Системи лекційної роботи старшокласників

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. В останні роки система загальної середньої освіти живе в епоху змін, нових педагогічних технологій, впровадження інформаційних технологій як в процес управління, так і в процес навчання. Третій ступінь навчання має на увазі найбільше, наскільки це можливо в школі, наближення до вузівської методикою викладання. Учням цьому ступені навчання не в дивину використання можливостей Інтернету при підготовці рефератів, використання комп'ютера у процесі вивчення різних предметів, уміння користуватися довідковою літературою. Серед усіх цих нових технологій свою нішу на третьому ступені навчання займає така форма навчання, як лекція. Лекція в 21-му столітті вже не та, що була років 10-15 тому. До використання можливостей діа-і графопроекторів додалися на озброєння лектора можливості аудіо та відеотехніки, можливості інформаційних, комп'ютерних технологій використання, наприклад, такий програми, як «Microsoft Power Point», що істотно розширює можливості викладу матеріалу на лекції, її обсяг, наочність і доказовість, дозволяє підвищити інтерес учнів до теми лекції. використовувалося нових технологій, що визначає успіх все ж таки залишається особистість ораторським мистецтвом, аудиторією під час лекції, його вмінням побудувати лекцію так, що б вона знайшла відгук на всіх рівнях сприйняття, а сам процес підготовки та читання лекції можна класифікувати на певні складові, спроба чого і зроблена далі.

Наукові основи удосконалення розповіді на уроках української літератури визначені в дослідженнях дидактів - Ушинського К., Сухомлинського В., Данилова М., Лернера І., Огороднікова І., та інших.

Роль лекції (розповіді) в старшій школі на уроках української літератури Опорними розглядаються в працях А. Алексюка, Г. Ващенка, М. Данилова, І. Лернера, О. Савченка, М. Скаткіна, І. Харламова та ін.

Дослідження дидактів (І. Лернера, Ю. Бабанського, М. Скаткіна,), психологів (Г. Костюка, І. Синиці, С. Рубінштейна, Б.Ананьєва), методистів (Є. Пасічника, Б. Степанишина, Н. Волошиної,) та досвід вчителів-словесників свідчать, що удосконалення методу лекції визначає якість та високу результативність уроку.

У методиці викладання літератури окремі аспекти досліджуваної проблеми розглядали Х. Алчевська, Ф. Буслаєв, Є.Пасічник, Б.Степанишин, М.Кудряшов, В.Неділько, В. Гладишев, О.Мазуркевич, М.Рибникова, О. Ісаєва та інші. У сучасній методичній науці значну увагу розвитку методу лекції навчання приділяють О.Бандура, Н.Волошина, А.Градовський, С.Жила, Л.Мірошниченко, А.Ситченко, Г.Токмань.

Об'єктом дослідження є проблема удосконалення розповіді взаємозв'язку з навчальним процесом на уроках української літератури в 10-11 класах загальноосвітньої школи.

Предметом дослідження є дослідження лекції як один з методів навчання на третьому ступені загальної середньої освіти, методика її підготовки і читання.

Розв'язання визначених завдань зумовили використання комплексу методів:

теоретичні - аналіз психолого-педагогічної та методичної літератури для визначення поняття лекція, метод теоретичного моделювання навчання для покращення проведення лекції (розповіді) на уроці української літератури;

емпіричні - удосконалення методу розповіді на уроці української літератури в 10, 11 класах.

Метою дослідження є обґрунтування і розробка системи лекційної роботи старшокласників на уроках української літератури та розробленні практичних моделей її реалізації.

Відповідно до мети дослідження визначено такі завдання:

- уточнення поняття лекції (розповіді) у зв'язку з вивченням української літератури;

- розроблення методичних моделей системи навчальних завдань для лекційної роботи старшокласників на уроках української літератури.

Особистий внесок автора: узагальнено досвід науковців.

лекція розповідь література навчальний



Розділ 1. Лекція як один з методів навчання

1.1 Форми і види лекцій

Лекція -- це традиційна форма групового навчання. З лекції починається кожна нова тема і за нею слідують практичні та лабораторні заняття, практикуми рішення завдань, семінари, заліки і т.д. Тому від того, як проведена лекція залежить результативність наступних етапів навчання. Розрізняють публічні лекції і наукові. У школі мають місце як наукові (на уроках), так і публічні (на позакласних, на виховних заходах) лекції.

Методологічне значення лекції полягає в тому, що в ній розкриваються фундаментальні теоретичні основи предмету і наукові методи, за допомогою яких аналізуються життєві явища. Гарна лекція -- це твір ораторського мистецтва поєднує наукову думку і естетику, красу слова. Лекція містить останні дані науки і в ній наука виступає у вигляді живого рівні. Відомий російський педагог М. І. Пирогов називав лекцію потужним джерелом популяризації нових ідей та передачі наукових істин, ще не вийшли у друкованих творах.

Головні дидактичні цілі лекції:

дати учням сучасні, цілісні, систематизовані знання, рівень яких визначається метою вивчення кожної конкретної теми;

прищеплювати інтерес до досліджуваного предмета, розвивати самостійність і творчість у мисленні.

У лекції, як у формі і метод навчання, можна виокремити чотири основні педагогічні функції, які визначають її можливості та переваги у навчально - виховному процесі: навчальну, розвиваючу, виховну, організуючу.

Навчальна функція полягає в озброєнні учнів розумінням основ науки, науково обгрунтованих шляхів розв'язання науково - практичних завдань і проблем. Лекція дає цілісне, систематизоване, доказове подання розв'язанні будь - іншої прикладної проблеми. Саме це, а не запам'ятовування кожного слова чи цифри, названих учителем, є головним у навчальної (пізнавальної) функції.

