Загально-педагогічна підготовка вчителя в історії вищої школи України (ХІХ - перша чверть ХХ ст.)

Структура дисертації. Робота складається із вступу, п'яти розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаної літератури і архівних матеріалів. Обсяг основного тексту -- 399 сторінок, список використаної літератури охоплює 70 сторінок - 805 найменувань, із них: 411 літературних джерел та 394 архівні справи. Дисертація містить 14 таблиць на 17 сторінках і 9 рисунків на 9 сторінках.

Основний зміст дисертації

педагогічний вчитель освіта підготовка

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження та його хронологічні межі, аргументовано її актуальність і доцільність, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методологію, методи дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, відображено апробацію та впровадження результатів дослідження, викладено особистий внесок здобувача.

У першому розділі -“Методолого-теоретичні засади загальнопедагогічної підготовки вчителя: передумови і тенденції” - обгрунтовано й проаналізовано соціально-економічні, суспільно-політичні та організаційно-педагогічні передумови і головні тенденції процесу становлення та розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя періоду ХІХ - першої чверті ХХ ст.

Загальнопедагогічна підготовка вчителя -- це об'єктивне соціально-педагогічне явище, спеціально організований процес навчання (викладання і учіння), засвоєння майбутніми педагогами професійних знань, вироблення відповідних умінь та навичок; формування позитивних соціальних і пізнавальних потреб самовиховання й самореалізації. Отже, загальнопедагогічна підготовка являє собою процес послідовного опанування студентами змісту дисциплін педагогічного циклу в єдності їх теорії і практики, а також -- сукупний підсумок, що визначає сформовані загальнопедагогічні вміння та навички майбутнього вчителя й забезпечує оволодіння основами педагогічної діяльності.

Мета загальнопедагогічної підготовки полягає у формуванні вчителя, який володіє фундаментальними знаннями науково-педагогічної теорії, мобільними, культуровідповідними загальнопедагогічними вміннями і навичками.

Конкретно-історична сутність загальнопедагогічної підготовки -- поняття стабільне, проте воно може зазнавати змін залежно від розвитку змісту та структури, що є певним чином упорядкованою сукупністю теоретичних і практичних складових, хронологічно обгрунтованих напрямів, які характеризують загальнопедагогічну підготовку вчителя у відповідних соціально-економічних умовах. Таким чином, сутність загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищій педагогічній школі досліджуваного історичного періоду полягає в досягненні єдності педагогічної теорії і практики, а також науковості й культуровідповідності, фундаментальності та мобільності знань. Загальнопедагогічна підготовка є спільною для всіх педагогів, незалежно від їх фаху.

Істинність педагогічних знань перевіряється шкільною практикою. Водночас педагогічна теорія обслуговує її, тому теорія і практика загальнопедагогічної підготовки розглядаються в органічному зв'язку, взаємодії та єдності. До структури загальнопедагогічної підготовки вчителя включаємо предмети педагогічного циклу й усі види педагогічної практики у їх постійному наближенні до єдності та взаємозумовленості.

Отже, загальнопедагогічна підготовка передбачає вивчення студентами теоретичних педагогічних дисциплін, формування на основі одержаних знань професійних умінь і навичок, залучення майбутнього вчителя до системи неперервної педагогічної практики, засвоєння елементів педагогічної техніки, що в сукупності забезпечує пізнання й оволодіння основами професійно-педагогічної діяльності.

Історичний період ХІХ - першої чверті ХХ ст. характеризується глобальними перетвореннями, передусім соціально-економічного змісту, а також суспільно-політичними суперечностями, революційними подіями, зміною влади та урядів. У цей період значна частина України перебуває в складі Російської імперії. На початку ХІХ ст. розпочинається реформування, відбувається промисловий переворот (кінець 30-х - початок

80-х рр.), відміна кріпосного права (Маніфест 1861р.) та реформи 60-х років ХІХ ст., революція 1905-1907 рр. Революційні події 1917 р. ознаменували повалення монархічного режиму, встановлення влади Тимчасового уряду, а з березня 1917 р. -- Української Народної Республіки, згодом Гетьманату і Директорії (1918-1919 рр.) та відповідні цим періодам проекти економічних, політичних перетворень, спроби їх здійснення. З перемогою більшовиків, установленням влади Рад пов'язана політика “воєнного комунізму”, непу, індустріалізації та колективізації. Безперечно, соціально-економічні і суспільно-політичні зміни в Україні ХІХ - першої чверті ХХ ст. не могли не зумовити своєрідність розвитку системи вищої професійної освіти, зокрема педагогічної, її основних тенденцій, а отже, і соціальну детермінованість загальнопедагогічної підготовки вчителя, визначення особливостей періодизації становлення та розвитку її сутності, структури й змісту.

Ці соціально-економічні перетворення вимагали більш високої організації та впорядкування освітніх процесів. У 1802 р. утворюється Міністерство народної освіти, визначився основний підрозділ Міністерства, на який, насамперед, покладалися обов'язки організації освіти -- Головне правління училищ. У 1803 р. були затверджені “Попередні правила народної освіти”, через рік -- “Статут університетів Російської імперії” та “Статут навчальних закладів, підвідомчих університетам”. Уся діяльність університетів визначалася статутними вимогами (1804 р., 1835р., 1863 р. і 1884 р.). Започатковувалося структурування освіти. Провідними були прогресивні тенденції наступності, безстановості та безкоштовності освіти, проте розвитку в цей період вони не отримали. Із створенням у 1803 р. (1805 р.) першого у Східній Україні Харківського імператорського університету і відповідного навчального округу, до якого входило 372 навчальних заклади, виникає об'єктивна необхідність загальнопедагогічної підготовки. Вона зумовлена наявністю чотирьох відділів, згодом факультетів. Історико-філологічний, фізико-математичний та юридичний розпочали підготовку студентів до викладацької діяльності. Становлення загальнопедагогічної підготовки пов'язане з відкриттям педагогічних інститутів при університетах: Харківському (1811 р.) та Київському (1834 р.). У цілому, діяльність Харківського і Київського університетів полягала у двох взаємозумовлених напрямах: 1) управлінському, що реалізовувався через діяльність учительських комітетів, відкриття навчальних закладів, їх методичне забезпечення; 2) професійно-педагогічному, який характеризувався створенням університетських педагогічних інститутів. Процес розвитку освіти визначався непослідовністю і суперечностями, що спричинялося кризовими явищами в соціально-економічному й суспільно-політичному житті країни.

