Размещено на http://www.allbest.ru/

Софія Русова: творча педагогічна спадщина

1. Педагогічні пріоритети теоретичного доробку С.Русової еміграційної доби

Джерела і проблематика педагогічних творів. Як уже зазначалося, теоретичні надбання Софії Русової періоду еміграції представлені трьома основними групами праць. Чільне місце в них (за обсягом і кількістю) посідають твори педагогічної тематики, у яких вчена "сягнула творчого "акме" - найвищого рівня зрілості".

Така увага до педагогіки витікала передусім із національно-громадянських поглядів С.Русової на освіту як на головний обов'язок кожного свідомого українця, пояснювалася накопиченими у процесі освітньої діяльності на рідній землі величезним практичним досвідом і теоретичними відомостями та притаманним їй прагненням постійно вдосконалювати педагогічні знання, переносити українську ідею з політичної площини в освітянську, в наукові теоретичні концепції та в практичні апробації. русова педагогічний національний виховання

Бібліографія педагогічних творів С.Русової 1920-х-1930-х pp. включає монографії та наукові розвідки, науково-популярні статті й рецензії, конспекти лекцій для студентів і дитячу "лектуру", підручники і програми навчально-виховних курсів, виступи на міжнародних педагогічних конгресах і з'їздах тощо. У них відображені погляди вченої практично на всі сторони освіти, школи і виховання з урахуванням новітніх педагогічних ідей, нових умов суспільного буття і тих уроків, яких українська громадськість набула в 1917-1920 pp. - у час організаційної роботи в царині розбудови національного культурно-освітнього життя.

Аналіз джерельної бази дає змогу констатувати, що феномен С.Русової як одного з творців національної педагогічної концепції постав на ґрунті тісного поєднання народно педагогічного досвіду і наукової педагогічної теорії.

Так, із глибокої обізнаності вченої з народними традиціями духовно-морального, трудового, культурно-естетичного характеру виросли і знайшли відображення у працях ідеї гуманного ставлення до дітей ("Весна і діти", "Дитячі малюнки", "1 листопада в українській гімназії в Ржевниці", "Теорія і практика дошкільного виховання"), визначальної ролі рідної мови у навчанні та вихованні ("Дещо зо сучасної педагогіки. (Про психологічні і педагогічні заперечення двомовносте)"), особливої навчально-виховної місії фольклору ("Дещо про український моральний тип: Де шукати його зразків?", "Казки Божени Нємцової", "Нові методи дошкільного виховання", "Роль жінки в дошкільному вихованні").

Важливим джерелом педагогічної спадщини Софії Русової міжвоєнної доби виступає теоретичний доробок її попередників - вітчизняних освітніх діячів і зарубіжних педагогів минулого. Завдяки осмисленню основних положень творчості М.Драгоманова, Г.Сковороди, Т.Шевченка; Я.А.Коменського, Й.Г.Песталоцці, Ж.Ж.Руссо, Ф.Фребеля ще на рідних теренах з'явилися такі стрижневі ідеї її праць, як гуманізм, демократизм, природо відповідність виховання, які водночас є основоположними принципами народної педагогіки. Вони так чи інакше відображені практично в усіх наукових і науково-популярних працях вченої.

Чимало ідей творчої спадщини С.Русової стали слідом її величезної власної педагогічної практики. Дитячі садки, недільні школи, київські комерційне училище та Фребелівський інститут, Українська науково-педагогічна академія, Кам'янець-Подільський державний український університет - ось неповний перелік навчально-виховних закладів, у яких вона відточувала свою педагогічну майстерність в Україні.

Значний вплив на появу нових педагогічних думок мислительки мала її активна участь у відродженні національної системи шкільництва та українізації освіти 1917-1920 pp. Згадуючи свою роботу у відділах дошкільного виховання й позашкільної освіти Генерального секретаріату (згодом Міністерства) освіти УНР, С.Русова писала: "... якою великою й щасливою здавалась тоді вся Україна! Мені довелось об'їхати її від білих крейдяних гір Вороніжчини до шумливих порогів Дніпра в Катеринославі. В тому самому Катеринославі, де я тринадцять місяців сиділа в тюрмі за якусь українську книжку, тепер я вільно з доручення державної влади читала по українські заклик до українських шкіл - "згори до низу". Чудодійний переворот!".

Саме цей досвід став основою для написання творів "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа соціального виховання", "Педагогічні основи нової школи", у яких розкриті теоретичні засади, принципи побудови і зміст навчально-виховної роботи школи в незалежній Україні.

Еміграційна педагогічна діяльність зумовила появу її фундаментальних праць ("Дидактика", "Нові методи дошкільного виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання"), ряду наукових розвідок, багатьох статей, що істотно доповнюють і поглиблюють провідні положення педагогічної концепції С.Русової.

Чимало творів Софії Русової написані під впливом нетривалого безпосереднього та більш широкого опосередкованого знайомства зі станом школи і виховання на українських землях в умовах радянської дійсності ("В Кам'янецькому університеті (Вражіння з останніх часів)", "Engene Devand: "La pedagogic scolavire en rusie sovitique". La doctrine. Paris, 1932", "Clare Cheridan. Across Europe with Satanella. New Jork. 1925 (Через Європу на Сатанеллі)", "Молодь серед хаосу", "Освіта на Україні в большевицькім освітленню", "Правила й програми для вступу до Інститутів, Технікумів, Робфаків та профшкіл УСРР на 1925-1926 pp.").

Але чи не найважливішим джерелом нових педагогічних ідей С.Русової, які втілилися у працях міжвоєнного періоду, стало знайомство з новітніми течіями у західноєвропейській педагогіці, що дозволило їй іти "рівним кроком з усім тим, що в даний час найкращого з'являлося на Заході". Широка освіта, вільне володіння провідними європейськими мовами (насамперед французькою) уможливили доступ С.Русової до оригінальної літератури - праць Дж.Дьюї, Е.Клапареда, Г.Кершенштейнера, В.Лая, Е.Меймана, Г.Спенсера, забезпечили безпосереднє спілкування з найвидатнішими педагогічними діячами 1920-х-1930-х pp., зокрема О.Декролі й М.Монтессорі, та вивчення досвіду їх практичної роботи.

