Педагогіка і психологія вищої школи

Завдання підвищення ефективності навчального процесу, якості підготовки спеціалістів не можуть бути вирішені без підвищення якості викладання, без корекції навчального процесу, без використання педагогічних інновацій. Підготовка спеціалістів передбачає не лише формування професійних знань, умінь та навичок, які необхідні в практичній діяльності, а й виховання всебічно розвиненої особистості, розвиток її пізнавальних потреб та інтелектуальних здібностей, інтересів та мотивів, духовності, менталітету, формування сучасного світогляду тощо.

Задовольнити вищезазначені вимоги можливо при вдосконаленні традиційної системи навчання, її форм, методів, засобів та впровадженні новітніх педагогічних технологій, серед яких - модульна технологія навчання, комп'ютерні технології та ін. Саме модульна технологія надає широкі можливості індивідуального навчання з використанням сучасних методик викладання дисциплін, діагностування й оцінювання рівня знань та вмінь студентів на певному етапі підготовки.

Що ж являє собою модульна технологія навчання? З'явилась вона порівняно недавно. Уперше про неї йшлося на Всесвітній конференції ЮНЕСКО з освіти дорослих, що відбулася в 1972 році у Токіо, де ця технологія була рекомендована як найбільш придатна для безперервного навчання. У наш час цінність цієї технології для різних вікових груп та систем навчання стала загальновизнаною.

Модульне навчання - це пакет науково адаптованих програм для індивідуального навчання, що оптимізує на практиці академічні та особисті досягнення студента з певним рівнем попередньої підготовки. Воно здійснюється за окремими функціонально-автономними вузлами, відображеними в змісті, організаційних формах і методах, тобто за модулями, призначення яких - розв'язання конкретного кола психологічно-педагогічних завдань. Модуль - це науково обґрунтований і логічно завершений фрагмент (одиниця) навчального матеріалу(розділу, теми), який відповідає конкретній дидактичній меті.

Модульне навчання базується на загальнодидактичних (науковості, системності й послідовності, доступності та ін.) і специфічних принципах в умовах модульної технології (модульності, індивідуалізації, диференціації, орієнтації на майбутню професію та ін.).

У процесі діагностування, контролю й оцінки рівня знань та вмінь студентів важко об'єктивно визначити рівень оволодіння ними, тому пропонується розділити поняття критерії оцінки та норми оцінки.

Критерії оцінки - це ті положення, урахування яких є обов'язковим при виставленні тієї чи іншої оцінки. Норми оцінки - це опис умов, на які має спиратися викладач, виставляючи оцінку. Критерії оцінювання результатів виконання контрольних завдань доводяться до відома студентів.

При визначенні загальної оцінки враховуються результати поточного контролю з лабораторних, практичних, семінарських занять, колоквіумів, які відбулися в період, за який проводиться модульний контроль, а також результати захисту індивідуальних завдань та звітів із лабораторних (практичних) робіт, передбачених навчальною програмою з конкретної дисципліни, та самостійна аудиторна й позааудиторна робота студентів із даної дисципліни.

Контроль знань, умінь і навичок студентів - невід'ємна складова педагогічного процесу та форма зворотного зв'язку. Контроль сприяє більш глибокому засвоєнню знань, умінь та навичок. Перевірка та оцінювання дає викладачеві інформацію щодо рівня знань і вмінь студентів; дозволяє аналізувати наскільки ефективними є технології навчання, форми, методи та засоби, які використовуються у викладанні. Контроль дисциплінує студентів, сприяє формуванню відповідальності та самостійності в навчанні.

Поточний контроль - контроль рівня знань та вмінь у процесі навчання, який проводиться на лекціях, семінарах, лабораторних і практичних заняттях. Цей вид контролю дозволяє не лише визначити рівень оволодіння знаннями та вміннями, а й сприяє своєчасному коригуванню дій викладачів та студентів.

