Становлення і тенденції розвитку етнопедагогіки кримськотатарського народу

Дослідження автора дозволяють стверджувати, що в основі формування етичних поглядів кримських татар, як і у багатьох народів, лежав досвід сімейного й общинного виховання, який корінням сягав у первісну епоху. Можна припустити, що в ті часи ще були відсутні спеціальні форми виховання і воно відбувалося в органічній взаємодії дітей з дорослими. Але в результаті посилення розподілу праці й розширення емпіричних знань ускладнювався зміст навчання й виховання дітей, складались його організаційні форми. Саме звідси розпочався процес становлення методів і прийомів педагогічної діяльності та зародження педагогічних поглядів у Криму.

У рамках культури народу, що склалася, формувалась своя система правил та норм поведінки в суспільстві й сім'ї, яка знайшла своє відображення у моральному кодексі, закріпленому у специфічних формах народної творчості. Широкі народні маси здобули елементарну мусульманську освіченість, було введено обов'язкове початкове навчання, яке охоплювало і світські дисципліни. Загальна початково-середня освіта здійснювалась у стінах мектебів - шкіл, які утримувалися на кошти населення. Функціонували Солхатське (ХІІІ ст.), Зинджирли (ХVІ ст.), Гензлевське (ХVІ ст.) медресе для здобуття вищої освіти. Емпіричні знання почали переростати в окремі розділи науки.

Педагогічна спадщина І. Гаспринського, його соратників та послідовників, історія викладання релігійних і світських дисциплін у ту епоху становить значний інтерес для вивчення зародження і становлення наукової педагогічної думки Криму.

Важливим виявився у цьому аспекті досвід новометодної школи, яка функціонувала в м. Алушті. Керував нею Асан Сабрі Айвазов, у майбутньому відомий громадський діяч, просвітитель. Його педагогічні ідеї були співзвучні з ідеями І. Гаспринського. А. Айвазов вважав, що людина як особистість може сприяти розвиткові суспільства, впливати на цивілізацію.

Педагогічні думки висловлював і Номан Челебіджихан, який у перші пореволюційні роки був Головою Кримського Національного Виконавчого Комітету. Він стверджував, що всі люди повинні мати рівні права. Суспільство буде стояти на місці доти, доки не набудуть розвитку кожен народ, кожна людина. Особистість, яка поважає свої права, повинна визнавати й поважати права інших людей.

Філософ, учений-тюрколог, професор Бекир Чабан-заде мріяв про цивілізоване суспільство, в якому кожна особа - є його складовою, а передові ідеї набувають реальної сили.

Перетворюючу роль людини в суспільстві підкреслювали вчені Ісмаїл Леманов, Осман Акчокракли, Ільяс Бораганський, Амет Озенбашли та ін. Головні методологічні принципи вивчення ними навколишнього світу - раціоналізм, досвід, здоровий глузд, якими вони керувались під час пояснення суспільного життя, ролі людини в історії, її сутності й призначення.

Аналіз літератури та джерел дозволяє стверджувати, що у VІІ-Х століттях на величезній території від Середньої Азії до Іспанії поширився своєрідний тип культури, що дістав назву арабо-мусульманської культури, під якою треба розуміти культуру Аравії та тих регіонів, що зазнали арабізації (Середня Азія, Іран, Сирія, Палестина, Єгипет, Північна Африка ).

Найхарактернішим явищем у цю епоху було виникнення і поширення однієї зі світових релігій - ісламу. У мусульманському світі склалися чіткі релігійно-правові норми, що визначають цілі, форми і методи ісламського виховання. Вони лягли в основу педагогічних ідей та органічно увійшли в практику народного виховання.

Основу арабо-мусульманської культури становить народно-міфологічний шар, який охоплює, крім літератури (збірник “Тисяча і одна ніч”, епопея “Шах-наме”), народнопоетичні твори (приказки та прислів'я). Спосіб життя східних народів епохи Середньовіччя, зафіксований у приказках та прислів'ях, став предметом вивчення народної педагогіки і розвитку філософської думки.

Багатогранний досвід виховання, нагромаджений співвітчизниками, був уперше досліджений ученими-енциклопедистами Середньовічного Сходу Кінді, Ашарі, Фарабі, Біруні, Ібн-Сіни (Авіцени), Омар Хайяма, Газалі, Ібн Рушді (Авероес), Ібн Арабі, Насіреддіна Тусі. Вони подарували світу не тільки прекрасні зразки народної творчості, але й найцінніші методики наукового дослідження педагогічної дійсності. Їхнє завдання полегшувалося наявністю скупих, але уже писемних джерел. Матеріали, яких не вистачало, доводилось збирати самим, обробляти виниклі багато віків тому приказки та прислів'я, що дозволяли зрозуміти будову народного мислення, знаходити в них способи доведень, узагальнень.

Аналіз культури тюрків дозволяє виділити в ній багато спільних ознак, які стосуються і способу життя , й усної народної творчості, і звичаїв та обрядів. Загальним для них також є і єдиний героїчний тюркський епос: “Манас”, “Сказання про Едіге”, “Сказання про Альпамиша” в кунградській, огузькій, кипчацькій, середньоазійській та алтайській версіях. Поему про Едіге було записано в різний час у казахів, каракалпаків, узбеків, ногайців, туркменів, башкирів, татар степового Криму і Південного Сибіру (сибірських татар і гірських алтайців). Текстуальна схожість народнопоетичних творів об'єктивна. Жоден епос не міг володіти “чистим”, ізольованим, суто своїм фольклором, оскільки всебічні взаємозв'язки народів породжували спільність культур.

Зв'язки тюркських і слов'янських народів-сусідів також породжували спорідненість культур, у тому числі й педагогічних. Основою української народної педагогіки є прислів'я та приказки, дитячий фольклор, обрядова поезія, думи (“Втеча трьох братів з Азова”, “Старий отаман Матяш” та ін.). Вражаючою близькістю сюжетів відзначається багато українських і тюркських казок та загадок, що може стати предметом нових етнопедагогічних досліджень.

Творчий педагогічний спадок минулого, на нашу думку, - це вже узагальнений, систематизований і перевірений часом результат своєрідного народного педагогічного експерименту, який ще до кінця нами не усвідомлений.

