Теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді Галичини (друга половина ХІХ ст.–1939 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський державний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

13.00.01 - Загальна педагогіка та історія педагогіки

Теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді Галичини (друга половина ХІХ ст.-1939 р.)

Чепіль Марія Миронівна

Харків 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України, м. Івано-Франківськ

Науковий консультант: доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України Ступарик Богдан Михайлович, Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України, м. Івано-Франківськ, завідувач кафедри історії педагогіки

Офіційні опоненти: - доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Євтух Микола Борисович, Президія АПН України, м. Київ, академік-секретар відділення педагогіки і психології вищої школи

- доктор педагогічних наук, професор Вихрущ Анатолій Володимирович, Тернопільський експериментальний інститут педагогічної освіти, ректор

- доктор педагогічних наук, професор Зайченко Іван Васильович, Чернігівський державний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри педагогіки, психології і методики викладання математики

Провідна установа: Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, Міністерство освіти і науки України, м. Тернопіль.

Захист відбудеться 31.01.2002 року о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 у Харківському державному педагогічному університеті імені Г.С.Сковороди за адресою: 61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2..

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди (61168, м. Харків, вул. Блюхера, 2).

Автореферат розісланий 29.12.2001 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Золотухіна С.Т.

1. Загальна характеристика роботи

національна свідомість освітній галичина

Актуальність та доцільність дослідження. В умовах ренесансу української державності формування національної свідомості набуває нового змісту в контексті української перспективи. З одного боку, молода держава повинна створити всі умови для виховання свідомих громадян, з іншого - духовно й матеріально багату Українську державу збудують лише її патріоти, об'єднані національною ідеєю - ідеєю незалежності й державності.

Зміцнення і утвердження Української держави потребує вирішення надзвичайно важливого і невідкладного завдання - виховання свідомого громадянина й патріота рідної землі. У контексті творення національної системи освіти особливого значення набуває науково обґрунтоване розв'язання виховних завдань, а саме: формування особистості українця, його ментальності та національної свідомості. Важливим джерелом у вирішенні виховних завдань можуть стати теоретичні надбання та досвід педагогів і просвітніх діячів Галичини другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст., оскільки саме тут в означений період вдалося розробити теоретико-методологічні засади формування національної свідомості дітей та молоді і втілити основні їх положення у практику. Повернення в науковий обіг незаслужено забутої спадщини діячів української науки, освіти і культури, усвідомлення історико-культурної тяглості буття українського народу в нових культурно-історичних і політичних реаліях сприятиме піднесенню національної свідомості, створенню нової системи духовних цінностей.

Важливі аспекти національного виховання та формування національної свідомості й самосвідомості висвітлено у працях сучасних педагогів: В. Бондара, М. Євтуха, І. Підласого, Ю. Руденка, О. Савченко, Б. Ступарика, О. Сухомлинської, Г. Філіпчука та ін. Теоретичні засади формування національної самосвідомості обґрунтовують А. Алексюк, І. Бех, А. Бойко, В. Майборода, І. Мартинюк, О. Нікуленко та ін. Окремі психолого-педагогічні й методичні аспекти формування національної свідомості дітей і молоді розкрито у дисертаційних дослідженнях Г. Гуменюк, У. Нетаврованої, В.Каюкова, Г. Кловак, О. Ярмоленко та ін.

У контексті нашого дослідження важливе значення мають історико-педагогічні праці Т. Завгородньої, І. Курляк, Б. Мітюрова, М. Стельмаховича, в яких розкривається політика австро-угорської і польської влади у Галичині щодо проблем національного виховання українських дітей. Окремі аспекти формування національної свідомості української молоді розкрито у дослідженнях О.Вишневського, Д. Герцюка, С. Лаби, З. Нагачевської, Н. Сабат.

Найголовніші аспекти формування національної свідомості та самосвідомості передусім пов'язані із світоглядними орієнтаціями людей. Останні, як свідчать дослідження, є суперечливими, невизначеними, стереотипними, але звичними уявленнями про те, які цінності, ідеали є найважливішими у житті людини, суспільства. В Україні, на жаль, такі поняття, як “етнос”, “нація”, “національна свідомість, “національна самосвідомість”, з багатьох причин є надзвичайно суперечливими. З огляду на це, питання національної свідомості та самосвідомості громадян України відзначається виключною гостротою, актуальністю.

Однак глибокий аналіз літератури дозволяє стверджувати, що до цього часу не здійснено комплексного дослідження розвитку теорії і практики формування національної свідомості дітей та молоді в історико-педагогічній думці Галичини. Об'єктивно обставини склалися таким чином, що й досі немає спеціальних монографічних досліджень, які б висвітлювали теоретичні та практичні аспекти формування національної свідомості дітей і молоді Галичини протягом другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. Недостатня дослідженість та актуальність означеної проблеми спонукала нас до вибору теми “Теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді Галичини (друга половина ХІХ ст. - 1939 р.)”.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до тематичного плану наукових досліджень Прикарпатського університету імені Василя Стефаника і є складовою дослідницької проблеми “Історія освіти і виховання в Галичині” (протокол № 5 від 30 грудня 1998 р.).

Об'єкт дослідження - процес розвитку освіти і педагогічної думки на західноукраїнських землях у ХІХ - ХХ ст.

Предмет дослідження - теорія і практика формування національної свідомості дітей та молоді Галичини (друга половина ХІХ ст. - 1939 р.).

Мета дослідження - вивчити та узагальнити теоретичні надбання і практичний досвід формування національної свідомості дітей та молоді краю у досліджуваний період.

