Формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти в Україні (кінець ХІХ – початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

УДК 378.148 (09)

Формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ століття)

13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Барибіна Олена Валентинівна

Харків 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться „14” травня 2007 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 у Харківському національному педагогічному університеті імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29, ауд.216.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2, ауд. № 215 В.

Автореферат розісланий „12” квітня 2007 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Штефан Л.А.

Анотації

Барибіна О.В. Формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ століття). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 - загальна педагогіка та історія педагогіки. - Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, Харків, 2007.

У дисертації вперше цілісно представлено внесок учених, педагогів, методистів і викладачів-практиків кінця ХІХ - початку ХХ століття в розробку проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів. Визначено генезу навчально-інтелектуальних умінь у студентів у зарубіжній та вітчизняній історико-педагогічній думці.

Виявлено ефективні форми, методи та засоби формування навчально-інтелектуальних умінь, які використовувались у практиці вищої школи досліджуваного періоду. Визначено і схарактеризовано умови, за яких відбувалось формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти наприкінці ХІХ - початку ХХ століття.

Систематизовано історико-педагогічний досвід формування у студентів умінь аналізувати, синтезувати, узагальнювати, порівнювати, зіставляти, обґрунтовувати, виділяти головне, раціонально запам'ятовувати, робити висновки. Досліджено подальший розвиток ідеї формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів у вітчизняній педагогічній літературі та визначено шляхи творчого викорстання прогресивного досвіду минулого в сучасних умовах вищої школи.

Ключові слова: навчально-інтелектуальні уміння, студенти, засоби формування, досвід, умови, етапи, тенденції.

Барыбина Е.В. Формирование учебно-интеллектуальных умений у студентов высших учебных заведений в Украине (конец ХІХ - начало ХХ века). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата педагогический наук по специальности 13.00.01 - общая педагогика и история педагогики. - Харьковский национальный педагогический университет имени Г.С. Сковороды, Харьков, 2007.

В диссертации представлено теоретическое обобщение проблемы формирования учебно-интеллектуальных умений у студентов высшей школы в Украине (конец ХІХ - начало ХХ века).

В исследовании изучен вклад выдающихся отечественных педагогов конца ХІХ - начала ХХ века (Х.Алчевская, Н.Бунаков, Н.Корф, С.Миропольский, В.Науменко, А.Ободовский, С.Русова, К.Ушинский и др.) в разработку проблемы формирования учебно-интеллектуальных умений. Установлено, что формирование умений - анализоровать, синтезировать, обобщать, сравнивать, последовательно размышлять, делать логические выводы, педагоги считали необходимым условием умственного воспитания.

Изучение теоретических трудов прогрессивных деятелей высшего образования исследуемого периода (В.Гессен, Н.Кареев, Н.Любимов, Д.Овсяннико-Куликовский, Л.Петражицкий, Н.Пирогов, Н.Сумцов, Л.Толстой, К.Фортунатов и др.) свидетельствует о том, что проблему формирования учебно-интеллектуальных умений у студентов они тесно связывали с проблемами организации учебно-воспитательного процесса в университетах, что обусловило поиски наиболее приемлимых и эффективных для высшей школы форм и дидактических методов обучения учащейся молодежи.

В диссертации сделан акцент на определении сущности методов и способов формирования учебно-интеллектуальных умений в практике высшей школы исследуемого периода (чтение научной, учебной и художественной литературы, периодической прессы, выполнение письменных работ, устных упражнений, проведение научных и обще-образовательных экскурсий, посещение музеев, театров и пр.). Приведены конкретные рекомендации выдающихся педагогов, методистов исследуемого периода относительно формирования у студентов учебно-интеллектуальных умений.

Выявлено, что эффективность формирования учебно-интеллектуальных умений у студентов высших учебных заведений в исследуемый период обусловливалась: учетом специфики учебных дисциплин, реализацией принципов дидактики высшей школы, высоким уровнем профессионально-педагогического мастерства преподавателя ВУЗа, качественным и систематическим контролем за учебно-познавательной деятельностью, методическим обеспечением процесса учебно-познавательной и научно-исследовательской деятельности, созданием высшими учебными заведениями благоприятных условий для плодотворной, творческой и самостоятельной работы учащейся молодежи.

Исследовано дальнейшее развитие идеи формирования учебно-интеллектуальных умений в отечественной педагогической литературе, определены пути творческого использования передового опыта в современных условиях.

Ключевые слова: учебно-интеллектуальные умения, студенты, способы формирования, опыт, условия, этапы, тенденции.

Barybina O.V. Forming Learning-Intellectual Skills in Students of Higher Educational Establishments of Ukraine (the end of the XIXth - the beginning of the XXth century). - Manuscript.

The dissertation for the degree of Candidate of Pedagogical Science, speciality 13.00.01 - General Pedagogics and History of Pedagogics. - Kharkiv G.S.Skovoroda National Pedagogical University, Kharkiv, 2007.

The dissertation provides the first comprehensive study of the contribution of scholars, educators, methodologists and practicing teachers of the end of the XIXth - the beginning of the XXth century to the research of the problem of forming learning-intellectual skills in students. The genesis of students' learning- intellectual skills in the world and national historical pedagogical thought is investigated.

Efficient forms, methods and means of forming learning-intellectual skills incorporated into the practical activity of higher educational establishments of the researched period are singled out. The conditions under which forming students' learning-intellectual skills in higher educational establishments took place at the end of the XIXth - at the beginning of the XXth century are defined and characterized.

Historical pedagogical experience concerning the process of developing in students the skills of analyzing, synthesizing, generalizing, comparing, correlating, substantiating, defining the prominent aspects, rational memorizing, making conclusions is systematized.

The development of the idea of forming students' learning-intellectual skills in modern pedagogical theory is researched. The possibilities and ways of creative use of the progressive experience of the past in current higher educational establishments are worked out.