Аналіз джерел показує, що в період утворення і функціонування централізованих тюркських держав Саманідів, Караханідів, Газневідів, Сельджукідів, хорезмшахів Ануштегенідів протягом VІІІ-ХІІІ ст. швидко розвивалася і тюркомовна література, пов'язана насамперед з іменами відомих авторів ХІ ст. Юсуфа Баласагунського і Махмуда Кашгарського.

Значне місце в культурному житті Середньовіччя посіли твори суфійських поетів, проповідників ісламу, зокрема Ахмада Ясаві (ХІІІ ст.). Він мав великий вплив на поширення ісламу й мусульманського містицизму серед тюркського населення. Його вірші користувалися великою популярністю. Але численні переписувачі віршів перекрутили мову оригіналу. Ахмаду Ясаві належить збірка віршів “Дівані Хікмат”(“Книга премудрості”). Це одна з найдавніших літературних пам'яток тюркомовних народів.

Засновник узбецької літератури, мислитель, учений, художник, музикант, державний діяч Алішер Мір Нізамаддін Навої (1441-1501) народився у Гераті. Писав вірші мовами тюрки і фарсі. Педагогічні погляди Навої глибоко гуманістичні.

Істотний внесок у розвиток узбецької мови зробив і правитель Фергани, засновник імперії Бабурідів у Індії (відомої під назвою імперії Великих Моголів) Захіреддін Мухамед Бабур (1483-1530). Він залишив значний літературний і педагогічний спадок.

Шигабетдін Марджані (1818-1889) - мусульманський учений і богослов, авторитетний імам, родоначальник просвітительського руху серед татар Поволжя. Його ідеї застосування звукового методу навчання грамоти, поєднання світської освіти з релігійним вихованням, підготовки національної інтелігенції відіграло значну роль у становленні та розвитку демократичної педагогіки.

Проведені дослідження свідчать, що помітний вплив на традиційну систему виховання кримських татар, безперечно, мала педагогічна культура Західної і Східної Європи. Захід - не просто географічна частина Землі під назвою Європа, не просто протилежна сторона Сходу, а новий щабель у розвитку людського суспільства.

У розвитку педагогічної науки відоме і значне місце посідає Ян Амос Коменський (1592-1670) - основоположник наукової педагогіки. У геніальному синтезі педагогіки Я. Коменського використано скарбниці народної чеської педагогіки, особливо демократичні, народнопедагогічні традиції протестантських общин, братств. У педагогіці Я. Коменського втілено і його власний досвід учителя, вихователя.

Не можна переоцінити і внесок Костянтина Дмитровича Ушинського (1824-1870) - основоположника педагогіки слов'янських народів. Розвиваючи оригінальне педагогічне вчення, побудоване на глибокому аналізі освітніх систем провідних країн світу, К. Ушинський дійшов висновку: загальної системи виховання для всіх народів не існує. У кожного народу своя особлива національна система виховання.

Василь Олександрович Сухомлинський (1918-1970) - один із видатних педагогів сучасності. Глибока ерудиція, знання побуту, традицій і культури українського народу, спостереження за життям дітей, багатий життєвий досвід допомогли Василю Олександровичу створити систему виховання, яка ґрунтується на народних педагогічних традиціях.

Серед кримськотатарських педагогів і громадських діячів видатне місце посідає постать Ісмаїла Гаспринського (1851-1914). Творчість І. Гаспринського була тісно пов'язана з народною культурою, зокрема, усною народною творчістю кримських татар. У його працях втілено багаті традиції кримськотатарської літературної мови, поезії і літератури. Розмірковуючи про роль слов'янських народів у розвитку культури й освіти тюркських народів, він писав: “Провидіння передало і передає під владу і покровительство Росії масу мусульман з багатющими землями, робить Росію природною посередницею між Європою і Азією, наукою і неосвіченістю, рухом і застоєм...”

Отже, дослідження автора дозволяють констатувати, що важливі відомості про народну педагогічну культуру європейських, тюркських і слов'янських народів, їхню взаємодію з кримськими татарами, взаємозбагачення їхніх культур можна одержати, вивчаючи спадщину видатних діячів культури, які близько стояли до народу й визнавали народні традиції.

У третьому розділі “Традиційні основи кримськотатарської народної педагогіки” розкрито етнопедагогічні аспекти традиційної системи виховання, здійснено релігійно-культурологічний аналіз та розкрито гуманістичні традиції виховання кримських татар.

Цінності створюються та засвоюються у процесі суспільної практики, віддзеркалюють рівень розвитку народу й суспільства. Тому аксіологічний підхід у вихованні нерозривно пов'язаний з культурологічним. Сутність культурологічного підходу полягає в тому, що культура розглядається як соціально-антропологічне і власне педагогічне явище. Це дає можливість розглядати педагогічну проблематику на загальнокультурному фоні соціуму й забезпечує вивчення педагогічних явищ у площині інтеграції педагогіки з національною та світовою культурою.

Важливими компонентами етнопедагогічного простору Криму є:

- земля-мати (безмежна любов до рідної землі є однією з головних цінностей кримськотатарського народу);

- унікальна природа Криму (тут є і гори, і море, і степ; багато гірських масивів мають метафізичне значення, як священні території з особливою духовною та культурною аурою);

- кримський ліс - зелене вбрання півострова;

- виробничий простір (землеробство, тваринництво, рослинництво, ткацтво, промисли);

- етнопедагогічні спільноти сім'ї, громади й держави - кримськотатарська сім'я;

- це частина простору України, що охоплює матеріальну культуру і безпосередньо суб'єктів сімейного виховання;

- досвід власної державності і державотворення :кримські татари мали досвід державності у період Кримського ханства (1261-1793) і Кримської АРСР у складі РРФСР (1921-1944). Вивчення історії кримськотатарської державності може дати благодатний матеріал для виховання молоді.

Важливою складовою кримськотатарської етнопедагогіки є виховання поважного ставлення до природи і людей. Відродження статусу святості допомагає людям змінити своє ставлення до людини як найбільшої цінності на землі, природи, дбайливіше ставитися до тварин, дерев і кущів, води, уникати втрат у будь-якій формі і раціонально використовувати всі ресурси як живої, так і неживої природи. Розширення кордонів етичного поля можливостями екологічної етики повинно стати важливими гуманістичними складовими людини, зверненої до людей і відповідальної за інші форми життя на землі.

