Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 947.7 +378.4 (09)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ

ХІХ СТ.

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

СТОЯН ТЕТЯНА АНДРІЇВНА

Київ - 1999

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Науковий керівник:

Даниленко Василь Михайлович, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України.

Офіційні опоненти:

Щербак Микола Григорович, доктор історичних наук, професор кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського університету імені Тараса Шевченка;

Лазанська Тамара Іванівна, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України ХІХ - початку ХХ ст. Інституту історії України НАН України.

Провідна організація - Донецький державний університет, кафедра історії України.

Захист відбудеться "22" листопада 1999 р. о 10-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 001. 20 у Київському університеті імені Тараса Шевченка (252033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий "20" жовтня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент О.І. Божко.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Перший розділ "Історіографія та джерельна база дослідження" присвячено аналізу літератури та джерел з теми дисертаційного дослідження.

Прагнучи показати стан вивчення університетської освіти в Україні в історіографії, зроблено спробу розглянути проблему у двох зрізах: горизонтальному та вертикальному. В горизонтальному - етапи розвитку історичної науки, а саме дореволюційної, радянської, сучасної української з урахуванням суспільно-політичної детермінованості, впливу ідеології на погляди дослідників даної проблеми. У вертикальному - тематику досліджень, методологічні та методичні підходи, критерії оцінок тих чи інших явищ в університетській освіті України. Такий підхід до історіографії проблеми надав можливість досліднику зіставити точки зору, проаналізувати ступінь її наукової розробки.

Дореволюційна історіографія вищої школи, зокрема університетської освіти, мала відчутний публіцистичний ухил і зазнала впливу офіційної великодержавної ідеології. Університетське питання належало до найбільш актуальних у культурному розвитку кінця ХІХ - початку ХХ століть. Саме це викликало появу великої кількості праць з різних проблем університетського життя Капнист П.А. Университетский вопрос // Вестник Европы. - 1903. - № 2; Кулаковский Ю.А. Гонорар в русских университетах. - К., 1897; Трубецкой Е.Н. К вопросу о причинах беспрестанно возникающих в наших университетах беспорядках. - СПб., 1902..

Серед історичних досліджень дореволюційного періоду, які приділяли увагу саме університетській освіті, можна назвати праці П.М. Мілюкова, О.О. Корнілова, К.Д. Кавеліна, П.Ф. Каптерова Милюков П.Н. Университеты в России //. Энциклопедический словарь (издатели: Брокгауз Ф.А., Ефрон Й.А.) - СПб., 1902. - Т.68. - С. 788-800; Корнилов А.А. Курс истории России ХІХ века. - М., 1918; Кавелин К.Д. Наука и университеты на Западе и у нас / Собр. Соч. - СПб., 1899. - Т. 3; Каптеров П.Ф. История русской педагогики. - СПб., 1910.. Зразком організації університетської освіти для цих авторів були західноєвропейські університети. Погляд на університетську освіту Російської імперії через призму західноєвропейської університетської освіти став досить популярним серед дореволюційних дослідників.

Окрім робіт, які лише фрагментарно висвітлювали університетську освіту в контексті історико-культурологічної проблематики, в дореволюційній історіографії доцільно виділити й праці, присвячені даній проблемі. Найбільшу увагу науковців привертали такі теми: університетська політика уряду, студентський рух, наукова діяльність університетів Рождественский С. В. Историческое обозрение деятельности Министерства народного просвещения. 1802-1902 гг. - СПб., 1902; Ферлюдин П. Исторический обзор мер по высшему образованию в России. Вып. 1: Академия наук и университеты. - Саратов, 1894; Георгиевский А. Краткий исторический очерк правительственных мер и предначертаний против студенческих беспорядков. - СПб., 1890. Фрометт Б.Р. Очерки по истории студенчества в России. - СПб., 1912; Фрометт Б.Р. Очерки по истории студенчества в России. - СПб., 1912; Сеченов И.М. Научная деятельность русских университетов по естествознанию за последние 25 лет // Вестник Европы. - 1883. - № 11; Модестов В.И. Русская наука за последние 25 лет// Русская мысль. - 1890. - № 9..

Цінний історіографічний доробок становлять історичні розвідки про діяльність окремих українських університетів. Це праці М.Ф. Владимирського-Буданова, Д.І. Багалія, В.П. Бузескула, М.Ф. Сумцова, А.І. Маркевича Владимирский-Буданов М.Ф. Пятидесятилетие университета св. Владимира: Речь произнесенная на юбилейном акте. - Киев, 1884; Багалей Д.И., Сумцов Н.Ф., Бузескул В.П. Краткий очерк Харьковского университета за первые 100 лет его существования (1805-1905). - Харьков, 1906; Маркевич А.И. Двадцатипятилетие императорского Новороссийского университета. - Одесса, 1890.. Вони були першою спробою наукового аналізу досвіду розвитку університетської освіти в Україні. Такі праці готувалися до ювілейних дат, що надавало їм офіціозності. Однак вони мали високий ступінь інформативності завдяки широкому залученню архівних джерел.