Наступний етап розвитку вищої школи позначився Статутом Імператорських Російських університетів (1863 р.), який за змістом був демократичнішим від попереднього. Вперше було позитивно розв'язане питання про допуск жінок до навчання в університети, в Російській імперії створено десять навчальних округів (замість шести існуючих). У 1865 р. відкрився Новоросійський університет, який став науково-навчальним центром Одеського навчального округу. В його складі налічувалося три факультети, почала формуватися позааудиторна діяльність наукових гуртків і товариств. Отже, однією з головних тенденцій розвитку освіти в Російській імперії ХІХ ст., а відтак і в Україні, стало відкриття вищих навчальних закладів (університетів) у центрах промислово розвинених регіонів з метою підготовки переважно промисловців, лікарів та юристів. Значна кількість випускників направлялася в школи, що зумовило започаткування вищої педагогічної освіти на базі університетів: педагогічні інститути (1811-1859 рр.) і педагогічні курси (1860-1867 рр.). Це викликало до життя об'єктивну потребу в педагогічній підготовці, загальній для всіх майбутніх педагогів, незалежно від фаху, що визначається нами як загальнопедагогічна підготовка.

Провідними ідеями освітніх процесів 1917-1919 рр. слід вважати: надання вирішального значення у підготовці педагога учительським інститутам; злиття учительських інститутів з вищими педагогічними курсами; відкриття педагогічних закладів нового типу. У 20-ті роки в Радянській Україні була створена і функціонувала система виключно вищої педагогічної освіти, до якої ввійшли ІНО та трирічні педагогічні курси (з 1925 р. перетворені на педагогічні технікуми). Зміст освіти визначався “Декларацією Наркомосу УРСР про соціальне виховання дітей” (1920 р.), а отже, необхідністю підготовки соціального вихователя для “єдиного дитячого будинку” як основної навчально-виховної установи. Саме в напрямі соціального виховання дитячого колективу розвивалась і загальнопедагогічна підготовка вчителя, створювались інноваційні моделі, програми, врізноманітнювалися предмети педагогічного циклу та види практики.

Отже, суспільно-політичний рух та філософські течії в Україні ХІХ - першої чверті ХХ ст. характеризуються різноплановістю і багатоетапністю розвитку. Ретроспективний логіко-системний аналіз дозволив виділити такі основні його періоди: перша половина ХІХ ст. (масонство, в надрах якого виникає ідея відокремлення України від Росії; декабристський рух; заснування таємних політизованих гуртків у вищих закладах освіти; розвиток філософської думки в традиціях просвітництва і романтизму (окреме місце належить тут Кирило-Мефодіївському братству), релігійно-філософський напрям); друга половина ХІХ ст. (60-80-ті рр. - громадівський рух, кінець 80-х - початок 90-х рр. -- діяльність “Молодої України”); кінець ХІХ - початок ХХ ст. (розвиток академічної філософії з центрами в університетах, виникнення українських політичних партій); 1917-1919 рр. -- період національно-визвольних змагань українського народу, відродження української національної ідеї; 20-ті роки -- встановлення влади Рад і однопартійності (утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, політика коренізації (українізації); кінець 20-х років -- посилення загальнодержавного курсу на побудову комуністичного суспільства). Таким чином, суспільно-політичний рух в Україні ХІХ - першої чверті ХХ ст. не міг не зумовити формування системи педагогічної освіти, особливості підготовки педагогічних кадрів, а отже, і специфіку загальнопедагогічної підготовки вчителя як соціальної за змістом у вищих навчальних закладах (відповідно до кожного етапу розвитку країни).

У змісті авторських курсів педагогічних навчальних дисциплін відображаються філософські (філософсько-політизовані, філософсько-релігійні) погляди професорсько-викладацького складу вищих закладів освіти ХІХ ст., таких прогресивних особистостей, як Й.Б.Шад, О.Г.Рейніш, М.О.Лавровський (Харківський університет); Ф.Костек, О.Бартошевський, К.Твардовський (Львівський університет); М.Д.Курляндцев, Й.Г.Міхневич, Х.Г.Гассгаген (Новоросійський університет); С.С.Гогоцький, П.С.Авсенєв, О.М.Новицький (університет Св.Володимира), або українська національно-філософська ідея, розроблена плеядою визначних педагогів та громадських діячів: В.Б.Антоновичем, Д.І.Багалієм, М.П.Василенком, В.К.Винниченком, Й.Ю.Гермайзе, М.С.Грушевським, О.В.Духновичем, С.О.Єфремовим, О.Ф.Музиченком, І.І.Огієнком, С.Ф.Русовою, М.О.Скрипником, І.М.Стешенком, І.Я.Франком, Я.Ф.Чепігою, О.Я.Шумським та іншими.

На початок ХХ ст. в Україні помітно розвинулася мережа вищих закладів педагогічної освіти, склались тенденції формування загальнопедагогічної підготовки вчителя. До організаційно-педагогічних передумов становлення загальнопедагогічної підготовки у вищій педагогічній школі ХІХ - початку ХХ ст. відносимо: 1) державні та урядові освітні реформи (1802-1804 рр., 60-х років ХІХ ст. і початку ХХ ст.); 2) становлення державної системи народної освіти; 3) поширення мережі державних закладів вищої педагогічної освіти - педагогічних інститутів (1811-1859 рр.) та педкурсів (1860-1867 рр.) при імператорських університетах; створення в 70-х роках ХІХ - на початку ХХ ст. самостійних вищих навчальних закладів (Ніжинського історико-філологічного інституту (1875 р.), Вищих жіночих педагогічних курсів (з 1878 р.), Фребелівського педагогічного інституту (1907 р.). Крім того, функціонування вчительських інститутів, які хоч і не давали вищої освіти, але заклали вагомі основи подальшого розвитку загальнопедагогічної підготовки; 4) відкриття вищих педагогічних навчальних закладів на громадських і приватних засадах, що деякою мірою компенсувало недосконалість мережі державних; 5) унікальність навчального процесу, автономність програм окремих вищих навчальних закладів, що зумовило своєрідність розвитку загальнопедагогічної підготовки в кожному з них, зокрема в університетах, а отже, вимагає окремої характеристики її змісту за хронологією відкриття того чи іншого закладу педагогічної освіти з наступним зіставно-порівняльним аналізом; 6) становлення основ теоретичного компонента загальнопедагогічної підготовки вчителя через викладання курсів педагогіки, дидактики, історії педагогічних течій, шкільної гігієни, училищезнавства тощо та виключно авторське розроблення їх змісту; 7) визначення практичної складової загальнопедагогічної підготовки, що включала: відвідування студентами уроків провідних викладачів гімназій з їх наступним аналізом та самостійне проведення уроків практикантами. Педагогічна практика, як правило, проходила у школах міста або ж зосереджувалась у зразковій при педагогічному навчальному закладі гімназії, початковому чи вищому початковому училищі; 8) пошуки оптимальної моделі педінституту приводять до виникнення численних проектів організації підготовки вчителів, а отже, і розроблення загальнопедагогічного її компонента у різноманітності варіантів.