Дослідження свідчать, що педагогічна культура кримських татар складається з таких компонентів: загальнокультурний фонд суспільства, у якому розвивається особистість, моральна й естетична культура суспільства, національна культура як сукупність національної психології, мови, звичаїв, традицій і, нарешті, релігійна культура суспільства, яка також створює своєрідний педагогічний фон. Тому до всіх існуючих підходів в осмисленні сутності народної педагогіки необхідно приєднати розуміння її як культури - національної і загальнолюдської. Культура виступає передумовою і результатом виховання людини.

Здіснений у дисертації релігійно-культурологічний аналіз способу життя і педагогічної культури кримськотатарського народу показує, що мусульманська релігія (кримські татари, як відомо, за віруванням мусульмани-суніти) здійснила вагомий вплив на формування кримськотатарського народу як нації. Дослідники Є. Булатов, Є. Марков, Г. Радле відзначають своєрідність і сталість національного характеру кримських татар, що відображається у доброзичливості, гостинності, шанобливому ставленні до людей.

Сьогодні в Україні прийнято модель взаємовідносин церкви і держави, яка передбачає рівність усіх релігій, що дуже важливо для національного та інтернаціонального виховання людей, котрі їх сповідують. Іслам - одна з найбільш поширених релігій світу, але характер його впливу на культуру людських суспільств неоднозначний і залежить від конкретно історичних обставин певного регіону. Для нашої держави ознаки мусульманської цивілізації не є переважаючими, але за культурно-історичними традиціями властиві частині його населення, що сповідує іслам. У багатонаціональному суспільстві важливо точно визначити місце релігії у суспільстві та в системі освіти. Це завдання повинно стати предметом спеціальних наукових досліджень.

Теоретичні розвідки дозволяють стверджувати, що на фоні актуальних завдань морального оздоровлення суспільства цілком виправдані намагання дати виважену педагогічну оцінку багатовіковому досвідові ісламу в моральному регулюванні поведінки людини і визначити умови використання його кращих традицій у процесі соціологізації підростаючого покоління у складному сучасному світі.

Не применшуючи внеску інших релігійних віровчень в удосконалення духовного життя людини, варто зазначити, що необхідно заповнити білі плями в уявленні педагогів і громадськості щодо виховних можливостей мусульманської релігії у моральному вихованні дітей.

У деяких випадках настанови Корану звучать більш визначено і конкретно: “Треба все починати справа, тобто з правої руки, з правої ноги, з правого боку: коли взуваєтесь, одягаєте спідню сорочку, під час підстригання волосся і його розчісування, коли стрижете вуса, коли користуєтесь мисвакою (зубною паличкою із спеціального дерева), під час відрізання нігтів, миття рук, ніг, коли заходите у мечеть або в будинок мусульманина, виходите з туалету, коли даруєте милостиню, під час пиття і споживання їжі. Всі “благородні” справи треба здійснювати правою рукою або ногою, “нечисті” ж справи - лівою і т.ін.”

Як показує дослідження, для подальшого розвитку освіти і виховання кримськотатарською мовою велике значення має поглиблена увага до історії, традицій, національної культури кримських татар, багато в чому пов'язаними своєю правічною суттю з ісламською культурою. Іслам і проповідувана ним моральність не тільки не суперечать загальнолюдським цінностям, а навпаки, підсилють їх, сприяють їх закріпленню, підводять молодь до розуміння важливості духовної сфери в житті людини і суспільства.

Аналіз літератури і джерел свідчить, що важливою складовою народного виховання є народні традиції. Народ не має майбутнього, якщо немає національно-гуманістичних традицій, педагогічної культури і недостатньо мудрості передавати ці традиції та культуру наступним поколінням. Гуманістичні традиції будь-якого народу - найбільша загальнолюдська цінність. Турбота про їх збереження та розвиток і є справжнім проявом толерантності, поваги до народів не на словах, а на ділі.

Традиції виступають найважливішим елементом духовності, певним матеріалізованим елементом національної самосвідомості. Історичний досвід виживання кримських татар показує, що завдяки упровадженим у повсякденність стійким традиціям суспільної поведінки, ієрархії життєвих цінностей і т.ін., народ зберіг свою національну культуру, національну самосвідомість, не асимілював у інший соціум.

Центральне місце у моральних традиціях кримських татар, як і в багатьох тюркських народів, посідає намус. Намус - це дуже ємке поняття, що вбирає у себе моральні принципи і критерії простого народу згідно з шаріатом. Люди вважали за честь очистити криницю і водопій, дружно виходили ремонтувати дороги та мости. Існував звичай прищеплювати до диких дерев добрі сорти яблук, груш, слив тощо. У кримських татар глибоко шанують цнотливість. Дівчаткам з дитинства повідомлялись правила благопристойної поведінки, вселялись думки про відповідальність за продовження роду та багато іншого.

Можна зробити висновок, що на сучасному етапі традиційну педагогічну культуру народу необхідно розглядати через призму етнопедагогіки - науки про народну педагогіку. Використання національно-культурних цінностей у вихованні молоді є важливою умовою духовно-морального добробуту народу. Творче застосування і розвиток народних традицій навчання і виховання, що історично склалися, повинні визначати напрями розвитку педагогічної теорії і практики

У четвертому розділі “Зміст, форми і засоби народного виховання” розкрито роль і місце етномовних знань у практиці народного виховання.

Результати теоретичного аналізу дозволяють стверджувати, що народне виховання, як і будь-яке соціально-педагогічне культурологічне явище, має зміст, форму і засоби. Під змістом народного виховання розуміють систему етномовних знань, переконань, практичних умінь і навичок, якостей і рис особистості, стійких звичок поведінки, якими мають оволодіти вихованці у відповідності з поставленими цілями та завданнями.

Народне виховання кримських татар здійснювалось у контексті реального культурно-побутового, трудового життя народу, що передбачало передачу новим поколінням емпіричних знань, морального і трудового досвіду, успадкованих від попередніх поколінь і підтримуваних авторитетом суспільної думки. У системі народного виховання кримських татар реалізуються всі провідні напрями формування людської особистості - турбота про здоров'я і фізичний розвиток дитини, розумове виховання, розвиток морально-естетичних орієнтацій у свідомості і регулюванні поведінки кожного індивідуума, його самовиховання і перевиховання.

