Освіта епохи Відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Загальна характеристика культури й освіти українського Відродження

Цей період охоплює XVI - першу половину XVII століть. Знесилена монголо-татарською навалою Київська Русь у XIV ст. з прилученням Волині та Наддніпрянщини до Литви (1377 р.) і Галичини до Польщі (1387 р.) потрапляє під владу литовських, польських та угорських феодалів. В умовах насадження католицької віри, полонізації відбувалася й культурно-освітня асиміляція української знаті та заможного міщанства. Українське ж селянство та незаможне міщанство притримувалися християнської віри як запоруки збереження національної самобутності. їхні діти навчалися у церковних школах або у мандрівних дяків. Національна середня і вища освіта в цей час були відсутні. Однак колоніальний гніт поступово пробуджував національну свідомість українців.

Національне Відродження України XVI-XVII ст. почалося з організації міщанами, шляхтою, козаками, духовними особами міських братств, діяльність яких пов'язувалася з організацією освітньої справи. Після підписання унії з Римом під час Берестейського собору (1596) українцям вдалося зберегти східний обряд, свою мову і створити умови для розвитку національної церкви та національної уніатської школи.

Процес співіснування католицької та православної освіти був бурхливим та сповненим суперечностей. Важливим його кінцевим результатом став високий ступінь розвитку української педагогіки, розмаїття типів шкіл. Згідно з даними, які наводить Н.П. Волкова, на території України у XVI ст. «хлопським» синам дозволялося вчитися різного ремесла. Пан міг відпустити в науку одного із трьох дітей залежної селянської сім'ї. Чимало молодих вихідців з України здобували освіту в університетах Європи. Зокрема, в Краківському університеті у XII - першій половині XVI ст. здобували освіту до 1200 вихідців з українських земель. Зустрічалися вони й у списках Болонського, Падуанського, Празького та ін. університетів. Нерідко українці за походженням працювали у них викладачами. Наприклад, доктор медицини і філософії Юрій Котермак (Дрогобич) викладав астрономію та медицину в Болонському, а потім у Краківському університетах. Серед його учнів був Микола Коперник.

Складна політична, національна та релігійна ситуація в Україні у XVI-XVII ст. привела до появи різноманітних тилів шкіл, які представляли два напрями освіти: 1) православний (братські школи, церковнопарафіяльні, монастирські, січові, козацькі, полкові, музичні; 2) католицький (школи католицьких орденів - єзуїтів, василіан, домініканців, піар).

Окрім цього, існували створені після Брестської церковної унії (1596) уніатські школи, школи протестантських общин та національні школи представників інших народів, які проживали на території України.

Однак тиск на українську мову у школах з боку влади посилювався. Розпорядженням Навчальної (Едукалійної) комісії (1789) «руські» церковні школи було оголошено закритими, а, «руська» мова усувалася з усіх шкіл.

Братські школи в Україні

У XVI ст. на розвиток освіти в Україні помітний вплив справила епоха європейського Відродження і Реформації. Поступово росло розуміння необхідності підвищеної освіти. Розвивалася мережа протестантських шкіл. Найвідоміші з них були соцініанські та кальвіністські (Дубецьк, Хмільник, Кисилин, Гоща, Берестечко та ін.) А з 80-х рр. XVI ст. з'являються братські школи, засновниками яких були православні церковні братства, які, окрім організації шкіл, будували православні церкви, шпиталі, видавали українські книжки і підручники, їхня просвітницька діяльність була спрямована на боротьбу з вищим католицьким духовенством. Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала заснована Успенським братством у 1586 р. Львівська братська школа. Згодом подібні школи відкрилися в містах Києві, Луцьку, Перемишлі, Рогатині, Замості, Вінниці, Кам'янець-Подільському, Кременці. Нерідко авторами підручників для цих шкіл були самі ж учителі. Наприклад, Лаврентій Зизаній написав «Грамматику словенского языка», Мелетій Смотрицысий «Грамматику счовенскую», якою у свій час користувався Михайло Ломоносов. Серед учителів братських шкіл зустрічалися такі, які згодом стали відомими не лише в Україні, а й за її межами. Серед них були Стефан і Лаврентій Зизанії, Іов Борецький, Кирило Ставровецький Транквіліан, Памво Беринда, Єлисей Плетенецький та ін. З багатим досвідом братських шкіл знайомився основоположник педагогіки нового часу Я.-А. Коменський.

Нові освітні заклади спочатку виникали як початкові. Пізніше ставали школами підвищеного типу, в яких, окрім початкової грамоти та хорового співу, вивчали «сім вільних мистецтв». Особлива увага зверталася на предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику. Окрім рідної мови, як правило, вивчали слов'янську, грецьку, латинську та польську мови. Та освіта, яку давали ці середні школи, за своїм рівнем та змістом не поступалася школам подібного рівня Західної Європи. А за організацією навчального процесу і демократизмом управління перевершувала західноєвропейські школи такого рівня. Поряд із дітьми шляхти у школі навчалися й вихідці з селянських сімей. Згідно зі статутом школи вони користувалися однаковими правами. Для сиріт та дітей з інших міст при школах відкривалися гуртожитки (бурси). Сироти повністю утримувалися на кошти братства.

У братських школах установлювалася класно-урочна система навчання, навчальний рік розпочинався з 1 вересня, вводилися канікули, екзамени.

Досить повну уяву про роботу подібних шкіл створюють статути Львівської і Луцької шкіл, які певним чином ідентичні. Згідно з ними ректор і вчителі братської школи вибиралися на загальних зборах братства. Окрім того, братство вибирало двох громадських спостерігачів за роботою школи. Кожний братчик володів правом ознайомлення з роботою школи. Згідно з договором, який складався між кожним батьком та ректором, школа зобов'язувалася дати дитині визначений обсяг знань, турбуватися про благочестиве виховання, а батьки повинні були сприяти акуратному відвідуванню учнями занять і серйозному ставленні до них. Пропуски занять і спізнення суворо осуджувалися. Учитель зобов'язаний був у кожному окремому випадку неявки учня виясняти її причину. Вранці наставник перевіряв виконання учнями як письмових, так і усних домашніх завдань. Після цього розпочиналося вивчення нового навчального матеріалу. У процесі широко використовувалися різні навчальні методи: пояснення, бесіда, диспут, самостійна робота, взаємне навчання. Практикувалося закріплення та повторення вивченого матеріалу. Після обідньої перерви учитель задавав домашнє завдання. Щосуботи повторювалося все пройдене за тиждень.