Використовуючи думки своїх зарубіжних колег, С.Русова, з одного боку, "утримувала український педагогічний світ у курсі того, що нового й кращого творилось по інших країнах на полі навчання і виховання", з іншого - будила "рідну педагогічну Думку до життя, руху та поступу". Тобто метою її звернення до зарубіжного педагогічного досвіду була розбудова Української національної педагогіки і школи на прогресивних Педагогічних надбаннях світу.

З урахуванням найновіших положень творчого доробку зарубіжних учених складена, наприклад, "Програма із теорії виховання та навчання", підготовлена Софією Русовою у 1924-1925 pp. для студентів УВПІ. (Додаток 8). Програмою передбачалося вивчення положень педагогічної системи М.Монтессорі ("Виховання смислів дитини, їх значіння для інтелектуального розвитку"), методики О.Декролі, "Дальтон-плану", теорії трудової школи і громадянського виховання Г.Кершенштейнера.

Думки зарубіжних педагогів, психологів, соціологів міжвоєнної доби, осмислені С.Русовою і пристосовані до потреб української національної школи, до особливостей ментальності української дитини, знайшли відображення у працях "Глобальна метода в народних школах Чехословаччини", "Колись і тепер", "Новий план навчання в народних школах в Бельгії", "О.Декролі", "Соціальне виховання: Його значіння в громадському житті", "Стан сучасної освіти в різних краях світа", "Сучасні течії в новій педагогіці" та ін.

Великі можливості для збагачення Софії Русової світовим педагогічним досвідом відкривала участь у міжнародних І освітніх конгресах (з'їздах), слідом якої стали дописи, статті ] "Два міжнародні конгреси", "До Риму на два конгреси", І "Конгрес Світового Союзу Освітніх Товариств", "Конгрес Освітніх Товариств", "Педагог-ідеаліст Адольф Феррієр".

Новим словом у русовознавстві можна вважати рукописну статтю "Единбурзький педагогічний з'їзд", підготовлену за і підсумками другого з'їзду Всесвітньої федерації педагогічних товариств у столиці Шотландії (1925 р.). У ній С.Русова повідомляє про зміст роботи шести його секцій, подає найцікавіші промови, найзмістовніші ідеї: "о відношенні національного виховання і інтернаціонального", про вивчення іноземних мов як фактора ; єднання народів, про "додаткову" освіту 18-річної молоді в Англії, систему "трудових шкіл" Г.Кершенштейнера в Німеччині тощо.

Увагу вченої привернули питання, пов'язані з вивченням у середніх школах історії, географії, літератури, суспільствознавства ("гражданства"). Цілковито підтримуючи думки промовців про величезний виховний вплив національної поезії, літератури, вчена доходить висновку: "щоб знати народ, треба вчити його великих поетів". Палку підтримку С.Русової, як і представників Англії, Індії, Японії, знайшов заклик делегата з "Мадьярщини" дати "кожному народу бути добрим націоналістом і разом з тим єднатися з другими народами, на яких точках він хоче". Лише на такій платформі, стверджувала педагог, зросте міжнародне єднання.

Повчальною і для сьогоднішніх поколінь українців є теза, винесена діячкою із цього з'їзду: "Будемо пишатися своєю історією лише оскільки вона заслуговує нашої гордості; щиро вкажемо нашим дітям де, в чому були ми неправі і будемо з певністю чекати в майбутньому братерство усіх народів, а шлях до нього - через націоналізм...".

Визначені головні джерела педагогічної творчості Софії Русової періоду еміграції зумовили значною мірою і специфіку її проблематики. Поглиблене вивчення педагогічних праць дає змогу стверджувати, що вони відтворюють широкий спектр освітньо-виховних проблем: від ролі освіти й виховання у долі народів, які стали на шлях незалежності або виборювали її, - до окреслення науково-методичних основ, шляхів і засобів розбудови національного шкільництва, принципів, методів, форм і засобів навчання та виховання дітей дошкільного й шкільного віку, молоді, дорослого населення.

Треба зауважити, що чимало з цих проблем достатньо повно розглянуті педагогом у працях, створених на рідній землі, зокрема в десятках публікацій, які з'явилися на сторінках українських педагогічних журналів "Світло" в 1910-1914 pp. та "Вільна українська школа" в 1917-1919 pp., а також у фундаментальному курсі лекцій "Дошкільне виховання".

До найбільш досліджених у до еміграційний період, безперечно, слід віднести питання дошкільного виховання, яке було "одною з основних ідей її національного світогляду". Порівняльний аналіз творів дошкільної тематики до еміграційної та еміграційної доби дає змогу констатувати, що у 1920-х-1930-х pp.

Софія Русова завершила створення цілісної теорії Дошкільного виховання, яка базувалася на теоретичних положеннях і практичному досвіді суспільного дошкілля держав Заходу і водночас була пристосована до потреб національного виховання маленьких українців. У працях "Колись і тепер", "Нові методи дошкільного виховання", "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Теорія і практика дошкільного виховання" вона вичерпно відповіла на питання, яким ""повинен бути дитячий садок на Україні, якими методами йога» провадити...", якими мають бути його програма та "розподіл праці"; сформулювала вимоги до вихователів дошкільних закладів. За висновками дослідників творів С.Русової дошкільної тематики, вони є класичним золотим фондом дошкільної галузі вітчизняної педагогічної думки.

Активно продовжуючи працювати над проблемами дошкільного виховання, Софія Русова в останні десятиліття життя поступово зосереджується на загальнолюдських і національних аспектах виховання взагалі, що можна вважати однією із найсуттєвіших змістових особливостей педагогічного доробку вченої того періоду. При цьому її найбільше цікавили суспільні аспекти виховання та його найновіші напрями. За переконанням педагога, виховання як найважливіша суспільна функція здатне "переробити в певних межах" вдачу народу, стати одним із чинників його національного самовизначення. Для цього воно повинне охоплювати не тільки дітей дошкільного та шкільного віку, але й усю молодь, все доросле населення, здійснюватися всіма соціальними інституціями. Ця думка є пріоритетною в багатьох педагогічних творах С.Русової 1920-х-1930-х pp.

Як і в працях довоєнного періоду ("Ідейні підвалини школи", "Нова школа", "Проект новой свободной школы для Украины") та часів УНР ("Націоналізація школи"), у творах міжвоєнної доби знайшли своє відображення загальні засади розбудови майбутньої української національної школи. Публікації 20-х-30-х pp. доповнюють, розширюють і конкретизують їх, особливо в частині місця і ролі школи у незалежній Україні, мети й завдань навчально-виховної діяльності відповідно до нових умов життєдіяльності українського суспільства.

