Основні шляхи підвищення ефективності процесу виховання в школі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття») звертає увагу на динамізм, притаманний сучасній цивілізації, зростання соціальної ролі особистості, гуманізацію та демократизацію суспільства, інтелектуалізацію праці, швидку зміну техніки і технологій в усьому світі, акцентує увагу на створенні таких умов, за яких народ України став би нацією, яка навчається. Це оновлена освіта, адже працювати, використовуючи тільки традиційні методики навчання, вже не можливо. Пріоритет в Концепції освіти України надано гуманістичним цінностям. Авторитарно-дисциплінарні моделі навчання змінюються на особистісно орієнтовані, суттєвими ознаками яких є навчання і виховання особистості на засадах індивідуалізації.

Все ж таки освітні заклади повинні в першу чергу формувати у учнів знання, вміння і навички та на їх основі розвивати індивідуальність, створюючи найбільш сприятливі умови для розвитку пізнавальної активності, позитивної мотивації до набуття нових знань, вмінь і навичок, креативних здібностей. Знання в сучасному суспільстві виступають найважливішим фактором виробництва. Розвиток людини і суспільства визначає рівень освіти і освіченість. Швидкі зміни виробничих технологій потребують постійного спостереження за технічним прогресом, неперервну освіту, постійне вдосконалення і підвищення кваліфікації. Освіта перетворилась на безкінечний, упродовж усього життя людини, процес, постійне оновлення набутих знань, вмінь і навичок і придбання нових. А це вимагає формування стійкої мотивації до навчання та вмінь самоосвіти. Питання саморозвитку і самоконтролю визначають сутність багатьох відомих педагогічних шкіл та педагогічних технологій.

Теоретично-методологічну основу нашого дослідження становили праці в статтях Г.М. Андреєвої, К.О. Баханова, В.О. Волканова,

Н.М. Васильєвої, Н.М. Василенко, С.Г. Крамаренко, А.М. Мартинець, О. Марущак, Г.В. Сазоненко, О.І. Щербак, В.Д. Щедрикова, надрукованих в журналах «Відкритий урок», «Все для вчителя», «Инновации в образовании», «Рідна школа», «Управління школою», «Історія в школах України», «Директор школи» та інші.

Найбільш повно питання теорії, практики і досвіду розглянуті О. Ометун, Л. Ироженко в методичному посібнику «Інтерактивні технології навчання: теорія, практика, досвід» та статях педагогічних журналів: «Рідна школа», «Відкритий урок». Дається узагальнення інтерактивної технології навчання, характеристика інтерактивних форм і методів, їх організаційна особливість. Автори звертають увагу на практичне застосування інтерактивної технології навчання, наводять приклади інтерактивних уроків.

Об'єкт дослідження - процес виховання в загальноосвітньому закладі.

Предмет дослідження - методи та прийоми, які сприяють підвищенню ефективності процесу вихованню.

Мета роботи - дослідити шляхи підвищення ефективності процесу виховання в школі.

Поставлена мета передбачає розв'язання наступних завдань:

- дати визначення поняттю процес виховання в науковій літературі;

- дослідити структуру процесу виховання;

- визначити методи та прийому підвищення ефективності виховання учнів;

- створити навчальний проект за програмою «INTEL.НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО»

Методи дослідження - аналіз літератури з педагогіки, психології та питань інноваційних методів виховання, узагальнення, висновки, бесіда, розповідь.

1. Теоретичні аспекти дослідження

1.1 Поняття в “процес виховання” науковій літературі

Обґрунтовуючи поняття “процес виховання”, слід передбачити сучасні підходи до її побудови з урахуванням світових тенденцій гуманізації, демократизації процесу виховання, надання їй суб'єкт-суб'єктного, національного і громадянського спрямування, використання нетрадиційних підходів до її організації та проведення. Головними чинниками використання таких підходів можна вважати:

- духовні, пов'язані зі змінами в суспільній свідомості, зокрема, зміною існуючих і появою нових цінностей у повсякденній і професійній діяльності громадян України, що віддає перевагу саморозвитку, самовихованню та самоосвіті над передачею вузькопрофесійних знань, умінь і навичок, над формуванням вузькокорпоративних цінностей і систем поглядів;

- особистісні, викликані гуманістичною філософією освіти та потребою підвищення морального статусу особистості, гармонізації її стосунків із вихователями, товаришами по службі, а також державою й суспільством у цілому; отже, інтереси особистості у процесі повсякденної діяльності мають набути пріоритетного значення;

- теоретичні, зумовлені необхідністю формування широкої фундаментальної наукової культури у суб'єктів виховного процесу, що, у свою чергу, викликано як соціально-економічними, так і практичними змінами в розвитку науки та практики; теоретична підготовка має формувати у педагогів цілісне наукове уявлення про свою професійну діяльність і специфіку виховання взагалі та процес виховання, зокрема;

- професійні, викликані з потребою формування у військових вихователів психолого-педагогічної компетентності, широкого наукового кругозору;

- практичні, виникли внаслідок соціально-економічних перетворень у нашій країні, педагог має діяти самостійно, бути достатньо озброєним спеціальними вміннями й навичками педагогічної взаємодії й спілкування.

Системний підхід до суспільних явищ став предметом наукового пошуку вчених у другій половині ХХ ст., оскільки розгляд окремих явищ, вирваних із цілого, ізольованих від нього, не може дати відповіді на ті проблеми, які вимагають урахування певних суттєвих зв'язків, взаємозалежностей між тим явищем, яке вивчається, та іншими, що входять у ціле. На початку ХХІ ст. ця проблема не втратила актуальності. Однією з перших публікацій, присвячених системному підходу, була стаття Ф.П. Корольова про можливості застосування системного підходу в педагогічних дослідженнях, який визначає такі ознаки складної педагогічної системи:

- цілісність, яка передбачає, що кожний елемент процесу сприяє здійсненню загальної мети;

- взаємозв'язок, сутність якого полягає у тому, що зміна одного параметра в процесі впливає на всі інші;

- взаємозв'язок із середовищем.

