розвантажує державний бюджет.

Тенденції гуманізації вищої освіти торкаються не тільки її змісту, а й можливостей надання рівних шансів та стартових позицій обдарованим інвалідам -- особам з особливими потребами. Ця тенденція розглядається на прикладі нової моделі сучасного закладу вищої освіти, яким є університет "Україна".

Поява нових форм інституалізованої організації вищої освіти не гарантує автоматичних змін в організаційних заходах. Зокрема серед організаційних заходів, що потребують першочергових змін, слід назвати процедури ліцензування та акредитації, що в сучасному стані ускладнюють роботу державного і недержавного сектору освіти. Вимогою сучасного розвитку є подолання антиінноваційної спрямованості системи акредитації вищих навчальних закладів.

Дидактичні і виховні інновації в українській вищій школі випереджають організаційно-управлінські, постійно надаючи останнім імпульсу для більш рішучих та послідовних змін. Соціальні наслідки дидактичних інновацій у дисертації аналізуються на матеріалі дистанційного навчання, упровадження якого є одним із першочергових завдань системи вищої освіти в Україні. У дисертації автор, враховуючи західний і вітчизняний досвід, пропонує власну концепцію побудови системи дистанційного навчання у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. Ця система є програмно-апаратним комплексом, який призначений для управління процесом навчання з використанням мережевих комунікаційних технологій з метою надання освітніх послуг широкому колу населення. У дисертації показано, що недержавні вузи ширше застосовують дистанційне навчання, ніж державні, що сприяє їх конкурентоспроможності.

Однією з основних тенденцій розвитку інноваційних процесів є поширення інновацій у сфері виховання вузівської молоді. Радикальні зміни у вітчизняній системі освіти неможливі без виховних інновацій, які торкаються як загальної стратегії навчально-виховного процесу, так і його організації, стосунків між студентами та викладачами. Імперативи демократизації, національного самоствердження обумовили необхідність звернення до такого резерву самооновлення, яким є виховання й особистісно-орієнтоване навчання. У дисертації розглядаються змістовий та структурно-організаційний аспекти виховних інновацій. Інноваційні виховні практики обумовлені у вузах загальними для українського соціуму настановами. Це стратегія національного відродження, демократизація та європейський вибір. Разом вони утворюють смислову серцевину ідеалу формування молодого фахівця незалежної України, що знаходить вираження у синтезі національної та європейської ідеї. Європейська орієнтація в освіті та вихованні належить до кардинальних інновацій у рамках вітчизняної вищої школи. Це здобуток років незалежності, адже інформаційна та культурна відкритість українського суспільства, здійснення демократичних перетворень, зміна зовнішнього політичного курсу сприяли усвідомленню необхідності засвоєння європейського педагогічного простору. Синтез української та європейської ідеї на раціональній основі дозволяє перейти до постконвенціональної моделі патріотизму, що сприятиме оновленню як політичного, так і національно-патріотичного виховання. Перехід до педагогіки співробітництва сприяє демократизації, активізації міжособистісних стосунків між викладачами та студентами, становленню нової культури спілкування. Новим завданням виховання в українській вищій школі стає формування підприємницької культури, засвоєння етики бізнесу. Загальнолюдські цінності, норми етики та моралі високо шануються в країнах демократії і є необхідною складовою частиною успішної підприємницької діяльності.