Високі вимоги ставилися до вчителя. Він повинен був бути «благочестивим, поміркованим, сумирно мудрим, стриманим, не п'яницею, не блудливим, не лихоімцем, не гнівливим, не завидющим, не сміхотворцем, не сквернословцем, не чародієм, не краснобаем, не здатним на єресі». Окрім цього, він повинен «і вчити, і любити дітей усіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, які ходять по вулицях, просячи на харчування. Вчити їх, скільки хто за своїми силами навчитися може».

Чимало цих шкіл були співзвучними з основними ідеями Я.-А. Коменського.

2. Виникнення і розвиток братських шкіл в Україні

У визволенні від національного і релігійного гніту українського народу важливу роль відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI-XVII ст. Братства - це організації міського населення, передусім ремісників і купців, які об'єднувалися з метою боротьби проти ополячення та окатоличення українського населення. До братств приймалися всі православні незалежно від національності, соціального походження чи майнового стану. Перше братство започаткували 1449 року львівські міщани при церкві Успенія. Згодом ці організації розповсюдилися по всій правобережній Україні, були вони і в Білорусі.

Братчики вели боротьбу проти вищого католицького духівництва, організовували школи, будували госпіталі та православні церкви, відкривали друкарні, де видавалися українські книги і підручники, піклувалися життям братчиків тощо. В основу своєї діяльності вони поклали ідеологію просвітительства, а головним засобом своєї боротьби обрали школи.

Історичні джерела про перші братські навчальні заклади обмежені. Спочатку це були невеликі школи з одним учителем, який одночасно виконував обов'язки дяка та писаря братства. Шкільна кімната знаходилася у братському будинку. У зміст навчання входило читання, письмо, рахунок і вивчення катехізису. З посиленням національного і соціального гніту у першій пол. XVII ст. більшість братських шкіл перетворилися у школи підвищеного типу. Братчики розуміли, що для успішного ведення боротьби проти агресивних нападів польсько-литовської шляхти, елементарна освіта була недостатньою.

Першою братською школою підвищеного типу в Україні стала школа львівського братства, відкрита 1586 року, яка за організацією навчання і розпорядком шкільного життя перевершила подібні західноєвропейські школи того часу. За зразком цієї школи відкрилися братські школи і в інших містах: Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Кам'янці-Подільському, Кременці, Луцьку і ін.

У братських школах підвищеного типу крім читання, лічби, письма та хорового співу, вивчалися «сім вільних мистецтв». На високому рівні вивчали предмети тривіуму: граматику, риторику, діалектику; предмети квадривіуму вивчалися на дещо нижчому рівні, крім музики. Остання виступала одним із основних навчальних предметів.

У вивченні мов братські школи, як правило, пройшли дві стадії: греко-слов'янську, потім - латино-польську. На першому місці завжди стояло вивчення слов'янської мови. На другому місці - грецької мови, оскільки вона давала змогу засвоювати на високому рівні античну наукову літературу.

На другій стадії розвитку братських шкіл вивчалася ще й латинська мова, яку спочатку не вивчали, адже нею велись богослужіння у католиків. Пізніше братчики зрозуміли необхідність латині, оскільки вона є мовою західної науки (для продовження освіти у західних навчальних закладах). Польську мову вчили аби влада дозволила відкрити школу. У першій чверті XVII ст. почали викладати українську мову.

Про організацію роботи братських шкіл дає уявлення статут Львівської школи «Порядок шкільний» 1586 р. Він свідчить про демократичний устрій школи: навчалися діти різних станів; відношення вчителя до дітей визначалось не за станом, а за успіхами у навчанні (учень займав місце на лаві під час занять залежно від успіхів у навчанні, але не за походженням); ректор і вчителі вибирались на загальних зборах братства. Досить серйозні вимоги ставилися до вчителя. Він повинен бути благочестивим, розумним, не п'яниця, не блудник… Всього у статуті нараховується 16 подібних вимог.

Навчання у школі платне, хоч найбіднішим учням надавалась допомога. Батьки у присутності двох свідків укладали зі школою письмову угоду, де зазначались форма оплати, те, чому школа повинна навчити дитину, а також обов'язки батьків по сприянню дітям у навчанні. Кожного тижня призначалися 2-3 чергових учні, які приходили у школу раніше від інших, розтоплювали піч, прибирали, слідкували за поведінкою решти школярів.

У школі був запроваджений учбовий рік, який починався 1 вересня, введені літні канікули (липень-серпень). Влітку навчання розпочиналося о 9 годині ранку, а взимку - дещо пізніше. Навчальний день починався молитвою. Після читання молитви кожний учень відповідав вчорашній урок і показував виконані вдома письмові роботи. Потім починали вивчати новий матеріал. Після обіду учні знову приходили до школи і переписували завдання на наступний день. Тут же в школі вони вивчали задані уроки, опитуючи один одного. Ввечері вдома діти повинні були прочитати вивчений у школі урок перед батьками. У суботу повторювалося все, що було вивчене за тиждень. У цей день учитель більш тривалий час проводив з учнями моральні бесіди.

На початку XVII ст. у Львівській школі, як і в більшості братських шкіл, використовувались елементи класної системи навчальних занять. Учні ділились на групи: одні вчилися розпізнавати букви і склади, інші - читали і вчили напам'ять різні уроки, треті - вчилися пояснювати прочитане і розмірковувати. Цей досвід, очевидно, використав відомий чеський педагог Я.А. Коменський при обґрунтуванні класно-урочної системи навчання.

Спеціалісти прослідковують аналогію між статутом Львівської братської школи та твором Я.А. Коменського «Закони добре організованої школи».