Згодом системний підхід став широко використовуватися в дослідженнях різних проблем навчання і виховання. Наприкінці 70-х - початку 80-х років ХХ ст. були опубліковані праці А.М. Арсеньєва, М.О. Данилова, Т.А. Ільїної, В.В. Краєвського, М.М. Конжиєва, Н.В. Кузьміної, І.Я. Лернера, М.М. Скаткіна, в яких системний підхід дістав подальшого розвитку. 1974 року вийшла у світ фундаментальна праця М.С. Кагана, присвячена системному аналізу людської діяльності у філософському та культурологічному ракурсах.

Аналіз положень системного підходу, розроблених такими російськими та зарубіжними вченими, як: А.П. Авер'янов, П.К. Анохін, В.Г. Афанасьєв, І.В. Блауберг, В.П. Беспалько, В.М. Сагатовський, В.М. Садовський, М.І. Сетров, О.І. Уємов, Е.Г. Юдін, Г. Бунш, Р. Джонсон, Ф. Каст, Д. Кліланд, В. Кінг, У. Портер, С. Янг, дозволяє визначити основні аспекти щодо його застосування у розв'язанні проблем виховання, у реалізації його основних принципів під час конструювання й апробування різних педагогічних систем.

Виховання - це головний компонент педагогічного процесу, надзвичайно складне соціальне явище, спрямоване на формування у вихованців наукового світогляду, особистісних рис громадянина України на основі відродження традицій національної свідомості й самосвідомості, інтелектуального, професійного, морального, правового, фізичного, екологічного розвитку. За словами французького філософа К. Гельвеція, виховання, головним чином, повинно засіяти наші серця корисними для індивіда й суспільства звичками.

На думку французьких письменників Е. Ренана й А. Сент-Екзюпері, питання виховання для сучасних суспільств - це питання життя і смерті, від якого залежить майбутнє, виховання має пріоритет над освітою, створює людину.

В педагогічній науці немає чіткого однозначного визначення категорії «процес виховання» чи «виховний процес». Вихідними поняттями є «процес» і «виховання».

«Процес» - це зміна стану системи виховання як цілісного педагогічного явища, послідовне й поступове просування вперед для досягнення цілей виховання, розвитку і навчання, гармонійного формування і розвитку особистості українського громадянина.

«Виховання - процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів».

Автори ряду навчальних посібників уникають використання педагогічного поняття «процес виховання» і, відповідно, не дають його характеристики або використовують побіжно і без обґрунтування. Також немає чіткості стосовно педагогічних термінів «процес виховання» і «виховні заходи». «Процес виховання - це система виховних заходів, спрямованих на формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості»; процес виховання не можна звести до самих лише виховних заходів. Система виховних заходів - це конкретна методика виховної роботи, а не виховний процес.

У навчальному посібнику «Педагогічні технології» дається докладна характеристика процесу виховання та її структурних компонентів. Але в той же час відсутнє наукове визначення цієї педагогічної категорії. Досить повне і обґрунтоване визначення процесу виховання дає С.У. Гончаренко: «Процес виховання - цілісний процес, у якому органічно поєднані змістова і процесуальна сторони.

Змістова сторона процесу виховання характеризує сукупність виховних цілей. Процесуальна - характеризує самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя і учня, що включає організацію і функціонування системи виховної діяльності й самовиховання учнів, спрямованої на реалізацію виховних цілей і формування позитивного досвіду самовдосконалення учнів».

На думку Б.А. Битинаса, процес виховання являє собою взаємопов'язану ланку виховних ситуацій, що розвиваються (виховні справи). Виховна ситуація - це частина виховного процесу, що перебуває між двома корекціями. Як «відрізок» виховного процесу вона містить всі структурні компоненти цілісного процесу. Основа ситуації - це виховна дія, спрямована на вирішення певного виховного завдання.

З такого погляду процес виховання є саморозвиваючою системою, в якій розвиваються не лише вихованці, виховна діяльність, його взаємодія з вихованцями; розвивається цілісний об'єкт, який, будучи системою, є дещо більшим, ніж сукупність складових. Так долається однобічність відокремлених підходів до розуміння виховання - психологічного, соціально-психологічного, соціологічного, технологічного; теорія виховання набуває власний об'єкт дослідження.

Сучасну характеристику виховного процесу дає І.П. Підласий: «Процес виховання - це процес формування, розвитку особистості, який включає як цілеспрямований зовнішній вплив, так і самовиховання особистості».

Виховання є цілеспрямованим процесом. Наявність конкретної мети надає йому систематичності й послідовності, не допускає випадковості, епізодичності й хаотичності виховних заходів. Виховання формує внутрішній світ молодої людини, проникнути в який дуже важко. Тому воно вимагає таких методик, які давали б змогу не тільки виявляти погляди переконання і почуття вихованців, а й збагачувати їх духовність, за потреби коригувати якості психіки. Процесу виховання властиве і розмаїття завдань та напрямів. їх кількість невпинно зростає, що зумовлено динамічністю суспільно-економічного життя. Тому для процесу виховання характерна також неперервність. «Я продовжую ще вчитися, -- вважав К.А. Гельвецій, -- моє виховання ще не завершено. Коли ж воно закінчиться? Коли я не буду більше здатним до нього: після моєї смерті. Все моє життя і є, власне, тривалим вихованням».

Зміст і методика процесу виховання залежать від об'єктивних та суб'єктивних чинників і рушійних сил.

До об'єктивних чинників належать суспільно-політичні, економічні процеси, що відбуваються в соціумі, події культурного життя, вплив природного середовища тощо. У сучасній Україні -- це особливості розбудови держави загалом та системи освіти і виховання зокрема; утвердження в економіці ринкових засад; розвиток соціальної сфери; відродження національних традицій, звичаїв, обрядів, народної педагогіки; розширення меж спілкування з іноземними громадянами.

Суб'єктивні чинники -- соціально-педагогічна діяльність сім'ї та громадських організацій; навчально-виховна робота працівників закладів освіти; вплив засобів масової інформації; заходи культурних, позашкільних установ, молодіжних об'єднань та діяльність церкви.

Ефективність процесу виховання залежить від того, наскільки збігаються впливи організованої виховної діяльності та об'єктивних умов. Перебудова навчально-виховного процесу на демократичних засадах передбачає не тільки створення умов для співпраці педагогів і учнів (студентів), а й залучення до неї різних виховних інституцій.

