Використання трудових традицій українського народу у вихованні учнів молодшого шкільного віку

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Житомирський державний університет імені Івана Франка

ННІ педагогіки

Кафедра дошкільного виховання і педагогічних інновацій

Курсова робота з педагогіки

З теми: Використання трудових традицій українського народу у вихованні учнів молодшого шкільного віку

Житомир - 2012



Зміст

Вступ Розділ1. Психолого-педагогічний аспект виховання учнів на українських традиціях

1.1 Формування основ національної свідомості учнів молодшого шкільного віку засобами народних звичаїв та традицій

1.2 Методи виховання і навчання учнів молодшого шкільного віку в народній педагогіці

Розділ 2. Дослідно-експериментальна робота

2.1 Педагогічний потенціал національно-культурних традицій українського народу

2.2 Феномен - національно культурні традиції українського народу

2.3 Експериментальна технологія виявлення рівня впливу трудових традицій українського народу на національної свідомості молодших школярів

Висновки

Список використаної літератури

Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3



Вступ

Актуальність дослідження

Нинішні економічні, політичні та національно-духовні реалії, які визначають Україну як незалежну державу, актуалізували проблему забезпечення якісно нового рівня вихованості національної самосвідомості підростаючої особистості. У контексті такого реформування освіти особливо актуальною є проблема виховання в школярів позитивного ставлення до трудових традицій і звичаїв.

Теоретико-методологічні основи дослідження проблеми виховання в учнів позитивного ставлення до трудових традицій і звичаїв українського народу частково окреслено в працях Г. Ващенка, С. Гончаренка, І. Зязюна, О. Кононко, В. Мадзігона, Ю. Мальованого, Н. Миропольської, Н. Ничкало, О. Савченко, О. Сухомлинської, М. Ярмаченка. Вітчизняні вчені основним джерелом розвитку особистості вважають соціокультурну ситуацію в якій вона функціонує [15;280].

Збагачення змісту та педагогічних засобів навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи народним досвідом виховання особистості обґрунтовано в дослідженнях: О. Воропай, М. Грушевського, О. Духновича, П. Житецького, Я. Каменського, М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, В. Сухомлинського, К.Ушинського, П.Чубинського, Д.Яворницького (виховання особистості на традиціях і звичаях українського народу); Т. Байбари, В. Киричок, М. Лєщенко, Л.Масол, О.Савченко, В.Сироти, О. Рудницької, Г.Тарасенко, В.Тименка, К.Чорної, Т.Шевчука (дидактичні аспекти реалізації змісту навчання, збагаченого національними традиціями і звичаями); Н.Бібік, М.Вашуленка, В.Ільченко, Л.Кочиної, В.Паламарчук, О.Савченко, В.Тименка (дидактичні напрями інтеграції багатокомпонентного змісту початкової освіти в сучасних умовах); А.Бакушинського, І.Богуславської, В.Василенка, В.Вишняківської, В.Воронова, В.Прядко (взаємозв'язок змісту національного виховання з традиціями, звичаями та календарно-обрядовими святами); О.Воропай, Б.Гринченко, Л.Данченко, Л.Любарської, Н.Миропольської, І.Огієнка, М.Стельмахович, С.Русової (спільна художньо-трудова діяльність батьків, учнів та педагогів у сюжетних дійствах календарно-обрядових ритуалів та свят).

Проблемі виховання позитивного ставлення до традицій і звичаїв українського народу присвячені і дослідження, здійснені в останні роки. З- поміж них: морально-етичне виховання учнів на традиціях українського народу в процесі вивчення літератури (Л.Драчук); трудові традиції українців Карпат кінця ХІХ - початку ХХ століть (Н.Дуда); народні ремесла як засіб морально-трудового виховання дітей (Л.Калуська); традиції етнопедагогіки як фактор формування національної свідомості молодших школярів (Т. Кловак); позанавчальна виховна робота в педагогічних умовах засвоєння молодшими школярами народних звичаїв і традицій (В.Стрельчук).

Отже, проблема виховання позитивного ставлення молодших школярів до трудових традицій і звичаїв українського народу займає значне місце в теорії та методиці виховання. Особливо гостро постали такі проблеми: визначення змісту позакласної виховної роботи, побудованої з урахуванням трудових традицій і звичаїв українців; виявлення ефективних педагогічних умов запровадження досвіду народної педагогіки у навчально-виховний процес сучасної початкової школи; навчально-методичного забезпечення гурткової роботи, побудованої на трудових традиціях і звичаях українського народу [12;153].

Отже, зважаючи на необхідність повнішої реалізації навчально-виховних, пізнавальних та розвивальних можливостей художньо-трудової діяльності молодших школярів із застосуванням національного досвіду трудового виховання й зумовили вибір теми нашого дослідження: „Використання трудових традицій українського народу у вихованні учнів молодшого шкільного віку ”.

Об'єкт дослідження - використання трудових традицій українського народу у виховання молодших школярів в загальноосвітніх навчальних закладах.

Предмет дослідження - педагогічні умови виховання в учнів 1-4 класів позитивного ставлення до трудових традицій і звичаїв українського народу у процесі виховної і трудової діяльності.

Мета дослідження полягає у виявленні, науковому обґрунтуванні та експериментальній перевірці педагогічних умов виховання позитивного ставлення молодших школярів до трудових традицій і звичаїв українського народу в процесі виховання.

Завдання дослідження.

1. З'ясувати стан проблеми в педагогічній теорії та виховній практиці.

2. Уточнити сутність поняття „позитивне ставлення особистості до трудових традицій і звичаїв українського народу”, розкрити зміст, визначити структуру, показники й критерії його прояву у дітей молодшого шкільного віку.