Братські школи відіграли важливу роль у національному відродженні. Вони виховували своїх учнів в дусі патріотизму, любові і поваги до рідної мови, до культури свого народу.

У школах запроваджувалися елементи класно-урочної системи (навчальний рік починався з 1 вересня, було введено канікули, екзамени), а також різні методи навчання: пояснення, бесіда, самостійна робота, диспут, взаємне навчання. Для закріплення навчального матеріалу широко використовувалося повторення. За порядком у школі, поведінкою учнів і виконанням домашніх завдань наглядали призначені на кожний тиждень учні, а також їхні батьки. У школах заборонялись пропуски занять, запізнення, за цим наглядали чергові. Віддаючи своїх дітей до школи, батьки підписували з ректором договір, яким визначалися обов'язки школи і батьків.

Острозька академія

Хоча братські школи давали підвищену освіту, вони були середніми навчальними закладами. Першими національними закладами вищого типу стали Острозька школа-академія і Києво-Могилянська академія.

Школу - академію в Острозі відкрив князь Острозький на власні кошти у 1576 р. Її називали «тримовним ліцеєм» або слов'яно-греко-латинською академією. У цій школі вивчали не лише слов'янську, а й грецьку, латинську, польську мови. Програма навчання передбачала вивчення «семи вільних мистецтв» (тобто граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії, музики), а також філософії і богослов'я. Вчителями були православні греки і протестанти.

Острозька школа вирізнялася високим рівнем викладання. Її називали академією навіть освічені католики. Тут працювали відомі на той час люди: першодрукар І. Федоров, письменник Г. Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос. Вчилися в Острозі й діти шляхти, селян.

Другим вищим закладом освіти стала Києво-Могилянська академія, створена 1632 р. у результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл. Об'єднаний заклад почав свою роботу на території братської школи під назвою Києво-братська колегія. Її опікуном став Петро Могила. Згодом заклад на його честь було названо Києво-Могилянською академією.

До колегії приймали осіб різних станів і національностей, тут навчалися українці, білоруси, поляки, росіяни, чехи, словени. Щороку в академії навчалось від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали. Студентів і початкових, і середніх, і старших класів (курсів) ніколи не карали і не відчисляли за те, що вони не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути і хвороби, і голод, і холод, нестача одягу, підручників та ін. Більше того, всім надавалася можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть третій рік в тому ж класі. Курс навчання в академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів:

- у чотирьох нижчих класах студенти («спудеї») вивчали читання, граматику, катехізис, арифметику, музику;

- у двох середніх - поезію і риторику;

- у двох старших класах - філософію і богослов'я.

Студенти набували філологічної підготовки, обов'язковим було знання мов: слов'янської, української літературної, церковнослов'янської, грецької, латинської, польської. З часом було введено курс російської, французької, німецької та староєврейської мов, чисту й мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру), а в останні роки існування академії - класи домашньої й сільської економіки й медицини. Вивчали класичну грецьку та римську й частково середньовічну літератури, історію, географію.

3. Діяльність козацьких шкіл в Україні (січові, полкові, музичні та ін.)

У 1652 році Богдан Хмельницький видав універсал про організацію при кобзарських цехах шкіл по підготовці кобзарів, лірників і взяв їх під свою опіку. Це були, по суті, перші музичні школи на Україні.

Учителями працювали козаки-кобзарі, що за віком чи з інших причин не могли володіти зброєю. Заняття з учнями вони проводили індивідуально. Лише тоді, коли юнак міг самостійно створити мистецький твір, він діставав право співати людям. Тому кобзарі часто були і поетами, і композиторами. Підготовка їх мала велике значення для козацького війська. Гра піднімала запорожців на бій з ворогом, кобзарі і лірники розносили славу про подвиги козаків по всій Україні.

Осередком освіти ХVІІ ст. був звичайно Київ; але школи були і у Чернігові, Новгород-Сіверську, Почаєві, Батурині та ін.

Павло Алепський, котрий в 1652 році їхав через Україну у Москву пише, що козацькі маляри навчились від франків і ляхів малювати ікони.

Козацькі школи діяли у полкових і сотенних містах і містечках України. На території Лівобережної України до другої половини ХVІІ ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій на чолі з генеральною старшиною (гетьманом). За даними ревізійних книг, у семи полках Лівобережжя було 866 полкових шкіл: у Ніжинському - 217, Лубенському - 172, Чернігівському - 154, Переяславському - 119, Полтавському - 98, Прилуцькому - 69, Миргородському - 37.

Ці школи розміщувалися переважно у приміщеннях, які належали церквам, їх іноді й називали за назвою церкви: Покровська, Успенська та ін. Вчителі мали собі помічників з кращих учнів, яких називали «школярами», «молодиками», «виростками». Учні жили в будинку дяка і, крім навчання, виконували роботи по господарству.

Методи навчання в школах були обмежені, хоча вчителі і намагалися певною мірою унаочнювати навчальний процес, особливо під час вивчення азбуки. Вчитель, узявши руки в боки, зображував букву «Ф», піднявши одну руку вверх, а другу опустивши вниз, - «Х»; опустивши руки і розставивши ноги - «Л» і т.д.

Ці школи існували на кошти батьків. За вивчення букваря батьки платили від 50 копійок до 1 карбованця, часослова - 1-2, Псалтиря - до 5 карбованців.

Дітей навчали читати, писати, рахувати та ін. Виховання було переважно релігійним. У Лубенському і Чернігівському полках діти старшини і заможних козаків навчалися грамоти та військової справи у парафіяльних школах або при сотенних і полкових канцеляріях.

Військову справу викладали досвідчені і випробувані в боях козаки. Вони носили звання «військового служителя» і користувалися високим авторитетом.

Ці школи забезпечували дітям лише початкові знання, які були доступними і задовольняли на той час скромні потреби трудового люду в освіті. Проте це було єдине джерело, де жевріла рідна мова, правда про історію свого краю, зберігалися і примножувалися народні звичаї, традиції тощо.

Система виховання лицаря-козака

У другій половині ХV-XVІ ст. в Україні виникло і сформувалося козацтво як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.