Key words: learning-intellectual skills, students, means of forming, experience, conditions, stages, tendencies.

навчальний інтелектуальний студентський

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність та доцільність дослідження. В умовах кардинальних змін соціально-економічних відносин та інтеграції України до загальноєвропейського освітнього простору фахова освіта спрямовується на забезпечення професійно-творчої самореалізації особистості, зростання соціальної значущості й престижності знань, формування інтелектуального потенціалу нації як найвищої цінності суспільства. У Державній комплексній програмі „Вчитель”, у законах України “Про освіту” та “Про вищу освіту”, у Національній доктрині розвитку освіти України в ХХІ столітті особлива увага приділяється проблемі створення умов для підготовки висококваліфікованих кадрів, здатних до самостійного наукового пізнання, освоєння, впровадження наукоємних, інформаційних технологій, конкуренто-спроможних на ринку праці.

Розв'язання вказаних завдань певною мірою залежить від вибору й застосування методів та прийомів формування навчально-інтелектуальних умінь, оскільки вони дають змогу майбутнім фахівцям оволодіти інноваційними технологіями навчання, максимально розвинути потенціал творчих здібностей, забезпечити потребу особистості в самоосвіті. Тому в сучасний період розвитку України значну наукову цінність має звернення вчених, практиків до корисного досвіду визначення методів формування навчально-інтелектуальних умінь, який було накопичено у вітчизняній педагогічній думці кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Аналіз історико-педагогічної літератури, творчої спадщини видатних представників зарубіжної та вітчизняної педагогічної думки минулого свідчить про те, що поряд з дослідженням проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді на теоретичному рівні вони пропонували й практичні рекомендації. Отже, провідними вченими, освітянами минулого було порушено чимало актуальних педагогічних питань, серед яких слід виділити такі:

- визначення кола основних навчально-інтелектуальних умінь (П. Каптерєв, Дж. Локк, Я. Коменський, О. Ободовський, С. Русова, К. Ушинський, П. Юркевич та ін.);

- обґрунтування доцільності використання різноманітних форм, методів та засобів для формування в учнівської молоді вказаної групи вмінь (Р. Декарт, М. Квінтиліан, Дж. Райнері, М. Рубакін, В. Самсонов, І. Устінов, Т. Циглер та ін.);

- з'ясування умов ефективності формування в студентів навчально-інтелектуальних умінь у процесі навчально-пізнавальної діяльності (М. Карєєв, Д. Овсянико-Куликовський, Л. Петражицький, М. Пирогов, М. Сумцов, К. Фортунатов та ін.).

Значні потенційні можливості навчально-інтелектуальних умінь розкрито педагогами, які розробляли дидактичне забезпечення процесу навчання в різних типах закладів освіти, зокрема в загальноосвітніх школах (Х. Алчевська, М. Бунаков, П. Каптерєв, М. Корф, С. Миропольський, С. Русова та ін.).

Вивчення плідної педагогічної спадщини провідних та маловідомих учених минулого, а також архівних документів, матеріалів Київського, Харківського, Одеського навчальних округів (статути, звіти, періодична преса тощо) переконало, що вже з перших десятиріч функціонування вітчизняних університетів, особливо в досліджуваний період, з проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді накопичено значний досвід, який набуває актуальності і в наш час.

Суттєвим надбанням зазначеного періоду можна вважати й доведення провідними діячами вищої школи кінця ХІХ - початку ХХ століття (М. Карєєв, М. Любимов, М. Сумцов, О. Потебня, Л. Петражицький, М. Пирогов, К. Фортунатов та ін.) того, що навчально-інтелектуальні вміння є умовою ефективного засвоєння нових знань, поширення світогляду.

У ході дослідження з'ясовано, що формування навчально-інтелектуальних умінь є надзвичайно актуальною сучасною психолого-педагогічною проблемою. Визначення сутності поняття “навчально-інтелектуальні вміння” подано у працях таких учених, як Ю. Бабанський, А. Бобров, В. Гриньова, В. Євдокимов, Т. Ільїна, В. Лозова, В. Паламарчук, О. Савченко, А. Усова, І. Федоренко, М. Холодная та ін.

Окремі аспекти проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді в історико-педагогічному контексті знаходимо у працях сучасних українських учених: В. Вихрущ, Л. Вовк, С. Золотухіної, І. Колесник, О. Микитюка, Н. Пузирьової, О. Сухомлинської, Г. Щетиніної та ін.

Однак аналіз науково-педагогічної літератури свідчить про відсутність історико-педагогічних досліджень, в яких було б систематизовано теорію й узагальнено досвід формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищої школи України кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Таким чином, актуальність проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів в історичній ретроспективі і відсутність досліджень, в яких би вона цілісно розглядалася, зумовили вибір теми „Формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ століття)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано згідно з темою науково-дослідної роботи кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди “Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загально-освітніх та вищих навчальних закладах” (РК №1 - 200199004104). Воно спрямоване на розробку завдань Державної комплексної програми “Вчитель”, Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті.

Тема дисертації дослідження затверджена вченою радою Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (протокол № 5 від 23.12.2004 р.) й узгоджена в Раді з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології Академії педагогічних наук України (протокол № 6 від 14.06.2005 р.).

Об'єкт дослідження - навчальний процес у вищих навчальних закладах освіти України кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Предмет дослідження - теорія і практика формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів ВНЗ України кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Мета дослідження - систематизувати теоретичні ідеї та узагальнити досвід формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищої школи України кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Відповідно до предмета та мети поставлено такі завдання дослідження:

Установити внесок зарубіжних та вітчизняних педагогів досліджуваного періоду в теоретичну розробку проблеми навчально-інтелектуальних умінь.

