Мовна культура вчителя-словесника

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження культури мови вчителя -словесника

1.1 Поняття про літературну мову. Культура мови і мовна культура

1.2 Формування мовної особистості в школі

Розділ 2. Мовлення вчителя як засіб педагогічной праці

2.1 Мовлення і комунікативна поведінка вчителя

2.2 Функції мови вчителя у взаємодії з учнями

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Актуальність дослідження пояснюється тим, що входження України в нові міжнародні відносини як самостійної, незалежної і перспективної європейської країни вимагає більш високого рівня вихованості й освіченості, уміння пристосовуватися до соціальних умов, що постійно змінюються. Основною державною структурою, що формує майбутнє суспільство, є школа, вищі навчальні заклади, вчителі, викладачі, а мова, культура мовлення, мовленнєва діяльність є тим особливим ланцюгом, що зв'язує минуле й сучасне та допомагає здійснювати послідовний соціальний поступ до майбутнього.

Стає зрозумілим, що будь-який пошук поліпшення рівня культури мовленнєвої діяльності особи, спрямованої на її адаптацію, заслуговує на увагу та підтримку. Щодо формування особистості самого студента-філолога, то поліп-шення процесу підготовки його до вибору засобів професійної й особистісної самореалізації проходять з допомогою слова, мови, мовленнєвої діяльності.

Досконало володіючи мовою і технікою мовлення, фахівець може ефективно формувати й розвивати відповідні взаємовідносини з довкіллям, впливати на соціальне оточення. А маючи на увазі багатоплановість людської особистості взагалі й складність освітньо-виховного процесу зокрема, можна передбачити, що підвищення культури мови викладача, вчителя-філолога забезпечить йому гармонійне входження в систему загальнодержавних і міжособистісних стосунків та досягання успіху.Виникає безліч соціально-педагогічних запитань у зв'язку з проблемою культури мови й мовлення тому, що через слово надходить майже вся інформація від однієї особи до іншої, а словесні методи є провідними в системі дидактичних і виховних засобів впливу.

Мовна культура в умовах багатомовності набуває державно-політичного та гуманітарного звучання, що ще більше посилює значення розв'язання усіх питань формування мовленнєвих умінь як усіх поколінь, так і кожної окремої індивідуальності.

Протягом десятиліть мовою міжособистісного і міжнаціонального спілкування в Україні була російська мова. Деякі українці й досі продовжують користуватись нею, тоді як в міжнародному співтоваристві Україну сприйняли як самостійну державу. Сусідні країни, готуючи працівників для роботи в Україні, навчають їх і нашої державної мови - української. Існує нічим не виправдана парадоксальна ситуація: іноземці вивчають українську мову як державну мову України, а наші співвітчизники продовжують віддавати перевагу російській, до якої звикли як до офіційної.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єкт дослідження - соціально й професійно зорієнтований процес формування студента як носія високої загальної культури.

Предмет дослідження - мовна культура вчителя-словесника.

Мета дослідження полягає в науковому обґрунтуванні мовної культури вчителя-словесника.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

висвітлити теоретичні аспекти дослідження культури мови вчителя-словесника;дослідити мовлення вчителя як засіб педагогічної праці;виявити можливості удосконалення мовної культури вчителя-словесника.

Методологічною основою дослідження є основні положення загальної філософії, класичної педагогіки, соціології, психології про сутність людської особистості, вічні моральні цінності, виняткову роль і значення слова (мови й мовлення) в процесі її формування, пізнання нею об'єктивного світу.

Ідеї про призначення мови й мовлення у суспільстві, значення вчителя в процесі розвитку мови учнів обґрунтувались такими видатними дослідниками, як: Я.А. Коменський, А. Дістервег, Р. Оуен, К.Д. Ушинський, Л.М. Толстой, П.П. Блонський та ін.

Розділ 1. Теоретичні аспекти дослідження культури мови вчителя -словесника

1.1 Поняття про літературну мову

Культура мови і мовна культура, українська національна мова становить собою сукупність різноманітних явищ, таких, як літературна мова, територіальні і соціальні діалекти (жаргон), просторіччя. Літературна мова - історично сформована вища форма національної мови, що володіє багатим лексичним фондом, упорядкованою граматичною структурою і розвиненою системою стилів. Це мова зразкова, нормативна, описана граматиками і словниками. Територіальні діалекти (місцеві говори) - мова обмеженого числа людей, що живуть на одній території. Жаргон - мова окремих про-фесійних, соціальних, вікових груп. Просторіччя - це мова малоосвічених, в ос-новному міських жителів, що характеризується відхиленням від літературних норм.

Літературна мова обслуговує такі сфери людської діяльності, як політика, культура, наука, діловодство, законодавство, офіційне і неофіційне спілкування, словесне мистецтво. Людина може однаковою мірою володіти двома чи більше формами мови (наприклад, літературною мовою і діалектом, літературною мовою і просторіччям), користуватися ними в залежності від умов. Це явище одержало назву диглосії.

Головна ознака літературної мови - нормативність. Норма - це однакове, загальноприйняте вживання елементів мови, правила їх використання у визначений період. Норми не видумуються вченими, а відбивають закономірні процеси і явища, що відбуваються в мові, підтримуються мовною практикою. До основних джерел норми відносяться доробки письменників, мова засобів масової інформації, загальноприйняте сучасне вживання, наукові дослідження лінгвістів.

Норми допомагають літературній мові зберігати свою цілісність і загальнозрозумілість, захищають її від потоку діалектного мовлення, соціальних жаргонів, просторіччя. Однак мовні норми постійно змінюються. Це об'єктивний процес, що не залежить від волі і бажання окремих носіїв мови. На думку дослідників, даний процес активізувався в останні десятиліття у зв'язку із соціальними перетвореннями. У переломну епоху істотно змінюється логосфера, тобто мовленнєво-мисленнєва галузь культури, що, у свою чергу, свідчить про зміни в суспільній свідомості мовного колективу. Зміни визначаються новою установкою: "При демократії можна все!" Однак розкутість як риса сучасного мовного смаку здійснюється паралельно з прагненням до "окнижнення", до витонченості мови, що виражається насамперед у широкому використанні запозиченої спеціальної лексики (лізинг, холдинг, ріелтор і т.д.).