Багатовіковий визвольний козацький рух покликав до життя унікальне явище не лише східнослов'янської, а й світової культури - козацьку педагогіку.

Козацька педагогіка - це частина народної педагогіки у вершинному її вияві, яка формувала в підростаючих поколіннях українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині - незалежній Україні. Це народна виховна мудрість, що своєю головною метою ставила формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина з яскраво вираженою українською національною свідомістю і самосвідомістю.

Створена козаками педагогіка ввібрала в себе ідейно-моральний, емоційно-естетичний, психолого-педагогічний зміст богатирської епохи в житті наших пращурів періоду Відродження.

Під могутнім захистом козацьких збройних сил в Україні існували різні типи навчальних закладів. Поряд з академіями, братськими, дяківськими, церковними, монастирськими школами, колегіумами, працювали народні професійні школи мистецтв і ремесел (кобзарства, гончарства, бортництва та ін.) та козацькі, січові школи на території Січі, земель Війська Запорозького, на Гетьманщині.

Перша школа на Січі, відкрита в 1576 році, послужила зразком для виникнення осередків освіти на всій території козацьких вольностей. Склад учнів визначався звичаями, що формувалися на Січі. Так, там заборонялося перебування жінок. Навіть отамани залишали свої родини десь за межами Січі. За порушення цього порядку загрожувала смертна кара. Батьки прибували на Січ з синами, щоб ті навчилися грамоти і військової справи. Траплялося, що шукаючи порятунку від панської сваволі, діти добиралися туди самі.

Січова школа існувала при церкві Святої Покрови, розташованої на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному вчилися ті юнаки, що готувались на паламарів і дияконів - у цьому відділі було завжди 30 учнів. Крім того, був відділ молодиків, де вчилися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут учили цих дітей (їх було біля 50) грамоті, співу та військовому ремеслу.

У січовій школі було реалізовано принцип гармонійного виховання людини, бо поруч із загальноосвітніми предметами багато уваги приділялося психофізичному вдосконаленню майбутніх козаків.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь продовжувалися в козацьку епоху. Загартовуючи себе і готуючи свій організм до складних випробувань долі, козаки влітку спали проти зоряного неба, уявою і думкою ширяли в невідомі світи, прагнули проникнути в таємниці Космосу. Вони ґрунтовно знали народну медицину, її рецепти, які забезпечували міцне здоров'я, повноцінне довголіття. Г. Боплан писав: «маючи міцне здоров'я, козаки майже не знають хвороб».

Відомо, що в січових і козацьких школах перехід з одного класу в інший, від букваря до часослова, потім - до Псалтиря і т.д. супроводжувався народними дитячими забавами, іграми, різноманітними фізичними вправами. Дослідник С.Сірополко пише, що в цих школах хлопчиків учили «Богу добре молитися, на коні реп'яхом сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти й списом добре колоти». Важливе місце відводилося також формуванню в учнів умінь плавати, веслувати, керувати човном, переховуватися від ворога під водою (за допомогою очеретини) та ін. Все це підносило дух учнів, давало наснагу, оптимізм, віру у свої сили, можливості.

Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря у процесі ігор змагалася на силу, спритність і прудкість, винахідливість, точність попадання в ціль тощо. Традиційними були змагання на конях (скачки, перегони та ін.). Козаки любили своїх витривалих і прудконогих коней, що збереглося у теплих зверненнях до своїх чотириногих друзів («брате мій», «товаришу мій»), у прислів'ях («козак без коня - не козак» тощо).

Козацька молодь систематично розвивала свої природні задатки, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних видах змагань і боротьбі. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з дорослих, які відчували психологічний комфорт завдяки тому, що однаковою мірою турбувалися про свій інтелектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток. Це створювало в них настрій внутрішнього задоволення, хорошого самопочуття, сприяло єдності слова і діла, думки і вчинку, гармонії душі й тіла.

На Запорізькій Січі існувала специфічна система відбору і вишколу молодих людей, так званих молодиків. «Хто хотів стати козаком - мусив наперед служити три роки в старого козака за джура. Джура (слуга) робив усяку роботу. Носив за козаком другу рушницю й потрібні клунки. Одразу коли навчався від того козака орудувати зброєю і набирав вправності в битвах, ставав правдивим козаком і діставав зброю: рушницю, шаблю, спис, лук і стріли».

Цілком ймовірно, що час перебування молодиків у Січовій школі суворо не регламентувався, а залежав, в першу чергу, від їх здібностей до військової та духовної науки.

До школи приймалися хлопчики з 9 років. Підростаючи, вони ставали помічниками вчителя: підтримували в класі дисципліну, привчали молодших до самообслуговування.

Посібниками для навчання були Часослов і Псалтир, які в достатній кількості друкували Київська і Чернігівська друкарні, а також скорописна «Козацька читанка».

Перший розділ «Читанки» містить реєстр «Переяславських статей 1659 року», які були прийняті після виборів гетьманом сина Богдана Хмельницького Юрія.

У чотирнадцяти статтях Богдана Хмельницького 1654 року й дев'ятнадцяти інших авторів, що входять до другого розділу, роз'яснюються обов'язки перед державою гетьмана, старшини та козацького війська. Третій розділ має текст присяги гетьмана, старшини та козацтва на вірність московському урядові. Чимало сторінок книжки відведено художнім творам, характерним для ХVІІ ст., та географічному словнику.

Окремий розділ присвячено питанням моралі. Це уривки з «Великого Зерцала» та книги «Союз всем добродетелям». Книжка завершується низкою так званих віщих снів.

В учнівському колективі діяло самоврядування, що нагадувало козацьке. Учні обирали зі свого складу двох отаманів: одного для старших, другого - для молодших. Якщо ті не виправдовували довір'я, після закінчення навчального року їх переобирали.

Молодь на Січі виховувалась на демократичних засадах. Усі мали рівні права та обов'язки. Найвищими якостями вважалися патріотизм, готовність віддати життя за волю і свободу України, чесність, самодисципліна, взаємодопомога. Існувало побратимство. Хлопчики, що браталися, клялись один одному у вірності до кінця життя.