Лекція повинна дати найсучасніше (сьогоднішнє) подання про що вивчається. Жодні підручники та навчальні посібники не в змозі відобразити так рішення поставленого питання тому що навіть щойно з'явилася книга відстає від життя на 2 -- 4 роки, потрібних для її видання.

Пізнавальне значення зростає коли немає підручників, посібників, коли учні вперше знайомляться з новою сферою наукових знань, коли тема лекції не.

Виховна функція лекції полягає в її змісті, у формуванні науково -- матеріалістичного світогляду, розвитку самоаналізу своїх дій і вчинків. Велике значення на виховання учнів надає авторитет викладача, його манера спілкування під час лекції (і поза нею) з учнями, Позначається і атмосфера спільної роботи, побудованої на реалізації культури спілкування, педагогіки співробітництва.

Організуюча функція лекції передбачає керування самостійною роботою учнів як в процесі лекції, так і після неї. Ця функція підсилюється при читанні ввідних лекцій, а також лекцій по яких планується проведення семінарів і практичних занять. У ході лекції вказується необхідна література, звертається увага на те, що треба вивчити і з чим порівняти, тим самим організується подальша самостійна наукова робота учнів, вміння їх здобувати знання, користуватися літературою, довідковими посібниками та іншими джерелами знань.

Сучасна дидактика розглядає лекцію як розвиваючу форму навчання: методика її читання повинна мінятися виходячи з цілей, що визначають необхідний рівень засвоєння програмного матеріалу. У зв'язку з цим нижче представляється передової педагогічний досвід, що дозволяє виділити декілька різновидів лекцій, кожній з яких властиві свої методи викладу матеріалу.

Лекція як форма навчання

Лекційний метод викладу навчального матеріалу

Вступна лекція

Популярне, що орієнтують виклад

Установча лекція

Пояснення з ілюстрацією репродуктивний метод

Проблемний виклад матеріалу

Лекція - бесіда

Розповідь, пояснення з ілюстрацією

Бесіда

Пояснювально - ілюстративний метод лекція:

Лекція - дискусія

Оглядова лекція (Консультація)

Підсумкова, заключна лекція

Безумовно, можливо визначити інші різновиди лекції і методів їх читання.

Вступна лекція дається традиційно на початку вивчення будь-якого предмета (МХК, інформатика, астрономія і т.д.) і в ній розкриваються цілі і завдання вивчення предмета, його структура і місце в системі освіти учнів. Викладаються основні вимоги та вихідні теоретичні поняття, терміни, з якими належить ознайомитися, визначається місце досліджуваного предмета в загальній системі наукових знань.

Основним методом викладу є популярне читання лекції, зацікавлених в вивченні нової науки, яка орієнтує на вирішення майбутніх проблем, пізнанні нового, розширення свого кругозору. У цій лекції схематично, блоками відображається весь, майбутній вивчення матеріал з тим, щоб учні могли собі уявити, що вони будуть вивчати, якими знаннями та вміннями вони збагатиться. Зацікавлені у вивченні нового предмету, з тим, щоб на наступне заняття учні йшли з бажанням та інтересом -- основна мета вступної лекції ( «Там буде цікаво !»).

Лекція -- бесіда має на увазі під собою наявність емоційної зворотного зв'язку, довірчого спілкування з метою залучення учнів до спільних міркувань, пошуків вирішення поставлених питань, що дозволяє усвідомлено засвоїти навчальний матеріал. Запросити до діалогу, дати можливість розмірковувати і висловлюватися (нехай навіть помилково!) -- мета вчителя на даній лекції. Широке застосування ілюстративного матеріалу для того, щоб дати учням опору для доказового міркування, обгрунтування висновків - необхідність на таких лекціях. Процесу діалогу передує розповідь вчителя, постановка проблеми, дача орієнтирів у шляхи її рішення (що буде, якщо ..., або ..., а може ...?). Такі лекції високопродуктивні для невеликої кількості учасників (клас), коли кожен має можливість висловитися, кожна, хай навіть кинута з місця, репліка буде почута ( «Ось! Хто сказав? Молодець! Далі ?»).

Академічна ( «Базисна») лекція знайома всім своєї традиційністю. Їй притаманні досить високий науковий рівень, теоретичні посилки та абстракції, сувора наукова обгрунтованість і доказовість. Чітке планування по пунктах і за часом, логіка та стислості викладу ( «під конспект»), ілюстрація викладається і приведення в цій якості прикладів характерні для такої лекції. Її мета -- дати основні, фундаментальні знання теорії і практики.

Метод читання академічної лекції залежить від чисельності аудиторії. Якщо лекція планується для паралелі класів, то матеріал найчастіше доводиться викладати монологічний, застосовуючи репродуктивний або пояснювально ілюстративний метод, рідше звертаючись до проблемного. Використовуючи проблемний метод -- вчитель ставить проблему, створює проблемну ситуацію і сам показує шляхи та способи її рішення.

Оглядова лекція (лекція -- консультація) проводиться, як правило перед іспитами, заліками. На ній висвітлюються найбільш важливі теми, теми, що викликають найбільшу утруднення при вивченні або відтворення учнями, аналізуються типові помилки і недоліки, робляться висновки з отриманих практичних результатів при вивчення даної теми (тим, розділу, курсу, предмета) на практичних заняттях.

Безумовно, крім таких складових, як особистість учителя, знання ним предмета, ерудиція, на результат, загальний вихід проведення лекції, буде надавати її основна складова: зміст. Чому вчити? Як вчити? Якими методами, прийомами, способами зацікавити учнів? Як «заразити» учнів темою лекції, нехай навіть не всіх саме цією темою, але в декількох слухачів вона повинна знайти відгук на емоційному рівні. А такий результат може одержати тільки той, хто сам проводить лекцію захоплено, емоційно, різними способами демонструючи свій інтерес до її теми. Тому саме зміст і методика лекції є основними її визначальними.