Треба зазначити, що в дореволюційній історіографії університетської освіти в Україні другої половини ХІХ ст. чітко простежується протиборство двох підходів - консервативного та ліберального. Проте, незалежно від ідеологічного спрямування, дореволюційна історіографія не має узагальнюючих праць з історії університетської освіти в Україні. Історична наука тих часів у розробці питань вищої освіти перебувала на стадії виявлення фактичного матеріалу та висвітлення окремих сюжетів з історії університетів.

Радянський період історії України позначився відходом від розробки принципових проблем, нерідко замовчуванням, а то й перекрученням фактів та наукових здобутків генерації українських вчених кінця ХІХ - початку ХХ ст. Панівним стало підкреслено нігілістичне ставлення до рівня університетської освіти в минулому. Література цього періоду суттєво відрізняється від дореволюційних робіт з історії університетів як методологічними підходами, так і принципами періодизації, структурою. Загальноісторичні праці радянських істориків в основному увагу приділяють радянському періоду університетської історії, тоді як історія дореволюційної університетської освіти подається зовсім обмежено, поверхово і однобоко.

До університетської тематики радянська історична наука звернулася не одразу. Праці з історії українських університетів з'явилися лише в 1940-50-ті роки Одесский государственный университет за 75 лет. - Одесса, 1940. - 196 с.; Харьковский государственный университет им. А.М. Горького за 150 лет. - Харьков, 1955; Історія Київського університету. 1834-1859. (До 125-річчя з дня заснування / Під ред. О.З. Жмудського. - К., 1959.. В основному, вони були спрямовані на відтворення історії революційного руху в університетському середовищі в Україні, в цілому в Російській імперії другої половини ХІХ ст.

Активніше проблеми історії університетів Російської імперії радянська історіографія почала розробляти наприкінці 1960-х - на початку 70-х років.

Із загальносоюзної історіографії проблеми особливої уваги заслуговують праці В.Р. Лєйкіної-Свірської, Р.Г. Еймонтової, Г.І. Щетініної, О.Є. Іванова, П.А. Зайончковського Лейкина-Свирская В.Р. Интеллигенция в России во второй половине ХІХ века. - М.,1971; Щетинина Г.И. Университеты в России и устав 1884 г. - М., 1976; Иванов А.Е. Высшая школа России в конце ХІХ - начале ХХ века. - М., 1991; Зайончковский П.А. Российское самодержавие в конце ХІХ века. - М., 1970., а також кілька колективних монографій останніх років Высшее образование в России: Очерк истории до 1917 года. - М., 1995; Российское образование: История и современность. - М., 1994; Российское самодержавие в конце ХІХ века. (Политическая реакция 80-х - начала 90-х гг.). - М., 1992.. Автори цих праць підкреслюють непересічне значення таких університетських проблем, як управління наукою, самоврядування, роль освіти в житті країни, тобто проблем, що були актуальні в ХІХ ст. і залишаться такими в майбутньому.

В українській історіографії 1960-80-х років історія університетської освіти в Україні другої половини ХІХ ст. представлена головним чином ювілейними виданнями, книгами та статтями, що висвітлюють окремі її сторони, періоди, епізоди Історія Одеського університету за 100 років. - К., 1968; Харьковский государственный университет. 1805-1980: Исторический очерк. - Харьков, 1980; Київський університет. 1834-1984. - К, 1984..

Загалом ця група літератури має велике фактологічне поле, але в кожному конкретному виданні в рамках одного університету чи окремої проблеми. Такі праці за своїм призначенням здебільшого уникали постановки загальних проблем у масштабах всієї України. В цілому позитивно оцінюючи історіографічний доробок українських істориків радянських часів, розуміючи об'єктивні складнощі їхнього історичного пошуку, не можна не бачити їх кон'юнктурно-методологічні коливання, а іноді й недостатню наукову глибину деяких розробок. Більшості з них притаманна описовість, не завжди визначені шляхи вирішення поставлених проблем.

У 1990-х роках в українській історіографії з'явилися праці, в яких автори, досліджуючи історію України ХІХ ст., прагнуть позбутися застарілих підходів до оцінки подій минулого, застосовують сучасні методи історичного дослідження. Серед таких праць, які безпосередньо чи опосередковано торкаються різних аспектів історії університетської освіти в Україні другої половини ХІХ ст., можна назвати монографічні та інші наукові розробки Н.А. Шип, Г.В. Касьянова, О.О. Тарасенко, В.О. Замлинського, В.А. Короткого, В.І. Ульяновського, І.Н. Войцехівської, А.С. Чайковського, М.Г. Щербака, Т.І. Лазанської Шип Н.А. Интеллигенция на Украине (ХІХ век). Историко-социологический очерк. - К., 1991; Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: соціально-політичний портрет. - К.,1993; Тарасенко О. Становлення та розвиток історичної освіти та науки у Київському університеті у 1834-1884 рр. - К., 1995; Замлинський В.О. З високою місією / Київський університет Тараса Шевченка. Сторінки історії і сьогодення. - К., 1994; Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. У 3-х томах /Упорядники В. Короткий, В. Ульяновський; Войцехівська І.Н. Академік В. Іконников: життєпис та бібліографія. - К., 1998; Чайковський А.С., Щербак М.Г. За законом і над законом: з історії адміністративних органів і поліцейської жандармської системи в Україні (ІХ - ХХ ст.). - К., 1996; Лазанська Т.И. Хроника рабочего движения на Украине (1861-1899 гг.). - К., 1991..