Подібно до освітніх діячів і педагогів - її сучасників (М.Галущинський, А.Животко, С.Сірополко), Софія Русова чимало уваги приділяла проблемам позашкільної освіти. Проте раніше, особливо в час праці у Генеральному секретаріаті УНР, вона зосереджувалася переважно на питаннях її організаційного утвердження. Логічне вивершення погляди С.Русової на організацію цієї ділянки освітньої роботи знайшли на Нараді діячів позашкільної освіти й дошкільного виховання 10-13 січня 1919 p., на якій вона виступила з доповіддю "Роль позашкільної освіти і її зв'язок зі школою" (до речі, як керівник відділу позашкільної освіти й дошкільного виховання в уряді УНР С.Русова відкривала Нараду і була її почесним головою).

Вважаючи за аксіому положення про те, що "сама школа не може дати дітям повне гармонічне виховання й досить широку освіту без запомоги позашкільної освіти", просвітителька таким чином визначила її завдання: поширити знання і "саме головне - ... піднести громадську свідомість" різних категорій населення. Ухвалені за підсумками доповіді тези, як і думки, викладені у статті "Позашкільна освіта", стали, по суті, програмою діяльності молодої Української держави в царині позашкільної освіти, ввібрали зокрема такі положення:

· Діячі по Позашкільній і Дошкільній Освіті мають увійти в Всеукраїнську Учительську Спілку і закласти в ній окремі гуртки діячів Позашкільної Освіти і діячів Дошкільного виховання так, щоби в кожному Бюро спілки були представники цих гуртків.

· Крім того для об'єднання думок бажано мати свій спеціальний орган преси, в якому обидві ці галузі освітньої роботи могли б голосно висловлюватися. ...

· Тепер, коли всеукраїнські з'їзди майже неможливі, бажано закласти в Києві Всеукраїнську Раду робітників по Позашкільній Освіті і Дошкільному вихованню.

Всеукраїнський з'їзд у справах позашкільної освіти головними завданнями визначив:

· Дати в першу чергу грамоту дорослому населенню.

· Утворити національно-свідоме громадянство, на котре б мали змогу опиратись в своїй діяльності уряд і місцеві самоврядування.

· Перетворити національне стихійне почуття в національну самосвідомість.

· Піднести самодіяльність населення.

Для їхньої реалізації передбачалося створення такої типології інституцій: початкові школи для дорослих 4-5 типів, загальноосвітні курси для цієї категорії населення або додаткові школи, професійні короткотермінові школи чи курси, сільські вищі школи, народні університети.

Отож, за безпосередньою участю С.Русової були розроблені чіткі орієнтири розбудови системи позашкільної освіти, здійснені конкретні кроки для реалізації висунутого нею гасла: "Наука Для усіх через активне самостійне навчання".

Проте якщо в Україні періоду її незалежності Софія Русова отримала змогу розробити й частково реалізувати програму організаційного становлення й утвердження різних форм позашкільної освіти, то за її межами вона зосередилася переважно на теоретичному обґрунтуванні потреби всезагальної освіти та її ролі у морально-соціальному становленні молодого покоління, підготовці його до свідомої праці "для рідного краю, для визволення свого рідного народу з ланцюгів темноти і поневолення, для поліпшення соціальних і політичних умов його життя" ("Моральне виховання в позашкільній освіті") та на висвітленні зарубіжного досвіду освіти дорослих і її стану на українських землях Галичини, Буковини й Закарпаття ("Народні бібліотеки й читальні в Чехії", "Просвіта" за 70 літ існування").

Істотною особливістю творів Софії Русової міжвоєнної доби виступає пріоритет у них нових, зарубіжних педагогічних ідей, зумовлений розширенням міжнародних освітніх зв'язків ученої. Із праць цього періоду вона постає як глибокий знавець провідних положень творчої спадщини західноєвропейських учених початку XX ст. Поділяючи чимало їхніх ідей стосовно національного характеру школи, соціалізації та індивідуалізації навчання й виховання, використання експериментальних досліджень у роботі з дітьми, вона виступала проти сліпого копіювання чужих педагогічних систем, бездумного перенесення на український ґрунт зарубіжних навчально-виховних методик.

Так, аналізуючи системи початкового виховання й навчання Марії Монтессорі та Овідія Декролі, які у 1920-х-1930-х pp. XX ст. були пануючими в державах Західної Європи, С.Русова дійшла висновку: з методик обох педагогів слід взяти те, що найбільше відповідає темпераментові української дитини та сприяє її інтелектуальному розвиткові; "дуже побажаним" є, на її думку, щоб ці системи "націоналізувалися ... і дали нашим дуже здібним, вразливим дітям найкраще виховання і цікаву методу та матеріал" для роботи з ними.

Софію Русову цікавили соціальні аспекти навчання й виховання, зусилля зарубіжних учених кінця XIX - перших десятиріч XX ст. щодо становлення соціальної педагогіки як науки. Це підтверджують її окремі праці ("Нова школа соціяльного виховання"), статті ("Виховання і соціологія Дюркгейма", "Со-ціяльне виховання: Його значіння в громадському житті", "Суцільні питання виховання"), рецензії на іноземні видання ("I.Guyau. Education et Hereditй. Etude Sociologiguc", "Souriau. ]sfotions de Sociologie, appliquei a la Morale et a L'Education. peuxieme annee dмs Scoles Normales").

Відповідно до педагогічної думки свого часу у спадщині С.Русової еміграційного періоду спостерігаємо прагнення "психологізувати" педагогіку. Зокрема у науковій розвідці "Сучасні течії в новій педагогіці" вона зазначала, що "... педагогіка ... має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціальної психології", а навчання й виховання - "спиратися на глибокому ... психологічному досліджуванні, як окремої особи учня, так і цілого гуртка, колективу дітей, а також їх оточення".

Таким чином, у 1920-х-1930-х pp., перебуваючи за межами України, Софія Русова залишалася одним із найплідніших теоретиків національної педагогіки. Продовжувала розробляти порушені на рідних теренах освітні проблеми, водночас значно поглибила їх, доповнила новими темами, ідеями, почерпнутими з теорії та практики зарубіжного шкільництва, із навчально-виховного досвіду українських освітньо-виховних інституцій у ЧСР. Вони знайшли своє відображення у десятках педагогічних праць. Водночас велику пізнавальну і виховну функцію виконують твори С.Русової, віднесені до інших умовно виділених груп.

