Методика викладання Олександра Довженка в 11-му класі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методика викладання Олександра Довженка в 11-му класі

1. Життєвий і творчий шлях О. Довженка

довженко зачарований кіноповість творчий

«Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», - так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: він належить вічності, а його надбання - світовій культурі. А він - невід'ємна частка могутньої світової культури, світосяйний геній українського народу.

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. у селі Сосниця на Чернігівщині. За переказами, його предки прибули у цей край з Полтавщини. Офіційні документи засвідчують, що рід Довженків був великий. Дід Семен - з останніх українських чумаків. У батьків майбутнього письменника - Петра Семеновича й Одарки Єрмолаївни - було 14 дітей, але дванадцятеро з них одне за одним померли. Залишилися тільки Сашко й Поліна. У згадках про дитинство в уяві Олександра Довженка завжди поставали «плач і похорон».

Довженко любив матір, про яку писав: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Син ріс слухняним і працьовитим, допомагав батькам, багато читав. Формування характеру майбутнього письменника і кінорежисера відбувалось під впливом чарівної української природи: мальовнича Десна і «казкова сіножать» на ній назавжди викарбувалися в пам'яті митця.

Вчився Довженко у Сосницькій початковій школі, а згодом - у вищій початковій школі. Навчання хлопчикові давалося легко - він був відмінником. Хлопець зростав мрійливим, схильним до споглядальності: життя, як тоді йому здавалось, йшло у двох вимірах - реальному й уявному.

У 1911 р. Олександр Довженко вступив до Глухівського учительського інституту, а з 1914 по 1917 pp. Довженко працює викладачем вищої школи у Житомирі. Він плекав надію стати художником, тому брав приватні уроки. Одружився з учителькою Варварою Семенівною Криловою. З 1917 по 1919 pp. вчителює й навчається у Київському комерційному інституті.

У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни: боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі. У роки німецької і польської окупації був у складі 3-го полку армії УHP, працював у Житомирській губнаросвіті секретарем і завідувачем відділу мистецтв, згодом - комісаром театру імені Тараса Шевченка.

Починаючи з 1920 р. Довженко - в лавах більшовицької партії. А з 1921 по 1923 pp. перебуває на дипломатичній роботі завідувача загальним відділом при українському посольстві у Варшаві, у Берліні перебував на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР. Тут він вступив до приватної художньої майстерні професора Еккеля й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва. До Києва Довженко приїжджає з наміром вчителювати і продовжувати навчання. Стає студентом природничого факультету університету і водночас слухачем Академії мистецтв.

3 1923 р. переїхав до Харкова й незабаром став відомим як художник - ілюстратор газети «Вісті ВУЦВК», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та ВАПЛІТЕ.

У 1925 р. в сім'ї Довженка сталася біда - захворіла дружина, Варвара. У неї був туберкульоз кісток і вона вже не могла пересуватися самотужки. На всіх її надіях було поставлено хрест, і на родинному щасті з Довженком - теж. Добре знаючи чоловіка, Варвара розуміла, що під час вибору на перший план він поставить своє покликання. Тож, за традиційною версією, Варвара благородно відпустила свого чоловіка, щоб не бути йому тягарем, не перешкоджати поступові у світле й велике майбутнє. Впродовж 1926-1933 pp. Олександр Довженко працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. Одеська кінофабрика на той час була основною в республіці з випуску українських кінофільмів. Там з'явилися й перші фільми молодого кіномитця - кінокомедії «Вася - реформатор» та «Ягідка кохання». Керівництво кінофабрики обидва фільми забракувало, але режисер Довженко не впав у відчай, а продовжив творчі пошуки. У цей період на Одеській кінофабриці Олександр Петрович познайомився з молодою кіноактрисою Юлією Солнцевою.

З 1929 р. Довженко працює на Київській кінофабриці, викладає на режисерському курсі у Київському кіноінституті.

У 1930 р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка принесла митцю світову славу. Разом зі своїм оператором Д. Демуцьким він виїхав за кордон. Відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію.

На екранах країни і за кордоном виходять його німі фільми - «Сумка дипкур'єра», «Звенигора», «Арсенал». Фахівці досі дивуються талантові кіно - майстра, який, знімаючи «Звенигору», зумів вмістити на 1799-ти метрах кіноплівки мало не всю історію України!

У 30-х pp. Олександр Довженко вже був всесвітньо визнаним самобутнім кінорежисером, основоположником поетичного кіно, митцем світового рівня. Його високо оцінив Чарлі Чаплін, назвавши єдиним в слов'янському світі великим митцем, мислителем і поетом.

«Землею» Довженко завоював цілий світ, але до США тодішня влада його не пустила. Успіх був колосальний, саме за те партідеологи й підрізали творчі крила майстра. В пресі стали з'являтися розгромні статті на фільми вже всесвітньо відомого кінорежисера. Наприклад, «Известия» опублікували фейлетон Дем'яна Бедного, в якому той назвав «Землю» «куркульською кінокартиною». Це був ніби удар в спину. Геніальний митець відразу посивів і постарів. «Я хотів був умерти», - визнавав Довженко. Незабаром фільм зовсім заборонили. Згодом між Довженком і Бєдним відбулися незвичайні зустрічі. Дем'ян Бедний розкаявся у своїй критиці…

У 1932 р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм», де почав працювати з 1933 р. У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна…

У 1939 р. вийшов на екрани «Щорс». Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна…

Але настало розчарування митця у високих комуністичних ідеалах, похитнулася навіть фанатична віра у Сталіна, якого Довженко в жодному зі своїх фільмів так і не показав. Наступні фільми за його кіноповістями були поставлені у Москві вже після його смерті дружиною митця. Виняток - «Україна в огні» і ще два фільми - «Битва за нашу Радянську Україну» і «Перемога на Правобережній Україні».