Визначити етапи й адекватні їм тенденції розвитку ідеї формування навчально-інтелектуальних умінь у студентської молоді й узагальнити досвід формування цієї групи умінь у студентів ВНЗ у процесі навчально-пізнавальної і науково-дослідницької діяльності наприкінці ХІХ - початку ХХ століття.

З'ясувати і схарактеризувати умови формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів овіти в Україні в досліджуваний період.

Методологічну основу дослідження становлять: теорія наукового пізнання, положення філософії про діалектичний взаємозв'язок і взаємозумовленість явищ у суспільстві та необхідність вивчення їх у конкретно-історичних умовах.

Дослідження спирається на принципи науковості, історизму, системності, єдності теорії та практики, зв'язку історії з сучасністю.

Теоретичною основою дослідження є:

- педагогічні ідеї відомих представників зарубіжної педагогіки щодо сутності навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді (А. Дистервег, М. Квінтиліан, Я. Коменський, Дж. Локк, Е. Мейман, Дж. Райнері, І. Песталоцці, Сократ, Т. Циглер, М. Цицерон);

- рекомендації видатних вітчизняних учених, педагогів досліджуваного періоду стосовно форм, методів та засобів формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів (Д. Багалій, В. Гессен, Л. Казанський, М. Карєєв, М. Любимов, О. Міртов, Д. Овсянико-Куликовський, Л. Петражицький, М. Пирогов, О. Потебня, М. Сумцов, І. Устінов, К. Ушинський, К. Фортунатов, К. Яновський та ін.);

- концепції розвитку національної системи освіти і педагогічної думки (В. Вихрущ, Л. Вовк, О. Глузман, О. Джуринський, М. Євтух, Т. Завгородня, С. Золотухіна, І. Зязюн, В. Курило, В. Майборода, О. Попова, М. Стельмахович, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, Л. Штефан, М. Ярмаченко та ін.);

- ідеї, положення сучасних учених-педагогів, дидактів, присвячені проблемі формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів (Ю. Бабанський, А. Бойко, В. Бондар, В. Буряк, В. Гриньова, Т. Ільїна, В. Євдокимов, В. Лозова, І. Лернер, В. Паламарчук, О. Савченко, І. Федоренко та ін.).

Методи дослідження. У процесі роботи використовувались традиційні для історико-педагогічних досліджень методи:

історичні (порівняльно-історичний, історико-структурний, ретроспективний), що дали можливість простежити процес формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти в розвитку та логічній послідовності;

загальнонаукові (аналіз, синтез, порівняння, класифікація, систематизація, узагальнення тощо), які використовувались з метою систематизації теоретичних ідей та узагальнення досвіду теорії і практики формування навчально-інтелектуальних умінь у студентської молоді;

порівняльно-зіставні, що дали змогу проаналізувати архівні матеріали, періодичну пресу, науково-методичні видання та нормативні документи досліджуваного періоду.

Джерельну базу дослідження складають праці видатних зарубіжних та вітчизняних учених, педагогів минулого, сучасних українських та російських педагогів, а також матеріали педагогічної преси означеного періоду. У процесі історико-педагогічного пошуку використано матеріали Центрального державного історичного архіву м. Києва (ЦДІА) (вивчено фонд 707 - Управління київського навчального округу); Державного архіву Харківської області (ДАХО) (використано справи фондів: 200 - Харківське Товариство розповсюдження в народі грамотності; 266 - Канцелярія директора народних училищ Харківської губернії); Державного архіву Волинської області (ДАВО) (вивчено фонд 6 - Луцька чоловіча гімназія Волинської губернії). Досліджувалися фонди відділів рідкісної та рукописної книги: Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки імені М.Горького, наукової бібліотеки Одеського національного університету імені І.Мечникова.

У процесі дослідження було використано матеріали Центральної наукової бібліотеки України Харківського національного університету імені В. Каразіна, Харківської державної наукової бібліотеки імені В. Короленка, державної науково-педагогічної бібліотеки АПН України імені В. Сухомлинського, наукової бібліотеки державного університету імені Ю. Федьковича, Волинської державної обласної універсальної наукової бібліотеки імені О. Пчілки.

Проаналізовано навчальні плани, підручники, програми, дидактичні посібники з педагогіки, періодичну пресу, монографії кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Вивчалися також монографічні праці сучасних авторів, у яких відображено стан освіти в досліджуваний період.

Хронологічні межі дослідження обмежуються кінцем ХІХ - початком ХХ століття, оскільки цей період характеризується позитивними змінами у вітчизняній дидактиці та практиці вищої школи. Нижню межу (кінець ХІХ століття) визначено як період становлення та інтенсивного розвитку дидактики вищої школи, яка займалася вирішенням проблеми інтелектуального розвитку учнівської молоді. Верхню межу (початок ХХ століття) визначено як період реформування системи вищої освіти відповідно до потреб суспільства й стану науки та кардинальних змін у системі вищої освіти, спричинених революційними подіями 1917 року, що сприяли появі значної кількості рекомендацій та методичних розробок для задоволення потреби робітничої молоді в самоосвіті.

Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше здійснено цілісне історико-педагогічне дослідження проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ століття; виявлено внесок видатних зарубіжних та вітчизняних учених, педагогів, філософів, громадських діячів зазначеного періоду в теоретичну розробку проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів (обґрунтування місця і ролі навчально-інтелектуальних умінь у розумовому вихованні, визначення кола навчально-інтелектуальних умінь, методів, засобів і умов їх формування); визначено етапи розвитку ідеї формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів, в основу яких покладено специфіку офіційної політики, загальноуніверситетські статути та рівень розвитку дидактичної науки; узагальнено досвід формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді у процесі навчально-пізнавальної та науково-дослідницької діяльності в досліджуваний період; схарактеризовано умови, які сприяють ефективному формуванню навчально-інтелектуальних умінь у студентів (урахування специфіки навчальних дисциплін, реалізація принципів дидактики вищої школи, високий рівень професійно-педагогічної майстерності викладача ВНЗ, якісний і систематичний контроль за навчально-пізнавальною діяльністью студентів, методичне забезпечення процесу навчання та науково-дослідницької діяльності студентів, а також створення сприятливих для інтелектуальної праці умов тощо).