Концепція дослідження. Дослідження ґрунтується на положенні про те, що у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. в Галичині склались сприятливі суспільно-політичні та національно-освітні передумови для розвитку теорії і практики формування національної свідомості. Завдяки конституційним свободам і гарантіям Галичина ставала для всієї України осередком політичного і культурного життя. На цей процес мали вплив концепція нації, яка зародилася у Західній Європі, та передові ідеї Наддніпрянщини. Під впливом національно-культурного відродження у педагогічній думці краю утверджується ідея народності, яку розробляли як наддніпрянські, так і галицькі педагоги. Спільність їх теоретичних пошуків, незважаючи на штучне розмежування України, на зламі століть переросла в політичну проблему, а вироблені ними концептуальні положення стали теоретичним підґрунтям формування національної свідомості у міжвоєнний період. Ідея формування національної свідомості органічно постала з потреб українського народу. Говорячи про національну самобутність, про історичні потреби нації, ми не відмежовуємося й від контактів з іншими народами, впливу їх досвіду і традицій, використання західноєвропейської педагогічної теорії і практики виховання національно свідомої особистості.

Дослідження здійснювалося в європейському контексті формування національної свідомості із дотриманням ідеї соборності України, що давало можливість виявлення специфіки цього процесу та його особливостей в Галичині.

Стрижневою ідеєю дослідження було висвітлення еволюції української національної ідеї в процесі національно-культурного відродження та її впливу на мету, завдання і методи формування національної свідомості у дітей та молоді краю.

Ще однією ідеєю дослідження була спроба виявити наступність у працях галицьких педагогів щодо формування національної свідомості в різних історичних періодах та інтерпретації одержаних результатів з метою творчого використання в сучасних умовах.

Формування національної свідомості йшло у кількох напрямках, які нерозривно взаємозв'язані. Всі вони розглянуті у дослідженні. Розмежування між ними дещо умовне і зроблено для того, щоб зручніше дослідити весь процес формування національної свідомості дітей та молоді. До того ж, треба мати на увазі, що йдеться про виховання певного типу громадського діяча. Зауважимо, що на території Галичини, крім українців, проживали поляки, німці, євреї та інші національності, кожна з яких виробила свою систему виховання з відповідним змістом, формами і методами. Часто окремі елементи однієї системи ставали надбанням іншої. Процес виховання був динамічним. Загалом досліджувані проблеми мали різний ступінь вивчення: найбільшу увагу вчені зосереджували на окремих аспектах формування національної свідомості.

Виховання учнівської молоді краю в дусі національної ідеї мало одну кардинальну особливість - протистояння так званій офіційній педагогіці, виборювання права на втілення в життя принципів національної педагогіки, кращих українських виховних традицій. Не відокремлюємо національну ідею і від тих моментів, які характеризують участь української нації у світовому історичному процесі, у творенні загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

Системно-історичний підхід дав змогу всебічно дослідити формування національної свідомості дітей і молоді Галичини, особливості його становлення і розвитку, зробити прогностичні висновки щодо теоретичних і практичних аспектів формування національної свідомості.

Відповідно до об'єкта, предмета і мети дослідження були поставлені такі завдання:

- проаналізувати суспільно-політичні та культурно-освітні передумови розвитку національної свідомості в Галичині;

- розглянути вплив західноєвропейської педагогічної думки та українських діячів Наддніпрянщини на процес формування національної свідомості в краї;

- простежити еволюцію сутності поняття “національна свідомість” у вітчизняній та зарубіжній філософській і психолого-педагогічній літературі;

- дослідити внесок галицьких педагогів і громадських діячів у розробку теоретичних засад формування національної свідомості в означену добу, виявити тенденції та особливості цього процесу;

- розкрити нормативно-правовий механізм і зміст діяльності школи щодо формування національної свідомості учнівської молоді;

- висвітлити роль сім'ї, школи, церкви, громадських організацій у формуванні національної свідомості української дитини;

- визначити можливості використання історичного досвіду формування національної свідомості у сучасних умовах.

Методологічною основою дослідження є теорія наукового пізнання, положення про єдність історичного й логічного, про об'єктивний та історичний підхід до аналізу теорії і практики формування національної свідомості, ідеології державотворення, зорієнтованої на загальнолюдські та національні цінності, основні положення якої викладені у працях теоретиків і практиків української державності, взаємозумовленість закономірностей і явищ соціальної дійсності, необхідність їх вивчення у зв'язку з конкретно-історичними умовами. Науковий пошук, теоретико-методологічний аналіз, обґрунтування процесів і явищ здійснено на основі принципів історизму, наукової об'єктивності, системності.

Теоретичною основою роботи є теорія і практика виховання як окрема наука зі своїм предметом, категоріями, методами дослідження, провідні постулати західноєвропейських (Й.Ф. Гербарта, Г. Кершенштайнера, Я.А. Коменського) та українських (М. Галущинського, М. Грушевського, О. Духновича, О. Іванчука, С. Русової, С. Сірополка, С. Томашівського, І.Франка, К. Ушинського, Т. Шевченка, І. Ющишина) педагогів про ідею народності виховання, сприйняття навчально-виховного процесу як цілісної системи.

Вивчаючи теорію і практику формування національної свідомості дітей і молоді в Галичині, ми спиралися на наукові погляди Г.Ващенка, А.В олошина, П. Холодного, С. Чавдарова, Я. Чепіги, які відстоювали думку про те, що головними чинниками формування національної свідомості є сім'я, школа, просвітницькі і молодіжні організації.

Для дослідження важливе значення мали концептуальні положення, що містяться в Законі України “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), концепціях національного виховання. У дисертації використовувалися також ґрунтовні праці сучасних дослідників, які розробили і розробляють теоретичні основи українського виховання, зокрема формування національної свідомості дітей та молоді як в історичному аспекті, так і з позицій сьогодення (І. Бех, С. Гончаренко, С. Золотухіна, І. Зязюн, М. Євтух, В. Кремень, В. Майборода, Ю. Римаренко, Ю. Руденко, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко та ін.).