Періодичний контроль - це контроль, який здійснюється Після вивчення розділу, теми; він сприяє аналізу певного важливого напряму навчального процесу, допомагає систематизувати та узагальнити знання, звести їх у певну систему. Проводиться в кінці семестру.

Підсумковий контроль - контроль, який проводиться в кінці вивчення курсу. Це семестровий контроль, іспити, ліцензовані та інтегровані іспити, державна атестація студента.

Зворотній зв'язок є найбільш достовірним при вдалому поєднанні всіх форм контролю: поточного, проміжного, підсумкового, а також вхідного та заключного. Модульний контроль проводиться в письмовій, письмово-усній, усній формах або навчальними комп'ютерними системами.

Особливостями модульного контролю є:

- зацікавленість студентів в одержанні високої оцінки, особливо тих, у кого високий рейтинг із попередніх модулів;

- посилення мотивації в навчанні, самостійній роботі, самоконтролі й самокорекції знань та вмінь.

Модульна методика оцінювання знань студентів має й певні недоліки: практично не передбачається кінцевого іспиту, втрачається сильний стимул до навчання, який індукує цей іспит; тривалість семестру штучно скорочується внаслідок так званих модульних тижнів (двох чи трьох); поділ дисципліни на окремі модулі не забезпечує системного її сприйняття; ця методика не враховує відвідування студентом занять.

Тестовий контроль займає особливе місце серед способів перевірки знань, умінь і навичок. Тест (з анг. test ) - іспит, випробування. Тестування - це визначення рівня підготовленості людини у певній галузі знань, психологічного, фізичного й розумового стану, професійної придатності, обдарованості та інших якостей особи за допомогою системи спеціально підготовлених завдань.

Тестування можна використовувати:

для самостійного оцінювання студентом своїх знань;

для вхідного (базового) контролю;

при допущенні студента до нового модуля (теми);

для поточного контролю;

для рубіжного (підсумкового) контролю;

контролю «виживаності» знань.

Види тестів, які використовуються в педагогічній практиці:

- тести досягнень призначені для з'ясування рівня засвоєння знань та вмінь;

- тести інтелекту - для з'ясування стану мислення, пам'яті, уваги та інших характеристик психологічного розвитку особи.

Переваги тестового контролю:

- об'єктивність та надійність наслідків перевірки;

- можливість автоматизації перевірки виконання завдань;

- скорочення часу виконання тестових завдань;

- посилення мотивації та зацікавленості в наслідках навчання;

- висока диференціююча здатність;

- виявлення індивідуального рівня підготовленості студента.

Недоліками тестового контролю є: відсутність можливості перевірки розвитку мислення; невеликий обсяг змісту навчального матеріалу для перевірки порівняно із матеріалом усієї дисципліни.

У сучасній вищій школі поширюється рейтингове оцінювання навчальних досягнень студентів. Рейтинг (від англ. rating - оцінка, клас, розряд, порядок, класифікація) - термін, який означає суб'єктивну оцінку якогось явища за заданою шкалою. Рейтингова система оцінювання знань та вмінь впроваджується з метою стимулювання й організації систематичної навчальної діяльності студентів, забезпечення об'єктивності в оцінюванні знань, посилення мотиваційного компонента, формування самостійних дій та перетворення контролю на дійову складову управлінського процесу. При модульному навчанні з використанням рейтингової системи оцінювання є можливість об'єктивно оцінити рівень підготовки кожного студента на певному етапі підготовки.

Серед форм рейтингового контролю й оцінювання виділяють:

1. Вхідний (базовий) контроль.

2. Поточний і рубіжний контроль (на всіх видах занять, самостійна робота, тестовий контроль та ін.).

3. Підсумковий (вихідний) контроль рівня знань, умінь та навичок.