При підготовці до лекції вчитель повинен виокремити для себе вирішення двох проблем: яким має бути зміст лекції, як його побудувати, і друга проблема --- які методичні прийоми будуть використані. Вирішення цих проблем визначально

В основної частини лекції багатогранно розкривається талант вчителя як фахівця захопленого своїм предметом, його ерудиція і кругозір, володіння ораторським мистецтвом викладу і захоплення розумів і емоціями всіх і кожного і учні бачать або людини монотонно й нудно викладає з папірця, або яскраво палаючу особистість, що веде вперед за собою.

Укладенню властиві такі моменти, як підведення підсумків лекції та отриманих висновків і результатів рекомендації по самостійній роботі над викладеної темою доведення до учнів вимог до знання викладеної теми на практичних заняттях, заліках

«Головне в навчанні дітей полягає не тільки в тому, що їм повідомляється, а й у тому, як їм повідомляється що вивчається. Звичайні і щоденні предмети, добре і майстерно навіювання дитині, для нього стократ корисніші в майбутньому, ніж високі істини, погано викладені й анітрохи не пристосованим до його поняттями ». М. І. Пирогов.

1.2 Неімітаційні методи активізації навчально-пізнавальної діяльності

Нарівні з імітаційними активними методами навчання в дидактичному процесі повинні широко застосовуватися й неімітаційні, бо, по-перше, не завжди через певні об'єктивні та суб'єктивні причини вдається організувати заняття в ігровій формі, по-друге, традиційні методи навчання потребують пожвавлення, внесення певних нестандартних методичних прийомів. З цією метою можна застосовувати різноманітні прийоми та способи активізації лекційних і семінарських (практичних) занять, метод діловихпоїздок тощо. Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Лекційний метод. Сучасна дидактика й особливості соціальної діяльності вимагають урізноманітнення класичної лекції, бо вона спрямована на просте інформування, передавання готових знань шляхом монологічної форми спілкування. Лекції посідають суттєве місце у навчальному процесі на всіх рівнях освіти, хоча їх кількість різко зменшилась у навчальних планах. У зв'язку з цим від педагогів вимагається творче ставлення до них. Лекція, їло відповідає сучасним дидактичним і виховним цілям, повинна формувати інтерес і прагнення до учіння, наблизити навчальний процес до умов професійної діяльності, сприяти обмінові знаннями, досвідом і почуттями. З цією метою використовуються певні прийоми і способи активізації класичних лекцій.

Лекція-бесіда - «діалог з аудиторією» - найбільш поширена й порівняно проста форма активного залучення учнів до навчального процесу. Вона передбачає безпосередній контакт педагога з аудиторією, що дає змогу зосередити увагу учнів на найбільш важливих проблемах теми, яка вивчається, визначити зміст і темп викладу навчального матеріалу з урахуванням рівня підготовленості та освіти аудиторії.

Участь учнів у лекції-бесіді можна забезпечити різними прийомами. Поширені в педагогічній практиці, наприклад, запитання до аудиторії (спантеличення). Вони носять інформаційний характер, тобто спрямовані не на контроль, а на з'ясування думок і рівнів поінформованості учнів з проблеми, що вивчається, актуалізації знань, необхідних для її розуміння, та визначення ступеня готовності до сприйняття матеріалу лекції. Запитання адресуються всій аудиторії. Учні відповідають з місця. З метою заощадження часу запитання слід формулювати так, щоб можна було дати однозначну відповідь. З урахуванням змісту відповідей учитель будує свої подальші дії.

Коли рівень підготовленості слухачів досить високий, можна ставитипроблемні запитання, які, вказуючи на сутність навчальної проблеми, спонукають до обмірковування проблемної ситуації. Учні, замислюючись над змістом ситуації, виявляють інтерес до теми лекції, позитивно ставляться до проблем, які підлягають вивченню, намагаються самостійно або разом з педагогом розв'язати проблемну ситуацію. Таким чином, відбувається всебічний і глибокий аналіз проблеми.

Одне й те саме запитання для одного учня може бути інформаційним, а для іншого, навпаки, - проблемним. Це залежить від рівня підготовленості учнів. Тому вчитель повинен вміло поєднувати як інформаційні, так і проблемні запитання, зміст яких має враховувати індивідуально-психічні особливості кожного учня. Відповідно до цього, певні лекції можуть мати виключно проблемний характер. Під час їх проведення процес пізнання учнів наближається До дослідницької діяльності. Такі лекції сприяють набуттю учнями теоретичних знань, розвиткові абстрактного мислення, формуванню мотивації навчально-пізнавальноі діяльності та майбутньої професійної діяльності.

Загальний ефект проблемної лекції визначається, по-перше, її змістом, по-друге, способом організації спільної діяльності й тими засобами спілкування, які забезпечують активну і змістовну взаємодію педагога з аудиторією.

Безумовно, лекція стає проблемною тільки тоді, коли має певні інтелектуальні труднощі, тобто коли в ній реалізується принцип проблемності. Він повинен формуватися під час добору і дидактичної обробки навчального матеріалу, а також безпосередньо на лекції. Перший напрямок реалізується шляхом розробки системи навчальних проблем, тобто пізнавальних задач, які відображають основний зміст теми лекції, другий - компонування лекції як діалогічного спілкування педагога з учнями, предметом якого є матеріал, що вивчається.

Проблемність лекції досягається послідовним створенням проблемної ситуації певної трудності, яку учні не в змозі подолати за допомогою своїх знань. Навчальна проблема - це пізнавальна задача, що має деякі протиріччя, і відповідь на неї вимагає додаткового запитання. Навчальні проблеми, які викликають в учнів певні інтелектуальні утруднення, повинні бути посильними за своєю складністю, враховувати пізнавальні можливості учнів, міститися в руслі предмета, що вивчається, і становити інтерес для майбутньої професійної діяльності.