Методи дослідження: пошуково-бібліографічний метод вивчення архівних, бібліотечних каталогів, фондів, описів, бібліографічних видань; історико-педагогічний, порівняльний та статистичний аналіз фактів і явищ, їх синтез для дослідження еволюції української національної ідеї, встановлення основних тенденцій процесу формування національної свідомості; предметно-цільовий аналіз історичної, філософської, педагогічної літератури і преси, що виходила в Галичині у другій половині ХІХ - першій третині ХХ ст.; класифікація та систематизація літературних джерел з метою виявлення опорної джерельної бази й об'єктивних даних, що стосуються діяльності українських шкіл, молодіжних громадських організацій і педагогічних товариств у Галичині; вивчення шкільної документації (навчальних планів, програм, підручників, документів та звітів) з метою виявлення особливостей виховних систем та їх ролі у формуванні національної свідомості української молоді; інтерпретація, теоретичне узагальнення та порівняння опрацьованих матеріалів для формулювання висновків і визначення можливостей використання історичного досвіду виховання національної свідомості в сучасних умовах.

Основні джерела дослідження: фонди архівів України (Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України - фф. 3872, 3889, 4433, 4465; Центрального Державного історичного архіву України у м. Львові - фф. 146, 178, 179, 206, 309, 313, 348, 361, 362, 368, 378, 391, 401, 834; Державного архіву Львівської області - фф. 1, 290, 294, 296, 298, 725, 811; Державного архіву Тернопільської області - фф. 3, 231, 294, 317); рукописи, що зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України - фф. 1, 2, 9, 11, 48, 57, 122, 160; монографії та брошури українських педагогів краю; філософська, історична, соціологічна та наукознавча література, педагогічна преса, що видавалася в Галичині протягом 1848 - 1939 рр. українською, польською та німецькою мовами, розміщена у відділах рідкісної книги та україніки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України (м. Львів), фондах Центральної наукової бібліотеки НАН України ім. В.Вернадського (м. Київ); звіти, хроніки і статути діяльності шкіл, громадських організацій, навчальні плани, програми, підручники та посібники; монографії, дисертації, автореферати, сучасна науково-педагогічна та історична періодика, діаспорні мемуарні видання, збірники наукових праць, довідково-бібліографічна література, статистичні дані тощо.

При підготовці дисертаційного дослідження широко використовувались опубліковані джерела: офіційні документи, статистичні матеріали, листування, спогади, тогочасна публіцистика тощо. Важливу інформацію взято з наукової і публіцистичної спадщини педагогів, науковців, культурно-громадських діячів. Загалом вона допомогла з'ясувати роль визначних особистостей того часу у формуванні національної свідомості в досліджуваний період як важливого чинника національно-культурного відродження українців краю, а також вплив на цей процес передових ідей із Наддніпрянщини та країн Західної Європи.

На основі розгорнутого аналізу джерельної бази дослідження, основу якої становлять опубліковані документи та рукописні матеріали, відзначено, що збереглася велика кількість архівних та друкованих документів з проблеми. Багаторічна пошукова робота дала змогу виявити велику кількість нових документів, які введено в обіг уперше. Використання їх у комплексі з широким колом інших архівних та друкованих джерел дало можливість відтворити історію розвитку теорії і практики формування національної свідомості української молоді, виявити тенденції та особливості цього процесу.

Хронологічні межі дослідження. За вихідний рубіж узято 1848 р. - час “весни народів”, що став початком реформування суспільного життя на демократичних засадах. Падіння абсолютизму і проголошення Австрії конституційною монархією (конституційна грамота від 25 квітня 1848 р.), декларування демократичних свобод (особи, совісті і віровизнання, друку, зборів, організацій і т.ін.), гарантування усім народам монархії непорушності їх національності й мови, обговорення в рейхстазі проекту перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівноправних націй породили серед галицьких українців великі надії на майбутній культурно-освітній та економічний розвиток.

Верхня межа збігається із початком Другої світової війни, яка призвела до кардинальних суспільно-політичних перемін у Європі і в Галичині зокрема.

Дослідницька робота здійснювалась у три етапи.

На першому етапі (1994 - 1995 рр.) визначено напрям майбутньої роботи, вивчалась історична, філософська, психолого-педагогічна література з обраної проблеми, укладалася бібліографія, проводився попередній аналіз ступеня дослідження проблеми, теоретично осмислювалась проблема, визначались і уточнювались предмет, об'єкт дослідження, його мета і завдання.

На другому етапі (1996 - 1998 рр.) головна увага приділялася вивченню розвитку теорії і практики формування національної свідомості в Галичині впродовж 1848-1939 рр. у зіставленні з історією виховання в Наддніпрянській Україні та в країнах Заходу. На цьому етапі продовжувався відбір і систематизація матеріалу відповідно до теми дисертації. Були виявлені і вивчені архівні матеріали, опрацьовані підручники і посібники, видані в означений період у Галичині, аналізувалися та частково узагальнювалися результати дослідження.

На третьому етапі (1999 - 2001 рр.) продовжено вивчення наукової літератури, архівних фондів, а також аналізувалися та узагальнювалися результати дослідження, які публікувалися окремими статтями та доповідалися на науково-теоретичних і науково-практичних конференціях та лекційних виступах; вивчалися можливості й шляхи впровадження історичного досвіду формування національної свідомості дітей та молоді у сучасних умовах; проводилося укладання одержаних результатів у монографію та дисертацію.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в історико-педагогічній науці проведено комплексне дослідження теорії і практики формування національної свідомості дітей та учнівської молоді Галичини упродовж другої половини ХІХ ст. - 1939 р., що дало можливість розкрити тогочасну модель національної свідомості та обґрунтувати етапи у розвитку теорії і практики формування національної свідомості дітей та молоді краю; виявлено тенденції та особливості цього процесу; доповнено педагогічну теорію науковими знаннями про еволюцію поняття “національна свідомість”; уточнено зміст, форми і методи формування національної свідомості української молоді; подальшого розвитку набули положення і висновки щодо ефективності виховної діяльності сім'ї, школи, церкви, “Просвіти”, “Рідної школи”, молодіжних організацій у формуванні національної свідомості дітей.