У межах літературної норми існують варіанти (книжні, розмовні), перший з них є кращим. Ці об'єктивні коливання норми звичайно пов'язані з розвитком мови. Варіанти є перехідними сходинками від застарілої норми до нового. Наприклад, статутний, маркетинг; у відпустці (розмовне).

Норма виявляється на всіх рівнях мовної системи. Норма - центральне поняття теорії культури мови.

Найголовніша ознака літературної мови - це її унормованість, властиві їй норми. Мовною нормою виступає будь-яке мовне явище - звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, - що сприймається як зразок. Мовні норми є обов'язковими для всіх її носіїв. Наприклад, чергування звуків д - дж, с - ш та інші у дієсловах 1-ї особи однини теперішнього часу: сидіти - сиджу, ходити - ходжу, писати - пишу, тесати - тешу, текти - течу, пекти - печу є нормативним. Це одна з морфологічних норм української мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні. Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока мовна культура є свідченням культури думки. Щоб говорити і писати правильно, треба добре знати всі розділи мовної системи. А щоб говорити в писати добре, треба вміти відбирати в конкретній ситуації спілкування найбільш вдалі доречні мовні засоби - слова, словосполучення, речення.

Відомий лінгвіст Є.М. Ширяєв так визначає поняття "культура мови": "Культура мови - це такий вибір і така організація мовних засобів, що у тій чи іншій ситуації спілкування при дотриманні сучасних мовних норм і етики спілкування дозволяють забезпечити найбільший ефект у досягненні поставлених комунікативних задач". Наука, що займається проблемами нормалізації мови, що розробляє рекомендації з умілого користування мовою, також називається культура мови. Вона містить у собі три складових компоненти: нормативний, комунікативний, етичний. Якісна оцінка висловлення з погляду культури мови припускає відповіді на питання:

1. Чи є мова правильною, чи побудована за літературними нормами ?

2. Чи є мова "гарною", доречною у визначеній ситуації?

3. Чи відповідає мова правилам етики спілкування (мовному етикету)? [29]

Культура мови - частина більш широкого поняття - мовної культури, що, у свою чергу, входить у культуру мовної діяльності, спілкування, у загальну гуманітарну культуру.

На думку В.Є. Гольдіна й О.Б. Сиротиніної, мовна культура "містить у собі мову, форми втілення мови, сукупність загальнозначущих мовних надбань даної мови, звичаї і правила спілкування, співвідношення словесних і несловесних компонентів комунікації, закріплення в мові картини світу, способи передачі, збереження і відновлення мовних традицій, мовну свідомість народу в побутових і професійних формах, науку про мову".

Існує 4 типи мовної культури носіїв літературної мови. Елітарна - еталонна мовна культура, що означає вільне володіння всіма можливостями мови, включаючи її творче використання. Їй властиве суворе дотримання всіх норм, безумовна заборона грубих висловлювань.Напівлітературна характеризується неповним дотриманням норм, надмірним насиченням мовлення книжними або розмовними словами. Носіями цієї мовної культури є більшість новоявлених жителів міст; проникнення її у деякі сучасні засоби масової інформації, художні твори сприяє широкому поширенню. Літературно - розмовний і фамільярно - розмовний тип поєднує тих комунікантів, що володіють тільки розмовним стилем. Фамільярно - розмовний відрізняється загальною стилістичною зниженістю й огрубленістю мови, що зближує його з просторіччям. Використовується "ти - звертання" поза залежністю від віку співрозмовника і ступеня знайомства з ним .Риторика у своїх рекомендаціях завжди спиралася на елітарну культуру. До оволодіння нею повинні прагнути учасники сучасного ділового спілкування.

1. Змістовність | Продумати текст й основну думку висловлювання; розкрити їх повно; матеріал підпорядкувати темі й основній думці; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає

2. Правильність і чистота. Дотримувати норм літературної мови: в усному висловлюванні - орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних стилістичних У писемному - лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних, орфографічних і пунктуаційних

3. Точність. Добирати слова і будувати речення так, що найточніше передати зміст висловлювання; прагнути, щоб зміст сказаного або написаного був переданий точно, зрозуміло

4. Логічність і послідовність. Говорити й писати послідовно, виділяючи мікротеми і встановлюючи зв'язок між ними; забезпечувати смислові зв'язки між словами і реченнями в тексті; скласти план (простий чи складний) висловлювання, систематизувати дібраний матеріал, виділити "дане" і "нове" у висловлюванні; уникати логічних помилок

5. Багатство (різноманітність). Використовувати різноманітні мовні засоби (слова, словосполучення, речення), уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень

6. Доречність (доцільність). Ураховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте, при яких обставинах відбувається спілкування

7. Виразність і образність. Добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, найточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюван-ні і впливати на співрозмовника (адресата мовлення)

Мова регулює стосунки між людьми, впливає на них. Це виявляється в мовленні, коли виникають певні обставини спілкування. Щоб мовці розуміли один одного, їхнє мовлення повинно бути якісним. Отже, наша культура мовле-н-ня залежить від змісту й послідовності, точності й доречності висловлювання, багатства словника, досконалого володіння умінням поєднувати слова в реченні, будувати різноманітні структури, активно застосовувати норми літературної мови. Тому найголовнішими ознаками культури мовлення є змістовність, послідовність, правильність, точність, багатство, доречність, виразність.Творячи висловлювання, люди враховують також логічність, ясність, емоційність мовлення. Усі ці ознаки підпорядковують найголовнішій - правильності. Це основна комунікативна якість мовлення.

Правильність мовлення - дуже об'ємна і складна ділянка культури мовлення. Щоб забезпечити правильність мовлення, треба досконало володіти нормами літературної мови. Відомо, що норма - це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, будувати речення, текст відповідно до стилю мовлення.

Правильне мовлення передбачає користування усіма мовними правилами, уміння будувати висловлювання, що відповідає типу і стилю мовлення. Отже, щоб говорити правильно, треба добре знати усі розділи української мови та її діючі норми. Правильність мови - це дотримання діючих норм української літературної мови. Мовець повинен володіти літературною вимовою і наголосом, тобто знати орфоепічні правила.