Упродовж 1941-1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись!», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні». Цей твір був Сталіном заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну.

Війна внесла свої жорстокі корективи в долю художника, він був змушений виїхати в Ашхабад, хоча рвався на фронт. На початку 1942-го приїхав до Воронежа, де містився штаб Південно-Західного фронту.

У 1943 р. фронт зупинився на кордоні України. Полковника Довженка часто можна було бачити серед бійців. Він був на передовій під Харковом, Києвом. У селі Померках читав кіноповість «Україна в огні» Хрущову. Той схвально відгукнувся про твір, але невдовзі різко змінив свою думку, оскільки генсеку Сталіну він не сподобався.

31 січня 1945 р. Довженко записав: «Сьогодні роковини моєї смерті… Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягара неправди й зла…».

Після війни Довженкові як «затятому націоналісту» не дозволяли жити в Україні. Проти його повернення було партійне керівництво України.

За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після кіноповісті «Україна в огні».

Упродовж 1949-1956 pp. на кіностудії «Мосфільм» Довженко пише кіноповість «Мічурін», знімає документальний фільм «Країна рідна», робить начерки епопеї «Золоті ворота» і, як професор, читає лекції у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Він написав кіносценарій «Прощай, Америко», ряд статей з кіномистецтва, закінчував кіноповість «Антарктида».

У 50-х pp. розпочинається будівництво Каховської ГЕС, і письменник, задумавши фільм про цю подію, їде до Каховки, спостерігає за ходом робіт, спілкується з інженерами, вченими, збирає матеріал.

У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна». У цей час була завершена й «Поема про море».

У листопаді розпочались зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопада 1956 р. Олександр Довженко раптово помер.

Дружина митця Юлія Солнцева, яка була його другом і помічником, завершила і відтворила на екрані те, що було задумом Олександра Довженка. «Зачарована Десна», «Повість полум'яних літ», «Поема про море».

Незадовго до своєї смерті Довженко просив у влади дозволу поховати його в Києві, але йому відмовили. Після смерті чоловіка Юлія Солнцева знову звернулась до влади з проханням про поховання Олександра Петровича в Україні, але й це звернення залишилось без відповіді.

Грошей на похорон не було. На ощадній книжці Довженка зберігалось усього 32 рублі, ховали його за державний кошт.

Попрощатись із великим митцем в Москві, в Будинку літераторів, прийшли Б. Ліванов, Б. Андреев, Д. Шостакович. Довженко лежав на старовинній українській плахті, наряджений у вишивану білу сорочку. В залі була й група українських письменників, яка поклала до ніг великого земляка сніп жита, українську землю, яблуко…

Довженко похований на Новодівичому кладовищі, де на його могилі встановлений пам'ятник роботи скульптора Віри Мухіної.

2. «Зачарована Десна» - казка генія про власне дитинство. Проблематика та автобіографічність твору. Характери

Шедевром творчості Довженка є «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання, тим, що він давно сумував за рідною землю і своїм дитинством.

Задум написати твір виник у Довженка ще в роки Другої світової війни. Про це він говорить у листах до рідних, у «Щоденнику», маючи намір видати таку книжку, яка була розрадою для людей. Про свій намір письменник уже чітко заявляє 30 березня 1948 р. Проте «Зачарована Десна» з'явилася лише в 1955 р., за рік до його смерті.

Кіноповість «Зачарована Десна» - твір новаторський за художньою формою та за постановкою і розв'язанням проблем. Автор намагається дослідити, які основні фактори формування людської особистості, у чому духовне джерело справжнього таланту, яка роль праці в житті людини. Новаторським цей твір можна назвати ще й тому, що Довженко висвітлює глибокі філософські категорії, серед яких: шляхи народу й людини до щастя, прекрасне й потворне в житті, покликання, сутність людини, її можливості, добро і зло, життя і смерть.

«Зачарована Десна» - автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про перші дитячі радощі, і і чари перших захоплень дитячих, про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла - неперевершеного косаря.

Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми - про «тяжкі кайдани неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим - багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак.

Автор переконливо довів, що дитинство - найщасливіший і водночас найвирішальніший час в житті кожного. Те, якою зросте людина, залежить від багатьох факторів, які впливають на неї в перші роки життя, коли формуються її смаки, принципи та переконання. Отже, із «Зачарованої Десни» ми можемо дізнатися не лише про дитячі роки Довженка, а й про дитинство тисяч селянських дітей, що зростали в радості навпіл із горем та печаллю.

Оповідач у творі - сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті - маленький Сашко. Відповідно й розповідь має двоплановий характер. Перший план - це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості, другий - філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Саме в роздумах найбільше розкривається літературна особистість автора. Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що випадає на її долю.

Письменник прекрасно знав народний побут, звичаї, духовний світ селянина, його психологію. Можна сказати, що «Зачарована Десна» - своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX - початку XX століть.

Темою кіноповісті «Зачарована Десна» є спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв'язок з народом і рідною землею.