У науковий обіг введено значну кількість наукових документів, фактів, теоретичних ідей, що базуються на архівних документах; здійснено наукову інтерпретацію процесу формування національної свідомості, що може стати важливим джерелом для розкриття нових науково-теоретичних напрямків педагогічних досліджень.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає у висвітленні теоретичних напрацювань галицьких педагогів і громадських діячів з питань виховання національно свідомої української молоді у контексті новітньої педагогічної думки держав Західної Європи і суспільно-політичного та соціально-економічного становища Галичини; у виявленні структурних компонентів національної свідомості; у визначенні нормативно-правового механізму і змісту діяльності школи щодо формування національної свідомості учнівської молоді; у прогностичності одержаних результатів, зокрема щодо визначення можливостей використання історичного досвіду формування національної свідомості молоді у сучасних умовах.

Практичне значення дослідження визначається тим, що його основні положення та результати можуть використовуватися для подальшого компаративного вивчення процесу формування національно свідомої особистості. Результати дослідження стануть у пригоді при підготовці підручників, навчальних посібників, довідників, спецкурсів з історії педагогіки та теорії виховання, проведенні наукових та науково-методичних семінарів, а також можуть знайти подальше застосування при вирішенні актуальних питань формування національної свідомості. Крім того, дисертаційний матеріал є підґрунтям для подальших історико-педагогічних досліджень і джерелом для теорії і практики сучасної освіти і виховання, розробки оптимальної моделі формування національної свідомості. Окремі фрагменти дисертації можуть бути використані науковцями, які досліджують питання розвитку педагогічної думки Галичини, проблеми національного виховання підростаючого покоління в дусі української ідеї.

Вірогідність наукових положень і висновків дослідження забезпечується використанням широкої джерельної бази; методологічною обґрунтованістю концепції, використанням результатів новітніх наукових досягнень у галузі теорії та історії педагогіки і виховання; науковим підходом до аналізу педагогічних явищ і фактів; опорою на принципи історизму й об'єктивності; застосуванням методів, що відповідають меті, предмету й завданням дослідження в їх органічному взаємозв'язку; співвідношенням одержаних висновків із потребами сучасної української системи виховання й освіти.

Апробація і впровадження результатів дослідження відбувалося через доповіді та обговорення на засіданнях кафедри історії педагогіки та українознавства Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника; виступів із науковими повідомленнями на науково-методичних семінарах і засіданнях кафедри педагогіки Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка; на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (1999 - 2001) та Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка (1998 - 2001); використання результатів дослідження у виступах на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях: “Перший Український Педагогічний Конґрес і сучасність”, “Модернізація системи освіти в Україні на засадах національних традицій та етнопедагогіки, гуманізації і демократизації, світового досвіду” (Івано-Франківськ, 1995), “Ідея національної школи у педагогічній спадщині Софії Русової та Степана Сірополка” (Івано-Франківськ, 1996), “Українська система виховання: проблеми, перспективи” (Івано-Франківськ, 1998), “Етнос. Культура. Нація” (Дрогобич, 1998), “Іван Стешенко - відомий діяч освіти та культури України” (Київ, 1999), “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Остріг, 1999), “Вища педагогічна освіта: сучасний стан та перспективи розвитку” (Дрогобич, 1999), “Ідеї народної та наукової педагогіки у вихованні дітей і молоді”, “Теоретико-методологічні проблеми виховання дітей та учнівської молоді”, “Україна: державність, історія, перспективи” (Івано-Франківськ, 1999), “Інновації в сучасному педагогічному процесі: теорія і практика” (Луганськ, 1999), “Рогатинська земля: історія і сучасність” (Рогатин, 1999), “Проблеми національного виховання в системі неперервної освіти”, “Педагогічні ідеї С.Смаль-Стоцького в контексті розвитку національної освіти й виховання” (Чернівці, 1999), “Історія та сучасність Українського Придунав'я” (Ізмаїл, 2000), “Фактори соціального формування особистості: школа, сім'я, громадськість” (Львів, 2000), “Християнські цінності. Історія і погляд у третє тисячоліття” (Острог, 2000), “Ступенева педагогічна освіта в умовах класичного університету: досвід, проблеми, перспективи” (Львів, 2000), “Софія Русова - визначна українська громадська діячка і педагог”, “Сучасна родина в системі самовідтворення української нації” (Івано-Франківськ, 2001) та інших, а також у виступах на обласних нарадах-семінарах педагогічних працівників, у загальноосвітніх школах, університетах, в обласному інституті післядипломної освіти педагогічних працівників.

Спецкурси і спецсемінари, побудовані на матеріалах дисертації, були запроваджені в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка (довідка від 22 червня 2001 р.), Львівському національному університеті імені Івана Франка (довідка від 14 червня 2001 р.), Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (довідка від 8 червня 2001 р.), Слов'янському державному педагогічному інституті (довідка від 15 червня 2001 р.).

Результати дисертаційного дослідження відображені у 48 одноосібних працях, у тому числі - 1 монографії (41,32 ум. друк. арк.), 27 статтях у фахових періодичних науково-педагогічних виданнях, 5 - у збірниках наукових праць, 15 - у матеріалах наукових конференцій. Загальний обсяг авторського доробку з теми дослідження становить 57,3 друк. арк.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук “Клубна аматорська діяльність як фактор формування у підлітків потреби в читанні” захищена у березні 1993 року на засіданні спеціалізованої вченої ради К 068.18.15 у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Матеріали кандидатської дисертації у докторській дисертації не використовувалися.