Часто мовні помилки пов'язані з порушенням граматичних норм: морфологічні вимагають правильного утворення граматичних форм слів різних частин мови, синтаксичні - нормативної побудови словосполучень і речень.

Лексичні норми, чи норми слововживання - це правильність вибору слова з ряду одиниць, близьких йому за значенням чи за формою; уживання його у тих значеннях, що воно має в мові; доречність його використання у тій чи іншій комунікативній ситуації в загальноприйнятих у мові сполученнях.

До якостей "гарної" мови відносяться ті, що визначають її комунікативну доцільність. Це точність, виразність і багатство (іноді до комунікативних якостей відносять також чистоту, ясність і зрозумілість).

Точність мови зв'язується з точністю слововживання, правильним використанням багатозначних слів, синонімів, антонімів, омонімів. Найважливіша умова точності - дотримання лексичних норм. Мова є точною, якщо мовець відбирає слова і конструкції, що точніше інших передають відтінки змісту, істотні саме для даного висловлення. Наприклад, якщо про дуже голосний лемент ми скажемо "оглушливий", то точніше поінформуємо слухача. Чи якщо виберемо доречне слово із синонімічного ряду (будувати - зводити) для тексту ділового стилю: "Будівельники обіцяли побудувати будинок у вересні, а до жовтня - завершити всі опоряджувальні роботи".

Якщо мовець піклується про те, щоб забезпечити зворотний зв'язок, викликати в слухача потрібну реакцію на повідомлення - інтелектуальну (зробити зрозумілим), емоційну (розбудити почуття), вольову (змусити діяти), то це є свідченням виразності його мови.

Виразність може створюватися на рівні всіх мовних одиниць. У публічній промові і діловому спілкуванні часто використовують специфічні образотворчі засоби, що роблять висловлення яскравим, образним, емоційним.Це так звані риторичні фігури - зафіксовані звороти мови, слова і вислови в переносних значеннях, що є прикрасою тексту. Вони збагачують і різноманітять повідомлення. У риториці традиційно розрізнялися фігури думки (засоби виділити саме дану думку, що не мінялася від передачі іншими словами) і фігури слова (спосіб привернути увагу у певному місці промови ). Фігури слова, у свою чергу, поділялися на фігури додатка, зменшення, переміщення, переосмислення слів. Останні називають тропами.Домогтися точності і виразності можна лише за умови, що мовець володіє різноманітними засобами мови, різними способами передачі того самого змісту, якщо мова його досить багата. Показники багатої мови - великий обсяг активного словника (сучасна людина, у середньому, знає і використовує 7-9 тисяч слів), розмаїтість морфологічних форм, синтаксичних конструкцій.

1.2 Формування мовної особистості в школі

Рівень мовної освіти завжди був і залишається визначальним у характеристиці соціального розвитку суспільства загалом і кожної особистості зокрема. Зміна пріоритетів у сфері освіти, надання українській мові статусу державної, а також мовна політика в Україні - ці чинники зумовлюють якісно нові вимоги до вивчення української мови в школі. Проблема формування мовної особистості в Україні має певною мірою політичний характер, оскільки саме новому поколінню - сучасним школярам - належить майбутнє України, а зберігати надбання предків, утверджувати нову національну культуру, національну політику неможливо без досконалого знання рідної української мови, без любові та пошани до неї. Видатний український мовознавець О.Н. Синявський у своєрідному епіграфі до своєї праці "Норми української літературної мови" написав: "Тільки там, де сходяться мовна природа й мовна культура, в школі, остаточно сформується єдина всеукраїнська літературна мова - чиста та красна".

У відділі мови НДІ українознавства 1994 р. було розроблено навчально-виховну концепцію викладання української (державної) мови (автори: С.Я. Єрмоленко, Л.І. Мацько). Вона узагальнила досвід комунікативного підходу до вивчення української мови і наголосила на специфіці мовної освіти у зв'язку з державним статусом української мови. Нові аспекти були засвідчені у проблемі викладання української мови як іноземної. У названому документі вперше обґрунтовано поняття мовної особистості як результату навчання і виховання на українознавчій основі.

Складовою формування мовної особистості є її духовне становлення (І. Огієнко, І. Срезневський, В. Сухомлинський, П. Юркевич), виховання любові й поваги до рідного слова, землі, народу, його одвічних цінностей та ідеалів, усвідомлення необхідності та внутрішньої потреби в спілкуванні й пізнанні світу засобами рідної мови. Про давність цієї проблеми свідчать навчання давньоруських князів, досвід навчання та виховання в монастирях, братських школах, Києво-Могилянській академії тощо.

Вдамося до ретроспекції і проаналізуємо, в чому вбачали мету мовної освіти провідні українські мовознавці та методисти на початку 80-х років ХХ ст. І.К. Білодід у статті "Мовознавча наука і школа" підкреслював: "Мовне виховання в школі потребує не лише засвоєння граматичних правил мови, а й придбання певної суми знань про природу людської мови, про її роль в життєдіяльності людини, знань про значення мови в житті суспільства, про мови народів світу, про контакти між народами світу і значення мов у цій справі, про фіксування і збереження у мовах понять, знань і вмінь" [3, 5]. В.М. Русанівський, аналізуючи вимоги до підручників з мови, зазначає: "Школа повинна виробити у кожного її випускника уміння володіти мовою і бажання далі оволодівати її таємницями. Ці дві навички невіддільні одна від одної. Мовні знання виробляються і закріплюються в суспільній практиці. Чим багатша ця практика, тим більша потреба в оволодінні новими словами, в умінні висловлювати свою думку, в мистецтві переконання словом, в естетичній освіті й самоосвіті. Завдання школи полягає у з'ясуванні механізму мови, у розкритті її функцій, у виробленні вміння помічати одиниці мови і свідомо користуватися ними" .Мовна особистість як лінгвістична і лінгводидактична категорія нині перебуває у полі зору багатьох дослідників. Ю.М. Караулов розробив структуру, рівні мовної особистості, дав ґрунтовне визначення цьому поняттю. Н.П. Шумарова вивчає мовну компетенцію особистості (активний словник у сферах родинного, позародинно-побутового та професійного спілкування), Л.М. Паламар розглядає питання відбору лінгвістичного матеріалу на початковому етапі вивчення української мови нефілологічною аудиторією вищих навчальних закладів, О.Є.Смолінська досліджує лінгводидактичні основи національно-мовного виховання особистості засобами українського фольклору. Окремі питання становлення мовної особистості знаходимо у працях Ф.І. Буслаєва, І.К. Білодіда, О.О. Потебні, І.Я. Франка, В.В. Виноградова, С.Я. Єрмоленко, Л.І. Мацько, О.М. Біляєва, М.С. Вашуленка, М.І. Пентилюк та ін. К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський, М.Г. Стельмахович вказували на те, що національний тип мовної особистості виростає на ідеях української філософії, на культурному досвіді, здобутках народу, його морально-етичних цінностях. Отже, дуже вагомим є вплив культурологічного фактора. Саме цим зумовлена актуалізація культурологічної лінії під час вивчення рідної мови в школі.

