Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук

РОЗВИТОК ОСВІТИ ДОРОСЛИХ В ГАЛИЧИНІ У 1867-1918 РОКАХ

Спеціальність: Загальна педагогіка та історія педагогіки

Поточни Єжи

Київ, 1999 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Трансформація суспільного устрою в Польщі, як і в Україні, викликала зміну економічних відносин та ціннісних орієнтацій, переоцінку вартостей, появу безробіття, необхідність освоєння нових технологій, що вимагає оволодіння людиною новими знаннями, зміни професії і т. п.

Тому особливої гостроти набувають питання освіти дорослих як засобу виходу суспільства із складної соціально-економічної ситуації.

Безперервна освіта впродовж багатьох років привертає увагу теоретиків і практиків педагогіки. Освіта дорослих, як її складова, - одне з найбільш поширених явищ сучасності, яке окреслилося ще в часі промислової революції. За першу його маніфестацію належить визнати “шкільну революцію”, для якої характерне запровадження загальнообов'язкового навчання, та масові акції поширення знань серед дорослих у другій половині ХІХ і на початку ХХ ст.

Нагромаджені теоретичні надбання та досвід минулого можуть стати важливим джерелом для розвитку сучасної теорії і практики освіти дорослих. Особливої уваги у цьому плані заслуговують надбання педагогів і просвітніх діячів Галичини, де в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., створена система освіти дорослих, розроблені теоретико-методичні основи її функціонування.

Аналізуючи сучасну педагогічну (андрагогічну) теорію і практику можна з повною відповідальністю стверджувати, що сучасна освіта дорослих часто ігнорує свою історію і свої традиції. Тому існує потреба опрацювання і поширення результатів досліджень та відповідного досвіду в цій сфері в минулому, об'єктивної їх оцінки та вивчення можливостей їх творчого використання в сучасних умовах.

Вивчення історично-педагогічних та літературних джерел свідчить, що стан досліджень освіти і виховання дорослих в Галичині у визначений період є надто скромним. На особливу увагу заслуговує праця Гелени Радлінської, яка на початку ХХ ст., здійснила дослідження історії освіти дорослих на польських землях. Вона першою зробила спробу показати стан освіти дорослих від 1870 р., до перших років ХХ ст.

Нею ґрунтовно висвітлено освітню практику, ознак розвиток педагогічної теорії розкривається побіжно. Цінні матеріали з проблематики позашкільної освіти, питань ідейного виховання розглянуто в праці К. Войцехівського “Oswiata ludowa w Krolewstwie Polskim i Galicji (1863-1905)”, але в ній оминаються питання їх вирішення в методичному плані.

Вивченню історії функціонування системи освіти дорослих в Україні присвячені дослідження Л. Вовк, М. Грищенка, В. Данилевського, О. Мазуркевич, Е. Мединського, С. Русової, С. Сірополка, Г. Шевчука та ін. Однак із відомих причин досвід і педагогічні знахідки в сфері освіти дорослих в Галичині майже не вивчалися.

Певну інформацію щодо розвитку освіти в краї дають публікації польських авторів В. Беньковського, Р. Врочинського, Ч. Майорка, С. Міхальського, Е. Підгурської, Й. Семкова, А. Стопіньської-Паянк та ін.

Водночас в українській науково-педагогічній літературі здійснено чимало аналітичних напрацювань з історії шкільництва. До них відносяться праці Л. Баїка, В. Гетьмана, А. Кондратюка, В. Савинця, Д. Свідника та ін.

В останні роки історія української педагогіки збагатилася працями, А. Вихруща, О. Вишневського, Д. Герцюка, Т. Комаринця, І. Курляк, С. Лаби, І. Мельника, А. Середняк, Б. Ступарика та ін.

Проблематика освіти дорослого українського населення в досліджуваний період частково знайшла своє відображення і в сучасній польській історично-педагогічній літературі в працях Й. Альбіна, С. Козака, Й. Козіка, Р. Радзіка, Т. Філяра, Й. Хімка, Й. Ходаковської, В. Ямрожка та ін.

Однак глибокий аналіз опрацьованої літератури з досліджуваної проблеми дозволяє стверджувати, що вищеназвані праці в значній мірі трактують означену проблему фрагментарно і вузько змістового. До цього часу відсутнє комплексне дослідження розвитку освіти дорослих в Галичині і зокрема на порівняльному тлі (принаймні польської й української теорії і практики виховання та освіти дорослих).

У зв'язку з потребами сучасної теорії і практики едукації дорослих (андрагогіки) існує нагальна потреба звернення до педагогічної спадщини, як важливого джерела для подальшого розвитку андрагогічної думки.

Названі причини і наявні прогалини в літературі щодо досліджуваної проблеми спонукали до вибору теми дослідження “Розвиток освіти дорослих в Галичині (1867-1918 рр.)”.

Дисертаційне дослідження виконане відповідно до тематичного плану наукових досліджень Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника і є складовою дослідницької проблеми “Історія освіти й виховання в Галичині”та Вищої школи педагогічної в Жешові (Польща) при розробці теми “Галичина і її спадщина”.

Об'єкт дослідження - історія розвитку народної освіти в Галичині.

Предмет дослідження - процес становлення і розвитку освіти дорослих в Галичині у 1867-1918 рр.

Мета дослідження полягає в тому, щоб визначити періоди, виявити і проаналізувати зміст, особливості й провідні тенденції процесу розвитку освіти дорослих, її різноманітних організаційних форм у 1867-1918 рр.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання дослідження:

- проаналізувати суспільно-політичні та соціально-економічні передумови розвитку освіти дорослих в Галичині;

- дослідити ґенезу розвитку освіти дорослих;

- визначити періоди становлення і розвитку, тенденції і особливості процесу становлення і розвитку освіти дорослих;

- виявити вклад українських і польських політичних партій, культурно-освітніх, господарських товариств і освітніх інституцій у розвиток теорії і практики освіти дорослих та їх вплив на формування національної свідомості населення Галичини;

- оцінити реальні досягнення у розвитку теорії і практики освіти дорослих та обґрунтувати можливості їх використання в сучасних умовах.