Створення народної системи лічби було викликане економічними потребами натурального господарства. Дітям часто доручалось виконати арифметичні дії, які сприяли розвиткові мислення, кмітливості. До знань, які отримували діти, входили знання про природу (початкові фізико-математичні й геометричні уявлення, астрономічні і метеорологічні відомості, знання про рельєф місцевості, її флору і фауну, природні багатства і т.д.) і суспільство (історія предків, відомості про їхнє життя, побут, віру).

Дослідження свідчать, що у народній дидактиці мова розглядається як динамічна система, яка не з'являється у новонародженої дитини відразу, а формується поступово. Вивчення рідного слова починається з раннього дитинства, а удосконалення його, розвиток культури мовлення продовжується протягом усього життя.

Викладене вище дозволяє зробити висновок про те, що підготовка підростаючого покоління кримських татар до життя і праці повинна здійснюватися рідною мовою, оскільки все, що людина пізнає, знаходить відображення у мові. Володіння рідною мовою є першою умовою світоусвідомлення, справжнього знання про історію, природу. Як показало проведене нами дослідження, мова у виховному процесі виконує декілька функцій. Вона виступає засобом педагогічного спілкування, засобом пізнання і розвитку, засобом педагогічного вираження і самовираження, педагогічної організації, впливу і взаємодії, засобом вивчення й оцінки різноманітної діяльності дітей. Без рідної мови зникає з ужитку такий дійовий засіб народної педагогіки, як усна народна творчість.

Виховання позитивного ставлення до кримськотатарської мови, культури народу невіддільне від вивчення рідної мови і користування нею як засобом спілкування, виховання, виробничої і творчої діяльності. Етномовні знання, у свою чергу, становлять основу народної дидактики як складової етнопедагогіки.

Видатними пам'ятками кримськотатарської етнопедагогіки є кримськотатарські народні приказки, прислів'я, пісні. У них міститься велика кількість педагогічних ідей.

Кримськотатарські прислів'я, як і прислів'я інших народів, за змістом мудрі, за формою прекрасні. Їх основне призначення - моральне виховання. Більшість з них містить оцінні судження про людей, про риси їхньої особистості: “Едепсиз ін сан алмаз, ондан кімсеге файда олмаз” (Невихована людина - не людина: від неї нікому користі не буде), “К'адир більмезнін к'адри ек” (Ніхто не цінує того, котрий ніщо не цінує).

Важливу роль у народному вихованні відіграє пісня. Народні кримськотатарські пісні мають дві назви: “йир” і “тюркю”. Словом “йир” називають пісні татар степових районів. Вони нескладні за формою і лаконічні за змістом. “Тюркю” - пісні горців, вони досить складні за формою, мелодійні і сильно орнаментовані. Є невелика кількість пісень речитативного характеру: “Ног'ай бейіті” (“Ногайський бейіт”), “Авелімен” (“Я птахом ширяю”), “Сари ечкім” (“Моя руда коза”).

Мрії народу, його прагнення до ідеалу найбільше відобразились у казках. Казки - це справжні пам'ятки народної педагогіки. Вони виражають характер народу, його психологію, життєві позиції. У казках втілено народні надії.

Багато українських і тюркських казок подібні і близькі між собою. Виникненню і розвитку фольклорних зв'язків сприяли такі фактори, як: тривале життя по сусідству, культурні, побутові та інші зв'язки; духовні єдність і братерство народів-сусідів, загартованих у спільній боротьбі проти зовнішніх ворогів (згадаймо допомогу Кримського хана Богдану Хмельницькому у боротьбі з поляками, описану Джанмухаммедом у поемі “Сефернаме”). Фольклорні зв'язки зміцнювали духовну єдність братніх народів. Підкреслюючи цей факт, професор Р.Музаффаров у роботі “Російсько-тюркські фольклорні зв'язки” (1966 р.) зазначав: “Зв'язки українців з тюрками були досить тривалими та значними”.

Поширеним жанром кримськотатарського фольклору є легенда. Кримськотатарські легенди характерні тим, що тісно пов'язані з кримською дійсністю, з життям. Багато з легенд мають яскравий педагогічний смисл.

Кримськотатарський народ володіє багатим епосом, що оспівує боротьбу за незалежність і відбиває широку панораму народного життя, традицій і звичаїв. Велике виховне значення таких героїчних та ліро-епічних дестанів, як “Чорабатир”, “К'апланди батир”, “К'озукурпеч”, “Таірнен Зоре”, “Ашик Г'аріп”, “Керем ве Аслихан”, “Арзи ве Г'амбер” та ін. У них в ідеалізованій формі відображено реальних осіб, реальні події суспільно-соціальної дійсності минулого. Так, герой однойменного епосу Чорабатир зображений не тільки як захисник Вітчизни, але й народним заступником. Основним змістом ліро-епічної поеми “К'озукурпеч” є пристрасні почуття закоханих та їхня самовіддана боротьба за щастя. Крім поетичної сторони, епос привертає увагу тим, що дає можливість пізнати релігійні та моральні ідеали народу, повсякденне життя, історію тих часів.

Теоретичний аналіз проблеми показує, що формами реалізації традицій народу виступають звичаї, свята, обряди, ритуали, церемонії. Вони тісно пов'язані між собою і взаємно доповнюють один одного. Водночас, кожна з цих форм має свої характерні особливості, які виконують свою специфічну, зокрема педагогічну місію. Звичайно, організаційна форма вибирається народною педагогікою для реалізації певного змісту і включає комплекс виховних засобів - рідне слово, фольклор, національні традиції, народне мистецтво та ін.

У виховній практиці кримськотатарського народу існує велика кількість різноманітних форм виховання, які складно класифікувати. В основу пропонованої в дисертації типізації було покладено головні засоби (методи) виховного впливу: слово, переживання, діяльність, гра. Звідси чотири групи форм виховної роботи: словесно-логічні, образно-художні, трудові, ігрові.

До словесно-логічних форм віднесено такі, де основним засобом впливу є слово (переконання словом), що викликає відповідні емоції у людей. До такого типу відносяться бесіди на найрізноманітніші теми, сходи односельців, джийини та ін. Головне тут - обмін інформацією, виступи учасників, обговорення проблем. Такий тип виховного впливу є в практиці й інших народів, хоча методика, техніка або навіть технологія його проведення можуть бути різними.