Паралельно з упровадженням інновацій у вузах спостерігаються спроби відтворити старі практики комуністичного виховання. Таким, наприклад, є інститут кураторства, що насаджується у сучасній вищій школі, знімаючи зі студентів відповідальність, обмежуючи свободу і можливості набувати самостійного соціального досвіду, гальмуючи студентське самоуправління, яке й без того знаходиться у зародковому стані. Подолання ж авторитарної традиції у вихованні, лібералізація стосунків між студентами та викладачами змінюють комунікативні практики між ними, ці практики стають більш симетричними. Такі тенденції спостерігаються насамперед там, де студенти і викладачі мають сферу спільних інтересів, яка структурується не тільки навчальним процесом, а й науково-дослідною роботою, організованою за принципом "спільного проекту", де студент набуває не тільки вміння і навички проведення й організації наукових досліджень, а й проходить соціальне навчання, вчиться адекватно оцінювати рольову реальність, інтегруватися до наукового співтовариства, працювати у команді, розвивати почуття групової солідарності та відповідальності. Суспільна значущість виховних інновацій обумовлена тим, що вони безпосередньо й опосередковано пов'язані з особистістю, гарантуючи особистісний підхід до підготовки молодих спеціалістів, які будуть конституювати діловий світ України.

Прискорення розгортання описаних вище тенденцій, які ще не набули стійкого і незворотного характеру, вимагає реформування вищої школи. Це розглядається у п'ятому розділі "Інноваційна сутність реформування вищої школи України". Вища школа як система, що розвивається, містить у собі певний інноваційний потенціал, але її реформування має спиратися на комплекс заходів економічного, юридичного й організаційного характеру, на інноваційну політику в галузі освіти. У дисертації показано, що дотримування Закону України "Про освіту" створює умови для інноваційного реформування її системи. Інноваційна реформаторська політика передбачає заходи на посилення ефективності усіх ланок системи з режимом суворої економії. Скорочення неефективних видатків і заощадження коштів, як показано у дисертації, має стати найважливішим напрямом реформування витратної системи. Реорганізації потребує насамперед мережа вузів I-II рівнів акредитації. Створені у часи індустріалізації для прискореної і масової підготовки спеціалістів середньої ланки, вони вже втратили своє культурне та функціональне призначення. Частина з них може злитися з відповідними вузами III-IV рівнів акредитації за рахунок скорочення закладів, що дублюють один одного, виключення окремих спеціальностей, які не мають попиту на ринку праці. Зниження витратності системи можна досягти на рахунок укрупнювання вищих навчальних закладів шляхом згуртування їх навколо класичних і потужних політехнічних університетів. Це дозволяє краще використовувати спільну матеріальну базу, обладнання, бібліотечні фонди тощо. Режим економії і заощадження коштів -- це справа не тільки держави, а насамперед самих вузів. Наприклад, тільки застосування лічильників опалення та автономної системи опалювання дозволяє суттєво скоротити комунальні витрати. Інноваційне реформування вищої школи покликане навчити її господарювати в умовах активного і мобільного суспільства, на яке поступово перетворюється український соціум, зазнаючи постіндустріальних перетворень.

Реформа потребує зміни структури управління та переадресування грошових потоків із держбюджету на фінансування групи провідних вузів -- флагманів української вищої освіти. Ефективність такого реформування підтверджується світовим досвідом. Так, у США майже 70 % усіх асигнувань поступає до 100 вузів, які складають лише 4 % від загальної кількості вищих навчальних закладів у країні. Вузам слід надати більше свободи в їх економічній діяльності. У дисертації вказується на небезпеку надмірної комерціалізації вузів, наслідком чого може бути впровадження програм, які відповідають ринковій кон'юнктурі, закриття програм фундаментальних досліджень, гуманітарного профілю та розвитку особистості. Інноваційне реформування вищої школи має створити такі форми контролю, щоб запобігти зловживанням економічної свободи і лібералізації.

Орієнтація на безперервну освіту є імперативом постіндустріального суспільства. У дисертації обґрунтовується, що реформування системи вищої освіти має насамперед забезпечити умови для її здійснення. Співіснування державного і недержавного центрів у вигляді комплементарної єдності дозволить відповісти і на виклик інформаційного суспільства, і на виклик глобалізації. У дисертації показується, що інноваційне реформування здатне усунути ті прояви кризи, які сьогодні загрожують українській системі вищої освіти, і підняти соціальний престиж вищої школи, наукової і педагогічної роботи, професії викладача і статусу студента.