Рейтинг-контроль робить можливими:

· забезпечення гнучкості та індивідуальності оцінювання знань, умінь та навичок студентів;

· відображення фактичного рівня підготовленості кожного студента;

· забезпечення психолого-педагогічної об'єктивності оцінювання рівня знань та вмінь студентів;

· стимулювання самостійної пізнавальної діяльності студентів;

· посилення зацікавленості студентів у процесі навчання;

· зменшення психологічного навантаження.

Умови застосування рейтингового контролю:

· підготовленість викладачів і студентів;

· розроблення критеріїв рейтингового контролю;

· розроблення інформаційно-методичних матеріалів;

· запровадження новітніх технологій навчання, тестового контролю тощо;

· ведення облікової документації (спеціальні бланки, карти, таблиці).

Рейтинговий контроль зумовлений специфікою навчальних дисциплін, підходами до рейтингу, досвідом викладачів кафедр тощо. Рейтингова 12-бальна шкала оцінювання навчальних досягнень на практичних заняттях дає можливість ефективніше (у порівнянні з 4-бальною шкалою) оцінювати рівень здобутих знань, умінь та навичок студентів, їхню підготовленість до практичної діяльності.

Тема 8. Виховання та навчання як єдиний цілісний педагогічний процес

Формування професійної культури сучасних спеціалістів.

«Виховання» і «навчання» в сучасній педагогічній науці самостійні терміни, тому що розкривають різні сфери педагогічної діяльності. «...Методика виховної роботи має свою логіку, порівняно не залежну від логіки роботи освітньої… Методика виховання і методика освіти становлять… більш чи менш самостійні розділи педагогічної науки, ці розділи повинні бути органічно пов'язані. Зрозуміло, всяка робота є завжди роботою виховною, але зводити виховну роботу до освітньої я вважаю неможливим», - писав А. С. Макаренко.

Навчання - це процес опанування підростаючими поколіннями знань, навичок та вмінь, набуття професійно важливих якостей. Результатом завершеного навчання є отримання певної освіти. Відповідно, освіта буває загальною, професійно-технічною, середньою, вищою, професійною. Проблеми навчання досліджує й обґрунтовує дидактика.

Навчання, один із найважливіших компонентів вихованості людини, - фактор формування особистості, але не визначальний. Виховання ж є процесом підготовки людини до сьогоднішньої і майбутньої життєдіяльності й уживається у педагогічній науці в чотирьох значеннях:

у широкому соціальному - це виховний вплив на людину всього суспільства і всієї дійсності, який має не лише позитивну спрямованість. Дійсність містить конфлікти і протиріччя; тут особистість набуває не тільки позитивного соціального досвіду, але і негативного;

у широкому педагогічному - це виховна діяльність різних освітньо-виховних систем, які керуються педагогічними теоріями;

у вузькому педагогічному - це цілеспрямована виховна діяльність педагога з метою досягнення певних виховних цілей;

у гранично вузькому - це розв'язання педагогом конкретної індивідуальної проблеми виховання або перевиховання.

Виховання як педагогічна категорія має три суттєвих ознаки: цілеспрямованість, яка передбачає наявність певного взірця, соціально-культурного ідеалу; відповідність процесу виховання певним соціально-культурним цінностям; наявність певної системи організованих виховних впливів; гуманність, яка передбачає орієнтацію у вихованні на загальнолюдські цінності; цілісність, неперервність і тривалість, тобто виховання має зачіпати всі сфери психіки людини, творчо формувати і всебічно розвивати їх протягом всього життя. Для реалізації цих ознак виховання має бути комплексним, планомірним і організованим.

Виховання - це процес цілеспрямованої, систематичної, організованої, планомірної взаємодії вихователя і вихованця, під час якого відбувається вплив на свідомість, підсвідомість, пізнавальну, емоційно-вольову та мотиваційну сфери вихованця з метою формування у нього наукового світогляду, високих моральних, громадських і професійних рис для формування його особистості. Об'єктами виховного впливу є: свідомість і підсвідомість вихованця, його мотиваційна, емоційно-почуттєва і вольова сфери, навички та звички вихованої поведінки в умовах повсякденної та професійної діяльності, самовдосконалення.