Образно-художні форми поєднують у собі такі впливи, які викликають спільне, здебільшого естетичне переживання. Головне тут - сприяти виникненню сильних, глибоких та облагороджуючих колективних емоцій, подібно до тих, що люди переживають у театрі, під час свят тощо. Народ добре розумів величезну силу спільно пережитих почуттів, яка звеличує й об'єднує. Важливо вміти забезпечити спільні переживання людей, завдяки яким вони стануть кращі. Великий потенціал, наприклад, мають такі свята, як “Наврез”, “Тепрез”, “Дервіза”, “Ораза байрам”, “К'урбан байрам” та ін.

Трудові форми виховання пов'язані з позитивним впливом на людей спільної праці. Це такі види праці, що передбачають і збирання врожаю, і сінокіс, і ремонт доріг, і закладення та благоустрій саду. Тут і різна допомога тим, хто її потребує, робота в органах самоврядування, релігійні справи. Спільна праця може надихати людину не менше, ніж естетичне видовище чи свято.

Проведені дослідження засобів, методів та форм народної педагогіки підводять до висновку, що у народній виховній практиці обов'язковим було залучення дитини з раннього віку до різних видів діяльності (трудової, святково-ігрової і т.ін.) разом з дорослими. Сім'я нарівні з громадою вважалась основним вихователем дитини. Вона несла відповідальність за якість виховання не тільки перед громадою, але й перед Богом. Мусульманські заповіді та заборони, поєднані з народними і пізніше з науковими уявленнями про досконалу особистість, сформували зміст, форми і засоби етнопедагогіки кримськотатарського народу.

У п'ятому розділі дисертації “Тенденції розвитку кримськотатарської етнопедагогіки” висвітлено й охарактеризовано основні перспективні напрями розвитку етнопедагогічної думки кримськотатарського народу, обґрунтовано застосування етнопедагогічного підходу в освіті та вихованні кримськотатарської молоді.

Теоретичний аналіз свідчить, що за останні майже три десятиріччя на ґрунті етнопедагогічної концепції розгорнулись дослідження у таких напрямах:

- методологічні проблеми етнопедагогіки і теорії національної школи (Г. Вол-ков, Г. Батурина, Є. Білозерцев, А. Богуш, З. Гасанов,О. Губко, Є. Жирков, В. Іва-нов, К. Кожахметова, В. Кузь, Ш. Мирзоєв, Т. Петрова, Ю.Руденко, О. Сухо-млинська, М. Стельмахович та ін.);

- етнопедагогізація навчально-виховного процесу в сучасних умовах та її педагогічне забезпечення: навчальні і методичні посібники, програми, підручники, хрестоматії та ін. (Г. Волков, А. Ізмайлов, Т. Кузина, В. Мосіяшенко, О. Мукаєва, А. Полякова, Т. Руднєва, В. Скуратівський, М. Тайчинов, З. Цалагова та ін.);

- народні традиції у вихованні підростаючого покоління: святково-ігрові (В. Григор'єв, С. Ласунова, М. Луцан, Т. Побережникова, Л. Редькіна та ін.); афористика у вихованні (З. Цалагова та ін.); трудові (В. Мадзігон, Т. Мацейків), сімейні та ін.;

- використання окремих компонентів народних культур у вихованні: ігри, фольклор, пісенне мистецтво, народні промисли (Л. Артемова, С. Литвиненко, Ю. Руденко, Л. Фесенко, О. Яницька та ін.);

- історичні аспекти розвитку етнопедагогіки й порівняльна етнопедагогіка (В. Іванов, Т. Петрова, М. Стельмахович, Л. Федорова та ін.).

Сьогодення вимагає нових підходів до вивчення народної педагогіки. Водночас, визнаючи об'єктивний характер етнопедагогіки, ми не можемо не розуміти, що багато у цьому процесі визначається суб'єктивними факторами, насамперед методологією дослідницької діяльності та рівнем підготовки спеціалістів до такої діяльності. Саме розвиток наукових педагогічних досліджень, а також їх зв'язок зі щоденною педагогічною практикою повинні визначати стратегію розвитку етнопедагогіки.

У дисертації обґрунтовано висновок про те, що сучасний період етнокультурного розвитку кримськотатарського народу і його педагогічної науки характеризується двома основними тенденціями: 1) збереження й відродження культурно-освітніх традицій народу, розвиток власної культури; 2) спрямованість на подальший розвиток національно-культурних цінностей і прилучення кримськотатарського народу до загальнодержавних і світових цінностей.

Перша тенденція відзначається, передусім, бурхливим відродженням усього національного, самобутнього, що проявляється у відновленні традиційного способу життя на рідній землі, звичаїв, традицій і обрядів предків. У побутовому, сімейному житті кримських татар відроджуються старі шлюбні звичаї (традиційне сватання - к'удалик, призначення векіл-баба - посадженого батька), виховання дітей у бабусь та дідусів і т.ін. У місцях компактного проживання кримських татар зберігається традиційна локалізація сімейно-споріднених груп на певній території для зручності проведення національних ритуалів і обрядів, що ґрунтуються на емоційно-почуттєвих цінностях народу.

Другою, тісно пов'язаною з першою тенденцію кримськотатарської етнопедагогіки, є її спрямованість на подальший розвиток національно-культурних цінностей, орієнтованих на цінності загальнолюдські та загальнодержавні.

Молода педагогічна наука кримськотатарського народу знаходиться на шляху становлення, їй потрібно буде дати обґрунтовані відповіді на багато власне наукових і конкретно-практичних питань освіти й виховання. Необхідні дослідження, спрямовані насамперед на відродження всього національного, самобутнього, що проявляється у поновленні традиційного способу життя, звичаїв, традицій і обрядів предків: общинно-національний устрій життя як чинник виховання; роль релігії у формуванні духовного життя народу; виховання у підростаючого покоління любові до природи; народна культура як стабілізатор етнічності; оздоровлення сім'ї як найважливішого соціального інституту виховання; турбота про дітей та старших як показник звернення суспільства до традицій народної педагогіки; педагогічний контроль через громадську думку - засіб і умова реалізації ідей народної педагогіки та ін.