2. Виховний потенціал праць "жіночої" тематики

Теоретичний доробок Софії Русової, умовно об'єднаний у другу групу творів періоду еміграції, є чи не найменш дослідженим. У ньому переважають публіцистичні статті, призначені для широкого загалу, портретні замальовки, спогади, звернення, відозви тощо. Як уже зазначалося, найбільш повно у працях цієї тематики представлені різні аспекти національного й морального відродження українського жіноцтва, обґрунтовується його дидактично-виховна роль у суспільстві та в сім'ї, і на цій основі вимальовується ідеал жінки-українки нової доби. Тобто вони написані про жінок і адресовані насамперед жіноцтву. Однак аналіз цих публікацій дає змогу стверджувати, що підняті в них питання виходять за рамки "жіночої" тематики. Оскільки їх писала жінка-громадський діяч і педагог, то вони мають яскраво виражену соціальну спрямованість, містять відповідний педагогічний потенціал.

Лейтмотивом праць цієї тематики виступають слова: "на нас жінках лежить обов'язок зміцняти в усіх поколіннях пошану до ідеалу та закликати до служіння йому". Відповідь на питання, що розуміла С.Русова під цим ідеалом, дає уже згадувана "Легенда", написана нею незадовго до смерті. Для жінок різних епох і народів цей ідеал свій: для Марії Магдалини він "втілився в слово Великого Вчителя", для Жанни д'Арк - "в дорогу їй Батьківщину", для Шарлотти Корде - "в Революції", а для Лесі Українки - у "вільній незалежній Україні".

Таким чином, ідеалом, якому сміливо й безкомпромісно має служити жінка-українка, за переконанням С.Русової, виступає незалежна Українська держава.

Саме з цієї позиції вона виходила, створюючи портретну галерею жінок-українок - як відомих на рідній землі й за її межами, так і маловідомих, яких називала "тихими героїнями".

Серед них на перше місце С.Русова ставила жінок, які "високо пронесли в Україні ідею соціального і політичного визволення народних мас", з не меншою, ніж чоловіки, самовідданістю "йшли на муки, на фізичні страждання" в ім'я цього ідеалу. Такими є змальовані у спомині "Серед ідеалістів 70-х років" народоволки останньої третини XIX ст. Марія Ковалевська і Людмила Волькенштейн, які закінчили свій життєвий шлях на засланні в Сибіру. Серед представниць героїчної когорти жінок XX ст., що сміливо "пішли їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу" і загинули "майже на наших очах", С.Русова називає галичанку Ольгу Басараб.

"Незапримітні", на перший погляд, але такі, що залишили "глибокий, виховний слід", є учасниці національних визвольних змагань 1917-1920 pp., передусім Віра Бабенко, про яку С.Русова зворушливо розповіла в матеріалі "Тихі героїні". Одна з "видатних учениць" української гімназії у Києві, В.Бабенко при "першому натискові більшовиків ... зуміла забути про своє особисте, про себе саму й усією душею віддалася боротьбі за батьківщину" і за неї загинула з передсмертним "Слава Україні!".

Будучи переконаною в тому, що не одною політичною боротьбою осягається визволення народу, а є ще шлях освіти ("народ конає в неволі, поки він темний"), Софія Русова захоплювалася жінками, які "вхопились" за власну освіту та забезпечували просвіту народу. Першою в Україні справді вченою жінкою вона вважала історика Олександру Єфименко, з якою була особисто знайома ще з періоду життя в Чернігові у 70-х pp. XIX ст. "Яка це прекрасна жінка була! - писала про неї С.Русова, - ... з такою дужою душею, з таким ясним розумом". Просвітительку особливо вражала величезна працьовитість О.Єфименко, що допомогла їй самотужки дійти до вершин національної історичної науки.

Софії Русовій - організатору українського жіноцтва на Великій Україні та в еміграції - щиро імпонувала культурно-освітня діяльність Н.Кобринської - "піонерки" жіночого визволення на західноукраїнських землях. За її висновком, вона "відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу... закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежності, моральної пригнобленості, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежності, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу".

Найбільшу частину створеної С.Русовою портретної галереї жінок-просвітительок становлять "характеристики-силуети" представниць української літератури. Серед тих, хто вклав у "скарбницю нашої прози та поезії дещо... своє, цілком оригінальне... ", хто "з патріотично-етнографічної лірики" сміливо переступив у "широкий світ загальнолюдських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія", С.Русова називає найперше Лесю Українку. Велику роль у пробудженні національної самосвідомості народу, на її думку, відіграла Марко Вовчок. Не українка за походженням, вона "чулим серцем полюбила український народ", "із захопленням віддалася студіюванню народної мови", збирала скарби народної творчості. Завдяки цим "пильним етнографічним дослідам" український народ у її творах виступає в "повній правді".

"Незвичайної ваги" спогади про "чільне наше жіноцтво", яке активно працювало в галузі просвіти народу, С.Русова подала у книжці "Наші визначні жінки". Вона з'явилася в 1934 р. з нагоди ювілейного Українського жіночого конгресу, присвяченого 50-річчю заснування першої жіночої організації в Галичині - "Товариства руських женщин" у М.Станіславові. Поруч з уже згадуваними О.Єфименко, Н.Кобринської Марком Вовчком, Лесею Українкою, автор простежила внесок у розвиток національної науки, мистецтва, літератури Христі Алчевської, Гайни Барвінок, Марії Загірньої, О.Кобилянської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки та ін. Основний задум і водночас значення цього збірника "силуетів-характеристик" відтворюють слова із передмови до нього О.Кисілевської: "Вчіться на прикладах минулого;, як жити й працювати для майбутнього".

Вивчення праць С.Русової показує, що в жінках вона цінувала не тільки відданість політичній меті (визволенню рідного народу) та високий рівень освіченості, але й таку рису, як самовіддана любов до дітей, до чоловіка, до ідеї, якій він служить. Взірцем такої жінки-дружинИ, соратниці свого чоловіка, лагідної матері стала для неї Людмила Драгоманова.