Концепція дослідження. Організовуючи дослідження, автор виходив з положення, що освіта дорослих в Галичині становила важливу складову частину тодішньої освітньої системи, в якій функціонували державні і приватні освітньо-виховні інституції різних типів і різного рівня освіти та діяли розрізнені ідейно і програмно культурні, освітні і господарські товариства. Водночас освіта дорослих в Галичині не була відірваною і відособленою від впливів європейської педагогічної теорії і практики. Вона використовувала науковий доробок вчених і освітніх діячів інших українських та польських земель, а також сусідніх країв (німців, чехів, словаків, австрійців). Однак інновації, які доходили до Галичини, використовувались не механічно, а пристосовувались до особливостей краю, потреб і зацікавлень окремих суспільних груп.

Специфіка розвитку освіти дорослих у Галичині також випливала з того, що цей край заселяли представники різних націй (поляки, українці, німці, євреї), які, співживучи і співпрацюючи між собою, передавали або асимілювали деякі організаційні форми, програми, зміст і методи освіти дорослих людей. Сам процес освіти мав діалектичний характер, був динамічним і неоднорідним за змістом. У ньому реалізовувались різні цілі і завдання, використовувались різноманітні організаційні форми та методи, які змінювалися, або зникали чи виникали нові тощо.

Системно-історичний підхід давав змогу вивчити минуле системи освіти дорослих, особливості її становлення і розвитку, відкривав можливості для прогностичних висновків щодо процесів і явищ, характерних для досліджуваного періоду.

Основні джерела дослідження. У процесі дослідження автор працював у відомих державних і закордонних бібліотеках та архівах:

- Варшава - Головний Архів Давніх Актів;

- Національна бібліотека та бібліотека Варшавського університету;

- Краків - бібліотеки: Ягеллонського університету, Польської Академії Наук, Вищої Школи педагогічної та бібліотека ім. А. Чарторийського;

- Львів - Центральний Державний Історичний архів України у Львові, зокрема, фонди намісництва, краєвої шкільної ради, “Просвіти”;

- Рукописи і літературні фонди наукової бібліотеки ім.В.Стефаника (зокрема матеріали, що стосуються видавничої діяльності Товариства Освіти Людової та товариства “Просвіта”, діяльності освітніх діячів Романовича, Барановського та ін.);

- Жешув - бібліотека Вищої Школи Педагогічної; воєводська педагогічна бібліотека;

- Музей округи, воєводський архів (фонди 8686, 8687, 8697, 8700, 8743);

- Перемишль - бібліотека товариства приятелів наук; воєводський історичний архів;

- Окружний музей;

- Архів римо-католицької дієцезії;

- Івано-Франківськ - державний архів Івано-Франківської області.

Розв'язання досліджуваної проблеми вимагало від автора здійснення широкого, ґрунтовного і трудомісткого пошуку архівних, рукописних і друкованих джерел. Передусім тут належить вказати на пресу. Автор, використовуючи часописи, а насамперед періодичну пресу, долав поважні труднощі як технічного характеру, так і ті, що лежать в сфері світоглядній, тобто в потребі виявлення класової й ідеологічної позиції співробітників видань та її відображення в змісті в різний час написаних текстів. При цьому автор значну увагу звертав на опрацювання публікацій педагогічного характеру в суспільно-політичних, літературних та наукових виданнях, що давало можливість повнішого окреслення суспільної і політичної свідомості досліджуваних соціальних груп, допомагало глибше пізнати способи формування суспільної опінії щодо освітніх справ. Фактично, крім педагогічних, використано майже всі польські і значну частину українських часописів, що були органами окремих польських і українських суспільних груп (консерваторів, народовців, соціал-демократів і т. ін.).

Проаналізовано також:

- статути українських і польських громадсько-освітніх товариств;

- статути робітничих і селянських організацій;

- річні звіти;

- протоколи з'їздів керівних органів і відділень освітніх товариств;

- релігійних об'єднань;

- стенограми і звіти про роботу краєвого сейму;

- праці і спогади видатних освітніх і громадських діячів.

В процесі дослідження використовувалися такі методи:

- хронологічний, який дав змогу розглядати процес становлення і розвитку освіти дорослих у краї в динаміці, змінах і часовій послідовності;

- вивчення і проблемно-цільовий аналіз наукової літератури з досліджуваної проблеми;

- вивчення, теоретичний та порівняльний аналіз законів Австро-Угорщини, краєвих законів, нормативно-методичної документації, статистичних звітів, документації та звітів культурно-освітніх закладів, архівних документів;

- вивчення та аналіз педагогічної і суспільно-політичної преси;

- систематизація, класифікація фактичного матеріалу з проведеного дослідження, його узагальнення.

Хронологічно дослідження охоплює період 1867-1918 рр. Його нижню межу зумовило прийняття в Австро-Угорщині конституції, надання Галичині автономії та пов'язані з цим зміни. Верхня межа збігається з відновленням Польської держави.

Дослідження виконувалося у 1984-1998 рр., в кілька етапів.

На першому етапі (1984-1990 рр.) було визначено напрям дослідження, вивчалась історична, філософська, педагогічна література, здійснювалося теоретичне осмислення проблеми, конкретизувалися завдання дослідження. Вивчались архівні документи і матеріали, державні законодавчі акти, аналізувалися звіти різноманітних освітніх інституцій та культурно-освітніх установ, статистичні звіти тощо.

На другому етапі (1991-1993 рр.) продовжувалося вивчення доступних архівних документів і матеріалів та найновішої літератури з досліджуваної проблеми. Одержані джерельні матеріали використовувалися в навчально-виховному процесі під час магістерських та дипломних семінарів, у роботі з учителями, працівниками освітніх інституцій та культурно-освітніх установ, громадськістю, у виступах та доповідях на науково-практичних конференціях.