Митець закликає любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що дав тобі твій народ, що робить людину духовно багатою та щасливою, не забувати про свої корені, бути гідним сином своїх батьків, свого народу - така ідея кіноповісті.

У публіцистичному відступі звучить гнівний осуд фашизму, війни.

Якщо брати в широкому плані, то прочитується й ідея вічності життя, вічності людського роду й народу, який пройшов через страхітливі випробування далекого й не дуже далекого минулого.

Особливістю кіноповісті «Зачарована Десна» можна вважати відсутність чіткого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою.

Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом джерел - фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип «нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій»

Композиція кіноповісті «Зачарована Десна» являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка.

У творі можна виділити окремі новели, ліричній публіцистичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, в яких формувався світогляд майбутнього митця.

Особливості композиції «Зачарованої Десни» зумовлені ще й жанром твору - кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна «кадрів», планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору авторської сповіді.

У кіноповісті «Зачарована Десна» зображено народні, виразно національні характери. Твір пройнятий народним гумором, глибоким ліризмом, письменник по-філософськи осмислює духовні джерела свого народу.

Через призму спогадів маленького Сашка постають і спогади про повінь, коли батько Сашка безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було «жарко од труда і весело».

Ніжності маленький Сашко вчився у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею «кувала розлуку».

Здавалось, що вся народна мудрість і доброта була зібрана в дідові Семенові. Хлопчикові подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: «Добра людина поїхала, дай їй бог здоров'я».

Дід був прекрасним оповідачем: заворожував онуків своїми казками. У прадіда Тараса «голос… був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро».

Філософськи осмислюючи свої дитячі роки, О.П. Довженко переконує читача, що саме в дитинстві криються джерела становлення кожної особистості. А сам письменник завдяки чарівній Десні і рідним людям впродовж усього життя «не втрачав щастя бачити… зорі навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах».

2.1 Краса людини і природи у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

У кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» поетично відображене духовне багатство простих людей, їхня моральна велич, тверезість мислення, тонкий гумор. Вони народилися на цей світ для добра, праці та любові; вони черпали добро і любов зі своєї рідної матері-землі.

Замилування красою людини і природи, пронизує кожен рядок незабутньої «Зачарованої Десни». У «Щоденнику» письменник писав: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучасному, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса - верховний вчитель».

Сашко дуже захоплюється красою природи, яка його оточує. Тому в повісті багато описів-пейзажів. Рослини, які мати посадила біля хати й на городі, здаються йому надзвичайно великими, такими, що в них можна сховатися. Хлопчик росте в селі, поряд із землею, і тому кожна жива травинка хвилює його: «Ото як вийти з сіней та подивитись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною!»

Сашко глибоко шанує й поважає своїх батьків. Мати від Бога наділена любов'ю до рослин: - «Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість». Батько - сильний і привабливий: «Багато я бачив гарних людей, але такого, як батько, не бачив» Це був неписьменний, але розумний, порядний і чесний чоловік.

Батькові властива роздвоєність: богатирська сила і людське безсилля; краса душі, тіла і потворність одягу, звичок тощо. Наприклад: «З усіх старців батько визнавав тільки одного - Кулика. І хоч Кулик, одягнений у чемерку і великі незносимі чоботи, здавався зовні багатшим від батька, він не жалів для нього милостині і ніколи не образив його словом. Батько шанував у Куликові зовнішню пристойність митця.

Довженкові батьки приваблюють нас своєю душевною красою. Це звичайні, прості, бідні люди, в житті яких переплітаються радість і лихо. Але вони люблять рідну землю, допомагають один одному, залишаються гуманними. Приклад - епізод, коли в родині Сашка помирають від пошесті четверо його братів. Це, на мою думку, один із найбільш хвилюючих моментів повісті. Батьківське горе не можна було ні з чим порівняти: мати була напівмертва, а батько загнав коней по дорозі додому, коли дізнався, що його діти вмирають від невідомої хвороби. Страшне лихо, але він не втрачає доброти до людей: «Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води… поки не звільнився від свого смутку».

Поряд із рідними Сашка ми бачимо його земляків-селян. Вони прекрасні, розкриваючись у праці: кожен - у своєму покликанні. Цікавими й самобутніми є образи мисливця Тихона та коваля Захарка. По всій окрузі не було такого майстерного косаря, як Самійло.

І, звичайно, своє щастя автор бачив у тому, що пив у незабутні роки м'яку веселу сиву воду Десни, ходив босий по казкових висипах, слухав розмови рибалок та казання старих про сиву давнину. В тому, що лічив зорі і бачив їх навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах. Саме з цієї малої батьківщини починається для письменника Вітчизна.

У кожному своєму творі великою любов'ю письменник оспівує людей праці. З особливою силою розкривається ця тема в повісті О. Довженка «Зачарована Десна». Людина з її душевною красою - це той герой, у якому втілились найвищі Довженкові ідеали краси.

«Зачарована Десна» - лебедина пісня письменника. На думку М. Рильського, це задушевна лірична сповідь, до кінця напоєна любов'ю до рідного краю, до його людей. Це справді незвичайний твір. Непростий за своєю побудовою, він поєднує спогади про дитинство і філософські роздуми письменника. З великою любов'ю Довженко пише про свій родовід, про тих людей, які до революції нічого не мали, а з них, за словами автора, можна було писати портрети апостолів і мислителів.