Отже, мотиви є спонукальною силою дій і вчинків вихованця. Основним смислом і провідною ідеєю всієї виховної роботи має бути формування і постійний розвиток у вихованців мотивації до творчого самовдосконалення позитивних рис своєї особистості й нівелювання негативних.

Серед мотивів навчання виділимо мотиви пізнавального інтересу і мотиви обов'язку та відповідальності. Мотиви інтересу виявляються в прагненні студента глибше проникнути в суть явища, що вивчається. Мотиви обов'язку пов'язані насамперед з усвідомленням суспільної й особистої необхідності у зв'язку з майбутньою професією.

До мотиваційних якостей особистості вихованця належать потреби, прагнення, переконання, мотиви та мотивації, цілі та ідеали його життєдіяльності. Виховання має стосуватися всіх сфер особистості вихованця: інтелектуальних, емоційно-почуттєвих, вольових, мотиваційних, фізичних, психофізіологічних тощо.

Предметом виховного впливу має бути особистість вихованця з усіма її складовими: біологічними, психічними, соціальними, на яких базуються основні напрями виховання: професійне (трудове), національне, розумове, моральне, екологічне, естетичне, фізичне.

Ідеал виховання - це громадянин України, збагачений загальнолюдськими та національними цінностями, який керується у своїй діяльності вимогами загальнолюдського й національного етикету, спроможний діяти творчо в сучасних умовах, це справжній патріот, який дбає про свою честь і гідність. Упровадження у виховну практику цього ідеалу передбачає одночасний розвиток інструментальних і мотиваційних якостей особистості вихованця. Вихованець, який не має мінімуму інструментальних (певних професійних знань, навичок і вмінь), неспроможний повноцінно адаптуватися до професійної діяльності.

Закони виховання дають можливість з'ясувати сутність виховного процесу, відбивають його об'єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв'язки і проявляються в більшості освітньо-виховних систем:

* закон соціальної зумовленості цілей, змісту, принципів методів виховання виявляє об'єктивний процес визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів процесу виховання. Звідси випливає така закономірність виховання: найбільш успішно виховання проходить у природному для нього національному середовищі з урахуванням національного менталітету вихованця. Як зазначав К.Ушинський: «Мова народу кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії». На основі рідної мови у вихованців найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти духовності народу.

* закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців з'ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців як суб'єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто характер виховної та іншої діяльності вихованців має формувати гармонійно розвинутих громадян України, здатних ефективно реалізувати власні життєві настанови. У цьому процесі діяльність і спілкування - важливі фактори формування свідомості та самосвідомості, провідних рис особистості вихованця.

закон цілісності та єдності процесу виховання виявляє співвідношення частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів. Характер майбутньої професійної діяльності вихованців передбачає наявність у них комплексних духовних та професійних якостей. Процес виховання має бути у комплексі, становити як у теоретичному, так і прикладному аспекті суцільну єдність і слугувати основному призначенню - формуванню духовно багатої, національно свідомої, професійно розвиненої особистості вихованця.

Отже, закони виховання - це об'єктивні, тісні та відносно стійкі зв'язки, які виявляються організації та проведення виховного процесу. Їх знання дає змогу вихователям науково обґрунтовувати зміст виховання, визначити прийоми та засоби виховної роботи без шаблонного підходу до педагогічної діяльності.

Предметом спеціального вивчення є також визначення критеріїв ефективності педагогічної діяльності. За законами психічного розвитку, головним показником продуктивності педагогічної діяльності можна вважати формування в учнів механізму внутрішньої регуляції і самоконтролю, що орієнтований на соціально прийняті норми поведінки. Саме він забезпечує перехід від зовнішньої регуляції, яку організовує педагог, до внутрішньої, яка виявляється у здатності учня до керування власною діяльністю, собою як суб'єктом пізнання та спілкування.