Шостий розділ "Професіоналізація менеджменту системи вищої освіти як ключовий напрям її трансформації" присвячено розгляду можливостей ефективного менеджменту в освітньому просторі. У дисертації розглядаються особливості стратегій лідерства керівника освітнього закладу.

Він має розвивати вміння і навички лідерства у різних напрямах, у власному колективі та поза його межами. Ресурсами лідерства є професійні знання і досвід, довіра членів колективу і громадськості, уміння приймати рішення, статус навчального закладу, соціальний і культурний капітал. Крім цих ресурсів, керівник вищого навчального закладу як лідер-менеджер має розвивати у собі вміння та навички, здобувати знання у таких галузях, як програмування, фінансовий менеджмент, управління людськими ресурсами, планування, оцінка результатів тощо.

Стратегічне планування розвитку вищих навчальних закладів є управлінською інновацією, що приймає за основу політичний спосіб прийняття рішень, коли проблеми ставляться і розв'язуються таким чином, щоб приносити користь організації в цілому і кожній зацікавленій групі окремо. Посилена увага тут приділяється уточненню бачення кінцевого успішного результату і критеріїв досягнення цілей, що мають виправдовувати існування даної організації. Керівників вищих навчальних закладів можна розглядати як менеджерів некомерційних організацій. Окрім якостей лідера, для ефективного менеджменту в цій сфері важливими є моральні характеристики керівника та репутація тієї організації, яку він очолює. Визначального значення тут набуває втілення і керівниками вузів, і самими вузами на практиці високих моральних ідеалів, демонструючи служіння добру. Тільки в такий спосіб вищі школи можуть дотримуватися негласного суспільного договору між ними та громадськістю, що є легітимізацією їх існування в сучасному суспільстві. При цьому менеджери мають демонструвати зразки моральної поведінки у своїй професійній та громадській діяльності, створювати і забезпечувати організаційну підтримку етичній поведінці інших. У дисертації розглядаються можливості маркетингу в освітньому просторі, пропонується система занять з метою корекції індивідуального інноваційного потенціалу керівників харківських вузів.

Текст дисертації завершується розділом „Висновки”. В них підбито підсумки дисертаційного дослідження, сформульовано основні його положення, визначено перспективи подальшого дослідження проблеми. Запропонована у дисертації теоретична модель багаторівневого інноваційного процесу в суспільстві ризику та в його субсистемах, що пройшла апробацію і верифікацію на теоретичному і практичному рівнях, дозволила переосмислити з позицій сучасності історичний досвід розвитку вищої школи в Україні, а також узагальнити ті трансформації, які відбулися в освіті за часи незалежності. Проведений комплексний соціологічний аналіз системних, структурних та змістових інновацій у вищій школі України покладено в основу концепції перманентних асинхронних інноваційних процесів у вищій школі, яка була апробована у дисертації. Основними положеннями цієї концепції є наступні:

- сучасна вища школа є самореферентною соціальною системою, що постійно генерує інноваційні процеси, які розхитують інституційно закріплені традиційні форми організації духовного виробництва домодерного і модерного зразка. У суспільстві ризику зростає рівень самореферентності субсистем, що обумовлює якісні зміни у змістовому і якісному наповненні принципу автономії вищої школи;

- інноваційні процеси у вищій школі є складовою багаторівневого і багатовимірного цивілізаційного процесу. Підвалини і структурна диференціація суспільства знань моделюються на основі тенденцій, що визначають спрямованість еволюції вищої школи. Темпи досягнення якісних змін у вищій школі є показником швидкості трансформацій соціумів у суспільстві знань;