2.2 Образ людини-трудівника в повісті «Зачарована Десна» Олександра Довженка

Кіноповість «Зачарована Десна» - це гімн землі й людям праці, що разом зростили і виховали самого письменника. Твір є автобіографічним. Він побудований на спогадах про веселі та сумні, приємні та неприємні сторінки дитинства. Усі вони осяяні світлом домашнього вогнища, враженнями від спілкування з природою та односельцями - чесними трудівниками землі. Розкішна природа над красунею Десною, яку сприймав О. Довженко «зачарованими» дитячими очима, творила його як митця, а батько-мати, хлібороби-односельці своїм прикладом виховували справжнього сина України.

Невтомною трудівницею на землі була мати письменника, яка найбільше любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Від того город настільки переповнювався різними рослинами, що «десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. Вони лізли одна на одну, переплітались, душились, дерлися на хлів, на стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину прямо на вулицю». Опис багатого городу, на якому росло все, - то праця рук матері. Цілими днями Одарка Єрмолаївна клопоталася по господарству, на городі. У любові до праці виховувала своїх дітей. Вона добре знала також дію зілля, вміла за народними звичаями лікувати. Була богомільною, люблячою й поступливою. Та нелегка доля судилася їй, мусила пережити смерть своїх дітей, що й підкошувало сили, забирало красу. Власне образ матері майже не виходить на перший план твору. Вона завжди у праці, у метушні, у клопотах. Про неї автор більше розказує, ніж показує у дії.

Батько письменника - яскраво виписаний образ трудівника богатирської сили і краси. Письменник з гордістю і любов'ю згадував: «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над Десною на траві. Жарт мовив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість».

Внутрішній красі батька письменника відповідає зовнішність: «Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку і тяжкі наслідки неписьменності і несвободи». У праці батько - талановита людина. Він й інших оцінює мірками працьовитості та чесності.

Краса і духовна велич батька розкривається у праці. Тому батька, неосвіченого темного селянина, автор підносить на п'єдестал героя. Серед людей, що трудилися з ранку до ночі, виростав письменник. Власне вони формували його ставлення до праці.

У «Зачарованій Десні» Довженко подав народне розуміння прекрасного. Для його земляків найвищим критерієм краси є чесна праця. Ось чому так лірично, з повагою і любов'ю змальовує О. Довженко образ діда Семена, свого першого вчителя й порадника. Дід «прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок», умів розмовляти з кіньми, телятами: з усім живим і «пахнув дід теплою землею і трохи млином», що й виказує його селянське коріння, хліборобську працю. А в молоді роки дід чумакував, він письменний «по-церковному», залюблений у гарне слово і людей. І всі люди для діда добрі.

Люди праці - величні і прекрасні у своєму трудовому таланті, і навіть колоритна постать Самійла при виконаній улюбленої роботи - косовиці - бачиться письменникові у незвичайному, романтичному ореолі.

Тому найприємнішим, найчарівнішим спогадом дитинства залишилась для посивілого письменника музика клепання коси. Вона означала радість і втіху праці. Для митця вона - символ і джерело натхнення. Тому автор захоплено пише про чудовий талант косаря дядька Самійла, який так вправно володів косою, що міг за добрий харч обкосити всю земну кулю.

Прекрасний образ Тихона Бобера, що, йдучи наполювання, забував дома курок від рушниці. А Сашкова баба хіба не трудівниця?! Хоч лайка і лилася з її вуст, як пісня з вуст натхненого поета, проте вона була й справжньою трудівницею, любила землю, прибирала її своїми руками.

Малюючи сільських мешканців, О. Довженко об'єднує всіх єдиною філософією: коли вилізає щось з землі, посаджене їх руками, то в цьому найбільша радість. Герої «Зачарованої Десни» живуть одним життям з природою, що оточує їх. Адже краса природи облагороджує людей праці. Природа, любов до неї й уміння відчути її красу пробуджує в людині творця.

3. Аналіз кіноповісті Довженка «Україна в огні»

Кіноповість «Україна в огні» - один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії.

Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників; найстрашніші і найбільші битви, відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях.

Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор: «Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами… Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці… Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней». Повна розгубленість серед населення, розгубленість у військах перед раптовою залізною навалою… Сини Купріяна Хуторного, одного з героїв кіноповісті, стали дезертирами, повернулися додому і виправдовуються перед батьком: «У нас, тату, - генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла… Розгубилися ми… Мости, тату, зірвані. Плавати не вміємо».

Письменник дошукується причин зрадництва і говорить про них у прямих авторських зверненнях до читача. Ці слова звучать гнівним обвинуваченням державній політиці за виховання молоді: «У грізну велику годину життя свого народу не вистачило у них ні розуму, ні великості душі. Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного. І ніхто не став їм у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії. Не помогли й близькі рідні герої революції, бо не шанували їх пам'ять у селі. Серед перших ударів долі загубили вони присягу свою, бо слово «священна» не дзвеніло в їх серцях урочистим дзвоном. Вони були духовно беззбройні, наївні й короткозорі».

Про таку ахіллесову п'яту українського народу знають навіть вороги. Німецький офіцер Ернст фон Крауз говорить своєму синові: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»

Війна підняла на ноги всю Україну. Тисячі біженців, перевалено жителів міст, їхали на схід. А селяни, не могли всі виїхати, тому дивилися услід від'їжджаючим і говорили: «А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися!»