Історіографія проблеми університетської освіти в другій половині ХІХ ст. представлена також дисертаційними роботами. Як правило, і в них дослідження вищої освіти, зокрема університетської, обмежено вузькими хронологічними рамками відповідно до того чи іншого університетського статуту. Серед дисертацій, написаних на загальносоюзному матеріалі, слід назвати дисертаційні дослідження Г.І. Земніної, С.М. Хасанової, Р.Г. Еймонтової Земнина Г.И. Университетский вопрос 1870-1880 гг. и устав 1884 г.: Автореф. дис. канд. ист. наук // М., 1965; Хасанова С. И. Правительственная политика в области высшего образования и формирования интеллигенции России (60- годы ХІХ века): Автореф. дис. канд. ист. наук / Казань, 1982; Эймонтова Р.Г. Университетский вопрос в конце 50-х- начале 60-х годов ХІХ века и университетская реформа 1863 г.: Автореф. дис. канд. ист. наук / Киев, 1954.. В них можна знайти деякий фактичний матеріал по Україні та узагальнення процесів розвитку вищої освіти в ХІХ ст.

Безпосередньо до окремих аспектів історії університетської освіти в Україні визначеного періоду звернулись в своїх дисертаційних дослідженнях В.І. Астахов, І.С. Бережний, С.В. Симонов, О.Г. Кравченко, С.П. Стельмах, Є.П. Степанович, О.О. Тарасенко, Н.М. Левицька, В.М. Щербатюк Астахов В.И. Студенческое движение в Харьковском университете накануне и в период первой русской революции (1895-1907 гг.): Дис. канд. ист. наук. - Харьков, 1953. - 306 с.; Кравченко О.Г. Роль Киевского университета в развитии просвещения в Киевском учебном округе (Киевская, Волынская, Подольская, Черниговская губернии) в 60-х годах ХІХ ст.: Дис. канд. ист. наук / Киев 1954. - 276 с.; Стельмах С. П. Политика самодержавия в области народного образования на Украине в 60-90-х годах ХІХ в.: Автореф. дис. канд. ист. наук / Киев, 1991; Степанович Є.П. Становление и развитие высшего специального образования на Украине во второй половине ХІХ - начале ХХ веков: Автореф. дис. канд. ист. наук / Киев, 1984; Тарасенко О.О. Становлення та розвиток історичної науки і освіти в Київському університеті у 1834-1884 рр.: Автореф. дис. канд. іст. наук / К., 1995; Левицька Н.М. Студентсво України в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.: Автореф. дис. канд. і ст. наук / К., 1998; Щербатюк В.М. "Университетские известия" (1861-1919) та їх роль у розгортанні наукових досліджень у галузі історії в Київському університеті: Автореф. канд. іст. наук / К., 1998..

У більшості з них розглядаються проблеми студентського руху в різних регіонах України здебільшого на зламі століть. Вони досить фактологічно насичені, але тематично обмежені, заідеологізовані. Виняток становить кандидатська дисертація, захищена в 1998 р. Н.М. Левицькою "Студентство України в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.", в якій автор на основі новітніх наукових досягнень у галузі соціального пізнання з'ясовує роль і місце студентського руху в громадсько-політичному житті українського суспільства зазначеного періоду.

Таким чином, огляд історіографії теми свідчить про певний інтерес дослідників до питань університетської освіти в Україні. Розпочалася робота по вивченню вузівської інтелігенції як окремої соціальної групи. Але соціокультурний феномен університетської освіти, викладацький склад та студентство університетів України ще не вивчені всебічно, ще не були темою узагальнюючого дослідження. Недостатньо також опрацьована історія університетської науки, праці найвидатніших українських вчених розпорошені в багатьох виданнях. Майже зовсім поза увагою дослідників залишилися принципові моменти освітньої діяльності університетів України, їх національні особливості.

Джерельну базу складають різноманітні за змістом і характером опублікованими та неопублікованими документами та матеріалами, котрі включають збірники документів та матеріалів, довідкову та статистичну літературу, матеріали архівів, мемуари, щоденники, періодичні видання. Основою джерельної бази є матеріали державних архівів України та Росії: Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, Державних архівів м. Києва, Київської області; Державного архіву Російської Федерації; Російського Державного архіву стародавніх актів; Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського; відділу рукописів Російської державної бібліотеки у м. Москві. Всього опрацьовано 44 архівні фонди (34 в архівах України та 10 - в архівах Росії), в результаті чого до наукового обігу введено ряд нових документів різних аспектів університетської освіти в Україні другої половини ХІХ ст.