- класифікація освітніх інновацій здійснюється на підставі їх соціальної релевантності і відповідності спрямованості соціальної еволюції. На цій підставі здійснюється розрізнення між реальними (дійсними) інноваціями та квазіінноваціями (формальними практиками псевдооновлення), а також між ретроінноваціями та модернізаційними оновленнями. Така класифікація є лише інструментом розрізнення і не може застосовуватися як критерій оцінки ефективності реально існуючих систем вищої освіти;

- інноваційні процеси у вищій школі характеризуються ускладненою темпоральністю, є асинхронними, що обумовлюється попереднім історичним розвитком соціуму, його культурними традиціями, нерівномірністю модернізаційних проривів і демодернізаційних відкатів. Успішні реформаторські стратегії мають тривалу підготовчу фазу, де відбувається не тільки оцінка передумов і перспектив оновлення вищої школи, а й селекція інноваційних ідей та інноваційних практик. Логіка такої селекції підпорядковується триєдиній імперативності; глобальному імперативу ствердження гуманістичного змісту суспільства знань, імперативу гуманізації національного самоутвердження та імперативу розвитку особистості;

- коеволюція вищої школи, суспільства і культури здійснюється через розгортання багаторівневих інноваційних процесів, що сягають від мегарівня світового суспільства до мікрорівня життєтворчості індивідів, стратегія якої за сучасних умов все більшою мірою визначається перспективами безперервної освіти;

- ідеально-типова систематизація формоутворень у рамках інноваційних процесів у вищій школі дозволяє виявити їх парадоксальність, можливості поєднання функціональності з дисфункціональністю, що знаходить прояв у квазіінноваціях та ретронововведеннях;

- при розгляді інноваційних процесів слід враховувати соціально-психологічні чинники (наприклад, комплекс меншовартості, інноваційну втому тощо).

Здійснений на основі цієї концепції соціологічний аналіз можливості інноваційного розвитку вищої школи у різні історичні епохи виявив тенденцію зростання інноваційної відкритості й інноваційного потенціалу вищої школи. Українська традиція розвитку вищої освіти демонструє посилену інноваційну відкритість до гуманістичних і демократичних ідей, яка на рівні соціальних і культурних практик перетворюється на чинник громадянських ініціатив і мобілізації соціальних рухів. Сучасні українські соціокультурні контексти характеризуються взаємопроникненням домодерних, модерних та постмодерних елементів. Це обумовлює співіснування нововведень з різними життєвими циклами і функціональною спеціалізацією. Ускладненість цих контекстів пояснює дифузність і схильність до міфотворчості у реформаторських стратегіях на національному рівні, що гальмує прагматизацію політики у сфері вищої освіти, необхідної для здійснення модернізаційного прориву України.

Показано, що у моменти загострення кризи в українському суспільстві система освіти у цілому і вища школа зокрема переживають тривалі квазістаціонарні стадії, на яких значно ускладнюється будь-яке реформування. Саме цим пояснюється формалізація практичних кроків реалізації вимог Болонського процесу, міфологізація окремих його ідей, відсутність прагматичної позиції євроінтеграції. Реформаторські прискорення і уповільнення не залежать лише від політичної волі або від суб'єктивних бажань, а вимагають урахування життєвих циклів нововведень, специфіки соціального часу, хронотопу нації. Становлення такої нової міждисциплінарної дисципліни як соціальна екологія часу підтверджує значущість соціальної ритмології для управління інноваційними процесами у вищій школі.

Реальна загроза для української вищої школи криється у нездатності протистояти потоку запозичених інновацій, у підміні курсу освітньої євроінтеграції практиками імітації і волюнтаристського впровадження запозиченого досвіду. Культурна й освітня глобалізація у поєднанні з українським комплексом меншовартості роблять інноваційні процеси дисфункціональними.