3. Визначити та науково обґрунтувати педагогічні умови виховання в молодших школярів позитивного ставлення до трудових традицій і звичаїв українського народу.

4. Експериментальним шляхом дослідити ефективність розробленої методики виховання в учнів 1-4 класів позитивного ставлення до трудових традицій і звичаїв, узагальнити одержані результати та на їх основі розробити практичні рекомендації.

Гіпотеза дослідження ґрунтується на припущеннях про те, що підвищення рівня вихованості у молодших школярів позитивного ставлення до трудових традицій і звичаїв українського народу в процесі виховання можливе за таких педагогічних умов:

- динамічного оформлення соціального середовища розвитку дитини атрибутами календарно - обрядових свят українського народу впродовж навчального року;

- використання методу художніх проектів у процесі відтворення річного циклу українських традицій і звичаїв;

- врахування вікових і психологічних особливостей дітей молодого шкільного віку при ознайомленні з традиціями та звичаями українського народу.

Методи дослідження:

- теоретичні: історико-логічний аналіз (при вивченні теоретичних засад дослідження проблеми виховання в молодших школярів позитивного ставлення до трудових традицій і звичаїв українського народу), синтез, порівняння й узагальнення (під час визначення напрямів дослідження);

- діагностичні: анкетування, спостереження, опитування, бесіда, тестування.

- математичної статистики (під час узагальнення одержаних результатів дослідження).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

- вперше отримані дані, які підтверджують концепцію про функціональну структуру позитивного ставлення молодших школярів до трудових традицій і звичаїв українського народу, як орієнтовну основу виховної діяльності педагога;

- збагачено наукові уявлення про ефективні педагогічні засоби виховання у молодших школярів позитивного ставлення до української трудової обрядовості і звичаєвості в процесі виховання;

- уточнені дані про необхідність динамічного оформлення соціального середовища розвитку дитини атрибутами календарно - обрядових свят українського народу впродовж навчального року.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає:

- в обґрунтуванні необхідності використання трудових традицій українського народу у процесі відтворення річного циклу українських календарно - обрядових свят;

- у систематизації змісту, форм та методів виховання у молодших школярів позитивного ставлення до трудових традицій і звичаїв українського народу в процесі виховання на уроках та в позакласній роботі, які збагачені традиційною народною обрядовістю та звичаєвістю, фольклором, українською дитячою іграшкою, народними дитячими іграми, посильною суспільно-корисною і продуктивною працею школяра.



Розділ 1. Психолого-педагогічний аспект виховання учнів на українських традиціях

1.1 Формування основ національної свідомості учнів молодшого шкільного віку засобами народних звичаїв та традицій

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбувалося протягом багатьох століть. Традиції - це ті найміцніші елементи, що об'єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю, підтримуючи її цілісність та зв'язок між поколіннями. Народні традиції охоплюють усі сфери людського життя, регулюючи сімейні та суспільні відносини. Українська родинна система виховання, яка історично склалася протягом багатьох віків нашим народом, головним об'єктом виховання визначає дитину, а суб'єктами - батьків, родину, громадськість. У результаті виховних дій мільйонів людей сформувався певний педагогічний досвід, який згодом викристалізувався у велику педагогічну мудрість - народну педагогіку. Отже, народна педагогіка є сумою здобутих народом знань і вмінь у справі виховання і навчання. Цілі, завдання і засоби народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, приказках, піснях) [11;329], а також іграх, мистецтві, музиці, святкових обрядах і традиціях трудового і сімейного виховання

Обрядово-звичаєва сфера - це ті прикмети й ознаки, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, але й у його історичному минулому. Адже вона охоплює всі ділянки особистого й суспільного життя кожної окремої людини. Святково-звичаєва спадщина, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об'єднують і цементують окремих людей в один народ в одну націю [27;88].

Роль традицій в розвитку людства можна порівняти з роллю пам'яті в розвитку окремої людини. Основна функція пам'яті полягає в збереженні набутого досвіду. Отже, це функція консервативна. Проте, коли б людина не володіла пам'яттю, коли б вона не зберігала попередніх вражень, уявлень і думок, вона не тільки рухалась би вперед, а взагалі не могла б існувати, бо тільки попередній досвід дає їй можливість з успіхом пристосуватись до умов життя й боротись за своє існування. Таке ж саме значення в розвитку людства й окремих націй. Поступ можливий лише тому, що молодші покоління отримують від старших певні здобутки культури. Через це молодшим поколінням не треба започатковувати культурний рух: їм залишається продовжувати і вдосконалювати те, що вже здобули предки. Націю звичайно визначають як цілісність поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілісність підтримують передусім традиції. Завдяки їм зберігається все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів. Отже, відмовлення від національних традицій рівнозначне відмовленню від своєї національності. Тому поки нація дотримується своїх традицій, можна сказати, що вона справді існує [16;20].

Всі компоненти духовності українського народу, як і його матеріальної культури, становлять національні цінності, які є серцевиною освіти і, виховання. Матеріальні та духовні надбання пізнаються, шануються і примножуються працею рук, зусиллями мозку і енергією серця, теплотою і багатством душі кожного вихованця - господаря своєї долі, всієї країни, діяча історії і культури рідного народу. Рідна народна і професійна культура, наука, духовність та кращі здобутки культур інших народів становлять основний національний та загальнолюдський зміст освіти і виховання підростаючих поколінь.

Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації.

Вихована в творчому національному дусі, молодь покликана розвивати традиції і звичаї батьків і дідів у нових конкретно-історичних обставинах, поглиблюючи самобутній колорит суверенної України [20;62].