Тема 9. Педагогічна майстерність викладача: теорія та практика

Основними формами прояву педагогічної культури педагога є рівень оволодіння педагогічним досвідом людства, сукупність основних професійно-важливих особистісних якостей. Без педагогічної культури діяльність педагога втрачає своє гуманне забарвлення й ефективність. Високий рівень розвитку її основних елементів, гармонійне їх поєднання в педагогічній діяльності та досягнення ефективних результатів у навчанні визначаються як педагогічна майстерність, яку можна розглядати як вияв педагогом свого «Я» в педагогічній діяльності. Зовні майстерність педагога - це вирішення різноманітних педагогічних завдань, успішна організація навчально-виховного процесу й отримання відповідних результатів, але її сутність полягає в певних професійних і особистісних якостях, які породжують цю діяльність і забезпечують її ефективність. Важливими професійними якостями педагога є: працелюбність, працездатність, дисциплінованість, відповідальність, уміння поставити мету, вибрати шляхи її досягнення, організованість, наполегливість, систематичне і планомірне підвищення свого професійного рівня, прагнення постійно підвищувати якість своєї праці тощо. До особистісних якостей педагога належать також людяність, терпеливість, порядність, чесність, відповідальність, справедливість, обов'язковість, об'єктивність, щедрість, доброта, висока моральність, оптимізм, емоційна врівноваженість, потреба в спілкуванні, інтерес до життя вихованців, доброзичливість, самокритичність, дружелюбність, скромність, достойність, патріотизм, принциповість, чуйність, емоційна культура і багато-багато інших.

Отже, педагогічна майстерність - це комплекс властивостей особистості, що забезпечує високий рівень самоорганізації професійної діяльності на рефлексивній основі. Визначаються такі найважливіші складові педагогічної майстерності, які пов'язані між собою та мають здатність до саморозвитку.

Гуманістична спрямованість - головна характеристика майстерності педагога, що будується на основі ціннісних орієнтацій: на себе (самоутвердження); на засоби педагогічного впливу (коли найважливіше для педагога - виховні ідеали, виховні заходи та методика їх здійснення); на вихованця (допомогти йому адаптуватися до соціального середовища, знайти смисл у житті); на мету педагогічної діяльності (сприяти самоактуалізації у професійній діяльності та громадському житті).

Професійна компетентність є підвалиною педагогічної майстерності. Зміст цього компонента становлять глибокі професійні знання, навички та вміння, професіоналізм у галузі психології та педагогіки, досконала методика здійснення навчально-виховних заходів.

Здібність до педагогічної діяльності - важливий елемент у структурі педагогічної майстерності. Основними здібностями вважаються чутливість до людини і до особистості, емоційна стабільність, комунікативність, перцептивність, динамічність, оптимістичне прогнозування, креативність.

Четвертим компонентом педагогічної майстерності є педагогічна техніка як форма організації поведінки педагога. Це конкретний інструментарій, навички і вміння організації, проведення різноманітних навчально-виховних заходів. За відсутності або недостатнього її розвитку інші елементи педагогічної майстерності залишаються нереалізованими.

Відповідно до цих критеріїв визначаються рівні оволодіння педагогічної майстерністю:

· елементарний рівень - педагог володіє лише окремими елементами професійної діяльності;

· базовий рівень - педагог володіє основами педагогічної майстерності (цей рівень мають випускники вищих навчальних закладів);

· досконалий рівень - характеризується чіткою спрямованістю дій педагога, їх високою якістю;

· творчий рівень - характеризується ініціативністю, творчістю у професійній діяльності. Викладач самостійно конструює оригінальні, педагогічно доцільні прийоми й способи взаємодії, причому його діяльність базується на результатах рефлексивного аналізу.