Ті, що їхали в тил, питали один одного: «Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають? - Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців».

Так розколювалася нація зсередини, і це ще один із трагічних наслідків війни, який переживатиме народ ще довгі роки по війні. А з наближенням фронту іще більше поглибилася прірва між тими, хто їхав у тил, і тими, хто йшов чи залишався: «Пролітали вантажні машини різних снабів, зоєнторгів, управлінь, постачань. Холодні, злі шофери, здавалось, не бачили нічого на дорозі. Не бачили й пасажири. Чимало серед них було нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин, скука формалізму, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених».

Але найстрашніше було те, що «державні діячі середньої руки», втікаючи самі, звинувачували інших у паніці, приховували правду. Василь Кравчина, почувши розмову голови виконкому одного містечка Н. Лиманчука з двома дівчатами про відступ,: з гіркотою вигукнув їм: «Тікайте, сестри мої, тікайте. Бо прийдуть німці, понівечать вас, заразять хворобами, поженуть у неволю, а цей незгораємий шкаф, - показав Василь на голову, - що збирається тікати, повернеться потім та й судитиме вас за розпусту».

Так і сталося потім з героїнею твору - Христею й сотнями інших дівчат, яким довелося пройти всі кола фашистського пекла, а потім ще й постати перед судом холодних та бездушних «незгораємих шкафів», які вирішили, що саме вони - провідники державної політики, лінії партії.

Довгою, дуже довгою була війна. І крові пролилося багато, як зазначає письменник, «більше ніж би могло пролитись. І страждань».

Автор показує усю глибину народного горя в окупації - довелося й орати замість коней та волів, і віддавати цвіт нації - найкращих, юнаків та дівчат - у Німеччину на каторжні роботи, зазнавати принижень, гинути у вогні пожеж, під дулами фашистських автоматів, на шибеницях. Ось лише один з таких страшних епізодів, змальованих у кіноповісті. Ернст фон Крауз, переслідуваний партизанами, погано спав. А розплата за це була страшна: «Сотні нещасних людей, розстріляних, покалічених, з вирізаними на грудях і на лобі зірками, згоріли тієї ночі в селі, замкнуті в палаючих клунях і церквах. Розплатилися за німецький хворобливий сон тяжкими муками у вогні українські-діти».

Невблаганна війна не раз і не двічі прокочувалася українською землею, збільшуючи число жертв і розруху. Автор подає зловісний пейзаж, від якого стає, моторошно: «Димом сходили обрії. Вогняні вали з громом і гуркотом не один раз перекочувалися із сходу на захід і з заходу на схід. Мертві танки чорніли на полях грізними своїми тушами, неначе вимерлі страховища в пустелі. І куди не поїхати, куди не піти, - всюди несло духом непохованого людського трупу. Міновані нескошені поля були сповнені зловісних таємниць».

А якою стала улюблена Довженкова ріка! «Вона була збещена, зґвалтована і спотворена ворогами. Вода текла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупами й іншими останками страждань… І грязь, і каламуть, і кров у річці, і смерть! Це була вже не річка, а стік нечистот».

Безмірною була трагедія простих, рядових наших воїнів, які прийняли на свої плечі увесь тягар битви за рідну-землю. Цих боїв не витримували ні звірі, ні птахи, ні плазуни: «Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій…»

Опис бойових дій займає у Довженка кілька сторінок. Але це біль зраненого серця, це крик душі. Побачене, відчуте й пережите письменник пропускає через призму мистецького сприйняття і з великим талантом подає читачам: «Повітряні хвилі й буйні завихрення од пролітаючих великих снарядів і вибухів мін зривали людей з землі, крутили їх угорі, як осінній лист, і кидали на землю.

Все повітря прийшло в шалений рух, все воно, вся атмосфера звучала, ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів, повітря горіло. На бійцях загоралися сорочки.

…Сім раз сходилися бійці з противником. Сім найтяжчих німецьких атак одбили вони вщент, в порох, в дим. Тридцять шість ворожих танків палало вже перед ними і позносило до неба грізну їхню славу. Трупу ворожого лежало між танками множество».

І таких смертельних боїв було безліч, а закінчувалися вони найчастіше одним: «Все віддали. Все до останньої нитки. Поквиталися з життям, з війною, з ворогами на всю силу. Не мудрували, не ховались по резервах і тилах, не обростали родичами на простих своїх артилерійських постах. Не видушували з малих своїх талантів великої користі,… не любили виставлятися напоказ ні в цілому вигляді, ні в пораненому, ні в яких доблестях…».

Автор називає цих героїв поіменно, а за ними постає весь героїчний народ, який грудьми захистив землю від фашистської орди.

У цьому списку, відповідно до історичної правди, ми бачимо не лише прізвища українців, а й росіян, грузинів, представників різних національностей, усіх, хто плечем до плеча воював проти німецько-фашистських окупантів. Тому безпідставним видається звинувачення О.П. Довженка в націоналізмі.

Письменник захоплюється мужністю своїх героїв, прославляє їх подвиг у віках, хоч-серце його при цьому обливалося кров'ю за марно втраченими силами і життями.

«Як билися люди! Немов цілі століття незламної упертості і бойових щедрот розкрилися раптом в Вернигорах, Труханових, Вовках і Якимахах. Рідна батьківська земля умножила їх гнів і силу бойового запалу. Вони немов уросли в землю, і коли німці були вже зовсім близько, вони встали як один і пішли в атаку якраз проти середини грізного німецького валу».