Такі лекції звичайно мають діалоговий характер. Діалог може бути як зовнішнім (між педагогом і учнями), так і внутрішнім (самостійне мислення, обмірковування учнем навчальної проблеми). Характер і час використання діалогу педагогом повинен дидактично обґрунтовуватися.

Здебільшого зовнішні діалоги переходять у лекцію-дискусію, яка передбачає активний обмін думками в інтервалах між логічними розділами лекції. Це, безперечно, пожвавлює навчальний процес, активізує пізнавальну діяльність учнів, дає можливість педагогу керувати колективною думкою групи.

Щоб виник діалог, педагог має виконати ряд вимог:

- вступати в контакт з учнями не як «особа», яка все знає, а як співрозмовник, який хоче обмінятися своїми думками щодо проблеми лекції, власним баченням шляхів її розв'язання;

- не тільки визнавати право учня на власний погляд на проблему, але і бути зацікавленим у цьому;

- істинність нових знань доводити не силою особистого чи іншого авторитету, а шляхом обгрунтованих міркувань;

- надавати можливість учням ознайомитися з різними поглядами щодо навчальної проблеми, показувати її розвиток і обґрунтовувати правильний шлях її розв'язання;

- робити учнів активними співучасниками спільного наукового пошуку розв'язання проблеми;

- шанобливо ставитися до учнів та особливо до їхніх думок, створювати атмосферу співробітництва, невимушеності;

- стимулювати учнів до самостійного пошуку відповідей до навчальної задачі під час лекції і згодом - самостійної роботи.

Похідним від зовнішнього діалогу є внутрішній, який розвивається тільки за наявності в учнів навичок та вмінь активного мовного спілкування. Через те проблемні лекції повинні доповнюватися системою семінарів, ділових ігор, самостійної роботи тощо.

Лекція-аналіз конкретної ситуації нагадує лекцію-дискусію. Тільки на обговорення педагог виносить не питання, а конкретну ситуацію. Це так звані мікроситуації, які демонструються аудиторії усно або у вигляді відео-запису, діафільму тощо. її виклад має бути коротким, але суттєвим і змістовним, щоб його вистачило для всебічного обговорення. Учні цю мікроситуацію аналізують всією аудиторією. Педагог активізує цей діалог за допомогою спеціально спрямованих запитань, підказок, зіставленням різних поглядів, а іноді й їх зіткненням. Після цього він, спираючися на правильні та обгрунтовані відповіді, міркування і судження, аналізує цю ситуацію, надає переконливі докази щодо хибних думок і аргументовано підводить аудиторію до колективного рішення чи висновку.

Лекція з використанням техніки зворотного зв'язку проводиться за наявності спеціально обладнаних аудиторій Аля програмованого навчання. Коли аудиторія повністю автоматизована, присутність педагога не обов'язкова: текст лекції подається у магнітофонному записі, який супроводжується відповідним фільмом. У кінці кожного розділу лекції звучать контрольні запитання, і на екрані висвітлюються варіанти відповідей на них. Завдання учнів - натиснути на правильний, на їхній погляд, номер відповіді на клавіатурі. Коли сума балів відповідає необхідному рівню, лекція продовжується. А коли ні, то магнітофон автоматично перемикається на іншу доріжку, де лекційний матеріал викладається вже в інший спосіб.



Розділ 2. Удосконалення розповіді на уроках української літератури

2.1 Олесь Гончар - оборонець Соборів. Життя і творчість митця. Загальна характеристика доробку О.Гончара. Роман «Собор». Захист моральних цінностей у творі. Собор як символ духовної краси людини. Герої роману 11 клас

Лекція - найбільш зручний та економний засіб передачі складного, великого за обсягом навчального матеріалу. Проте метод шкільної лекції часто піддається критиці за те, що під час його використання передаються «готові» знання. Більшість наукових праць, які вивчаються в середній школі, - дидактично оброблені, доступні для учнів. Використання методу шкільної лекції на уроках літератури дозволяє також здійснювати глибокий вплив на емоційну сферу учнів, стимулює до власної пізнавальної діяльності, мета лекції - не опис фактів і явищ літературного процесу, а глибоке розуміння його розвитку, формування в учнів старших класів навичок зв'язного і цілісного засвоєння літературних знань як могутнього фактора етичного виховання.

Мета заняття:

Навчальна - ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом письменника, його громадською діяльністю. Схарактеризувати образи головних персонажів твору.

Виховна - утверджувати високі моральні цінності, прагнення зберегти кращі надбання історії і культури. Викликати в серцях дітей гнівний осуд пристосовництва, моральної хисткості. Духовної спустошеності таких типів, як «юшкоїд» і «батько продавець» Володька Лобода

Розвиваюча - Розвивати художнє мислення.

ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

1. Олесь Терентійович Гончар

2. Хронологічна таблиця

3. Новелістика Олеся Гончара

4. Аналіз роману «Собор»

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара -- період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) -- історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 -- 70-х років. Серед них -- романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Помер письменник 14 липня 1995р.

ХРОНОЛОГІЧНА ТАБЛИЦЯ

З квітня 1918 р. - Народився в робітничому селищі Ломівка на околиці Дніпропетровська.

1921 р. Після смерті матері опинився на вихованні дідуся і бабусі у слободі Суха на Полтавщині.

1925 р. Вступив до школи.

1933 р. Закінчив Бреусівську семирічну школу на Полтавщині; почав працювати в редакції Козельщинської районної газети.

1934р. Навчання в Харківському технікумі журналістики, по закінченню -- робота в газеті «Ленінська зміна».

1938 р. Вступ до Харківського університету (філологічний факультет), написання наукових студентських робіт та перших літературних творів.

1941 р. Добровільно пішов на фронт у лавах студентського батальйону, поранення на березі Росі, лікування в польовому госпіталі.

1942 р. Друге поранення, лікування у м. Красноярську, після одужання повернення на фронт.