Імпонувала Софії Русовій гармонія поглядів і переконань, взаємної любові, пошани й довіри, яку створювала у сім'ї "ще одна українська зірка, що все життя своє палала любов'ю до України ... і ... до людей", - Валерія О'Коннор-Вілінська. С.Русова розкрила її життєвий шлях і зміст громадської та літературної діяльності у трьох пропам'ятних публікаціях з приводу трагічної смерті В.О'Коннор-Вілінської (у грудні 1930 р. вона покінчила життя самогубством після втрати коханого чоловіка). Із цих статей покійна постає люблячою дружиною, щирою патріоткою, чесною Громадянкою, що "всім своїм життям може бути зразком для молодих жінок-українок".

Вищевикладене уможливлює висновок про те, що С.Русова прагнула не тільки показати "героїнь", які вірно служили означеному нею ідеалові, але й створити сталий, за її словами, тип "духовно розвиненої жінки, бодай з одною з тих великих прикмет, якими бувають: розум, любов, мужність...". Це прагнення вона реалізувала у ряді публікацій 1930-х pp.: "Дещо про український моральний тип. Де шукати його зразків?", "Наталка Полтавка і її правнучка", "Жіночі постаті в радянській літературі" "Українське жіноцтво вітає Д.К.О. ". Аналіз цих статей дає змогу з'ясувати, по-перше, джерела формування такого типу особистості, по-друге, його сутність І, по-третє, завдання щодо утвердження ідеалу жінки з "поневоленого народу".

Визначальним джерелом, у якому слід шукати "головні українські моральні типи", вчена вважала фольклор: народні пісні, думи, прислів'я та приказки. Зразком досконалості людини в ньому виступає мати - найвища на землі правда і людяність, любов і найбільша втіха життя, символ безмежної самопожертви і всепрощення, мужності у важких життєвих умовах і великому горі.

Другим джерелом, з якого українська жінка може черпати взірці для наслідування, Софія Русова визначила класичну художню літературу. Захоплюючись створеним І.Котляревським моральним типом жінки "безпосередньої душевної чистоти, довір'я до людей", головний зміст життя якої складають "праця і любов", "покірність долі, самопожертва для батьків", вірність єдиному коханню, вчена водночас підкреслювала: Наталка Полтавка - "дитина своєї епохи" - розквіту кріпацтва в Україні, "коли людей продавали як худобу...". Жінка першої третини XX ст., за спостереженнями С.Русової, - дещо інша. Замість "ніжної ідилічної" героїні з твору І.Котляревського нове століття "має перед собою загартовану в огні постійної національної боротьби українку, з очима відкритими освітою, свідомою свого "я".

Однією з головних причин цих змін у працях С.Русової виступає "палка охота до освіти". Вона не "проявлялася" в сучасниць Наталки Полтавки, оскільки тоді "письменність в Україні була не своя, а чужа, тісно зв'язана з російською адміністрацією", з представниками "ненависної влади". Чужа незрозуміла мова російської царської школи в Україні відштовхувала дівчат від науки. Не могла задовольнити їх і "занадто суха програма" навчально-виховних закладів. Бажання українського жіноцтва отримати освіту С.Русова пов'язує з утвердженням незалежності України: "як тільки пролунало на селі велике слово "національна школа" ... ми бачили, - писала педагог, - як наші сільські дівчата Кинулися до навчання і які виявили на цьому терені видатні здібності".

Думка про потребу жіночої освіти є провідною у статті С.Русової під назвою "Чи потрібна жінкам освіта?". Тверда переконаність вченої у необхідності знань випливає із сформульованого нею положення: "без морального відродження жінка не осягне своєї долі, не підготовить вона в своїх донях та синах певних громадян для України". Звідси і її прагнення - виховати матір, жінку, яка б у свою чергу змогла "виховати справжніх визволителів України". Слід зазначити, що підґрунтям вихованості педагог теж визначила освіту.

Які ж знання С.Русова вважала за необхідні для жінок? По-перше, - "практичні, життєві відомості" ("як краще харчуватися, як прибрати хату, як дбати за здоров'ям"), по-друге, - "розуміння ... вищих форм суспільного життя", по-третє, - розуміння "нових сучасних моральних ідеалів". При виборі способів підвищення освітнього рівня жіноцтва вчена радила скористатися досвідом організації освіти дорослих, нагромадженим у розвинених країнах світу. Турботою про те, щоб знання стали доступними дорослому населенню, повинне, за її висновком, перейнятися високе шкільництво. Крім того, осередками освіти жінок мають бути спеціально організовані "інтелектуальні центри", де б не тільки популяризувалася "чисто практична" наука, але й "велася дискусія на теми моральних ідеалів, громадянських проблем, вияснення нових поглядів на добро, на правду і красу".

Освіту жінки-матері С.Русова розглядала як засіб усвідомлення своїх обов'язків перед рідними дітьми, як важливий чинник формування в них почуття патріотизму, що має служити "кармою для усієї моральної поведінки" сина чи доньки. Водночас її потребу вона виводила з необхідності участі жіноцтва у визволенні народу "з усяких недостойних його ланцюгів: темноти, неправди і духової неволі".

Саме захоплення громадською працею діячка означила другою рисою "сучасних дівчат, якої не могло й бути у Наталки Полтавки". Думки-поради стосовно підготовки жінки до участі в "народнім змаганні" містить стаття "Сучасна українка". На думку С.Русової, "першим ділом" треба добре знати свій народ, а далі - розуміти його "високі моральні і соціальні закони". На цих двох основах українська жінка може і мусить, пише С.Русова, "змагати, щоб як найтісніше зорганізувати працюючих жінок, слідкувати за усіма виявами гніту й поневолення українського народу...".

Вивчення творчої спадщини С.Русової показує, що "енергійні, сміливі, здатні на всякі жертви для ідеї, в яку беззастережно вірять", жіночі типи вчена шукала і в радянській белетристиці. Так, у статті "Жіночі постаті в радянській літературі" вона проаналізувала твори О.Донченка, О.Копиленка, f .Коцюби, І.Микитенка, Н.Рибака, в яких змальовано жінок-ентузіасток. "Дарма, - зазначала С.Русова, - що вони виростають серед нових умов життя...", що "весь час тільки говорять про нове комуністичне будівництво...". Вони й надалі "зберігають ту іскру ідеалізму, святого пориву, яким горіли великі жіночі постаті нашого минулого".