Рушійними силами процесу виховання є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. До внутрішніх суперечностей належать:

-- суперечність між соціально значущими завданнями, які потрібно виконати вихованцю, і факторами, що заважають його зусиллям;

-- суперечність між зовнішніми впливами і внутрішніми прагненнями вихованця (вимагає такої побудови виховного процесу, за якої зміст і форми його реалізації не викликали би спротиву в молодої людини). Зовнішні суперечності виявляються у невідповідності між:

-- виховними впливами сім'ї і закладу освіти (порушення єдності цих впливів негативно позначається на формуванні особистості вихованця);

-- організованим виховним процесом закладу освіти і стихійним впливом на вихованців навколишнього середовища (вимагає подолання негативного впливу девіантних підліткових груп, низькоякісних телепередач тощо);

-- різними вимогами вихователів (внаслідок цього у вихованців формується ситуативна поведінка, безпринципність);

-- деякими вихованцями, які мають досвід негативної поведінки, і педагогами, однокласниками (однокурсниками), батьками.

Попри те що зовнішні суперечності не є універсальними, обов'язковими для всіх ситуацій, применшувати їх дезорганізуючий вплив не варто. Тому завжди важливо передбачати їх, вживати превентивних заходів, а за необхідності і протидіяти їм.

Етапи процесу виховання.

Процес виховання передбачає певну послідовність етапів, знання особливостей яких дає вихователю змогу спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення. Таких етапів виокремлюють чотири:

-- Визначення сукупності рис і якостей особистості, які слід сформувати у вихованця (ідеал). Коли йдеться про виховання колективу класу (групи), то мають на увазі досягнення таких результатів, які б відповідали еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед закладом освіти.

-- Вивчення індивідуальних особливостей вихованця (колективу), його позитивних рис, недоліків у характері й поведінці, визначення рис, які ще не сформовані або перебувають у зародку. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Зважаючи на це, планують виховну роботу, ознайомлюють вихованця (колектив) із запланованим і домагаються прийняття пропонованого взірця для наслідування.

-- Реалізація програми виховання шляхом залучення вихованців до різних видів діяльності, участь у яких сприяє формуванню досвіду поведінки відповідно до ідеалу.

-- Самостійна робота учня (студента) над собою. Початок такої роботи свідчить про досягнення мети цього етапу.

Всі етапи процесу виховання потребують умілого педагогічного управління. Воно передбачає передусім визначення змісту виховної роботи згідно з вимогами суспільства до рівня вихованості молодого покоління. Реалізація змісту виховання можлива за умови, що форми, методи ці прийоми виховної роботи імпонуватимуть тим, на кого вона спрямована. З цією метою використовують виховні можливості сім'ї, громадськості, культурно-освітніх установ, засобів масової інформації. Не менш важлива й відповідна організація колективного та індивідуального життя й діяльності вихованців, створення умов для збагачення їх досвіду. Велику роль відіграють гармонійні демократичні стосунки між вихованцями й вихователями.

Невід'ємними аспектами виховання є постійне вивчення його результатів, наявного рівня вихованості молодих людей і колективу, виховних можливостей педагогічного колективу та громадськості й коригування змісту і методики виховного процесу з метою її удосконалення.

Управління виховним процесом слід спрямовувати на розвиток самостійності, ініціативи вихованців. Цього досягають за умови, що педагоги націлюють їх на самостійний пошук цікавих видів діяльності та створення для них сприятливих умов. Вихователь має залишатися мудрим старшим другом і наставником молодої людини, але на умовах співпраці з нею, яка передбачає, що його виховний вплив доповнюватиметься її роботою над собою -- самовихованням.

Отже, процес виховання - це динамічне складне педагогічне явище, яке відбувається на основі цілеспрямованого й організованого впливу вихователів, соціального середовища на розум, почуття, волю вихованця з метою формування всебічно і гармонійно розвинутої особистості.

Специфічним для процесу виховання є:

– цілеспрямованість;

– двосторонність;

– неперервність і тривалість;

– багатогранність завдань і різноманітність змісту;

– залежність від специфіки професійних завдань і необхідності формування громадянина України;

– багатство форм, методів і засобів виховного впливу;

– поступове виявлення результатів виховних впливів;

– самокерованість.

Таким чином, у різних визначеннях поняття “система виховання” має такі основні узагальнені характеристики. Це:

- наявність конкретної сукупності елементів;

- визначеність принципів або ознак, що дають підставу до об'єднання цих елементів в єдине ціле;

- здатність функціонування системи у часі та просторі як цілісної єдності;

- наявність зв'язків і взаємодії цієї системи з зовнішнім середовищем й іншими системами;

- цілеспрямованість у функціонуванні системи.

1.2 Структура процесу виховання

Процес виховання є складною динамічною системою. Будь-яка система не може існувати поза певним середовищем і стає зрозумілою лише у взаємодії з ним. Відповідно до принципу ієрархічності процес виховання є лише одним із компонентів соціального середовища. Тому аналіз виховного процесу обов'язково передбачає вивчення взаємодії процесу виховання як системи з середовищем. У свою чергу, кожна виховна ситуація, як елемент виховного процесу, сама є системою і водночас виконує роль елемента складніших систем (морального виховання та ін.). Сукупність елементів можна вивчити лише за умови фіксації всієї системи в дії. А це означає, що потрібно визначити участь елементів у процесі, тобто в безперервній зміні у часі. Саме тому процес виховання розглядається як динамічна система. Аналіз процесу виховання в динаміці - значить визначити, як він зароджувався, розвивався і буде розвиватися у майбутньому.

У сучасній теоретичній педагогіці існує багато критеріїв виділення (відокремлення) різних структур процесу виховання.

За критерієм зв'язку і залежностей між компонентами, які забезпечують ефективність протікання процесу, виділяється така послідовність його організації:

1) проектування процесу, що включає визначення мети і конкретних завдань виховання;

2) визначення змісту виховання (організація трудової, природоохоронної, ціннісно-зорієнтованої, художньої, спортивної та ін. діяльності);

3) форми, методи регулювання міжособистісного спілкування і його корекція в процесі основних видів діяльності вихованців;

4) контроль і підведення підсумків, установлення співвідношення між одержаними і запланованими результатами, аналіз досягнень і невдач.