Щоб діти стали народом, творцями своєї долі, необхідно, аби вони за час навчання, виховання в сім'ї, школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття.

Отже, як ми знаємо, молодший шкільний вік є однією з головних ланок у розвитку особистості. Саме в цей період слід закладати основи для подальшого формування національно свідомого громадянина своєї держави. Народні традиції, звичаї та обряди-це саме те, що кожен вчитель повинен використовувати у виховній роботі з учнями молодшого шкільного віку. Відтворюючи українські традиції у різних видах діяльності учні з легкістю засвоюють їх, намагаються зрозуміти та з точністю відтворити їх. Найефективнішим методом для засвоєння національних традицій та обрядів учнями молодшого шкільного віку є гра, оскільки вона є провідною діяльністю учнів молодшого шкільного віку.

Винятково важливо, щоб світ думок, почуттів, переживань молодшого школяра поступово розширювався - від погляду на своє село, місто, область, до погляду на свою Батьківщину, на сучасне й майбутнє, на звичаї, традиції та обряди свого народу.

Виховання в українській державі має бути спрямоване на формування у дітей молодшого віку світоглядної свідомості, ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, інших соціально значущих надбань вітчизняної та світової духовної культури [5;20].

Зміст освіти, форми і методи навчання та виховання в школі мають будуватися на засадах гуманізму, з урахуванням багатовікової історії народу на основі його національно-культурних особливостей і традицій, збагачених ідеалами та нормами загальнолюдських цінностей, інтернаціональними здобутками [1;23].

Формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розвитку держави, готовності її захищати. Отже, національне виховання є основним стрижнем всього навчально-виховного процесу сучасної школи.

В системі народної освіти виховання здійснюється з урахуванням пізнавальних можливостей та психологічно-вікових особливостей дітей молодшого шкільного віку. Пояснюється це особливостями психології дітей, прикметою яких є здатність охоче пізнавати навколишній світ, нові знання, сприймати норми поведінки, виробляти власне світосприймання та світобачення. Саме тому основи національного виховання значною мірою закладаються в цей період життя та навчання [8;345].

Відтак, молодший шкільний вік у житті дитини є саме тим періодом, коли слід розпочинати формування в неї елементів національної самосвідомості. Не секрет, що дитячі роки найсолодші, найприємніші, найуразливіші. Не забувається й несеться через усе життя те, що прищеплення було з дитинства. Воно тепле, рідне, своє.

Отже, молодший шкільний вік є надзвичайно важливим періодом у становленні особистості. Саме в цей час формуються фундаментальні якості людини, основи світосприйняття, ставлення до себе та свого місця в світі. Це стає можливим завдяки інтенсивному розвитку фізіологічних та психологічних якостей дітей у цей віковий період (відбувається становлення мислення, уяви).

Зокрема, цей час є найсприятливішим для формування в неї першооснов національної самосвідомості, які включають усвідомлення своєї приналежності до нації, пробудження любові та поваги до національної мови, традицій, символіки, зародження фундаментальних рис національного характеру [2;450].



1.2 Методи виховання і навчання учнів молодшого шкільного віку в народній педагогіці

Термін «народна педагогіка» в науковий обіг ввів великий російський педагог К. Д. Ушинський, який високо цінував народну мудрість про виховання. Зводом названий термін все частіше зустрічається в педагогічній літературі. Наприклад, автори вузівських підручників з педагогіки не раз звертаються до народних виховних принципів і традицій. Окрема стаття в «Педагогічній енциклопедії» присвячена народній педагогіці [22;13].

Ідеали, цілі й завдання, шляхи й засоби виховання народної педагогіки відображені у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях і приказках, піснях тощо), а також в іграх і танцях, в іграшках та прикладному мистецтві, музиці, святкових обрядах, традиціях, звичаях та обрядів трудового й сімейного виховання. [6;24].

Кожний елемент традиційно-побутової культури, що складає основу змісту українського народу (традиційні види господарства, домашні промисли і ремесла, народне житло, одяг, кулінарія, транспорт, громадський і сімейний побут, світоглядні уявлення і вірування, народні знання, фольклор, народне мистецтво), вимагає висвітлення рис, притаманних саме українському народу. Для цього слід вдаватися до порівняльних характеристик, наводити відомості про елементи культури народів, що жили в різних історико-етнографічних регіонах України. Водночас намагатися показати національну цілісність культури нашого народу, його культурно-історичну єдність з народами світу, значення здобутків української народної культури [6;24].

Уся народна педагогіка грунтується на праці. За народною оцінкою праця - першооснова життя суспільства, головний засіб створення матеріальної й духовної культури («Без труда нема добра», «За спання нема коня», «Будеш трудитися - будеш кормитися», «Праця людину годує, а лінь - марнує»). Правильно організована праця облагороджує людину, забезпечує її нормальний фізичний, розумовий і моральний розвиток («Щоб людиною стати, треба працювати», «Хто багато робив, той багато знає», «У праці - краса людини», «Без діла слабіє сила», «Землю прикрашає сонце, а людину - праця», «Плуг від роботи блистать»), відвертає від поганих думок і вчинків. З давніх-давен вважалося, що навіть у найбільшому горі душу очищає, зцілює і повертає до життя саме праця. Недарма кажуть: «Праця в горі утішає».

У народі застерігають: якщо хочеш мати в своїй сім'ї виродка, дай синові чи дочці все, що вони хочуть, і позбав їх можливості працювати. Неробство неодмінно веде до нещастя («Від неробства до злочину один крок», «З ледарем поведешся - горя наберешся»). За народними переконаннями, тільки той може бути щасливим, хто працює («Щастя не в хмарах ховається, а працею здобувається», «Ледачий не буде щасливий», «Праця - ключ до щастя»). Народ ніколи не відривав щастя від праці, навіть тоді, коли праця була для нього прокляттям. Любов до праці, уміння працювати є найкращою спадщиною, яку можуть залишити батьки своїм дітям. І якщо в середовищі трудівників не існувало проблеми батьків і дітей, то здебільшого завдяки тому, що їх згуртовувала праця. Праця - найвище мірило цінності людини [23,174].