Великий виховний вплив на дітей мали різноманітні види народного мистецтва (декоративно-ужиткове, музичне, танцювальне, вишивання тощо) та фольклорне виховання (пісні, думи, легенди, перекази, балади, прислів'я, приказки про козаків тощо), що були пройняті вільнолюбним козацьким духом, пізнавально-виховним потенціалом національної символіки.

У духовному житті молоді козацька педагогіка відводила особливу роль лицарській честі і лицарській звитязі. Кожен молодий козак прагнув розвинути в собі ці шляхетні якості.

Українська козацька система виховання - глибоко самобутнє явище, аналогів якому не було в усьому світі. Вона мала кілька ступенів. Передусім - дошкільне родинне виховання, яке утверджувало високий статус батьківської і материнської народної козацької педагогіки.

Другий ступінь козацького виховання найдоцільніше назвати родинно-шкільним. Потім молодь, яка прагнула знань, училася у вітчизняних колегіумах, у відомих університетах Європи, отримувала підвищену і вищу освіту. Такі молоді люди, освічені і виховані на європейському рівні, часто очолювали національно-визвольний рух, брали активну участь у розбудові освіти, науки і культури України та інших слов'янських держав. У січових і козацьких школах, школах джур, а також по закінченні вищих навчальних закладів юнацтво одержувало систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне і трудове виховання, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл.

4. Києво-Могилянська академія

український відродження освіта школа

На початку XVII ст. в розвитку українського суспільства виникло протиріччя між тогочасною системою виховання, і насамперед освітою молодого покоління, і потребами суспільно-політичного життя. Прагнення нашого народу до самостійності, неможливість більше терпіти утиски з боку Польщі, Литви спонукали до вирішення проблеми. Для цього суспільству потрібні були високоосвічені люди з широким світоглядом, здатні аналізувати явища суспільно-політичного життя і передбачати майбутнє українського народу. Щоб такі люди з'явилися на українських теренах, національна освіта мала набути більш світського характеру, ніж релігійного. Саме в поширенні освіти, науки, ідей добра і справедливості просвітники вбачали шлях до економічного й правового становлення справедливого, самостійного суспільства. Ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти поступово завойовувала визнання. Її обстоювали вчені, культурні й суспільні діячі України - Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, Захарія Копистенський, Памво Беринда та інші.

У збірці «Про виховання чад» (1608) читаємо, що освіченість не тільки впливає на формування особистості, тобто з людини людину робить, а й визначає її місце в суспільстві, забезпечує процвітання самого суспільства.

Так визріває думка про суспільне значення освіти, а звідси й про необхідність розвитку національної школи, яка б відповідала вимогам часу. Особливої ваги вона набула у зв'язку із загрозою національному життю України через покатоличення й спольщення народу. Все це стало передумовою виникнення Києво-Могилянської академії - першого у Східній Європі вищого навчального закладу, визначного культурного й освітнього центру в Україні.

Культурне піднесення в Україні XVI - початку XVII ст. пов'язане з появою братств - православних організацій міського населення, заснованих на демократичних засадах. При братствах діяли школи та друкарні. Саме з їхньою допомогою просвітницькі ідеї поширювались по всій Україні.

В одному з документів київських братчиків зазначалось, що вони об'єднались, аби дбати про «розраду і утвердження в благочесті руського роду синів східного православ'я і захист від іновірних «шляхом» подавання наук учтивих і виховання дітей народу християнського».

Із братської школи зростала і майбутня гордість нації - Києво-Могилянська академія.

15 жовтня 1615 р. урочисто, при численних свідках, Галшка Гулевичівна вписала в «київські міські книги» свій фондум-дарчу. Вона передавала свою спадкову землю у Києві, в самому центрі Подолу, у власність братства: «…намонастир і на школу дітям, як шляхетським, так і міщанським». Про те, що її вчинок був продуманий і заздалегідь під готовлений, свідчать такі слова дарчої: «І аби моя фундація скуток свій брана, то зараз в той двір і на його землю духовних і світських православних… також школу впровадила». Київська братська школа призначалась для дітей з різних верств населення і не лише для киян, що й підкреслювала Галшка Гулевичівна: «…всім правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського й Брацлавського, етапам духовним і світським і якого б не було іншого звання й стану». Цей принцип як один з найголовніших залишився незмінним і завжди був на першому місці серед численних статей шкільних статутів, а згодом і в інструкціях Київської академії.

Тож 15 жовтня 1615 р. вважають днем заснування Київської брат ської школи, безпосередньої попередниці Києво-Могилянського колегіуму, академії.

Згідно з текстом дарчої Ісайя Копинський увів дітей до нової школи. Він був членом лаврського гурту, ігуменом монастиря, старшим братчиком, знаною, освіченою людиною, письменником, філософом. Його книга «Алфавіт духовний» пройнята вірою в людину, її розум, що є «початком і причиною всьому благому». У ній автор закликає зректися бездумного життя, пропагує ідеї рівності, свободи, духовності.

В організації школи взяли участь й інші члени лаврського гуртка - Захарія Копистенський, Тарасій Земка, Памво Беринда та голова літературно-видавничого гуртка Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький, який «пізнанню різних діалектів, розумінню письма божественного зичив і про дидаскалів вправних старався». Безумовно, вплив цих учених, педагогів, істориків мав велике значення. Саме вони будували школу за прикладом європейських навчальних закладів. Завдяки їм згодом у Києві сформувався важливий центр культури європейського Сходу, що дало підставу Михайлу Грушевському назвати Києво-Могилянську академію другою українською академією з часів Ярослава Мудрого.

Гетьман Сагайдачний - братчик Київського братства - майже всі свої кошти заповів Київській, а також Львівській та Луцькій братським школам: «на науку і виховання бакалаврів учених… дітям християнським… за чим би наука тривати мала на вічні часи».

Як писав 1621 р. Мелетій Смотрицький, «…православні роблять усе можливе для розвитку освіти…, школи, для навчання дітей грецької, слов'янської, руської та польської мов».