Кримськотатарська етнопедагогіка має посісти гідне місце у загальній системі педагогічних наук, покликаних визначати місце людини в низці поколінь. Для її збагачення і подальшого розвитку необхідним є: уточнити спеціальну термінологію; розробити й обґрунтувати систему та структуру галузей знань, які об'єднує етнопедагогіка; визначити зв'язки етнопедагогіки з суміжними науками, її місце в колі суспільних наук і в системі всіх наук взагалі; встановити взаємозв'язок і взаємодію емпіричного та теоретичного у педагогічному пізнанні; знайти способи поєднання історичного і порівняльного методів дослідження для забезпечення відчутного просування у пізнанні суті та закономірностей народної педагогіки.

Проведені дослідження приводять до висновку, що етнопедагогіка ставить перед собою завдання вивчити й використати на практиці кращі методи, прийоми, засоби виховання, які виробив народ у процесі свого розвитку. Впровадження досягнень етнопедагогіки в практику - цілеспрямований, планований процес, який забезпечує організацію практичної діяльності на основі наукових закономірностей, висновків та рекомендацій науки про народне виховання.

Однак, результати проведеного нами дослідження свідчать, що певна кількість професійних педагогів, незважаючи на те, що вивчення етничної педагогіки розпочалося майже тридцять років тому і не припиняється досі, звертаються до неї дуже рідко. Для ефективного використання етнопедангогіки в сучасному навчально-виховному процесі педагогам-практикам та педагогам вищої школи треба знати й враховувати її особливості.

Вирішення цієї проблеми пов'язане передусім з реалізацією можливостей етнопедагогічного підходу, який передбачає вивчення і формування етнокультурного середовища виховання й розвитку особистості, використання його виховних можливостей. Етнопедагогічний погляд на середовище звужує це поняття до середовища людини як представника конкретного народу, що розглядається, як оточення, яке вона сприймає, на яке реагує, з яким контактує, взаємодіє.

Етнопедагогічний підхід робить актуальним завдання формування культурної людини як цілісної, самобутньої, вільної, духовної, гуманної особистості, орієнтованої на збереження і відтворення цінностей національної культури у творчій життєдіяльності, здатної до культурного саморозвитку й культурно-моральної саморегуляції поведінки. Основоположною властивістю такої людини стає її здатність до національної ідентифікації, тобто усвідомлення своєї приналежності до певного народу, інтериоризації його цінностей (прийняття їх як своїх власних), вибір і здійснення способу життя, поводження відповідно до народної моралі.

Об'єктивною основою етнопедагогічного підходу є ідея національно орієнтованої освіти, тобто така побудова змісту й технології навчання, яка давала б змогу учням виховуватись у культурі свого народу, опановувати її та сприяти її подальшому розвиткові.

Етнопедагогіка кримськотатарського народу охоплює безліч елементів, які складають єдину систему виховання підростаючого покоління, головним завданням якої є виростити людину, здатну жити в цьому світі. І все це - завдяки участі в складній системі релігійних (рідше світських) обрядів, ігор, знання переказів і традицій, здатних сформувати менталітет (національну ідентифікацію), прищепити норми моралі, дати необхідні знання про навколишній світ (і розуміння свого місця у цьому світі), розвинути кмітливість, працелюбність, витривалість, бережливе ставлення до природи (природа - те, що оточує світ людського роду).

Реалізувати названі вище ідеї освітньої стратегії можливо, якщо педагоги будуть дотримуватися таких умов: опора на позитивний соціально-культурний досвід етносу є основою освітньої стратегії, тобто дитина народжується і виховується у певному культурному, національному середовищі, яке має позитивну спрямованість; прийняття дитини такою, якою вона є; створення моральної атмосфери “соціального комфорту”, що передбачає забезпечення захисту дітей від насилля, знущань і бойкотів у дитячому колективі; навчання в діяльності: (у тих випадках, коли знання, досвід, мудрість, навички й майстерність передаються прикладом або поясненням у процесі конкретної діяльності, тоді маємо можливість спостерігати народну педагогіку в дії); індивідуалізації навчання учнів з урахуванням етнопсихологічних особливостей дітей, традицій народної педагогіки, регіональних та етнічних особливостей культурного й соціального середовища або окремих етнічних груп.

При цьому звичаї та обряди повинні впроваджуватись у щоденне життя кожного нового покоління кримських татар з урахуванням особливостей сучасного способу життя. Необхідно знайти педагогічну сутність тих чи інших обрядів і звичаїв, їх виховні можливості, обов'язково співвідносячи їх з вимогами часу.

ВИСНОВКИ

Розвиток будь-якої галузі наукових знань значною мірою залежить від того, наскільки він збагачений досягненнями минулого. Це твердження має особливий сенс, коли йдеться про етнопедагогіку, оскільки ця галузь людського знання не тільки використовує досвід минулого з метою самореалізації, але й функціонує у суспільстві у зв'язку з необхідністю передачі його підростаючим поколінням.

Педагогічна культура кримськотатарського народу має глибоке історичне коріння. Культурологічні та аксіологічні підходи до виховання, що стали пріоритетними в сучасних умовах, актуалізують проблеми вивчення народної педагогіки. Зміни в суспільстві, які відбуваються у кінці другого і на початку третього тисячоліть, розширили обрії використання гуманістичних ідей національних культур. Тому з'явились можливості для збагачення педагогічної науки здобутками конкретно-історичного розвитку, духовного менталітету, філософсько-релігійної думки і сімейно-побутової культури різних народів.

Кримськотатарська народна педагогіка склалася у процесі формування кримських татар як народності у складній та етнічно строкатій обстановці ХІІІ - ХУІ ст. Історія виникнення і розвитку етнопедагогіки кримськотатарського народу є невід'ємною складовою культури народу, яка формувалась в активному зв'язку з процесом етногенезу і мала безпосередній вплив на характер народу, його духовність. Народні знання кримських татар стали результатом синтезу міфологічних, космогонічних уявлень і досвіду повсякденної практичної діяльності прийшлих цивілізованих тюркських племен, місцевих племен і племінних об'єднань Криму.

Аналіз традиційно-побутової культури кримських татар засвідчує, що народне виховання починаючи з ХУІІІ ст., виступало об'єктом вивчення і привертало увагу видатних мислителів і діячів культури. Першими дослідниками народної педагогіки були писарі та книжники, які створювали свої праці для широкого кола людей. Помітний поступальний крок у вивченні “літератури мудрості” зробили давньосхідні філософи, що спеціально займались опитуванням єгипетських жерців і вавілонських халдеїв, намагаючись знайти “золоті зерна знання”, зокрема народної педагогіки.