На третьому етапі (1994-1998 рр.) продовжувалося вивчення наукової літератури, архівних матеріалів з фондів спеціального зберігання, узагальнювались та оформлялись матеріали дослідження, формувались висновки і рекомендації, публікувались монографії, статті, а результати дослідження доповідались на наукових конференціях. Наукова новизна і теоретична значущість дослідження полягає в тому, що:

- вперше здійснено комплексне дослідження процесу становлення і розвитку освіти українського і польського дорослого населення в Галичині у 1867-1918 рр.;

- розкрито зміст, форми і методи освіти дорослих в краї, збагачено педагогічну теорію науковими положеннями і висновками щодо напрямів і ефективності освітньої діяльності в цій сфері державних і громадських інституцій;

- вперше досліджено процес становлення і розвитку андрагогіки в Галичині, вклад українських і польських політичних партій, культурно-освітніх товариств та релігійних організацій в розробку теоретичних основ освіти дорослих, в розвиток змісту, форм і методів її здійснення;

- виявлено тенденції і особливості розвитку освіти дорослих та діяльності різноманітних інституцій, які брали участь в її проведенні;

- в науковий обіг введено значну кількість нових документів, фактів, теоретичних ідей, що базуються на виявлених архівних матеріалах і містять значний невідомий раніше фактичний матеріал з української і польської педагогіки, що сприятиме відтворенню правдивої історії, недеформованої ідеологічними викривленнями.

Практичне значення одержаних результатів дослідження в тому, що його висновки та рекомендації сприяють відродженню традицій, збереженню і передачі досвіду минулих поколінь та формуванню теоретичних і методичних основ сучасної національної системи освіти дорослих, збагачують практику освіти і виховання дорослих, сприяють підвищенню зацікавленості громадських формувань справами освіти дорослих; допоможуть залучити до цієї суспільно важливої справи інтелектуальний і матеріальний потенціал суспільства, визначити перспективи розвитку освіти дорослих в сучасних умовах; розроблені посібники і монографії можуть бути використані під час читання курсів лекцій з історії педагогіки України і Польщі, при розробці спецкурсів і спецсемінарів для студентів та слухачів курсів підвищення кваліфікації працівників культурно-освітніх установ, при підготовці кандидатських дисертацій та магістерських праць.

Результати дослідження впроваджено у вищих навчальних закладах міст Жешова (довідка Вищої Школи Педагогічної від 20 листопада 1998 р.), Ченстохової (довідка Інституту суспільної педагогіки Вищої Школи Педагогічної від 30 жовтня 1998 р.), Кракова (довідка кафедри історії освіти і виховання Вищої Школи Педагогічної від 18 листопада 1998 р., та довідка інституту історії від 11 листопада 1998 р.), в Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника (довідка від жовтня 1999 р.), Львівському державному університеті ім. Івана Франка (довідка від 30 листопада 1998 р.), Чернівецькому державному університеті ім. Юрія Федьковича (довідка від 29 жовтня 1998 р.).

Обґрунтованість і вірогідність наукових результатів і висновків дисертації забезпечуються методологічною обґрунтованістю його вихідних позицій; опорою на результати наукових досліджень у галузі історії, андрагогіки та історії педагогіки, застосуванням комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, адекватних меті, предмету і завданням роботи, використанням значного обсягу архівних документів і матеріалів та спеціальної літератури з проблем дослідження, системним аналізом виявлених дослідницьких матеріалів. Особистий внесок автора полягає в тому, що ним вперше в українській і польській історично-педагогічній науці комплексно досліджено розвиток освіти українського і польського дорослого населення Галичини, виявлено тенденції і особливості цього процесу, відносно повно відтворено його історію, досліджено вклад українських і польських товариств, громадських організацій і партій в розробку теоретичних основ та практику освіти дорослих. Апробація результатів дослідження. Апробація та впровадження висновків та основних положень дисертаційного дослідження здійснювалися у Вищій школі педагогічній (Жешув, Польща) та Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника, а також шляхом публікації наукових праць, повідомлень і доповідей на Всепольських, Всеукраїнських та міжнародних конференціях, зокрема “Демократія і виховання” (ІІ-й Всепольський педагогічний з'їзд, Торунь, 1995), “Педагогічна думка Галичини: наступність і зміни”, Жешув, 1995), “Ідея національної освіти і виховання в українській педагогічній науці ХІХ - ХХ ст.” (Івано-Франківськ, 1997), “Педагогіка нового виховання в Польщі в кінці ХІХ - в першій половині ХХ ст.” (Жешув,1998), “Українська система виховання: пошуки, перспективи” (Івано-Франківськ,1998) та ін. Публікації. Основні положення і висновки дослідження висвітлені у 35 працях, з них 29 одноосібних. Загальний обсяг особистого внеску складає понад 90,4 друкованих аркушів. Дисертація (обсягом 410 с.) складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку основної використаної літератури та архівних джерел. Вона містить 12 таблиць.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі - “Напрями розвитку позашкільної едукації дорослих у Західній Європі на переломі ХІХ і ХХ ст.” проаналізовано розвиток теорії і практики освіти дорослих у країнах Європи та Сполучених Штатах Америки, показано її вплив на розвиток галицької педагогічної думки і практики освіти дорослих у ХІХ-ХХ ст., розкриваються мета, зміст, методи і організаційні форми її здійснення.

Встановлено, що система освіти дорослих в Європі і англосакських країнах сформувалася в першій половині ХІХ ст., під впливом перемін у матеріальному виробництві, започаткованих у другій половині ХVІІІ ст., в Англії, а також внаслідок боротьби широких народних мас за суспільну емансипацію. Швидкий розвиток науки і техніки привів до суттєвих змін в суспільних відносинах. Внаслідок швидких темпів зростання чисельності пролетаріату і кількості занятих в промисловості працівників відбувся швидкий ріст міст і промислових центрів, що, в свою чергу, спричинило глибокі зміни в структурі сільського господарства. В нових умовах так званої промислової революції і внаслідок швидких змін суспільних і виробничих відносин виникли нові освітні потреби. Багато мислителів (Я. Кондорсе, Р. Оуен, Я. Ланкастер, В. Ловетт, М. Грундтвіг та ін.) доходять висновку, що робітник, який обслуговує машини, мусить мати мінімум освітньо-професійної підготовки, щоб, як кваліфікований робітник, відповідав вимогам часу. Аналізується внесок у розробку теорії освіти дорослих Яна Кондорсе, Роберта Оуена, Томаса Пайна та ін. мислителів.