Набули конкретизації засоби і прийоми формування навчально-інтелектуальних умінь (робота з друкованим матеріалом, використання усних та письмових вправ, поєднання наочності і слова тощо).

До наукового обігу введено маловідомі та раніше невідомі архівні матеріали („Циркуляр Міністерства народної освіти від 6 лютого 1871 р. про вживання заходів щодо залучення більшої кількості студентів університетів до наукових занять.”; „Розпорядження Міністра народної освіти про поліпшення якості підготовки студентів - майбутніх учителів у Київському університеті. 1858 р. та ін.), окремі історичні факти, які дозволяють значно розширити науково-педагогічне уявлення щодо проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентської молоді в Україні в досліджуваний період.

Практичне значення дослідження визначається тим, що отримані в ході наукового пошуку теоретичні положення щодо формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів, фактичний матеріал, досвід провідних педагогів минулого втілено автором у розробку спецсемінару „Формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти в Україні (історико-педагогічний аспект)” для студентів-магістрів, упорядковано та подано як хрестоматію до цього спецкурсу рідкісний історико-педагогічний матеріал, що стосується проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів.

Проаналізований та узагальнений досвід може надати суттєву допомогу на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні у викладанні курсів „Педагогіка”, „Історія педагогіки”, проведенні спецкурсів та спецсемінарів з питань розвитку вітчизняної вищої освіти, а також під час науково-методичного керівництва роботою студентських наукових гуртків та факультативів.

Певною мірою матеріали дослідження можуть бути використані для подальших історико-педагогічних досліджень, написання підручників, посібників, навчально-методичної літератури, під час підготовки курсових і дипломних робіт у вищих педагогічних закладах ІІІ - ІV рівнів акредитації.

Вірогідність та аргументованість наукових положень дослідження та його висновків забезпечується системним аналізом широкого кола історико-педагогічної літератури, архівних документів, виявлених дослідницьких матеріалів, а також застосуванням комплексу методів, адекватних меті, об'єкту, предмету та завданням дослідження.

Апробація і впровадження результатів дослідження в практику. Основні результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри загальної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди (2003-2006 рр.); школи молодих учених (2004 р.); на Міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях: “Наука і освіта - 2004” (Дніпропетровськ, 2004), Сковородинівських читаннях: “Григорій Сковорода і духовне оновлення українського суспільства” (Харків, 2004), “Динаміка наукових досліджень - 2005” (Дніпропетровськ, 2005), “Науковий потенціал світу - 2005” (Дніпропетровськ, 2005).

Публікації. Основні положення та результати дослідження відображено в 12 одноосібних публікаціях, що відтворюють зміст дисертації, з них 9 - опубліковані у провідних наукових фахових виданнях, 3 - матеріали конференції.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел, таблиць. Основний текст дисертації викладено на 164 сторінках, список використаних джерел складає 256 найменувань (із них 24 - архівні справи). Дисертація містить 17 таблиць на 19 сторінках.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність досліджуваної проблеми, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічну основу, методи педагогічного дослідження, висвітлено джерельну базу, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів дослідження, відображено достовірність здобутих результатів та їх апробацію.

У першому розділі „Теоретичні питання формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих навчальних закладів освіти України (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)” виявлено розвиток ідеї формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді в педагогічній думці минулого, визначено внесок видатних зарубіжних та вітчизняних учених, педагогів, філософів, громадських діячів досліджуваного періоду в розробку теорії формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів.

Доведено, що ідея формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді пройшла багатовіковий історичний шлях. Перші спроби віднайти способи формування в молоді умінь аналізувати, послідовно та логічно розмірковувати, обґрунтовувати, робити висновки належать філософам стародавньої Греції - Сократу, Платону, Аристотелю. Більш широкий спектр навчально-інтелектуальних умінь (раціонально запам'ятовувати, усно та письмово викладати думку, чітко визначати точку зору) представлено у працях відомих діячів Римської імперії (М. Квінтиліан, М. Цицерон), які розглядали питання інтелектуального розвитку молоді в тісному зв'язку з теорією ораторського мистецтва.

Досліджувана проблема також знайшла певне відображення у філософсько-педагогічній спадщині представників епохи Відродження - П. Абеляра, Р. Агриколи, М. Лютера, М. Монтеня, Е. Роттердамського та ін.

У ході наукового пошуку з'ясовано, що першість теоретичного обґрунтування методів формування навчально-інтелектуальних умінь („виділяти головне”, „виокремлювати”, „узагальнювати”, „послідовно розмірковувати”, „порівнювати”) належить Р.Декарту („Правила для керівництва розуму”). На необхідність формування саме в юнацькому віці навчально-інтелектуальних умінь („аналіз”, „розкладання цілого на частини”; „розподіл за видами”, „синтез”, „порівняння”, „зіставлення” тощо) вказував Я. Коменський. Поділяючи погляди Я. Коменського, англійский педагог Дж. Локк не тільки доповнив перелік навчально-інтелектуальних умінь (узагальнення, розрізнення, наведення аналогій), а й довів, що оволодіння зазначеними вміннями „допомагає розуму наполегливо та правильно рухатися на шляху до знань”.