Як зазначає Р.С. Дружненко, мета навчання рідної мови в сучасних загальноосвітніх навчальних закладах полягає у формуванні мовної особистості, яка розвивається в етнічному середовищі, є носієм і транслятором культурних цінностей, активно наслідує традиції використання різномовних засобів у спілкуванні. Національний компонент мовної особистості дає змогу розглядати мовну діяльність під кутом національно-культурної специфіки і враховувати етнопсихологічні чинники: вроджені мовні здібності, чуття мови, національний спосіб мислення, національна свідомість, національна самосвідомість, національно-мовна свідомість, несвідоме, національний характер, національне почуття, менталітет, національно-культурна мотивація. З огляду на це, формування мовних умінь і навичок учнів основної школи на засадах етнопедагогіки пов'язане з вивченням мови як оригінального феномену етносу, специфічного способу оцінювання ним світу, а тому сприяє оволодінню школярами національно-культурним мовним компонентом, поглибленню етнознань та виробленню національного колориту їхньої мови.Оригінальність відтворення етносом довкілля відображається на всіх мовних рівнях (Н. Бабич, В. Жайворонок, В. Кононенко та ін.). Найбільшою мірою вона представлена в національно-культурних текстах, тобто таких, у межах яких має місце культурно маркована діяльність. Національно-культурний текст є засобом навчання рідної мови та формування мовної, мовленнєвої, етнокультурної компетентності школярів. Як зазначають дослідники, підручники з рідної мови містять недостатню кількість вправ українознавчого змісту. Мало уваги приділено роботі з національно-культурними текстами, спостереженню за функціонуванням у них національно орієнтованих мовних одиниць, відтворенню, редагуванню, створенню учнями власних національно-культурних текстів на пропоновану тему.

В. Кононенко зауважує, що володіння українською мовою як найважливішим чинником національної самоідентифікації не лише забезпечує комфортне існування індивіда в соціальному просторі, а й сприяє виробленню загальнонародних, національно окреслених поглядів і переконань, визначає національний мовний тип. Проблема набуває особливої ваги в утвердженні принципів української національної школи, коли загальногуманістичні, загальноціннісні орієнтації усвідомлюються як національно зумовлені з опорою на традиційні форми життя.

Звернення до етнолінгвістичного матеріалу стає необхідним упродовж усьо-го періоду вивчення мови; методи і форми ознайомлення з етнолінгвістичними даними будуть змінюватися залежно від етапу навчання, рівня володіння мовою, типу навчального закладу тощо. Засвоєння українознавчого матеріалу особливо ефективно здійснюється на рівні поглибленого вивчення мови, на ґрунті вже опрацьованого теоретичного курсу, широких фактологічних даних. Проте не менш суттєвим є звернення до етнолінгвістичних відомостей у процесі опанування мови, починаючи з дошкільного віку, за умов родинного виховання.

Українознавчий підхід має оновити курс української мови, відкрити в ньому нові, ще не пізнані грані, ввести в навчальний обіг досі не використаний етнокультурний шар мовного матеріалу.

У школах з багатонаціональним контингентом учнів доцільно застосовувати лінгвокультурологічний підхід у викладанні української мови, зокрема під час вивчення української лексики, оскільки національно-культурна картина світу чи не найповніше виражається на лексико-семантичному рівні мови. Особливу увагу слід звернути на формування в учнів національних спільнот соціокультурної ком-пе-тенції, а саме: розуміння національно-культурної специфіки мовної поведінки, звичаїв, правил, норм, соціальних умов, соціальних стереотипів українського народу, зафіксованих у мові, та вміння бачити спільне й відмінне у різних мовах, культурах, цінувати свою культуру, знати й поважати культури інших народів. В. Дороз у статті "Вивчення української лексики в поліетномовних школах: лінгвокультурологічна робота" визначає соціальні чинники, які впливають на процес формування лексичних умінь та навичок у лінгвокультурологічному аспекті: відмінності у сприйманні, категоризації та оцінюванні явищ дійсності представниками різних етнічних спільнот, потреба освоювати позамовні (поза-кодові) знання, точніше знання, що стосуються невербальних кодів культури того лінгвокультурного суспільства, для якого використовувана мова є рідною .

Т.В. Симоненко підкреслює, що формування національно-мовної особистості значною мірою залежить від соціальних змін. Прийняття й відтворення української мови в мовленні широкого загалу - в сім'ї, школі, по радіо та телебаченню - позитивно впливатиме на становлення та розвиток української мовної особистості, оскільки активний словник учнів формується під впливом того середовища, в якому вони живуть. У зв'язку з цим особливої ваги набувають соціолінгвістичні передумови засвоєння учнями української мови .

Показником мовного розвитку особистості є комунікативність, тобто здатність спілкуватися, що зумовлює активне використання засобів мови, вміння сприймати та відтворювати зміст чужого висловлювання і продукувати власне, тобто вміння осмислено сприймати й продукувати усні й письмові тексти. Базою мовного розвитку є формування мовленнєвої компетенції школярів (Т. Донченко). Мовленнєва компетенція охоплює систему мовленнєвих знань і вмінь, потрібних для спілкування в різних видах мовної діяльності.