За підтримки освітянської і духовної інтелігенції, а також національно-свідомого міщанства й козацтва Київська братська школа швидко міцніла і набирала ваги в суспільстві. Зрештою її визнав польський сейм, що й було затверджено 1629 р. грамотою короля Польщі Сігізмунда III. Вона стала мостом, по якому із Західної Європи до України, а згодом і до Росії пішов потік прогресивних видатних ідей і праць світових просвітників, політичних діячів.

Цьому сприяло поєднання традиційного візантійсько-слов'янського напряму шкільної освіти з латинсько-польським, який передбачав прилучення до європейських класичних мов. У Київській школі вивчали слов'янську, руську, книжну українську, грецьку, латинську, польську мови.

Мови вивчали у чотирьох нижчих класах (фара, інфіма, граматика, синтаксима). Тут також опановували початки арифметики, геометрії, музики. У вищих класах вивчали поетику, риторику, філософію й астрономію.

Високими були вимоги до викладачів. Крім європейської університетської освіти та самовідданості своїй справі, викладач згідно зі шкіль ним статутом «…мусив бути… благочестивим, розсудливим, смиренно мудренним, лагідним, витриманим, не п'яницею, не блудником, не злословом, не заздрісним, не сміхотвором, не чародійником, не базікою, не посібником ересей. Турботливо навчати дітей корисним наукам… і у всьому являти собою взірець благих справ».

У Київській школі викладали Ісайя Копинський, Захарія Копистенський, Іван (Іов) Борецький, Касіян Саковичта багато інших. Більшість з них уже мала досвід педагогічної роботи та написання підручників і наукових праць.

Першим ректором був Іван Борецький (р. н. невід. - 1631). Навчався в Острозькій школі та Краківській академії. Здобув класичну на той час освіту. Викладав грецьку мову у Львівській братській школі. Був представником прогресивного напряму в галузі освіти й педагогічної думки. Він вважав, що саме освіта визначає місце людини в сус-пільстві й спроможна змінити саме суспільство, сприяти його розвитку. Освіта й виховання, за Іваном Борецьким, мають бути цілеспрямованими. Молоді необхідно прищеплювати почуття гідності, прагнення виборювати право жити вільно на своїй землі. Праці Івана Борецького, зокрема «Протестація» (1621), пройняті любов'ю до рідної землі, до знедоленого народу. Йому належить одне з найпочесніших місць серед громадських діячів, яким завдячує Україна тієї доби збереженням і розвитком національної освіти, виховання, культури, захистом православ'я, консолідацією української нації.

Наступним ректором школи і її викладачем був Мелетій Смотрицький (1575-1633). Він навчався в Острозькій школі та Віденській академії. Слухав лекції у Вроцлавському, Лейпцизькому протестантських університетах. Отримав блискучу гуманітарну освіту і ступінь доктора медицини. В період викладання в Київській школі Мелетій Смотрицький завершив роботу над «Грамматикою славенскою правильное синтагма» (1619), яка до початку XIX ст. була основним підручником церковнослов'янської мови. А встановлені в ній правила орфографії та пунктуації зберігають чинність у сучасній українській літературній мові.

«Граматика» Мелетія Смотрицького справила вплив на розвиток граматичної думки в Сербії, Болгарії, Румунії. Вона була відома і в неслов'янських країнах Європи у перекладі латинською, що свідчить про її загальноєвропейське визнання.

Помітний слід в історії Київської братської школи залишили також наступні її ректори - Касіян Сакович та Хома Євлевич.

Касіян Сакович (1578-1647) освіту здобув у Краківській і Замойській академіях. Гарний знавець мов, блискучий оратор, за переконаннями просвітитель, він пов'язав свою діяльність з культурно-освітнім рухом братств. У 1621-24 рр. Касіян Сакович працював у Київській братській школі, викладав риторику. Саме в цей час найповніше розкрилися його різнобічні здібності.

Касіян Сакович написав і видав дві книги з філософії: «Аристотелеві проблеми, або Питання про природу людини» (1620) і «Трактат про душу» (1625). Побудовані вони у формі запитань, відповідей і звернень: «а ти спитаєш», «а ти відповіси», «завчи»… Тобто призначалися для студентів. Ці праці засвідчують обізнаність автора з творами філософів, як античних, гак і сучасних. Викладання філософії вимагало висо-коосвічених викладачів і добре підготовлених учнів, тобто було можливе у школах підвищеного типу, якою й була Київська братська школа.

Протягом 1628 - 31 рр. ректором Київської братської школи був Хома Євлевич. Освіту він здобув у Краківському університеті. Його діяльність і життя підпорядковувались принципу: нести в народ знання, будити його до активного життя. Про світогляд і переконання Хоми Євлевича дещо дізнаємося з його поеми «Лабіринт» (1625). У книзі він закликає молодь пізнавати світ, переконує, що допоможе їй у цьому. Мудрість, освіченість він цінує понад усе. Завдяки їй людина пізнає, «як іде світ з початку самого, як не було раніше взагалі нічого, як міниться місяць, чом сонце тьмяніє, чом зір в небі нічному без ліку зоріє, звідки люди і звіри?… Чом знає орач пору ріллю управляти, хліб сіяти чи сад новий справувати?»

Кожен викладач у школі був неповторною особистістю, фахівцем найвищого ступеня. Такі викладачі справді давали молоді «поживу для ума». Крім того, тут виховували учнів у дусі взаємоповаги, вчили шанувати свій народ, його мову, традиції, віру, з гідністю й мужньо протистояти польсько-католицькій експансії. Вчителів зобов'язували постійно нагадувати учням про їхні обов'язки перед Богом, батьками, наставниками, суспільством. Це були прогресивні, демократичні на той час вимоги й принципи.

Другою гілкою майбутньої Києво-Могилянської академії стала Київська лаврська школа, яку 1631 р. відкрив Петро Могили (1596-1646).

Початкову освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі, навчався у ряді західноєвропейських університетів. У 1628 р. став архімандритом Києво-Печерської лаври, а через 5 років - митрополитом київським. У просвітницькій роботі обстоював латинський напрям, що виходив з традицій Ренесансу і гуманізму. Виступав за пере орієнтацію освіти на латинь як мову загальноєвропейської культури.