Важливе значення для історичної реконструкції і загальної картини розвитку університетської освіти мають надзвичайно інформативні фонди Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. Насамперед це документи і матеріали фонду Управління Київським учбовим округом (Ф. 707), який містить циркуляри та копії циркулярів Міністерства народної освіти (МНП) та попечителів Київського учбового округу, огляди викладання в Київському університеті, річні звіти про стан навчальних закладів, відомості з різних питань університетського життя, що надсилалися до департаменту освіти учбового округу, донесення попечителів учбового округу в МНП. Вони допомогли з'ясувати механізм проведення урядової політики в сфері університетської освіти в Україні, практичні заходи місцевої адміністрації, деякі аспекти створення та діяльності університетів України. Цінними для дослідження виявилися донесення попечителів учбового округу в Міністерство народної освіти з різних проблем університетського життя, актуальних у той чи інший період. У багатьох випадках можна простежити процес вирішення означених проблем від постановки питання, через його проходження по офіційних інстанціях різного рівня, до остаточного позитивного чи негативного результату.

За змістом документів та матеріалів дуже близький до фонду 707 фонд Канцелярії попечителя Харківського учбового округу (Ф. 2162).

Документальні свідчення про організацію різних акцій з метою допомоги злиденним студентам, про особливе занепокоєння владних структур можливістю розповсюдження "українофільської" пропаганди професорами та студентами можна знайти в фондах Канцелярії Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора (Ф. 442), Київського губернського жандармського управління (Ф. 274), Київського охоронного відділення (Ф. 275), Харківського охоронного відділення (Ф.304) та жандармського управління (Ф. 336), Одеського жандармського управління (Ф. 385) та охоронного відділення (Ф. 386).

Окрему групу становлять особисті фонди професорів Київського та Харківського університетів, основою яких є біографічні матеріали про службову та громадську діяльність, листування, непубліковані конспекти лекцій та наукові дослідження. З 17 опрацьованих особистих фондів особливо корисними для дослідження виявилися особисті фонди В.С. Іконникова (Ф. 849), Д.І. Каченовського (Ф. 2032), Д.І. Багалія (Ф. 2020).

Важливим джерелом вивчення історії університетської освіти в Україні став фонд Київського університету (Ф. 16) Державного архіву м. Києва, який нараховує 72003 одиниці зберігання, певна кількість яких відноситься також до історії Харківського та Новоросійського університетів. Він містить щорічні звіти університету, кожного факультету, протоколи та журнали засідань рад університету, факультетських рад, протоколи засідань деканатів, кафедр, протоколи іспитів та відомості про успішність студентів, програми курсів лекцій, огляди, плани викладання по факультетах, розклади лекцій, звіти про проведення практичних занять, кандидатські, магістерські дисертації, реферати, конкурсні твори студентів, відомості про контингент студентів, слухачів, склад професорсько-викладацького корпусу.

Стан наукової та викладацької роботи університету, його особовий склад, заміщення кафедр, діяльність наукових товариств, участь вчених університету в роботі міжнародних наукових конгресів, роль університету в організації публічних лекцій, екскурсій - найповніше відображено в щорічних університетських звітах. Хоча, слід відмітити, що не за всі роки вони рівнозначно змістовні, а за деякі - навіть відсутні.

Досить змістовними для вивчення станового походження, матеріального становища, освітнього та наукового рівня, віку, національної приналежності штатних викладачів університету виявилися послужні списки. Надзвичайно складним є аналіз національного складу у зв'язку з відсутністю в офіційних документах того часу безпосереднього визначення національної приналежності.

Значна кількість документів, що мають безпосереднє відношення до проблеми дослідження, зберігаються у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Вивчення загально - історичного фонду (Ф. І), фонду листування (Ф. ІІІ), фонду Київського університету св. Володимира (Ф. VІІІ), особистих фондів професорів університету дає можливість простежити процес змін у змісті та організації навчального процесу, наукових пріоритетів, у ставленні професорсько-викладацького складу університету до політики уряду в реформуванні системи університетської освіти.

Безсумнівну цінність для дослідників становлять фонди Державного архіву Російської Федерації у м. Москві, особливо фонди Романових: фонд 678 - імператора Олександра П, фонд 677 - імператора Олександра Ш, фонд 601 - імператора Миколи П. Фонди містять доповіді міністрів народної освіти про діяльність усіх типів навчальних закладів - від народних шкіл до університетів. Вони дають змогу прослідкувати політику уряду щодо університетів.

Предметними для дослідження виявилися фонди Міністерства юстиції (Ф.124), Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ (Ф. 102), ІІІ відділу Канцелярії імператора (Ф.109), Верховної розпорядчої комісії з охорони державного порядку та громадського спокою (Ф.94), особливо розділи "Студентський рух", "Національний рух". Вони містять колекцію нелегальних видань, що надходили до поліцейських установ та судових органів, донесення про студентські заворушення, діяльність студентських організацій, участь їх у національному русі.