Структура дисертації визначається змістом і суттю проблеми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, 22 додатків на 35 сторінках. Загальний обсяг дисертації - 513 сторінок. Основний текст дисертації викладено на 400 сторінках. Список використаних джерел складає 1256 найменувань (із них 48 - іноземними мовами, 278 - архівні справи).

2. Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, визначено його об'єкт, предмет, мету, завдання, основні напрями та методи дослідження, джерельну базу, хронологічні межі, викладено концептуальні ідеї, визначено наукову новизну, розкрито теоретичне і практичне значення, наведено дані про апробацію, впровадження та публікацію результатів дослідження, звернено увагу на зв'язок останньої з плановими науковими темами.

У першому розділі - “Формування національної свідомості української молоді як наукова проблема” - висвітлено стан розробки досліджуваної проблеми у науковій літературі ХІХ - ХХ ст., проаналізовано суспільно-політичні та культурно-освітні передумови розвитку теорії і практики формування національної свідомості в Галичині.

Встановлено, що у дослідженні національної свідомості сходяться різні концептуальні підходи, наукові напрями соціогуманітарного характеру. В сучасній українській національній свідомості поєднані явища і тенденції, що є відображенням етнічних, національних, державотворчих процесів. Теоретичні розробки в галузі філософії, політології, педагогіки, психології та інших гуманітарних наук потрапляють до сфери національної свідомості тоді, коли вони збагатилися загальнозначущими для нації теоріями, ідеями, підходами до розв'язання певних проблем, поповнили її інтелектуальний потенціал. Однак з часом певні ідеї поступаються місцем новим теоретичним підходам, що відповідають соціальному замовленню. Часто націотворчі процеси потребують наукового осмислення, узагальнення, що веде до появи нових наукових напрямків на дотику декількох наук, які згодом стають самостійними (етнополітологія, етнодержавознавство, етнопедагогіка тощо).

Доведено, що за більш ніж стоп'ятдесятилітній період вивчення проблем національного виховання, формування національної свідомості української молоді нагромаджено чимало літератури, яка стосується різних аспектів цього процесу. Дослідження теорії і практики формування національної свідомості дітей та молоді Галичини вимагало опрацювання значного масиву наукової літератури, яку умовно розподілено на три групи: перша - загальнотеоретичні праці з проблеми нації, національної свідомості, національних відносин, національних рухів; друга - праці українських педагогів, громадських, культурних діячів з проблем національного виховання дітей та молоді на українських землях; третя - дослідження, що безпосередньо стосуються процесу формування національної свідомості дітей та молоді Галичини у другій половині ХІХ ст. - 1939 р.

З'ясовано, що національна свідомість як унікальний феномен духовного життя українського суспільства розвивається за своєю внутрішньою логікою, демонструючи багатство виявів і форм, глибину думок і почуттів, життєздатність у самоствердженні, надзвичайну силу націотворення. Окремі аспекти розвитку української національної свідомості (філософські, політологічні, історичні, соціально-психологічні) знайшли відображення в працях вітчизняних і зарубіжних дослідників.

У психологічному аспекті свідомість розглядається як прояв людської психіки, як внутрішньо-стабілізуючий фактор людської життєдіяльності, її місце в структурі особистості, співвідношення з діяльністю тощо (І.Бех, Л. Божович, Л. Виготський, О. Киричук, К. Платонов, Л. Рубінштейн та ін.). Розробкою так званої “Я-концепції”, яка є однією з центральних проблем свідомості, займалися вчені Р. Бернс, І.Кон та ін.

Аналіз дефініцій “нація”, “національна свідомість”, “національна самосвідомість” показав, що в українській історико-педагогічній науці вони не мають однозначного трактування.

Зазначено, що у з'ясуванні суспільно-політичних та соціально-економічних передумов розвитку національної свідомості у досліджуваний період вагоме місце належить працям відомих українських істориків - М.Грушевського, Д.Донцова, Д.Дорошенка, І.Крип'якевича та ін. Про національну свідомість майже не йшлося в узагальнювальних працях з історії Галичини у 60 - 70-х роках ХХ ст. З об'єктивних причин у вітчизняній науці того часу формування громадянської позиції розглядалося без будь-якого врахування генези менталітету нації. Здебільшого мова йшла про виявлення якихось загальних параметрів і рис у розвитку націй та народів. Ця проблема знайшла відображення в історичній науці останніх років. Сучасні дослідники значну увагу приділяють термінологічним пошукам, визначенню критеріїв періодизації, теоретичному осмисленню історії українського національного руху загалом, утвердженню національної свідомості в період з кінця ХVIII до початку ХХ ст.

Важливі аспекти українського національного відродження, формування національної свідомості розкрито у працях українських дослідників діаспори (М.Гроха, А.Каппелєра, І.Лисяка-Рудницького, П.Маґочія, Дж.Химки, Р.Шпорлюка та ін.).

Основним джерелом для вивчення теоретичних і практичних аспектів формування національної свідомості української молоді Галичини досліджуваного періоду є історико-теоретичні напрацювання прогресивних діячів, педагогів краю другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. Їхні публікації, більшість з яких була підготовлена педагогами, висвітлювали зміст, принципи, форми, методи і засоби формування національної свідомості української молоді і стали живильним джерелом для формування передових педагогічних ідей.