Обравши своїм провідним гаслом принцип «хто не працює, той не їсть», народна педагогіка бореться за реалізацію його на практиці. Праця в ній є першою необхідністю і обов'язком кожного. Народні традиції родинного виховання відображають жагуче прагнення батьків до того, щоб забезпечити якомога вищий рівень трудової підготовки дітей, збудити в молоді, як психологічно, так і морально постійний потяг до праці, причому такий сильний, щоб вихованець соромився власного байдикування, обурливо ставився до ледарів і нероб, в умовах бездіяльності почував себе ненормально та й навіть в уяві не припускав собі такого, що можна жити не працюючи.

Народна система трудового виховання дітей у сім'ї струнка й багатогранна. У загальній трудовій атмосфері сім'ї навіть народження дитини розглядається як поява на світ майбутнього працівника. У трудових родинах працюють усі без винятку, крім тяжкохворих, діти допомагають трудитися батькам, батьки не можуть у своїй праці обійтися без дітей; як тільки дитина навчилася нести своєю рукою ложку від тарілки до рота, вона працює - не для того, щоб потренуватися в праці, а тому, що ніхто з людей, які оточують дитину, без праці не уявляє собі життя.

Робочий день починався дуже рано: влітку - о 4-5-й годині, а взимку о 5-6-й. Зміст і характер праці в трудовій родині відповідав потребам і умовам соціально-економічного життя, а трудове виховання здійснювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків. При цьому зберігалась наступність, зумовлена віковими можливостями дітей. Це наочно можемо простежити, наприклад, на пастухуванні, через яке проходили всі селянські діти. Тут з віком дитини змінювались види домашніх тварин, яких вона пасла, у такій послідовності: кури, гуси, вівці, поросята, корови, коні [23,176]. Причому до випасання коней, тим більше нічного, залучалися тільки хлопці.

Праця як могутній чинник родинного виховання червоною ниткою проходить також через усі інші жанри й види українського фольклору. Зокрема їй приділено дуже велику увагу в народних казках. Змальовані тут працьовиті персонажі завжди розумні, чесні, правдиві, скромні, людяні, доброзичливі, а ледарі - тупі, хвалькуваті, брехливі, з черствим і холодним серцем, здатним на жорстокість і злочин. Герої казок за чесну, сумлінну працю одержують нагороду, а за бездіяльність зазнають покарання. Гультяям і неробам народ часто виносить смертний вирок. Так, в українській народній казці «Дідова дочка і бабина дочка» показано, що дідова дочка виросла в праці. Праця зробила її лагідною, людяною. Вона не цуралася будь-якої роботи, за що одержала щедру нагороду. Гоноровита ж бабина пестунка-нероба цуралася чорної роботи, бо не хотіла «руки каляти», за що була тяжко покарана.

Батьки залучають дітей до посильної праці, у різних її видах, пов'язаних із самообслуговуванням, господарсько-побутовими потребами, участю в догляді за рослинами і тваринами, рукоділлі. Така різноманітність дає змогу підтримувати постійний інтерес до трудової діяльності. Оскільки тут найбільше місця займає дитяча гра, цей період трудового виховання називаємо ігровим. Взаємозв'язок праці з грою виявляється по-різному: гра відображає працю дорослих, елементи трудових дій відбиваються в грі, ігрові моменти включаються в процес праці. У своїх іграх діти найчастіше відтворюють те, що спостерігають в родинному колі. Сільські діти, наприклад, «господарюють»: готують їжу, мелють, сіють, косять, збирають урожай, місять тісто й печуть хліб (з глини, звичайно), будують хатинки з піску, місточки через уявну річку тощо. Відображаючи в іграх трудові дії дорослих, діти проймаються любов'ю до їхньої праці.

Коли дитині виповнювалося сім років, у селі на хлопчика надівали штани, і він ставав погоничем - поганяв воли під час оранки, пас телят, овець, свиней і допомагав по господарству. Дівчині ж пов'язували поверх сорочки запаску і називали її прялею, бо починали вчити прясти. Дівчата няньчили малят, пасли телят, овець, гусей, допомагали матері в хатній роботі. Потім наступав другий, помічний, етап у родинному трудовому вихованні, коли діти ставали активними помічниками батьків. Праця хлопчиків і дівчаток розмежовується дедалі більше, стає розгалуженішою, бо охоплює ширше коло виробничих галузей. Моральна підготовка до самостійної праці теж набирає нового нюансу. Вона узгоджується з підлітковим віком, з притаманними йому, психологічними властивостями. Наприклад, народна педагогіка націлює на те, щоб підлітки були помічниками дорослих не тільки в праці, а й разом з ними готувалися і відзначали трудові громадські і родинні свята, які супроводжуються барвистими народними обрядами, захоплюючими іграми, піснями, славлять працю та її результати, звеличують трударя, демонструють його красу.

Відкриття обдарованості теж припадало на молодший вік. Мати-кравчиня прищеплювала дочці змалку любов до своєї професії. А батько-хлібороб з раннього віку переконував свого сина, що хлібороб - найголовніша професія на землі, до того ж доводив це не тільки словами, а й ділом, беручи хлопчика із собою в поле, саджаючи на віз, на коня верхи, показуючи, як сіють гречку.