Досліджено, що внаслідок названих перемін сформувався і розвинувся рух за освіту дорослих, який набирав різних форм і служив різноманітним цілям. Освітою дорослих у багатьох країнах займалися за урядові інституції, незалежні громадські організації (товариства, політичні, релігійні та професійні об'єднання тощо), приватні особи, діяльність яких часто заборонялася урядом. До створення спеціальних інституцій для освіти, навчання широких суспільних кіл відбувалося в громадських освітніх товариствах і наукових гуртках. Це в значній мірі стосувалося і жінок, які, будучи позбавлені можливості навчатися в середніх школах та університетах, могли в едукаційних товариствах здобувати і поглиблювати наукові знання. Для освіти дорослих створювалася мережа дискусійних клубів, освітні товариства, недільні школи, організовувалися відчити (лекції), бесіди на професійну, суспільну і політичну тематику. З часом створено інститути механіків, літературні і філософські інститути тощо. В розділі розкривається діяльність чартистів, громадських об'єднань в Англії, характеризується процес створення народних університетів в Данії, простежується поширення руху за освіту дорослих у країнах Європи та в Сполучених Штатах Америки.

Встановлено, що мета, зміст, форми і методи освіти дорослих були різноманітними, а під впливом суспільних перемін відбувалася постійна їх еволюція.

У США і Канаді у великих організаціях освіти дорослих виникли керівні ради та інституції, які стали національною базою інформації для едукаційних організацій щодо вироблення спільної стратегії і освітньої політики. Багато з них у майбутньому (народні бібліотеки, університети і вищі школи тощо) проводили освітню працю серед батьків, жінок, робітників і селян, а також у сферах політичної, економічної, релігійної, професійної едукації. Це давало підстави для класифікації едукаційних інституцій для дорослих, які не завжди були пов'язані з одним народом чи державою.

Багато едукаційних рішень проникали з одної держави до іншої і асимілювали етнічні і культурні ознаки народу, а апробований досвід ставав основою для міжнародної співпраці. На цій підставі стверджується, що педагогічні явища в сфері позашкільної освіти дорослих, які стосуються однієї держави чи одного народу, мають порівняльний характер, є взаємозалежними і тому їх доцільно досліджувати і аналізувати регіонально, у загальносвітовому контексті, розглядати їх системно, як явища поєднані з політикою, господарством і суспільним життям краю.

Аналіз джерельної бази дозволив зробити висновок про те, що в процесі історичного розвитку відбулася також виразна еволюція змісту навчання дорослих. Наприклад, освіта народу в епоху просвітництва привела до революції в освіті через тих знань, які раніше були призначені тільки для вибраних. В епоху романтизму освіта спричинилася до розвитку зацікавлень традиціями, народними піснями, легендами, звичаями, казками, прислів'ями, а також етично-релігійними проблемами. В другій половині ХІХ ст., едукаційні товариства розповсюджували серед робітників, ремісників і селян насамперед практичні знання із сфери професійного і суспільного життя та знання про народ, які сприяли усвідомленню його політичної життєздатності і пошануванню власних вартостей.

Серйозну еволюцію пройшли також методи навчання і учіння дорослих. В епоху просвітництва вони нагадували методи, які застосовували в школах і університетах. В наступні часи появилися нові методи навчання і учіння. Учитель як оповідач передавав знання через розповідь і спів, розбуджував ентузіазм слухача опираючись на цінностях і зразках життя. В ХХ столітті методи масової едукації поволі втрачали свою привабливість при праці в групах і курсовому навчанні, а учасники освітньої праці ставали суб'єктом підготовки, розвивали зацікавленість і суспільну активність. Методи традиційного шкільного навчання поволі відмирали, завдяки чому навчання і учіння дорослих ставало більш захоплюючим і підлягало змінам. Про це яскраво свідчать скандинавські зразки, коли у гуртках вечірнього навчання учасники виконували роль учителя відповідно до лозунгу “кожний навчається сам”.

В такому світлі навчання і учіння дорослих в країнах Західної Європи і США належить інтерпретувати як історію емансипації.

На основі аналізу джерельної бази показано, що досвід Англії і Данії зробив величезний вплив на розвиток едукації дорослих у всій Європі, в тому числі і в Галичині, незалежно від того, що розвиток напрямів і форм в кожній державі йшов дуже часто іншими, власними шляхами. І хоча в світі пройшли значні зміни програм навчання, скандинавські народні університети не втратили до цього часу своїх основних цінностей, найголовніші серед яких:

- атмосфера родинного дому;

- особистий контакт вчителя з учнем;

- відкритий діалог про освіту, суспільну діяльність, а також піддатливість на зміни в предметах і методах навчання.

В другому розділі - “Едукаційні контексти ідейних програм вибраних політичних партій Галичини” розкриваються програмові вимоги щодо освіти дорослих галицьких українських і польських консерваторів, демократів, народовців та соціал-демократів, визначення ними місця і ролі освіти дорослих в їх політичній емансипації.

Встановлено, що у програмах різних політичних угрупувань однаковою була лише позиція щодо потреби поширення освіти в робітничому і селянському середовищі. Зате в них проявлялася величезна різниця щодо шляхів і методів її реалізації. Вимоги прогресивних сил принципово відрізнялися від поглядів консерваторів щодо обсягу, рівня та змісту освіти. Розбіжність позицій різних течій і суспільних класів щодо вимог та підходів до поширення народної освіти виразно проявлялася в ідейних програмах, у відозвах, проголошених у формі декларацій, статутах, публіцистичних статтях, а також знаходила своє відображення в практичній діяльності.