Отже, письменник у кіноповісті «Україна в огні» з переконливою прямотою і великою художньою майстерністю розкрив трагедію українського народу в найбільшій світовій війні.

Але не тільки війна в полі зору художнього дослідження письменника. Він з усім жаром серця, чутливого до несправедливості, засуджує більшовицьку концепцію класової боротьби. Саме ця теорія, впроваджувана в практику, породила репресії, страх людей, недовіру один до одного, моральне спустошення душі, догматизм і бездуховність. Прикладів цього ми знайдемо в кіноповісті чимало.

Ось прокурор партизанського загону Лиманчук дізнався, що партизани захопили в полон жінку італійського офіцера Пальми Христю. Він дуже зрадів і відразу заочно присудив її до розстрілу як підлу зрадницю вітчизни. Лиманчук «недавно прибув до загону з Великої землі з високою місією чинити в самому пеклі боротьби справедливий суд над підлими відступниками, запроданцями, націоналістами-душогубами та іншим пропащим людом. Він був людиною великої кришталевої чесності і такого ж душевного холоду, який помагав йому не втрачати, як він казав, лінії ні за яких обставин…» Хоч перед цим ми бачимо цього «незгораємого шкафа» втікаючим. І при цьому він звинувачує дівчат у паніці, обманює й заспокоює, що місто ніколи не здадуть. Тепер він «чистий», а ті, хто побував в окупації, - ні.

Жертви війни, мучениці, як Христина Хуторна, правомірно задають питання своїм суддям: чому ж вони виросли не горді, не достойні і не свідомі? І самі ж дають відповідь, що до війни «міряли дівочі… чесноти головним чином на трудодень і на центнери бурякові…», не дбаючи про виховання гідності та духовний розвиток.

Цікавий напружений діалог Лавріна Запорожця і Максима Заброди на колючому дроті концтабору. Обидва вони українці, але між ними прірва: розкуркулення, страждання на чужині, голод і холод Сибіру з одного боку та віра в справедливість ідей «вождів пролетаріату» з другого.

Україна - єдина в світі країна, де не вивчають як слід історію власного народу, де люди не знають і не шанують своїх героїв. То ж звідки взятися патріотизму, відданості й мужності в людині-безбатченкові? Ось на цьому наголошує письменник. Він вірить, що такі жорстокі уроки історії не пройдуть даремно.

Незважаючи на жахливі картини боїв і страждань, змальовані автором, кіноповість «Україна в огні» залишає якесь світле враження. Може, завдяки тому зворушливому сімейному мотивові, що нагадує Шевченкове «Садок вишневий коло хати…». О. Довженко показує багату на дітей і щасливу довоєнну родину Запорожців, яка дружно співає улюблену материну пісню «Ой, піду я до роду гуляти. А у мене увесь рід багатий…»

На чолі роду - голова колгоспу Лаврін Запорожець. Мати Тетяна Залорожчиха - центр родини, її душа. Сини: Роман - лейтенант прикордонних військ, Іван - артилерист, Савка - чорноморець, Григорій - «майстер урожаю», Трохим - рільник, щасливий батько п'ятьох дітей. А ще «дочка Олеся - всьому роду втіха. Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». І пасічник дід Демид, колишній чорноморець, з «божественною білою бородою», якому «хочеться їхати в чисте поле літа доганяти».

Дружну, роботящу родину розсіяла війна. У перші ж дні вона забрала життя в сміливого, але нерозважливого Савки, поранила матір, кинула у вир боїв синів. Батька Лавріна Запорожця чекало гірше за смерть - звинувачення у зрадництві, бо він на прохання громади став старостою. Примушував людей орати землю, тягнучи ярмо замість коней - щоб зліші були, не корилися ворогові та йшли в партизани. Склав список найкращих сільських парубків та дівчат, щоб відправити їх у Німеччину, додавши при цьому знак партизанам, які могли визволити молодь. Селяни вирощували хліб, худобу, але все це десь зникало. Лаврін хоч таким чином виконував, священний обов'язок боротьби із фашистськими зайдами. Але знайшовся зрадник - і ось уже Запорожець за колючим дротом концтабору. Сила любові до життя і ненависті до ворогів допомогла йому разом із товаришами звільнитися. Але що ж далі? А далі - страшне. І у своїх, у партизанів, які знали лише зовнішній бік справи, що цей чоловік - староста, він - зрадник. Свідків немає - уся Тополівка згоріла. За всі свої страждання, за свій патріотизм і добрі справи Лавріна чекає лише ганебна смерть запроданця. Така неприкрита правда життя. Тільки випадок рятує цю мужню людину від смерті - приїжджає з-за Дніпра його син Роман, командир партизанського загону.

Не оминула й дочки Олесі лиха година, поносила по німецьких полонах. І хай ніхто не питає, якою ціною добралася вона додому. «Вона була вже не красива не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки, з усіма слідами холоду, голоду, лісу, байраків, земляних ям і нужди». Її врятувала «мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність».

Закінчується кіноповість так, як і починається - щасливою зустріччю хоч і поріділого, але багатого на красивих та сильних людей роду Запорожців. Знову лунає улюблена материна пісня, хоч і без неї. Тепер уже Олесі, як хранительниці роду, доводиться проводжати на війну свій рід: «А рано-вранці Олеся знов проводжала на війну весь свій рід, аби ніколи не подумали лихі люди, що не був він щедрим на кров і вогонь, послані йому ганебною історією Європи».