В основі педагогічної майстерності лежить педагогічна культура - оволодіння педагогом педагогічним досвідом людства, ступінь його досконалості в педагогічній діяльності, досягнутий рівень розвитку його особистості. Основні складові педагогічної культури:

· педагогічна спрямованість;

· психолого-педагогічна ерудиція;

· гармонія розвинутих інтелектуальних і моральних якостей;

· висока педагогічна майстерність і організованість;

· уміння продуктивно поєднувати навчально-виховну і науково-дослідницьку діяльність;

· сукупність професійно важливих якостей;

· педагогічно спрямоване спілкування і поведінка;

· постійне самовдосконалення.

Основними критеріями майстерності педагога є такі ознаки його діяльності:

· доцільність (за спрямованістю);

· ефективність (за результатами);

· гуманність, демократичність і діалогічність (за характером спілкування);

· оптимальність (у виборі змісту і засобів);

· творчість чи оригінальність (за змістом діяльності);

· науковість (за змістом викладеного матеріалу і характером діяльності).

Отже, учитель, педагог був і буде головною постаттю в навчально-виховному процесі. Педагог XXI століття - це вчитель із планетарним мисленням, який усвідомлює себе як суспільний діяч і просвітитель, активний перетворювач суспільства, а не просто державний службовець. «Вчителем школа стоїть», - стверджував славетний Каменяр, а школою - держава, уважають сучасні вчені.

Тема 10. Самоактуалізація особистості. Педагогічне спілкування. Стилі і моделі педагогічного спілкування як вияв характерних особливостей взаємодії

Педагогічне спілкування - це професійне спілкування викладача з усіма учасниками навчально-виховного процесу, яке спрямоване на створення оптимальних умов для здійснення мети, завдань виховання і навчання.

Культура педагогічного спілкування включає загальну культуру людини, психолого-педагогічні знання, вміння та навички, відповідний емоційний настрій та спрямованість педагога на ефективну діяльність.

Стадії педагогічного спілкування: моделювання майбутнього спілкування; початок взаємодії; корекція і уточнення прийомів впливу, вербальне та невербальне спілкування; керування спілкуванням і корекція; аналіз здійсненої системи спілкування; моделювання майбутньої діяльності. «Мистецтво і майстерність виховання полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, у тій істоті, що мислить, відчуває, переживає, істоті, яку ми творимо...» (Сухомлинський В О).

Функції педагогічного спілкування:

інформаційно-комунікативні;

регуляційно-комунікативні (регулювання поведінки);

афективно-комунікативні (визначення, вплив емоцій людини).

Прояв функцій спілкування на різних етапах навчально-виховного процесу.

Стиль педагогічного спілкування - прояв педагогічної техніки (методики) у взаєминах. Залежить від особистих якостей людини, загальної культури, професійної компетенції, педагогічної інтуїції.

За дослідженнями відомих педагогів, вчених структура професійно-педагогічного спілкування включає:

прогностичний етап(моделювання майбутнього спілкування з аудиторією);

комунікативний етап (організація спілкування на початку навчально-виховного заходу - комунікативна атака);

3) управлінський етап безпосереднє спілкування протягом навчально-виховного заходу);

4) заключний етап (аналіз перебігу спілкування та його результатів і внесення відповідних корективів у модель майбутнього спілкування).

Характер спілкування вихователя з вихованцем визначає основні стилі його роботи - авторитарний, демократичний і ліберальний.

*Авторитарний стиль характеризується жорсткою формою управління взаємодією учасників навчально-виховного процесу за допомогою наказів, вказівок, інструкцій тощо. Цей стиль із точки зору гуманізації та демократизації європейської і світової освіти вважається абсолютно неприйнятним, оскільки порушує права особистості. Сучасні вчені дійшли таких висновків:

- авторитарний стиль дає змогу підтримувати високий рівень дисципліни та результативності навчального процесу лише за умови постійного демонстрування влади викладача;

- зовнішні показники дисциплінованості та конформності студентів не завжди є виявом злагоди, а внутрішній психічний конфлікт, підґрунтям якого є протест проти диктату викладача, часто сублімується в різноманітні форми девіантної та антисоціальної поведінки молодої особистості.