Класифікація методів - це побудована (складена) за певною ознакою система методів.

Класифікація дозволяє вказати в методах загальне й специфічне, суттєве й випадкове, теоретичне й практичне, сприяючи їх усвідомленому вибору, найефективнішому використанню. Використовуючи класифікацію, педагог не лише чітко уявляє собі систему методів, але й краще розуміє призначення, характерні ознаки різноманітних методів і їх модифікацій.

Будь-яка класифікація розпочинається з визначення загальних основ і виділення ознак для групування об'єктів, що є предметом класифікації. В сучасній педагогіці існують десятки класифікацій, одні з яких більш придатні для вирішення теоретичних завдань, інші ж, викликають практичний інтерес. У більшості систем методів логічні основи класифікації виражені нечітко, тому в практично значимих класифікаціях основою слугують не один, а кілька важливих і загальних аспектів методу.

За характером методи виховання поділяють на переконання, вправи, заохочення і покарання (M.І. Болдирєв, М.К. Гончаров, Ф.Ф. Корольов та ін.). В даному випадку загальна ознака "характер методу" містить у собі спрямованість, використання, особливість та деякі інші ознаки методів.

Т.А. Ільїна, І.Т. Огородников та ін. характер методів трактують більш узагальнено, їх система містить у собі методи переконання, організації діяльності, стимулювання поведінки школярів.

У класифікації І.С. Мар'єнка названі такі групи методів виховання, як пояснювально-репродуктивні, проблемно-ситуаційні, методи привчання і вправ, стимулювання, гальмування, керівництва, самовиховання.

За результатами методи впливу на вихованця поділяють на два класи:

1. Впливи, що створюють моральні настанови, мотиви, відношення, сприяють формуванню уявлень, понять, ідей.

2. Впливи, що утворюють звички, які визначають той або інший тип поведінки.

Нині найбільш об'єктивною і зручною є класифікація методів виховання на основі спрямованості -- інтегративної характеристики, що містить у собі єдність цільового, змістового і процесуального аспектів методів виховання (Г.І. Щукіна). У відповідності з цією характеристикою виділяються три групи методів виховання показані в таблиці 1.1

Табл. 1.1. Класифікація методів виховання

Методи формування свідомості особистості	Методи організації діяльності і формування досвіду поведінки	Методи стимулювання
Переконання	Розповідь, бесіда, етична бесіда, пояснення, діалог, лекція, доповідь, диспут, навіювання, інструктаж, приклад	Вправи	Вправи, привчання, педагогічна вимога, громадська думка, доручення, виховні ситуації	Мотивації	Змагання, заохочення, покарання

Наступна структура теж ґрунтується на виділенні послідовних етапів процесу, але за іншим критерієм - за критерієм послідовності етапів і відповідних педагогічних дій. Вона має стадії:

1) ознайомлення із загальними нормами і вимогами;

2) формування відносин;

3) формування поглядів і переконань;

4) формування загальної спрямованості особистості.

Першим етапом процесу виховання є усвідомлення вихованцями норм і правил поведінки, які їм пропонуються. Для того, щоб поводити себе правильно, необхідно визначити для себе критерії поведінки. A.C. Макаренко практикував проведення з вихованцями спеціальних бесід теоретичного характеру: про чесність, ставлення до сторонніх, своїх, державних речей, стриманість, повагу до жінки, дитини, людини похилого віку. Ним була розроблена навіть теорія вчинків стосовно суспільства. Подібні бесіди розробляв і проводив з учнями В.О. Сухомлинський, більшість з них описані у книгах з питань виховання школярів.

Джерела отримання знань про норми і правила поведінки різні: слово вихователя, його особистий приклад, приклад інших людей, цікава книга, стаття в газеті, журналі тощо.

Більшість виховних систем на цей етап звертали мало уваги, сподіваючись, що вихованці з часом і самі зрозуміють, що, для чого і чому слід робити. Головне - діяльність, тобто формування необхідної поведінки. Чим більше помилок допускають вихованці, тим краще. Своєчасна корекція поведінки (часто за допомогою тілесних покарань) швидко виправить стан. Вітчизняна школа 20-80 років, навпаки, гіперболізувала даний етап, надавала перевагу словесним методам виховання, на шкоду наступним етапам, які вимагають дії.

Другим етапом виховання є формування ставлення учнів до норм і правил поведінки, яка пропонується. Важливо, щоб учень не просто розумів і осмислював те, що йому розповідають, показують чи пропонують зробити, а виявляв при цьому почуття. Зокрема, якщо йому пояснюють, як важливо бути добрим, чуйним і уважним до людей, він повинен відчути і почуття жалю, і співчуття до тих, про кого розповідає учитель, про кого потрібно піклуватися. Абстрактне поняття честі стає зрозумілим, доступним, коли учня запитують про те, коли б він відреагував, якби, наприклад, була уражена честь його коханої дівчини, сестри. Почуття патріотизму легше пробудити, якщо спрямувати увагу учня на реальні зміни, що відбуваються в його родині, рідному селі, місті. Отже, лише загострюючи почуття і спираючись на них, вихователі можуть спонукати учня до дії.

Третім етапом є формування поглядів і переконань. Формування поглядів - це етап сприйняття, засвоєння і перетворення засвоєних норм в особисте надбання. Це потенційна готовність до дії. Переконання - це тверді, засновані на певних принципах і світогляді, погляди, які слугують керівництвом у житті. Переконання пов'язані з дією, вони виявляються в праці, ставленні до праці, обов'язків, у стосунках з людьми, в різних вчинках, діях тощо. Формування переконань є складним процесом. Зовсім не кожне засвоєне поняття чи правильно сформоване уявлення переходить у переконання. Найбільш надійним шляхом формування переконань є організація досвіду правильної поведінки, створення ситуацій, які вимагають вияву позиції в дії, тренування з метою здійснення правильних дій.