грудень 1945 р. Демобілізувався з армії, оселився у старшої сестри в Дніпропетровську, почав літературну роботу.

1946р. Вийшла друком новела «Модри Камень». Продовжує навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

1946р. Вийшла друком перша книга трилогії «Прапороносці» -- «Альпи» -- у журналі «Вітчизна».

літо 1946 р. Захист дипломної роботи на тему «Новели Василя Стефаника».

1946 р. Вступ до аспірантури при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук Української РСР, початок професійно-письменницького життя.

початок 1947р. Вийшов друком «Голубий Дунай».

осінь 1948 р. Світ побачила третя книга трилогії «Прапороносці» -- «Злата Прага», яку відзначено двома Сталінськими преміями (1947, 1948 рр.).

1949--1960 рр. Вихід у світ творів воєнної тематики: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». Робота над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.).

1968 р. Вийшов друком роман «Собор», вилучений реакційною критикою з літературного процесу.

1972 р. Робота над повістю «Бригантина».

1976 р. Завершення роботи над романом «Берег любові».

1330 р. Вийшов друком роман «Твоя зоря».

1986 р. Опубліковано повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан».

1992-1993 рр. Міжнародний Біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав О. Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992/93 років».

14 липня 1995 р. О. Т. Гончар помер.

НОВЕЛІСТИКА ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Протягом усього творчого життя Олесь Гончар звертався до малих літературних жанрів -- новел та оповідань, ставлячи їх на один філософсько-естетичний щабель з великими прозовими полотнами. Новелістика Гончара -- високохудожня частина його творчого доробку. Причому, тематика його новел дуже різноманітна. Все письменницьке життя Гончара сповнене спогадів про минулу війну і вболівань за сучасне та майбутнє людства, про що свідчать новели «Модри Камень» (1946), «Весна за Моравою» (1947), «За мить щастя» (1964), «З тих ночей» (1974), «Плацдарм» (1985) і багато-багато інших.

Ранні довоєнні твори Гончара свідчать про його тяжіння до малих прозових жанрів в яких сконцентровано великі проблеми і важливі теми. Письменник довів, що можна «у невеликому відкрити велике, у краплі води побачити сонце і почути гомін моря... Таке вміння властиве талантові народнопоетичному».

Новела «Модри Камень» продовжує воєнну тематику творів О. Гончара. Написана через два роки після війни, вона являє собою спогад солдата-розвідника про один воєнний епізод, який відбувся у словацькому містечку Модри Камень («модри» -- голубий).

Глибоко і проникливе змалював Олесь Гончар образ Терезиної матері, яка втратила у дій війні двох дітей (брат Терези загинув у боротьбі з фашистами)- Впізнавши солдата, згорьована жінка згадала свою дочку, яка могла б бути щасливою з цим юнаком.

Новела «Модри Камень» написана в романтично-піднесеному стилі. Несміливе і нерозквітле кохання, яке зароджувалось між радянським бійцем і словацькою дівчиною, виступає як засудження війни. Це засудження значно глибше за інші фактори, бо немає нічого страшнішого за вбите прекрасне людське почуття.

В 1966 році Олесь Гончар створив ще один твір, в якому засудив жорстокість, але тепер вже жорстокість людини по відношенню до природи. Це новела «На косі».

АНАЛІЗ РОМАНУ «СОБОР»

Можна з впевненістю сказати, що творчість Олеся Гончара загальнолюдська, бо про загальнолюдські цінності він вболіває у кожному своєму творі. Який період історії нашого народу не розглядав би автор, -- скрізь простежуються найвищі цінності життя -- свобода і людяність.

Стосовно свободи, здавалось би, зрозуміло, якщо мова йде про боротьбу з ворогом. А от у мирний час... У мирний час, коли не існує відкритого антагонізму, поняття «свобода» сприймається абстрактно. Але саме проти цієї абстракції і протестує автор, створюючи образи людей, вільних у своєму виборі, у своїх судженнях і переконаннях. Шлях до свободи фізичної завжди супроводжувався кров'ю, смертю, руйнівництвом. А хіба шлях до свободи духовної коли-небудь був легким? Напевно, ні, адже руйнівна спроба торкалася і людських душ, а смерть духовна навряд чи легша за смерть фізичну.

У самому творі можна віднайти рядки, якими Олесь Гончар передбачав реакцію чиновників на свій роман: «Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось... мислять? Лобода одразу нахмурився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм... Вічні питання їм подавай, вічні істини, їм би оцей собор -- стояли б і вік на нього молились... Ні, розбалували ми їх!..»

«Стало, зокрема, зрозуміло, що на час виходу у світ роман поділив долю творів, які за рівнем проникливості і гостроти художніх узагальнень та завбачальності багато в чому випереджали свою добу -- саме в плані акцентування на проблемах, які з плином років набули ще більшої злободенності. Властива й іншим Гончарєвим творам, ця якість виявила себе в «Соборі», може, з найбільшою силою. Принаймні перечитуючи роман, не раз ловиш себе на думці, що написаний він саме нині, а не двадцять років тому -- такими першовідкриттєвими, розвідувальними ознаками твір наділений»

Центральним образом твору є образ собору. Це символічний образ, який уособлює в собі духовне начало українського народу, здійснює зв'язок поколінь, є верховним суддею людських діянь з погляду вічності. Собор увібрав у себе довершеність і гармонію, витончену красу І внутрішню силу. Тому сприймається він як жива істота: «Вночі собор молодіє. Зморшок часу на ньому не видно...»

Проте найголовнішою в творі є тема збереження духовних святинь, без яких людина перестає бути людиною. Саме в ставленні до собору розкриваються всі персонажі твору. Вони ніби поділяються на два умовних табори -- захисників цієї величної споруди та недругів.