У сім'ях селян, ремісників, робітників батьки прагнули передусім навчити дітей того, що самі знають. І не дивно, що часто одна й та сама професія традиційно передавалась у сім'ї з покоління в покоління. Українці здавна відомі як чудові хлібороби, гончарі, столяри, муляри, ткачі. Тільки особливим їхнім талантом у поєднанні з палкою любов'ю до своєї професії можна пояснити те, що майже кожне село на Україні славилось людьми якоїсь професії - садівниками чи пасічниками, стельмахами чи ткачами, бондарями чи різьбярами, ковалями чи теслями, мулярами, шевцями чи кравцями, кошикарями, гончарями чи кушнірами.

Праця - природний стан людини. Не можна жити не працюючи. Наш народ-трудівник до лінощів ставиться з особливим осудом і суворістю.

Хліб увійшов у життя як головний результат людської праці і основний продукт харчування.

Народ цінить його над усе: «Без хліба - не до обіда», «Без хліба - худа бесіда», «Коли є хліба край - то й під вербою рай», «Хліб - батько, вода - мати» [21;321].

Хліб - джерело життя. Він приносить у сім'ю достаток і радість («Хліб на столі, то й стіл - престіл, бо як хліба тільки трошки, то й стіл - дошка»). Хліб берегли, як святиню. І дітей вчили з повагою ставитись до хліба, до зерна як символу людського добробуту й трудової доблесті. Урок про хліб розпочинався з перших днів життя дитини. «Люляйте, люляйте, хліба не питайте, бо на кусок хліба тяжко робить треба», - співала над колискою мати.

Шанобливе ставлення до хліба у трудовій родині прищеплювалося на кожному кроці. Дітям постійно нагадували, що в хліб укладена мозоляста людська праця, зневажати яку не можна. Поважливе ставлення до хліба утверджували на святах і родинних урочистостях, які супроводжувалися обрядами його вшанування. Хлібом-сіллю як символом достатку і щирості зустрічають гостей.

Великий пухкий коровай, увінчаний барвінком і калиною, красується перед гостями на весіллі як символічне побажання щастя й добра молодим. Наприкінці весілля коровай розрізають на маленькі скибки й роздають усім присутнім - дорослим і дітям.

Народна педагогіка прищеплює дітям любов до землі, навчаючи їх любити землю всією душею.

Земля - найцінніше з усіх природних багатств, якими дано нам володіти. Адже вона - наша годувальниця. Від того, як ми до неї ставимося, як бережемо її, наскільки вміло, дбайливо на ній господарюємо, величезною мірою залежить наше благополуччя, те, як ми живемо сьогодні, як будемо жити завтра [23;191].

Глибоке знання і практичне продовження традицій, звичаїв і обрядів створює той національний колорит, ту цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність, яка є: могутнім стимулятором творчості народу, невичерпним джерелом його мистецької, культурної діяльності; оригінальним внеском народу в світову історію, у взаємозбагачення культур, духовності народів світу.

Національне виховання в школі передбачає: виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім'я України, освоєння національних цінностей мови, території, культури, відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню національної гідності, залучення дітей до практичних справ розбудови державності, формування почуття гідності й гордості за свою Батьківщину [19;15].

У вихованні почуття національної гідності велике значення має правдиве висвітлення історії культури та освіти народу, повернення до культурних надбань минулого, відкриття невідомих сторінок нашої спадщини [22;10].

Завдяки традиціям, звичаям і обрядам, закладеним у них народної ідейності, моральності, естетики кожен учень, зазнавши на собі благодатний вплив народних духовних скарбів, прагне з честю продовжувати заповіти батьків, дідів і прадідів. Щоб діти стали народом, творцями своєї долі, необхідно, аби вони за час навчання, виховання в сім'ї, в школі міцно засвоїли духовність, культуру рідного народу, глибоко пройнялися його національним духом, способом мислення і буття.

Зрозуміло, що ці якості потрібно виховувати у дітей тими засобами, методами, способами, традиціями, мораллю, що вироблені народом впродовж його всього історико - культурного розвитку, при цьому органічно поєднуючи ці засоби та методи з новітніми надбаннями європейського та світового культурно-педагогічного досвіду [25;525].



Розділ 2. Дослідно-експериментальна робота

2.1 Педагогічний потенціал національно-культурних традицій українського народу

Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується новою концепцією освіти, оновленою парадигмою виховання, етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором етнізацїї в сучасних умовах трансформації суспільства виступає система традицій українського народу.

Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українським народом упродовж всього періоду свого існування. Педагогічна сутність їх у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у формуванні його ціннісних пріоритетів. Отже, традиції надійно захищають національну самобутність, сприяють усвідомленню кожного невід'ємною частиною свого народу. Виховні національні традиції вивчаються в загальнокультурних зв'язках, їх неможливо здійснити без національної етнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в історико-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу народних надбань в освіті та вихованні як національної пам'яті, своєрідного педагогічного коду народу.

«Націоналізація людського життя, - як зазначає М.Бердяєв, - це індивідуалізація загальнолюдського». Людство йде до єдності через національну індивідуалізацію [22;10]. Отже, національні традиції сприяють розвитку вселюдської культури. Національні культури вбирають у себе прогресивні традиції і акумулюють енергію для їх передачі на новому рівні культурного буття народу.

Національно-культурні традиції українського народу зберігають національну пам'ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. Традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними настановами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благородної мети й добра, на користь усіх народів. Ми не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і формує правила виховання, зберігання їх у традиціях. У зв'язку з цим важливо бути гранично уважним та тактовним у всьому, що стосується національних інтересів та національних почуттів.