Ідеї педагогів минулого отримали подальший розвиток у ХІХ столітті в таких напрямах: пошук ефективних методів формування навчально-інтелектуальних умінь (П. Барт, Т. Гекслі, І. Гербарт, Дж. Мілль, Й. Песталоцці, Дж. Райнері, І. Шилль та ін.), виявлення умов, які сприяють формуванню навчально-інтелектуальних умінь (А. Дистервег, Е. Мейман та ін.), обґрунтування доцільності використання розумових вправ (Дж. Райнері, Т. Циглер, К. Шмідт та ін.), проведення експериментальних психолого-педагогічних досліджень інтелектуального розвитку дитини на основі визначення показників рівня засвоювання знань та навичок (А. Біне, Ф. Гальтон, Дж. Кеттел, Т. Сімон та ін.).

Отже, вважаючи навчально-інтелектуальні вміння необхідною умовою інтелектуального розвитку особистості, зарубіжні вчені, педагоги, філософи минулого не лише визначили основні з них (аналізувати, синтезувати, порівнювати, узагальнювати, виділяти головне, розрізняти, обґрунтовувати, послідовно розмірковувати тощо), а й обґрунтували доцільність формування зазначених умінь, застосовуючи виконання усних та письмових вправ, читання книг, евристичних бесід, проведення спостережень, дослідів, екскурсій тощо.

У ході дослідження встановлено, що в Україні теоретико-практичні засади формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді були закладені братськими школами, зокрема Острозькою, Львівською, Луцькою. У період їх існування основними навчально-інтелектуальними вміннями вважались уміння „правильно читати” та „розуміти прочитане”, „переказувати вивчене напам'ять”, „розмірковувати”, коло яких у подальшому розширилось. Так, за часів діяльності Києво-Могилянської академії до зазначеної групи вмінь відносили „уміння доводити власні переконання”, „спростовувати аргументи опонента”, „виводити силогістичні судження”, „уважно читати та аналізувати твори найкращих авторів”, „запам'ятовувати”, „робити логічні та послідовні висновки” тощо.

З'ясовано, що вже у 30-х рр. ХІХ століття спостерігалися спроби адаптації зарубіжного досвіду формування в учнів „ясності уявлень та понять”, „удосконалення здібності правильно та послідовно висловлювати думку”, „підвищення уважності” до умов вітчизняних загальноосвітніх шкіл.

Проведений науковий пошук дозволяє констатувати, що наприкінці ХІХ - початку ХХ століття досліджувана проблема отримала свій інтенсивний розвиток. Провідні педагоги зазначеного періоду (М. Алексєєв, Х. Алчевська, М. Бунаков, П. Каптерєв, М. Корф, С. Миропольський, Д. Овсянико-Куликовський, М. Пирогов, Н. Румянцев, С. Русова, К. Ушинський, А. Шрюмпель, П. Юркевич та ін.) визнавали необхідною умовою розумового виховання формування навчально-інтелектуальних умінь, завдяки яким у дитини збуджується здібність до систематизації та упорядкування знань, закладається міцний фундамент для формування світогляду, спострегігається перехід від механічного засвоєння понять до їх осмислення.

Розуміючи під „навчально-інтелектуальними вміннями” вміння виділяти головне, порівнювати, відрізняти суттєве від другорядного, знаходити спільне й відмінне між предметами, осмислено читати, чітко, послідовно та в логічному порядку викладати думку, а також раціонально розподіляти свої сили, педагоги наполягали, щоб в основі їх формування була „логічна освіта”.

Об'єктивна потреба суспільства у кваліфікованих фахівцях, яка склалася в зазначений період, вимагала перегляду завдань та змісту вищої освіти, вдосконалення форм, методів і засобів навчання. Це зумовило появу значної кількості теоретичних розробок учених-педагогів ВНЗ у цьому напрямі, присвячених проблемі формування навчально-інтелектуальних умінь у студентської молоді. Так, досліджувана проблема знайшла своє відображення у працях найбільш відомих діячів вищої освіти (В. Гессен, П. Казанський, М. Карєєв, П. Милославський, Л. Петражицький, М. Пирогов, О. Потебня, О. Росславський-Петровський, М. Сумцов, К. Фортунатов, К. Яновський та ін). Визначаючи завдання вищої школи як „задоволення інтелектуальних потреб суспільства”, вчені-педагоги широко обговорювали питання заснування та розвитку особливої галузі педагогічної науки - університетської дидактики, мета якої, за їхнім глибоким переконанням, полягала у „формуванні розуму та характеру молоді на основі найдосконаліших зразків наукового мислення”.

Значний інтерес учених-педагогів (В. Вернадський, М. Мензибір, О. Павлов, О. Столєтов, М. Умов та ін.) до проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді був викликаний існуванням певних недоліків у загальному розитку учнів, які вступали до вищих закладів освіти: „неточність у мисленні та спостереженні”, „ускладнення під час оперування абстрагованими поняттями”, „нездібність до узагальнень”, „невміння відрізнити головне від другорядного” „незвичка до критичної оцінки чужих думок та слів”, „відсутність уміння викладати складно і зрозуміло свої та чужі думки як в усній, так і в письмовій формі”, „нездібність до самостійних занять без керівника”, „вкрай обмежений розумовий світогляд”, „невміння користуватися літературним матеріалом” тощо.

У дисертації виявлено, що в досліджуваний період прогресивними діячами вищої школи було визначено дієві шляхи виправлення цих недоліків („підняття інтелекту учнівської молоді на рівень науково-критичного мислення”, залучення студентів до „науково-емоційного” життя університетів), а також теоретично обґрунтовано умови, які мали забезпечити процес формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів протягом їхнього навчання в університеті (вчасний перехід від загальної до спеціальної освіти, побудова навчально-пізнавальної діяльності на наукових традиціях університету, створення вищими закладами освіти „стимулів для сумлінного використання студентами принципів автодидактики”, тобто формування у студентської молоді прагнення до активної і самостійної діяльності тощо).