Встановлено, що найбільший вплив на політичний, господарський і культурно-освітній устрій Галичини в другій половині ХІХ ст., мали консервативні партії, що відрізнялися ідеологічно і представляли інтереси багатих землевласників та міщан. В суспільних справах вони гасили всякі спроби поступу в кожній ділянці суспільного життя. Хоча і проголошували гасла про поширення освіти серед населення, але відкидали всі спроби і прагнення галицьких селян і робітників щодо пожвавлення політичного і господарського життя. В результаті довели до катастрофічного упаду господарського, освітнього і культурного життя краю. Користувалися підтримкою вищого католицького клеру і деяких видатних діячів з найвищих наукових сфер. Політика західньогалицьких консерваторів формувала їх антагоністичне ставлення до народу, як з погляду економічного, так і національного, що випливало з їх економічного становища. Їх страх перед втратою земельних маєтків на теренах, заселених українською більшістю, був вирішальним у визначенні їхньої політики, яка вела до утримання “статус кво”, а з часом переходила в фанатичний консерватизм, що доходив до обскуратизму. Вони висловлювалися за повну автономію Галичини, але в суспільних і політичних справах, особливо в початковий період, боролися з українським національним рухом, що зароджувався.

У громадській думці консерватори намагалися применшити роль народної школи, довести її до елементарного навчання в професійному нарямі, скоротити час обов'язкового навчання з шести до чотирьох років і зменшити кошти на утримання шкіл, передати їх у руки релігійних орденів, визнавали школу за дуже дорогу, деморалізуючу суспільно й політично.

Станчики також займали виразно негативну позицію у ставленні до чисельних українських і польських культурно-освітніх товариств, що створювалися прогресивними діячами і групами, намагалися припинити або мінімалізувати їх діяльність. Позитивним елементом їх програм було те, що вони визнавали потребу поширення освіти для виховання зразкового підданого, а негативним - обмеження форм освітньої праці.

В опозиції до освітніх програм консерваторів стояли угрупування галицьких демократів, народовців і соціал-демократів, які репрезентували радикальні культурно-освітні програми і проводили відповідну до них діяльність. Наприклад, впродовж сімдесятих років ХІХ ст., демократи трактували поширення освіти і культури серед народних мас як першочергову проблему, проголошували модне позитивістичне гасло - наближення до народу.

Прогресивна інтелігенція і діячі робітничого руху в освіті бачили можливість реалізації гармонії народної праці і покращення умов життя найбідніших верств галицького суспільства, насамперед сільського населення, звільнення його від впливу двору і духовенства.. Вони стояли на позиції, що освіта селян повинна випереджувати практичні дії щодо заснування освітніх, культурних і господарських товариств, у т. ч., й кредитних інституцій. Борячись за загальнодоступність освіти різних рівнів, трактували означену вимогу як органічну складову загальної боротьби з окупантами. В освіті вони вбачали обов'язкову умову перетворення народних мас у силу, здатну до результативної боротьби за національне і суспільне визволення.

Особливу роль демократи відводили школі, книзі і газеті. На їх думку, ці чинники мали не лише підносити моральність сільського населення шляхом викорінення лінивства, пияцтва, темноти і забобонів, але, передусім, утвердити в середовищі навички сумлінної праці, запопадливості і ощадності. Однак реалізацію цілком позитивної програми віддавали в руки шляхетських дворів і міської інтелігенції. Закликали до створення бібліотек, читалень, і здійснення опіки над сільським ремеслом. Вважали, що така діяльність має ліквідувати прірву між станами, а також забезпечить економічне, моральне і розумове піднесення найбідніших народних мас. Однак творці тої програми не наблизилися ні до селян, ні до міських робітників, які щораз з більшим бажанням організовували робітничі і селянські товариства, котрі приймали гасла народного руху і соціалізму, що зароджувався.

Прогресивний характер мала освітня програма народних демократів. Однак її реалізація викликала серйозні застереження з боку радикальних сил Галичини. В результаті внутрішніх ідейно-програмових перемін народні демократи перейшли на реакційні позиції, намагалися діяти в дусі націоналістичної ідеології, яка пронизувала також всі починання щодо поширення освіти і культури.

Прогресивні угрупування гостро критикували ідейні програми галицьких демократів (ендеків) і консервативних сил, їх інколи націоналістичний, реакційний і клерикальний характер.

Важливу роль у формуванні національної свідомості українських і польських селян в другій половині ХІХ ст., відігравали освітні, культурні і господарські товариства (Товариство Шкіл Людових, Товариство Освіти Людової, Руське Товариство Педагогічне, “Просвіта”), які зосереджували свої зусилля на розширенні читання книг і популяризації знань. Їх діячі в призначеній для народу пресі публікували статті не тільки релігійно-морального характеру, але й розкривали політичні, господарські та освітні проблеми, інформували про найважливіші події в краї і світі. Закликали суспільність до заснування читалень і народних бібліотек, організації рільничих гуртків, освітніх і господарських товариств, видавали порадники для діячів і організаторів освітньої праці в сільському середовищі, поширювали освіту і ліквідовували неписьменність, чим сприяли культурно-освітньому, політичному та господарському розвитку села.

Значні організаційні і програмові зміни відбулися в селянських політичних угрупуваннях. Їх сеймові посли і народні діячі були переконані в тому, що освіта є важливим чинником господарського і культурного розвитку галицького села, а тому домагалися реформ елементарного і середнього шкільництва, підготовки і видання нових підручників, зміни програм навчання в національному дусі та підвищення статусу вчителів народних шкіл.

Під цим поглядом заслуговує на увагу програма польської народної партії, творці якої вважали, що без широкої освітньої культурної діяльності не можна підняти національно-суспільну і політичну свідомість народних мас. Вони висловлювалися за загальнодоступність освіти для всіх мешканців Галичини без різниці національності, статі і рівня заможності. На їх думку, освіта повинна прищепити молоді почуття відданості правді, красі і добру, а її зміст має поєднувати в собі загальнолюдські ідеали із тими прогресивними елементами національної культури, які вироблені впродовж віків. Для досягнення цього вимагали реформи шкільництва і позашкільної освіти, організації в кожній доброї школи і курсів для неписьменних з відповідно підготовленими вчителями, розширення програм загальноосвітніх і фахових шкіл з географії та історії. Названі предмети мали на меті виховати молодь для Батьківщини і краю. Підкреслювалося, що школа має бути захищена від впливу церкви, з неї мають бути усунуті всякі привілеї, а незаможній молоді має бути гарантована допомога в одержанні освіти.