Характер мовної поведінки людини - найважливіший показник її загальної культури і творчих здібностей. Мовний розвиток повинен забезпечувати досконале, повноцінне культурне спілкування людей за допомогою мови.

Відповідно до сучасної соціолінгвістичної парадигми, відбулися зміни в змісті й обсязі навчального матеріалу у зв'язку з багатоаспектним трактуванням мови. Це зумовлює введення нових, передусім комунікативно орієнтованих, тем до програми, зокрема зі стилістики, риторики, культури мови. Змістова частина української мови як навчального предмета має забезпечити готовність випускників до подальшого навчання, самоосвіти, активної участі в громадському, виробничому, культурному житті держави. Важливим критерієм відбору лінгвістичного матеріалу стає його потенціал у формуванні мовної, мовленнєвої та комунікативної компетентності учнів.

Курс української мови в середніх загальноосвітніх закладах різного профілю (гуманітарного, природничо-математичного тощо) характеризується рядом своєрідних ознак, що, передусім, стосуються змісту й технології навчання. Важливим засобом навчання стає профільно орієнтований текст як середовище функціонування мовних одиниць, що дає змогу залучити старшокласників до мовної діяльності, мотивує засвоєння лінгвістичної теорії, підвищує пізнавальний і виховний потенціал уроку.

О.М. Горошкіна, досліджуючи методику навчання української мови в загальноосвітніх навчальних закладах природничо-математичного профілю, встановила, що формування мовної особистості старшокласників було результативним за таких умов:урахування соціологічних, лінгвістичних, психологічних, психолінгвістичних, лінгводидактичних, культурологічних чинників навчання української мови старшокласників;урахування індивідуальних особливостей учнів і своєрідності профілю школи;виявлення дидактичних засад навчання, що визначають технологію засвоєння програмового матеріалу;реалізація в процесі навчання ідеї позитивних мотиваційних настанов за рахунок включення відомостей про значення української мови в професійній діяльності людини; розробка змісту навчання української мови в старших класах природничо-математичного профілю з урахуванням психологічного, психолінгвістичного, особистісного, комунікативно-діяльнісного, функціонально-стилістичного, етно- та соціокультурологічного підходів до навчання мови, що забезпечить фор-му-вання мовної, мовленнєвої, комунікативної, культурологічної компетенції учнів;відбір форм, методів, засобів навчання, розрахованих на постійне залучення учнів до активних форм спілкування;чергування репродуктивних і креативних дій учнів у системі роботи через упровадження вправ на вдосконалення аудіативних і читацьких умінь під час продуктивних видів мовленнєвої діяльності, формування правописних умінь і навичок .

Розмірковуючи про мету мовної освіти в школі, І.П. Ющук підкреслює, що одні основним завданням шкільного курсу рідної мови вважають формування в учнів орфографічної, пунктуаційної й стилістичної вправності, інші прагнуть навчити дітей гарно й змістовно висловлюватись, ще інші на перше місце ставлять бездоганне знання правописних правил. Це, без сумніву, важливі грані виховання всебічно розвиненої рідномовної особистості. Але все втрачає сенс без любові до рідного слова. Однією з найперших засад вивчення української мови має стати забезпечення мовної стабільності учнів, виховання в них мовного обов'язку щодо своєї держави і через розуміння взаємозв'язку питань розвитку мови з державотворчими проблемами виховання активної мовної особистості, небайдужої до мовних проблем держави.

У цьогорічних "Методичних рекомендаціях щодо вивчення української (рідної) мови" головним завданням вивчення української мови визначено підготовку мовно грамотної людини з високим рівнем комунікативної компетентності, що ґрунтується на системі знань про мову та її граматичну будову, самобутньої мовної особистості, яка має значний словниковий запас, засвоїла основні норми літературного мовлення, здатна вільно виражати свої думки та почування в усній та писемній формі, у будь-якому стилі та жанрі, що якнайкраще відповідають ситуації спілкування; також рідна мова формує високий рівень духовності й інтелекту людини, у свідомо-практичній мовленнєвій діяльності формує її світогляд, свідомість і психотип. У процесі реалізації соціокультурної змістової лінії актуальною залишається проблема національної самоідентифікації учнів, формування у них патріотизму, духовної культури, пов'язаних із вибором мови спілкування. Особливо закцентовано увагу на українознавчому аспекті вивчення мови у сучасних підручниках для середніх загальноосвітніх закладів.

А в чому ж вбачають мету мовної освіти самі учні? Звернемося до результатів опитування школярів, проведеного у 2005-2006 роках науковцями НДІ українознавства (загальна кількість респондентів - 2824, анкетуванням було охоплено всі регіони України). Добре володіння мовою заради задоволення повсякденних комунікативних потреб вважають пріоритетним 68% опитаних (див. наведені нижче діаграми). Важливість мовної компетентності в успішності професійної діяльності визнає 82% учнів, що відповідно проектується на майбутній вступ до вищих навчальних закладів. Несподіваною, з огляду на усталену громадську думку про непатріотичність сучасних школярів, є відповідь на четверте питання: 81% респондентів бажають вивчити українську мову для того, щоб бути справжніми громадянами України.

Викладання української мови має бути підпорядковане комплексним потребам виховання мовної особистості. Спираючись на концепцію вивчення української мови, запропоновану С. Єрмоленко та Л. Мацько, вважаємо основою мовної освіти пробудження індивідуальної мовотворчості, таке засвоєння мови, яке забезпечує вільне самовираження особистості у різних сферах людської діяльності. У мовній освіті мають гармонійно поєднуватися три складові: грамотність, лінгвістичне мислення і національно-мовна свідомість. Ефективність мовної освіти і її відповідність сучасним стандартам визначатиметься її спроможністю дати Українській державі громадян, які вільно володіють державною мовою, забезпечити їх високий інтелектуальний розвиток, виховання духовно-емоційної сфери, національно-патріотичне виховання засобами мови.

літературний мова вчитель словесник

Розділ 2. Мовлення вчителя як засіб педагогічної праці

Складовою педагогічної майстерності вчителя є його мовлення. Це інструмент професійної діяльності педагога, за допомогою якого можна розв'язати різні педагогічні завдання: зробити складну тему уроку цікавою, а процес її вивчення - привабливим; створити щиру атмосферу спілкування у класі, встановити контакт з учнями, досягти взаєморозуміння з ними; сформувати в учнів відчуття емоційної захищеності, вселити в них віру в себе.