Нові суспільні завдання щодо підготовки кваліфікованих фахівців призвели до зміни методів викладання та організації навчального процесу. Установлено, що саме в досліджуваний період розгорнулася гостра дискусія щодо ефективності лекції як „школи мислення”. У дисертації наведено аргументи прихильників цієї форми навчання (В. Гессен, М. Карєєв, А. Фортунатов та ін.), які вказували, що саме вона дозволяє „роз'яснити основні поняття, найбільш важливі істини”, „розвинути живий хід думок”, „застосовувати аналітичний метод викладання, наочність”, „спрямовувати думку до загального, до цілого”, а також їхніх опонентів (Л. Казанський, М. Пирогов, Л. Толстой, К. Фортунатов та ін.), які були переконані в тому, що „урок, тобто розмова із запитаннями та відповідями з обох сторін, є нормальною формою спілкування викладача та студента у вищій школі ніяк не менше, ніж у середній”. Ученими-педагогами було визначено оптимальне для інтелектуального розвитку молоді співвідношеня лекційних та практичних занять, зокрема доведено, що практичні заняття мають корегувати неминучі недоліки домінуючого лекційного методу викладання.

Вивчення офіційно-нормативних документів (циркулярів, урядових постанов), а також суспільно-політичної ситуації, що склалася в досліджуваний період, дало змогу визначити чинники, які вплинули на розвиток дидактики вищої школи, зокрема на процес формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вітчизняних університетів ХІХ - початку ХХ століття, серед яких прийняття загальноуніверситетських статутів та масовий громадсько-педагогічний рух у країні були пріоритетними.

У роботі доведено, що ідея формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів розвивалась динамічно, на кожному з етапів вона мала свою специфіку в меті, завданнях, формах, методах, а також в умовах її реалізації. Перший етап (1863-1883 рр.) - етап розвитку ідеї формування навчально-інтелектуальних умінь в умовах реформування та демократизації системи вищої освіти, переважно у практиці вищої школи; йому було притаманне з'ясування провідної ролі навчально-інтелектуальних умінь у розумовому вихованні та визначення чітких завдань, які здійснювались у процесі розвитку інтелектуальних здібностей, сприяючи всебічному й гармонійному формуванню особистості.

Другий етап (1884-1904 рр.) - етап інтенсивного розвитку теоретичних досліджень проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів, увпровадження у практику вищої школи новаторських педагогічних ідей щодо вдосконалення форм, методів та засобів їх формування (часткова заміна лекцій репетиціями, бесідами, опитуванням тощо). Ускладненням мети і завдань інтелектуальної освіти молоді (формування цілісного та упорядкованого світогляду, прищеплення прагнення до самостійного здобуття знань, викорінювання звички до пасивного та догматичного мислення) пояснювалось місце навчально-інтелектуальних умінь у розумовому вихованні, які водночас розглядались і як результат, і як знаряддя інтелектуального розвитку. Посилення професійної підготовки студентів в умовах так званого „антилекційного руху”, який був характерним для означеного періоду, забезпечувало формування навчально-інтелектуальних умінь шляхом збільшення кола навчальних дисциплін та поглиблення спеціалізації, розширення організаційних форм навчання (практичні та лаботаторні заняття, виконання самостійних, творчих, науково-дослідних робіт, загальноосвітні та спеціальні екскурсії), удосконалення методів (аналітичний, синтетичний, догматичний, проблемний) та засобів їх формування.

Третій етап (1905-1917 рр.) - етап суперечностей, спричинених невідповідністю між прогресивними вимогами науки й організації викладання та реакційною політикою уряду. Цей етап характеризувався „залученням” учнівської молоді в суспільно-політичний рух, руйнацією прагнень студентів до самостійності, творчості та ініціативності у процесі навчально-пізнавальної і науково-дослідницької діяльності; розвитком педагогічної теорії, що виявилась у збільшенні кількості науково-педагогічних розробок проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів.

Отже, підкреслюючи необхідність формування умінь інтелектуальної праці, провідні вітчизняні педагоги і відомі діячі вищої школи дослідженого періоду визначили їх місце і роль у розумовому вихованні, схарактеризували коло основних навчально-інтелектуальних умінь, обґрунтували форми, методи, засоби й умови їх формування.

У другому розділі „Досвід формування у студентів навчально-інтелектуальних умінь у педагогічній практиці вищої школи наприкінці ХІХ - початку ХХ століття” на підставі вивчення широкого кола історико-педагогічної літератури, архівних матеріалів, статутів, періодичної преси виявлено і схарактеризовано спектр навчально-інтелектуальних умінь, форми, методи, засоби й умови їх формування у практиці вищої школи в досліджуваний період; накреслено шляхи творчого використання позитивного досвіду формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді в сучаних умовах.

У ході наукового пошуку з'ясовано, що в зазначений період формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів відбувалось у процесі навчально-пізнавальної та науково-дослідницької діяльності. Доведено, що у практиці вітчизняних університетів [(Імператорський Харківський університет, Імператорський університет Святого Володимира (м.Київ), Імператорський Новоросійський університет (м.Одеса)] широко використовувались різноманітні організаційні форми навчання, які мали значні можливості для формування навчально-інтелектуальних умінь в учнівської молоді:

- лекції, на яких застосовувалися аналітичний, синтетичний, догматичний, проблемний методи викладання, що значною мірою сприяло формуванню у студентів умінь узагальнювати, виділяти головне, робити висновки, тривалий час утримувати увагу, стисло та змістовно записувати інформацію. Рівень сформованості навчально-інтелектуальних умінь залежав, з одного боку, від здатності студентів активізувати власну розумову діяльність на лекції, а, з іншого, - від високого рівня володіння викладачем педагогічною майстерністю;

- репетиції, співбесіди, консультації, що давали змогу формувати вміння аналізувати, чітко формулювати думку, робити висновки, відповідати на запитання, оскільки проходили у вигляді бесід, опитувань;

- практичні заняття, які сприяли формуванню вмінь обґрунтовувати, доводити, стисло викладати сутність питання, наводити приклади, порівняння, виокремлювати суттєве від другорядного, чітко висловлювати думку, аналізувати явища, узагальнювати поодинокі приклади, визначати головні положення, досліджувати проблему з різних точок зору. Ефективність цієї форми занять забезпечувалась використанням наочних (плакати, схеми, таблиці, малюнки на дошці тощо) та практичних методів навчання (усні та письмові вправи, проведення дослідів, спостережень) і залежала від володіння студентом навичками самостійної роботи;

- екскурсії, що дозволяли формувати вміння запам'ятовувати, аналізувати побачене, робити припущення та висновки, досліджувати питання в межах завдання, порівнювати існуючі точки зору, обґрунтовувати, наводити заперечення, установлювати зв'язки з попередніми поглядами тощо.