*Демократичний стиль виявляється в опорі педагога на навчальний колектив, у намаганні зацікавити вихованців навчально-пізнавальною діяльністю, заохоченні їхньої ініціативи та самостійності. Пропонують три умови підтримання викладача демократичних взаємин зі студентами:

- викладач є зразком, прототипом дорослості, гідною моделлю для самоідентифікації студентів;

- викладач виконує скоріше функцію арбітра, ніж судді, він не перешкоджає формуванню позитивного «Я-образу» студента й уникає засудження незадовільних вчинків «із висоти кафедри»;

- викладач допомагає молодим людям усвідомлювати власні дії, обмірковувати їх і передбачати можливі наслідки.

*Ліберальний стиль характеризується браком стійкої педагогічної позиції; виявляється у невтручанні, низькому рівні вимог, формальному розв'язанні проблем.

Найбільш оптимальний і водночас найскладніший стиль, безперечно, -- демократичний.

На основі стилю роботи і ставлення педагога до студентського колективу виокремлюють ще й такі стилі педагогічного спілкування:

- спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю;

- спілкування на основі дружнього ставлення;

- спілкування-дистанція;

- спілкування-залякування;

- спілкування-загравання.

Такт (доторкання) - норма прояву моральності в спілкуванні. Педагогічний такт - форма функціонування педагогічної етики, норма моральної поведінки викладача. Вимоги педагогічного такту: максимум інформації про педагогічну ситуацію; уміння оцінювати ситуацію; урахування особливостей студентів, об'єктивні і суб'єктивні обставини тощо; передбачати ефективність результату, наслідки впливу; особлива чуйність до «конфліктних» студентів; витримка, об'єктивність, гуманізм, педагогічний оптимізм; «... викладачі повинні розвивати, поглиблювати педагогічну етику, стверджувати гуманний початок у вихованні як найважливішу рису педагогічної культури кожного педагога» (В.Сухомлинський).

Вимоги до культури педагогічного спілкування:

виправдовувати довіру держави, суспільства; дотримуватися педагогічної етики, поважати людей; бути готовим до діалогу з людиною у кожній ситуації;

- розвивати фізичну й духовну витривалість, загальну культуру спілкування.

Правила спілкування:

єдність слова і справи;

вимогливість до себе та інших;

3) зібраність у справах, вчинках, словах;

чесність, обов'язок, педагогічна і громадська відповідальність;

увага, чуйність, терпіння, наполегливість;

самоаналіз ефективності педагогічного впливу;

самокритичність, вміння виправляти власні помилки;

8) педагогічний оптимізм, відвага в педагогічній творчості, мудра влада над вихованцями.

Комунікативні здібності передбачають розвиток:

соціальної перцепції (розуміння стану людини);

мускульної мобільності, зібраності; керування психічним й емоційним станом;

- ініціативності (зовнішній вираз, мовлення, комунікативна атака, створення умов позитивного спілкування);

- застосування прийомів вербального впливу (тональність, темп, емоційність, виразність, образність);

- використання невербальних засобів спілкування(міміка, жести, пантоміміка);

вміння «подати» себе в спілкуванні;

організації і творчого розвитку спілкування;

мудрого оптимістичного прогнозування й аналізу тощо.

Заповіді педагогічного спілкування:

Відносини зі студентами - фундамент діяльності педагога.

У спілкуванні виходити з мети, завдань виховання, інтересів студентів.

Орієнтуватись на співрозмовника;

Не обмежуватися інформацією, аналізувати мотиви.

5.Усвідомлювати психологічну атмосферу (співпереживати).

Самокритичність. Не жалітися на тих, кого навчаєш.

Уміти слухати і поважати співрозмовника, бути тактовним.

Динаміка, розвиток, ініціативність у спілкуванні.

9. Уникати моралізму та негативних установок спілкування.