Важливою прикметою української жінки минулого й сучасності, за переконанням С.Русової, виступають "козацькі" риси, передусім сміливість і витривалість. Як зазначала просвітителька, "з піснями ставали наші дівчата під розстріл, у ворога переможця ніколи не прохали помилування, свою хату обороняли зо свідомістю свого права".

Створений Софією Русовою моральний тип жінки-українки, окреслені його риси та шляхи їх формування, визначені завдання щодо участі жіноцтва у вирішенні національно-суспільних, в т. ч. освітньо-виховних проблем, - це, з одного боку, взірець для наслідування. Водночас це своєрідна програма діяльності жінок сучасної незалежної України, нехай дещо схематична, викладена в популярній формі, але цінна тим, що її створила жінка "з високо поетичною прекрасною душею і незломною волею ... яка не знала компромісів там, де була поганьблена честь Народу ... яка всі сили свої і своє щастя віддавала на виховання нового, активного, вільного духом покоління, свідомо відданого своїй Нації, своїй Батьківщині".

Педагогічна спрямованість літературно-художньої спадщини. Характеристика науково-публіцистичної творчості Софії Русової періоду еміграції була б неповною без огляду її літературно-критичних та художніх праць, які на рідних теренах становили чи не найбільшу за обсягом групу ' залишили помітний слід в історії української літературно-естетичної думки.

3. Внесок Софії Русової у розвиток української педагогічної думки 20-х-30-х pp. ХХ століття

С.Русова про теоретичні основи педагогіки. Українську педагогіку міжвоєнного періоду в державах Центральної Європи репрезентують передусім А.Волошин, А.Животко, І.Огієнко, С.Сірополко, В.Сімович, С.Смаль-Стоць-кий. Аналіз творчої спадщини багатьох із них, здійснений Т.Беднаржовою, В.Даниленком, О.Добржанським, Ю.Калічаком, Р.Кірою, М.Кляп, А.Марушкевич, М.Тимошиком, вивчення праць цих представників української еміграції дають підстави стверджувати, що у 20-х-ЗО-х pp. XX ст. вони започаткували розвиток української педагогічної думки за рубежем.

Національна за своїм змістом, вона продовжувала і розвивала народно педагогічні виховні традиції, досвід шкільно-освітньої справи в Україні періоду Козацької республіки й Української держави 1917-1920 pp., випливала із просвітницько-педагогічних ідей і поглядів Г.Сковороди, О.Духновича, членів Кирило-Мефодіївського братства, педагогів-демократів другої половини XIX ст., освітніх діячів національної орієнтації початку XX ст.

На відміну від радянської педагогіки 1920-х-1930-х pp., була позбавлена чужих українському народові політичних нашарувань, увібрала все найкраще зі світової педагогічної думки, а тому в умовах відродження національної системи освіти є невичерпним джерелом наукових пошуків педагогів-теоретиків і практичних освітніх працівників. При цьому предметом глибокого вивчення науковці - представники української педагогічної думки в еміграції - обрали проблеми розвитку школи й педагогіки на українських землях від найдавніших часів; місця і ролі рідної мови, національно-культурних надбань у навчанні й вихованні підростаючих поколінь українців; проектування шляхів і способів розбудови національного шкільництва в незалежній Україні; аналіз новітніх зарубіжних педагогічних ідей тощо.

Аналогічною скарбницею педагогічних ідей виступають і твори Софії Русової, написані в 1922-1940 pp. У них чітко простежуються такі складові її філософсько-соціальних і педагогічних поглядів, як гуманізм, демократизм, ідея відродження Духовних цінностей українського народу, насамперед національної школи, системи освіти. У працях Софії Русової останніх десятиліть життя простежується прагнення осмислити й обґрунтувати теоретичні засади педагогіки на основі всебічного аналізу попередніх надбань світової педагогічної думки та сучасних їй наукових досліджень.

На підставі глибокого ознайомлення з творами і практичною освітньою діяльністю Я.Л. Вівеса, Й.Гербарта, Я.А.Коменського, Дж. Локка, М.Монтеня, Й.Г.Песталоцці, Ж.Ж.Руссо, Г.Спенсера, Ф.Фребеля, найновішими досягненнями в галузі психології, соціології, філософії, етики та виходячи із соціально-історичних потреб своєї доби, вчена трактувала педагогіку як загальну науку "гармонійного виховання суцільної людини "[%, 3]. При цьому сутність поняття "виховання суцільної людини" вбачала у формуванні її "розуму, її особливих здібностей, її характеру й морального індивідуального й соціального ідеалу".

Розглядаючи педагогіку як теорію виховання всебічно розвиненої особистості, Софія Русова чималу увагу приділила розробці наукових підвалин педагогічної діяльності. Ще в до еміграційний період вона звернулася до пошуку відповіді на два питання:

· що то є та дитина, задля якої ми мусимо утворити відповідну для її особливості атмосферу;

· як до неї ставитися, щоб виховання дало найкращі наслідки.

Ґрунтовне осмислення цих глобальних проблем привело вчену до розуміння того, що для вирішення першого питання педагогіка "в своєму теоретичному досліджуванні й у практичній реалізації має користуватися науковими вказівками психології, соціології та соціальної психології".

Психологічне підґрунтя виховання людини, "пристосованої до нових потреб життя", педагог проаналізувала в окремих розділах фундаментальних праць періоду еміграції ("Нова школа соціального виховання", "Нові методи дошкільного виховання", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Теорія і практика дошкільного виховання") та в низці наукових розвідок і статей. У них вона доводить, що психологія "заглядає глибоко в душу індивіда і змагається зрозуміти всю його свідому й несвідому природу".

Звідси її тверда переконаність: "для виховання дитини, як і для її навчання, конче потрібно знати дитину, розуміти її духові нахили, її темперамент, фізичний склад організму", оскільки "психологічні досліди останніх літ упевнили усіх педагогів, що дитина - це зовсім окремий фізичний і духовий організм". Серед способів "зрозуміти дитину", методів експериментального дослідження її внутрішнього світу С.Русова виділила та всебічно охарактеризувала спостереження, щоденники, анкети; спомини педагога про власне дитинство; уявлення "себе самого в становищі дитини"; збір "продуктів дитячої творчості", особливо малюнків тощо.

Із дослідів психології вона виводить і найважливіший для всіх часів і епох закон любові до дитини: "дитяча душа потребує ласки, симпатії, любові і не загальної, а персональної; кожна дитина потребує щоб хтось любив її більше за всіх; вона не може нормально розвиватися без материнської любові і ласки...".