Четвертим, головним етапом виховного процесу є формування загальної спрямованості особистості в процесі різноманітних видів діяльності. Тренування в діяльності, багаторазові повторення забезпечують формування навичок і звичок поведінки, яка відповідає сформованим переконанням, тобто виробляються звички такої поведінки, яка стає нормою. Система звичних дій, вчинків поступово переходить у рису характеру, властивості особистості. Чим більшої ваги в структурі виховного процесу набуває педагогічно доцільна, добре організована діяльність, тим вищою стає ефективність виховання.

1.3 Методи та прийому підвищення ефективності виховання учнів

Для ефективної організації навчально-виховного процесу у середній загальноосвітній школі педагогічні працівники мають знати навчальні можливості учнів, їх активність і самостійність у навчанні; методи, форми і прийоми роботи зі школярами. Це можна зробити ефективно, застосовуючи технології естетичного виховання учнів.

Метод (від грецького "методос" - шлях) - шлях досягнення визначеної мети.

Стосовно шкільної практики методи виховання - це конкретні шляхи впливу на свідомість, почуття, волю, поведінку школярів з метою вирішення педагогічних завдань у процесі спільної діяльності вихованців і вихователів.

Проблема вибору методів виховання є надзвичайно складною. Не існує універсального чи універсальних методів виховання. Але завдання удосконалення методів є необхідною умовою будь-якого процесу виховання і кожен вихователь в міру своїх сил і можливостей, вирішує їх, вносить в розробку загальних методів свої частинні зміни, доповнення, що відповідають конкретним умовам виховного процесу. Такі частинні удосконалення методів називають прийомами вихован­ня. Прийом виховання -- частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення.

Виділяється також поняття засобу виховання (засобами виховання, як правило, є предмети матеріальної і духовної культури, що використовуються для вирішення педагогічних завдань). Під прийо­мом розуміють одиничну дію, під засобом -- сукупність прийомів виховання. Засіб - це вже не прийом, але ще й не метод. Наприклад, праця - це засіб виховання, але зразок, оцінка праці, вказівки на до­пущені помилки в роботі - це прийоми. Слово (в широкому розумін­ні) - засіб виховання, але репліка, іронічне зауваження, порівняння -прийоми. У цьому зв'язку інколи метод виховання визначають як систему прийомів і засобів, що використовуються для досягнення визначеної мети.

Знання методів, прийомів і засобів виховання, уміння вірно й ефективно їх використовувати - це одна з найважливіших характерис­тик рівня педагогічної майстерності.

Загальний принцип вибору методів виховання - це гуманізм відносин педагога і вихованців.

У виховному процесі вихователь має справу з цілою системою методів, а не з одним методом, прийомом чи засобом.

Будь-який метод вимагає логічного завершення. Метод не допу­скає шаблону. Використання методу передбачає врахування психоло­гічних особливостей учнів та ін.

Нині більшість творчо працюючих учителів віддають перевагу в роботі інтерактиву. Слово «інтерактив» прийшло до нас з англійської від слова «interact», де «inter» - взаємний і «act» - діяти. Таким чином, інтерактивний - здатний до взаємодії, діалогу. Існують різні підходи до визначення інтерактивного навчання. Одні вчені визначають його як діалогове навчання: «Інтерактивний - означає здатність взаємодіяти чи знаходитись в режимі бесіди, діалогу з чим-небудь (наприклад, комп'ютером) або ким-небудь (людиною). Отже, інтерактивне навчання - це перш за все діалогове навчання, в ході якого здійснюється взаємодія вчителя та учня».

Інші вважають, що інтерактивне навчання - це спеціальна форма організації пізнавальної діяльності, яка має конкретну, передбачувану мету - створити комфортні умови навчання, за яких кожен учень відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність. Учені педагоги О. Пометун та Л. Пироженко вважають, що: «Сутність інтерактивного навчання полягає в тому, що навчальний процес відбувається за умов постійної, активної взаємодії всіх учнів. Це співнавчання, взаємонавчання (колективне, групове навчання в співпраці)...».

Педагоги переважно використовують термін «активне навчання», який базується на визначенні, поданому в «Українському педагогічному словнику»: удосконалення методів і організаційних форм навчально-пізнавальної роботи учнів, яке забезпечує активну й самостійну теоретичну і практичну діяльність школяра в усіх ланках навчального процесу.

Призначення інтерактивного навчання й полягає у тому, щоб передати знання та усвідомити цінність інших людей. Інтерактивна взаємодія включає як домінування одного учасника навчального процесу над іншим, так і однієї думки над іншою.

У назві технології відбивається її доцентровий зміст, спрямованість зусиль на формування єдиного класного колективу, якому притаманна виражена індивідуальність, згуртованого, але не монолітного, який складається із соціально адаптованих і активних творчих особистостей.

Основні принципи інтерактивних виховних технологій:

- формування особистості у процесі праці заради користі інших людей;

- побудова життя колективу на засадах моральності, духовності і творчості;

- формування особистості дитини шляхом реалізації її в різновіковому творчому колективі за умов єдиних вимог до старших і молодших;

- надання кожній дитині можливості неодноразово пережити стан задоволеності результатом своєї діяльності, усвідомити значущість успіху;

- максимальне розмаїття сфер прикладання зусиль кожної дитини з метою вияву та найвищого розкриття здібностей і схильностей, значущих для особистості дитини та колективу;

- створення умов для формування в дитини внутрішньої мотивації до самовиховання, самовдосконалення;

- створення суб'єкт-суб'єктних відносин між учителем і учнем, учителем і класним колективом.

Реалізація технології передбачає:

- створення колективу на засадах прагнення високих ідеалів, привабливих для дітей;

- формування в дітей мотивації до безперервного самовдосконалення заради досягнення цих ідеалів;

- побудова колективу на принципах змінності активу, зміни сфери прикладання зусиль, організації й аналізу спільних справ;

- усебічний розвиток учнівського самоврядування;

- організація суспільно значимої, особистісно значимої, естетично інструментованої, одухотвореної діяльності;

- стимулювання дітей, які пережили ситуацію успіху, до «передачі естафети успіху», включення їх у процес взаємовиховання, співтворчості.

Необхідні умови ефективності виховної технології -- творчий характер кожної справи, системність і єдність окремих її стадій, максимальна залученість і зацікавленість у житті класу батьків учнів.