Значний історичний матеріал з теми дослідження зосереджений у Відділі рукописів Російської державної бібліотеки у м. Москві. Нами були опрацьовані особисті фонди міністрів освіти другої половини ХІХ ст. О.В. Головіна, І.Д. Делянова, Д.А. Толстого (Ф. 120, 169, 262), які містять листування попечителів трьох українських учбових округів, ректорів університетів України.

Важливою складовою джерельної бази дисертації є опубліковані документи. Передусім це університетські статути 1863 та 1884 рр., постанови й розпорядження по Міністерству народної освіти, щорічні звіти університетів Полное собрание законов Российской империи. - СПб, 1881-1912. - Т. 23; Сборник постановлений по Министерству народного просвещения. - СПб., 1864-1905. - Т. 1-7; Сравнительная таблица уставов университетов,- СПб., 1901; Отчет попечителя Киевского учебного округа о состоянии учебных заведений округа за 1892г. -Киев, 1893; Отчет о состоянии и деятельности императорского Новороссийского университета в 1884-1885 году. - Одесса, 1885..

Додатковим джерелом оцінки перспектив розвитку університетської освіти в Україні в другій половині ХIХ ст. виявилися матеріали комісій і нарад з питань розробки проектів Статутів університетів. Вони допомогли з'ясувати суть розходжень щодо університетських проблем в правлячих і професорських колах Труды совещания профессоров по университетской реформе, образованного при Министерстве народного просвещения. - СПб., 1906..

Цінну інформацію містять документальні ювілейні видання, присвячені історії Київського, Харківського, Новоросійського університетів. Вони допомагають з'ясувати місце і роль українських університетів в розвитку системи народної освіти в учбових округах, внутрішнього життя та діяльності самих університетів Киевский университет. Документы и материалы. - Киев, 1984; З іменем святого Володимира. Київський університет у документах, матеріалах та спогадах: У 2-х кн. - К., 1994; Харьковский университет. 1805-1980: Исторический очерк. - Харьков,1980; История Одесского университета за 100 лет. - Киев, 1968.^.

Окремою групою джерел є епістолярна спадщина. Автобіографії, щоденники, спогади, нотатки діячів народної освіти України і Росії розкривають особисту інтерпретацію подій і явищ і дають нам можливість відтворити життєвий процес тієї історичної епохи Грушевський М.С Щоденник (1888-1894 рр.) - К.,1997.Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874-1885): у 2-х т. - К., 1994; Грушевський М.С. Автобіографія, 1926 // Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. - К., 1992; Забытые факты доброй университетской жизни. Бывший студент и профессор А.С. Кремнянский. - Харьков 1905; Профессор Дмитрий Иванович Багалей. К тридцатилетней годовщине его учебно-педагогической деятельности (1880-1910). - Харьков, 1912..

Картину ставлення українського суспільства до політики самодержавства з питань освіти в Україні відтворює періодична преса тих часів. Найбільш змістовними з точки зору дослідження виявилися "Журнал Министерства народного просвещения", "Университетские известия" (видання імператорського університету св. Володимира), "Записки императорского Харьковского университета", "Записки императорского Новороссийского университета".

Отже, джерельна база, що зберіглася до наших часів, цілком достатня для того, щоб дати узагальнюючу характеристику розвитку університетської освіти в підросійській Україні в Х 1Х ст.

У другому розділі "Університети України в культурно-освітній політиці царизму" розглядається роль університетів в розвитку науки і освіти, визначаються їхні функції, виходячи з основних напрямів внутрішньої політики російського самодержавства. Основними завданнями університетів були розвиток науки, підготовка кадрів вищої кваліфікації, лояльних до уряду, організація народної освіти в межах свого навчального округу. Специфічною функцією українських університетів було запровадження політики самодержавства щодо зміцнення підвалин Російської імперії на її південних та південно-західних територіях, русифікації українських земель під гаслом оборони слов'янства і православ'я від впливу католицизму.

Розвиток системи університетської освіти в Україні аналізується у розділі відповідно до тих історичних реалій, якими відзначалася друга половина ХІХ ст. Доводиться, що, побоюючись сепаратистських настроїв підкорених народів, царизм узяв курс на поступове злиття національних окраїн в єдину державу шляхом денаціоналізації і насильницької русифікації цих народів. Щодо українців політика імперського уряду ґрунтувалася на фальшивих теоріях про тотожність українського народу з російським і, отже, необхідності остаточної асиміляції українців, позбавлення їх пам'яті про власне історичне минуле. Ці завдання розглядались як складові внутрішньої політики царського уряду. Остання становила систему політичних заходів, спрямованих на збереження існуючої системи, що забезпечувала інтереси панівних верств населення. Знаряддям проведення такого курсу була й освіта, що мала виховувати майбутніх громадян у дусі поваги й любові до престолу.