У другому розділі - “Сутність, закономірності та провідні тенденції процесу становлення і розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищих закладах освіти України ХІХ - початку ХХ ст.” - відповідно до науково обгрунтованих етапів викладено результати ретроспективного логіко-системного аналізу процесу становлення й розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя, визначено її тенденції, особливості та закономірності в діяльності російських імператорських університетів, університетських педагогічних інститутів, у системі педагогічних курсів при університетах і у вищих закладах освіти, що функціонували автономно.

Процес становлення і розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя визначаємо як закономірну, послідовну зміну в її змісті та структурі, відповідно до певних конкретно-історичних етапів, що характеризується професійно-педагогічною спрямованістю. В дослiдженнi процесу загальнопедагогiчної пiдготовки у вищій школі України XIX - початку XX ст. виділяємо чотири основних етапи:

1800 - 1859 рр. -- становлення унiверситетської вищої освiти в Українi, формування пiдгрунтя системи педагогiчної освiти відбувається в умовах початку розкладу феодально-кріпосницьких і зародження капіталістичних відносин або, відповідно до цивілізаційного підходу, за доби індустріального суспільства. Це сприяло культурно-освітньому розвитку. Виникають перші у Східній і Центральній Україні імператорські університети (Харківський (1803 р.; 1805 р.), Київський (1834 р.), які стали центрами відповідних навчальних округів. При університетах починають функціонувати педагогічні інститути (з 1811 р.), ведеться розроблення загальнопедагогічних навчальних курсів (Й.Б.Шад, О.Г.Рейніш, С.С.Гогоцький та інші). Формуються основи загальнопедагогічної підготовки вчителя в теоретичній і практичній її складових, в унiверситетах створюються кафедри педагогiки (1850 р.), а отже, вiдокремлюється викладання педагогiки вiд фiлософiї. Провідними стають виділені нами структурно-організаційні тенденції керівної ролі університетів у регіональній освіті та створення навчальних округів. У результатi реформування iсторико-фiлологiчних факультетiв унiверситетiв (1856-1859 рр.) структуру теоретичної загальнопедагогiчної пiдготовки склали: педагогiка (вчення про виховання), дидактика, iсторiя педагогiки, училищезнавство, психологiя, логiка, естетика, моральне богослов'я. Починає формуватися система педагогiчної практики в школi. Превалюють філософсько-педагогічні та релігійно-виховні ідеї;

1860 - 1869 рр. -- антикріпосницька реформа 1861 р. стимулювала розвиток освітніх процесів. При унiверситетах з 1860 р. започатковується мережа педагогiчних курсiв. Відкривається Новоросійський імператорський університет (1965 р.), який очолив Одеський навчальний округ. Загальнопедагогiчна пiдготовка цього періоду розвивається у двох взаємозумовлених напрямах - теоретичному і практичному. Звiдси виникнення ряду проектiв, пов'язаних з пошуками оптимального варiанта вищого педагогiчного навчального закладу, де б з найбiльшою повнотою синтезувались педагогiчна теорiя i шкiльна практика. Це складний перiод для визначення ролi i мiсця педагогiки в навчально-виховному процесi унiверситетiв. Лекцiї з педагогiки, за офiцiйним розпорядженням, починають читати викладачi психологiї (1863 р.). Однак змiст загальнопедагогiчної пiдготовки продовжує розроблятися. Цьому сприяв вихід 1866 року “Положення про приготування вчителiв гiмназiй та прогiмназiй”, а згодом -- “Матерiалів з питань приготування вчителiв для гiмназiй та прогiмназiй”. Загальнопедагогiчна пiдготовка в цих документах була представлена триєдиним циклом, куди входили: 1) загальна педагогiка i дидактика; 2) спецiальнi методики; 3) практичнi заняття в гiмназiях. Лекцiйний курс педагогiки в унiверситетах трактується то головним, то допомiжним. Особливого значення надається системi практичної пiдготовки вчителiв. З метою її поглиблення утворюються численнi проекти семiнарiїв. Розвивається тенденція превалювання практичного компонента в загальнопедагогічній підготовці, яку ми відносимо до структурно-організаційних. Отже, загальнопедагогічна підготовка даного етапу характеризується психолого-педагогічним та прагматичним спрямуванням;

1870 - 1904 рр. -- це досить контрастний етап у розвитку загальнопедагогiчної пiдготовки вчителя, початок якого ознаменувався тенденцiєю до її скорочення, а в унiверситетi -- навiть i лiквiдацiї. З одного боку, саме в 70-тi роки в Українi з'являються самостiйнi педагогiчнi заклади освiти (Нiжинський iсторико-фiлологiчний iнститут кн.Безбородька (1875 р.), Вищi жiночi курси в м. Києвi (1878 р.) тощо), з iншого -- вже у 1870-1872 рр. в унiверситетi час на викладання педагогiки зменшується до 1 год. на тиждень, а в 1873-1877 рр. лише окремi теми з педагогiки включаються в курси фiлософiї, психологiї, логiки. З огляду на постановку викладачами кафедри фiлософiї питання про вiдокремлення навчального курсу педагогiки вiд фiлософiї (1877 р.), у 1877/78 н.р. самостійне викладання її поновлюється, зокрема на iсторико-фiлологiчному факультетi Київського унiверситету. Однак уже в 1879/80н.р. вона читається лише для вчительських стипендiатiв. Полiтична реакцiя 80-х рокiв i внутрiшнi суперечливi пiдходи до педагогiки спричинили занепад загальнопедагогiчної пiдготовки вчителя. Навiть у Нiжинському iсторико-фiлологiчному iнститутi створюються проекти вивчення педагогiки i дидактики лише пiсля закiнчення iсторико-фiлологiчного та фiзико-математичного факультетiв. В унiверситетах педагогiка не викладається. Як засвiдчують архiвнi документи, читаються “Психологiя”, “Iсторiя фiлософiї”, “Моральне богослов'я”, “Логiка”. Наприкiнцi 80-х рокiв закриваються вищi педагогiчнi жiночi заклади освiти. Проте з 1890 р. починають закладатися передумови становлення системи пiдготовки педагогiчних кадрiв та вiдновлення загальнопедагогiчної пiдготовки вчителя. Окремi педагогiчнi заклади освiти, автономно розробляючи програми навчальних курсiв загальнопедагогiчної пiдготовки, проводять її, виходячи з принципу єдностi теорiї i практики. Зокрема, у Нiжинському iсторико-фiлологiчному iнститутi кн.Безбородька теоретична загальнопедагогiчна пiдготовка (“Педагогiка i дидактика”, “Iсторiя педагогiки”, “Гiмназiйна педагогiка з коротким iсторичним нарисом педагогiчних напрямiв вiд епохи Вiдродження до новiтнього часу”, “Дослiдна психологiя”) доповнюється педагогiчною практикою на IV курсi, в ході якої впроваджуються експериментальні педагогічні дослідження, що започаткувало педолого-експериментальний напрям у змісті загальнопедагогічної підготовки вчителя. Розробленням програм теоретичної загальнопедагогiчної пiдготовки займаються такi видатнi вченi, як М.О.Лавровський, І.М.Скворцов, М.Я.Грот, I.В.Добiаш. Ними обгрунтовується важливе значення педагогіки в підготовці вчителя. Отже, набувають поширення визначені нами змістово-процесуальні тенденції: варіативності й творчості, пошуків у розробленні теоретичних моделей, проектів, програм і планів загальнопедагогічної підготовки.