Аналіз праць українських педагогів дає підстави стверджувати, що ідея національного виховання виросла з органічної потреби українського народу, розвивалася на рідному ґрунті з використанням народних звичаїв, традицій, народного досвіду. На їх думку, формування національної (історичної) свідомості у дітей слід розпочинати з виховання почуття любові до рідного краю. Педагоги виділяють три найвищі ідеї людської практики, які мають визначальний вплив на життєдіяльність людства: ідею правди, або теоретичну ідею, оскільки вона є керманичем наших думок, ідею добра, яку ще називають практичною, бо вона керує нашою волею, ідею краси, тобто естетичну ідею.

Показано, що у літературі мають місце чимало суперечностей і перекручень щодо діяльності окремих українських педагогів, громадських діячів, педагогічних товариств та молодіжних організацій. Важливі питання періодизації формування національної свідомості української молоді, завдань і цілей окремих українських товариств, організацій, церкви, досягнутих успіхів та втрачених можливостей залишаються дискусійними.

Історіографічний огляд містить загальну характеристику вивчення різних аспектів процесу формування національної свідомості. Проведений аналіз дав підстави стверджувати, що радянська історіографія із відомих причин (ідеологічних) не мала можливості об'єктивно досліджувати історію українського шкільництва, проблему формування національної свідомості української молоді в історичному ракурсі, часто спотворювала її. В узагальнювальних працях з історії української педагогіки та з історії українського виховання ХІХ - ХХ ст. цій проблемі відводиться неспівмірно мало місця. Загалом історіографія міжвоєнного періоду характеризувалася першими спробами дати цілісну картину історії виховання в Галичині протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Доведено, що розвиток теорії і практики формування національної свідомості дітей та молоді Галичини протягом другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. був зумовлений суспільно-політичним та культурно-освітніми передумовами краю, впливом західноєвропейської та наддніпрянської педагогічної думки. Процеси націотворення, консолідація етнічних груп на засадах національної ідеї, що набули поширення у Галичині у другій половині ХІХ ст., були можливими завдяки демократизму законів Австро-Угорщини. З одного боку, Австро-Угорська монархія відкривала певні можливості для ведення легальної боротьби за розширення національних прав, а з іншого - в державі діяли політичні сили, які прагнули онімечення всього громадсько-політичного життя Галичини. Виникнення політичних течій, створення мережі просвітницьких, культурно-освітніх і молодіжних товариств, розвиток україномовної преси у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. посилило прагнення галичан здобути національну освіту, прискорило процес національно-культурного відродження, формування національної свідомості. У міжвоєнний період йшла гостра боротьба за подальше існування української нації, за рідну школу і освіту.

Активна боротьба за національну школу як головний чинник відродження української нації у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. велася на всіх українських землях. Результатом творчих пошуків українських педагогів Галичини і Наддніпрянщини стала розробка концептуальних основ національної освіти, яка б відповідала потребам національно-культурного відродження. Проблема формування національної свідомості спонукала українських педагогів Галичини й Наддніпрянщини до активної співпраці. Це - взаємообмін науково-педагогічною літературою і досвідом роботи, налагодження контактів і зв'язків між освітянами і громадськими діячами, висвітлення важливих подій українського шкільництва на сторінках педагогічних часописів, проведення Першого всеукраїнського з'їзду народного вчительства (Львів, 1914 р.), участь у діяльності українських просвітницьких та педагогічних товариств.

Одночасна поява концепцій розбудови національної школи в Наддніпрянській Україні (Я.Чепіги) та Галичині (І.Ющишина) у 1913 р., що є свідченням внутрішньої єдності українців та підтвердженням єдності національно-культурного відродження на всіх українських землях, стала підсумком творчого пошуку педагогів у царині українського шкільництва. Школа мала бути народною і виховувати дітей в національному дусі. Утвердження в свідомості молоді на початку ХХ ст. ідеї соборності українців, розуміння необхідності держави для успішного розвитку нації стає одним із найголовніших завдань національного виховання.

Встановлено, що у міжвоєнний період розвиток теорії і практики формування національної свідомості зумовлений зростанням національної свідомості галицьких українців, впливом європейської педагогічної думки, процесом українізації у Наддніпрянській Україні. Ці чинники висунули на перший план національні цінності, що було можливим лише за умови виховання молоді на основі національної ідеї. Основою українського виховання мала стати ідея будівництва незалежної Української держави.

Усе це уможливило спробу відтворити розвиток теорії і практики формування національної свідомості у контексті суспільного і політичного життя Галичини другої половини ХІХ ст. - 1939 р., розкрити роль української школи у боротьбі за консолідацію нації, за соборність України, у розвитку свідомої громадянської позиції молодого українця.

У другому розділі - “Теоретичні основи формування національної свідомості дітей і молоді Галичини (1848 - 1939 рр.)” - висвітлено розвиток української національної ідеї та еволюцію поняття “національна свідомість” у працях українських педагогів краю ХІХ - ХХ ст.

Встановлено, що саме у другій половині ХІХ ст. виникають перші форми національної рефлексії, ідеології націоналізму у вигляді активної національної свідомості. Це було свідченням усвідомлення українством себе як етнічної, мовної й територіальної спільноти. Вагоме значення для розвитку теорії і практики українського виховання мала тогочасна європейська думка про націю та мову як її головну ознаку. Для цієї доби характерна кристалізація ідеї державності в структурах масової і наукової свідомості.

Виникнення і поширення ідеї національної свідомості, що ґрунтується на етнічній ідентичності, стає головною проблемою української педагогічної науки другої половини ХІХ ст. Під впливом цієї ідеї в теорії вагомого значення набуває проблема національного, ідея народності у вихованні. Першими цю ідею обґрунтували О.Духнович і К.Ушинський. Вони дійшли висновку, що навчально-виховний процес повинен здійснюватися в національному дусі, а його основою має бути ідея народності. Поняття “національна свідомість” зустрічається в працях педагогів та громадських діячів ІІ половини ХІХ - першої третини ХХ ст. (М. Галущинський, М. Грушевський, О. Іванчук, І. Копач, О. Партицький, С. Русова, С. Томашівський, І. Франко, Я. Чепіга та ін.).