Видатний кримськотатарський просвітитель І. Гаспринський вбачав у вчених-енциклопедистах, поетах і філософах Близького і Середнього Сходу епохи середньовіччя родоначальників культури мусульманських народів. Він горів бажанням зробити їхню ідейну спадщину надбанням не тільки кримських татар, але й усіх народів світу.

Найважливішими джерелами кримськотатарської етнопедагогіки є давньотюркські пам'ятки рунічної писемності; народний епос; матеріальні джерела (матеріали археологічних досліджень у регіонах проживання тюркських народів, твори мистецтва, засоби праці, житло); повсякденний ужиток, традиційний побут і етикет тюркських народів. Треба відзначити, що в Х ст. літературною мовою на Сході стала фарсі. Тому перська література цього періоду також належить усім тюркським народам, які завдяки їй ознайомилися з видатною пам'яткою перської художньої прози, відомої у всьому світі, - “Сіндбаднаме” (VІІІ ст.), етико-дидактичним твором “Кабуснаме” (ХІ ст.) та ін., що містили зокрема і педагогічні погляди тієї епохи.

У зв'язку з поверненням кримських татар на територію вже самостійної України та облаштуванням свого життя актуальність звернення до багатого спільного минулого значно зростає. Проте ці питання до цього часу не стали предметом фундаментальних або прикладних педагогічних досліджень.

Варто відзначити, що, незважаючи на зовнішній вплив, кримськотатарська духовна культура зберегла свою самобутність, розвивала традиції гуманізму і патріотизму. Культурні досягнення, що проникали ззовні, адаптувалися і засвоювалися з урахуванням особливостей місцевої економіки, господарства, географічного середовища і традицій кримських татар. Своєрідна і самобутня духовна культура кримських татар, яка на перших етапах характеризувалася багатогранністю і складністю своїх джерел, у подальшому своєму розвитку вилилась в одне з чудових явищ світової культури.

У дисертаційному дослідженні на прикладі кримських татар показано, що локальний педагогічний досвід має величезну цінність, його міцність і сталість забезпечуються позитивними гуманістичними стереотипами, ціннісними орієнтаціями етнічної самосвідомості. Синтез же сприяє удосконаленню досвіду багатьох віків на основі нестандартних підходів, інновацій і т.ін. Вивчення педагогічної культури інших народів орієнтоване, передусім, на виявлення їхніх глибинних засад, базових ідей, цінностей, традицій, еволюції, їх оцінку в аспекті тенденції розвитку етнопедагогіки.

Важливе місце в системі народного виховання відводилося сім'ї. Кримськотатарська сім'я у своїй основі мала авторитарний характер. Дослідження сімейних традицій підтверджує думку про збереження наступності в народній педагогіці. Виявилося, що багато сімейних звичаїв і традицій, до яких ставилися з особливою повагою у глибоку давнину, не втратили в народі своєї значущості: осуд безшлюбності, повага до глави сім'ї, дошлюбна цнотливість, багатодітність, неможливість шлюбу без батьківського благословення, повага до праці. Сім'я була і залишається основним осередком суспільства. Народне виховання ефективне і дієве, коли воно стає сімейним питанням для кожного.

Педагогіка, як частина культури суспільства, містить у собі такі компоненти, як загальнокультурний фон суспільства, у якому розвивається особистість, моральна й естетична культура суспільства, національна культура як сукупність національної психології, мови, звичаїв і, нарешті, релігійна культура суспільства, яка також створює своєрідний педагогічний фон. Сьогодні культура ісламу може бути цікавою для нас тим, що зберегла у своїх джерелах загальнолюдські цінності морального способу життя людини, багато з яких повністю відповідають гуманістичним ідеалам виховання у демократичному суспільстві та заслуговують на увагу педагогів.

Враховуючи зміни функцій сім'ї, роз'єднаності найближчого соціального оточення, що склалася у зв'язку з переїздом у різні райони Криму, перетворення релігійності у певний ритуал, кримськотатарська школа стає мало не єдиним суспільним інститутом, відповідальним за соціалізацію підростаючого покоління. Основне завдання школи - відтворити в кожному поколінні свій народ. Саме вона повинна стати основним центром відродження національної культури, гармонійного єднання знань і віри, їх світоглядного синтезу, інтеграції народу в українське і світове співтовариство.

Отже, створення і розвиток кримськотатарської школи можливе тільки на етнопедагогічній основі. Кримськотатарська школа повинна виростати з культурно-історичної традиції народу, відображати її ментальність. Майбутня кримськотатарська школа у полікультурному освітньому просторі України уявляється варіативною, такою, що, з одного боку, ґрунтується на філософії сім'ї, власного народу, а з іншого - відповідає сучасним освітнім пріоритетам.

Час вимагає повернення до виховного досвіду народу, до духовних коренів розвитку етнічної культури, а це є можливим тільки на основі глибокого вивчення загального і специфічного в культурі різних народів, самобутності та унікальності кожного народу, на основі пізнання закономірностей розвитку національної самосвідомості, народного досвіду і традицій виховання. Під народною педагогічною культурою кримських татар ми розуміємо досвід виховання і навчання дітей, який склався історично і з самого початку передавався від покоління до покоління в усній формі, а потім був зафіксований у письмових пам'ятках у вигляді епосу, легенд і переказів, зводу правил поведінки і т.ін. Народна педагогіка має у своїй основі ідеал і засоби його формування. Представлена у фольклорних текстах і обрядовості народна педагогіка у сукупності становить цілісну виховну систему.

Проведене дослідження показало, що традиційному вихованню були притаманні цілеспрямованість, організація і стимулювання активної діяльності дітей. Воно не задовольнялось підготовкою підростаючої дитини до життя лише під впливом середовища, його побутових, стихійних чинників, а передбачало і створення умов, які допомагали дітям оволодіти виробленими до них знаннями про природу і соціальну дійсність, практичними уміннями і навичками, необхідними людині в житті.

Сьогодні педагогічну культуру народу необхідно розглядати через призму етнопедагогіки - науки про народну педагогіку. Народна педагогіка і педагогічна наука знаходяться у стані постійної взаємодії та взаємозбагачення. Етнопедагогіка як наука про емпіричний досвід етнічної групи у сфері виховання й освіти підростаючого покоління пропонує шляхи її використання у сучасних умовах, збирає і вивчає досвід етнічних груп, що базується на багатовіковому поєднанні народних традицій, які природно розвиваються.