В унiверситетах 90-х рокiв педагогiка ще не виступає самостiйною дисциплiною. Однак iдея її вiдновлення проводиться вiдомими викладачами психології і фiлософії С.С.Гогоцьким, Г.І.Челпановим, О.М.Гiляровим та iн. Крiм того, введення нових навчальних курсiв, зокрема експериментальної психологiї, техніки експериментальної педагогіки та практичних занять, викликали потребу суто педагогiчних дослiджень, викладання педагогiки як незалежної навчальної дисциплiни. На початку ХХ ст. на iсторико-фiлологiчному факультетi Київського унiверситету з метою практичної пiдготовки майбутнiх учителiв дiють iсторико-фiлологiчна та психологiчна семiнарiї. В Харкiвському унiверситетi вводяться спецкурси за педагогiчними персоналiями, читається “Загальний огляд педагогiчних теорiй XVIII-XIX ст.”. У 1904 р. розпорядженням Мiнiстерства народної освiти педагогiка в унiверситетах вiдновлюється як обов'язковий предмет для студентiв iсторико-фiлологiчних факультетiв. Поряд із психолого-педагогічною, релігійною, філософською і прагматичною, у змісті загальнопедагогічної підготовки цього періоду починає утверджуватися професійна зумовленість;

1905 - 1916 рр. -- криза системи педагогiчної освiти, жорсткий мiнiстерський контроль (бюрократизацiя мети та змiсту освiти, насадження консервативних принципiв органiзацiї навчального процесу, неоптимальність навчальних планiв) у зв'язку з посиленням громадсько-педагогiчного руху після революційних подій 1905 р. поступово змiнюються тенденцiями конструктивного характеру: стабілізацією загальнопедагогічної підготовки в навчально-виховному процесі закладів вищої освіти, наближенням до оптимального поєднання педагогічної теорії і шкільної практики, соціальною орієнтацією у формуванні особистості вчителя. В дослідженні перші дві тенденції обгрунтовуємо як сутнісно-визначальні, останню вважаємо актуально-розвивальною. Створюються концепцiї, розробляються варіативні проекти та моделi загальнопедагогiчної пiдготовки вчителя (С.А.Ананьїн, Ф.Зеленогорський, В.В.Зеньківський, О.Ф.Музиченко, П.В.Тихомиров). Численнi педагогiчнi теорiї спрямовуються на потреби народної освiти, характеризуються гуманiстичною орiєнтацiєю на саморозвиток особистостi. Розгортається дискусiя з проблем удосконалення пiдготовки вчителя, створення професiйних програм, інноваційних форм педагогiчної освiти (В.І.Гельвіг, Т.Г.Лубенець, І.О.Сікорський, К.М.Щербина). Бiльшiсть учителiв для жiночих гiмназiй випускали Вищi жiночi курси (Київські (вiдновили дiяльнiсть 1905 р.), Одеські (1906 р.), Харківські (1907 р.), Ніжинські (1916 р.) та Фребелiвський педагогiчний iнститут (1907 р.). Загальнопедагогiчна пiдготовка в цих вищих закладах освіти здiйснювалась на кафедральному рiвнi, створювалися перші педагогічні комплекси (1908 р.), що започаткувало у загальнопедагогічній підготовці структурно-організаційну тенденцію до розвитку соціопедагогічних комплексів та регіональних об'єднань. Предметна система навчання, яка ставила в центр навчального процесу особистiсть слухача, дозволяла проводити загальнопедагогiчну пiдготовку в групах спецiалiзацiї, згідно з автономно розробленими навчальними планами. До структури теоретичної загальнопедагогiчної пiдготовки входили: “Педагогіка”, “Наука про виховання”, “Дидактика”, “Iсторiя педагогiки”, “Психологiя”, “Училищезнавство”, окремi методики, додатковi курси логiки, етики, естетики. Теоретичнi курси доповнювалися практикою у середнiх закладах освiти, посилювались зв'язки з соціумом. Зміст загальнопедагогічної підготовки характеризується соціальним спрямуванням.

Таким чином, на початок XX ст. у вищих закладах освiти загальнопедагогiчна пiдготовка характеризується багатопредметнiстю, рiзними за змiстом i структурою навчальними курсами. Педагогiка починає усвiдомлюватися як самостiйна навчальна дисциплiна, хоч здебільшого пiд цiєю назвою розглядається лише “Теорiя виховання”. Як правило, обов'язковими компонентами теоретичної загальнопедагогiчної пiдготовки вважаються: наука про виховання, iсторiя педагогiки, дидактика, училищезнавство, частковi методики, психологiя. В окремих закладах педагогiчної освiти структура загальнопедагогiчної пiдготовки доповнюється таким комплексом предметiв: “Душа дитини”, “Гiмназiйна педагогiка”, “Педологiя”, “Анатомо-фiзiологiчнi особливостi дитячого вiку”, “Вчення про дiтей, важких у виховному вiдношеннi”, спецiалiзованими курсами за персоналiями. Яскраво виявляється виховний аспект (навчальні курси: “Вчення про християнську моральність”, “Природа як фактор виховання” та інші). Обов'язковою на старших курсах стає педагогiчна практика, що проходить у два етапи: 1) спостереження й аналiз урокiв досвiдчених учителiв; 2) проведення практикантами пробних i залiкових урокiв з наступним їх обговоренням. Щодо сутності загальнопедагогічної підготовки вчителя, то спостерігається тенденція до забезпечення єдності теорії і практики, досягнення науковості, відповідності соціокультурному рівневі розвитку суспільства, мобільності одержаних педагогічних знань, умінь і навичок.