Отже, рід залишився жити, і це глибокий довженківський символ безсмертя українського народу.

Про жіночі образи твору дуже проникливе написав відомий літературознавець Б. Степанишин.

Усе краще, що є в українському етносі, Довженко втілив у величних, прекрасних образах жінок. Зауважимо: всі вони трагічні і всі уособлюють та конкретизують загальний образ України. Це й берегиня роду - Тетяна Запорожчиха, і її дочка Олеся, Христя Хуторна, Мотря Левчиха й інші.

Усі жінки змальовані автором з великою симпатією, та Олеся найближча його серцю: мабуть, це його ідеал української дівчини. Красива і чепурна, невсипуща в роботі і скромна, цнотлива й співуча. Олеся «співала так голосно і так прекрасно, як не снилось, ні одній припудреній артистці». Взагалі була «вона тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброго, роботящою і бездоганно вихованою чесним родом». Велика патріотка своєї нації, Олеся глибоко переживає всенародну біду - окупацію. Вражена нападом фашистів, притуливши руки до грудей, вона чисто по-жіночому вигукує: «Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?» З «нами» - це з родом, рідним селом, усією Україною. Вважаймо, що цей вигук болю вустами Олесі вирвався з грудей всього українського народу.

Є в повісті незвичайно смілива сцена, не властива українській літературній і моральній традиції, коли Олеся, не бажаючи бути поґвалтованою кимось з окупантів, свідомо пропонує себе першому з наших воїнів, що відступають. Треба бути великим майстром художнього слова та ще й неабияким психологом, щоб не збитись у цій сцені на голу еротику чи фальшиву сентиментальність. Опис ночі-зустрічі Олесі і Василя займає понад чотири сторінки, і це чи не найкращі, найпоетичніші сторінки повісті. Перша ніч незайманих дівчини і парубка, в яку вони перед Богом і собою стали чоловіком та жінкою, описана в народному, пісенному дусі.

…Багато освідчень у коханні і у вірності шлюбу дала нам класична і сучасна українська література, але таке ми почули вперше.

Не випадкове ім'я головної героїні. Незвичайно сильні українські жіночі характери під таким же іменням Олеся були в П. Куліша, Б. Грінченка, А. Чайковського та інших прозаїків і поетів України.

Усі жіночі образи повісті трагедійні, а образ Христі Хуторної серед них - найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоловіка, італійського офіцера.

…Коли Христю вели на жахливе незаконне судилище, «вона ледве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розкрився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до себе».

Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: «Де твоя національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?» - …Христя з гідністю каже: - Я знаю, що не вийти мені звідси живою… Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний… Яка я повія? Мучениця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?

Я не признала вас за свого суддю: я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голосно й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви мені сказали? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?»

Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.

Олеся і Христя - два основні компоненти образу України: перша - її поетична душа, а друга - її трагічна доля.

Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач. «Донечко моя, до останнього подиху свого молитимусь я зорями вечірніми і ранішніми, щоб обминуло тебе горе лихе і лихая наруга. Щоб вистачило тобі силоньки у неволі, щоб не покинула тебе надія, голубонько моя…» - тужила Тетяна Запорожчиха, пригортаючи до себе дочку востаннє перед від'їздом на примусові роботи в Німеччину.

Читаючи це хвилююче материнське напучування, що так зворушує серце, ми вчуваємо з сивої, тисячолітньої давнини прадавні наші українські плачі: від плачу Ярославни до сучасних «плачів» Оксани Лятуринської і Тодося Осьмачки.

3.1 Засудження війни у кіноповісті

Заради нас, будівничих нової України, Олександр Довженко ніс свого тяжкого хреста, страждав і творив навіть тоді, коли за наказом Сталіна його викликали до Кремля, а там… повчали, як і що писати.

У своєму «Щоденнику» в 1945 році О. Довженко писав: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах».

Кіноповість «Україна в огні» - творіння воєнного часу. Це крик болю, перші спроби осмислення душі народу в роки фашистської навали. Саме тому повість не «вподобалась Сталіну і він заборонив її для друку і для постановки». Сталін нехтував життям людей - Олександр Довженко обстоював погляд на людину, як на неповторну особистість. Тому і засуджував війну.

Друга світова війна з самого початку була трагічною для СРСР, особливо - для України. Одна з причин трагічного початку війни це те, що радянським воїнам «…ніхто не став у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії…».

Не тільки початок, а й вся війна для України - велика трагедія. Перед нами - жахлива дійсність війни.

«Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої…», - виряджає на фронт мати Запорожчиха своїх синів: Романа, Івана, Савку, Григорія, Трохима. Старий Лаврін Запорожець п'ятьох синів своїх повіз на війну. І стільки ж забрали у тітки Мотрі. Невимовне материнське горе!

Не підготовлені до війни, наші солдати під натиском фашистської сили в розпачі тікають. Дезертирство, ганьба. Молодий танкіст Кравчина - роду запорозького. Він зізнається Олесі: «Я одступаю. Тікаю. Я покидаю тебе. Пойми мій сором». Рідний батько, Купріян не впускає до хати синів-дезертирів.