Причини, що гальмують процес виховання школярів на національно-культурних традиціях українського народу, мають соціально-економічний, загальнопедагогічний і організаційно-методичний характер. Це, по-перше, неповна визначеність мети, цінностей, ідеалів, прикладів і зразків у виховній роботі; недостатня етнізація і формалізм у змісті, формах і видах виховної діяльності, особливо позаурочної; по-друге, недосконалість навчальних планів і програм, відсутність підручників нового покоління, неврахування регіональної специфіки традицій, народних промислів, декоративно-ужиткового мистецтва; по-третє, недостатня навчально-матеріальна база, які традиційних загальноосвітніх шкіл, так і освітньо-виховних закладів нового типу; по-четверте, невідповідність навчальних планів вузу запитам різних типів сучасної загальноосвітньої школи, що виявляється в недостатній кваліфікації педагогічних кадрів, зокрема, щодо виховання школярів на національно-культурних традиціях народу.

Етно - і наукова педагогіка застерігають від байдужого ставлення до національно-культурних традицій свого народу. Нехтування традиціями, неуважне ставлення до звичаїв, обрядів, народних і релігійних свят веде до морального і духовного занепаду нації [16;20].

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури, Б.Грінченко, М.Костомаров, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т.Шевченко та інші прогресивні представники українського народ. Вчитель мусить знати, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений. Учні сприймають їх від батьків і вчителів як дидактичну аксіому, зовсім не відчуваючи, що їх наставляють і виховують.

Таким чином, звичаї, ритуали, свята, обряди, ідеали народу мають у своїй основі найбільш правильні уявлення про людину і спосіб її життя. Вони об'єднують минуле й майбутнє, утверджують в душах молоді віковічні заповіді старшого покоління, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю, а вже потім - у цивілізоване загальнолюдське співтовариство.

Нехтування традиціями свого народу призвело до втрати молоддю національної свідомості, почуття патріотизму, прагнення самовираження і самовдосконалення. Це спричинило нівелювання значущості національних і загальнолюдських цінностей, неправильне тлумачення історії українського народу, національних культурних надбань, розгляд їх лише з позиції класових інтересів. Національні моральні норми, канони совісті, туманності, милосердя почали зникати із змісту виховання, його кінцевих результатів.

Розглядаючи національно-культурні традиції українського народу як педагогічний феномен, варто трактувати виховання і навчання як нероздільний педагогічний процес в двох взаємопов'язаних аспектах. По-перше, це - педагогічний вплив школи, сім'ї, колективу дітей в урочній і позаурочній діяльності; а по-друге, це - готовність учня сприйняти цей вплив, а вчителя, батьків - здійснити його.

Саме розуміння виховного значення традицій і цілісного процесу виховання на національно-культурних традиціях з врахуванням їх регіональних аспектів залишаються недостатньо дослідженими. За цю вкрай складну і актуальну проблему вчені майже не беруться, а вчителі вивчають її власними силами на вузько прагматичному рівні. Педагоги у своїй більшості ще не усвідомили, що лише через систему традицій кожний із народів ввійде до планетарного людського об'єднання, відтворить себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію в своїх дітях. Тому ми поділяємо думку вчених В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчук, що в основі понять "народ", "нація", лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні.

Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: "людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу. Ці. якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу - "дух нації", або українську ментальність" [24;5].

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій, полягає в тому, по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-друге, виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють свободу і рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на професійне самовизначення, пов'язане з традиційними регіональними промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність - у певному національному спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріоритетів індивідууму.

Педагогам, потрібно постійно працювати над відродженням історичної пам'яті рідного народу через поновлення традицій. Важливим є сприйняття їх всіма етносами, що населяють Україну, для формування почуття культурної єдності й міжнаціонального взаєморозуміння. На базі національно-культурних традицій накопичується енергія для пробудження національної свідомості і поваги до всіх народів.

Прилучення учнів до національно-культурних надбань рідного народу має пронизувати зміст, форми, методи, всю організацію діяльності загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Школа покликана спиратися на народні традиції, звичаї, обряди, вироблені віками норми поведінки, психологічні та моральні якості українця, спонукати учнів до свідомого регулювання своєї поведінки, що відповідала б народному духу, і українській ментальності.

2.2 Феномен - національно культурні традиції українського народу

Поняття "Традиції" походить від латинського traditio, що в перекладі означає - передача. Кожне покоління входить у життя через освіту, виховання, соціалізацію, самопізнання і самотворення індивідууму як особистості. Передусім, саме шляхом передачі соціального досвіду від старших до прийдешніх поколінь традиції забезпечують засвоєння найвищих національних, культурних і матеріальних, нагромаджених віками цінностей, норм, правил, ідеалів, відображають наступність соціального досвіду. Через систему традицій кожен народ відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію своїх дітей [3;5]. Традиції, спрямовані на розширення знань про свій народ, уможливлюють реальний особистий вибір у житті, праці, моралі, у сучасному естетично-творчому, побутовому відродженні національного менталітету. Отже, традиції поєднують способом передачі найцінніші моральні й матеріальні здобутки українського народу минулих епох і теперішнього часу.

У філософській енциклопедії підкреслюється, що традиційними стають норми поведінки, народний досвід, ідеї, погляди, смаки, звичаї, обряди, свята та інші форми соціальних і культурних явищ. У філософському словникові вони визначаються як елементи соціально-культурної спадщини, що історично склалися і передаються від покоління до покоління.

У кожного народу історично склалася власна система національно-культурних традицій, що ґрунтується на міцних підвалинах менталітету нації, надбаннях минулих епох і сучасності, яка забезпечує підростаючому поколінню найбільш сприйнятливий шлях пізнання: від національного - до загальнолюдського, планетарного. Проте обов'язково з почуттям любові до свого рідного і близького [26;46].