Описані у дисертації процеси соціального і культурного самооновлення, що спостерігаються в українській вищій школі, показують, що в ній методом проб і помилок моделюється прообраз суспільства знань зі структурами, які конституюються в освітньому просторі і визначають соціальні формоутворення академічного життя. Але таке моделювання носить ще пошуковий характер, про що свідчить досвід конструювання соціальної реальності у вітчизняних університетах. Практики самоуправління, що існують зараз у вищій школі України, носять здебільшого характер ділової гри, вони не конституюють нової рольової реальності, а лише перевантажують існуючу. Разом з цим таке перевантаження є необхідною процедурою для наступної фази редукції комплексності як необхідної умови для конструктивного оновлення інститутів вищої освіти.

Аргументується, що інноваційний розвиток вищої освіти є однією зі складових стратегії модернізації, яка в Україні має наздоганяючий характер. Через асинхронність модернізаційних процесів в українському суспільстві, особливо внаслідок незбігу економічної і політичної модернізації ускладнюється, реформування вищої освіти. При цьому перманентність і багатовимірність інноваційних процесів у вищій школі гальмує її деградацію. Аналіз існування інституту вищої школи за роки незалежності України показує, що класична схема взаємоконвертації економічного, соціального та культурного капіталів не спрацьовує у суспільстві хронічного дефіциту. Вища освіта як ресурсоємкий культурний капітал демонструє тенденцію перетворюватися на атрибутивні характеристики економічного і соціального капіталів.

Доведено, що соціологічна інноватика є необхідною теоретичною основою для дослідження й опису формального боку інноваційних процесів в Україні. У дослідженні виявлена функціональна амбівалентність квазіінновацій як частини імунної системи вищої освіти. Як імітації справжніх нововведень вони, з одного боку, гальмують оновлення, відтворюючи нові варіанти старих проблем, відвертаючи увагу від завдань дійсного оновлення, а з іншого - викликають певний резонанс, стимулюючи у громадськості інтерес і позитивне ставлення до нововведень як таких.

У дисертації розроблена теоретична модель вирішення проблем соціального управління інноваційними процесами в системі вищої освіти через процедури деліберативної демократії і через професіоналізацію освітнього менеджменту. Адаптація запропонованої моделі демократії та її процедур до академічного життя дозволить захистити особливо вразливу початкову фазу інноваційних процесів. Обґрунтовано, що реформа вищої освіти в Україні принципово не може йти за сценарієм шокової терапії, оскільки у цьому випадку руйнується університетська інфраструктура підготовки наукових і педагогічних кадрів, науково-дослідної роботи і формування національних еліт для різних сфер суспільного життя. Вища школа в суспільстві ризику вимагає м'якого режиму реформування усіх її ланок. У реформаторських стратегіях такого типу принциповою інновацією є зміна культури цілепокладання в управління інноваційними процесами, що передбачає перехід від жорсткого (інструментального) цілепокладання до м'якого, яке дає змогу розгортатися ініціативам знизу, встановлювати гнучкі стосунки між офіційними і фактичними цілями реформ у вищій освіті. За умов м'якого цілепокладання реформаторські зусилля визначають свій напрям через структури, де відбувається вибір між можливостями, що розкриваються в регіональних соціокультурних контекстах.

Доведено, що критика квазіінновацій є необхідною умовою практичної реалізації потенціалу вищої школи України. Разом з цим квазіінновації та нововведення домодерного характеру, як свідчить український досвід, при здійсненні процедури оцінювання вимагають контекстуальної конкретизації. За умов глобалізації вони виявляють свою парадоксальну сутність, створюючи механізми селекції інноваційного потоку, стимулюючи адаптацію нововведень до реалій української вищої школи, сприяючи збереженню традицій національної культури

Показано, що практики дистанційного навчання, досвід створення віртуальних університетів свідчать про становлення екстериторіального віртуального інституту вищої школи, який співіснуватиме з діючими формами, що забезпечує вихід вищої освіти за інституційні рамки та за межі національного освітнього простору. Це обумовлює розширення соціокультурних функцій вищої школи. Можливості, що відкриває євроінтеграція національної вищої освіти, сприяють посиленню мобільності і активності українського суспільства у цілому. Існування в Україні міжнародних університетів транснаціонального і наднаціонального рівня є показником не тільки інтенсифікації культурної глобалізації, а й розбудови мережі сучасної системи освіти, її роздержавлення. Разом із глобалізацією сучасної вищої освіти підвищується статус її регіональних центрів, які координують діяльність різних організаційних форм.