10. Виключати «голу» критику. Вчасно похвалити чи пожурити. «Не бійтесь бути ласкавими» (В.Сухомлинський). Частіше схвалювати, заохочувати.

Розвивати комунікативну пам'ять, уяву, увагу, загальну культуру.

Список літератури

1. Алексюк А.М. Педагогіка вищої школи. - К., 1998.

2. Алексюк А.М. Педагогіка вищої школи. Курс лекцій: модульне навчання.- К., 1993.

3. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія: Навч. посібник. К.,1995.

4. Васянович Г. Педагогіка вищої школи: Навч.-метод.посібник. - Львів: Ліга-Прес, 2000.

5. Вища освіта в Україні: Навч. посібник: В.Г.Кремінь, С.М.Ніколаєнко, М.Ф.Степко та ін./ За ред. В.Г.Кременя, С.М.Ніколаєнка. - К.: Знання, 2005. 6. Державна національна програма „Освіта” (Україна ХХІ ст.). - К., 1991.

7. Егоршин А.П. Управление персоналом.- Нижн. Новг.: НИМБ, 1999.

8. Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні. -К., 1997.

9. Костюк Г.С. Навчально-виховний процес і психологічний розвиток особистості. - К., 1989.

10. Луговий В.І.Управління освітою: Навч. посібник. - К., 1997.

11. Методика викладання у вищій школі. Опорний конспект лекції для студентів рівня підготовки „Магістр” усіх спеціальностей та слухачів вищої школи педагогічної майстерності: Навч.-метод. видання.- К.: КНТЕУ, 2002.

12. Моделі гармонізації національних і міжнародних стандартів освіти у контексті Болонського процесу. Матеріали Міжнародного семінару 27-28 травня 2004 р., проведеного у Львівському нац. ун-ті ім. І.Франка.- Львів.: Літопис, 2004.

13. Мороз І.В. Менеджмент і маркетинг освіти: Навч.-метод. посібник.- Переяслав-Хмельницький: ПХДПУ, 2004.

14. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (документи і матеріали 2003-2004 рр.)/ За ред. В.Г.Кременя. Авторський колектив: М.Ф.Степко, Я.Я.Болюбаш, В.Д.Шинкарук, В.В.Грубінко, І.І.Бабин. - Тернопіль: вид-во ТДПУ ім.В.Гнатюка, 2004.

15. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу. Документи і матеріали. Травень - грудень 2004 р. - Частина 2/. Упорядники: Степко М.Ф., Болюбаш Я.Я., Шинкарук В.Д., Грубінко В.В., І.І.Бабин. Тернопіль: Вид-во ТДПУ ім.В.Гнатюка, 2005.

16. Педагогіка / За ред. М.Д.Ярмаченка.- К., 1985.

17. Педагогічні технології: теорія та практика: Навч.-метод. посібник/ За ред. проф. М.В.Гриньової. - Полт. держ. ун-т ім. В.Г.Короленка.- П., АСМІ: 2006.

18. Равчина Т.В. Орієнтація на особистість студента // Гуманізція та гуманітаризація професійної освіти: наук.-метод. збірник.- К., 1995.

19. Сагач Г.М. Мистецтво ділової комунікації: Навч. посібник.- К., 1996.

20. Стельмахович М.Г. Народна педагогіка.- К., 1985.

21. Тарасевич Н.М. Стратегія поведінки вчителя у складних педагогічних ситуаціях: Спецкурс. Тексти лекцій.- Полтава: ІОЦ ПДПУ, 2005.

22. Федоришин Б.О. Психолого-педагогічні основи професійної орієнтації.- К., 1996.

23. Унт И. Индивидуализация и дифференциация обучения. - М.,1990.

24. Холл К., Линдсей Г. Теории личности.- М.,1997.

25. Янг Стэнли. Системное управление организацией: Пер. с англ. Э.А.Антонова/ Под ред.С.П.Никанорова.- М., 1972.

Размещено на Allbest.ru

...