Духовно багатими і чистими постають перед нами жителі приміської окраїни. У кожного з героїв твору своя доля, своя історія, свій шлях. Але єднає їх моральна чистота, виражена у їхньому відношенні до праці, до природи, до культури свого народу. Душі Єльки і Миколи, Віруньки й Івана, Ізота Лоботи і Ягора Катратого такі ж чисті, як прозорі води Скарбного. Ніякий бруд не може торкнутися їхніх сердець. Таке уособлення непорядності як Володька Лобода не може їх морально зіпсувати.

Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він сповнений такої глибокої віри в життя, що ладен пожертвувати ним в ім'я людей. В ім'я людей будували давні майстри свою святиню, в Ім'я людей захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім'я людей став на захист собору ще один оборонець -- Микола Баглай. Юнак любить свій край, в якому виріс, з пошаною ставиться до людей, до історії свого народу, до науки. На тлі собору виростає його кохання до Єльки, але при цьому собор -- не пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих почуттів.

Єлька, яка дивилась на собор з острахом і недовірою, після переконань Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті дівчиною втрати і образи не залишать і сліду жорстокості на її серці. Вона палко кохає Миколу, шанобливо ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у власних почуттях і поривах.

Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а і внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вірунька вродлива своїм чеканням. Вона ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди встигає -- завзяття вистачає їй і на роботі, і дома, і у громадських справах. Вірунька не лише поборниця справедливості, а ще і звинува-чувач людської підлості, адже саме вона викрила безчесний вчинок свого кума Володьки Лободи, який позбавив собор таблички -- його охоронної грамоти.

Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу дещо відмінне, оскільки читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку, через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з'являється сам, чистий своїми поглядами, думками, розумінням свого місця в житті. Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він порівнював життя людей далекої Індії із побутом нашого народу і щиро вболівав за велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там» уміють захищати й берегти пам'ятки культури, яка доброзичливість панує серед людей. Іван мимоволі доходить до висновку, що не можна далі так жити, підкоряючись підлабузникам, кар'єристам, руйнівникам досягнень співвітчизників.

З любов'ю зобразив письменник і образ металурга Ягора Катратого. Зовні похмурий, Ягор виявляється дуже ніжною людиною. Його батьківське ставлення до Єльки сповнене турботи і вболівання за її долю. Саме цим пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте почуття Ягора справжні.

З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала в нього двох синів. На третього, Володимира, покладав всі батьківські надії, але марно. Не маючи впливу на сина-кар'єриста, тамуючи образу на нього, Лобода змушений доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків, сподівається, що син отямиться, зміниться і повернеться обличчям до людей.

Жахлива сама природа такого явища як байдужість. «І ніякого докору власної совісті, навіть дивна реакція на протест. Чи немає в тім страшнішого, аніж жорстокість завойовника? Ворог руйнує із заздрощів, із люті. Народ, звільнивши рідну землю, знову починає відбудовувати зруйноване, реставрує, все робить для того, щоб пам'ятка була такою ж гарною, привабливою. Що руйнує байдужість і сліпота, вже не відбудовується».

Хоча Володька Лобода досить молода людина, змінити його характер, напевне, вже не зможе ніщо. У творі є ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це Роман Орлянченко, друг Миколи Баглая. Роман -- принципова і чесна людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у людей, у гуманістичні ідеали. Поспілкуєшся з таким -- і життя втратить найяскравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі критики.

Можливо, Миколин вчинок переконає і Романа, і йому подібних скептиків у величі людини. Адже у сутичці з тими, «...що без соборів у душі», Микола виглядав «як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму».

Справжнім скарбом творчості Олеся Гончара є багата, співуча мова. Саме вона є однією з найсуттєвіших ознак творчості письменника. Прозу Гончара не можна ні з чим сплутати, вона неповторна. Неповторність ця в чудових українських пейзажах, в соковитих фарбах портретів. Образи «Собору» виписані так повно, так чітко, наче фрески та ікони. Стосується це не тільки позитивних персонажів, які мають ніби позначку чистоти і святості, стосується це і негативних образів -- будь то кар'єрист Лобода чи осквернителі храму.

Мова Гончара багата на глибокі і зворушливі слова, які мають свій ритм, тембр і звучання. «Художні ресурси кожного окремого слова можуть бути невичерпними, але кожен письменник наділяє своє слово різною мірою енергії. Чим більше -- тим краще, тим довговічніший роман чи повість, тим вони потрібніші. Є ця начебто прихована від стороннього ока енергія в кожному слові Олеся Гончара, запаси її щедрі, ми постійно черпаємо цю енергію, а вона так і зостається невичерпною, бо її наділено секретом тривалості незнищенності, постійної зарядженості...».

Поліфонія «Собору» містить в собі і філософські, і моральні аспекти. 1 Автор поєднав спогади про минуле і турботу про день прийдешній, відповідальність людини за навколишній світ і її значимість в цьому світі. Кожний з творів, а особливо роман «Собор», неначе застерігає людство від руйнівної спроби змінити світ. Наскрізне через усе художнє полотно «Собору» Гончар проводить ідею збереження споруди, повітря, людини. Дими над Зачіплянкою і клапті сажі над степовими Вовчугами -- це своєрідне застереження від екологічних катаклізмів. Твір було написано в 60-ті роки, задовго від аварії на Чорнобильській АЕС! Ось в чому полягає сучасність твору, актуальність його тематики. Злободенність прози письменника направлена проти загальнолюдського злочину, злочину перед історичною пам'яткою, перед сучасниками і перед нащадками. Адже бюрократизм, кар'єризм, егоїзм, байдужість ведуть до бездуховності і бездушшя. Саме в цьому і полягають особливості художньої публіцистики Олеся Гончара. За визначенням Леоніда Новиченка, «ідеться про щось більше і загальніше (хоч хтось його може назвати й частковим порівняно з художніми зобов'язаннями визначеного таланту) -- про справжню, а не лише декларовану відкритість письменника суспільним болям і тривогам, про його відвагу, коли хочете, сказати за всіх у гострих сьогоденних питаннях, які справді стосуються всіх, але про які далеко не всі зважуються вголос (а отже і з достатньою доказовістю) говорити.