Вій бачив Україну вільною й рівною в колі європейських держав. Тож лаврська школа виникла як вищий заклад європейського рівня. За здалегідь Петро Могила подбав про здібних і вчених помічників, освічених наставників молоді. Це свідчить про його далекоглядність і рішучість у втіленні своїх намірів.

«Вбачаючи велику втрату для людських душ від не вченості духовництва й ненавчення молоді і бажаючи при благословенні Божому і власній моїй волі запобігти цьому, а також повернути тих, що відвернулися від православ'я, - маю намір фундувати школи з тим, щоб молодь у справжній побожності, звичаях добрих і науках вільних вивчена була», - задекларовано в угоді Петра Могили із запрошеними на посади вчителів Ісайєю Трохимовичем-Козловським та Сильвестром Косовим.

Київська лаврська школа за обсягом і структурою предметів була подібна до західноєвропейських колегіумів. Про це свідчить панегірик «Євхаристеріон, або вдячність, вручений учнями Петру Могилі» з нагоди Великодня 1632 р. У ньому оспівуються усі сім вільних наук - «корені умілості»: граматика «учить слів і вимови», риторика «учить слів і вимови», діалектика «учить розумного в речах пізнавання», арифметика «учить лічби», геометрія «учить землі розміреная», «учить співам» музика, астрономія «учить рухів небесних», а також теологія, яка «учить божих речей». Обсяг предметів на ті часи великий і мав прогресивний світський характер.

Молоді здібні викладачі забезпечували високий рівень навчання. Філософію викладав ректор Трохимович-Козловський, риторику й поетику - префект Сильвестр Косов (з 1647 р. - митрополит київський). Вихованець Київської братської школи Антон Пацевський викладав поетику.

У школі були класи нижчі - граматичні й вищі, де вивчали поетику, риторику, філософію. Усього у школі навчалося близько 100 учнів.

Лаврська школа проіснувала недовго. Вже 1632 р. відбулося її об'єднання з Київською братською школою.

Це об'єднання підтримало і козацтво. В «листі військовому» від 12 березня 1632 р. гетьман І. Петражицький від імені усього війська обіцяв школі «…твердо захищати від всяких неприятелів, перешкод, міцно боронити, заступати й за них до самої смерті стояти».

Об'єднана школа почала діяти з 1 вересня 1632 р. на території і в приміщенні братської школи на Подолі як Києво-Могилянській колегіум. Київське братство визнало Петра Могилу фундатором колегіуму і погодилося підпорядковуватися йому як покровителеві. Побудований на зразок відповідних західноєвропейських навчальних закладів вищого типу, Києво-Могилянській колегіум ґрунтувався водночас на глибокій повазі до вітчизняної історії, мови, культури й традицій, на демократичних засадах всестановості. Він виконував завдання як освітнього й культурного центру, так і виховного, сприяючи формуванню національної свідомості, гордості за свій рід, походження, усвідомлення необхідності захищати й виборювати своє право бути вільними і рівними серед інших народів. Києво-Могилянській колегіум, за словами Івана Франка, побудований був «стати забралом православ'я і південно-руської національності, користуючись тією ж зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога - наукою й просвітництвом».

Польський уряд, діючи в інтересах католицької церкви та її навчальних закладів, забороняв викладати в Київському колегіумі ті предмети, вивчення яких вважалося винятковим правом вищих навчальних закладів, і забороняв викладання латинською мовою.

Та, незважаючи на всі перешкоди, колегіум під орудою Петра Могили успішно розвивався як вищий навчальний заклад. Він зберіг національні освітні традиції, не перетворився на закритий заклад для привілейованих, не став вузькоконфесійним за змістом навчання.

Навчальний процес і організаційна структура в Києво-Могилянському колегіумі були подібні до європейських вищих навчальних закладів. На чолі колегіуму стояв ректор. Його першим помічником був префект, який відповідав за навчальний процес - якість виховання, виконання програм, успішність і поведінку студентів. За вчинки студентів за межами колегіуму відповідали суперінтендант з учителів і його помічники зі студентів. Викладачі молодших класів іменувалися дидаскалами, магістрами або просто учителями, викладачі старших класів - професорами. У молодших класах навчалися учні, у старших, починаючи з поетики, - спудеї (студенти).

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянській колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, які працювали за його програмами. Зокрема, у Вінниці (з 1634), Кременці (з 1636).

Як і в братській школі, у Київському колегіумі мали право навчати дітей усіх верств населення України, Білорусії, Росії, а також Сербії, Польщі, Болгарії.

Кожен, хто бажав навчати свого сина у колегіумі, повинен був привести його туди на три дні. Протягом цього часу дитина придивлялася. Якщо сподобалось - батьки чи опікуни зверталися до ректора із свід-ками, платили чотири гроші й записували її до великого шкільного реєстру.

Курс навчання в Києво-Могилянському колегіумі тривав 12 років і складався з 8 класів. Перший клас - фара (підготовчий), в якому учнів готували до вступу в граматичні класи. Вони опановували латинську мову, якою велося викладання в академії. Далі три граматичні класи - інфіма, граматика, синтаксима. В них вивчали церковнослов'янську, українську книжну, давньогрецьку, латинську та польську мови.

На уроках учні робили усні й письмові переклади з латинської, грецької на церковнослов'янську і польську. Перекладали римських поетів Вергілія і Горація, ораторські промови Цицерона, вчили напам'ять фрагменти з них, спілкувалися між собою латинською мовою. Підручником з латинської мови була граматика Еммануїла Альвора. Церковнослов'янська мова викладалася за граматикою Мелетія Смотрицького та «Лексиконом» Памва Беринди. Високий рівень викладання цього предмета привернув увагу видатного діяча православної церкви єрусалимського патріарха Паїсія, який назвав колегіум «…вищою школою слов'янської мови».

Почесне місце в навчальному курсі граматичних класів посідала українська книжна мова. Вона суттєво відрізнялася від живої української мови, поступалася їй у красі, не мала барвистості й гнучкості. Проте знання її давало змогу учням підтримувати зв'язок з українським письменством - читати, писати вірші, панегірики.