Дослідження проблем етнопедагогіки кримськотатарського народу сьогодні потребує з'ясування таких питань: як, під впливом яких суспільно-історичних чинників виникла і розвивалась ця галузь педагогічної науки, які її методологічні і теоретичні засади, і, нарешті, якими є її методи дослідження. Без чіткого визначення методологічних позицій неможливо грамотно, а, головне, результативно і якісно провести педагогічне дослідження, у тому числі таке складне, як етнопедагогічне. Чітка методологічна і науково-теоретична позиція дозволяє оволодіти методологічною культурою, здатністю до наукового обґрунтування, критичного осмислення і творчого використання певних ідей, концепцій, форм і методів пізнання, управління, їх подальшого розвитку і конструювання.

Етнопедагогіка кримськотатарського народу є цілісною системою знань про джерела, основи, принципи, світоглядні позиції і способи добування знань, які створюють педагогічну дійсність народу і дозволяють передбачити його майбутнє.

У складних умовах депортації й репатріації народ не втратив віри в краще майбутнє, сьогодні визначає як пріоритетні напрями життєдіяльності освіту, науку і моральність, що зумовлює й основні тенденції розвитку кримськотатарської етнопедагогіки як науки, спрямованої на: збереження і відновлення гуманістичних народних традицій у житті нових поколінь; захист кримськотатарської мови як одного з найважливіших елементів національної культури; забезпечення єднання знань і віри, їх світоглядного синтезу; формування і розвиток національної самосвідомості молоді засобами національного середовища, навчання рідною мовою та міжнаціональне спілкування; виховання шанобливого ставлення до всіх народів на Землі, їх культури, самобутності, суверенітету, етнокультурних запитів людей, національної та конфесійної незалежності людини.

Етнопедагогіка - наука, яка не тільки займається узагальненням, теоретизуванням і педагогічним прогнозуванням, але й показує способи, шляхи використання знань у сучасному навчально-виховному процесі. Вона забезпечує єдність навчання й виховання, зв'язок з життям рідного народу, урахування вікових, індивідуальних та національних особливостей дітей, досягнення наступності у дошкільному й шкільному навчанні, полегшує перехід із сімейної обстановки в шкільну, збагачує й активізує навчально-пізнавальний процес, сприяє більш повній реалізації потенціалу народної педагогіки у справі навчання й виховання підростаючого покоління шляхом інтегрування кримськотатарської культури і навчально-виховного процесу в рамках єдиної національно-регіональної освіти.

Попри всю широту предмета нашого дослідження, немає можливості в одній роботі охопити все коло питань, пов'язаних зі становленням і розвитком нової галузі педагогічної науки - кримськотатарської етнопедагогіки. Дослідники ще мають розглянути на теоретичному рівні такі важливі, але до цього часу не розв'язані до кінця проблеми, як: якою є соціальна функція окремих етнопедагогічних знань і уявлень, яке місце вона посідає в культурі народу; як відбиваються у змісті етнопедагогіки зміни суспільної свідомості, як вони пов'язані з народними традиціями виховання.

Етнопедагогічна наука і педагогічна практика беруть участь у переоцінці минулого і намаганнях прогнозувати майбутнє. Одним із напрямів педагогічного пошуку може стати вивчення педагогічної теорії і практики (в аспектах світоглядних і ціннісних настанов) великих цивілізацій: традиційної і техногенної західної, орієнтоване насамперед на виявлення глибинних засад педагогічних культур, базових ідей, цінностей, їх еволюції в аспекті тенденцій і перспектив розвитку сучасної цивілізації.

Сучасний процес взаємодії і зближення окремих культур все більше перетворює їх у єдину глобальну культурну систему. Проте, незважаючи на інтеграцію, саме в ХХ ст. відбулося усвідомлення цінності різноманіття етносів. З огляду на це кращі перспективи для розвитку отримують ті напрями науки про людину, які розглядають окремі культури не просто як об'єкт дослідження, а визнають їх рівноправними учасниками світового культурно-історичного процесу, надають вирішального значення розумінню чужих форм життя, цінностей, систем, вивченню внутрішньоетнічних і міжетнічних процесів, що породжують етнокультурні відносини.

Отже, виховні традиції народу, створені і втілені у життя зусиллями багатьох поколінь, стали тим благодатним ґрунтом, на якому утвердились ідеї сучасної педагогіки. Етнопедагогіка кримськотатарського народу, будучи берегинею народної мудрості, частиною культури народу, вираженням його самосвідомості, неоціненна для подальшого цивілізованого розвитку як кримських татар, так і людства в цілому. Використання національно-культурних цінностей у вихованні молоді є важливою умовою духовно-морального відродження й розвитку народу. Виховання молодого покоління потребує постійного удосконалення і збагачення його багатовіковим народним досвідом. Творче застосування і розвиток народних традицій навчання та виховання, які склалися історично, мають визначати напрями розвитку педагогічної теорії і практики.

ОСНОВНИЙ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Хайруддинов М.А. Этнопедагогика крымскотатарского народа. Монография. - К.: Наук. світ, 2002. - 335 с.

2. Хайруддинов М.А. Мудрость веков: Книга для чтения по кримскотатарской этнопедагогике. Часть І / Сост. М.А. Хайруддинов. - Симферополь: Экоси-Гидравлика, 1996. - 132 с.

3. Педагогика: Учебное пособие для студентов педагогических институтов, университетов, колледжей и училищ / Под ред. В.Е.Зябкина, М.А.Хайруддинова. - Симферополь: Таврида, 1996. - 254 с. (Глава “Предмет и задачи науки педагогики”).

4. Хайруддинов М.А., Мороз И.И. Самостоятельная работа студентов по педагогическим дисциплинам: Учебно-педагогическое пособие для студентов. - Симферополь: МИГ, 1998. - 214 с. (Вступ, розділи “Організація науково-дослідної діяльності”, “Зміст і тематика самостійної роботи з вивчення педагогічних дисциплін”).

5. Хайруддинов М.А. Мудрость веков /Традиционное мусульманское воспитание/: Учебное пособие. Часть ІІ. - Симферополь: Крымское учебно-педагогическое государственное издательство, 2000. - 192 с.