Проектна діяльність учнів здійснюється в три етапи: діагностико-прогностичний, реалізаційний (операційно-діяльнісний) та підсумково-прогностичний, які, в свою чергу, розподіляються на підетапи. На всіх етапах роботи над проектом колектив вихованців творчо реалізує попередньо сформульовані ним завдання, а класний керівник здійснює інформаційну та психологічну підтримку їхньої діяльності, делікатно спрямовуючи їхні зусилля в оптимальне русло.

Залежно від особливостей конкретного проекту може змінюватися зміст роботи або навіть можуть бути пропущені деякі етапи. Так, якщо необхідно зберегти інтригу, може бути пропущений етап колективної підготовки «На старт». Склад «Ради старійшин» змінюється від проекту до проекту. До нього можуть входити як класний керівник, так і батьки, вчителі-предметники.

Структурна побудова заняття на основі інтерактивних методик змінює суть виховного процесу, занурюючи його у спілкування, де ролі вчителя й учня знаходяться у повній рівновазі: обидва працюють для того, щоб навчатися, ділитися своїми знаннями, досягненнями свого життєвого досвіду.

Використання технологій інтерактивного виховання -- це спеціальна форма організації пізнавальної діяльності. Однією з багатьох пріоритетних цілей, які вона реалізує, є створення комфортних умов виховання.

Кожний педагог повинен пам'ятати, що те, як він учить, так само важливо, як і чого він навчає. Спілкуючись, учні щомиті отримують уроки моралі - ставлення до них і їхнє до інших. Не можна очікувати, що учні сприйматимуть готові цінності та істини протягом всього навчання, а потім у дорослому віці раптом почнуть робити вибір.

Інтерактивні методи можуть застосовуватися при організації наступної роботи з учнями:

- організація тематичних занять;

- організація тимчасових творчих колективів при роботі над навчальним проектом;

- формування портфоліо учня;

- організація дискусій та обговорень спірних питань, що виникли в учнівському колективі;

- для створення освітніх ресурсів;

- шкільних кафедральних освітніх архівів;

- (уроків - лекцій, тренінгових матеріалів, творчих робіт, аудіо -і відеоматеріалів та ін);

- тематичних бібліографій.

Для вирішення виховних та навчальних завдань класним керівником, соціальним педагогом можуть бути використані наступні інтерактивні форми:

- Інтерактивна екскурсія - це екскурсія не лише споглядання, але і дії. Цьому сприяють музейні експозиції як спеціально створені середовища культурної комунікації. Прикладом екскурсії-інсценізації є екскурсія по Львівському музею релігії «Гість з неба» до дня Святого Миколая, в ході якої гостей зустрічає і веде екскурсію «сам Святий Миколай». Досить популярними в Україні стають нічні музейні екскурсії, які проводяться як театралізації або рольові ігри. «Музейними» інтерактивними методами є методи на дію, на створення чогось власними руками, наприклад, ліплення горщика з глини в ході екскурсії.

- Використання кейс-технологій - це загальна назва технологій навчання, що представляють собою методи аналізу. Суть технології полягає у використанні конкретних випадків (ситуацій, історій, тексти яких називаються "кейсом") для спільного аналізу, обговорення або вироблення рішень учнями з певного розділу навчання дисципліни. З методичної точки зору кейс -- це спеціально підготовлений навчальний матеріал, що "містить структурований опис ситуацій, що запозичені з реальної практики". Кейси (ситуаційні вправи) мають чітко визначений характер і мету. Як правило, вони пов'язані з проблемою чи ситуацією, яка існувала чи й зараз існує. При цьому проблема чи ситуація або вже мали якесь попереднє рішення, або їх вирішення є необхідним, а тому потребують аналізу. Кейс -- це завжди моделювання життєвої ситуації і те рішення, що знайде учасник кейса, може служити як відбиттям рівня компетентності й професіоналізму учасника, так і реальним рішенням проблеми. Як правило, кейси не мають єдиного рішення. Учасник завжди може придумати свій неповторний варіант рішення.

Цінність кейс-технології полягає в тому, що вона одночасно відображає не тільки практичну проблему, а й актуалізує певний комплекс знань, який необхідно засвоїти при вирішенні цієї проблеми, а також вдало суміщає навчальну, аналітичну і виховну діяльність, що безумовно є діяльним і ефективним в реалізації сучасних завдань системи освіти.

До кейс-технологій відносяться:

- метод ситуаційного аналізу (ситуаційні завдання й вправи, аналіз конкретних ситуацій (кейс-стаді));

- метод інциденту;

- метод розбору ділової кореспонденції;

- ігрове проектування;

- метод ситуаційно-рольових ігор;

- метод дискусії.

Проведення відеоконференцій - це спосіб обміну відеозображеннями, звуком і даними між двома чи більше об'єктами, обладнаними відповідними апаратно-програмними комплексами. Учасники відеоконференції можуть бачити і чути один одного в реальному часі, а також обмінюватися даними і спільно їх обробляти. Користувачеві навіть не потрібно тримати в руках слухавку -- просто на екрані комп'ютера можна побачити співрозмовника і поговорити з ним. Відеоконференція вміщає передачу голосу, відео-зображення і даних. Співрозмовники бачать, чують один одного і користуються тими самими комп'ютерними програмами.

- Круглий стіл - один із способів організації обговорення деякого питання. Характерним для нього є:

- визначення мети обговорення (наприклад, узагальнити ідеї і думки щодо обговорюваної проблеми);

- виступи всіх учасників круглого столу мають характер опанування (кожний повинен висловлювати думку з приводу обговорюваного питання, а не з приводу думок інших учасників);

- всі учасники обговорення рівноправні і ніхто не має права диктувати свою волю і рішення;

- Мозковий штурм - оперативний метод розв'язання проблеми з урахуванням стимулювання творчу активність, у якому учасникам обговорення пропонують висловлювати якомога більшу кількість варіантів розв'язання, зокрема самих фантастичних. Потім від кількості висловлених ідей відбирають найвдаліші, які можна використані практично. Є методом експертного оцінювання.