Велику ініціативу в пожвавленні культурно-освітнього і господарського життя на селі проявляли відділення товариств “Просвіта”, Шкіл Людових, Рільничих Спілок та ін. Їх культурно-освітня праця концентрувалася навколо ініціювання будівництва народних домів та народних шкіл, заснування читалень та бібліотек. В них відбувалися лекції і бесіди, курси для дорослих анальфабетів (неписьменних), з агрономічних знань тощо. Велику популярність в сільській місцевості мав аматорський рух в формі сільських театрів та хорів, метою якого було культивування народних і національних традицій. Він в значній мірі сприяв розбудженню національної свідомості галицького селянства.

В суспільно-політичному розвитку галицького села значну роль відіграв самодіяльний селянський політичний рух, який формував селянина-патріота і свідомого громадянина, активного в житті краю. Важливе значення в цьому процесі мала народницька преса і література, яка спричинилася до розбудження освітніх зацікавлень і культурних потреб сільського населення. Аналіз джерельного матеріалу дозволяє стверджувати, що народницький рух на селі не був єдиним організатором різних форм освіти дорослих і пожвавлення їх культурного життя. Ще до нього на селі діяли різноманітні господарські гуртки і організації з досить багатою едукаційною і виховною діяльністю та численні освітні і культурні товариства. Однак вклад народницького руху в освіту дорослих та діяльність освітніх-культурних інституцій був значний.

Поширення освіти в галицькому робітничому русі вважалося одним з першочергових завдань. В освіті бачили чинник формування такої особистості, яка змінить суспільний і політичний устрій краю.

Програми різноманітних осередків робітничого руху розглядали справу культурно-освітньої праці інтегровано з діяльністю для здобуття незалежності і свободи. Єдність позицій цих осередків в справі поширення освіти і культури знаходила підтвердження в численних формах діяльності, яку проводили освітні та робітничі товариства, професійні спілки, осередки партійних організацій та інституції позашкільної освіти (народні і робітничі доми, читальні і бібліотеки, музеї, галереї мистецтв, курси і елементарні школи для дорослих, робітничі театри і т. п.).

Серед явищ національного відродження слов'янських народів в ХІХ-ХХ ст., на особливу увагу заслуговує процес національного відродження українців.

Аналіз зібраного матеріалу дозволяє стверджувати, що стимулюючу роль в цьому процесі відіграли народовці, діяльність яких привела до активізації інших українських об'єднань. Виходячи з потреби підготовки селян до раціонального господарювання, а робітників до успішної праці в промисловості, народовці прагнули піднести національну свідомість і єдність українського народу шляхом розповсюдження знань, культури і літератури, створення освітніх, культурних і економічних товариств, організації віч, зборів, з'їздів тощо.

Аналіз показує, що в 1900-1914 рр., українська суспільність досягла значного поступу в сфері самодопомоги і економіки. Маючи незначне число державних середніх шкіл, українці створили мережу приватних навчально-виховних закладів всіх типів, активно боролися за український університет у Львові.

Проти політичного, економічного та культурного, в т. ч., й освітнього, слідження українців Галичини виступали галицькі соціал-демократи. Проголошуючи гасла рівноправності всіх народів Австрії, вони захищали права українців на освіту і політичну діяльність. Виступали за мирну співпрацю поляків і українців на засадах взаємної поваги, розуміння власних потреб і визнання права на розвиток власної культури шляхом розвитку національного шкільництва і культурних інституцій. В середовищі польської соціал-демократії особлива увага зверталась на явну дискримінацію українців в сфері вищого і середнього шкільництва. На сторінках українських і польських часописів робітничого руху обговорювалися важливі проблеми освіти і культури народу, піддавалася критиці підготовка робітників, брак народних шкіл, ставилися вимоги реформування діючої системи шкільництва.

Діячі соціалістичного руху бачили також велику потребу в піднесенні рівня освіти на селі. Вказували, що причини її низького стану корінилися насамперед у ворожій діяльності консервативних сил, які прагнули виховати апатичного, бездумного і темного хлопа, який був би опорою існуючого ладу і суспільного порядку в австрійській державі. Гострій критиці піддавали освітню культурну діяльність міщанських товариств і угрупувань серед селян. Слушно стверджували, що популяризація і поширення знань в сільському середовищі просвітниками “з зовні” повинні опиратися на глибокому знанні середовища, селянської психіки та на досконалій методичній підготовці.

Здійснений аналіз дав підстави зробити висновок про те, що результатом діяльність українських і польських товариств, партій і об'єднань, молодіжних організацій в сфері освіти дорослих, незалежно від їх програмових відмінностей, стало підвищення національної свідомості населення Галичини, зростання його активності в боротьбі за політичну і національну свободу, за власну державність.

У третьому розділі - “Теорія і практика елементарної освіти дорослих” розкривається стан українського і польського шкільництва в досліджуваний період та початки організації елементарного шкільництва для дорослих, аналізуються погляди видатних діячів минулого на можливість навчання дорослих, мета і завдання освітньої праці, підручники й методика навчання.

Встановлено, що військові невдачі Австрії, необхідність суспільно-політичних і соціально-економічних перемін привели до важливих реформ, в т. ч., й у сфері шкільництва. В 60-х роках ХІХ ст., прийнято конституцію, ряд шкільних законів, що сприяло пожвавленню освітньої справи: зросло число народних шкіл, запроваджено “шкільний примус”, створено краєву шкільну раду, засновано заклади для підготовки учителів, відкрито українські кафедри в університеті тощо.

Однак Галичина продовжувала залишатися серед тих країв Австрії, де був найгірший стан шкільництва. Школу відвідувала незначна частина дітей шкільного віку, в багатьох населених пунктах взагалі не було шкіл (напр., у 1908 р. у 1208 гмінах із 6243), а їх більшість, особливо українські, - були мало-класовими.

Головними причинами такого стану була бідність населення, відсутність мотивації до навчання, негативна роль консервативних об'єднань, недостатнє фінансування шкільництва, поділ шкіл на міські та сільські, відсутність потрібної кількості кваліфікованих учителів (у 1908 р., на одного вчителя приходилось 100 і більше учнів при нормі 80), їх низький статус у суспільстві та переслідування з боку шкільних властей, брак шкільних будинків та реакційна політика польської адміністрації.