За словами Софії Русової, сучасна їй психологія детально "зглибила" психологічний розвиток малих дітей. Водночас вона не спромоглася дати "майже ніяких певних дослідів ... про ... стан душі юнака, ні вказівок щодо найкращого його виховання". Саме тому в статті "Душа юнака та його виховання" С.Русова робить спробу узагальнити і довести до відома української педагогічної громадськості наявні в цій царині надбання, подати своє бачення вирішення проблеми. Для пізнання психології юнацького віку радить використовувати детальні спостереження, "обсервації над молоддю" з подальшими об'єктивними записами їх результатів педагогами-вихователями. Велику психологічну вартість у вихованні молоді, на її думку, мають високохудожні твори Р.Роллана, Ж.Ж.Руссо, Л.Толстого.

Умовно поділивши юнацтво на три періоди (від 12 р. до 14 p.; від 14 р. до 18 p.; після 18 p.), педагог у кожному з них виокремила основні психолого-педагогічні ознаки та визначила способи виховної діяльності. Головними ознаками першого періоду вона вважала несподівану неслухняність, недисциплінованість підлітка, його утаємниченість, що спричиняє конфлікти між ним і найближчим оточенням.

Другий період позначений "зменшенням самотнього індивідуалізму і пробудженням громадських інстинктів". У цьому віці простежується Дальше відчуження від родини, пошук власного шляху, часто -"адорація", тобто "велика, палка симпатія до якоїсь особи... в більшості старшого віку", мрійливість, пошук ідеалу. Третій період юнацтва, за С.Русовою, пов'язаний із "шуканням наближення до противного полу - дівчата радіють товариству хлопців і навпаки". Водночас саме в цьому періоді "попередній індивідуалізм уступає місце громадським зацікавленням", щ0 вносить новий зміст у життя молоді.

На підставі психологічних спостережень за дітьми і молоддю Софія Русова сформулювала ряд конкретних завдань, дала чимало порад щодо виховної діяльності в кожному з означених періодів, їх можна звести до таких основних тез:

· подавати "науково, серйозно без будь яких легкодухих заміток" відомості про перші прояви процесу статевого дозрівання та пов'язані з ним зміни у фізіологічному і психічному розвитку дітей;

· не вимагати в цей час "сліпої слухняності, непоясненої логічною необхідністю";

· не втомлювати підлітків "наукою", чергуючи її з посильною фізичною працею та відпочинком на свіжому повітрі;

· відволікати від надто великої мрійливості;

· через різні доручення виховувати в молоді обов'язковість, почуття відповідальності;

· найпильнішу увагу звертати на моральне виховання, передусім поборювати "звірські" інстинкти;

· розвивати пошану до людини, особливо до жінки, почуття симпатії до всього живого, а також само опанування, шляхетність.

Реалізація цих завдань, писала С.Русова, - "це великий обов'язок кожної матері, кожного вихованця".

Виходячи з положення про те, що для гармонійного виховання людини необхідне розуміння не лише психології окремої особистості, а й "тої соціальної психології, яка виясняє відношення індивідуума до колективу і колективу до індивідуума", Софія Русова акцентувала на значенні соціальної психології для педагогічної діяльності. Цій проблемі вона присвятила спеціальний реферат у педагогічному семінарі Українського соціологічного інституту, що з'явився окремою статтею в 1931 р. під назвою "Значення соціальної психології для виховання".

У ньому мислителька розкрила сутність молодої, але такої, що "має вже дуже визначні наукові досліди", науки - соціальної психології, як її розуміли американські вчені Ф.Олпорт, Ч.Елльвуд, Дж. Бернард та ін. На цій основі дійшла висновку, що соціальна психологія - це частина психології "індивідуума", яка розглядає його поведінку "в секторі ...соціального оточення", тобто дає "розуміння взаємовідносин" людини із соціальним середовищем, без чого виховання неможливе.

Як правильно підмітила дослідниця Н.Дичек, Софія Русова 0о-своєму підходить до класифікації соціальної психології - за її змістом: розрізняє ту, що досліджує соціальний вплив на індивіда, і ту, яка вивчає вплив особистості на колективне життя. У пошуках відповіді на питання, що справляє більший вплив на розвиток цивілізації - розум чи емоції, і на які стимули соціального оточення реагує особа, С.Русова схиляється до думки про те, що поступ цивілізації спирається більше на емоції, симпатії, ніж на розум. А в процесі "суцільного розвитку індивіда" першочергова роль належить мові, знання якої дає змогу розуміти поведінку інших людей, служить "шляхом переймання", "прилаштування" до оточення, що сприяє розвиткові особистості.

Вчена погоджується з висновками сучасних їй психологів про те, що своєрідним містком між "перейманням людей реальних" і символічних образів літератури та абстрактних соціальних вартостей (мужності, шляхетності, героїзму) служить мистецтво. Велику роль у задоволенні змагань людини до поступу, до нових ідеалів відводить - особистостям "оригінальної думки і міцної сили волі", особливо в часи суспільних перемін, докорінних реформ. На її думку, вся "висока праця цивілізації - це наслідок праці натхнених піонерів", "геніальних діячів", якими їх зробили природа, оточення, соціальний осередок.

В аналізованій статті Софія Русова розглядає психологічні мотиви, що спонукають до "змагання єднатися, знаходити одну спільну мету для виконання". Думки ряду зарубіжних психологів про те, що ними є егоїстичне прагнення людини до забезпечення власних інтересів або "бажання охорони молодших членів родини", мислителька вважала такими, що "не мають за собою певного наукового терену". Услід за німецькими вченими М.Майєром, Е.Мейманом вона стверджувала, що "людські колективи" складаються на основі співпраці їх членів. С.Русова детально проаналізувала проблему взаємодії і взаємовпливу індивіда й групи (колективу) та "неорганізованої юрби". На цій основі дійшла висновку про суспільну цінність кожної окремої людини, котра "додає хоча й малу, але свою власну частину впливу на цілий осередок, у якому вона живе, працює".