Доведено, що еволюція української національної ідеї та утвердження її у свідомості українців в означений період суттєво вплинули на визначення мети, змісту і завдань виховання. Сутність української національної ідеї на початку ХІХ ст. зводилась до автономії Галичини у складі Австрії, а на переломі ХІХ - ХХ ст. - у прагненні державної самостійності України. Національна ідея в українській педагогічній думці другої половини ХІХ ст. ототожнювалася з питаннями мови, географічної території, на початку ХХ ст. - з вимогою політичної незалежності, а в 20 - 30-ті роки ХХ ст. означала підготовку молоді до здобуття незалежності, соціальної справедливості, побудови вільної, самостійної України. Українські педагоги теоретично обґрунтували шляхи реалізації національної ідеї, визначивши, що метою національного виховання є всебічна підготовка молоді до здійснення найвищого ідеалу нації, до творчої участі у розбудові рідної духовної і матеріальної культури.

Аналіз джерельної бази дав можливість простежити еволюцію поняття “національна свідомість” в українській педагогіці ХІХ - ХХ ст. та виділити три етапи у розвитку теорії і практики формування національної свідомості, які зумовлені об'єктивними закономірностями суспільно-політичного та національно-культурного розвитку, особливості розвитку шкільництва та української педагогічної думки: 1) мовно-етнографічний (з 1848 до 1890-х рр.); 2) національно-державницький (з 1900 до 1918 рр.); 3) територіально-державницький (з 1919 до 1939 рр.).

Упродовж першого етапу українські педагоги Галичини доходять висновку, що український народ потребує власної системи виховання, побудованої на українському ґрунті, головною метою якої було б виховання дітей та молоді в українському дусі. Провідна роль у цьому процесі відводиться рідній мові, народним звичаям і традиціям. Педагоги краю (Г. Врецьона, В. Ільницький та ін.) доходять висновку, що виховати високосвідому ідейну молодь можна лише тоді, коли український народ буде мати власну систему виховання, побудовану на національному ґрунті. Г. Врецьона закликав плекати національне самопізнання (свідомість), національний “змисл” (світогляд), національні почуття.

Встановлено, що вперше в українській педагогіці поняття “національна свідомість” вжито і обґрунтовано С. Томашівським (1905 р.). За його висновком, національна свідомість - “це ясне і свідоме почуванє моєї тісної приналежности до всієї маси мого народа, тісної зв'язи всіх моїх потреб з вимогами загальнонародними, готовність зректися власної користи для загального добра, дальше - зрозумінє своєї окремішности племінної від інших народів, любов до своєї землі, мови і культури (без ненависти щодо чужих), взагалі дбалість про поступ цілої нації, підмога для неї й оборона від ворожих напастий”. Сформувати її можна лише шляхом виховання в національному дусі, на своєрідних основах, власних шкільних підручниках, у власній школі та відповідній атмосфері.

Формування національної свідомості у дітей необхідно розпочинати з виховання почуття любові до рідного краю. Однак ця любов не повинна переходити в ізольований егоїзм.

Доведено, що в українській педагогіці досліджуваного періоду пройшли еволюцію і структурні компоненти національної свідомості. Так, у другій половині ХІХ ст. педагоги під поняттям “патріотизм” розуміли плекання любові до рідного народу, на початку ХХ ст. - працю для добра і щастя свого народу, всіх одиниць суспільності. За діяльний патріотизм виступали М. Барановський, Б. Заклинський, О. Іванчук, П. Кирчів, І. Копач, І. Ющишин та ін. Національна ідея трактується українськими педагогами як прагнення до державної самостійності і стає основою виховання.

У міжвоєнний період виховати патріота означало виховати свідомого українця, який брав би конструктивну участь у процесі державотворення (М. Галущинський, Ю. Дзерович, І. Ющишин та ін.). Показано, що метою українського виховання, яке у міжвоєнний період вважалося пріоритетним у навчально-виховному процесі, повинно бути не лише виховання національно свідомого українця, що знає свою мову, літературу й історію, не лише українця, “зі всебічно оформленим умом, серцем, волею і тілом” (В. Кузьмович), але й українця, спеціально зорієнтованого на всі проблеми сучасного життя, а головне - зорієнтованого національно.

Встановлено, що українські педагоги Галичини (П. Біланюк, М. Галущинський, М. Євшан, Б. Заклинський, О. Іванчук, Я. Кузьмів, В. Пачовський, С. Томашівський та ін.) вважали школу головним органом державного будівництва, яка повинна “дати дитині національну свідомість, розбудити в ній національно-патріотичні чесноти” (І. Ющишин). Оскільки український народ не має своєї держави, то об'єднати всі сили і всі одиниці народу для справи виховання повинні українські товариства й громадські організації, які мають виховати українську молодь на державний народ. Педагоги стверджували, що в прагненні до збереження своєї національності та створення власної держави українське виховання має ґрунтуватися на культі Нації і Батьківщини.

Аналіз праць українських педагогів Галичини другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. дозволив реконструювати структурну модель національної свідомості як цілісного формування, що включає ряд взаємопов'язаних, взаємозалежних компонентів, системоутворюючим елементом якої є українська національна ідея.

Засобами формування національної свідомості визнано рідну мову, літературу, історію та географію України, народні звичаї, традиції, обряди, народне мистецтво. Наголошувалось, що лише тоді, коли у вивченні шкільних предметів домінуватиме українознавство, культ української культури, школи зможуть повною мірою виконати своє завдання - виховувати молодь у національно-патріотичному дусі, формувати її свідомість, національну гідність. Українознавство - це рідна мова і література, історія та географія України, мистецтво, музика. Чинниками формування національної свідомості визначено сім'ю, школу, церкву, громадські та молодіжні організації, громаду.