Суспільні події є результатом людської діяльності, отже і розглядати їх треба через людські долі і характери. А герої Олеся Гончара відзначаються чітким індивідуальним колоритом, їх діалоги сконденсовані і влучні, і вся мова чітка і дотепна. Кілька штрихів -- і перед нами автор примітивного листа, солдат-нездара, що поставив у ряд з високим почуттям приземлену потребу та ще й спаплюженою мовою: «Січас служить какось непривично, трудно звикать, що тобою командують, та все привикнецця, пайка хватає, наїдаюся полностью». Безумовно, витончена душа Єльки не могла прийняти такого визнання, навряд, що комусь іншому буде воно до вподоби. Здавалось би, смішно, проте не до сміху, коли подібний молодик ганьбить і людські почуття, і рідну мову. А хіба не відчувається авторський праведний гнів, направлений на руйначів рідної природи!

Олесь Гончар належить до тих людей, які прагнули бачити не тільки людські почуття, а і все життя гармонійним.



2.2 Авторська публіцистика як спосіб протистояння тоталітарній системі (на прикладі публіцистичних творів В. О. Яворівського)

11 клас

План

1.Місце В. Яворівського у публіцистиці 60--90-х років.

2.Різноманітність тематики літературних дискусій В. Яворівського.

3.Національний менталітет як концепт публіцистичних творів В.Яворівського.

В. Яворівський з не меншою енергійністю, ніж у художній творчості, працював і в публіцистиці, про що свідчать чотири збірки творів цього жанру: «Крила, вигострені небом», «Тут, на землі», «І в морі пам'ятати джерело», «Право власного імені». «Орієнтована, як правило, на ідеологічні стереотипи часу, це художньо-документальна проза, написана переважно в невимушеній формі асоціативних роздумів про зустрічі з конкретними цікавими людьми» [5, 352].

Серед літературознавців, та й самих творців літератури, довгий час «побутувала думка, що « в Україні публіцистики немає», або ж вона слабка і немічна. Таку думку висловлював, наприклад, В. Яворівський (і не лише він). Вважаючи себе публіцистом «самодіяльним», він заявив, що «публіцистів» у нас немає... Принаймні він не може назвати жодного публіцистичного імені, й додав, що це характерно для кількох десятиріч життя української літератури.

Проте цьому можна й заперечити, назвавши такі імена, як І. Волошин, С. Журахович («Всі шукають алмазів»), С Плачинда («Хліб і совість»), С Гречанюк («На своїй землі»), Л. Єфімов, Ф. Зубанич, Я. Гоян, та й той же таки В. Яворівський. Не можна також забути і про такі гостропроблемні книги, як «Обкрадені села», «Глухе село», «Листи степів», «Україна в небезпеці», «Куди пливе ескадра» С. Плачинди.

І все ж таки, як зазначає В. Дончик, не можна не визнати, що в тих докорах чимала частка правди. В 60-ті роки публіцистика поділялася на три види:

I. Офіційна (кон'юнктурно -«придворна»). Саме вона була покликана слугувати тогочасним владним структурам. Основним завданням її було всіма можливими і неможливими способами захищати і популяризувати діяльність партії, спрямовану «...на спорудження грандіозних комсомольських будов віку», штучних морів, каналів, БАМу, атомних станцій тощо. (Книжки серії «З тобою партія!», «Наставники» )

II. Дисидентська. Цей різновид публіцистики був започаткований письменниками-шістдесятниками. Незважаючи на загрозу жорстоких репресій, психлікарень, концтаборів, дисиденти спрямовували свою діяльність на боротьбу з тоталітарною системою. Величезна кількість публіцистичних праць видавалася за кордоном (І. Дзюба. «Інтернаціоналізм чи русифікація», В. Чорновіл. «Лихо з розуму»).

III. «Чиста» публіцистика. Чорнобильське лихо ніби підвело риску під радянським періодом: далі «лакувати» героїчну радянську дійсність було вже неможливо. В усій Україні й поза нею пролунало тривожне слово Олеся Гончара «То звідки ж взялася «Звізда Полин»?», надруковане в «Літературній Україні». Великий резонанс мала й низка інших публіцистичних виступів майстра слова, зібраних згодом у книжці «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження» [2, 266]. Чорнобильське лихо не залишило байдужим, мабуть, жодного із тодішніх письменників-публіцистів. І всі вони без винятку вважали Чорнобильську трагедію третьою світовою війною. Саме таку назву і має стаття Володимира Олександровича -- «Третя світова -- Чорнобильська». «На відстані п'яти років від того проклятущого двадцять шостого квітня, коли є могилки, що випромінюють радіоактивні ізотопи, коли є мертва апокаліптична частина української землі в центрі Європи, коли виявлено високопоставлених зрадників українського народу, коли є переможені, але немає переможців, коли ядерний попіл накрив майже половину України, коли ковток води небезпечний, а хліб отруйний, -- що це? Що, як не реальність, котра ще вчора належала фантастам, у якій от уже п'ятий рік не можуть опам'ятатися три слов'янських народи: українці, білоруси, росіяни? Що це, як не наслідки третьої світової, звичайно ж, ядерної?» [13, 46--47]. Дійсно, що це, як не наслідки третьої світової? Тієї світової, котра виросла з «невеличкої» помилки кількох чиновників, що раптом почали вважати себе богами, яким дано право вирішувати долі людей? До речі, саме таки в цьому Володимир Яворівський і вбачає такий швидкий рух України до суверенітету: «Не шукайте таємниці, чому так швидко, так вибухово політизувалась поступлива, повільна Україна. До суверенітету її ЖЕНЕ Чорнобиль» [13, 46]. І до сьогоднішнього дня привид Чорнобиля переслідує український народ: «Сьогодні на Україні щодня з'являються два чорнобильських хрести на свіжих могилах» [13, 47].