Таким чином, національне виховання - це передусім виховання дітей на культурно-історичному досвіді рідного народу, в основі якого - його традиції, звичаї, обряди, ритуали, свята.

В змісті народних традицій лежить віковічний досвід народу і природний, необхідний людському організмові ритм, що склався передусім у процесі трудової діяльності. Урочисті відзначення важливих подій у житті роду, громади, сім'ї, окремої людини, що систематично повторюються, також стали обрядами, звичаями, традиціями. Вони визначаються особистісними і соціальними інтересами та потребами [26;49].

Трудові моральні цінності завжди складали підґрунтя національної культури. Серед них національні моральні норми, вічні народні категорії совісті, праці, любові гуманності, милосердя, поваги, вдячності тощо, до них ми сьогодні прагнемо їх сьогодні критично оцінюємо і пересвідчуємося в їх вічності.

Велике значення у вихованні мають також обряди і ритуали, - це сукупність установлених народом упродовж років дій, пов'язаних з виконання» побутових і релігійних традицій або настанов. У цих формах, особливо обрядах, втілені дії, помисли та почуття попередніх поколінь, викликані в них реалізацією суспільних відносин і необхідні для нормального їх функціонування.

Обряди - це символічні дійства, приурочені до відзначення найважливіших подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб [9;117].

Обрядами (або ритуалами) називають такі форми поведінки, що склалися історично, для яких характерні:

- стереотипність, повторюваність без змін;

- символічність (кожна обрядова пісня щось символізує), наприклад "Засівання" на Новий рік символізує майбутню сівбу і багатий врожай.

Обряди нерозривно пов'язувалися з діями, для яких так само характерні стереотипність, повторюваність без змін, але які не мають символічного змісту. Такі дії називаються звичаями.

Звичай - це загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті і побуті певного народу, суспільної групи, колективу [14;128].

У вихованні учнів надзвичайно важливе значення мають і народні свята, які більшість дослідників визначають як форми і прояви національно-культурних традицій і звичаїв. Свято - це джерело буття людини, виразник важливих і цікавих сторін її життя.

Традиції, звичаї та обряди знаходять свій вияв у таких засобах народної культури:

- рідна мова;

- фольклор;

- систематична посильна праця;

- національні звичаї і культурно-історичні традиції народу;

- народне мистецтво;

- ремесла і промисли;

- народні свята;

- обряди;

- символи й атрибути;

- народний календар;

- мудрі заповіді народної моралі;

- дитячі ігри та іграшки;

- народні знання і проповіді стосовно різних сфер життя людини і суспільства;

- народні правила взірцевої поведінки й спілкування між людьми;

- культура сімейних родинних відносин, тощо.

Звичаї, обряди, ритуали, свята можуть сприйматися як форми традицій. Вони органічно поєднують у собі духовний зміст традицій: усну народну творчість, зокрема інструментальну музик) народну пісню, національну хореографію, моральні норми, правила, проповіді, заповіді, заклинання тощо. Таким чином, залучаючи дітей до краєзнавчої роботи проведення народознавчих пошуків, участі в народних ритуалах і обрядах і святах, педагог організовує їх виховання на національно-культурних традиціях [24;4].

Трудові і морально-побутові традиції регіону не можна розглядати, не і враховуючи змісту народного календаря українців, який містить у собі історичні дати, події, свята, що пов'язані з природою рідного краю і природою самої людини. Вони відзначаються всім народом протягом року і самі стали обрядами і традиціями. Народний календар - це енциклопедія знань про життя людей, їх трудову діяльність, моральні норми, культуру, побут і дозвілля [18;3].

2.3 Експериментальна технологія виявлення рівня впливу трудових традицій українського народу на національної свідомості молодших школярів

Зрозуміло, що зміцнити і розвинути демократичну процвітаючу державу зможуть тільки ті люди, які люблять та поважають свій народ, свою Україну. При цьому вони повинні мати людську гідність, національну свідомість, знати історію і традиції своєї країни і вміти їх захищати, любити свою Батьківщину і свій народ [10;19].

Перед нами постають такі запитання: Хто ж вирішуватиме долю нашої держави в майбутньому? Хто керуватиме нею через два тири десятиліття? А відповідь на них одна - наші діти. Саме тому починаючи ще з дитинства батьки та вчителі повинні прищепити дітям любов до своєї держави, до її традицій, до праці, до рідної мови та до її громадян [13;188].

Нас зацікавило питання щодо рівня сформованості в учнів молодшого шкільного віку національної свідомості та те, як вони відносяться до трудових традицій свого народу. Враховуючи рекомендації з педагогічних досліджень нами було розроблено методику, яка складалась з таких етапів:

підготовка і розробка методичного матеріалу;

проведення обробки даних після досліджень;

підведення підсумків проведеної методики.

Тести розроблено самостійно.

Місцем проведення методик було обрано середню загальноосвітню школу І-ІІІ ступенів №23 в місті Житомирі, в якості досліджуваних класів було обрано 3-ті класи.