Зміст загальнопедагогічної підготовки доцільно представити у єдності загального і специфічного в кожному з обгрунтованих етапів за такими хронологічно вибудованими його складовими: філософсько-педагогічним, релігійно-педагогічним, психолого-педагогічним, прагматично-педагогічним, педолого-експериментальним, соціально орієнтованим, професійно зумовленим.

У третьому розділі -“Специфіка розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя в період національно-визвольних змагань українського народу 1917-1919 рр.: Української Народної Республіки (Центральної Ради), Гетьманату і Директорії УНР” -проаналізовано процес, розкрито основні тенденції, особливості, суперечності й закономірності, визначено зміст та структуру загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищих закладах освіти України перехідного періоду.

Перебудова вищої педагогiчної освiти періоду 1917-1919 рр. пов'язувалась здебiльшого з реконструкцiєю вчительських iнститутiв шляхом їх злиття з вищими педагогiчними курсами, утворенням низки нових вищих навчальних закладiв переважно унiверситетського типу та рiзного рiвня вчительських курсiв, у тому числi курсiв українiзацiї, спостерігається тенденція до багаторівневої педагогічної освіти. Ретроспективний логiко-системний аналiз переконливо доводить, що філософсько-педагогічне спрямування та переважно класично-унiверситетський пiдхiд до викладання дисциплiн педагогiчного характеру в цей перiод змiнювалися суто професiйно-педагогiчним. Зокрема, всi дисциплiни в педагогiчних закладах освiти, як правило, розподiлялись за двома головними блоками: загальним та спецiальним. Теоретична загальнопедагогiчна пiдготовка входила до загального блоку дисциплiн i характеризувалась багатопредметнiстю й iнформативною насиченiстю. Її змiст та структура формувались кожним педвузом автономно. Серед розробників програм педагогічних дисциплін - Г.Г.Ващенко, В.В.Зеньківський, Т.Г.Лубенець, О.Ф.Музиченко, С.Ф.Русова. Провідними були ідеї українізації та етнізації (Б.Д.Грінченко, І.І.Огієнко). В рiзних закладах вищої освіти визначеного перiоду до структури теоретичної загальнопедагогічної підготовки входили: “Теорiя навчання”, “Теорiя виховання”, “Педагогiка i дидактика”, “Програми курсiв гiмназiй чи вищих початкових училищ”, “Педагогiчна психологiя”, “Гiгiєна”, “Анатомiя i фiзiологiя людини”, “Психологiя”, “Iсторiя педагогiчних ідей”, “Психологiя дитячої душi”, “Органiзацiя навчально-виховних установ”, “Психологiя творчостi”, “Педологiя” та iн. Спiльним для деяких вищих педагогiчних закладiв освiти можна вважати викладання таких навчальних курсiв, як “Педагогiка”, “Педагогiка i дидактика”, “Iсторiя педагогiчних iдей”, “Психологiя”, “Шкiльна гiгiєна”, “Теорiя виховання”, “Декламацiя”, “Етика”, “Естетика”, “Логiка”, окремі методики. Допомiжними вважались малювання, спiви, вивчення дитячої лiтератури. Загальнопедагогiчна пiдготовка вчителя не була позбавлена впливу філософії, богослов'я, особливо в такому роздiлi, як “Теорiя виховання”. Деякi педагогiчнi заклади освiти з метою унаочнення, а отже, поглиблення загальнопедагогiчної пiдготовки органiзовували педагогiчнi музеї та кабiнети. Методики окремих дисциплiн входили до блоку “Спецiальнi предмети”, спостерiгалась тенденцiя до створення інтегративних курсiв. Отже, в змісті загальнопедагогічної підготовки мали місце напрями, які були характерними для кінця ХІХ - початку ХХ ст. (професійно зумовлений, релігійно-педагогічний, психолого-педагогічний та ін.), що в цей період розвивалися під впливом ідей українізації і національного відродження. Виникає планетарне спрямування її розвитку. Практична загальнопедагогiчна пiдготовка вважалась логiчним продовженням теоретичної i проходила на старших курсах педагогiчних закладiв освiти. Ретроспективний логiко-системний аналiз дозволив виокремити такi складовi педагогiчної практики: психологiчнi спостереження за учнями, вiдвiдування урокiв досвiдчених учителiв та їх обговорення, чергування практикантiв у школах, пробнi уроки з їх докладним аналiзом, конференції. Поширеним у практичнiй загальнопедагогiчнiй пiдготовцi було проведення екскурсiй на виробництво, започаткування при вузах земельних дiлянок, праця в ремiсничих майстернях тощо. У загальнопедагогiчнiй пiдготовцi цього перiоду утверджується iдея “єдиної трудової школи”. Виділяються тенденції українізації та етнізації загальнопедагогічної підготовки (змістово-процесуального характеру), виявилась структурно-організаційна тенденція до створення закладів педагогічної освіти університетського типу, сутнісно-визначальна - провідної ролі предметів педагогічного циклу у формуванні особистості вчителя й актуально-розвивальна тенденція орієнтації на професійно-особистісну загальнопедагогічну підготовку вчителя.

Таким чином, специфіка розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя в період визвольних змагань українського народу 1917-1919 рр. полягала в професіоналізації її змісту, на який великий вплив мала політика українізації та ідея національного відродження, прагнення до творчості у створенні самобутньої системи педагогічної освіти.

У четвертому розділі -“Творчі пошуки системи, моделей, новітніх освітньо-професійних програм загальнопедагогічної підготовки вчителя в педвузах України 1920-1928 рр.”- обгрунтовано основні напрями змісту, тенденції та суперечності процесу розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя в педагогічних вузах радянського періоду.