Зроблено висновок, що для української педагогіки цього періоду характерним є поєднання у виховному процесі загальнолюдського і національного. Без виховання у молодої людини любові до Бога і Нації неможливим буде гармонійне життя українців, нездійсненним - завдання побудови самостійної Української держави.

У третьому розділі - “Українська сім'я як провідний чинник формування національної свідомості дітей” - висвітлено погляди українських педагогів Галичини щодо ролі і місця сім'ї у формуванні національної свідомості, народно-педагогічних засад цього процесу, розкрито зміст і форми спільної діяльності сім'ї і школи у формуванні національної свідомості особистості.

З'ясовано, що у працях українських педагогів другої половини ХІХ - першої третини ХХ ст. наголошувалось, що головну роль у вихованні дитини відіграє сім'я, найближчі родичі, тобто родина, в якій дітям прищеплювалася любов до рідної мови, до рідного краю, до народних і релігійних традицій, звичаїв, обрядів, державотворчі прагнення. Участь у національно-визвольній боротьбі, національно-культурні прагнення єднали батьків, родичів і дітей. Основою виховання була народна педагогіка з її перевіреними віками методами і засобами формування національної свідомості.

Вирішальну роль у родинному вихованні галицькі педагоги відводили матері. Наприклад, О.Барвінський стверджував, що вплив матері у дитинстві є дуже важливим і часто вирішує подальший розвиток дитини і майбутнє нації. Наголошувалось, що від матері - “найціннішої частини народу” (К. Малицька) - найбільше залежало формування у дітей таких компонентів національної свідомості, як національні почування, патріотизм, історична пам'ять, національний характер, любов до народних звичаїв, традицій, мистецтва, любов до рідної мови. Використовуючи народно-педагогічні методи і прийоми виховання, мати плекала національно свідоме покоління.

Важливим висновком галицьких педагогів (О.Барвінського, Г. Врецьони, Г. Зарицького, В. Ільницького, О. Партицького та ін.) стало положення про те, що опору наукової педагогіки треба шукати в народній, у виховному досвіді народу і на цій основі будувати теорію і практику формування національної свідомості. Практика народного виховання передбачала формування в кожної дитини моральних оцінок з позицій добра, справедливості, що випливає з народного поняття моралі. Виховання в сім'ї найкраще враховує вдачу, світогляд, психологію нації, з якої походить дитина. Відповідно до цих вимог, переконували педагоги краю, потрібно розглядати кожне педагогічне питання, історію і практику виховання дітей.

Головною умовою ефективності формування національної свідомості дітей визнавалася співпраця, взаємна підтримка сім'ї і школи, “сих двох наймогутніших виховуючих інституцій”. Якщо рідна хата і рідна школа взаємно доповнюють і допомагають одна одній, йдуть до однієї мети, дають підвалини національного усвідомлення і виховання, їх праця овіяна національним духом і почуттям відповідальності за долю мільйонів, тоді дитина, за висновком галицьких педагогів, закінчивши школу, стає національно свідомою одиницею.

Методологічною основою співпраці різних виховних інституцій вважалася орієнтація на те, щоб уже у початковому соціальному досвіді національні та загальнолюдські цінності органічно поєднувалися.

Педагоги краю вимагали спільності та узгодженості дій сім'ї та школи у вихованні національно свідомого покоління, результатом яких повинна бути переміна існуючої школи з навчаючої інституції у школу виховання, яка має “стати твердинею, в якій зберігатимуться найсвятіші ідеали нашого національного індивідуалізму!…в якій треба розвивати національну свідомість, виховувати патріотизм” (І. Ющишин). Співпраця громадянства і школи, насамперед родини і школи, - одне з головних положень педагогічної теорії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. У міжвоєнний період українське вчительство почало на практиці втілювати теоретичні напрацювання щодо співпраці родини, школи і громадянства.

Особливого значення для забезпечення ефективності виховання підростаючих поколінь надавалося організації всеобучу батьків, який здійснювався при поєднанні масових та індивідуальних форм роботи. Індивідуальна робота з батьками передбачала налагодження контактів з ними, з'ясування сутності педагогічної позиції сім'ї, родини, вивчення особливостей виховного впливу сім'ї на дитину. На практиці ця мета втілювалася за допомогою бесід, консультацій. Серед масових форм спільної діяльності цих інституцій поширеними були батьківські конференції, батьківські комітети, загальні і класні збори (“сходини”), консультаційний відділ (“бюро”), прилюдні шкільні іспити, шкільні повідомлення, шкільні свята, “маївки” та ін. Всі ці форми були наповнені національним змістом, сприяли формуванню нової ґенерації українських патріотів, для яких ідея державності України стала сенсом їхнього життя.

У дисертації доведено, що співпраця школи і сім'ї передбачала єдність мети, змісту, форм, методів і засобів формування національної свідомості учнівської молоді.

У четвертому розділі - “Діяльність школи щодо формування національної свідомості учнів” - висвітлено нормативно-правову базу розробки змісту освіти, можливості навчальних предметів, зокрема рідної мови та україномовних підручників, розкрито зміст, форми і методи діяльності шкільних педагогів щодо формування національної свідомості учнівської молоді.

На основі аналізу державних навчальних планів і програм доведено, що вони не враховували національних особливостей учнів, будувалися за чужими зразками, мали на меті виховати в української молоді відданість австрійській монархії і польській державі. З цих програм не можна було почерпнути правдивих відомостей про героїчне минуле українського народу, його нескорений дух та культуру.