Щодо відносин між педагогікою і соціологією, то С.Русова зазначала: соціологія "більш усього цікавиться становищем людини в громаді, різними соціальними відношеннями, обов'язками". Погоджуючись із поглядами на цю проблему вчених і педагогів-практиків кінця XIX - початку XX ст. (Е.Дюркгейма, А.Ферр'єра), зауважувала, що соціологія, оперта на біології та психології, дає "певні вказівки для виховання", поруч з цими науками виступає ключем до розуміння життя. Не маючи змоги дати до рук "самі засоби для педагогічної практики", вона "дає нам ціле коло думок, які мають стати душею педагогічної практики, керують нею і дають усьому вихованню певний смисл, без якого вся педагогічна діяльність не дала б бажаних наслідків".

Відповідь на питання про те, як забезпечити наукові підвалини результативності виховання, Софія Русова пов'язувала не тільки з теоретико-методичними положеннями педагогіки та психології, але і з філософією, яка одна "тільки може освітити таємне питання - до чого маємо вести нашого вихованця, де знайти "для нього найпевніший шлях до всесвітньої остаточної правди". Тобто осмислення вченою глобальних педагогічних проблем привело її до розгляду питань філософії виховання.

За висновками сучасних дослідників творчої спадщини С.Русової, у цій галузі "вона була піонером", оскільки першою переклала з англійської мови на українську і ввела в науковий обіг основні ідеї праці американського філософа й педагога Г.Горна "The Philosophy of Education" ("Філософія освіти"), виклавши їх в обширній статті "Дещо з філософії виховання" ще в 1917р.. Поділяючи думки вченого, вона писала: тільки "філософське розуміння життя дасть ясний напрямок нашій діяльності і вияснить значіння виховання для загального вселюдського поступу...".

Водночас мислителька вважала, що сучасна їй педагогіка поки що не висунула "жадної широкої філософської думки, яка б керувала вихованням, поклалася б ґрунтом для усіх практичних методів і засобів...". Зате в ній достатньо повно простежується "соціальний напрямок", представлений науковими пошуками Дж. Дьюї, Г.Кершенштейнера, М.Монтессорі, П.Наторпа. Через те у визначенні суті виховання С.Русова виходила із розуміння його як "одного з міцніших факторів в соціальному життю кожного народу".

За її словами, виховання "нацією своєї молоді йде у зв'язку з політичними та соціальними уявленнями, її родинними та громадськими звичаями і світоглядом". Його мета тісно пов'язується із "визначенням вищих вартостей життя", з тим найвищим гуманним ідеалом, "що панує на той час у громадянстві". Людина вихована, стверджувала педагог, _ це "працездатна, соціально свідома, корисна в кожному суспільстві, в кожному громадянстві, з піднесеною любов'ю до рідного краю і з пошаною до других народів".

Як видно з вищевикладеного, С.Русова вважала педагогіку соціальною наукою. Поруч із А.Волошиним у Закарпатті, М.Галущинським у Галичині, вона була серед педагогів, які ширили в українському суспільстві ідеї "одного з головніших" (за її словами) представників "соціологічного напряму виховання", - німецького філософа й педагога, творця соціальної педагогіки як окремої галузі знань П. Наторпа. "Людина стає людиною тільки в єднанні з громадянством" - цей вислів П.Наторпа є основою соціально-педагогічних поглядів С.Русової. Серед головних соціально-педагогічних ідей, які простежуються у її працях, є: вплив умов життя (соціального середовища) на виховання; залежність мети і характеру виховання й навчання від суспільних відносин і навпаки, - їх вплив на суспільне життя, взаємозалежність соціуму та індивіда.

Публікації вченої дають відповідь на питання про те, яким має бути ідеал соціально захищеної дитини, якими мають бути соціально-виховні обов'язки держави та ін. Ще в 1918р. вона писала: "Найдорожчий скарб у кожного народу його діти, його молодь, й що свідоміше робиться громадянство, то з більшою увагою ставиться воно до виховання дітей, до забезпечення їм найкращих умов життя".

Водночас необхідно зауважити, що соціальна педагогіка як наука на початку XX ст. знаходилася лише на етапі свого формування (перша праця "Соціальна педагогіка" П.Наторпа з'явилася друком у 1899 р.). Тому С.Русова, аналізуючи соціальні аспекти виховання, підкреслювала: те, що "ми звемо соціальною педагогікою, не є якась окрема галузь педагогіки, яка протиставлялась би індивідуальній, це є лише конкретна реалізація в вихованні того принципу, що дитина може суцільно розвинутися лише в соціально організованому осередкові". Через те педагогіка, за її переконаннями, "мусить ставитися на соціальний ґрунт, вона виховує для життя, бо й сама є виявом, є частиною життя".

Це трактування не завадило вченій одній із перших в українській педагогіці охарактеризувати такі соціально-педагогічні поняття, як соціалізація особистості, соціальне виховання, соціальне середовище, які сучасна наука визначила провідними категоріями нової для України галузі педагогічних знань соціальної педагогіки. Найбільш повно вони окреслені в її праці "Нова школа соціального виховання", яка, за визначенням С.Сірополка, "дає основні поняття соціального виховання та знайомить із тими засобами, що ведуть до розвитку соціального інстинкту дитини", у наукових розвідках "Сучасні течії в новій педагогіці", "Соціальне виховання: його значення в громадському житті" та в статті "Суспільні питання виховання".

Простежуючи ґенезу становлення педагогіки як соціальної науки, придивляючись "до головних виявів нової педагогіки", Софія Русова сформулювала такі загальні вимоги до виховання: воно, по-перше, повинно бути індивідуалізованим, по-друге, -соціалізованим, по-третє, - індустріалізованим, викликати в учня найбільшу творчу активність. При цьому "правдивим апостолом індивідуалізму" в педагогіці вважала Ж.Ж.Руссо, соціалізації виховання - Й.Г.Песталоцці, якому належить утвердження цього принципу в педагогіці. Реалізацію його на практиці, за її висновком, започаткував Ф.Фребель.

Необхідність соціалізації вчена виводила із соціального інстинкту дітей, який у шкільному віці "стає керуючим фактором" у їх вихованні та в поведінці, виявляється у прагненні до різних форм їх "групування", в потребі дружби, особистої симпатії, в бажанні "досягнення громадської похвали". За її переконанням, "від соціялізації залежить вся гармонія людських зносин". Прагнучи надати "добрий напрямок" соціалізації, С.Русова визначила її шляхи та засоби, зокрема:

· З першого року привчати дитину до чужих людей, оточувати її такими відносинами, щоб вона виростала із почуттям, що люди й оточення дають лише приємні враження, і треба йти їм назустріч з привітністю.