Вивчення архівних джерел і літератури свідчить, що відносно України царський уряд вбачав в освіті основне знаряддя русифікації краю. Особлива роль відводилась університетській освіті.

У розділі коротко подається історія українських університетів у контексті із загальними процесами розвитку імперської системи освіти загалом і університетської зокрема. Підкреслюється відносна "молодість" українських університетів порівняно з університетами Західної Європи. Проте це не завадило їм за короткий історичний проміжок часу стати відомими.

Проаналізовано основні напрями державного управління України: керівництво за допомогою єдиних статутів, які затверджував імператор; надання коштів з державного бюджету при регламентації їх використання; державний і поліцейський контроль за життям та діяльністю студентства і професорсько-викладацького складу.

Аналіз університетських статутів (1863 та 1884 рр.) дав можливість виявити тенденції та динаміку розвитку системи університетської освіти в Російській імперії в цілому і в Україні, зокрема. Зроблено висновок, що саме статути виконували функцію основних важелів державно-урядового керівництва університетською освітою та вихованням студентської молоді.

Простежується боротьба двох тенденцій в історії університетів. Одна з них пов'язана з певною автономією університетів, інша - з підпорядкованістю державі. Автор дійшла висновку, що навіть тоді, коли верх в університетській освіті брала демократична тенденція (статут 1863 р.), уряд зовсім не мав на меті хоча б деяких зрушень щодо надання університетам України рис національної освіти.

Далі розглядаються етапи наступу царизму на українську культуру, позбавлення української інтелігенції навіть надії на національну освіту, звинувачення її в прагненні до сепаратизму, політичного відокремлення Малоросії від Російської імперії. Саме наука й освіта були звинувачені у розповсюдженні в суспільстві згубних для самодержавства ідей.

Іншим важелем управління університетами з боку держави, який було досліджено у розділі, була система ієрархічного устрою. Університет, як державна установа, належав до загальної чиновницької ієрархії. Професорам і викладачам надавались чини. Тобто професор, доцент і навіть студент, як майбутній державний чиновник, входили в систему "чин - стан - гроші", були часткою державної бюрократичної системи.

Ефективним для самодержавства засобом керівництва університетами, як показало дослідження, виявилась організаційна структура освіти - вертикаль бюрократичного правління: від монаршого протегування до державного наглядача - інспектора університету. Бюрократична опіка над університетами була настільки щільною, що ректор і університетська Рада без дозволу попечителя не мали права змінити навіть розклад занять.

Під безпосереднім і постійним контролем царського самодержавства перебувало і фінансування українських університетів. Урядові кола розуміли життєву важливість підвищення загального рівня освіти громадян, навіть пов'язували цю проблему з державною безпекою. Близько 80 % усіх коштів на розвиток університетів надходило від держави. Проте ці суми аж ніяк не задовольняли всіх університетських потреб. Така ситуація була характерною не тільки для університетів, а й для всіх ланок народної освіти. Частка державного фінансування освіти не перевищувала 2 % двохмільярдного бюджету імперії.

Помітним фінансовим джерелом були приватні пожертвування. Пересічно вони становили від 4 % до 7 %, а в деякі роки навіть 10 % (у 1880 р. - 13 %). Меценатський рух на користь освіти був благородним явищем у житті українського суспільства другої половини ХІХ ст. Він дістав високу оцінку сучасників і є повчальним уроком для нащадків.

Узагальнюючим висновком розділу є твердження, що в цілому стан університетської освіти в Україні другої половини ХІХ ст. визначався політикою царської Росії, спрямованою на використання культурно-історичного, соціально-економічного потенціалу України та на реалізацію політико-ідеологічних цілей у провінції з неросійським населенням. Це була політика русифікації, створення висококваліфікованих кадрів, лояльних до уряду, активних провідників у життя традицій Російської імперії.

У третьому розділі "Науково-педагогічні кадри університетів" визначається місце професорсько-викладацького складу університетів України у розвитку науки і підготовці кваліфікованих спеціалістів - вчителів, лікарів, юристів, державних чиновників; аналізується його соціальне, матеріальне становище, ставлення до влади, досліджуються вимоги до науково-педагогічних кадрів, які диктував час.

Дослідження показало, що професорсько-викладацький склад українських університетів в цілому являв собою кваліфікований як у науковому, так і в педагогічному відношенні загал і не поступався колегам з престижних, з багатовіковими традиціями університетів західноєвропейських країн. Критеріями його підбору й оцінки були наявність наукових праць, докторських та магістерських дисертацій, педагогічні здібності. університетська освіта україна

Процес становлення професорсько-викладацького корпусу Харківського, Київського, Новоросійського університетів відбувався з великими складнощами. В розділі досліджуються шляхи розв'язання кадрової проблеми і зроблено висновок, що основним джерелом поповнення університетів спеціалістами став інститут професорських стипендіатів, ад'юнктура (аспірантура).