Тодішня преса піддавала гострій критиці програми та зміст підручників, які замість навчання, опертого на досягнення педагогічної науки, та виховання нових поколінь у національному дусі, в школі утверджували такий дух, який суперечив природі дитини. Особливо складним було становище українського населення, яке не мало жодної школи і за чисельністю середніх шкіл значно відставало від польського населення.

У зв'язку з цим повільно зменшувалася частка неписьменного населення (у 1880 р., 76,79%, а в 1900 - 63,80%). Серед польського населення віком понад шість років 52,8% були неписьменними, а серед українців цей показник був вищим на 27%.

На основі вивчення джерельної бази показано, що історія елементарного галицького шкільництва (українського і польського) - це історія боротьби двох течій, з яких одна гальмувала, а друга - розширювала народну освіту. Першу з них репрезентував табір партій клерикально-консервативного спрямування, вбачаючи в поширенні освіти загрозу існуючій ієрархії і суспільним привілеям. Друга всіма силами намагалася цьому перешкодити. В її колах виступали найбільш прогресивні особи й товариства, що стояли на ґрунті демократизації освіти, вбачаючи в ній могутній чинник суспільного поступу і народного добробуту.

Встановлено, що хоч народна школа не стала аж до початку Першої світової війни інституцією загальної освіти, а шкільний обов'язок не був в повній мірі реалізований, вона відіграла велику роль в сфері ліквідації культурної відсталості та формування суспільної, політичної і національної свідомості українців і поляків. Хоча неписьменність, яка і надалі залишалася масовим явищем, особливо серед українців, серед молодого покоління вона суттєво зменшилася.

Високий рівень анальфабетизму (неграмотності) і соціально-господарські потреби загострили проблему освіти дорослих в краї. До акції боротьби з неписьменністю включилися культурно-освітні товариства і політичні партії з різними ідейними програмами та церковна влада. Вони популяризували знання, формували суспільно-політичну свідомість, вчили і виховували громадян в національному дусі. Їх діяльність відчутно вплинула на розвиток народного шкільництва, організацію освіти дорослих та піднесення суспільно-політичної свідомості національних груп краю.

Робиться висновок, що в результаті освітніх змагань різні нації, а передусім українці і поляки, в другій половині ХІХ, на початку ХХ ст., виразно виявили свої державницькі та національні устремління, які утверджувалися в політичній й частково господарській діяльності, а зокрема в поширенні науки, освіти і культури. Українці, маючи на меті потребу згуртування нації і створення власної держави, випрацювали загальну історію й історію національної культури, організували середні й фахові приватні школи, розбудовували народне шкільництво, готували своїх вчителів і шкільні підручники, а також розвинули широкомасштабну діяльність суспільно-культурних і освітніх організацій. В той же час поляки в результаті широкого залучення національної інтелігенції, високої активності вчителів, діяльності крайової адміністрації, прийняття краєвим сеймом вигідних для поляків законів (завдяки більшості в крайовому сеймі) створили в Галичині оплот польської науки, освіти і культури.

Встановлено, що джерелом розвитку ідеї освітньої праці в другій половині ХІХ ст., були швидкі суспільно-господарські переміни, а також прагнення націй до незалежності. Велика відсталість галицької шкільної системи, її слабка підготовленість до реалізації освітніх потреб найширших суспільних верств, швидкий розвиток народного руху привели до пожвавлення суспільних ініціатив в сфері освіти дорослих.

Одним з найважливіших завдань стала боротьба з неписьменністю народних мас. До перших спроб навчання дорослих віднесено створення шкіл і курсів елементарного навчання, так званих “шкіл для слуг”, діяльність яких в наступні роки набула постійного характеру. В процесі навчання учасників намагалися не тільки навчити читати і писати, але передусім розбудити в них едукаційні потреби і підготувати до самоосвітньої праці. Ідея освітньої праці з часом перенеслась в краєвий сейм і спричинилася до загальної зацікавленості суспільства проблемами освіти дорослих.

Реалізація програми “альфабетизації” (навчання грамоти) галицького суспільства зустрічалася з величезними труднощами, а тому ця праця не приносила в досліджуваному періоді очікуваних кількісних і якісних результатів.

Серед найголовніших труднощів визначено такі:

- значне зростання чисельності населення краю, що обмежувало фінансові можливості щодо видатків на освітні цілі;

- реакційна політика консервативних угрупувань, міністерської та краєвих освітньої і законодавчої влад, яка привела до обмеження витрат на освітню діяльність, а передусім на освітню працю серед дорослих;

- брак педагогічних кадрів і відповідних засобів, тобто вчителів, підготовлених до праці з дорослими, наукової допомоги, методичних матеріалів, букварів та підручників для дальшої освіти. Така ситуація привела до того, що ефективність освіти дорослих не відповідала громадським зусиллям, а ті, хто пройшов освітню підготовку, ставали вторинними анальфабетами;

- багатостороння і роздрібнена, часто нескоординована, політика та організаційно-освітня праця різноманітних інституцій і партій (Товариство педагогічне, Товариство шкіл людових, “Просвіта” та ін.);

- нереальні завдання, що ставилися для виконання діячами, керівництвом інституцій і культурно-освітніх та господарських об'єднань, вели до збайдужіння, з часом паралізували волю до подальших дій.