В.О.Яворівський належав саме до тих дисидентів-шістдесятників, над якими дамокловим мечем постійно нависали загрози «зверху». Разом із С. Колесником, О. Дмитренком, В. Коротним, Ф. Зубаничем В.О. Яворівський багато зробив для повернення авторитету українському нарису, для його розкріпачення та гуманізації. То була справжня реабілітація та відродження жанру, який наблизився до документальної новели та оповідання: «з'явилася жива, соковита мова, психологічність, конфліктність і проблемність -- як виклик застійницькій атмосфері в суспільстві. Для Володимира Яворівського, який працював у режимі автономному (сам шукав своїх героїв, щасливо уникаючи газетної поденщини і журнальних замовлень), нарис і публіцистика стали продовженням професійної роботи письменника -- роботи зі словом. Через те, мабуть, і сьогодні скептично ставиться до нарікань на те, буцімто активне заняття журналістикою здатне лише зашкодити поету чи прозаїку. Все, врешті, залежить від людини та її хисту» [3, 8].

Звичайно, маючи надзвичайно велике бажання, можна і в прозі Володимира Олександровича віднайти, як зауважує С Гречанюк, якийсь «публіцистичний рудимент», бо іноді, немовби перестерігаючись, аби щось не видалося котромусь із читачів надто легковажним чи незрозумілим, він певною мірою зраджував собі і починав пояснювати те, чого пояснювати не варто -- бо воно вже є в художнім слові, тож несилувано постане і в читацькому здогаді-відкритті чи принаймні у не до кінця усвідомленому відчутті. Щоб проілюструвати твердження С. Гречанюка, звернімося до оповідання «Всесвітній дощ». Тут ми маємо таке: «То правда, що «отака земля їм усім випала», що не розквасять її дощі, не задушать у жмикрутському кулаці морози, що по всіх негодах вона знову родитиме, «що тому і вибрали вони її для свого життя і тому не сходять з неї нікуди, бо й самі не знають, чи вона їм випала, чи вони -- їй». [З, 13] Той самий С Гречанюк пояснює, що все це чистісінька правда, але такого розжовування у фіналі варто було б уникнути, бо зайве воно і чужорідне -- публіцистична прямолінійність здатна зруйнувати загальне враження від тексту, організованого за іншими естетичними законами.

Наділений природним хистом полеміста, В. Яворівський охоче вступав до найгарячіших дискусій в «Литературной газете», змагаючись на рівних навіть з таким досвідченими опонентами, як Лев Аннінський та Наталя Іванова. «Згадаймо хоча б широко закроєні дискусії в «Литгазете» про сучасного героя («позиція автора і логіка життя»), про сучасну белетристику («реальність і умовність»), про феномен так званої «сільської» прози, чи менш помітні, зокрема й ту, яку в «Літературній Україні» відважно започаткував своєю статтею «Хто ж осідлає кентавра?» Микола Жулинський. Згадаймо -- і допевнемося, що Володимир Яворівський брав слово і пильно стежив за перебігом полеміки не для того, щоб возвістити «місту і світові» абеткові, зручні для всіх істини і в такий спосіб принагідно замельдуватися» [3, 13].

Ще задовго до проголошення курсу на демократизацію суспільного буття з прикрістю констатував застійницьку обережність, нехіть до відвертої розмови з приводу важливих політичних і творчих проблем: «Про ахіллесові п'яти кожної дискусійної статті швиденько поговорять у коридорах Інституту літератури та Спілки, а от прилюдно почати суперечку -- хай хтось інший, хай посахаються в крайнощі, погримають лобами, а я подивлюся, чим це скінчиться. Прикро, що ця риса так вельможно увійшла в наш сьогоднішній літературний побут, що вона ледачкувато округлює його цілком природні, гострі кути» [3, 13--10]. Знову і знову закликав численних критичних «експертів», а з ними і прозово-поетичне «ополчення» збурити задушливу атмосферу, голосно сказати про те, що болить, і відкрито посперечатися -- посперечатися не заради інтелектуальної гімнастики, а для того, щоб виробити бодай тимчасову, робочу істину, шкалу оцінок на те чи те літературне явище, побачити його в різних вимірах. Кидаючи рукавичку в черговій дискусії та свідомо підставляючись під дошкульні випади чужої логіки і аргументації, Володимир Олександрович намагався перевірити передовсім власні творчі засади, уточнити шкалу оцінок і виробити «робочу» істину для себе.

Тематика публіцистичних творів В. О. Яворівського найрізноманітніша: від роздумів над тим, хто ж ми такі -- українці, аж до все тієї ж чорнобильської теми, що не залишила байдужим, мабуть, жодного письменника. У своїх творах він докоряє нам, українцям (а за сим і собі), що мовчимо тоді, коли потрібно говорити, ба, навіть кричати -- діяти! «Оскільки ми мовчимо, то на наше запитання -- хто ж ми такі? -- відповідають за нас сусіди. Ближні й далекі» [13, 23]. А вони вже відповідають так, як вигідно їм, бо ж своя сорочка до тіла ближча.

Саме в цьому нарисі Володимир Олександрович порушує питання про наш український менталітет. Він пише: «Одні кажуть, що ми занадто повільні, ба, навіть ледачі» [13, 23]. І тут таки сам і відповідає: «Таки повільні, бо великі...» [13, 23]. А далі подає роз'яснення його величі. Дійсно, за його іронічними словами криється надзвичайна велич і могутність українського народу, бо були серед нас люди, здатні впливати на хід не тільки української, але й світової історії та культури.

...