Велика увага приділялась вивченню давньогрецької мови. Саме за вдяки цьому в XVII ст. тут змогли виховати таких знавців еллінської культури, як Єпіфаній Славинецький і Арсеній Сатановський. Від середини XVII ст. учні отримали можливість користуватися друкованими посібниками з класичної римської літератури, а також творами мис лителів і письменників християнської доби. У граматичних класах також викладали геометрію, арифметику, польську мову і нотний спів.

Другий етап тривав 8 років: у класі поетики - один рік; риторики - один рік; філософії - два роки, у класі богослов'я - чотири роки.

Навчання поетики передбачало студіювання теорії віршування, стилів і жанрів класичної та середньовічної поезії. Спудеї вчилися складати вірші, суворо дотримуючись канонів версифікації. Вивчали давньогрецьку й римську міфології, читали історичні й етнографічні твори.

У класі риторики опановували мистецтво красномовства, складання промов, засвоювали прийоми написання панегіричних і судових листів. Охочі мали право слухати лекції з церковного красномовства. На уроках риторики та поетики вчилися складати вірші українською та латинською мовами, вправлялися у проголошенні різноманітних промов. З ініціативи викладачів спудеї слухали лекції з географії та історії, що сприяло розширенню їхнього світогляду.

Тривалий час риторику вивчали за рукописними підручниками. Кожен професор мав свій власний курс лекцій і вимагав користуватися «його книгою». В середині XVII ст. з'явився перший друкований підручник з риторики Іоанникія Галятовського «Наука, или Способ сложения казання».

Курс філософії складався з логіки, фізики й метафізики і ґрунтувався на канонізованій філософській системі Аристотеля. Під час лекцій спудеї знайомилися з такими поняттями, як простір, час, загальний початок усіх речей, закони загального руху. Значне місце посідали космогонія, метеорологія.

Професори колегіуму намагалися подолати схоластичні й геологічні догми, що певною мірою вплинуло на зародження й розвиток української філософської думки (Інокентій Гізель, Стефан Яворський, Григорій Сковорода).

Заключним етапом навчання в колегіумі був курс богослов'я, який тривав 4 роки. Читався цей курс за системою середньовічного богослова Хоми Аквінського. Спудеї знайомилися з особливостями різних теологічних течій, аналізували ті чи інші релігійні праці щодо відпо відності їх християнським першоджерелам. Спудеї, яких приваблювала світська служба, могли відмовитися від вивчення богословських наук і закінчували навчання курсом філософії.

Особливу увагу надавали художньому і музичному вихованню учнів. У класі «рисувальних наук» знайомили з технікою та прийомами малювання, вчили малювати «штрихом і фарбами». Музична освіта передбачала вивчення теорії музики, опанування гри на музичних ін-струментах, хорового співу. Хор і оркестр Києво - Могилянського колегіуму були відомі за межами України.

Учні нижчих класів повинні були щоденно звітувати про виконання уроку аудиторам (їх призначав учитель з числа однокласників). Вони з'ясовували рівень підготовки до уроку і доповідали вчителеві. Вчителі знайомили учнів з новим матеріалом, давали їм завдання для самостійної роботи. Чинна система звіту учнів один одному сприяла прагненню здобути похвалу та розвитку самокритичності.

Кожної суботи, приймаючи звіт, вчителі з'ясовували, чи засвоїли учні поданий матеріал. У суботу ж відбувалися тілесні покарання за провини. Кожних чотири місяці спудеї складали іспити з пройденого матеріалу. Під час іспитів професори визначали рівень обізнаності учня з тієї чи іншої науки. Робили висновки про перехід спудея до наступного класу.

У класах філософії і богослов'я не було іспитів. Рівень засвоєння матеріалу визначався в диспутах. Професор висловлював свої думки стосовно розглянутого протягом тижня матеріалу, вислуховував аргументи спудеїв і з цього дізнавався, як вони його засвоїли. Наприкінці року учні цих класів виступали публічно. На диспути запрошували мешканців Києва, які з великою увагою стежили за розгортанням промови. Це були свого роду звіти викладачів перед братчиками за витрачені на навчання кошти. Крім диспутів, спудеї класів філософії і богослов'я виправлялися в складанні церковних повчань.

Латинською викладалися всі науки, латинською учні писали всі твори. Латинською зобов'язані були спілкуватися між собою спудеї і професори. Другою за значенням була церковнослов'янська. Нею спілкувалися під час уроків поезії, складали вірші.

Учні, чиї батьки могли платити за житло, жили на квартирах непо далік від колегіуму, решта - в бурсі при колегіумі.

Фінансування Києво-Могиляиського колегіуму частково забезпечували церква та братство, але не завжди цих коштів вистачало, тому періодично навчальний заклад зазнавав матеріальної скрути. Що ж стосується рівня викладання, то він протягом XVII ст. був найвищим і відповідав рівню вищого навчального закладу гуманітарного спрямування. Це пізніше формально було визнано в царських грамотах 1694 та 1701 рр. Відтоді Києво-Могилянський колегіум іменувався академією.

Доля і життя вихованців Києво-Могилянської академії підтвердили її високий статус.

Одним з випускників і викладачів академії був Михайло Козачинський, талановитий український письменник. Як один із найкращих викладачів він був запрошений до Сербії для організації там шкільної освіти. У створеній ним школі у місті Карловці працював префектом і вчителем. Тут він як автор став засновником сербської національної драми. Через 4 роки Михайло Козачинський повернувся до академії, де працював професором, а згодом і префектом.

У 1642-1650 рр. в Києво-Могилянській академії навчався Симеон Полоцький - майбутній педагог, драматург, перекладач, державний діяч. 1664 р. він був запрошений до Москви, щоб навчати царських дітей Федора, Олексія, Софію, а пізніше й царевича Петра. Симеон був людиною високої освіти. Йому належить проект створення Слов'яно-греко-латинської академії в Москві - першого загальноосвітнього навчального закладу Росії. Сталося це на 50 років пізніше створення Києво - Могилянської академії.

...