Критика в періодичній пресі, спорадичні дії видатних діячів, товариств і партій в сфері освіти дорослих знайшли відображення в краєвому законі від 23 травня 1895 р., який передбачав створення педагогічними товариствами курсів для навчання читання і письма неписьменних дорослих при народних школах. Ініціатива товариств концентрувалася навколо елементарного навчання, популяризації знань та самоосвіти дорослих. Українські товариства зініціювали також створення фахових курсів, які з часом були перетворені в заклади професійної освіти. Для сільських жителів створювалися курси рільництва і домашнього господарства. Важливу роль в освіті дорослих відіграло українське товариство “Просвіта”, яке ініціювало створення ряду товариств. Перед Першою світовою війною “Просвіта” мала три фахові школи з курсами для дорослих. В різних місцевостях члени товариства при читальнях створювали курси для неписьменних, проводили освітні економічні та агрономічні курси, організували три народні університети (Львів, Чернівці, Черче). Товариство мало кваліфікованих “мандрівних учителів”, провело перший український освітній економічний конгрес і т. п. Однак діяльність в ділянці освіти дорослих давала низькі результати насамперед через відсутність коштів. Тільки в 1909 р., вперше на цю справу було виділено 1000 корон. Активно діяли в сфері освіти дорослих товариства шкіл людових й освіти людової, які створювали різноманітні курси, народні університети, бібліотеки, читальні, організовували лекції для населення тощо. Курси для неписьменних перед війною трактовано як початковий етап, а для їх випускників організовувались курси з дещо ширшою програмою навчання. Упродовж 18 років праці було організовано 1203 курсів для навчання письма, читання та рахунків. Спостерігається також процес розбудови ступеневого навчання для дорослих. Почавши від доповняльного народного шкільництва загальноосвітнього і професійного профілю, освіта дорослих розвивалася в напрямі до курсів і шкіл загальноосвітнього і політехнічного характеру. Модифікації підлягали також плани навчання і зміст програм. Випливало це передусім з зацікавлень і суспільних потреб учасників навчання, а також залежало від розвитку теорії елементарної освіти дорослих. Підсумовуючи історію курсового і систематичного навчання дорослих у першому, вступному періоді, належить вказати, що освітня праця серед дорослих Галичини в тому періоді мала громадський характер. Освіті допомагала радикальна інтелігенція, яка бачила потребу рівняння в доступі до знань найбідніших верств населення краю. Вона також визначала напрям діяльності прогресивних просвітників міжвоєнного періоду.

Проблематика освіти дорослих знайшла своє відображення в працях тогочасних українських і польських педагогів, широко висвітлювалася на сторінках педагогічних та суспільно-політичних часописів. Нею займалися М. Вишневський, Й. Дітл, С. Карпович, С. Міхальський, С. Познер, А. Цішковський, Г. Врецьона, В. Ільницький, М. Галущинський, А. Вахнянин, О. Партицький та ін.

Публікації утверджували думку про необхідність життєвого навчання, розкривали досвід і теоретичні основи освіти дорослих в західноєвропейських країнах, давали методичні поради щодо використання різноманітних організаційних форм на практиці тощо. Особлива увага зверталася на індивідуальну і масову самоосвіту дорослих. На початку ХХ ст., розвиткові теорії освіти дорослих сприяли успіхи психологічної науки, які стали основою для подальших педагогічних пошуків. Педагоги дійшли висновку, що кожного можна вчити без обмеження віку, а розум людини розвивається до пізньої старості. При цьому наголошувалося, що освіта дорослих не має заміняти шкільну, а повинна бути окремим освітнім вогнищем, яке уможливлює здобуття загальної освіти кожною людиною.

Навчання дорослих мало слугувати пізнанню явищ і законів природи і суспільства, бути “мотором” для вдосконалення і цивілізаційного піднесення широких мас, позитивно впливати на розум, моральність і естетичні смаки, ушляхетнювати почуття вихованців. Водночас навчання повинно було розбудити потребу знань, самоосвіти і самовиховання, сформувати уміння користуватися різноманітними формами і осередками освіти.

Новий підхід до трактування освіти дорослих знайшов відображення в чисельних працях українських і польських освітніх діячів. Їх праці, з одного боку, завершували перед інституційний етап в розвитку андрагогічної думки, а з другого боку, розпочинали новий етап, що характеризується створенням інституційних основ розвитку андрагогічної теорії і практики. Про це переконливо свідчить культурно-освітня діяльність створених в кінці ХІХ ст., товариств, які, крім освітньої праці, вели дослідницьку, видавничу і популяризаторську діяльність в ділянці теорії андрагогіки. Таким чином вони ставали замінниками науково-дослідницьких інституцій, які в період національної неволі, беручи на себе обов'язки держави, в значній мірі спричинилися до розвитку теорії і практики освіти дорослих. На увагу дослідників заслуговує перший підручник андрагогіки “Praca oњwiatowa. Jej zadania, metody i organizacja”, створений з ініціативи освітніх діячів різних товариств і підготовлений в народному університеті ім. А. Міцкевича в Кракові. Цей підручник відображає доробок в сфері освіти дорослих і є вінцем зусиль багатьох безіменних вчителів, досвід яких дозволив створити її теоретичні основи.

Автори підручника, виходячи з відмінності психіки дорослої людини від психіки дітей і молоді, доводили необхідність і обов'язковість застосування в залежності від потреб і розумових властивостей дорослих учнів відповідних дидактичних методів, програм, підручників і дидактичних засобів, а також використання іншої організації дидактичного процесу. Влучно зауважували, що дорослі мають особливу мотивацію, а передусім інші очікування щодо наслідків навчання, які необхідно обов'язково враховувати і використовувати в його організації.

Організатори освіти дорослих ставили перед собою завдання виховувати тодішні покоління на свідомих своїх національних прав і обов'язків громадян, прагнули виробити прив'язаність і любов до рідної мови, краю, нації, добитися, щоб кожна одиниця уміла відчувати себе часткою великої цілісності, покликаною виконувати роль громадянина, здатною до боротьби за права і до захисту кожного осередку, якому загрожує небезпека. Освіта і виховання мали привести до виховання людини світлої, чутливої до краси, не байдужої до кривд окремої особистості і суспільних груп, людини, яка була б здатною до ліквідації будь-якої несправедливості в сучасному їй суспільному житті. На їх думку, мета і завдання освіти дорослих могли бути реалізовані тільки при інтеграції різноманітних форм і методів діяльності. Ця позиція знайшла відображення в практиці багатьох освітніх товариств Галичини, які запроваджували різноманітні форми праці, як, наприклад, читання книжок, популяризація знань з допомогою живого слова, поширення музичної культури шляхом організації інструментальних і вокальних гуртків, організація виставок чи екскурсій до художніх галерей і музеїв. Впровадження в щоденну практику різноманітних форм освітньої культурної діяльності мало в кінцевому результаті привести до національного відродження народних мас.