Зміст та ідеологічне спрямування викладання перебували під постійним адміністративним контролем. Професорсько-викладацький склад університетів України не був вільним у викладанні змісту свого курсу. Від нього вимагалось "повного, вірного і з добрими намірами викладання свого предмету", виховання студентів в дусі релігійно-монархічної моралі, формування відданих самодержавству державних чиновників. Конспекти своїх курсів викладачі зобов'язані були представляти попечителю навчального округу на рецензію. Програми та навчальні плани складалися в Міністерстві народної освіти, і Рада університету не мала права вносити до них будь-які зміни. Тому з цим студенти вивчали чимало непотрібних курсів, а в викладанні спостерігався відрив теорії від практики.

Однак, як показало дослідження, професорські колегії не були байдужі до результатів своєї праці і, залучаючи студентів до знань, шукали найкращі форми навчання. Розгорнулась дискусія на тему "Свобода пошуку знань чи примусове навчання". Ця проблема віддзеркалювалась у співвідношенні обсягу лекцій і практичних занять. Переважною формою залишалась лекція. Кількість практичних занять суттєво відставала від кількості лекційних годин. Співвідношення було 1:3 на користь лекцій.

Важливою залишалась проблема матеріальної еквівалентності праці науково-педагогічних кадрів. Друга половина ХІХ ст. для викладацького складу українських університетів позначилася невирішеністю проблеми оплати праці. Відносно високими оклади були лише у професури. Ординарний професор отримував 3000 крб., екстраординарний професор - 2000 крб., доцент - 1200 крб., лектор іноземних мов - 1000 крб. на рік. В українському суспільстві тривала дискусія про винагороду педагогічної праці - праці особливої, яка давала найвищу користь державі. Автори думки про особливу цінність інтелектуальної праці пропонували збільшити оклади викладачам університетів принаймні вдвічі.

Аналіз значного архівного матеріалу та епістолярної літератури дав можливість визначити і політичний портрет професорсько-викладацького складу українських університетів. Його характерною рисою була індиферентність значної частини професорів до політичних подій, вражаюча покірність існуючим порядкам. Хоча, безперечно, це твердження не можна віднести до всього науково-педагогічного загалу університетів підросійської України. Серед українських професорів були й такі, що виступали проти самодержавства, поділяли ідеологію соціал-демократичного і національного рухів, підтримували ідею перебудови суспільства. Та переважала "смиренність". Одною з причин покори та байдужості певної частини професорсько-викладацького корпусу українських університетів був постійний державний нагляд за їхніми політичними переконаннями та повна залежність кар'єри від політичної благонадійності. Урядові кола проводили послідовну політику ідейного підкорення професури університетів курсу зміцнення самодержавства і боротьби з опозиційними силами. Однак опозиція державному курсу сформувалася в самому професорсько-викладацькому корпусі, ідейне життя якого було позначене постійним протиборством ліберального і консервативного. Такий розподіл політичних сил намітився ще в 1840-50-х роках і утвердився в 1860-80-х.. Двоїстість суспільного становища професорсько-викладацького складу стала причиною його ідейного розколу на ліберальну більшість з переважно конституційно-монархічною платформою і консервативну меншість, яка вбачала в російському самодержавстві надійну гарантію своїх станових прав і привілеїв. З другої половини ХІХ ст. ліберальні професори університетів України стали неодмінним опонентом урядового курсу в галузі вищої освіти.

У четвертому розділі "Студентська молодь університетів України" розглядається станова структура, чисельність, національно-віросповідальна приналежність, правове та матеріальне становище студентства, його ставлення до навчання, суспільно-політична діяльність.

Склад студентства університетів України російський уряд регулював, виходячи з свого "стратегічного задуму" зберегти панівне становище дворянства у вищій школі. Для цього вживалися усі можливі засоби. Проте процес демократизації університетської освіти став об'єктивним явищем і відбувався в Україні досить інтенсивно, перевищуючи за темпами навіть середні показники по Росії. В останній чверті ХІХ ст. склад студентів університетів України став переважно різночинним. У трьох українських університетах в 1855-1878 рр. частка вихідців з дворянства зменшилась з 65,3 % до 39,4 %. На кінець століття ця тенденція значно посилилась.

Потреби економічного розвитку і зростаючий авторитет університетської освіти спричинили швидке зростання чисельності студентства в університетах України. Кількість студентів Київського університету протягом другої половини ХІХ ст. зросла в сім разів, Харківського - втричі.

Царське самодержавство через Міністерство народної освіти здійснювало постійний контроль за складом студентства університетів України. Діяла система соціально-охоронного регулювання. Провідним критерієм був віросповідально-національний аспект. Вища школа в Україні, як і в інших регіонах Російської імперії, була російською за мовою викладання і призначалася насамперед для молоді православного віросповідання, елітних прошарків суспільства. Тим самим уряд намагався, з одного боку, усунути можливість студентських політичних виступів на національному ґрунті, з іншого, стримати розвиток національної самосвідомості народів імперії заради збереження її цілісності. Точно визначити національну структуру студентів університетів України другої половини ХІХ ст. неможливо за браком відповідних статистичних даних. Але можна твердити про абсолютну перевагу в студентському контингенті осіб православного віросповідання. В Київському університеті студенти православної віри складали 65,9 %, Харківському - 86,6 %, Новоросійському - 82,1 %. Основним об'єктом великодержавно-націоналістичного регулювання була єврейська частина студентства.