На основі впровадженої у дисертації теоретичної моделі вирішення проблем соціального управління інноваційними процесами у вищій школі України показано необхідність постійного пошуку управлінських рішень на основі експертного прогнозування і соціального моніторингу ВНЗ. Ця модель ґрунтується на положенні про існування балансу влади між державними і недержавними управлінцями та громадськістю. Показано, що в Україні домінують адміністративні практики управління. Цей феномен пояснюється не тільки спадщиною тоталітаризму, а й специфікою управління у суспільстві дефіциту. Парадоксальність, дисфункціональність і демодернізаційний характер існуючих управлінських практик розкрито на основі аналізу впровадження положень Болонського процесу у практику вітчизняної вищої школи. Ці змістовні й організаційні нововведення в Україні здійснюються директивно. Це створює ситуацію конфлікту інтерпретацій мети, змісту і завдань наднаціонального інноваційного процесу. Більшість української молоді сприймає Болонську версію євроінтеграції як різновид ідеологем. Унаслідок цього можливості, що відкриваються цим процесом, розглядаються не як життєві шанси та можливі перспективи кар'єрного росту, а як певні соціальні гарантії, що спричинює відтворення патерналістських моделей поведінки через її віртуалізацію.

Простежено еволюцію ідеї класичного університету та показано перспективи його оновлення. Університет, що відповідає вимогам і запитам суспільства знань, потребує не тільки внутрішньої демократизації, а й суттєвого підвищення статусу науковця і викладача вищої школи. Це є однією з рамкових умов розгортання інноваційних процесів в академічному середовищі. До змістовного комплексу сучасної ідеї університету входить нова гуманістична модель спеціаліста, складовими якої є високий рівень професійної підготовки, здатність до саморозвитку, самоосвіти і самореалізації, критичне мислення, громадянська свідомість і відповідальність. Особистісно-орієнтована вища освіта є одним із ресурсів посилення ефективності соціальних трансформацій українського суспільства.

Аргументовано, що підвищення ролі виховних інновацій у вищій школі України є відповіддю на виклики постіндустріального суспільства. Постмодерна плюралізація, різноманітність ціннісних і світоглядних орієнтацій, реальність полілога культур вимагають упровадження практик європейського виховання, соціальної етики, етики відповідальності етики наукового дослідження та етики бізнесу, а також постконвенціонального патріотизму.

Отримані у дисертації результати закладають підвалини нової соціологічної дисципліни - соціології інноваційних процесів, розбудова якої необхідна для розуміння основних тенденцій розвитку суспільства з прискореною динамікою. Вони свідчать про теоретичну і практичну значущість концепції перманентних асинхронних інноваційних процесів у вищій школі. Цю концепцію можна широко застосовувати у галузевих і спеціальних соціологіях у описах різних станів соціальних і культурних процесів з інноваційним потенціалом. Теоретичні розвідки і концептуальні побудови, представлені у дисертації, показують широкий спектр соціальних формоутворень, що виникають внаслідок розгортання інноваційних процесів у вищій школі.

Це сприяє більш глибокому розумінню завдань реформування системи освіти в Україні та здійсненню реформаторських практик. У дисертації набули подальшого розвитку теоретичні дослідження, присвячені пошукам узагальнюючого алгоритму реформування освіти в Україні.

У дисертації розкрито практичний аспект суспільства знань, що формується разом із трансформацією так званого "класичного університету", який поступово перетворюється на центр, навколо якого формується регіональна підсистема вищої освіти.