Насамперед нас цікавило питання, наскільки вчителі використовують національні традиції у вихованні учнів початкових класів та який виховний потенціал містить чинні навчальні програми для учнів 1-4 класів загальноосвітніх шкіл, та як впливає використання народознавчого матеріалу на вихованість та ставлення школярів до рідного народу, його звичаїв та традицій. Задля цього нами була розроблена система роботи, що дозволила з'ясувати коло запитань, які мене цікавили. Нами було опитано 10 вчителів початкових класів загальноосвітньої середньої школи. З матеріалів опитування випливає, що 5-ро з них стверджують доцільність використання у вихованні молодших школярів досвіду українського народу і вони оптимально використовують його, значно підвищуючи цим ефективність виховного процесу; 2 вчителів вважають, що доцільно тільки фрагментарно використовувати народознавчий матеріал через відсутність інформації; 3 педагогів не вважають пріоритетним використання народних традицій у вихованні молодших школярів, тому рідко використовують їх у своїй практиці. Крім того нам вдалося з'ясувати причини, що утруднюють даний процес. Серед них поверхнева обізнаність самих вчителів з народознавчим матеріалом, незнання і невдале застосування основних педагогічних умов використання народних традицій у вихованні учнів початкових класів, невміння поєднати ці матеріали із загально навчальним. Цілком логічно, що наступним кроком нашої експериментальної роботи був аналіз чинних для початкової школи програм.

Ознайомившись з програмою з читання, ми зауважимо теми, які цікавлять нас в аспекті досліджуваної проблеми. Це - усна народна творчість. Малі фольклорні жанри: народні дитячі пісеньки, ігри, забави, лічилки, загадки, скоромовки, приказки, притчі, прислів'я, народні усмішки, казки, легенди, байки, народні пісні. Важливе місце приділяємо народним казкам про тварин, персонажам цих казок, їх вдачі. Народні соціально - побутові казки, які вивчають діти відображають народний побут, події із життя українського народу, його традиції.

Програма «Основи здоров'я для учнів початкових класів» представлена темами: «Народні традиції і здоров'я», «Народні традиції і харчування», «Літні, зимові, весняні та осінні ігри та розваги».

У програмі: «Трудове виховання» ми помітили теми: «Різдвяні свята у творчості дітям», «Макетування предметів хатнього інтер'єру», «Писанкарство як мистецтво художнього розпису», «Українські витинанки», «Художня вишивка в українському побуті», «Робота з рослинними матеріалами», «Квіткова символіка», «Вишивання і в'язання як види української народної творчості», «Традиційні весняні свята з використанням рослинних декорацій», «Конструювання виробів для відтворення давнього українського побуту (меблі, посуд, настінні прикраси, рушники), «краса і корисність цілющого зілля народної медицини». Використання лікарських і декоративних рослин у побуті. Підготовка і проведення спільно із збиранням лікарських трав, виготовлення дидактичної гри «Народна аптека». У програмі «Я і Україна» знаходимо теми: «Забавки, ігри, повчальні казки», «Сімейні свята», «Рослини», «Оспівування в усній народнопоетичній творчості рослин, якими прикрашали садибу (калина, верба, чорнобривці, мальви), якими лікувалися (звіробій, подорожник, татарське зілля, чебрець)», «Значення води для рослин, тварин, людини», «Жива і мертва вода в казанах», «Як хліб на стіл прийшов». «Бережливе ставлення до хліба», «Як виник одяг», «Стародавні дитячі іграшки, ігри та забави». «Державні, народні і релігійні свята»: День незалежності, Свято Миколая, Новий Рік, Різдво Христове, Великдень. «Календарно - обрядові свята», «Про родовід», «Традиційна сімейна мораль українців», «Збереження національних особливостей у сучасному побуті, одязі, в їжі, проведенні свят», «Народна мудрість про природу, пори року», «Український побут, та звичаї у рідному краї», «Особливості народного костюму», «Народний календар», участь дітей в обрядових святах та виховних заходах пов'язаних з рідним народом. У програмі курсу «Образотворче мистецтво» приділяється увага таким темам: «Ознайомлення з народним мистецтвом наступного розпису, народним іменним посудом, народними традиціями писанкарства на Україні», «Ознайомлення з українським народним вбранням», «Зображення птахів, тварин та людей в ілюстраціях до казок», «Народне мистецтво витинанки», «Світ народної іграшки».

Програма «Музика» реалізується наступними темами: «Українські народні пісні, музичні інструменти». «Українські народні танці». Серед пісень розглядаються: колискові, календарно - обрядові, жниварські, (зажинкові, власне жниварські, обжинкові), колядки, щедрівки, коломийки, жартівливо - танцювальні пісні».

Отже, у вище назначених навчальних програмах передбачений народознавчий матеріал, що виступає суттєвою опорою для логічного продовження виховної роботи на основі досвіду українського народу.

Проаналізувавши стан національного виховання молодших школярів на сучасному етапі становлення української державності бачимо, що в нашій державі, системі її виховання існує ряд проблем, які потребують якомога швидкого рішення, а виховання громадян в наш час одна з найважливіших з них. Державу розбудовують, підтримують, зміцнюють не прості мешканці, а громадяни, які обожнюють свою країну, які намагаються докласти зусиль до її розбудови, до збереження національних надбань країни. Але ними не народжуються, вони виховуються. Дійсно, розумно організоване і кероване виховання молодших школярів, як показали дослідження, є дуже доцільним і ефективним. На сьогодні навчальні та виховні заклади мають ряд проблем: необізнаність частини дітей, в тому числі і молодших школярів, з історією, традиціями, відсутність поваги до громадян своєї країни, шани і любові до рідної землі, вони не можуть істинно зрозуміти цілість своєї країни [5;25].

Саме тому нас зацікавило питання щодо рівня сформованості національної свідомості в молодших школярів, бо саме це покоління визначатиме життя країни в майбутньому. Щоб виявити цей рівень, були підготовленні методика і виховний захід.

Тест складався з десяти запитань, учням потрібно було дати відповіді на ці запитання та обвести кружечком обрану ними відповідь. Тести були проведені, відповіді учнів були зібрані і оброблені. В дослідженні брало участь 50 молодших школярів.

...