Володінню мовленням як засобом професійної діяльності потрібно вчитися. Класичним прикладом цього є досвід А.С. Макаренка. Молодий педагог, відчувши свою безпорадність у спілкуванні з вихованцями, почав серйозно працювати над своїм голосом, дикцією, диханням. Відомі його висновки: "Я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити "Іди сюди" з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба" . Видатний педагог вважав, що вчитель повинен так говорити, щоб діти відчули в його словах волю, культуру, особистість.

Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості. Ця думка В.О. Сухо-млин-ського продовжує, розвиває висновки А.С. Макаренка. Сухомлинський розробив своєрідний кодекс мовлення вчителя. Він вважав, що слово вчителя не повинно бути брутальним, непристойним, фальшивим і нещирим. Особливо наголошував на своєрідній психотерапевтичній функції слова вчителя, вважаючи це обов'язковою умовою спілкування - діалогу між учителем і учнями. Вислови "душа дитини" і "слово вчителя" він ставив поряд .

Досвід вітчизняних педагогів, який став світовим надбанням, набуває ще більшої актуальності нині, коли ведуться пошуки шляхів гуманізації шкільної освіти і виховання. Його вивчення допоможе майбутньому педагогові у професійному становленні .

У чому полягає майстерність мовлення вчителя, що сприяє її формуванню, як організувати роботу із самовдосконалення професійної мовленнєвої підготовки?

2.1 Мовлення і комунікативна поведінка вчителя

Вислів "мовлення вчителя", як правило, використовують, коли говорять про усне мовлення (на відміну від письмового в педагогічній діяльності). Під усним мовленням розуміють як сам процес говоріння, так і результат цього процесу - усні вирази.

Мовлення вчителя - це мовлення, пристосоване для розв'язання специфічних завдань, що виникають у педагогічній діяльності, спілкуванні. Можна говорити про професійні особливості мовленнєвої діяльності педагога, а саме:а) ця діяльність спеціально організується вчителем, він керує нею залежно від умов педагогічного спілкування;б) кінцевим результатом її є досягнення гуманістично спрямованої мети, пов'язаної з вихованням учнів; в) добір мовних і мовленнєвих засобів здійснюється залежно від потреб, завдань взаємодії вчителя з учнями; їх ефективність прогнозується; г) мовленнєва діяльність педагога в реальній ситуації спілкування будується на відтворенні (рефлексії) стану, поведінки, реакції учнів, вона регулюється змістом зворотної інформації, яку отримує вчитель; д) мовлення вчителя є предметом його педагогічного аналізу й самоаналізу, постійного самовдосконалення.

Мовлення вчителя буває у двох різновидах - у монолозі (монологічне мовлення) і в діалозі (діалогічне мовлення). Форми цього мовлення різноманітні. Найпоширенішими формами монологічного мовлення вчителя є розповідь, шкільна лекція, коментар, пояснення (правил, законів, термінів тощо), розгорнуті оціночні судження (мотивація оцінки знань, поведінки, позаурочної діяльності школярів). Діалогічне мовлення вчителя широко представлене в різного роду бесідах з учнями, які будуються у формі запитань і відповідей.

Аналізуючи мовлення педагога, часто використовують вираз "комунікативна поведінка". В сучасній науковій літературі під комунікативною поведінкою розуміють не просто процес говоріння, повідомлення чогось, а таку організацію мовлення й відповідно до нього невербальної поведінки вчителя, яка впливає на створення емоційно-психологічної атмосфери педагогічного спілкування, на характер взаємин між учителем та учнями, на стиль їхньої діяльності.

Комунікативна поведінка вчителя оцінюється відповідно до того, що і як він говорить, які в нього жести, рухи, вираз обличчя, який підтекст мають його слова, на яку реакцію учнів розраховані. В реальних ситуаціях шкільного життя - на уроках, перервах, в післяурочній діяльності - мовленнєва сторона спілкування становить складну поліфонію реплік, розповідей, запитань, оціночних суджень, відповідей, зауважень, емоційних реакцій. Ця специфічна атмосфера - результат комунікативної поведінки вчителя і учнів. Щоразу вона неповторна і в цьому розумінні - миттєва. І слід знати, що в пам'яті учнів після зустрічі з учителем залишається не тільки пізнавальна інформація, яку він дав, а й та атмосфера, якою супроводжувалося їхнє спілкування. Учні несуть у собі настрій, враження від зустрічі з педагогом, пам'ять про його погляд, інтонацію, тональність мовлення, спосіб реагувати на поведінку його вихованців. Тому так важливо, плануючи зустріч із школярами, обміркувати не тільки зміст спілкування (про що я буду з ними говорити), а й особливості свого мовлення і комунікативної поведінки (як я буду говорити, які вербальні і невербальні засоби допоможуть мені бути виразним, переконливим, коректним, яку емоційну атмосферу спілкування я хотів би створити).

Педагогічна ефективність мовлення вчителя багато в чому залежить від рівня володіння мовою, вміння здійснювати правильний вибір мовних засобів. Педагогічна ефективність комунікативної поведінки вчителя передусім залежить від того, який стиль спілкування з учнями взагалі притаманний учителеві, які в нього установки на взаємодію з учнями, якою мірою він відчуває психологічні особливості ситуації мовлення. Так, можна помітити різницю в комунікативній поведінці між учителем-автократом і учителем-гуманістом, учителем, який байдуже ставиться до учнів і який зорієнтований на співробітництво з ними.

У вчителів, стиль спілкування яких з учнями будується на основі дружнього ставлення до них, комунікативна поведінка завжди спрямована на встановлення особистісного і пізнавального контакту, запобігання негативним реакціям або зняття їх, створення ситуації "ми" - ситуації спільних роздумів і переживань. Мовлення вчителя має особистісне забарвлення, воно інтонаційно виразне, щире і безпосереднє.