При цьому соціальні, дидактичні та культурні інновації, що виникають або впроваджуються у регіональних підсистемах і обумовлені соціально-економічним розвитком регіону та його культурною специфікою, можуть проходити експертизу провідних фахівців "класичних університетів".

Практична значущість праці полягає у розробці низки проблем, пов'язаних з оновленням української школи, розбудовою освітнього менеджменту.

Це дослідження показало, що характер, зміст і соціальна спрямованість інноваційних процесів тісно пов'язані з культурними традиціями навіть у тому випадку, де має місце свідоме чи несвідоме призупинення цих традицій.

Результати здійсненого аналізу доводять, що усякого роду інноваційні запозичення вимагають адаптації до українських соціокультурних умов, а не навпаки.

Це суттєво посилює вимоги до підготовки і виховання вітчизняної науково-педагогічної еліти, яка повинна не тільки генерувати нові ідеї, а й здійснювати їх експертну оцінку.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Навроцький О.І. Вища школа України в умовах трансформації суспільства. Монографія. -- Х.: Основа, 2000. -- 240 c.

2. Навроцкий А.И. Народное образование в условиях перестройки. Социологические очерки / В. Л. Арбенина., А. Л. Иудин, А. И. Кизилов, А.И.Навроцкий, Е. А. Якуба. - М.: Академия пед. наук СССР, 1990. -- С. 8-81; 82-149.

3. Навроцкий А.И. Высшая школа: испытание рынком. Жизнедеятельность работников вуза и студентов на этапе перехода к рыночной экономике / В. Л. Арбенина, А. Л. Иудин, Л. В. Филинская, О. Л. Гегель, А. И. Кизилов, А.И.Навроцкий, Е. А. Якуба. -Х., 1997. - С. 22-45.

4. Навроцкий А.И. Основные направления демократизации современного вуза // Вестник Харьковского государственного университета. - Сер. Социология. - 1991. - № 351. - С. 14-19.

5. Навроцкий А.И. Инновационные процессы в жизни высшей школы Украины // Современное общество. - 1993. - № 1. - С. 52-61.

6. Навроцкий А.И. Высшая школа Украины: современное состояние, тенденции изменений // Харьковские социологические чтения / В. Л. Арбенина., Ю.А. Чернецкий, А.И.Навроцкий, А. И. Кизилов. - Х., 1994. - С.135-149.

7. Навроцкий А.И. Высшее образование в Украине: истоки кризиса // Вісник Харківського державного університету. - Сер. Соціологія. - 1997. - № 393. - С. 106-117.

8. Навроцкий А.И. Высшее образование в Украине: системный кризис // Вісник Харківського державного університету. - Сер. Соціологія. - 1998. - № 414. - С. 110-112.

9. Навроцкий А.И. Реформирование высшей школы Украины в контексте международных сопоставлений // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства: Збірник наукових праць. - Х., 1999. - С. 113-115.

10. Навроцкий А.И. Особенности развития негосударственного сектора высшей школы Украины. Лицензирование и аккредитация вузов // Вестник Международного Славянского университета. - Сер. Социология. - Т. 2. - 1999. - № 6. - С. 31-35.

11. Навроцкий А.И. Экономические и социальные проблемы развития высшего образования в Украине // Грані. - Дніпропетровськ. - 1999. - № 6(8). - С. 88-93.

12. Навроцкий А.И. Организационные предпосылки инновационного развития в высшей школе Украины // Вестник Международного Славянского университета. - Сер. Социология. - 2000. - Т. 3. - № 2. - С. 28-32.

13. Навроцький О.І. Особливості вищої освіти на рубежі тисячоліть під впливом розвитку технологій // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. - Київ; Запоріжжя; Одеса. - 2000. - Вип. 8. - С. 88-93.