1920-1924 рр. - в умовах непу освітня політика, а отже, і загальнопедагогічна підготовка вчителя визначались “Декларацією про соціальне виховання дітей” (1920 р.). Спрямованість інститутів народної освіти та вищих трирічних педагогічних курсів на підготовку соціального вихователя знайшла відображення у першому офіційному навчальному плані факультетів соціального виховання ІНО (1921 р.). Викладачами педвузів (С.А.Ананьїним, М.Ф.Даденковим, О.Ф.Музиченком, В.П.Родніковим, Я.Ф.Чепігою й іншими) починає активно розроблятися зміст теоретичного компонента загальнопедагогічної підготовки, зокрема навчальні курси: “Радянська освітня політика”, “Принципи і форми соціального виховання в світлі сучасної педагогіки”, “Педологія”, “Історія педагогічних течій”, “Трудовий принцип і метод”, “Експериментальна педагогіка”, “Дитячий рух”, “Охорона дитинства”. Це сприяло гуманістичному спрямуванню дисциплін педагогічного циклу, розвиткові соціально-перетворюючого та раціоналістичного напрямів загальнопедагогічної підготовки вчителя. Особливістю даного етапу стало посилення уваги до вивчення “Сучасних педагогічних течій” і водночас її послаблення до курсу “Історія педагогіки”. Поряд з тим, що продовжували розвиватись ідеї українізації, для цього етапу стало характерним звернення до прогресивної зарубіжної педагогічної думки, європеїзації змісту загальнопедагогічної підготовки вчителя, органічне впровадження ідей планетарності (читаються курси: “Зарубіжні педагогічні течії”, “Сучасні течії в західноєвропейській педагогіці”, “Установи для дітей на Заході і в нас”). Із 1923 р. (на основі рішень Другої Всеукраїнської педагогічної конференції) проведення загальнопедагогічної підготовки зосереджується на кількох кафедрах: педології, соціального виховання, дитячого руху, мистецтвознавства та інших. У 1923/24 н.р. у закладах вищої освіти України було визначено три основні види практик: 1) праця в соціально-виховних установах: школі, дитячому будинку, на дитмайданчику, з цією метою започатковуються базові та експериментальні освітні установи; 2) вивчення краєзнавства та виробництва району, де знаходився заклад вищої педагогічної освіти; 3) робота серед місцевого населення: у профспілках, лікнепах, сільбудах тощо. Плани і програми окремих видів практик розробляються вузами автономно. У практичній загальнопедагогічній підготовці реалізується принцип політехнізму, що стало стимулом розвитку політехнічного напряму змісту загальнопедагогічної підготовки вчителя. Зароджується її мистецько-педагогічне спрямування через діяльність студій драматизації, дикції, образотворчого мистецтва, які надалі слугували підгрунтям для оволодіння студентами педагогічною технікою та прикладними вміннями. Починає формуватися система педагогічної перепідготовки вчителів. Отже, виявляються визначені нами структурно-організаційні тенденції: до переважаючого розвитку практичної загальнопедагогічної підготовки, створення соціопедагогічних комплексів. Розвивається сутнісно-визначальна тенденція - досягнення взаємозумовленості та єдності педагогічної теорії і шкільної практики.

1924-1928 рр. Ї на початку періоду “соціалістичної індустріалізації” та “курсу на колективізацію сільського господарства” основою системи виховання проголошувалась педагогіка колективу (формування колективу для виховання особистості), а отже, відбувався подальший інтенсивний розвиток соціально перетворюючих і раціоналістичних ідей у загальнопедагогічній підготовці вчителя. Її гуманізації в цей період сприяло розроблення педагогіки особистості. Відповідно до рішень Третьої Всеукраїнської конференції з педагогічної освіти (1924 р.), теоретичні дисципліни в навчальному плані педвузів розподілилися за трьома основними циклами: природничим, педагогічним та соціально-економічним. Кожен із циклів спрямовувався на досягнення єдності теорії і практики. Офіційний план для вищих трирічних педагогічних курсів передбачав: 1) досягнення взаємозумовленості теоретичної і практичної загальнопедагогічної підготовки; 2) зв'язок із виробництвом; 3) суспільно-політичну діяльність студента. Що стосується теоретичного компонента структури загальнопедагогічної підготовки, то основні зусилля спрямовувалися на створення єдиного курсу педагогіки. Це на кінець даного етапу привело до інтеграції трьох його складових: “Дидактики”, “Теорії виховання” і “Школознавства”. Так проявилася тенденція систематизації та уніфікації навчальних планів і програм (їх раціоналізації), підтверджена в резолюції ЦК КП(б)У від 30 серпня 1928 р. “Стан вузів України”. Порівняно з попереднім етапом підсилюється статус курсу “Історія педагогіки”. Водночас саме цей період став початком репресивних заходів проти “Педології” як науки і навчальної дисципліни, що значно збіднило й обмежило розвиток гуманістичного напряму змісту загальнопедагогічної підготовки. Зміцнення зв'язку політехнічного та соціально перетворюючого спрямувань у формуванні майбутніх учителів відобразилося у значному впливі виробничої практики на педагогічну, їх орієнтації на соціально-економічні перетворення. Це, в свою чергу, сприяло розвиткові тенденції до досягнення єдності педагогічної теорії і шкільної практики в структурі загальнопедагогічної підготовки, фундаментальності та мобільності знань.

Діяльність студій, гуртків, педагогічних кабінетів активізує подальший розвиток мистецько-педагогічного напряму в змісті загальнопедагогічної підготовки, що був характерним для попереднього етапу. З кінця 20-х років починає створюватися система неперервної виробничо-педагогічної практики, а отже, відбувається активне становлення практичного компонента загальнопедагогічної підготовки вчителя, подальшого зростання отримує тенденція його превалювання. В цей період зароджується допрофесійна підготовка вчителів та продовжує формуватися система післядипломної освіти, що надає загальнопедагогічній освіті завершеності й цілісності.

Таким чином, на кінець сьомого етапу досліджуваного періоду загальнопедагогічна підготовка складалась із двох основних блоків: теоретичного і практичного. До теоретичної загальнопедагогічної підготовки ввійшли: педагогіка, історія педагогіки, педологія, дитячий рух, соціальна педагогіка, педагогіка особистості, педагогіка колективу, експериментальна педагогіка, особливості психічного і фізіологічного розвитку дитини, методики окремих предметів, тонічне, образотворче мистецтво, драматизація, дикція, художнє виховання тощо в єдності з практичною загальнопедагогічною підготовкою, яка на той час була представлена: педагогічною, громадсько-педагогічною, політехнічною, виробничо-педагогічною (аграрно- та індустріально-педагогічною), педолого-експериментальною, суспільно-політичною та методичною практикою. Загальнопедагогічна підготовка об'єднувала теоретичний і практичний напрями. Її сутність полягала в досягненні єдності педагогічної теорії й практики, науковості та культуровідповідності, фундаментальності і мобільності знань.