Комунікативна поведінка вчителів, орієнтованих на авторитарні засоби спілкування, як правило, створює в учнів психологічні і естетичні бар'єри у стосунках з педагогами. Мовлення таких учителів здебільшого невиразне, сухе, з інтонаціями байдужості або залякування.

Отже, рівень майстерності мовленнєвої діяльності вчителя визначається рівнем культури його мовлення і спрямуванням його комунікативної поведінки.

2.2 Функції мовлення вчителя у взаємодії з учнями

Вимоги до комунікативних якостей мовлення вчителя зумовлені насамперед функціями, які воно виконує в педагогічній діяльності. Головними серед них можна назвати такі: а) комунікативну - встановлення і регуляція взаємовідносин між учителем і учнями, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку учнів; б) психологічну - створення умов для забезпечення психологічної свободи учня, прояву індивідуальної своєрідності його особистості; зняття соціальних затисків, які заважають цьому; в) пізнавальну - забезпечення повноцінного сприймання навчальної інформації учнями, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань; г) організаційну - забезпечення раціональної організації навчально-практичної діяльності учнів. Прокоментуймо висновки щодо функцій мовлення вчителя .

Встановлення і регуляція взаємовідносин між учителем і учнями, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку учнів - це одна з провідних функцій мовлення педагога. Її мета - допомогти вчителеві налагодити взаємодію зі своїми вихованцями, побудувати виховання і навчання на засадах співробітництва і співтворчості. Саме характер суто людських стосунків, які формуються в системі відносин "учитель - учень", "учитель - учні", значною мірою зумовлює педагогічний успіх або невдачу. Мовлення вчителя і виконує роль регулятора цих відносин, виступає як засіб досягнення найвищого результату їхнього розвитку - взаєморозуміння між педагогом і його вихованцями.

Розв'язання яких педагогічних завдань можна забезпечити, правильно добираючи мовні засоби в ситуаціях взаємодії з учнями? Найважливіші для розвитку гуманістичних відносин між учителем і учнями: а) встановлення особистісного контакту з учнями, орієнтація їх на особистісне включення в комунікацію; б) створення ситуацій діалогу у спілкуванні вчителя з учнями; в) забезпечення активної позиції учнів у взаємодії з педагогом; г) створення атмосфери взаємоповаги, довіри.

Звернімося до шкільної практики. Є в ній на перший погляд малопомітна і наче незначна ситуація - зустріч учителя зі своїми вихованцями. Перші хвилини зустрічі - обмін поглядами, вітаннями, сприймання виразу обличчя, "дешифрування" почуттів, думок один одного, підсвідоме формування установки на подальше спілкування. Як бачимо, психологічна значущість цієї ситуації велика, і від того, як побудує вчитель свою комунікативну поведінку, які мовні засоби використає, значною мірою залежить характер його подальших стосунків із вихованцями. Вчителі вибирають у цих ситуаціях різні моделі мовлення. Одні вважають слово, посмішку, інтонацію, виразний погляд головними інструментами своєї діяльності, їхні звернення неформальні, варіативні для кожного випадку: "Здрастуйте, діти!", "Добрий день, мої друзі", "День добрий", "Доброго ранку всім, рада вас вітати!", "Здрастуйте, вітаю вас!" тощо. Арсенал мовних засобів, які використовуються для вітання іншими вчителями, більш стандартний і неширокий: офіційне, невиразне "Здрастуйте!" Аналіз зробіть самостійно: в яких випадках учитель створює умови для гуманістично орієнтованого спілкування з дітьми? З яким учителем ви хотіли б спілкуватися, чому? Яку роль виконує звернення вчителя в наведених ситуаціях?

Взагалі, як уже зазначалось, у взаємовідносинах учителя з учнями все має значення: і як учитель звертається до них, як ставить свої вимоги, робить зауваження, висловлює побажання; яке при цьому емоційне забарвлення його мовлення, якою інтонацією супроводжує він свої слова, який при цьому має вираз обличчя, погляд.

Особливості мовлення вчителя у взаємодії з учнями багато в чому залежать від його індивідуального стилю спілкування (це може бути спілкування-дистанція, спілкування-загравання, спілкування на ґрунті спільної творчої діяльності тощо) , характеру його соціальних установок у педагогічній комунікації (які очікування вчителя від спілкування з дітьми, чи приносить воно йому задоволення, чи втомлює). Зрозуміло, якщо для вчителя характерні авторитарний стиль спілкування і негативні соціальні установки, то від нього не можна чекати коректних зауважень, доброзичливих інтонацій у голосі. Демократизм взаємовідносин іншого вчителя зумовить і інший стиль мовлення, який продемонструє його повагу, довіру до учнів.

Приклади майстерного використання мовлення як регулятора спілкування можна знайти в досвіді А.С. Макаренка. Видатний педагог, як відомо, будував свої стосунки з вихованцями на основі принципу "Якомога більше вимоги до людини, але разом з тим і якомога більше поваги до неї" [24]. Залежно від конкретних умов він був серйозним і веселим, іронічним і обуреним, авторитарним і м'яким. У цьому діалектичність вияву його особистості, адекватність вияву його суто людських реакцій на поведінку вихованця. Але тон, характер його мовлення ніколи не принижували молоду людину.

Психологічна функція мовлення вчителя тісно пов'язана з функцією комунікативною, але має дещо інші завдання. Можна сказати, що ці завдання якоюсь мірою психотерапевтичного характеру - створення умов для забезпечення психологічної свободи, вияву індивідуальної своєрідності, зняття соціальних затисків, які заважають цьому.

Йдеться передусім про ситуації, коли виникає потреба психологічно захистити учня: підкреслити повагу до нього як особистості, піднести його авторитет, зняти страх перед можливою невдачею, заохотити зусилля для досягнення успіху. Мовлення вчителя в цих ситуаціях може бути тим інструментом, за допомогою якого знімається невпевненість учня в собі, ініціюються його активність, творчість, вселяється віра в можливості самореалізації, досягнення позитивних результатів у діяльності. Вибір мовленнєвих моделей учителем тут здійснюється не з позиції "ти повинен", "зобов'язаний", а з позиції "ти маєш право".