14. Навроцький О.І. Інноваційний шлях розвитку вищої школи України // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії та практики. - Київ; Запоріжжя; Одеса. - 2000. - Вип. 9. - С. 107-113.

15. Навроцкий А.И. Особенности развития высшей школы в Украине в постсоветский период // Социология: Научно-теоретический журнал. - Минск. - 2000. - № 1. - С.15-19.

16. Навроцький О.І. Вища освіта в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. - Сер. Соціологія. - 2000. - № 462. - С.22-25.

17. Навроцкий А.И. Особенности менеджмента высшей школы в условиях ее инновационной трансформации // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна: Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. - Сер. Соціологія. - 2000. - № 492. - С. 61-64.

18. Навроцкий А.И. Дистанционное образование: опыт, проблемы, перспективы // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. - Х., 2004. - С. 495-498.

19. Навроцький О.І. Соціологія. Деякі проблеми обґрунтування методологічної стратегії дослідження інноваційних процесів у вищій освіті // Грані. Дніпропетровськ, 2004. - 6(38). - С. 100-103.

20. Навроцький О.І. Деякі аспекти обґрунтування засад інноватики у вищій школі // Мультиверсум. Філософський альманах. - 2004. - Вип. 43. - С. 183-190.

21. Навроцький О.І. Соціокультурні передумови й організаційні форми дистанційного навчання: західний досвід і перспективи вітчизняної вищої школи // Мультиверсум: Філософський альманах. - 2004. - Вип. 44. - С. 192-198.

22. Навроцький О.І. Інновації в галузі виховання: зміни в орієнтації вищих навчальних закладів // Вісник Міжнародного Слов'янського університету. - Сер. Соціологія - 2004. - Т. 7. - № 2. - С. 19-22.

23. Навроцкий А.И. Болонский процесс и инновационное развитие высшей школы Украины // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. - Сер. Соціологія. - 2005. - № 652. - С. 128-132.

Доповіді на конференціях:

24. Навроцкий А.И. Нравственные аспекты экономического сознания: тенденции изменений в современных условиях // Молодежная политика: опыт, проблемы, перспективы: материалы международной конференции. - К, 1992. - Ч. II. - С. 215-218.

25. Навроцкий А.И. Многоступенчатое высшее образование: проблемы и перспективы // Научно-методические аспекты совершенствования вузовского образования в условиях многоступенчатой подготовки специалистов: материалы научно-методической конференции. - Х., 1992. - С. 158-164.

26. Навроцкий А.И. Инновационные процессы в жизни высшей школы // Инженерное образование - единство гуманитарного и технического образования. - Х., 1993. - С. 169-170.

27. Навроцкий А.И. Инновации в системе высшего образования Украины глазами преподавателей и студентов // Трансформація вищої освіти: пострадянський варіант. Механізми і фактори трансформації освіти. - Кічкіне,- 2000.

28. Навроцкий А.И. Высшая школа Украины: социальные последствия внедрения нововведений // Суспільство в перехідний період: соціальні проблеми в фокусі соціології. - Кічкіне,2002.

29. Навроцкий А.И. Методы изучения инновационного потенциала личности // Міжнародна наукова конференція „Методологія соціологічних досліджень: проблеми і нові тенденції”. - Мінськ, 2003.

30. Навроцький О.І. Дистанційна освіта: досвід, проблеми, перспективи // Харківські соціологічні читання. Соціокультурні виміри сучасного суспільства. Вища освіта та Болонський процес. - Харків, 2004.

31. Навроцкий А.И. Болонский процесс: „за” и „против” //„Суспільство в перехідний період: становлення громадянського суспільства”; Міжнародна науково-теоретична конференція „Соціологічна наука: стан і перспективи розвитку”. - Брест, 2005.

32. Навроцький О.І. Система „Випускник” як інноваційна технологія // Харківські соціологічні читання. Сучасні освітні практики: відповіді на виклики часу. - Харків, 2005.

Размещено на Allbest.ru