У дисертації підкреслено і схарактеризовано освітньо-виховні можливості:

- науково-дослідної роботи в гуртках, що передбачала проведення групових та загальних зборів, у процесі яких обговорювалися актуальні питання науки, заслуховувалися доповіді, промови. Це сприяло формуванню у студентів умінь аналізувати, синтезувати, узагальнювати, обґрунтовувати, доводити тощо.

- друкованих засобів інформації, які, з одного боку, вимагали сформованості у студентів певних навчально-інтелектуальних умінь (аналіз, синтез, узагальнення, виокремлення головного, порівняння), а, з іншого, - забезпечували оволодіння вміннями „переказати події, які висвітлювалися”; „виокремлювати та добре знати аргументи”, які наводив автор; „обґрунтовано та розсудливо розвинути хід думок автора”; „гарно переказати та проаналізувати зміст прочитаної книги”.

У процесі дослідження виявлено, що формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти відбувалось завдяки врахуванню специфіки навчальних дисциплін, що дозволяло, наприклад, предметам історико-філологічного спрямування озброювати студентів уміннями зіставляти та порівнювати історичні факти, аналізувати суспільно-політичні й економічні процеси, робити послідовні логічні висновки, прогнозувати, „інтелектуально відновлювати те, про що свідчать документальні пам'ятки”, „викладати факти в їхньому послідовному органічному зв'язку” (М.Сумцов); у ході вивчення природничих наук - оволодівати аналітичними та синтетичними методами роботи думки, вміннями узагальнювати результати, отримані під час проведення дослідів, „вгадувати, вбачати аналогії”, “простежити думку в усіх її найдрібніших наслідках, які випливають із загального положення, передбачити всі можливі суперечності” (К.Тімірязєв).

Крім того, у дисертації визначено, що ефективність формування навчально-інтелектуальних умінь у студентської молоді, забезпечувалася реалізацією таких умов:

дотриманням принципів дидактики вищої школи (науковості та швидкого темпу у навчанні, посильності та доступності, самостійності, позитивного емоційного фону процесу навчання та поваги до особистості студента, академізму, виховального навчання), які справедливо вважалися підґрунтям ефективної інтелектуальної праці учнівської молоді, оскільки дозволяли „наштовхнути студентів на самостійну роботу” (М.Карєєв), „закласти фундамент міцних знань та нових поглядів на життя” (М.Сумцов);

високим рівнем професійно-педагогічної майстерності викладача ВНЗ, що проявлялась у володінні прийомами ораторського мистецтва, методиці організації індивідуальних розмов, створенні сприятливої інтелектуальної атмосфери (Д. Багалій, С. Богородський, М. Карєєв, М. Любимов, Д. Мендєлєєв, Л. Петражицький, М. Пирогов, О. Потебня, Є. Редін, М. Сумцов, К. Фортунатов та ін.), забезпечуючи міцне та свідоме засвоєння студентами навчального матеріалу;

методичним забезпеченням процесу навчально-пізнавальної та науково-дослідницької діяльності студентів (розробка викладацько-професорським складом ВНЗ ефективних навчальних програм, спеціалізованих курсів, методичних посібників, що відображали досягнення та розвиток науки тощо);

створенням у вищих навчальних закладах сприятливих умов для плідної, творчої та самостійної праці учнівської молоді, що вимагало скорочення об'ємних обов'язкових навчальних програм, узгодження навчальних планів з інтересами та потребами студентів;

якісним та систематичним контролем за навчально-пізнавальною діяльністью студентів, який сприяв формуванню серйозного ставлення учнівської молоді до занять й опосередковано впливав на виховання певних якостей, а саме: чіткості, відповідальності, самостійності.

У ході наукового пошуку також було виявлено фактори, які негативно впливали на процес формування навчально-інтелектуальних умінь у студентської молоді: важкий економічний стан країни, студентські страйки, спрямовані проти існуючого суспільно-політичного устрою, „занурення” університетів у політичну боротьбу.

Порівняльний аналіз теоретичних ідей та досвіду формування навчально-інтелектуальних умінь у досліджуваний період переконав, що практика вищої школи вказаного періоду використовувала більш широку палітру форм, шляхів, методів та засобів формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти, що дає право на висновок про випереджальний характер практичної дидактики вищої школи відносно її теорії (таблиця, с. 15).

У дисертації простежено подальший розвиток ідеї формування навчально-інтелектуальних умінь. Так, розбудова нової освітньої системи (20-ті рр. ХХ ст.), об'єктивна потреба в підготовці наукових кадрів із середовища робітничого класу, формування в молоді вмінь та навичок наукових досліджень, а також низький рівень народної освіти та малограмотність дорослого населення спричинили появу низки праць у галузі педагогічної науки, зокрема дидактики. У них подано:

розробку конкретних методик формування умінь стисло, лаконічно викладати думку на папері й чітко та ясно висловлювати її, складати аналітичний, синтетичний та динамічний плани письмової роботи тощо (О. Міртов, І. Устінов та ін.);

проблему поєднання інтелектуального розвитку молоді з підготовкою до активної трудової діяльності (А. Макаренко);

характеристику кола навчально-інтелектуальних умінь („уміння думати - зіставляти, порівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле”, „виділяти логічно закінчені частини в прочитаному, установлювати взаємозв'язок і взаємозалежність між ними”, „робити попередній логічний аналіз тексту в процесі читання” й деякі інші) та пропозиції щодо методів їх формування: спостереження, дослідження, спеціальні завдання, спрямовані на розвиток мислення, ґрунтовне запам'ятовування визначень, правил, висновків, на основі аналізу фактів живої мови тощо (В. Сухомлинський).