Наприклад, ситуація, коли учень відчуває невпевненість і навіть страх перед новим завданням, яке йому здається непосильним. Його позиція виражена в репліках: "Я не вмію...", "Я не знаю...", "В мене не вийде...". Мудрість педагога, його гуманістична позиція виявиться в його словах, звернених до учня: "Це завдання виконується просто, але якщо спочатку ти його не виконаєш, не біда - в цьому немає нічого страшного. Ми спробуємо разом знайти правильне рішення".

Мовленнєва інструментовка поведінки вчителя в подібних ситуаціях ненав'язливої підказки може бути і більш тонкою, наприклад: "Я вважаю, що зручніше було б зробити...", "Мені так хотілося, щоб ти не забув про...", "Я вважаю, що ось це нам вдасться розв'язати обов'язково". Вчитель пропонує допомогу учневі, але робить це м'яко, залишаючи простір для його ініціативи.

По-різному можуть поводити себе педагоги в ситуаціях, коли слід підкреслити повагу до учня, продемонструвати готовність говорити про його проблеми. Ознайомтеся з різними варіантами мовлення і зробіть висновки самі, який варіант досконаліший у педагогічному плані і чому: "Мені здається цікавим..." - "Тобі буде цікаво дізнатися..."; "Можливо, ти про це не чув..." - "Ти, мабуть, чув про..."; "Я вважаю..." - "Ти не вважаєш, що..."; "Зараз я тобі доведу, що..." - "Зараз ти зможеш переконатися в тому, що..." .

Наступна функція педагогічного мовлення - забезпечення повноцінною сприймання навчальної інформації учнями. Відомо, що є пряма залежність між комунікативними особливостями мовлення вчителя і характером пізнавальної діяльності учнів у процесі вивчення нового матеріалу. Мовлення вчителя може допомогти зробити цю діяльність активною, цікавою для школяра, а може утруднити сприймання, поставити учня в позицію пасивного спостерігача на уроці.

Про значущість цієї функції мовлення педагога свідчить такий цікавий факт. Матеріал, що його викладає вчитель, нерідко закріплюється надовго в пам'яті учнів саме завдяки особливостям його мовлення: зберігаються емоційне забарвлення голосу вчителя, його інтонації, ритміка, характер вимовляння окремих слів. Так, Д. Гранін, автор роману "Зубр" (про видатного вченого-педагога М. Тимофєєва-Ресовського), відзначає неабияку силу впливу його мовлення на учнів: те, про що він говорив, запам'ятовувалося назавжди, бо він наче забивав слова, як цвяхи. І навіть через кілька десятиліть його колишні учні відтворювали не тільки його лекції, а й окремі вислови, інтонацію, манеру говорити.

Цікаві спогади про викладачів дореволюційної київської гімназії № 1 залишив К. Паустовський. Він завдячував учителеві словесності Селіхановичу за те, що той зумів своїми розповідями викликати в уяві учнів наочні, яскраві картини з життя видатних письменників, допоміг відчути літературних героїв як конкретних людей з особливостями їхньої зовнішності, характеру.

Під час викладу нового матеріалу мовлення вчителя має відповідати низці педагогічних вимог, а саме: бути логічним, доступним, чітким, переконливим І річ тут не тільки в тому, щоб забезпечити активне сприйняття його учнями, Педагогічна доцільність мовлення вчителя на певному етапі уроку полягає в тому, щоб не тільки передати учням знання, а й сформувати в них емоційно-ціннісне ставлення до них, викликати потребу керуватися цими знаннями у своєму житті, зробити їх основою власних переконань. Розв'язати це завдання вчитель зможе лише тоді, коли він буде не просто інформувати, транслювати знання, а й впливати на свідомість, почуття учнів, спонукати їх до співроздумів і співпереживань під час сприйняття навчального матеріалу. Основним засобом діяльності вчителя при цьому є мовлення.

Чи завжди мовлення вчителя на уроці орієнтоване на формування емоційно-ціннісного ставлення учнів до знань? На жаль, у масовій шкільній практиці не завжди. Ми можемо спостерігати уроки, на яких мовлення вчителя перенасичене штампами, сухими фразами з підручника; воно не спрямоване на учнів, не звернене до їхнього розуму, серця, а в кращому випадку орієнтує на засвоєння мінімуму навчальної інформації. Знання учнів залишаються формальними. Невиразне мовлення вчителя, невідповідність його невербальної поведінки (міміки, пантоміміки, пози) змістові того, про що він говорить, не сприяють активізації навчального слухання учнів. У таких випадках кажуть, що вчитель не створив умов для того, щоб учні змогли осмислити знання як особисту цінність. Учитель не спонукав їх до роздумів над почутим, не збудив емоційних переживань, почуттів, які супроводжували б процес пізнання нового. Скажімо так - особистість учня, його мотиви навчання, орієнтації, інтелект, емоційно-вольова сфера не були включені повністю в процес сприйняття нових знань. Якусь нову інформацію учні отримали, але ці знання лишилися в їхній свідомості лише як сума абстрактних понять, не пов'язаних з їхнім реальним буттям, інтересами, хоча зазначимо, що формально вчитель свою функцію виконав, виклавши учням програмовий матеріал.

З функцією ефективного викладу знань тісно пов'язана і інша функція мовлення вчителя - забезпечення раціональної організації навчально-практичної діяльності учнів. Йдеться про роль мовлення вчителя у розв'язанні таких завдань уроку, як організація ефективного навчального слухання учнів, забезпечення оптимального темпу пізнавальної діяльності, творчого робочого самопочуття учнів на уроці.

На перший погляд ці завдання можуть здатися другорядними, але давайте поміркуємо. Певну частину часу на уроці учень слухає вчителя - його пояснення, розповідь, коментар. Сприймаючи на слух мовлення вчителя, учень мусить здійснити певну кількість операцій: конкретизувати звукову інформацію в наочні образи, співвіднести її з набутими знаннями, досвідом, осмислити, запам'ятати. Крім того, учень повинен стежити за логікою викладу вчителя, розвитком його думки. Отже, як бачимо, для учня слухання - непроста робота, і це має враховувати вчитель. Він мусить завжди продумувати не тільки зміст, логіку свого виступу, а й темп, ритм, виразність свого мовлення.