Студентство українських університетів було найбільш активною і найдемократичнішою частиною суспільства. Для царського режиму - це був об'єкт перманентного неспокою і антиурядових акцій. Уряд суворо регламентував навчання і життя студентства, обмежував його політичні права, встановив тотальний адміністративний і поліцейський нагляд. Протягом другої половини ХІХ ст. права студентів постійно урізалися. В розділі розглядаються особливості цього процесу.

Все це спонукало студентів до масових виступів спочатку під гаслами автономії університетів, а згодом - під гаслами недовіри існуючому режиму.

В урядових колах шукали причин студентських заворушень і навіть обмірковували "мирні" засоби вгамування бунтівливої молоді. В дисертації розглядаються різні погляди щодо вирішення студентського питання. Проте основними засобами виявилися репресивні. Влада вдавалася до арештів у карцері на чотири тижні чи навіть до заслання до Сибіру, закриття університетів, виключення з навчальних закладів, відправки призвідників у солдати. Але такі заходи мали зворотні від очікуваних результати - до лав студентів-бунтівників ставали нові групи прибічників.

Однією з причин студентських виступів було злиденне матеріальне становище значної частини студентства українських університетів. Тільки деяка частина студентів була забезпечена державними стипендіями і грошовою допомогою, іншими пільгами, які уряд здебільшого розцінював як нагороду за благонадійність. Хоча основне фінансове навантаження щодо забезпечення життєдіяльності університетів несла, безперечно, держава. В Харківському і Новоросійському університетах тільки 30-35 % студентів повністю сплачували за навчання. Решту, 70 % витрат, брала на себе держава. Надійним засобом здійснення політики становості освіти була висока плата за навчання. Але цей базовий принцип політики самодержавства щодо університетської освіти завдавав шкоди як інтересам держави в цілому, так і розвитку освіти зокрема. Згодом це почали розуміти навіть керівні чиновники Російської імперії.

При всіх трьох університетах підросійської України існували спеціальні товариства допомоги студентам. Досить ефективною формою взаємної підтримки виявилися "земляцтва". В розділі дається характеристика цих об'єднань студентів, наводяться конкретні приклади їх діяльності, аналізується ставлення до них прогресивної професури, з одного боку, та уряду і місцевої адміністрації, з іншого. Навіть у таких гуманних, далеких від політики організаціях, як "земляцтва", вбачали загрозу державі, вважали їх "готовими таємними організаціями" і вимагали розпуску.

Отже, вища школа і передусім університети, призначалися найперше для матеріально забезпеченої, лояльної до уряду молоді України. Уряд і місцева адміністрація неослабний контроль за світоглядом студентів ставили вище за їх матеріальний добробут. Байдужість самодержавства до злиднів студентства була формою великої політики: з її допомогою здійснювалося охоронне (через високу плату за навчання) регулювання складу студентів університетів України.

ВИСНОВКИ

В результаті дослідження автор дійшла до ряду висновків, основні з яких виносяться на захист:

У другій половині ХІХ ст. університетська освіта України набула якісно нового стану, університети перетворились у провідні освітні і наукові центри Російської імперії, сприяючи поширенню знань серед населення. За результативністю наукових відкриттів, науково-методичним рівнем викладацького складу, кількістю студентів, авторитетністю в очах світової громадськості вони увійшли до ряду провідних.

Університети України належали до єдиної культурно-освітньої системи Російської імперії і мали виконувати, за задумом царського уряду, крім освітньо-наукових функцій, особливу роль русифікації українських земель під гаслом оборони слов'янства і православ'я від католицизму. Основними напрямами державного керівництва університетами стали: керівництво за допомогою єдиних статутів, включення професорсько-викладацького та студентського контингенту до загальної системи чиновницької ієрархії, надання коштів з державного бюджету при регламентації їх використання, державний і поліцейський контроль за життям та діяльністю студентства і професорів.

Університетські статути виконували функцію основних важелів державно-урядового керівництва університетською освітою в Україні. Їх спрямованість коливалась від помірковано-ліберальної (1863 р.) до вкрай реакційної (1884 р.). Але навіть тоді, коли верх в університетській освіті брала демократична тенденція, уряд не передбачав навіть мінімальних змін щодо надання українській освіті рис національної.

Особливо складним виявився для університетів підросійської України процес формування їх професорсько-викладацького корпусу. Але наприкінці досліджуваного періоду кадрова проблема була вирішена. Основною формою підготовки кадрів став інститут професорських стипендіатів (аспірантура).