Інтенсивний розвиток досліджуваної проблеми спостерігався в педагогічній теорії кінця ХХ століття, що засвідчують: визначення сутності навчально-інтелектуальних умінь у педагогічній теорії (А. Бобров, В. Буряк, В. Гриньова, В. Євдокимов, В. Лозова, В. Паламарчук, О. Савченко, А. Усова, І. Федоренко та ін.); з'ясування ефективних форм та методів формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів (О. Бульвінська, А. Гудимова, Т. Майстренко, В. Слободян, О. Федоренко та ін.).

Намічено шляхи актуалізації ідей минулого у практиці сучасної вищої школи: включення студентів до навчально-пошукової діяльності, розробки освітніх проектів, упровадження в систему контролю виконання студентами творчих завдань, стимулювання студентської науки, забезпечення взаємозв'язку „освіта -наука - виробництво”, інтеграція навчальних дисциплін, доповнення вибіркової частини планів спецкурсами, спецсемінарами цією тематикою, удосконалення практики студентів-магістрів з огляду на досліджувану проблему тощо.

Узагальнення результатів історико-педагогічного дослідження дало можливість зробити такі висновки:

У дисертації вперше цілісно досліджено актуальну історико-педагогічну проблему формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ століття.

1. Установлено, що внесок видатних зарубіжних та вітчизняних учених, педагогів, філософів, громадських діячів досліджуваного періоду в теоретичну розробку проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів полягає у визнанні провідної ролі навчально-інтелектуальних умінь у розумовому вихованні учнівської молоді, визначенні спектру основних умінь, необхідних у процесі навчально-пізнавальної діяльності (аналізувати, синтезувати, узагальнювати, порівнювати, працювати самостійно, грамотно, чітко та послідовно викладати думку, виділяти головне, порівнювати, відрізняти суттєве від другорядного, знаходити спільне і відмінне, уважно слухати, осмислено читати, міцно запам'ятовувати, раціонально розподіляти свої сили), ствердженні необхідності формування навчально-інтелектуальних умінь за допомогою спеціальних розумових вправ, обґрунтуванні методів (аналітичний, синтетичний, генетичний, сократичний та ін.), засобів (робота з друкованим матеріалом та ін.) та умов їх формування (вчасний перехід від загальної до спеціальної освіти, побудова навчально-пізнавальної діяльності на наукових традиціях університету, створення вищими закладами освіти „стимулів для сумлінного використання студентами принципів автодидактики”, тобто формування у студентської молоді прагнення до активної і самостійної діяльності).

2. Визначено етапи розвитку ідеї формування у студентів навчально-інтелектуальних умінь у досліджуваний період:

І етап (1863-1883 рр.) - етап розвитку ідеї формування навчально-інтелектуальних умінь в умовах реформування та демократизації системи вищої освіти, переважно в практиці вищої школи; йому було притаманне визначення провідної ролі навчально-інтелектуальних умінь у розумовому вихованні та з'ясування чітких завдань, які реалізувались у процесі розвитку інтелектуальних здібностей, а також всебічному й гармонійному формуванні особистості.

ІІ етап (1884-1904 рр.) - етап інтенсивного розвитку теоретичних досліджень проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів; упровадження у практику вищої школи новаторських педагогічних ідей щодо вдосконалення методів та засобів формування зазначених умінь (часткова заміна лекцій репетиціями, бесідами, опитуванням тощо); посилення професійної підготовки студентів, яка забезпечувала формування досліджуваних умінь шляхом збільшення кола навчальних дисциплін, поглиблення спеціалізації, розширення форм організації навчально-пізнавальної діяльності.

ІІІ етап (1905-1917 рр.) - етап суперечностей, спричинених невідповідністю між прогресивними вимогами науки й організації викладання та реакційною політикою уряду. Цей етап характеризувався „залученням” учнівської молоді в суспільно-політичний рух, руйнацією прагнень студентів до самостійності, творчості та ініціативності у процесі навчально-пізнавальної та науково-дослідницької діяльності; розвитком педагогічної теорії, що засвідчується збільшенням кількості науково-педагогічних розробок проблеми формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів.

3. Установлено, що формування навчально-інтелектуальних умінь у студентів вищих закладів освіти досліджуваного періоду здійснювалося у процесі навчально-пізнавальної та науково-дослідницької діяльності. Порівняльний аналіз теоретичних ідей та досвіду формування зазначених умінь переконав, що практика вищої школи досліджуваного періоду використовувала більш широку палітру методів навчання, які сприяли формуванню навчально-інтелектуальних умінь у студентів, а саме: словесні (бесіда, лекція, доповідь, промова тощо); наочні (плакати, схеми, таблиці, демонстрація дослідів тощо); практичні (написання творів, рефератів, тез, підготовка доповідей, промов, проведення спостережень, лабораторних дослідів тощо). З'ясовано, що робота з друкованими засобами інформації, з одного боку, вимагала сформованості у студентів таких навчально-інтелектуальних умінь, як аналіз, синтез, узагальнення, виокремлення головного, порівняння тощо, а, з іншого, - забезпечувала опанування ними умінь сприймати текст, аналізувати прочитане, виділяти головне, стисло переказувати, робити узагальнюючі висновки, порівнювати різні точки зору тощо.

...