Німець - господар у селі. Він вимагає молока, ріже свиню, другу, третю… Крик: «Хайль, Гітлер!» Не витримує народ. Сплюндровані села - сплюндрована Україна. «Кривава», «розбита», «поруйнована». Довженко бачить Україну в огні. Ось один з описів побаченого: «Високе полум'я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами… Горіло все…» Горіла Україна.

Україна - це, передусім, - українці. «Народ зіпсовано», - дивується німець. І він це засвідчує: «Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. Але в них нема державного інституту».

О. Довженко бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Вітчизни, оправдує її помсту і кару. Одночасно він бачить і тяжкі трагедії народу, засуджує зранюючий моральний вплив війни на людину.

Війна вселила зневіру людей в самого Сталіна, навіть серед представників влади на селі. Приклад цього - колишній голова колгоспу Лаврін Запорожець.

3.2 Сила народного духу в повісті О. Довженка «Україна в огні»

Із творів Олександра Довженка, із його фільмів та щоденникових записів доходимо висновку, що найбільше ця непересічна людина любила свій народ і правду, сувору і водночас героїчну правду життя.

У кіноповісті «Україна в огні» показано саме таку правду про страшні часи Другої світової війни на території України. Повість була заборонена, Довженка звинуватили в усіх «смертних гріхах», в тому числі в націоналізмі, викривленні дійсності тощо. Не так легко було митцеві не зламатися під тиском жорстоких, брудних і абсолютно безпідставних звинувачень. Але Олександр Довженко витримав усі життєві випробування. Певно, він відчував у собі ту незламність духу, яку виявляв його народ протягом усієї своєї важкої і суперечливої історії, яку митець так майстерно і просто передав у кіноповісті «Україна в огні» та в інших творах про війну. Рідна земля давала наснагу народу. А насправді ж, саме прагнення захистити свою землю, врятувати її від неволі піднімало мирних селян-хліборобів на боротьбу, боротьбу жорстоку і криваву, але справедливу, бо йшлося про життя народу, про загрозу його життю.

Із багатьох джерел, в тому числі історичних, дізнаємося ми про те, що героїзм народу, незламність його духу дивували ворога. Дуже важливі слова вкладає О. Довженко у вуста персонажа «України в огні» полковника німецької розвідки Ернста фон Краузе: «їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. Так: не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки….У цього народу є ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені, вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту…» Дивовижно, Олександр Довженко жодним чином не ідеалізує народ, проте як щиро він любить його, як болять митцю деякі вади народного характеру…

Олександр Довженко дотримувався тієї точки зору, що будь-які історичні події треба зображувати у творі через життя звичайних простих людей. Так, у центр твору поставив він родину Лавріна Запорожця. Саме прізвище є значущим: певно, ця, звичайно вигадана, родина уособлює весь український народ, запорозький рід. Звичайні селяни не вдалися до евакуації, не втекли, але мужньо лишилися захищати свою рідну землю. П'ятеро синів Лавріна Запорожця підуть на війну, дочка Олеся потрапить у німецький полон, мати родини трагічно загине, Лаврін ні на мить не лишає думки про те, як допомогти народові, як наблизити перемогу. Через зрадництво план його зривається, а сам Лаврін Запорожець потрапляє до концтабору. Другорядні персонажі також мають кожен свою долю, кожен робить свій власний вибір, свій внесок у справу всього народу, здійснює свій подвиг. Звичайно, трапляються серед персонажів, як і серед людей у житті, постаті не надто героїчні, але вражає почуття гідності і честі у селян - вони засуджують дезертирство, боягузтво, незважаючи на те, що це їхні односельці, а часом навіть сини чи брати… У цьому також сила народного духу: у жодних обставинах не втратити народної моралі, мудрості, людського обличчя, навіть перед лицем смерті не відмовитися від честі і гідності…

Висновки

Художній доробок Довженка є вагомою частиною української національної культури XX століття завдяки актуальній проблематиці, заглибленню у соціальні, морально - етичні, психологічні сфери буття народу.

О. Довженко у своїй творчості виробив нові форми духовного розвитку нації, серед яких важливе місце посідає формування національної свідомості українців, виховання почуттів національної гідності й морального обов'язку перед народом, збереження національних звичаїв та обрядів, релігійних традицій.

Вчити Довженка учні повинні, адже його високодуховний і дійсно український світогляд був абсолютно гуманний. І це сьогодні дуже важливо у жорстокому світі, в який потрапляють учні. Вони намагаються опанувати себе, тож їм необхідні справжні орієнтири. Довженко саме такий, бо вчить духом опиратися злочину та хибним ідеям.

Завдання кожного вчителя - допомогти учням зрозуміти Довженка, а це означає - полюбити Україну так, як любив її сам всесвітньовідомий світоч і провідник нашої культури.

Я вважаю, що Довженко актуальний завжди, адже справжній геній завжди випереджає свій час.

У творах письменника зображені особистості з багатогранними внутрішніми переживаннями й почуттями, якими мотивується поведінка, вчинки і дії героїв. Цим же пояснюється їх соціальна активність, спрямована на усунення перешкод на шляху до свободи, утвердження себе як націотворчої сили. Піднявшись на висоту громадянського звинувачення радянського тоталітаризму, письменник утвердив думку про цінність особистості, конкретного людського життя, свободи і моралі, добра і блага як основи національного життя, піднісши її до ідеї історичної цінності нації, вільного вибору нею власної життєвої долі.

...