Ретроспективний логіко-системний аналіз архівних документів і матеріалів дав змогу в період 1920-1928 рр. абстрагувати шість основних напрямів розвитку змісту загальнопедагогічної підготовки: соціально перетворюючий, раціоналістичний, політехнічний, мистецько-педагогічний, гуманістичний, продовжує розвиватися планетарний. Серед основних тенденцій і особливостей, започаткованих у загальнопедагогічній підготовці педвузів ХІХ ст., у 20-ті роки отримали розвиток: прагнення до органічної єдності теоретичної і практичної загальнопедагогічної підготовки, посилення ролі педагогічної практики, професійна орієнтація навчально-виховного процесу педвузу, комплексність усієї різновидності дисциплін педагогічного циклу, організація соціопедагогічних комплексів і регіональних об'єднань тощо. Ознакою часу стало зародження нових тенденцій розвитку загальнопедагогічної підготовки, що відобразились у європеїзації, соціалізації її теоретичного та практичного компонентів, політехнізації всіх видів практики, педологізації теоретичних курсів, продовженні українізації педагогічних дисциплін.

У п'ятому розділі - “Актуалізація та впровадження ідей і досвіду загальнопедагогічної підготовки вчителя ХІХ - першої чверті ХХ ст. у практику сучасних закладів вищої освіти”- науково узагальнено досвід організації й проведення загальнопедагогічної підготовки вчителя у вищій школі України ХІХ - першої чверті ХХ ст., визначено провідні ідеї, проаналізовано можливості їх упровадження в навчальний процес сучасних закладів вищої педагогічної освіти, з цією метою розроблено теоретичні основи варіативної концепції загальнопедагогічної підготовки вчителя.

Незважаючи на те, що в Україні є заклади педагогічної освіти, які активно розробляють історико-педагогічну тематику і впроваджують досягнення минулого (Київський імені М.П.Драгоманова, Харківський імені Г.С.Сковороди, Південноукраїнський імені К.Д.Ушинського педагогічні університети, Полтавський імені В.Г.Короленка педагогічний інститут та інші), у цілому розбудова сучасної вищої педагогічної школи, в тому числі загальнопедагогічної підготовки, в контексті ступеневої освіти відбувається повільно і дещо формально. Теоретичні педагогічні курси у навчальних планах педвузів скорочуються, недостатньо здійснюється інтеграція предметів педагогічного циклу та етнізація їх змісту. Неперервна педагогічна практика не виходить за межі загальноосвітньої школи, на І-ІІІ курсах має необов'язковий характер. Єдність педагогічної теорії і практики в навчальних планах предметів загальнопедагогічного циклу залишається ще не досягнутою. Не дістала належної підтримки конструктивна ідея організації педвузів як соціопедагогічних центрів та створення регіональних комплексів і об'єднань. У сучасному вищому педагогічному закладі освіти культурологічні, спеціально-предметні та психолого-педагогічні цикли навчальних дисциплін існують ізольовано один від одного, програми культурологічних і спеціальних предметів будуються поза контекстом педагогічної діяльності, в процесі підготовки педагога домінують спеціальні дисципліни (В.А.Болотов, Е.І.Ісаєв, Х.Г.Тхагапсоєв та інші). Отже, нині панує предметна, а не професійно-педагогічна спрямованість. Як наслідок Ї вчитель-предметник виявляється здатним лише до трансляції наукових знань. Розбудова педагогічної освіти зводиться сьогодні переважно до двох аспектів її функціонування. По-перше, це здебільшого формальне перетворення педінститутів в університети, а по-друге -- перехід у вищій педагогічній школі до ступеневої освіти. Отже, докорінного реформування не відбувається.

Найбільш раціональний шлях подолання цих недоліків полягає у зверненні до історико-педагогічного досвіду, визначенні його провідних ідей і можливостей їх упровадження в навчальний процес сучасних закладів вищої освіти. Так, демократизація освітніх процесів, розширення університетського сектора педагогічної освіти, тенденція багаторівневої підготовки майбутнього педагога мали місце вже в першій половині ХІХ ст., а також були характерними для періоду національно-визвольних змагань українського народу 1917-1919 рр. Ідея створення інтегрованих педагогічних навчальних дисциплін належить вищим закладам освіти ХІХ ст. Прообразами сучасних елективних навчальних курсів можна вважати спецкурси за персоналіями, навчальні предмети: “Історія педагогічних теорій початку ХІХ ст.” (педагогічний інститут при Харківському імператорському університеті (1850-1857 рр.), “Гімназійна педагогіка з коротким історичним нарисом педагогічних напрямків від епохи Відродження до новітнього часу” (Ніжинський історико-філологічний інститут кн. Безбородька (1890 р.), “Огляд педагогічних теорій ХVIII ст.” (Харківський університет (1900-1903 рр.) тощо.

Тенденція до виникнення соціопедагогічних комплексів зароджується ще на початку ХІХ ст. Перший з них був створений у 1908 р. із центром у Київському Фребелівському педінституті. До нього ввійшли: дитячий садок, початкова школа, дитячий притулок, педагогічна амбулаторія, а за даними 1917 р. -- ще декілька народних шкіл і дошкільних закладів, вище початкове училище та амбулаторія педагогічної патології. Організація педагогічних комплексів, регіональних об'єднань з науковими центрами в педвузах особливого розвитку набула в 20-ті роки ХХ ст. Прикладом етнізації змісту загальнопедагогічної підготовки може служити діяльність вищих закладів освіти періоду національно-визвольних змагань українського народу (1917-1919 рр.). Звернувшись до історичного досвіду багатьох педвузів України 1920-1928 рр., зазначимо, що практика, в тому числі пропедевтична, була домінуючою в загальнопедагогічній підготовці, мала багатоваріативний неперервний характер.

У цілому проаналізований процес переконливо показує, що для підвищення якості підготовки спеціалістів необхідно значно збільшити обсяг теоретичних знань і практичних умінь, урізноманітнювати напрями у змісті та структуру загальнопедагогічної підготовки, здійснювати її протягом усього періоду навчання майбутнього вчителя у вищому закладі освіти.

Отже, результати дослідження показують, що в своїй більшості конструктивні ідеї і надбання досвіду загальнопедагогічної підготовки педвузів України ХІХ - першої чверті ХХ ст. ще не актуалізовані й не впроваджені в практику сучасних закладів вищої педагогічної освіти. Перш за все, це ідеї гуманізації та автономізації у здійсненні багаторівневої загальнопедагогічної підготовки; творчого особистісно орієнтованого підходу до її організації і проведення, в тому числі -розроблення теоретичних концепцій та моделей, уведення варіативних навчальних планів і програм, інноваційних методик та технологій, авторських курсів (“Душа дитини”, “Вчення про християнську моральність”, “Вчення про дітей, важких у виховному відношенні” (І.О.Сікорський), “Основні проблеми соціального виховання”, “Трудове виховання у зв'язку з історією педагогіки” (Я.Ф.Чепіга), “Педагогіка особи”, “Практична педагогіка” (А.Володимирський), “Система народної освіти” (А.І.Зільберштейн), “Питання допоміжного виховання” (С.Ф.Русова), “Техніка експериментального дослідження особистості” (Г.Т.Черков), “Теорія і психологія творчості”, “Питання релігійного виховання” (Г.Г.Ващенко), “Нові педагогічні течії в школі” (М.Ф.Даденков), створення комплексних науково-дослідницьких експериментальних лабораторій, кафедр, навчальних закладів, майданчиків.