- Фокус-група - це якісний метод дослідження, групове інтерв'ю, організоване у вигляді розмови кількох респондентів, зазвичай 6-12 осіб, на задану інтерв'юером модератором тему; метод дозволяє розкрити мотивацію людей, побачити варіанти сприйняття/ставлення до проблеми тощо. Але ніколи не слід забувати, що фокус-група - це якісний метод, на його основі не можна робити кількісних висновків.

- Ділові та рольові ігри - метод пошуку рішень в умовній проблемній ситуації. Елементи ділової гри: розподіл за ролями, змагання, особливі правила тощо. Ділова гра застосовується як метод активного навчання її учасників з метою вироблення у них навичок прийняття рішень в нестандартних ситуаціях, а також як засіб тестування здібностей.

- Кейс-стаді (аналіз конкретних, практичних ситуацій) - це метод аналізу конкретних ситуацій, який дозволяє проводити ефективне навчання в умовах швидких змін. Цей метод зосереджений на реальних питаннях, що повстають перед учнями в сучасних умовах навчання. Він сконцентрований на розвитку бачення ситуації, отриманні слухачами аналітичних та оціночних навичок, вміння вирішувати проблеми. Навчання за методикою аналізу конкретних ситуацій сфокусовано на дослідженні ситуації та використанні відомих фактів і аналітичних навичок для прийняття ефективного рішення.

- Навчальні групові дискусії - це спільне обговорення будь-якого суперечливого питання, яке дозволяє змінити думку, позиції й установки учасників групи в процесі безпосереднього спілкування. Метою дискусії є вияв істинної думки, пошук правильного рішення. Дискусія є часто необхідним елементом ділової наради, тому менеджер, що їх проводить, повинен володіти технікою організації і проведення цієї форми спілкування.

- Тренінги - це комплекс дій і вправ, направлених на набуття нових навиків і вдосконалення й закріплення вже набутих. тренінг - особливий метод отримання знань, який відрізняється від своїх аналогів тим, що всі його учасники вчаться на власному досвіді справжнього моменту. Це спеціально створене сприятливе середовище, де кожен може з легкістю та задоволенням побачити й усвідомити свої плюси та мінуси, досягнення й поразки. Допомога та увага тих, що оточують, допомагають швидше зрозуміти, які особові здібності необхідні та які професійні навики потрібно розвинути. Завдяки тому, що ситуація тренінгу навчальна, жоден з учасників не ризикує відносинами, що вже склалися, і поглядами, а набуває й використовує новий досвід. У реальній ситуації експерименти можуть призвести до небажаних наслідків. На стадії уроку будь-який навик або якість моделюються на конкретних кроках і негайно аналізуються й перевіряються в навчальній ситуації, максимально наближеній до дійсності. Так, на тренінгу можна навчитися гнучкості, спілкуванню, ухваленню позиції іншого, що дуже корисно в житті та творчій роботі”.

Передбачувані результати використання інтерактивних занять в позакласній роботі:

- Підвищення ефективності занять, інтересу учнів до навчання і виховання у навчальному закладі;

- Формування і розвиток в учнів комунікативних навичок і умінь , емоційних контактів між однокласниками та іншими учнями ( уміння жити в діалогової середовищі , розуміння значення діалогу);

- Формування та розвиток аналітичних здібностей , відповідального ставлення до власних вчинків (здатність критично мислити ; вміння робити обґрунтовані висновки;

- вміння вирішувати проблеми і вирішувати конфлікти; вміння приймати рішення і нести відповідальність за них;

- Формування і розвиток навичок планування (здатність прогнозувати і проектувати своє майбутнє).

Принципи роботи на інтерактивному занятті:

- Сумарний досвід групи більше досвіду вчителя.

- Всі учасники рівні незалежно від віку, соціального статусу, досвіду, класу навчання.

- Кожен учасник має право на власну думку з будь-якого питання.

- Немає місця прямий критиці особистості (піддатися критиці може тільки ідея).

- Все сказане на занятті - не керівництво до дії, а інформація до роздумів.

Алгоритм проведення інтерактивного позакласного заняття:

1. Підготовка заняття.

2. Вступ:

2.1 .Повідомлення теми і мети заняття.

3. Основна частина:

3.1. Пасивне позиціонування (з'ясування позицій учасників) з фіксаціями. (Тут є одна сторона вистави - тільки позиція аудиторії).

3.2. Сегментація аудиторії і організація комунікації між сегментами.

(Це означає - формування цільових груп по спільності позицій кожної з груп. Ми виробляємо об'єднання подібних думок різних учасників навколо деякої позиції і створюємо з аудиторії набір груп з різними позиціями. Потім - організація комунікації між сегментами. Цей крок є особливо ефективним, якщо ми маємо справу з величезною аудиторією: у цьому випадку сегментування являє собою інструмент підвищення інтенсивності та ефективності комунікації).

3.3. Інтерактивне позиціонування. (Тут є три сторони - набір позицій аудиторії, смислообразованіе і створення нового набору позицій.

Чотири етапи інтерактивного позиціонування:

- З'ясування набору позицій аудиторії,

- Осмислення спільного для цих позицій змісту,

- Переосмислення цього змісту і наповнення його новим змістом,

- Формування нового набору позицій на підставі нового сенсу),

- Висновки (рефлексія).

Методи та форми роботи - це певні засоби досягнення мети навчально-виховного процесу.

Інтерактивність - здатність взаємодіяти або знаходитися в режимі діалогу з ким-небудь (людиною) або з чим-небудь (наприклад, комп'ютером).

Переваги інтерактивних форм роботи:

- мають високу результативність у засвоєнні знань та формуванні практичних вмінь і навичок;

- дозволяють за той самий проміжок навчального часу збільшити обсяг виконаної роботи;

- сприяють формуванню вміння співпрацювати в команді;

- розвивають гуманні, толерантні стосунки між учасниками навчально-виховного процесу;

- активізують власний досвід, знання та вміння учасників навчально-виховного процесу, розвивають пам'ять та здатність до самоконтролю.

Критерієм ефективності та якості педагогічного процесу є вихованість школярів - наявність у них високих моральних якостей. Ці якості особистості школяра є результатом інтеріоризації (перетворення зовнішніх, реальних дій з предметами на внутрішні, ідеальні) зовнішніх впливів на внутрішні, вираження єдності зовнішніх і внутрішніх чинників виховання та розвитку.