На засадах об'єктивно-діалогічного, етико-гуманістичного підходу та провідних положень історії й теорії педагогіки, нової парадигми виховання, сучасної філософії освіти, людинознавчих і культурологічних дисциплін нами розроблено теоретичні основи варіативної цілісної концепції загальнопедагогічної підготовки вчителя в сучасних соціально-економічних реаліях. Вона грунтується на підході до загальнопедагогічної підготовки як процесу, який має мету, зміст, структуру і функції, раціонально поєднує в собі керуючу й керовану підсистеми, що цілеспрямовано конструюються і розвиваються. Отже, загальнопедагогічна підготовка - це об'єктивно існуючий процес навчання (викладання і учіння), засвоєння майбутнім педагогом професійних знань, вироблення відповідних умінь та навичок; формування у нього позитивних соціальних і пізнавальних потреб самовиховання, самоосвіти, самовдосконалення та самореалізації; досягнення з цією метою єдності педагогічної теорії і шкільної практики, науковості, культуровідповідності, фундаментальності, мобільності знань, у чому передусім полягає сутність загальнопедагогічної підготовки вчителя.

Теоретико-методичний аспект концепції загальнопедагогічної підготовки може бути реалізованим за умов дотримання основних принципів функціонування загальнопедагогічної підготовки (науковості, історизму й інноваційності, неперервності та системності, особистісно орієнтованого формування майбутнього вчителя), на основі, по-перше, єдності теоретичних педагогічних знань і практичних умінь та навичок як форми їх збереження й використання в професійній діяльності; по-друге, в забезпеченні цілісності, елективності і наступності педагогічних знань у багаторівневій педосвіті при підготовці бакалаврів, спеціалістів та магістрів; по-третє, використанні відповідних технологій досягнення інтеграції теоретичних й історичних знань, а також диференціації методики викладання дисциплін педагогічного циклу.

Застосування досягнень педагогічної теорії і практики роботи педвузів України ХІХ - першої чверті ХХ ст. буде сприяти становленню системи національної освіти, слугуватиме підготовці педагогічних кадрів сучасної генерації, формуванню в суспільстві нової педагогічної свідомості.

Висновки

1. Виявлено і проаналізовано: соціально-економічні передумови процесу становлення та розвитку загальнопедагогічної підготовки вчителя ХІХ - першої чверті ХХ ст. (помірковано-ліберальні реформи початку ХІХ ст., промисловий переворот кінця 30-х- початку 80-х рр., відміна кріпосного права (Маніфест 1861 р.) та реформи 60-х років ХІХ ст., революція 1905-1907 рр.; революційні події 1917 р., утворення УНР, Гетьманату і Директорії (1917-1919 рр.) і відповідні цим періодам проекти економічних, соціальних, політичних перетворень, спроби їх здійснення; встановлення влади Рад, політика “воєнного комунізму”, неп, індустріалізація та колективізація (20-ті роки ХХ ст.); суспільно-політичні передумови й національно-філософські течії (перша половина ХІХ ст. - масонство, декабристський рух, заснування таємних політизованих гуртків у вищих закладах освіти; друга половина ХІХ ст. - громадівський рух (60-80-ті роки), діяльність “Молодої України” (кінець 80-х - початок 90-х рр.); кінець ХІХ - початок ХХ ст. - розвиток академічної філософії, виникнення українських політичних партій; 1917-1919 рр. - період визвольних змагань українського народу, відродження української національної ідеї; 20-ті роки - встановлення однопартійності, політика коренізації (українізації), посилення загальнодержавного курсу на побудову комуністичного суспільства. Все це вплинуло на еволюцію та варіативність змісту загальнопедагогічної підготовки вчителя і знайшло відображення в авторських навчальних курсах педагогічного спрямування, розроблених професорсько- викладацьким складом вищих закладів освіти ХІХ ст. Серед них - Й.Б.Шад, О.Г.Рейніш, М.О.Лавровський (Харківський університет); Ф.Костек, О.Бартошевський, К.Твардовський (Львівський університет); М.Д.Курляндцев, Й.Г.Міхневич, Х.Г.Гассгаген (Новоросійський університет); С.С.Гогоцький, П.С.Авсенєв, О.М.Новицький (університет Св.Володимира); національно-філософська ідея також знайшла відгук у загальнопедагогічній підготовці вчителя, зокрема у науковій та педагогічній творчості В.Б.Антоновича, М.П.Василенка, В.К.Винниченка, Й.Ю.Гермайзе, М.С.Грушевського, Б.Д.Грінченка, М.П.Драгоманова, О.В.Духновича, С.О.Єфремова, О.Ф.Музиченка, І.І.Огієнка, С.Ф.Русової, М.О.Скрипника, І.М.Стешенка, І.Я.Франка, Я.Ф.Чепіги, О.Я.Шумського та інших); організаційно-педагогічні передумови становлення загальнопедагогічної підготовки ( 1) державні та урядові освітні реформи (1802-1804 рр., 60-х років ХІХ ст. та початку ХХ ст.); 2) становлення державної системи народної освіти; 3) поширення мережі державних закладів вищої педагогічної освіти: педагогічних інститутів (1811-1859 рр.) та педкурсів (1860-1867рр.) при університетах; створення в 70-х роках ХІХ - на початку ХХ ст. самостійних вищих навчальних закладів (Ніжинського історико-філологічного інституту (1875 р.), Вищих жіночих педагогічних курсів (з 1878 р.), Фребелівського педагогічного інституту (1907 р.); функціонування вчительських інститутів, які хоч і не давали вищої освіти, але заклали підгрунтя подальшого розвитку загальнопедагогічної підготовки; 4) відкриття вищих педагогічних навчальних закладів на громадських і приватних засадах, що певною мірою компенсувало недосконалість мережі державних; 5) унікальність навчального процесу, автономність програм окремих вищих навчальних закладів, що зумовлює своєрідність розвитку загальнопедагогічної підготовки в кожному з них, зокрема в університетах, а отже, вимагає окремої характеристики її змісту за хронологією відкриття того чи іншого педагогічного навчального закладу з наступним зіставно-порівняльним аналізом; 6) пошуки оптимальної моделі педагогічного інституту, виникнення численних проектів організації підготовки вчителів).