Завдяки інтеріоризації зовнішні факти людської поведінки переходять в усталені внутрішні якості особистості. Результати виховного процесу значною мірою залежать від індивідуальних особливостей вихованців, їх ставлення до навколишньої дійсності, насамперед до спрямованих на них виховних впливів, їх взаємин з однолітками, дорослими, ставлення до педагогів і батьків. Оскільки школярі різняться індивідуальними особливостями, то й результати їх виховання різні.

Для практичної діяльності педагога учнів класу залежно від рівня їх вихованості поділяють на такі групи:

а) група дуже низького рівня вихованості. Зараховані до цієї групи учні характеризуються негативним досвідом поведінки, що важко піддається педагогічному впливу, саморегуляція і самоорганізація у них не розвинуті;

б) група низького рівня вихованості. Характеризується слабким виявом позитивного, ще не стійкого досвіду поведінки, зривами. Поведінка учнів регулюється переважно вимогами старших та іншими зовнішніми стимулами, саморегуляція та самоорганізація у них - інтуїтивні;

в) групи середнього рівня вихованості. їм властиві стійка позитивна поведінка, наявність регуляції та саморегуляції, організації та самоорганізації, однак активна позиція щодо діяльності і вчинків однокласників ще не виявляється;

г) групи високого рівня вихованості. Для учнів, які належать до них, визначальними є стійкий і позитивний досвід поведінки, саморегуляції, прагнення до організації та регуляції діяльності поведінки інших людей, вияви активної позиції.

Основними показниками рівня вихованості школяра є зовнішній вигляд, культура поведінки у школі та за її межами, громадська активність, самостійність у всіх видах діяльності, сформованість наукового світогляду, національної самосвідомості, ставлення до навчання, інтерес до знань і усвідомлення їх ролі в своєму розвитку, прилучення до національної та світової культури, фізичне здоров'я, захоплення фізичною культурою і спортом, працелюбність, орієнтованість на майбутню професію.

Оцінити рівень вихованості особистості можна і за її ставленням до навколишньої дійсності. У ставленні до суспільства вона виявляє патріотизм, суспільну дисциплінованість, громадську активність, працьовитість, відповідальність, солідарність, відданість справі; у ставленні до інших людей - повага їх гідності, піклування, терплячість; до себе - гідність, самокритичність, самоконтроль, ініціативу, оптимізм; до культури - повагу до культурних цінностей, контакти з діячами культури, розуміння прекрасного; до природи - повагу до всіх форм життя, замилування природою, примноження її багатств і раціональне їх використання; до моральних цінностей - демократизм, гуманізм, поважання свободи волі особистості.

При визначенні рівня вихованості учнів нерідко послуговуються такими методами науково-педагогічного дослідження, як педагогічне спостереження, бесіда, анкетування, вивчення продуктів діяльності учнів та ін.

Виховна технологія - це система спеціальних педагогічних прийомів, спрямованих на досягнення визначеної мети виховання. Будь-яка виховна методика складається з виховних технологій, наприклад технології організації колективного планування, технології встановлення контакту з підлітками, технології педагогічної діагностики тощо.

Якщо технологія - це закінчена частина виховної методики (її одиниця), то прийом, у свою чергу, це відносно закінчений елемент виховної технології, зафіксований у загальній або особистій педагогічній культурі. Якщо прийом стабільно поєднується з якою-небудь виховною задачею, він стає найпростішою виховною технологією.

Так, наприклад, способи розподілу класу на мікрогрупи (за інтересами, внаслідок жеребкування або визначення лідера тощо); способи створення ігрових ролей у спільній діяльності; порядок виступу при груповому обговоренні - усе це приклади конкретних прийомів виховної роботи. Але жоден з них не пов'язаний прямо з якоюсь конкретною виховною задачею, тому їх можна вмонтувати у всілякі технології.

Той же прийом розподілу на мікрогрупи може працювати і на колективну постановку цілей, і на спільне планування, і на технологію проведення загальної справи, і як спосіб організації групового аналізу, і як прийом проведення вправ під час проведення тренінгу спілкування.

Відповідно розроблені технології педагогічної підтримки також можуть являти собою сукупність уже відомих раніше прийомів, але складена у певному порядку їх послідовність може відповідати новій виховній задачі.

Технологія педагогічної підтримки - це фактично система використання засобів, що сприяють усвідомленню молодою людиною власної відмінності від інших, своєї слабості і сили - фізичної, інтелектуальної, моральної, творчої. Це необхідно для самостійного й успішного просування в навчанні, у виборі власного сенсу життя і життєвого шляху.

Реалізація даної технології починається з питання школяра: ким бути? яким бути, саме мені? Спільне обговорення цих питань з педагогом породжує й інше питання: як жити?

Через спеціально організовані консультації поступово вибудовується властивий саме цьому школяреві індивідуальний спосіб життя, вибір оптимального режиму інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень. Школяр за допомогою педагога знаходить адекватний для себе спосіб реакції на удачі і негоди, визначає необхідний тип трудової діяльності, форми проведення вільного часу, характер відносин з людьми.

Семантичний зміст поняття "педагогічна підтримка" полягає насамперед у тім, що підтримувати можна лише те і допомагати тільки того, що вже мається в наявності, але на недостатньому рівні. Коли у самої дитини виникає бажання прилучитися до чогось і у нього виникають реальні труднощі - набирає сили педагогічна підтримка.

Таким чином, технологія педагогічної підтримки являє собою насамперед реакцію на ситуацію. У свою чергу, ця технологія передбачає різні прийоми.

Один із них - оціночно-алгоритмічний. Корекція й оцінка діяльності дитини: "погано", "неправильно", "можна-неможна" на визначеному віковому етапі задає дітям рамки поведінки. Цей прийом виявляється досить ефективним для учнів молодшого шкільного віку, на яких дуже впливає авторитет учителя. Але використання даного прийому вимагає від педагога строгої професійної етики, що у свій час П. Блонський визначив так: "Оцінюй культурне значення вчинку, а не людини, яка його зробила".

...